Олена побачила невеличку і неохайну кімнату з заґратованим вікном. Стіл і три кріселка були єдиною меблею. На нефарбованому сосновому столі червоніли якісь плями.
— Невже кров!? — злякано прошепотіла дівчина.
В напруженій невідомості довго тягнеться час. Хвилини плутаються з годинами, пережиті роки видаються коротшими, ніж ці хвилини. Косі промені освітлюють страждаюче обличчя Олени Ярош. Ув’язненій видається, що якась фантастична надлюдська потвора просовує люфу пістоля в невидиму щілину і цілиться на неї…
Рипнули двері, й Олена почула, що хтось увійшов до її камери. Вона відчуває, що це породжений її уявою кат. Вона з молитвою на устах вирішила прийняти смерть.
— Встаньте! — наказує він за її спиною.
Олена здригнулася від різкого неприємного голосу. Помолившись ще кілька хвилин і промовивши останнє «… Я йду до тебе, Господи. Амінь!», вона піднялася.
Перед її очима стояв високого зросту, темно-русявий, вродливий, ще не старий чоловік. Він пильно, але з ледве захованим презирством, що лягло на зморшках його губ, оглядав її, немов якийсь незвичайний крам. Це тяглося якусь хвилину, але їй не подобалися ці оглядини, і Олена, напружуючи останні сили, намагаючись надати своєму голосові повної байдужості, промовила:
— Мені відомий вирок! Швидше виконуйте його! — Вона болюче прикусила губи, щоб зразу ж не впасти в розпач і не показати перед цим чужинцем, що вона злякалася смерті.
«Швидше усі розрахунки з життям. Досі я змогла стримуватися, а далі не знаю, що буде», — подумала вона.
— Невже я подібний на ката? — глузливо запитав таємничий відвідувач.
— Мені це зовсім байдуже, — відповіла Олена.
— Я бачу, що ви віруєте в Бога. Так почнемо з того, що я вам повідомлю: рай, куди ви намагаєтеся потрапити, знаходиться на планеті Марс.
— Що вам потрібно від мене?
— Залишилися лиш короткі, як момент, тридцять хвилин до вашої страти. Мені шкода вас — таку молоду, гарну жінку й талановиту музику.
— Я дуже вдячна, що ви нагадуєте мені про це, — саркастично відповіла Ярош.
Невідомий відвідувач був заскочений тоном відповіді ув’язненої, але швидко зорієнтувався і байдужим, упевненим голосом продовжував:
— Я маю уповноваження врятувати ваше життя, але лише при одній умові…
«Невже катові хочеться в останні хвилини ще знущатися наді мною… Я знівечу це виплекане обличчя, коли він намагатиметься щось заподіяти», — вирішила Олена, поволі відходячи у дальній куток камери, немов кішка, що в небезпеці відчула іншу, ще більш жахливу загрозу.
— Ви спроможні вести ділову розмову?
— Ділову розмову! Ха-ха-ха! — і дівчина голосно розсміялася, немов зразу збожеволіла.
Її плечі тряслися у припадку істерії.
— Заспокойтеся! Я розумію, що вам дуже важко розмовляти в подібному стані. Але зрозумійте, що справа йде про врятування вашого життя.
— Геть!.. Я знаю, що ви знов будете розпитувати про співучасників і шпигунів!.. Мені обридло все це… Я цілком приготована до смерті.
— Я не гестаповець і це не входить до моїх обов’язків.
— Хто ж ви? — ледве прошепотіла Ярош.
— Інженер! Прийшов до вас з надзвичайною пропозицією.
— Я не прийму її.
— Шкода, що ви робите такі поспішні висновки. Але, сто чортів, ви спроможні вислухати мене?
— Так. Але я маю навіть перед смертю розум і духову рівновагу.
— Являючися помічником відомого інженера, який сконструював ракету для міжпланетного сполучення, я виконую його доручення. Нам потрібно підготувати обслуговуючий персонал з людей, що назавжди скінчили справи на цьому світі… Незабаром наша ракета відлетить з Землі, припустимо, на Місяць…
Очі Олени Ярош заблищали якимось незвичайним вогником. Вона немов прокинулася після страшного примарного сну і на крок приблизилася до інженера, який з методичною послідовністю, немов читаючи популярну лекцію, продовжував:
— Люди, що добровільно передадуть себе в наше повне розпорядження, живуть свої останні дні на Землі у повному достатку. Їм створюються особливі, навіть чудові, умови, а потім, коли закінчиться термін навчання, вони без розмов сідають до ракети і… летять. Що станеться з ними — нам невідомо. Я не приховую, що ця мандрівка більш ризикована, ніж звичайна прогулянка автом за місто, але… Обдумайте мою пропозицію. Однак ми забалакалися, — додав відвідувач, глянувши на годинник, — в нашому розпорядженні залишилося сім хвилин. Вирішуйте!?
— Мені потрібно ще подумати… Можливо, я згодилася б… — відповіла Олена. — Ідея принципово мені подобається, якщо ви поважно пропонуєте мені прийняти участь в цій надзвичайній мандрівці?
«Може, краще згоріти десь у космічних просторах, ніж бути замордованою і спотвореною тут, на Землі, де люди людям спричиняють стільки неприємного і злого?» — подумала вона.
Інженер мовчки подав їй маленьке кишенькове дзеркальце в гарній оправі. Дівчина, побачивши свій образ, зажмурила очі… Її обличчя за кілька хвилин скривавиться, і ці палаючі очі згаснуть назавжди… Тоді збунтувала її душа… Нехай це тіло краще згорить десь на шляху до інших, може, більш щасливих планет, нехай воно перетвориться у космічний пил, але не буде знівечене тут, у брудному тюремному дворі, десь у передгір’ях німецьких Альп.
— Мені потрібно ще хвилину, — шепоче Олена.
— Залишилося ще три хвилини…
— Я маю ще трьох друзів. Вони всі засуджені до смерті. Коли б ми були всі разом…
— Швидше вирішуйте. Інакше я не зможу припинити страту ваших друзів.
— Так! Я згодна! Швидше врятуйте їх! — вигукнула Олена.
Коли остання хвилина розмінювалася на секунди, інженер вийшов до коридору і голосно наказав поліцаю:
— Припиніть виконання вироку над тими трьома…
— Яволь! — гримнули обцаси солдатських чобіт і по камінних плитах чути глухі, немов підмогильні, стихаючі кроки.
Олена прислухається до них і чує, як стривожено б’ється її серце.
— Ви чули? — запитав інженер, повернувшися до камери.
— Так! Коли ви справді врятуєте моїх друзів — я вдячна… Але я хочу знати більш докладно про цю надзвичайну мандрівку в безвість, — сказала поважно Ярош.
— Я не заховую від вас, що наш експеримент не позбавлений драматизму. Але ви маєте п’ятдесят шансів зі ста врятувати своє життя і… побачити те, чого ще ніхто не бачив з мешканців Землі. Хтозна, чи не будете ви згодом самими знаменитими людьми і своєрідними Колумбами Всесвіту!?
— Коли має відлетіти ця ракета?
— Час і місце старту з огляду на воєнні події тримається в таємниці. Але приблизно за два-три місяці, десь у липні 1944 року, коли буде повністю викінчено монтаж устаткування, а екіпаж оволодіє технікою керування, ракета відлетить на одну з планет.
— Це дуже цікаво і захоплююче… Коли б не це оточення, я подумала б, що читаю захоплюючий фантастичний твір, — промовила Олена. — Але чому ви вибрали нас?
— Ви, хоч і музика, але, працюючи в студії, добре обізнані з радіотехнікою. Про це мені розповідав слідчий. Ваш приятель, Ярослав Доморацький — інженер-механік… Він здібна людина і швидко зможе навчитися керувати ракетою… До речі, її управління настільки вдосконалене, що не складає особливих труднощів. Гадаю, що з нього вийде непоганий штурман понаддалекого плавання, — посміхаючись, промовляв інженер.
— Я бажаю зустрітися з моїми друзями і остаточно порадитися.
— Це ми влаштуємо. Поки що коротенько про наші умови. Експеримент повинен залишатися у таємниці. Тому ви будете ізольовані від зовнішнього світу. Ви будете зустрічатися лише з нашими людьми. Щоденно — шість-сім годин навчання. Вільний час ви будете проводити в товаристві ваших друзів… Ви отримаєте достатнє харчування.
— Знаємо ми це харчування! Кольрабова зупа і жалюгідна жовта харчова картка чужинецьких робітників?
— Ні! Ми потурбуємось, щоб ви отримали добре харчування, вбрання від найкращої кравчині, також скрипку.
— Я б з охотою отримала останнє! — радісно вигукнула музика.
— Будемо вважати, що ми принципово дійшли до згоди? Будемо знайомі — моє прізвище Бутермільх, — промовив інженер, протягаючи руку.
— Так, гер Бутормільх… — відповіла Олена.
Відчуваючи, що немов якась жахлива і потворна істота прокусила її горло і висмоктала всю кров, знесилена дівчина падає в кріселко…