— Як себе почуваєте? На що скаржитеся? — запитав з постійною посмішкою лікар Німек, ледве переступивши поріг.
За лікарем поспішав інженер Бутермільх.
— Цілком здорові, — відповіла Олена Ярош.
— Чудово! — додав інженер, ставлячи на стіл три пляшки з вином. — Між іншим, ми отримали довгоочікуваного наказа. Сьогодні увечері ви відлітаєте на Марс. Приготуйтеся, бо за півгодини ми від’їжджаємо до місця старту.
— На Марс!? — здивовано вигукнула Олена, притискаючи до грудей скрипку.
— Так… можете взяти з собою ваш музичний інструмент, — промовив він, додаючи, — а поки що дозвольте випити келиха доброго рейнського вина з самими славетними людьми всесвіту! Якби не війна, ваші фотознімки разом з кореспондентськими оглядами були б надруковані у всіх часописах земної кулі. З’явилися б численні збирачі автографів знаменитих осіб, які розтягли б на спомин все ваше майно, — промовив Бутермільх, немов конферанс, потішаючи глядачів перед невдалою виставою.
Олені було бридко, але інженер не замовкав зі своїми дотепами. Здавалося, він хотів ні на хвилину не залишити з своїми думками цю трагічну чвірку.
— Прост! — підійняв він келиха з вином. — Всі славетні люди, щоб схоронити спокій, часто-густо мандрують інкогніто. Вип’ємо за щасливе завершення цієї славетної мандрівки! За зустріч з вами на Марсі! Адже ж, після отримання від вас радіоповідомлення, негайно вилітає ракета черга два…
Олена ледве пригубила келиха. Чоловіки теж були невеселі, але нічим не виявляли свого хвилювання. Здавалося, що люди збиралися виконати самий звичайний і незначний обов’язок.
Лікар Німек глянув на годинника і вони, одягнувши плащі, вийшли з кімнати. Олена несла скрипку.
Незабаром чудовий шестимісцевий «Майбах» промчав покрученим гірським асфальтовим шляхом і зупинився біля високої огорожі.
Крізь відчинену величезну залізну браму з чорної пастки тунелю видніється щось подібне до велетенського рефрактора. В ньому на блискучих крицевих кулях стояла величезна продовгувата металева ракета з круглими вікнами, немов ілюмінатори пароплава. Кілька робітників закінчували останні підготови.
— Залога ракети прибула. Люди почувають себе добре, — доповів Бутермільх головному інженерові.
— Чудово! Вітаю наших славетних міжпланетних літунів, — привітався Крафт, тиснучи руки, — запевняю вас, цю надзвичайну мандрівку ви закінчите цілком вдало, коли притримуватиметеся приписів, яких навчив вас інженер Бутермільх. Він дуже задоволений вами і казав, що ви добре засвоїли його лекції… Прошу заходити. — Вони разом підіймаються високими східцями досередини ракети, що уявляла собою добре устатковану каюту. — Чи не знаходите ви різниці між цією і учбовою?
— О, ні! Ці прилади зовсім однакові, — відповів Ярослав.
— Цілком справедливо! Ця машина не має жодних недоробок. Ви можете бути в ній так упевненими, як я в своєму «Майбахові». Гляньте, ось стерна глибини, це підойма до рушія… це гальмо… — промовляв головний інженер, доторкаючися рукою до блискучих приладів.
Підвівши Ярослава і Юрія до круглого вікна спереду ракети, Рудольф Крафт звернув їх увагу на яскраву зірку.
— Це — Марс! Мета вашої подорожі. Так ви його бачите неозброєним оком. Тепер гляньте у телескопа.
Ярослав сів у зручне м’яке сидіння і в окулярі потужного телескопу побачив синювату планету, що випромінювала яскраве світло.© http://kompas.co.ua
— У випадку, коли ви сядете на воду, ракета повинна виплисти на поверхню. В задньому відділі лежать два особливих гумових човни, які ніколи не тонуть. Вас навчили, як з ними поводитися?
— Так! Нам це з’ясував пан Бутермільх.
— Вам зрозуміло все?
— Цілком, — байдуже відповів Юрій.
— Може, маєте якісь запитання?
— Ні.
Залога ракети займає свої місця. Одягає навушники.
Ярослав допомагає Олені застібнути шкіряного шолома з вмонтованим радіотелефоном. На хвилину він глянув у чудові, широко розкриті карі очі. Хлопцеві стало шкода цієї дівчини, яку він покохав понад усе. Але… в голові така нісенітниця, все перемішалося — поняття, бажання і можливосте, життя і смерть — кохання. І чим закінчиться все це — він не знав, але з напруженням очікував скоршої розв’язки, чи виходу з цього лабіринту.
— Не боїшся? — запитав він Олену.
— Ні, Ярославе! Я вже хочу швидше знати, чим це все скінчиться? — прошепотіла вона.
Інженери, потиснувши руки, залишили каюту. За ними глухо гупнули металеві двері.
— Так! Тепер відтято все, що пов’язує нас із Землею. Відрізано шляхи до відступу. Тепер ми вже ніколи не з’явимося на Землі, — подумала вголос Олена, і щось гірке зчавило її горло.
Електричні лампи освітлювали складну апаратуру та зосереджені й зблідлі обличчя людей.
— Увага, увага! Займіть місця. За хвилину буде дано старт, — чути з гучномовця голос інженера Крафта.
Пливуть у безвість секунди напруженого очікування.
— Бу-а-а-а-ах!!!
Страшенний вибух підкинув їх у повітря, і ракета під безперервні, немов грім, вибухи починає набирати швидкість.
Олена Ярош глянула крізь ілюмінатора і побачила освітлені місячним сяйвом гори.
— Прощавай, Земле! Ця мандрівка розпочалася не так страшно, як я сподівалася! — вигукнула дівчина, але не почула власного голосу.
Ракета з страшенною швидкістю наближалася до тропосфери…