— Увага! Увага! Ми наближаємося до якоїсь планети! — схвильовано вигукнув Ярослав.
Спостерігаючи крізь ілюмінатора, він перший побачив, що їх ракета з шаленою швидкістю наближалася до жовтої, яскраво освітленої планети. Командор намагався вирахувати віддаль при допомозі приладів, але це не удавалося.
— Ми примарсюємося! — встиг він ще вигукнути і рвучко потяг рушія парашутного гальма.
Ракету струснуло, немов пульманівського вагона на колієвих стрілках, і вона затрималася на стропах величезного парашута.
— У-а-ах!
Страшенний удар підкинув людей і вони, знепритомнівши, попадали на підлогу каюти.
Тиша. Лише чути цокотіння годинника. Він безпристрасно міряє час на новій планеті. Ярослав Доморацький першим підвівся й огледів сумну картину. Його друзі з скривавленими обличчями лежали покотом на підлозі. Не дивлячися на особливі амортизатори, передня частина ракети увігнулася всередину. Розтрощено розподільчу дошку зі змонтованими на ній приладами. Керма і рушії не діяли, однак радіоприладдя залишилося непошкодженим. Вихідний люк ракети був міцно притиснутий до ґрунту. Ярослав не без деякого вагання розбив молотом грубу потрійну прозору пластмасу вікна.
Минуло ще зо дві години, й мандрівники висадилися на нову невідому планету. Навколо, наскільки сягав зір людини, простяглася велична піскова пустеля без рослин і жодних ознак життя. Якесь світило, подібне до сонця, але набагато гарячіше, освітлювало одноманітний краєвид.
Ярослав і Юрій двічі обійшли навколо ракети, що до половини встрягла у пісок. Вони роздивлялися пустелю крізь далекогляда, але ніщо не привертало їх уваги.
— От тобі й Марс! — розчаровано промовив Ярослав.
— Піскова пустеля, — байдуже відповів Юрій. — Вона, здається, позбавлена ознак життя. Тут не видко слідів марсіян, звірів, чи птахів, нема і славетних каналів…
— Але повітря, здається, тут таке, як і на Землі…
— Ми відкрили одну з величезних таємниць астрономів з Землі, ми довели, що Марс — планета без життя.
— Але чи Марс це? Можливо, ми відійшовши від курсу, могли опинитися на одному з супутників…
— Тут є суходіл і повітря, але цього ще замало до життя людини. Коли б тут була вода і рослинність…
— Тоді це було б справжнє щастя. Вирвавшися з земного пекла, ми змогли б тут існувати… Власною працею здобувати свій щоденний харч. Це було б просте, але справжнє щастя, — міркував уголос Ярослав, і його супутники прислухалися й були згодні.
Жінки відійшли на кілька кроків у пустелю і стали на коліна.
— Боже Єдиний! Врятуй нас…
Перед вечором, що був подібний до вечора на Землі, вони підрахували свої харчі.
— Цього нам повинно вистачити при ощадному вжитку лише на тридцять-сорок день. Проте, води ми маємо всього двадцять літрів. Коли ми не знайдемо води, наше положення може бути надто скрутним.
Сонце, не дивлячися на вечірню пору, нестерпно пекло. Металевий корпус ракети так розігрівся, що нагадував величезну вагранку. Термометр показував шістдесят ступнів у затінку.
Чоловіки склали кількасот квадратних метрів міцної, білої шовкової парашутної тканини і розіп’яли просторе шатро.
Мандрівники укрилися в затінку цього імпровізованого житла й важко дихали, немов викинені на беріг риби.
Настав вечір, а потім і ніч. Але вони довго не могли заснути, розмовляли між собою, згадуючи, що їм довелося пережити і міркували, що їм доведеться пережити ще…