(Soliloquy of a bard in the country).

Ужъ полночь бьетъ; заснуло все кругомъ;

Риѳмачъ лишь бѣдный со своимъ перомъ

Не спитъ; онъ кличетъ Музъ поочередно;

Но Музы, какъ всѣ женщины, порой

Капризны. Вотъ, девятую безплодно

Позвавъ къ себѣ, онъ говоритъ съ тоской:

"Къ чему мой трудъ? Зачѣмъ мнѣ изливаться

То въ эпосѣ, то съ лирой бѣсноваться?

Пусть кое кто похвалитъ мой напѣвъ,--

Но каркнетъ вдругъ цензура старыхъ дѣвъ.

Къ чему болтать, коль слушать васъ не станутъ,

Писать, когда въ забвенье строчки канутъ?

Пусть дѣвушки иль юноши прочтутъ,--

Въ любой деревнѣ критикъ тутъ, какъ тутъ!

Но съ этимъ Муза скромная мирится;

Пусть пэры пишутъ и стишки плетутъ,

Въ помѣщикахъ пусть критика ярится,

Пускай мальчишки о любви поютъ,

Матроны жъ гнѣвный изрекаютъ судъ;

И если бѣдный попикъ въ общемъ хорѣ

Патрону вторитъ, силясь удружить,--

Мирюсь и съ тѣмъ: невелико тутъ горе;

Попамъ, какъ прочимъ людямъ, надо жить.

Пусть онъ бранится: въ немъ гласитъ не злоба

Не добродѣтель,-- тощая утроба;

Въ рукахъ патрона хлѣбъ его всегда:

Не подадутъ,-- попу совсѣмъ бѣда.

Что жъ до матронъ,-- люблю я полъ прекрасный

Настолько, что стерплю и судъ пристрастный;

Пусть льютъ потоки гнѣва своего,

Хотя не знаютъ сердца моего;

Пусть за одинъ нескромный стихъ мнѣ строго

Кричатъ, что Вильмотъ нравственнѣй былъ много.

Въ такой войнѣ ни биться, ни бѣжать

Я не могу, чтобъ дамъ не обижать,

За ними поле битвы: я слабѣю,

На Красоту я рукъ поднять не смѣю!

Но если зоркій лѣкарь мечетъ громъ,

Живя однимъ скандаломъ и враньемъ,

Дневныхъ событій вѣстникъ повсемѣстный,

Искусный враль и выдумщикъ извѣстный,

Кормящійся за ложь съ чужихъ столовъ,--

Когда онъ, этотъ С., моихъ стиховъ

Не прочитавъ, кричитъ, меня ругая,

Съ апломбомъ наглымъ фатовъ-пошляковъ,

Что стихъ хорошъ, но въ немъ мораль плохая,--

Ужель за Правду я не отомщу,

Ужель его съ обѣда отпущу

Безъ наказанья? Это слишкомъ будетъ!

Пускай онъ прежде хоть прочтетъ, чѣмъ судитъ!

Нѣтъ, пощажу: чтобъ такъ я унижалъ

Перо свое? Вѣдь кормъ ему -- скандалъ;

За хлѣбъ и платье. лжетъ онъ, лицемѣритъ;

Его лѣкарствъ боятся, сплетнямъ -- вѣрятъ;

Чѣмъ вреденъ онъ? Пускай бранитъ и лжетъ;

Пусть ѣстъ себѣ, хотя бъ на мой же счетъ.

Союзникъ тѣхъ, кто правды не жалѣетъ

И своего сужденья не имѣетъ,

Отъ нихъ хвалу онъ можетъ получить,

Все можетъ дѣлать,-- только не лѣчить.

Хоть онъ костюмъ Галена гордо носитъ,

Но паціентовъ меньше у него,

Чѣмъ лѣтъ ему, иль вовсе никого;

Пусть лучше вовсе практику онъ броситъ,

Успѣховъ онъ не дѣлалъ весь свой вѣкъ,

Какъ медикъ, юнъ, хоть старъ, какъ человѣкъ.

Довольно жъ! Лѣкарь, дамы, попъ -- въ союзѣ

По силамъ всѣ моей вредите Музѣ,

Глумясь надъ скромной пѣснею моей,

Надъ юношей: побѣды нѣтъ славнѣй!

Пусть здѣсь и тамъ неопытныя дѣвы

Хвалить готовы струнъ моихъ напѣвы,

Ихъ слушать вновь и вновь; пусть здѣсь и тамъ

Я нравился чувствительнымъ сердцамъ;

Пусть люди вкуса, люди жизни честной

Мой первый опытъ похвалою лестной

Почтили,-- вашей санкціи мнѣ нѣтъ,

Протекціи у васъ лишенъ поэтъ!

Чье жъ одобренье славу мнѣ присудитъ?

Чей голосъ мнѣ, увы, закономъ будетъ?

Защиты нѣтъ, и я погибъ вполнѣ:

Несчастной жертвѣ, нѣтъ спасенья мнѣ!

Такъ Керль и Деннисъ Попа погубили,

Такъ Грэй и Мэзонъ жертвой Лойда были,

Такъ отъ руки Мельбурна Драйденъ палъ,

Такъ сгину я, въ сравненьи съ ними малъ;

Такъ Фабій палъ и съ нимъ на полѣ чести

Не мало знатныхъ римлянъ пали вмѣстѣ".

[Написано въ декабрѣ 1806 г., а напечатано впервые въ изд. Кольриджа-Протеро (1898).] Перевод: Н. Холодковскій.