В зимі наша» Січ — Мати» пустіє. По перше через те, що зимової пори козацтво не аби-як береться до книжки, по друге ж і самий острівок тоді не має жадиіської принади.
Та ось надходить чародійка-весна… Ще досить таки холодно, ще сливе увесь наш «Батько-Луг «покритий водою, — а вже лицарство наше не так пильно вчиться. Як уже там статочно не заховуються лицарі, а дивись — хтось із Січовиків і стругне якусь штуку. З весною — наче прокида-ється тая запорожська вдача.
Великим постом (а того року Великдень був ^пізний) ідуть Січозики купками — по два по три — з церкви, від сповіди. Обминаючи калюжі, під саміською хатою Менделя котрийсь із січовиків розтягнувся в калищі. Се, бачте, під причілком кор-шми лежали дрова й одна гіляка висунута була аж на вулицю.
«Чого ти простягнувся?»— питає Січовик свого товариша.
«Та якась гіляка серед дороги… І треба ж класти так дрова?… Коби день, то переступив би, а по ночі — геть тобі вивалявся!»— відказує той.
«Бери ось, Степане, за один кінець тую гіляку, та зіпремо її в дверех Менделя. Нехай знає, де складати дров^. Бери… Адже однаково вимазаний у 'калу…»
Поставивши обрубок досить товстої гіляки в дверях коршми, наші запорожці се саме зробили й начальникови поліції… Нехай, мовляв, дбає — щоби був лад.
Проробивши се, наші збиточники щей застукали в вікно Менделя. А той поткнувсь було на двір, гадаючи — що його хтось викликає. В прочинені двері цурпалок той падає до сіний, угараздивши по лобі Менделя. Счинився крик — ґвалт на ціліські Розлоги.
Начальник же поліції, якого помешканє було недалечко від шинку, на той- галас виходить із хати. Та суковатий верх сосни грубшим кінцем трафив йому по голові. Сього було вже забагато… Начальник поліції зажадав од завідуючого школою, щоби збиточника того найсуворійше покарано.
«Хлопці, котрий з вас позавчора підпирав двері колодалш?…»— так у школі питає учнів директор школи. Але всі ані пари з уст, — мовчать.
«Хто саме вчинив такий бешкет? — допитується у Галайди пан директор, закликавши кошового до своєї канцелярії. — Адже ти. як кошовий, про все теє знаєш…»
Не знаю я нічого, пане директор. Якби при мині се чинилося, то я не допустив би до того!»— каже кошовий.
«Та-та-таІ… Говори на здоровлє. Але за те, що покриваєш такий не гарний вчинок, будеш виключений зі школи… Збирай книжки та йди собі…»
Вістка про виключене зі школи кошового — не аби як засмутила нас. Хто міг би оттаке стругнути, опріч самих винуватців, ніхто більш і не відає. Здається, для них небезпека вже й промайнула, проте збиточникам тим не по собі. Ще б пак!.. Адже через них — зовсім ні в чому не повинний — так тяжко карається Галайда.
«Що ви, дітки, хочете?^ — пита владика двох школярів, які — увійшовши до канцелярії — чогось ніби мнуться.
«Ми до пана дире-е-ектора… Хотіли сказа-ати… що поліна ті понаставлювали ми» — каже один із них.
«Хто? — перепитує директор, пильно в них вдивляючись. — А чого ж не призналися ви перше?*
«Бо нам страшно було!»— відповідають.
«Кажете, боялись… Ну, а тепер всеж таки признаєтеся до вини…»
«Бо нам шкода, що через нас безневинно покарано Дмитра…»
«І аразд, — після деякої мовчанки каже директор. — Се мені подобається, що ви не хочете, щоби безневинний відповідав за вас. Добре… Та тілько не слід таке творити…
«Умгу!.. Так… Критися зі своїм негарним вчинком, особливо тоді, коли за твою провину тягнуть до відповїдальности неповинну людину, — був б¥1 великий злочин… А признавшись до вини, хоча б і для ратованя свого товариша, ви все ж «чинили гарно. Се буде дійсне по товариськи!» — додав від себе зворушений владика!
«Ну, гаразд… Ідіть до юіяси, а ми осдечки обсудимо, що вам за те зробити!»— проказав нарешті до винуватих директор.
* * *
Галайда вратованийі… Сене-аби-якутішило всіх. Раділи ми з того тим більше, що й справжних винуватців — як того треба було сподіватися — не покарано. Врочисто приобщяли ми, — чогось подібного більш не коїти. Даючи слово нашому доброму директорови нікому ніякого збитка більш не чинити, кождий з нас у серці свому немов би заприсягнувся: «Битися-боротись аж до загину За тую вже так славну Україну…» Нераз і не двічи виростала трава на нашому «Зеленому Лугу. «Владика наш та й директор школи давно вже полинули в ірій. На Січи, як і колись, школярі-козацтйо гуляють… У наших Розлогах усе ніби своїм шляхом іде…
Мої товариші подоростали й повиходили в люде. Памятаючи тую присягу не один із нас таки й зложив буйну свою голову за Україну, Кому ж доля судила вийти цілим — пощадила-зберегла його, той тепер всеньку силу свою прикладає до праці над піднесенєм культурно-освітного стану свого поневоленого народу.
КІНЕЦЬ.
Василь Софронів: «Печери», сценічна картина на З дії.
М. Денисенко: «Наша Січ — мати'О (Хроніка із житя сільських школяриків).
в приготованю:
Марія Штеліґівна: «З села і з міста», нариси з житя дітий.
Володимир Островський: «Соняшник», сценічна картина на З дії (з нотами). Марія Штеліґівна: «За склянною стіною». Микита Магир: «Байки», з численними ілюстраціями А. Манастирського. Вуйко Влодко: «Пригоди Юрчика Кучерявого», часть і, перероблена і доповнена, зі 120 образ-ками О. Куриласа.
Антін Лотоцький: «Езоп», оповідане про житє славного байкаря.
Я. Вільшенко: «Байки Езопа», з численними ілюстраціями.
Міґуель Сервантес: «Пригоди Дон Кі^сота», з оріґінальними дереворитами Ґустава Доре. «Пригоди барона /Аін^сгавзена», (на українську мову перелицював Я. Віл ь шенко), з образками найліпших німецьких малярів. «Казки 1001 ночі»: «Про Алядина і чарівну лі-хтарню» з образками.
Софія Куликівна: «Нлі-Баба і 40 розбійників», з 32 образками.
Антін Лотоцький: «Пригоди Лиса — Микити», з численними ілюстр.
Марія Вериго: «Волове Очко», прегарне оповідане з 14 образками Ол. Кульчицької.
виходить у Львові 1 і 15 кождого місяця.
Ціна і приді* ІЬО Мк.
«евіт ДИТИНИ»
ілюстрований журнал ДЛЯ українських дітий і ліолодіжи
Передплату приймається найменше на 10
чисел у квоті 1500 Мк., яка мусить бути
зложена з гори при замовлюваню.
Для: дітини й Канади 1 до/іяр на рік.
ли Замовленя слати на адресу:
видавництво «Світ Дитини»
Львів, у/і. Зімоовича, ч. 3.