Вже сонце вийшло високо на небі, а козаки ще спали.
Дід Охрім давно вже зварив для гостей снідання, обійшов своє господарство, був у пасіці, коней напоїв, до хлопця навідувався, а вони спали, мов убиті.
Їм спалося дуже добре. Під черешнею сонце їх не пекло.
В повітрі було тихо, без вітру, повітря тремтіло на сонці. Бжоли бреніли на деревах, збираючи мед. У такому то й вік проспати можна. Старий воркотів незадоволений: нінащо козацтво звелося, сплюхи та й годі, — а далі не втерпів, та й гукнув їм над головою:
— Ану, панове товариство, вставайте, пани йдуть!
Карпо з Максимом схопились відразу на ноги.
— Які пани? Де! Що? — питають заспані.
— Егеж! от налякав!.. то я так жартував лиш, щоб скоріше прокинулись. Панів чорт мав, звідкіля їм тут взятися, — а поки що вмийтеся та снідати ходіть.
Охрім повів їх недалеко своєї оселі. Тут плило з скелі чисте, як кришталь джерело й спливало до великого кам'яного басейну, звідки відпливало малим потічком в долину. Над потічком стояла якась невеличка будівля.
Козаки залюбки вмилися холодною водою.
— Гарна в тебе вода, діду...
— Без цього я б тут і години не всидів. Та воно, ніде правди діти, такої балки на всій Україні другої немає...
— А се ж що за будівля така?
— Млиночок поставив.
— І млиночок? — здивувався Карпо...
— Хіба ж на базар за борошном піду?
— А зерна звідкіля береш?
— Землю орю, та й збираю, що Бог уродить...
Звідси пішли до домівки. По дорозі стрінули в загороді
ціле стадо курей.
— Та ти, діду, справді хазяїн не аби-який.
— Побачиш ще дещо.
Старий виніс їм снідання під черешню. Варене молоко, мед у мисці, паляницю, печене мясо.
— Мені б на паненя подивитися.
— Я дививсь, він ще спить.
— Чи не багато того спання?
— Нічого, хай виспиться гаразд. Тепер ходіть, покажу вам моє хазяйство.
І повів своїх гостей по леваді. Зараз з лівої сторони від печери була друга, ще просторніша. Тут була стайня на кози, два волики й корову. Тепер не було тут нічого. Товар пасся в окремій загороді. Вхід до тої печери заложений був кущами так, що не видно було нічого. Трохи ниже стояв гарний садок. В садку стоять рядком вулики. На деревах бренять бжоли. З другого боку йде огорожа на товар. Він пересувається з місця на місце, поки не випасе трави. На самій середині балки грядки з усякою городиною. Капуста, буряки, морква, кавуни, огірки. А ще далі загони пшениці, ячменю, гречки та проса...
Козаки не можуть отямитися з дива...
— Ти тут сам діду?
— Тепер не сам, гостей маю.
За ними ступали крок за кроком два великі пси. —
— І ти, діду, не боїшся сам?
— Хіба ж я сам? Ось, бачиш, мої товариші, мої вірні слуги, — каже, показуючи на псів. Ану, нехай би мене хто зачепив...
За той час хлопець прокинувсь і вийшов аж на двір. Він стояв перед печерею й протирав заспані очі. Сонце його разило.
— Остапику, гей! — гукнув Карпо, — ходи сюди, сину...
— Я хочу до замку.
— Хіба ж тобі погано тут? — питає дід. — Ходи зо мною, щось тобі покажу.
Він узяв хлопця за руку й повів до товару.
Тут було маленьке, біле, мов сніг, козлятко.
— Що се таке? — питає хлопець цікаво.
— Козлятко. Я тобі його подарую, візьми собі
Хлопець дуже зрадів. Узяв козлятко на руки й поніс.
Воно забекало. Прийшла стара коза, понюхала й стала вп'ять скубти траву.
— Тобі, певно, їсти хочеться?
— Хочеться.
— Ну, ходи й козлятко з собою візьми, воно вже твоє.
Хлопець тягав козлятко, аж засапався. Стярий виніс йому молока й шматок паляниці. Хлопець так був занятий козлятком, що й на їду не дуже то зважав. А далі наставив кухоль козляткові. Воно встромило свою мордочку до кухля й стало пити молоко.
Се дуже хлопцеві сподобалося. Він став тішитися, сміятися.
Козаки дивилися на се й собі усміхалися.
— Дай кухоль, я тобі ще принесу, а то голодний будеш.
Старий приніс ще молока. Хлопець випив трохи, а решту дав козляті. Тепер воно бігло за ним, мов песик, а хлопець радів. Потім дід повів його до млинка й пустив на млин воду. І се хлопцеві дуже подобалося.
— Гарне се? — питав дід.
— Дуже гарне, я такого ще не бачив...
— Коли будеш чемний, то будемо обоє молоти борошно.
— Яке борошно?
— А таке, що з його паляниці печуть, бублики. Тепер хлопець не відставав від діда...
— Як тебе, діду, звати? — питає.
— Зови мене, синку, дідом Охрімом...
— А ти мене зви паном Станіславом Овруцьким.
— Фе! так погано. Я тебе звати буду Остапом, це краще. Ти, бачиш, ще не пан, бо пани великі, а ти малий. Підростеш, тоді друге діло... Тепер ходи до пасіки.
Усе те було для такого панятка невидальщина. Хлопець був дуже цікавий. Тут бачив усе нове, все його цікавило.
А старий Охрім, мов дбайлива нянька, говорив з ним, пояснював. До полудня геть заприязнилися з собою. І мами не згадував.
Тимчасом козаки пішпи до печери. Вона була простора й на прочуд ясна. Через вікно, видовбане в передній стіні, влітали сюди цілі снопи соняшних промінів. На лівій стіні висіла багата турецька й польська зброя, довгі рушниці, вибивані золотом, дорогі пістолі, шаблі, ятагани. Усе те зложене в порядку, завішене на жердках, прибитих до стіни. Уся стіна вкрита турецькими килимами. В одній великій щілині в сій стіні висіла багата одежа. Оксамитові кунтуші, шовкові жупани, пояси, чоботи сап'янці. А над зброєю стояла довга полиця, заставлена золотою та срібною посудою. Срібні михайлики, тарілки, збанки на мед...
Наші козаки оглядали все цікаво та дивувались таким багацтвам в тій печері.
Заглянули й до спальні старого. Не було тут нічого незвичайного. Проста лежанка з дощок, вкрита кожухами; над тим висіла рушниця, проста з витертим ложем, порохівниця, мішок з кулями, довгий гострий ніж та два пістолі й ікона Богородиці в золочених рямах.
Козаки перехрестилися, а далі глянули один на одного й відразу подумали собі: "Говорять, що старий з чортом руку держить, а в нього ікона христіянська".
Старий покинув хлопця з козою на дворі й заходився варити обід.
Козаки теж вийшли на двір і наблизилися до хлопця. Він держав козлятко за шию й щось до його говорив.
— Що ж, Остапе, добре тобі тут? — питає Карпо.
— Добре. Воно так молоко п'є з кухлика, мов цуциня.
— Воно краще цуциняти, бо не кусає... А може б ти мені його подарував? — дрочився Карпо.
— Не дам. Попроси діда Охріма, він тобі дасть інше. Там ще скілько є.
— А ти любиш діда Охріма?
— Люблю. Він обіцяв навчити мене стріляти медведя.
— А мене любиш?
— Тебе ні. Нащо ти мене забрав від мами? Я хочу до мами, — і хлопець став плакати...
Почув се дід Охрім:
— Остапе, ану ходи до мене, щось тобі покажу. Хлопець побіг миттю до печери... Дід Охрім став його забавляти та заговорювати.
— Треба буде його тут залишити, — каже Карпо до Максима. —Здається, кращого місця не буде. Візьму його звідсіля, як підросте та зовсім забуде про колишнє.
— Я теж так гадаю. Тут і безпечно буде. Я справді не знаю безпечнішого місця. Воно неприступне, а ще народ уважає старого за характерника й чортового кума.
— Я справді не вгадаю, в котрий бік іти, щоб звідсіля вийти. Якийсь справді зачарований кут. Сьогодня поговорю з дідом. В мене трохи червінців в сідлі є, то лишу йому на початок.
— Цікаво знати, хто він? Розумна людина, нічого сказати. Як він тут гарно загосподарився. Усе має, чого душа забажа. Таких зімовників на цілій Україні либонь нема.
— Про все розпитаємо потроху, може й довідаємося щось. — Козаки полягали під черешнею на кожухах.
Вийшов до них старий, ведучи за руку Остапа. Він щось говорив і сміявся з утіхи.
— Я тобі, синку, постолі зроблю, такі маленькі. В тих чобітках тісно тобі ходити, а босому небезпечно. Тут гадюки трапляються; а вони кусають так, що вмерти можна.
— А які ті гадюки?
— Пожди, колись покажу. Вони такі, мов мотузки, повзуть по землі так скоро, що тільки оком мигнеш. Та я тут маю такого, що їх ловить.
Старий став якось дивно свистати крізь зуби. Згодом вийшов з кущів борсук. Він саме держав у зубах гадюку, що вилася коло його спини й завзято кусала його грубу шерсть.
— Ось бачиш. Се борсук, звірь дикий, та я його освоїв, і він тепер мені в пригоді став, бо гадюки ловить.
— А гадюки його не кусають?
— Кусають, та йому се не шкодить, так йому Бог дав. Тимчасом борсук перекусив гадюку надвоє. Розкушені шматки стали скакати, витися. Голова підскакувала високо. Борсук брав одну часть за другою й згриз смачно. Тоді присів на землі й дивився Охрімові в очі.
— Пожди, голубе, молока дам. Ти заслужив се. Старий виніс в мисці молоко й подав борсукові.
— А можна його погладити? — питав хлопець.
— Тобі не можна. Він тебе ще не знає, то може вкусити.
— Той дід справді якийсь знахорь, — говорив Максим Карпові. — Гляди, які чудасії виправляє.
— Ми ще побачимо, як він чортяку за роги поведе напувати, — сміявся Карпо...
— А ходіть-но обідати! — гукав Охрім.
Прийшли в печеру. На столі понаставляв Охрім такої всячини, що на десяток людей вистарчило б. З миски парував смачний борщ з свинячим мясом, була смажена риба, печена дичина, медівник, хліб і великий збанок доброго меду.
Посідали за стіл, старий проказав молитву й перехрестив тричі страви.
— Тепер їжте на здоров'я й беріть, що завгодно — я припрошувати не буду.
Малого взяв на коліна й дав йому срібну ложку. Хлопцеві дуже смакували ті страви. Не треба було й козаків дуже припрошувати.
Вони їли, аж за вухами лящало.
По обіді пішов старий за своїм ділом. Хлопчина побіг за ним, а ззаду бігло козлятко й два невідступні товариші — пси.
Козаки полягали під черешнею з люльками, поки не задрімали.
По вечері полягали вп'ять під черешнею на траві. На колінах старого Охріма приліг хлопчина. Він не хотів іти спати в печеру. Старий постелив йому кожух овечий, а другим його прикрив. Хлопець узяв козлятко за шию та так і заснув.
— Слухай, діду, каже Карно. Ти справно вмієш з дітьми поводитися. Чи ти б не подержав при собі отеє хлоп'я, поки не підросте трохи? Бо справді не знаю, де його дінути, а з дитиною мені ніяково возитися.
— А ти як гадав? Я б тобі його навіть не віддав тепер, — то ще дитина, заморилася б. Не першина мені дітей ховати, хоч своїх не мав ніколи. Виховав я їх багато сиріток козацьких, поки на Січ не виправив. Не раз до мене навідуються ті, що живі зостались...
— В мене трохи червінців є, то дам на початок...
— Дурний ти, козаче, з твоїми червінцями. У мене є їх більше, ніж ти думаєш. За червінці я тобі нічого не зроблю, а зроблю все за добре слово. Я це хлоп'я полюбив. Воно здається не в тата, а в маму вдалося, по тім усім судячи, що ти мені говорив... Я з його виховаю славного козака, виховаю в страсі господнім, та ще й грамоти навчу...
— Грамоти? То ти, діду, письменний чоловік? — говорив здивовано Карпо...
— А хіба ти гадав, що письменні в постолах не ходять та й у печерах не живуть? Ей, небоже, було колись зо мною інакше. Я в Київі вчився, в бурсі побував. Здорово мене били та й добре вчили, поки з бурси не втік...
— Не смію тебе питати про твою історію, бо це не по козацьки, але вона дуже, мабуть, цікава...
— Як ти мені про себе розказав, то слід мені оповісти дещо й із мого житя. Коли цікаві, то послухайте. Ось тільки люльку закурю.
І знову світив ясний місяць на небі. Була повня. Хто такої літньої ночі не бачив, то хоч як описуй, малюй, а все не так вийде, як воно було справді.
Старий Охрім набив люльку тютюном, закурив і так став розказувати.
— Мій батько попом був у селі Ольшаниці на Волині. Тяжко нам жилося тоді всім православним. Не минала панщина й мого батька, хоч він в рясі ходив. Гірко про се розказунатн. Нас було двоє синів у батька.
Раз якось прийшли до нас на постій кварцяні жовніри. Напилися та давай задиратися. Батькові осмалили бороду, а коли мама за нього вступилася, то одни кварцяник так її штовхонув у груди прикладом рушниці, шо вбив на смерть. Мій старший братчик Петрусь, вступаючися за батька, вчепився зубами в його руку. Тоді кварциник заїхав його по головці пістолем, що аж мозок вискочив... Ну, а я на се дививсь з-за печі та й плакати боявся. Опісля нічого було мені вдома робити. Батько одвіз мене в Київ до своєї сестри, що жила за одним міщанином на Подолі. Звідсіля мене в школу посилали. Батько частенько до мене навідувався. Я перейшов у вищу школу, вчився добре. Побув я там чотири роки.
Батько хотів бачити мене попом. Та не діждав того, бо вмер. Тоді мені геть відхотілося попівського хліба. Я покинув школу та й вийшов з бурси, щоб ніколи туди не вертатись. Я здибав на базарі купку запорожців та й пристав до їх. Що ж вам казати, як воно на Запорожжу, коли ви й самі здорові, знаєте. Там дуже поважають науку, та тільки хто освітою величається, того не люблять, чваньком називають. Навчився я воєнного ремесла, в походи з Запорожцями ходив, у Криму був, аж поки не счинилася пригода, про яку я вам уже розказував.
Приїхав на Січ Хмельницький, і козацтво все заворушилось. Пішов і я. Був я в усіх походах, держався Хмельницького аж до його смерті. Гадав і далі йти за його думкою, поки в козацтві був який порядок. А то стали гетьмани мінятися[3], бувало й по двоє, троє відразу. То той дурний Юрась, котрому свинопасом бути, а не гетьманом, то Виговський, то Брюховецький, чура, наймит Хмельницького, якому Москва помагала. Повстали брат на брата, з одного боку Москва під'южувала, з другого Польща. Дивлюсь на все це та й плачу над недолею України: нащо й защо пролито стільки козацької крови? Був я не послідній козак, а все ж таки не було в мене такої вдачі, щоб самому за діло взятись. Були кращі від мене голови, та нічого не вдіяли.
І я плюнув на все, покинув козаків, не пристав ні до кого, а пустився навмання пригожого місця шукати для себе. Щасливо знайшов я от сю балку, перевіз сюди свою мізерію й живу тут уже тридцять літ. Мені тут добре. Усе маю, чого мені треба, й усе роблю своїми руками, сам. Ніхто мене не зачіпає. Зловили мене раз у лісі пани, як за гайдамаками ганялись. Тоді я до них по-латинському заговорив, а вони тільки баньки витріщили. Ти, кажуть, шляхтич, ходи з нами. Тоді я до них: пустіть мене, люди добрі, хочу жити так, як мені подобається. Ся латина мене спасла, а то були б повісили. Вони знають, що я тут живу, та не займають мене. А селяне вважають мене за великого чародія, знахора, характерника, й бояться мене. Хай буде й так, я їх не чіпаю, з людьми не живу, хіба візьму, коли трапиться, яку сироту та в люди виведу.
— Чого ж тебе знахорем та характерником прозвали?
— А от чого. Я зілля знаю та людям помагаю. Вони часом, як біда прикрутить, заходять таки до мене за порадою. До того в мене кіт чорний є, а се вже, кажуть, непремінно чорт. Кота я мушу держати, бо мишва всю мізерію б мені рознесла. А чорний кіт кращий, ніж білий, бо вночі його миш не добача.
— Так ти, діду, залишиш у себе мого хлопця?
— А вже ж, коли казав, то й лишу. Та ти казав мені вчора, що хлопця захопив, щоб помститися за батька. Чи така твоя вся помста буде?
— Ти ще не догадуєшся? Хочу з його виховати завзятого козака, а тоді пущу його на панів. Подумай: освоєне вовченя на вовків пустити...
— І се мені годиться знати. Значить, має вийти козак завзятець. Значить, треба йому змалку одкрити очі на ті кривди, яких український нарід від них зазнає.
— І виробити йому вдачу, щоб ніколи від козацтва не відскочив за жадні скарби світа, хоч би й дізнався, з якого гнізда він птиця...
— Тебе я добре зрозумів, так і робитиму...
— Ми завтра поїдемо.
— Чого вам так спішно? — посидьте трохи, відпочиньте, підживіться трохи, а то висохли, мов хорти.
— Таки, діду, поїдемо. Колись, може, й вернемось. А коли б нам прийшла скрутна година й не було б де сховатися, тоді приїдемо, хоч палицею гони А тепер ми тобі лише заважаємо та робити не даємо.
— Коли ви про роботу згадали, так добре. Щоб даремно хліба не їли, скосіть мені леваду...
— Коли так, то лишаємося та відробимо тобі, діду... Правда, Максиме?
— А вже жі! Хіба ж ми косити не знаємо?
— Ну, добре, гості мої, тепер я вам на бандурі заграю... Старий пішов до своєї печери, виніс бандуру й став грати. Потім заспівав сильним ще голосом козацьку думу про Богдана Хмельницького.
Козаки слухали уважно. Серед тої літньої вкраїнської ночі, при яснім світлі місяця, вони були наче б зачаровані. Все те, про що в пісні говорилося, вони наче б бачили тепер на власні очі...
Старий ударив ще кілька акордів і перестав.
— Знаєш, діду, як ти співав, мені здавалося, що я всіх тих лицарів ось тут в твоїй балці бачу.
— Говори здоров. Я такими привидами живу. Вийду сюди в ночі, сяду під отсею черешнею, молитву читаю, а далі задумаюсь і бачу всіх моїх товаришів, бачу й незабутнього полковника Кривоноса, розмовляю з ним, радію, молодію. Не раз триває так, поки півень не заспіває, а тоді я з сну прокидаюся та й засипаю вже навспражки. З тими привидами я дуже щасливий, мені від того літ убуває...
Козаки додержали слова, скосили леваду, згребли сіно й у копиці склали. Нарубали дров, помогали біля оселі та старалися як найбільше зробити...
— А тепер відпочиньте кілька днів по праці...
— Ні, діду, вибачай, таки завтра поїдемо, от тільки дорогу покажи, бо на Красноставці, значить тою самою дорогою, вертати нам не хочеться...
— Не бійтеся, покажу вам іншу дорогу.
За той час балакали кожного вечера під черешнею й слухали оповідання старого Охріма про козацьку давнину.
Слідуючого дня рано осідлали коней і були готові до дороги.
Охрім надавав їм харчі з цілий мішок. Паляниць, ковбас, вяленого м'яса, риби сушеної, сушених слив та яблук, до того ще баклагу меду. ..
Остап ще спав. Карпо нахилився над ним, поцілував у голівку й перехрестив. Охрім звелів одному собаці, лишитися при дитині, а другого взяв з собою. Дід ішов попереду, а козаки йшли за ним, ведучи коней за поводи. Йшли малою стежкою понад струмочком, шо вився поміж кущами високої ліщини. Натрапили на невеликий ставок. Вода було чиста така, що можна було пісок на дні порахувати.
В ставку гралися до сонця риби: карасі, пструги, плотиці.
— Та в тебе, діду, й ставок є?
— А хіба ж я рибу з моря привожу? А не можна б так скупатися?
— Купайтесь на здоровля.
Козаки пустили коней, пороздягались митю й шубовстнули в воду. Вода була свіжа. Козаки не могли нею налюбуватися, й вилазити їм не хотілося, поки добре не змерзли.
— Сей ставок я сам зладив. Загатив греблею воду, й готовий ставок.
Одяглись і пішли далі. В другому місці між кущами стрінули невелику ковбаню води...
— Знову джерело...
— А ну, напийся.
Карпо зачерпнув води пригоршнею й доніс до губи. Вода була солона.
— Тут, діду, справді рай, усього маєш доволі...
— Богу дякувати.
— Кому ти все те покинеш? — питає Карпо.
— Кому ж би? Людям. Коли геть постаріюсь, то приймака візьму. Може одного з тих, що їх виховав, а може кого-небудь...
Зайшли під високу гору. З неї виступали велетенські камні, між якими росли густо кущі калини, дикої рожі та тернини. Долом росла висока ліщина.
Старий розхилив кущі понад струмочком. Козаки пішли з кіньми за ним і зайшли в печеру, куди тік струмок. В печері було темно, хоч око виколи. Йшли навмання по воді потока, що журчав по камінчиках. Довго так ішли, не кажучи ні слова, а все вниз.
— Чи не ведеш ти нас, діду, в пекло?
Старий не відповів нічого, аж ось побачили здалека світло дня, яке щораз більшало. Коли прийшли на край, сонце вже зійшло високо. Вони мимохіть позатуляли очі долонями. З сього боку сходило сонце й осліплювало своїм яскравим промінням.
— Чи втрапили б сюди до мене?...
— Господь з тобою! Хто б сього сподівався хто б туди відважився зайти!
— Се річка Інгул, а решту порадьте собі самі, бо мені пора вертатись. Щасливої дороги!
Охрім вернувся назад в печеру, а за ним почалапав у воді його вірний пес.
— Ото чудасія! — каже Максим до Карпа...
____________________