З жахом, а може й з екстазом віруючого побачила вона хутко, що шлях до визволення зрошений не перлистою росою сліз, але кров’ю. Кров освячує всяку ідею, настілько гарну, щоби за неї накладали життям…
“Кров Цезаря пролявши Брут обмив
Усе болото цезарських тріумфів” –
каже Монтаняр в одній її драмі (“Три хвилини”). “Я думаю” – говорить він далі що й
“З Брута все болото
Обмила кров пролята при Філіппах”.
Звертаючись до своєї сучасности, він питається в свого в’язня жирондиста, яку ідею репрезентував Люї Капет?
“Либонь ніякої! Чому ж тепера
Імення се дива справдешнії творить?
В Вандеї та Бретані?
Не в ідеї, мій пане, сила, а в самій крови!”
Кров пролита в боротьбі – лише має викуплюючу силу для нації і ідеї. Сама ж ідея – так як її розуміли її сучасники, не підперта чином і жертвами, для поетки – є ніщо! Але їй імпонує лише добровільна жертва, терпіння, натхнене великою ідеєю, коли свідомі свого посланництва morituri – “по волі квітчаються терном”. Для неї “путь на Голготу велична (лиш) тоді, коли тямить людина, на що й куди вона йде!”
“Хто ж без одваги і бою
На путь заблукався згубливу,
Плачучи гірко від болю
Дає себе тернові ранить,
Сили не маючи стільки,
Аби від тернів боронитись,”
– до тих має поетка лише жаль і погорду, до припадкових героїв революції. Її серце не б’ється для тих, що терплять пасивним терпінням, що упідлює душу. А той розслаблюючий гуманітаризм, від якого не були вільні навіть найбільші з сучасних поетів і яким були перейняті, наприклад, твори Діккенса9, Бічер Стоу10, або Les Misèrables Віктора Гюго11, не знаний їй. Вона не вірить, що може вдіяти щось “раб принижений нещасний, як буде проповідь читать своїм панам”, апелювати до гуманности переможців. Чи вона не розуміла науки любові? Певно, що так, тілько вона розуміла її по своєму. От так менше більше, як середновічний лицар, що вважав себе негідним предмета своєї адорації, коли не міг покласти йому до ніг бодай кількох трупів зухвальців, що сумнівалися в високих чеснотах його дами.
Але любові лагідної й тихої, що “повинна буть як сонце, всім світити” – вона не розуміла. Сторонників такої любові ненавиділа вона за брак активної відваги стати в оборону своєї правди, як не терпіла Міріам друзів Месії, “що тричі одрікались од нього”. ці філософи, що цуралися активної любові, що радили “не рватися до мученських вінців, а тихим послухом служити Богу” – мало імпонували їй. Вона без милосердя картала їх, цих лицарів компромісу, що так нагадували тих дантівських ангелів, “що жили самолюбно, ні вороги, ні вірні Богові”, що допроваджували штуку віддавати боже Богові, а кесареве кесареві до віртуозності, а котрими, аж роїлося тодішнє українство…
Колись і її вабила інша муза, “легка, прозора, блакитна і невиразна як мрія”. Колись “братняя любов” була й її “наставниця єдина”, але її – “любов ненависті навчила!” Вона хутко побачила, як “гинуло найкраще” та “як високе низько упадало”, що “хто хиливсь найнижче, того найбільш топтали”, що потульність не знайде нагороди ні на сім, ані на тамтім світі і тоді в неї “спалахнула ненависть до тих, що нищили її любов!”
Відтоді гаслом її творчости стали знані слова Ніцше: “Війна і мужність довершили більших діл, як любов до ближнього. Не милосердя ваше, але відвага ваша рятувала досі нещасних”. Сеї засади вона вже не відречеться до кінця. Ніщо її вже не натхне опріч “помсти лютої жаги”. Своїм словом хотіла б вона “розтроюдить рани в серцях людей, що мохом поросли”, “ударить перуном в заспані серця, спокійні чола соромом захмарить, і нагадать усім, що зброя жде борця”. Її смутить, що її слово не “твердая криця, що серед бою так ясно іскриться”, що воно не “гострий безжалісний меч, той, що стина вражі голови з плеч”. Вона мріє про “местників дужих”…
Ціла її творчість стає одним несамовитим закликом до тої bella vendetta, що в своїй найновійшій формі “фашизму” справляла свої оргії в Італії, а в формі повстань в її власній країні.
Читаючи ці прокляття, заклики і картання, неначе бачиш перед собою живий образ поетки, що лишила вона нам сама. Ті очі, “що так було привикли спускати погляд, тихі сльози лити”, а тепер сяючі “диким блеском”; “і руки ті не учені до зброї, що досі так довірливо одкриті шукали тілько дружньої руки”, а що “тепера зводяться від судороги злості” і уста, “що солодко співали й вимовляли солодкі речі”, а що тепер “шиплять від лютості”, і голос, що “спотворився неначе свист гадючий!”
На вид цього пароксизму гніву тратиться почуття сучасности. Здається, що ніколи не було двохсот років національного приниження, що виховали цілі покоління рабів. Здається, що з-за дрібних друкованих рядків глядить на нас спотворене гнівом обличя уярмленої, але вільної духом нації… Опріч Шевченка ледве чи хто інший в нашій літературі піднісся до такої сили пафосу, як ця слаба і недужа жінка!
Ця її віра так відріжнялася від офіціального українства, як папське католицтво від первісного християнства. Як, скажім, світогляд європейської суспільності тринацятого віку від звичаїв перших християнських громад Юдеї. Що спільного мали між собою наука Месії і апологія війни і ката Жозефа де Местра12? Духовна аскеза – і Лютер13, що ціляє каламарем у чорта? Св. Петро – і Торквемада14? Катакомби – і хрестові походи?
Серед цих двох бігунів, безперечно до сього останнього схилявся неспокійний дух поетки, не до пасивного світогляду юдейського християнства, але до активної віри римської церкви. В ній вона бачила своєрідну сполуку римської virtus з тим поняттям гетерономної моралі, яке є найбільш маркантним об’явом християнської етики. Ця етика не визнавала ні евдемонізму, ні утілітаризму, ні жодних доведених розумом, обґрунтованих логікою норм. Тут не було жодного “чому?” і “по що?” Замість довгих пояснень, що в інтересі самої одиниці не чинити іншому того, що їй самій не мило, християнська етика знала коротке і без апеляційне: „Не убий!” і інші аналогічні приписи десятьох заповідей. Для неї існували лиш абсолютні самовистарчаючі приписи, диктати надприродної сили, що не потребували санкції, знаючи лише невблагане: “мусиш!”. Це ж були і засади Лесі Українки. В своїй розвідці, присвяченій баптистам, вона особливо прихиляється до них за їх науку чинити “не по розуму, а по вірі”. А Левіт у драмі “На руїнах” проголошує:
“Закон потрібний для закону,
Як Бог для Бога. Ми його раби
І мусимо йому служити сліпо!”
До цієї-то моралі, до її формальної сторони (відкидаючи релігію покори), додала поетка ту ідею, що її приніс до христіянства конаючий Рим: ідею virtus, високо розвиненого почуття особистої гідності і права, культ сили й відваги, та ще свою знану засаду: “vim vi repellere licet!”. З одної сторони це був послух волі Божій, той сліпий послух, що змушував сотні тисяч хрестоносців кидати своє майно і родину і гонити на край світа рятувати Гроб Господень із криком: “Deus lo vult!”. З другої – це була кров пролята тими самими побожними лицарями Христа в Палестині. З одної сторони – аскетичний екстаз, з другої – реабілітація афекту, первісних імпульсів людської природи.