Від забутого гірського палацу кайзера Вільгельма віяло глухим середньовіччям. Похмурі вежі з сірого базальту, олив’яні готичні віконниці, розмальоване грубе й непрозоре шкло, а навкруги величезні королівські ліси і снігові гори.
Колись тут були бучні мисливські лови німецького кайзера, що потішався полюванням на зайців і кіз. Але змінилися часи. Дичину залишили в спокої — новітнім мисливцям, що прийшли до влади, більш до смаку полювання на людей.
Вже кілька років, ще з самого початку війни, цей палац використовувався для якоїсь таємничої мети і знаходився у розпорядженні інженера Рудольфа Крафта. Замість мисливських ріжків та пострілів дробовиків, поблизу шуміли потужні машини, й іноді серед ясної ночі було чути надзвичайної сили вибухи.
В тому, цілком ізольованому від зовнішнього світу палаці, мешкали чотири бранці з України…
Минув місяць з початку їх навчання, й Бутермільх дозволив своїм учням вперше відпочити в неділю. Це було навіть деякою несподіванкою і порушувало одноманітний денний розпорядок.
Ярослав Доморацький нудьгував. Йому сумно було залишатися самому. Він помічав, що Олена Ярош в останній час чомусь цуралася його, і молодому чоловікові від того було дуже прикро. Навпаки, Юрій всі свої вільні хвилини проводив у товаристві Марії, — цієї добрячої й лагідної дівчини, й, як здавалося Ярославові — переживав перші чари кохання.
Ярослав вирішив відвідати Олену й попрямував до її кімнати.
— Що ти пишеш, Олено? — здивовано запитав він, переступаючи поріг.
— Листа, мій друже!
— Листа? Невже ти налагодила зв’язок з зовнішнім світом?
— Ми матимемо нагоду відправити цього листа при… відльоті з Землі… Ось я приготувала цього, трохи незвичайного конверта, — відповіла вона, протягаючи металеву фляжку.
— До кого ж ти адресуєш своє послання?
— Я повідомлю все людство, що четверо українців першими в історії всесвіту відлетіли з Землі на міжпланетній ракеті.
— Це чудова і надзвичайна ідея! — захоплено вигукнув. Ярослав. — Заради цього варто ризикувати життям. Хоч це є пасивний спротив, але все-таки десь в історії людства залишиться згадка, що ми міжпланетні Колумби. Про нашу націю говоритиме світ. Ти, Олено, не лише талановита скрипалька, але й творець нових думок. Але, знаєш, заради твоєї скрипки я опинився тут.
— Це для мене новина, — тихо відповіла Олена.
— Я хотів тікати до рідних лісів, боротися з ворогом і, може, загинути там. Життя людини тепер не має особливої ціни, але так створюється героїка народу. Імена наших численних героїв, від старих до наших часів, вічно житимуть в серцях українців, — патетично промовив Ярослав, крокуючи по підлозі, встеленій м’яким килимом.
— Так, Ярославе! Але загинути, не зробивши великого чину, ми не маємо права. Шкода віддати своє життя. Деякі особи задовольняються незначним, але є люди великих масштабів. Такі люди можуть вести за собою багатьох до якоїсь ясної мети, — заперечила Ярош. — Але, Ярославе, продовжуй свою думку — чому ти по пішов до лісу?
— Коли ти мені там, на фабриці, розповіла про втечу, я довго думав і прийшов до висновку, що це, може, ширші двері… За нас, українців, перед зовнішнім світом виступають інші, але врешті-решт ми повинні говорити самі. Скрипка в твоїх руках може зробити велику справу. Але українські музики, співаки, актори не ростуть, як бур’ян, їх треба плекати, як троянди.
— О, Ярославе! То ти найнявся у своєрідні садівники?
— Може… Ти не смійся, Олено, але тобі потрібна була охорона, це по-перше, а по-друге, я тут тому, що кохаю тебе, Олено! — палко промовив Ярослав, рвучко обійнявши дівчину.
Але вона швидко висвободилася і відійшла до вікна.
— Кохання!? Які чарівні, але сьогодні дивні слова, Ярославе. Кохання вішальників! — істерично вигукнула вона. — Яке може бути кохання, коли ми стоїмо над краєм власної могили, заглядаємо у сирову землю… Там повзуть хробаки, вони з’їдять тебе, мене, й від нашого тлінного тіла не залишиться нічого… Може, ми згоримо, може, наші тіла будуть розірвані на шматки…
— Гірко бути філософом… Мені здається, що людина, яка дуже багато знає — цим отруює власне життя. Он глянь на Марію й Юрія. Вони, немов двоє голубів, милуються і кохаються, і щасливі з цього. Вони в полоні сьогоднішнього життя, і їм, здається, зовсім не страшне те, що настане завтра. Вони завжди разом, — зітхнув Ярослав, додаючи: — Чому ти цураєшся мене?
— Не всі люди, Ярославе, мають однакову вдачу. Де один знаходить втіху чи радість, — іншому стає сумно, чи здається це нещастям. Зрозумій, друже, що тіло летить в прірву. Тіла нема. І не варто кохати на одну мить… Наші душі полинуть разом. Може, пізніше люди зможуть розгадати таємницю душі — живі нав’яжуть зв’язок з душами вмерлих, — я чула, що вчені вже роблять такі спроби, — й тоді…
— Олено! Чи ти при своєму розумі?
— Так… Я дуже багато думаю про життя наших душ… Ярославе! Коханий! Не смій більше говорити про кохання, — промовила, й на її обличчі було видно муки, але очі блищали від внутрішньої великої радості. — Якщо ми не загинемо — я кохатиму тебе до гроба, коли загинуть наші тіла, моя душа кохатиме твою вічно, вічно…