* * *
Це було тло…
Безперервно плине людський потік по розбомблених шляхах… Згорблені, обдерті, голодні, брудні істоти — вчорашні (і завтрішні) робітники, селяни, інтеліґенти, — збурені великою і так багато обіцяючою катастрофою, — вертаються на свої місця… Після страшної бурі, що пронеслася широкими просторами, містами, селами і шахтами України, вони, висаджені в повітря і розкидані на всі боки, як шматки землі вибухом бомби, — вертаються на свої місця, а чи шукають нових… Так, нарешті нових, ліпших місць, де б звити собі гніздо для нового… Так, для нового, ліпшого життя…
Як комашки із зруйнованого комашника…
Сповнені надій попри всі трагічні поневіряння, тягнуть вони врятовані свої вбогі пожитки… Вибиваються з сил та не вибиваються з віри, що вже нарешті — після всіх, здавалось, безконечних мук, — хай і ціною втрати багато чого з найдорожчого, все ж таки почнеться нове життя. Вони переносять злигодні, холод і голод стоїчно, бо знають, бачать, переконуються, що Історія зрушила з мертвої точки і пішла карколомними стрибками… Іде… Гуготить!.. Може дійде до кращого… Дай же, Боже!..
Вони несуть клунки, вони рухають перед собою саморобні візочки з усім своїм вбогим скарбом і з худими, напівголими дрібними дітками… Та не всі дітки такі щасливі, що їдуть, — багато біжать пішечки, тримаючись за материну або сестрину спідницю…
1
У великій і світлій кімнаті районової (сільського району) амбулаторії (при районовій лікарні) — хаос, як і в цілому світі, атмосфера того ж самого великого переселення людей. Кімната подібна на все зразу:
аптека — бо в ній стоять не розграбовані остаточно аптечні шафи з рештками медикаментів,
ательє мистця — бо стоїть мольберт з початою картиною, а на стінах сохнуть кілька готових робіт, на яких басують коні, коні і знову коні, крім того розвішано багато етюдів, гравюр, шкіців; на стільці пензлі і тюби фарб, під стільцем етюдник і різні малярські причандали…
Музична кляса — бо стоїть рояль, а на нім стоси нот, ще й розкриті ноти стоять на пюпітрі над клявішами…
Бібліотека — бо частина стіни зайнята полицями заставленими рядами книг…
Евакопункт чи заля двірця — бо біля дверей згромаджено на підлозі рюкзаки, валізи, торби…
І нарешті житлова кімната — бо стоїть двоє застелених ліжок, одно з яких особливо старанно прибране, по-дівочому причепурене, з прекрасним стилевим українським килимом на стіні, а на килимі кілька фотообразків. Над килимом портрет Шевченка. На протилежній стіні — портрет Франка. Крім двох прибраних ліжок, ще двоє складених — (т. зв. дачок) і приставлених до стіни… Кілька «збірних» — здекомплектованих — меблів. Один добрий писемний стіл під зеленим сукном…
Шиби вікон ще позаліплювані навхрест смужками паперу, проти бомбардування…
За вікном, під осінньою мжичкою ронять золотий лист каштани.
Такий мала вигляд амбуляторія при районовій лікарні містечка Н. року божого 1942-го, восени.
2
— Гурра!.. Гурра-а!.. Їдуть!.. Їдуть!.. — потрясає повітря войовничий дитячий крик і слідом за тим вкочується в двері і сам крикун — п’ятилітній русявий хлопчик — на триколіснім дитячім вельосипеді, ще й кінь на припоні торохтить коліщатками услід… Вельосипедист в піднесенні буйно гасає навколо:
— Їдуть!.. Усі їдуть!.. І звідусіль їдуть… З Харкова їдуть!.. З Донбасу їдуть!.. такі смішні!.. З Києва їдуть… (і зупиняється, широко витріщивши — і так великі — здивовані очі, приголомшений наглою думкою):
— А мами нема?!. — стоїть і слухає, як там десь за вікном «їдуть»… Хлопчикові збирається на сльози. Але він по-дорослому серйозний, бо ж він уже «великий». Лише дивиться великими допитливими очима просто себе і дивується, щоб не заплакати:
— А мами нема…
3
З бічних дверей до кімнати входить на милиці безногий (однієї ноги нема) ще й безрукий (однієї руки нема), молодий, а вже сивий «дядя Гриць». Мистець — маляр. Одягнений в засмальцьовану стару одежу, немов тракторист в степу. Він молодий віком (30–32 роки), але старий досвідом, пошарпаний в життьових бурях. Розкішне, хоч і сиве, волосся, підстрижене «під миску»; високе чоло, сміливий, суворий, зосереджений погляд — свідчать про людину не пересічної вдачі. А дві прямовисні глибокі зморшки над бровами збуджують думку не про мистця, а скорше про суворого прокурора, міцно замкненого в собі.
Дивиться на годинника на руці й сідає до мольберту на стілець, хапаючись, бере пензля:
— Півгодини лише маю… Він чорт пунктуальний…
— Дядю Гриць!.. — підкотився хлопчик на вельо. — Що ти малюєш оце?..
— Коники, товаришу Борисе, коники… — «Дядя Гриць» кепкував з гіркою іронією, либонь над самим собою і, зідхнувши, штрикав пензлем через силу в мальовидло.
— А навіщо?..
— «Для сміху», товаришу Борисе!.. — (і посміхався гірко, щось думаючи).
— Але ж ти вже коники намалював…
— І знов малюю… хай воно сказиться…
— Варум?.. Га… Але ж це не «коник», це якась пані, о…
— Пані… Але все одно коник…
— Варум?.. А чого вона «коник»?
Мовчанка. «Дядя Гриць» хмуриться, ховаючи посмішку межи брів. А Борис не здавався, заінтриґований:
— І Гітлер — теж коник?.. що ото ти малював…
— І Гітлер теж «коник»…
— Варум?…
«Дядя Гриць» ще дужче хмуриться — і не витримує, суворість його раптом щезає і він регочеться, хапаючи Бориса за русявого чуба й куйовдячи його:
— Чого ти до мене причепився, як німець — «Варум… Дарум…?!» — Коли ж я сам в тому нічого вже не тямлю!.. (зідхає нагло) — Ех… Гіркий наш хліб, товаришу Борисе!. — і пускає хлопчика, дивиться на годиник:
— Ну, біжи гуляй… Виглядай маму… А я мушу кінчати…
Хлопчик викочується з кімнати, а мистець чухає потилицю заклопотаний, злісно дивиться на мальовидло й іронізує:
— Сикстинська мадонна… по-баварському. В масовій продукції Третьої Імперії… (з обуренням штрикає пензелем «мадонні» в очі, малюючи, говорить до неї з сарказмом) — Обіцяли Рафаеля повісити, як не встигне… І він от продукує вас як черевики… (Заскаливши око, придивляється і робить підсумок, перекривляючи) — «Ах! Пріма!.. Зеер шен… „Віфіль костет?“» (змінивши голос) — Айн пакет сиґарет!.. Га… За цілу мадонну! (З обуренням кидає пензля) — Вже!.. Хай так. (Зрівнює з фотокарткою, з якої копіював, і гірко зідхає) — Велике щастя маєш, фрау… з якогось там дорфу!.. Малює тебе от перший мистець республіки … І малює… (Насупивши брови, дивиться якусь мить… І знову бере пензля) — Казав ніби «сам приїду»… Чорт…
4
До кімнати вбігає КАТРЯ, витираючи на ходу рушником руки й термометр. Вона в лікарському халаті, бо лікар районової лікарні. А всього тій дівчині років 24–25. Вона вродлива і шляхетна, хоч простого роду, що видно з її скромної безпретенсійности, простої зачіски і манери говорити. Говорить просто і округло, як звичайна селянська, але освічена дівчина, пишаючись своїм полтавським діялектом з його безподібним «л». Поводиться, як господиня дому.
А слідом за нею — МАТИ. Звичайна селянська мати. Зупинилася в дверях.
— Чув?!. — поперла Катря рушник на ліжко, схвильовано: — Яка новина!!. Яка новина, брате!!. А ти сидиш…
ГРИЦЬ занадто вже огрубів для всяких «новин», але підніс брови запитливо. А КАТРЯ аж тремтіла від хвилювання, мерехтіла від радости, ходила ходором:
— Уряд!!. У Києві вже, кажуть, український уряд!!. Самостійний!.. Наш, український уряд!.. Ур-р-ра!!. (вимахувала руками, тримаючи в одній термометр).
Гриць підніс брови вище:
— ?..
— Так, так… І знаєш, хто на чолі уряду?
— ??.
— Володимир Винниченко (і аж підскочила)!..
— ??!
— І Остап Вишня … (аж почала вимахувати термометром; глянула на термометр і почала струшувати в хвилюванні).
ГРИЦЬ скептично і в той же час мелянхолійно посміхається, позираючи на годинник:
— Я Остапа Вишню бачив на Біломорканалі…
— А тепер він у Києві… В уряді… Ти розумієш — в уряді!!. А головне — Винниченко!.. Ух, чудесно!.. (швидко нишпорить в книжках на полиці, знаходить «СОНЯШНУ МАШИНУ», цитує епіграф)
— «Моїй соняшній Україні присвячую»… — тулить книгу до серця… Другою рукою струшує термометр…
ГРИЦЬ серйозно, роздумливо:
— Кому ти збираєшся міряти температуру, чи не собі?..
— Ай, ти неможливий… Ось Ольга приїде — вона все розкаже… Вона вже його мабудь бачила…
МАТИ, що весь час дивилась на дочку замилувано, сміючись:
— Та ж уряд у Києві, а Ольга приїде з Харкова… Ти вже здуріла з радости… Вона ж ніби одбилася від заводу в Харкові…
КАТРЯ розчаровано:
— Правда, мамо… Я й забула… Але вона одбилась не в Харкові… Ота її товаришка, що заходила, казала, що вони втікали аж від Вороніжа… Вона лиш затрималася в Харкові… Буду, мов, не сьогодні-завтра…
МАТИ:
— Так… Тільки де ж вона?.. (зідхнула) — Чи може вже її й живої немає… Боже, Боже… Там в Харкові люди мруть, як мухи, від голоду… Котів поїли…
КАТРЯ з глибоким переконанням:
— Приїде, мамо, приїде… Ви приїхали і вона приїде… Ольга не така щоб загинути… От Ви теж…
— Так то ж я… Я пішки прийшла, та ще й онука привела — ми так поспішали до мами… (посміхається, не пускаючи рукою сльозину, що капосна настирливо видирається).
КАТРЯ:
— І Гриць он прийшов… Всі поприходили… І вона прийде… Десь човгає бідолашна пішки…
МАТИ аж стинається за дочку:
— З Харкова і сюди — пішки!.. (хитає скрушно головою) — Та по такій грязюці!.. Та в такий час!..
ГРИЦЬ, малюючи:
— А Вам, мамо, хіба з Києва було ближче?
— Так то ж з Києва!.. І то ж мені…
— А то нашій Ользі!.. (сміється) — Ви погано знаєте географію, мамо…
МАТИ, програвши дискусію, посміхається:
— Дай, Боже… (хреститься. Бере валізку й клунки шепчучи — «Все, все покинула… Тільки й донесла…» — перекладає клунки на інше місце, розкрила валізу, любовно виймає кілька фотографій) — Ось вона якою була, як їх вивозили з тим заводом… А це АНДРІЄВА. Ще перед Сибіром… Тільки но побралися…
ГРИЦЬ, вперше побачивши обличчя зятя:
— Оце її чоловік?.. (сумно)… Так я його й не бачив… (дивиться довго, передає Катрі, — та, обтерши обидві фотокартки ніжно, поставила їх рядом на столі; мати тим часом вийшла з речами; Гриць вшнипився очима в фотокартки і, забувши про все, довго дивився. А далі зідхнув та до Катрі) — Так, кажеш, уряд у Києві?.. Може й він (кивнув на фотокартку) — і Андрій в уряді?.. Він же теж ніби був там… з Остапом Вишнею… на каторзі…
КАТРЯ з запалом:
— А чому ні!?. Еге ж, ну, скажи — чому ні?..
ГРИЦЬ:
— …і я був на каторзі…
— Ні, ти скажи — чому ні?!.
— А тому ні, що я от — твій брат і професор та ще й каторжник — малюю от коники тут… І то ще добре…
— Ну, то й що!.. Прийде твій час… Та ж така культурна нація!.. і тебе оцінять — за все і за каторгу.
ГРИЦЬ махнув пензлем скептично:
— А-вже ж…
КАТРЯ:
— Ні, ти неможливий… Ось буде нарешті порядок… Ти ж зрозумій — уряд!!. Наш уряд!!!.
ГРИЦЬ:
— Ти ще не розбила термометр?..
КАТРЯ обурено:
— Свинство… Ні, ти зовсім неможливий… Не розумію, чому ти став мистцем… Ти такий, як і Ольга, — упертий і дуже мудрий… Та теж — хеміко-математик… І ти теж — черствий хемік, ще й їдкий, як ціянкалій… Га!.. Поробилися гречкосії хеміками та математиками, і хоч ти лусни.
ГРИЦЬ:
— Та лікарями…
— Ні, ти зовсім, зовсім неможливий… Чого ти смієшся, як… Он уже сивий!..
ГРИЦЬ:
— Сивий… Бо дуже хотів того що й ти от… Та й забагато про те думав — довгі, тяжкі роки… (дивиться на свою милицю, зідхає) — Та…
КАТРЯ:
— То ти не віриш?.. А я вірю… Вірю… Вірю… Я вірю в Правду… Я вірю в європейську цивілізацію… Я вірю в справедливість… Та ж у них на бляхах написано — «ҐОТ МІТ УНС», з нами Бог…
ГРИЦЬ:
— Ну, добре… Я вже вірю. Але… Ти хочеш знати, хто стоїть на чолі «нашого» уряду?
— Не хочу! Не хочу… Я вірю… Я вірю в Правду… Бо нащо ж вони написали «ҐОТ МІТ УНС»?!.
— Гаразд… То може ти хочеш знати, що то за «Гот»?
— Ну?..
— Ось, бачиш, пферди понамальовувані?..
— Сам ти пферд…
Гриць сміється. Катря розхвильована бере знову й листає «СОНЯШНУ МАШИНУ».
ГРИЦЬ сумно:
— Ну, годі, мала… Я зовсім не хочу руйнувати твою, таку прекрасну мрію… Дай, Боже, щоб вона здійснилась… Тільки от…
ЧУТИ РАПТОМ СИРЕНУ АВТОМАШИНИ, ТУПІТ…
ГРИЦЬ почухав голову, одклавши геть пензля:
— Ну, от… Здається йде й сам твій — чи то пак «наш» — уряд. (про себе) Невже справді сам пригнав?!. Не може бути…
Двері широко відчиняються…
5
Входить ФЕЛЬДКОМЕНДАНТ герр МАТІС. В мокрій від дощу ґумовій накидці. Молодий, дуже гарний і дуже набундючений. Чоботи високо заболочені…
За ним увійшло ще двоє старшин — старий віком, грізний вільгельмівськими вусами ОРТСКОМЕНДАНТ і якийсь ЛЯЙТЕНАНТ. А за цими двома ззаду ще два ДОЛМЕТЧЕРИ у військовій уніформі.
Увійшли всі, не привіталися, покинули двері навстіж, мов до стайні зайшли. У МАТІСА в руках стек…
КАТРЯ і ГРИЦЬ встали чемно назустріч. Катря сказала привітно:
— «Добридень»…
А ГРИЦЬ промурмотів про себе, встаючи: — «Чорт… Сам… Та ще й з собою більшого начальника притяг…»
КАТРЯ зніяковіла — ніхто на привітання не відповів.
Замість привітання, МАТІС, подивився на КАТРЮ, що стояла, як укопана, проти нього, подивився на свої заболочені чоботи, підсунув ногою ближчий стілець і поставив праву ногу на нього… А очима — на Катрю, потім на чобіт, потім знову на Катрю. Катря, розгублена, не зрозуміла. МАТІС показав на чобіт стеком, а ззаду почулось ДОЛМЕТЧЕРОВЕ, по-російськи:
— «Витрі!..»
КАТРЯ зблідла, як смерть. Очі зробились великі від страшного обурення, від жаху, від розпуки… Налились сльозами… Глянула безтямно, благально на Гриця… потім на Матіса, що чекав, поляпуючи стеком по своєму плащі… і зробила інстиктовно крок назад…
— Доннер ветер!!. — гримнув раптом МАТІС оскаженіло. — Хамка!.. (і заніс стек, потрясаючи ним) — Хамка!.. Хамка!.. Витри!..
— «Витрі!..» — повторив, як луна, долметчер, виступивши зліва і вже стоячи поруч двох інших начальників, що байдуже стежили за звичною сценою. А повторивши, долметчер визвірився: — Ілі ти нє понімаєшь русского язика!?.
КАТРЯ не рухалась, мов громом прибита… Дивилась просто на коменданта широко одкритими очима, вхопившись лівою рукою за серце…
Тоді виступив ДРУГИЙ ДОЛМЕТЧЕР справа, глянув призирливо на першого і ще дужче визвірився на КАТРЮ:
— «ВИТРИ!.. (і ступнув крок до неї) — ВИТРИ!..» (Катря не ворухнулась) — Гм… Вона не розуміє й по-українському.
Стек зробив енерґійну петлю вгорі, Катря тихо скрикнула, закривши лице руками… Але стек не встиг опуститись…
6
— Ґутен абенд, гер шеф!.. — несподіване м’яке контральто, вимовивши фразу доброю німецькою мовою дуже чемно і дуже привітно, зупинило той стек напівдорозі…
Збоку МАТІСА мов уродилась молода жінка …
Пройшовши непомітно у розчинені двері, вона вийшла з-за спини і зупинилась поруч коменданта. Зовсім молода, вище середнього зросту, дуже вродлива хоч і дуже стомлена. Одягнена в ґумовий плащ з одкинутою кобкою. Голова не покрита мерехтіла крапельками дощу…
— Ольга!.. — ще більше перелякалась Катря, перелякалась за Ольгу, за Гриця, за всіх, і прошепотіла те слово крізь корч жаху:
— «Ольга»…
А Ольга, поставивши непомітно валізочку збоку, спокійно стріпнула мокре волосся і стояла горда, невимушено посміхалась до Матіса. Дивилась на нього привітно… і в той же час насмішкувато. Так як старші дивляться на менших. Хоч було їй щонайбільше — 27–28 років. Крапельки дощу мерехтіли їй на віях, на бровах. Шляхетне, аристократичне обличчя — обличчя гордої, високоосвіченої людини, що звикла командувати — було трохи бліде, від того великі очі були ще виразніші, а ніздрі пристрасно роздималися від внутрішньої затамованої бурі. В обличчі, в стриманих рухах, в погляді і особливо в тих ніздрях рухливих — було щось таке, що приковує увагу до себе…
— Ґутен абенд, гер МАТІС… — повторила Ольга, зиркнувши блискавично на Катрю і Гриця. А слідом вже вбіг Борис і, тріюмфуючи, хапав матір за руку, торсав за плащ:
— Мати!.. Матуся…
ОЛЬГА, прикусивши губу, навіть не повернула голови, лише рукою поляпувала ніжно сина по щоці.
МАТІС рвучко обернувся, все ще тримаючи стека вгорі:
— Вас?!?. — і зустрівся з надзвичайними очима надзвичайної жінки… Помалу опустив стек і прийняв із стільця ногу…
— Хто ти така?.. Хто Ви така?.. — і одступив машинально, даючи дорогу. Але ОЛЬГА не рушилась. Дивилась на Матіса, недбало здмухуючи закопиленою соковитою губою краплинку дощу з рухливих ніздрів, здмухуючи насмішкувато, а рукою запрошувала привітно заходити.
— Хто ти така?…
— Господиня цього дому… прошу заходити…
— Це твій чоловік? — ткнув стеком на Гриця.
— Ні, це мій брат…
МАТІС, сапнувши повітря і одірвавши нарешті погляд від Ольжиних очей (одірвав раз, але прилип знову, і вже й повернувся весь, а погляд ще був на Ользі) — одірвавши погляд і глипнувши мимохідь люто на Катрю, пройшов до кімнати. За ним решта — всі його супутники. Став посередині, як роздрочений і нагло здезорієнтований бугай, озирнувсь навколо і до Гриця, не глядя:
— Во зінд майне пферде?!. А — а… — побачив сам почіпляні образи на стіні і почав розглядати… За ним його супутники…
Підходять… Одходять…
ОЛЬГА з зацікавленням і здивуванням стежить за всім…
— Шен… Зер шен!.. — цмокав язиком Ортскомендант. І пишався так ніби іменинник перед Матісом.
Гриць стояв байдужий, замкнений, застебнутий, як кажуть, «на всі ґудзики», зиркаючи на Ольгу. А ОРТСКОМЕНДАНТ тішився, лебедів перед начальством, так ніби це він все зробив, ніби це все його заслуга. Ба, ніби продавав образи разом з художником:
— Зер шен… Я ж вам казав, що це геніяльний самородок… Це я його вишукав серед того тубільного… ем…
Матіс щось буркнув глузливо в тон, недбало, і ще, й досі був лютий, зиркав збоку на Ольгу примруженим оком…
ОЛЬГА тим часом ступнула повільно, стомлено до погнобленої, прибитої жахом, соромом, оглушеної страшним цинізмом і ще небувалою для неї зневагою, Катрі і, поцілувавши її ніжно, легенько обняла рукою за плечі… Не знати — чи щоб самій не впасти від утоми, чи щоб не дати впасти сестрі… Не глядя пестила її рукою по волоссі… А Катря стояла нерухомо, прикована витріщеними очима до гостей, ворушила губами, тримаючись рукою за серце… Мов загіпнотизована…
Долметчери пасли очима за своїми начальниками…
— А де моя фройляйн? — звернувся ОРТСКОМЕНДАНТ до ГРИЦЯ.
ГРИЦЬ мовчки відслонив картину на мольберті. Ортскомендант в захопленні…
МАТІС теж лишився задоволений. Але його коні — ліпші…
ТРЕТІЙ ГІСТЬ — ляйтенант — Теж такої думки. Він просто приголомшений — «Зер шен!..» — Коні!.. Чудесні коні!!.
…На трьох великих картинах вони бігли, басуючи, вихали ногами, іржали, виграючи на соняшній траві… А мале лоша он як іде вистрибом! На всьому мерехтить сонце… Мерехтить небо… Мерехтять коні…
МАТІС не міг відвести очей, хоч і хмурився грізно, ляскаючи себе стеком тихенько по халяві.
ЛЯЙТЕНАНТ не витримує, цмокає язиком і голосно сміється…
МАТІС теж нарешті посміхається… Але враз хмуриться ще більше. Одходить до вікна і, в той час як інші — Ортскомендант, ляйтенант і обидва долметчери стовпились, впівголоса обмінюються вражіннями, Матіс скоса позирає на ОЛЬГУ… Де далі — більше заінтриґований… Ледь-ледь посміхається змислово про себе, щось обертаючи в мізку… Оглянув її в котрий раз з ніг до голови і примружив очі, чмихнув ніздрями, як норовистий кінь.
— А поверніть мою фройляйн до світла, — скомандував ОРТСКОМЕНДАНТ через перекладачів.
— «Повєрні», — звелів один по-російськи.
— «Оберни»… — скомандував другий по-українському.
ГРИЦЬ обернув мольберт…
— Дядя Гриць показує коники … — прошепотів Борис до матері.
ОРТСКОМЕНДАНТ і ЛЯЙТЕНАНТ аж тепер по справжньому заскочені. Ортскомендант аж заворушив вільгельмівськими вусами:
— О, майне ґелібте!.. Як жива!.. Чудесно… Яка подібність… Ні, це не можливо — із звичайної, манюнької фотокартки!.. Зробити в кольорах і так вгадати!.. (через перекладчика) — Як ти це зробив?
— «Як ти це зробив?» — повторив, як луна, долметчер.
ГРИЦЬ удав, що не розуміє, збираючи пензлі. А ОРТСКОМЕНДАНТ відразу й забув про нього, ляпнув задом на стілець біля рояля, гримнув лядою над клявішами і враз урізав — «БОЖЕ, ЦАРЯ ХРАНІ»… Урізав з усієї сили ще й натиснувши на педаль…
Гриць подивився довгим поглядом на Катрю, потім на Ольгу…
ОЛЬГА усміхнулась стомлено:
— « Боже, царя храні»… Чудесно… — і закусила губу.
ОРТСКОМЕНДАНТ помітив і почув — і засміявся задоволено, до Ольги:
— Так… «БОЖЕ, ЦАРЯ XРАНІ»… Це ваш гімн… Я знаю ще з першої війни, вивчив від рюський офіцер… Це був ваш гімн. І це буде ваш гімн!..
— Дякую… (це Ольга чемно й стримано).
— «Маєш уряд»… — буркнув Гриць, не розгинаючись від пензлів.
А КАТРЯ нарешті струснула плечима і заплющила очі, нагло закотивши їх під лоба… Та й розплющила враз — комендант хряпнув лядою рояля.
ОРТСКОМЕНДАНТ, хряпнувши лядою і прибивши нею те «Боже, царя храні»:
— Ну, досить… — глянув на Матіса.
МАТІС саме, пройшовшись стеком по книгах на полицях, як по струнах, вийшов на середину і став, мов бугай, натягаючи рукавичку.
— Віфіль бецален? — обернувся Ортскомендант до Гриця.
— «Скільки платить?» — повторив долметчер.
ГРИЦЬ випростався, нахмурив чоло, провів по ньому рукою, збираючись з думками:
— Я… просив би, якщо можна, заплати не грішми… Я хочу всього літр олії і два кіло соли за все… Дайте розпорядження…
Долметчер перекладав недбало, а Гриць закінчив:
— Я маю гроші — але не маю життьових засобів…
— Нур ґельд!.. — обрізав злісно Ортскомендант.
— «Грішми!» — так само злісно повторив долметчер.
— Добре…
— Віфіль бецален?.. Но!..
ГРИЦЬ подумав хвилинку погноблено, чи складаючи фразу по-німецьки…
— Сколько плотіть?! Жівей! — підігнав долметчер-москаль. — Ілі ти тоже не понімаєшь по-русскі?!.
ДРУГИЙ долметчер порвався щось сказати, але ПЕРШИЙ його обрізав призирливо:
— Ви стойтє себе…
ГРИЦЬ раптом промовив по-німецькі:
— Фюнфціґ марк фюр єдес більд… (та й похопився) — По п’ятдесят марок кожна…
— Вас?!?… — як не скрикнуть обидва коменданти. Ортскомендант аж підскочив, а фельдкомендант ляснув себе стеком по халяві, наче вистрілив.
— Фюнфціґ марк єдес більд??!..
Запанувала тиша.
— Фюнфціґ марк цузамен! — прорік Матіс призирливо, безапеляційно.
ДОЛМЕТЧЕР так само призирливо:
— Зрозумів?.. Це тобі не Сталіна малювати…
ГРИЦЬ зблід. Посміхнувся самими кутиками губів і до долметчера, гордо випроставшись:
— Перекладіть… Скажіть, що я зле володію німецькою мовою і мене зле зрозуміли… Я хотів сказати — «фюнф ціґ пфеніг фюр єдес більд»… по 50 феніків кожна… Разом — дві марки і 50 феніків…
ДОЛМЕТЧЕР переклав.
— Ґут, — сказав Ортскомендант і вийняв гаманець. Поки він вибирав дві марки і добирав старанно 50 феніків дрібними, ДОЛМЕТЧЕРИ зняли чотири картини із стін і підійшли до мольберта по п’яту…
— Пробачте, будь ласка, — промовив Гриць через долметчера до Ортскоменданта чемно, хоч і безвиразно кладучи плату на стілець. — Цей портрет ще не зовсім сухий… Коли б не попсувався…
— А скільки ще йому сохнути?
— Чотири-п’ять днів…
— Ґут…
Лаштуються виходити. Долметчери вже в дверях тримають картини, мов би святі образи, на руках. МАТІС щільно натягає рукавички, дивлячись з-під лоба на Ольгу. Тоді ОРТСКОМЕНДАНТ звернув раптом увагу на ГРИЦЯ:
— Гм… (обійшов його кругом, розглядаючи милицю та порожній рукав полотняної сорочки, покрутив головою — і враз запитав усторч, суворо, офіційно):
— Солдат?!.
— Ні…
Всі — і німці й долметчери перезирнулися змислово: — «Гм», «Гм»…
— Красний солдат?… Большевик?..
— Ні…
— А руку й ногу де одбіг? А?.. (єхидно так, ловлячи на брехні).
— На Біломорканалі… Іх вар цен яре ін большевістен ґефенгніс гевезен…
— А-а… Ґут… — Ще раз глянув на портрет своєї любки.
— Унд віфіль таґе вартен?
— Фір-фюнф…
Ортскомендант незадоволено і швидко-швидко щось забелькотав. Долметчер (ДРУГИЙ) переклав суть того белькотання:
— Щоб був готовий за два дні!
— Але ж…
— Наказ!!. Розумієш «наказ»?.. Як не висохне — будеш повішений.
І ВСІ РУШИЛИ. Останній МАТІС, коло ОЛЬГИ зупинився і довго дивився їй в обличчя з-під лоба, в її одверті, чисті, сміливі очі. І раптом:
— Звідки ТИ знаєш моє прізвище?
— Я щодня читаю Ваші прекрасні відозви до українського населення, підписані Вашим прізвищем…
МАТІСОВІ пересмикнуло обличчя від того надто чемного і тим самим убійчого жіночого контральта. Впиваючись очима, аж подався вперед:
— А де твій муж? Большевик?
ОЛЬГА витримала погляд спокійно:
— На Сибіру… В концтаборі…
— Та-ак?.. (не то здивовано, не то задоволене) — Як ти називаєшся?
— Ольга.
— А-а… Ґут!.. — рушив до дверей. Але зупинився, щось надумавши, обернувся:
— Гм… (і повільно значуще) — Звідки знаєш так німецьку мову? (а очима пильно). Ну?..
— Я люблю мову Ґете, Шіллера, Шпенґлера, Ніцше…
МАТІС збуряковів, роздратовано поляпав враз стеком тихо по плащі:
— Я спитав — звідки ти знаєш мою мову?!
ОЛЬГА щиро здивувалась:
— А чому б мені не знати вашої мови, герр?..
Стек затремтів і заходив жвавіше, та МАТІС лиш засопів. Налаштовуючись на допит, він помітно закіпав, сперся ногою на стілець:
— Прошу не забуватись… Я спитав звідки ти знаєш мову?.. Ти — жидівка?!.
ОЛЬГА зблідла від обурення, але володіла собою, промовила тихо й спокійно:
— Мову я знаю змалку…
— Гм… (призирливо) — як матірню мову, значить!.. Хто ж твоя мати?
Тут ОЛЬГА, як кажуть, зірвалась, — з досадою і зненавистю наставилась очима на Матіса, знизала плечем («От ще пристав чорт!»)… А тоді стріпнула головою з викликом, примружившись:
— Моя мати??. Добре! (і майже крикнула йому в лице енергійно, аж з сльозами в голосі, гордо піднісши голову) — МОЯ МАТИ (павза) БАРОНЕСА… ТАК, БАРОНЕСА фон… фон УРАБАН!!.
Вона скінчила з особливим притиском і метнула очима.
Стек враз перестав рухатись… МАТІС витріщив очі, змішався, так ніби йому з усієї сили ударили в обличчя.
Розгублено і нервово став натягати вже натягнені рукавички… Зробив крок назад, а тоді шпарко обернувся і пішов…
— До побачення, гер Матіс! — промовила Ольга з чемною усмішкою навздогін.
МАТІС лише козирнув у дверях, не обертаючись, і хряпнув ними. Втік.
А ОЛЬГА стояла і грала тремтячими ніздрями, дивлячись в зачинені двері.
Нарешті глибоко-глибоко зідхнула.
7
Заломивши руки, КАТРЯ впала на ліжко:
— Хами!.. ХАМИ!!. — і забилась в риданні. — Варвари… Зулуси… Ні, хами!!. Ой, Боже ж мій, Боже мій!.. — жмакала подушки, здригалась в страшних конвульсіях нестримного плачу.
ГРИЦЬ взяв із стільця гроші. Довго дивився на папірець… А тоді зубами й пальцями подер його на дрібні шматочки і разом з феніками брязнув об підлогу:
— Маєш уряд, мала!.. — і зареготався — От ми нація!.. Нам стільки випало безпардонного глуму — ха-ха-ха — ідійотів всіх мастей, що лишається тільки сміятись… Ха-ха-ха!.. — Помалу тамує голос і так в корчах мовчазного сміху стоїть, похитується…
А ОЛЬГА посміхалась радісно, поглядаючи на обох, посміхалась… і з робленим трагізмом:
— Мої нещасні, мої бідні унтерменші… Ну, й ну…
КАТРЯ кинулась до ОЛЬГИ, шалено обіймаючи й цілуючи:
— Олю!.. Скажи… Є у Києві уряд?..
— Який?
— Наш… український… З Винниченком…
ОЛЬГА криво посміхнулась і покрутила головою.
— А де ж наш уряд?. Ольго!..
ОЛЬГА сумно:
— Ти його бачила…
— Боже мій!.. Але ж це жах… Сестро!.. Як же ж це?.. Значить ми таки раби тепер?.. Унтерменші?.. Бидло?..
ОЛЬГА зітхнула глибоко, зломила брови та й… махнула рукою…
8
Увійшла МАТИ.
ОЛЬГА:
— А-а… Моя баронеса!.. Моя більша за всіх баронеса!.. Матуся!..
ВСІ ОБСТУПИЛИ ОЛЬГУ… Скидають з неї мокрий плащ… ОЛЬГА в подертих чобітках, аж видно пальці… БОРИС притяг альбом своїх малюнків:
— Мамо! Мамо!.. Ось як я малюю… (і тикав його матері) — Це ми з бабусею аж з Києва принесли…
ГРИЦЬ крутить головою: — «Баронеса». Ну й ну… Як ти викручуватимешся… — Взявши з рук Ольги плащ, дивується:
— Звідки ти знаєш його прізвище?..
— Мені сказав поліцай на вулиці — Бойків Микола… А що?..
— А ти бачила, як він був приголомшений?..
ОЛЬГА посміхнулась стомлено:
— Він дурний, як чобіт… Гонористий — як порожній горіх… І похітливий, як жеребець…
КАТРЯ злякано:
— Ото ж… Жди гостей… Ти бачила, як він на тебе дер баньки? А ти ще… з «баронесою» (засміялась та й урвала)… Господи!!..
ОЛЬГА байдуже махнула рукою:
— Я прийшла пішки, любі мої… Через цілий світ пішки… (нахмурила брови та й враз розпливлась в щасливій посмішці, пригортаючи Бориса, що тикав їй свій альбом).
Опустилась на стілець посеред хати і солодко потяглась, простягла натруджені ноги, зідхнула на повні груди:
— Ху-у… Нарешті я вже дома…
Павза.
А потім закинула голову, мляво підняла руки і заломила їх над заплющеними очима:
— Мамо!.. Катрусю!.. Грицю!.. Любі мої!.. Який то все жах!.. який жах…
Павза — антракт
* * *
Тут вискочив чортик в німецькій уніформі… Це ніби долметчер… Він щось кричав і розмахував руками — кричав мов би й справжній німецький капрал… Він щось шукав, ніби якихсь квітів, і від когось вимагав таки тих самих квітів… квіток…
Йому треба квітів!!. Як же ж зараз осінь…
Я його запхнув назад, ледве давши раду…
Тоді вистрибнув другий, якийсь блазень, і теж у німецькій ще й еСеСівській уніформі… Дерся поза рампу і, неначе той Ґебельс, карикатурну постать якого я бачив у газетах, несамовито кричав щось про «великого Фюрера», про «Нову Европу», про перерішення Історії баґнетом на тисячу років…
Я й цього запхнув геть назад, за бутафорію… І опустив заслону…
І відчинив вікно…
… Ніч… Унизу лежить у руїнах велике місто… Мюнхен… Центр Імперії оберненої отак в руїну… Обсмалені стіни великих будівель… Уламки арок, споруд… самотні, зігнуті димарі… купи заліза й каменю… Хаос… Іржавий хаос… Покритий вогкою, чорною млою…
У темряві чути сміх, гомін і пісню… Але не сміх і гомін аборигенів вчорашньої Третьої Імперії… Там десь сміється зухвала молодість, чужа тут і непрохана, але зухвала, — вона сміється, співає й цілується над тими руїнами, в самісінькім центрі Европи, гомонить одразу кількома діялектами, але все тієї ж мови, — степовим полтавським, верховинським — гуцульським, чернігівським і бойківським, волинським, кубанським. Далебі це прийшли Ольжини друзі до Матіса на батьківщину, щоб ходити по ній в понурій жалобі ночі, по цім гробовищі бундючної величі й по-блюзнірському зухвало сміятись, і по-блюзнірському цілуватися над череп’ям і попелом…
Цілуються… Там пишним цвітом зацвітає романтика, чужа романтика… Саме там і саме в тій темряві, де ціла «Нова Европа» розміняла свою цноту за циґарету, за недопалок циґарети… Он там вона стоїть з мурином на розі, під блідим лихтарем, і ницо звивається, мов песик зазираючи в очі…
Ніч… Руїна… Хаос… І дерзкий сміх над хаосом…
Наш сміх.
______