ОЗЕРО ГІРСЬКИХ ДУХІВ

Це оповідання належить геологу Волохову, відомому досліднику неприступних місць Сибіру. Здоров’як, з круглим монгольським обличчям, він сказав, що розповість надзвичайну історію, де головна заслуга належить розуму й тверезому аналізу.

— Багато того, — мовив він, — що блищить і грає яскравими барвами для мене, який пережив все це, я не зможу переказати вам. Але маю надію, що моя історія буде для вас цікавою.

Декілька років тому я пройшов з маршрутним дослідженням частину Центрального Алтаю — хребет Листв’яга, в області лівобережжя верхів’їв Катуні. Моєю метою тоді було золото. Хоч я і не знайшов того літа цінних розсипів, але був у повному захопленні від дуже цікавої геології та від чудової природи Алтаю. В місцях моєї роботи не було нічого особливо вартого уваги. Листв’яга — хребет порівняно низький; вічних снігів, білків, на ньому немає. А значить, немає й блискотливої різноманітності льодовиків, гірських озер, грізних шпилів та іншого асортименту високогірської краси, яка дивує і зачаровує в більш високих хребтах. Але сувора привабливість масивних гірських вершин, що підняли свої скелясті спини над мохнатою тайгою, яка покриває круглі гори, що розбігаються під гірськими вершинами, неначе хвилі моря, винагороджувала мене за досить нудне існування в широких болотистих долинах річок, де й проходила головним чином моя робота. Я люблю північну природу, з її мовчазною похмурістю, одноманітністю небагатих фарб, люблю, мабуть, за якусь первісну самотність і дикість, властиві їй. Я не проміняю її на дешеву яскравість півдня, що настирливо лізе в душу на закиданих недокурками й консервними банками кавказьких і кримських рів’єрах. І в хвилини туги за волею, за природою, які бувають у всякого експедиційного працівника, коли набридає життя у великому місті перед моїми очима насамперед постають сірі скелі, свинцеве море, позбавлені вершин могутні модрини і темні глибини вологих ялинових лісів…

Крім основної роботи, у мене було ще одне завдання: оглянути родовища прекрасного азбесту в середній течії Катуні, поблизу великого села Чемал. Найкоротший шлях туди проходив повз найвищий на Алтаї Катунський хребет, долинами верхньої Катуні. Дійшовши до села Уймон, я мав перевалити Теректинські білки — також високий хребет — і через Онгудай знову ввійти в долину Катуні.

Тільки тут, на цьому шляху, я відчув справжню чарівність природи Алтаю. Дуже добре пам’ятаю момент, коли я зі своїм невеличким в’ючним караваном після довгого переходу по урману — густому лісі із смереки, кедра та модрини — спустився в долину Катуні. В цьому місці рівна гладінь займища дуже затримала нас. Коні провалювалися до черева у цмокаючу буру грязь, сховану під рослинним шаром. Кожний десяток метрів давався з великими труднотами. Але я не зупинив каравану на нічліг, вирішивши сьогодні ж перебратися на правий берег Катуні. Молодий місяць рано піднявся над горами, і можна було без труднощів просуватися далі.

Рівний шум бистрої ріки вітав наш вихід на берег Катуні. При світлі місяця ріка здавалась широкою. Проте, коли передовий в’їхав на своєму безстрашному чалому коні в шумливу тьмяну воду і за ним рушили всі ми, вода була трохи вище колін. Ми легко перебрались на той берег. Минувши заплаву, засипану крупною галькою, ми опинилися знову болоті, яке сибіряки називали карагайником. На м’якому килимі моху були розкидані окремі тонкі ялини і скрізь стирчали високі купини, на яких піднімалась і шелестіла жорстка осока. В такому місці коні залишились би на ніч без корму, і тому я вирішив рухатися далі. Підйом, що починався, давав надію вибратися на сухе місце. Стежка потопала в похмурій чорноті ялинового лісу, ноги коней — в м’якому моховому килимі; їхати було невесело, та й шкода було стомлених коней. Так ми їхали години півтори, поки ліс не порідшав. З’явилися смереки й кедри, мох майже зник, але підйом не кінчився, а, навпаки, став ще крутішим. Як ми не підбадьорювались, але після всіх денних труднощів дві години підйому здались дуже важкими. Тому всі зраділи, коли підкови коней зацокали, викрешуючи іскри, по камінню і показалася майже плоска вершина відрогу. Тут були і трава для коней і сухе місце для палатки. Вмить коні були розв’ючені, палатка поставлена під величезним кедром, і після звичайної процедури поглинання відра чаю та розкурювання люльок біля вогнища ми поринули в глибокий сон.

Вранці всі трохи заспали після вчорашнього клопоту. Я прокинувся від яскравого світла й швидко вибрався з палатки. Свіжий вітер колихав темно-зелені гілки кедрів. Між двома деревами, зліва, як в темній рамі, висіли в рожевому чистому світлі легкі контури чотирьох гострих білих вершин. Повітря було напрочуд прозоре. По крутих схилах білків струмували всі можливі сполучення світлих відтінків червоного кольору. Трохи нижче, на випуклій поверхні блакитного льодовика, лежали величезні косі сині смуги тіней. Цей блакитний фундамент ще більше посилював ефірну легкість гірських громад, що ніби випромінювали своє власне світло, в той час як небо, що виднілося між ними, являло собою море чистого золота. Не відриваючись, я дивився на білки, які так несподівано з’явилися переді мною. Пройшло декілька хвилин, сонце піднялося вище, золото набрало пурпурного відтінку, а з вершин збігло їх рожеве забарвлення і замінилось чисто блакитним, в той час як льодовик заблискотів сріблом.

Дзвеніли калатала, робітники, що перегукувалися під деревами, зганяли коней для в’ючки, завертали та обв’язували в’юки, а я все милувався перемогою світлового чарування над важкістю застиглої матерії. Після замкненого круговиду тайгових стежок, після дикої суворості гірської тундри і важких скелястих громад це був новий світ, світ прозорого сяйва і мінливої світлової гри.

Як бачите, моя перша любов до високогір’я Алтайських білків спалахнула несподівано і сильно. Ця любов дарувала мені згодом все нові відкриття. Не берусь описувати відчуття, що виникали в душі, коли я побачив незвичайну прозорість блакитної чи смарагдової води гірських озер, сяючий блиск синього льоду. Мені хотілося б тільки сказати, що вигляд снігових гір викликав у мене загострене розуміння краси природи. Ці майже музичні переходи світла, тіней і кольорів надавали світові блаженства гармонії.

Поминувши високогірську частину маршруту, я спустився знову в долину Катуні і потім в Уймонський степ — плоску улоговину з чудовим кормом для коней. Далі Теректинські білки не дали мені цікавих геологічних спостережень: на широкому плоскому гребені хребта йшли суцільні одноманітні граніти. Підйом на хребет з боку Уймона був надзвичайно стрімкий. Багато людського й кінського поту було пролито, коли ми минули смугу чорноти, а вже від крутої словесності повинна була зачахнути трава на всьому цьому шляху мого каравану. Але й сама чорнота — густа тайга із суміші кедра з ялиною та осикою, з високою травою, що сягає вершнику до плеч, — була важкою для пересування з моїм важким в’ючним спорядженням, з артилерійськими сідлами й великими ящиками. Тому ви зрозумієте, як я радів, вибравшись на плоский вододільний простір хребта вище лісової межі. Але й тут, навіть коло межі вічних снігів, ми натрапили на широку смугу боліт, в яких грузли і бились, поки не догадались пересікти їх навскіс, по краю снігових полів. Спуск до Онгудаю був легший, але довгий і одноманітний. Тривалі мандрування у важко приступних районах виробили в мені особливе терпіння, коли тілом берега участь у всіх знегодах довгого шляху, а духовно ніби поринаєш в очікувальну сплячку.

Добравшись до Онгудаю, я відрядив у Бійськ через Алтайське свого помічника з колекціями і спорядженням. Відвідати Чемальські азбестові родовища я міг без нічого. Вдвох з провідником, на свіжих конях ми швидко добралися до Катуні й зупинилися на відпочинок в селищі Каянча.

Чай з запашним медом був особливо смачний, і ми довго просиділи з молодим учителем, що дав мені притулок, коло чисто виструганого білого стола в садку. Мій провідник — похмурий, мовчазний ойрот — безтурботно посмоктував обковану міддю люльку, а я розпитував привітного хазяїна про визначні місця дальшого шляху до Чемалу. Він охоче задовольняв мою цікавість.

— От що іще, товаришу інженер, — сказав він, — недалеко від Чемалу зустрінеться вам сільце. Там живе художник, славнозвісний наш Чоросов — чули, мабуть? Дідуган сердитий, але якщо сподобаєтесь йому, все покаже, а картин у нього гарних — сила!

Я згадав бачені мною в Томську і Бійську картини Чоросова, особливо «Корону Катуні» та «Хан-Алтай», і вирішив неодмінно заїхати до художника. Тепер зовсім в іншому настрої, я вбачав в них надзвичайну вірність. Те, що здавалось надуманим і перебільшеним на полотнах в тісній кімнаті музею, було на диво чудовим в природі. Я догадався, що зменшення розміру і планів, звичайно корисне для чіткості вираження живописної передачі, при велетенських висотах і великій кількості світла дуже утрудняє вірність перенесення білків на полотно. Не уникнув цього й Чоросов, незважаючи на всю силу свого таланту. Але те, що було дано в його картинах, сміливіше і вірніше відбивало холодну блискотливу душу гір, ніж у кого-небудь з інших художників. Подивитись його численні роботи, а можливо, й придбати який-небудь ескіз здавалось мені успішним завершенням мого знайомства з білками Алтаю.

Шлях по берегу Катуні був мені відомий, і я відпустив тут же, в Каянчі, свого провідника. В середині наступного дня я вже в’їжджав на невисокий, але крутий кам’янистий підйом. З нього переді мною відкрилась залита сонцем рівна поверхня устя ущелини, на якій золотилось хлібне поле. Декілька нових будинків, виблискуючи світло-жовтим деревом, розташувалось на краю лісу. Там, де високі стовбури модрин утворювали невеликий виступ, оточуючи поляну з соковитою травою, вкриту яскравими крапками півоній, стояла велика будівля. Все точно відповідало описові каянчинського вчителя, і я впевнено направив коня до будинку художника Чоросова.

Я сподівався побачити буркотливого діда і був здивований, коли на ганок вийшла жвава, худорлява брита людина з швидкими й точними рухами. Тільки придивившись до його монгольського обличчя, я помітив зморшки на запалих щоках та на опуклому високому лобі й велику просідь у шорстких вусах і волоссі, що стирчало йоржиком. Я був зустрінутий люб’язно, але не скажу, щоб радо.

За обов’язковим чаєм я, як то кажуть, виклав художникові душу, чи, вірніше, те, що запало в неї після недавнього високогірського мандрування. Напевно, Чоросов повірив щирості мого захоплення. Він став привітливішим, у нас зав’язалась дружня розмова.

Після чаю він повів мене в майстерню. Простора необклеєна кімната з великими вікнами займала половину будинку. Серед багатьох етюдів і невеликих картин вирізнялась одна картина, до якої мене якось зразу потягло.

Чоросов сказав мені, що це варіант картини «Дени-Дер» — «Озеро гірських духів», яка знаходиться в одному з сибірських музеїв. Я чув про неї, але раніше не бачив її.

Я опишу цю картину по можливості докладно, тому ідо вона буде мати важливе значення для розуміння дальших подій. Невелике полотно, шириною не більше метра, в простій чорній рамі, світилося в променях вечірнього сонця своїми чистими фарбами. Синювато-сіра гладінь озера, що займало всю середню частину картини, дихала холодом і мовчазним спокоєм. На передньому плані, біля каміння на плоскому березі, де зелений покрив трави змішувався з плямами чистого снігу, лежав стовбур кедра. Велика голуба крижина приткнулась до берега біля самого коріння зваленого кедра, а дрібні крижини і велике сіре каміння відкидали на поверхню озера то зеленуваті, то сіро-блакитні тіні. Два низьких, пошматованих вітром кедри здіймали вверх густе гілля, мов підняті до неба руки. На задньому плані прямо в озеро обривались білосніжні кручі зазублених гір зі скелястими ребрами фіолетового і пальового кольорів. У центрі картини льодовиковий трог, наповнений сліпучим снігом, спускав в озеро вал блакитного фірну, а високо над ним здіймалась алмазна тригранна піраміда, від якої вбік вився шарф рожевих хмар. Лівий край долини трогу становила гора у вигляді правильного конуса. також майже цілком одягнена в сніжну мантію Гора стояла на широкому фундаменті, камінні уступи якого велетенськими сходами спускались до дальнього краю озера.

Від картини так і віяло тою відчуженістю й холодною виблискуючою чистотою, яка підкорила мене при переході по Катунському хребту. Я забув про всю решту картин і довго стояв, вдивляючись в справжнє обличчя Алтайських білків, дивуючись з тонкої спостережливості людей, що дали озеру ім’я «Дени-Дер» — «Озеро гірських духів».

Чоросов, примружившись, поглядав на мене, задоволений справленим враженням.

— Де ви знайшли таке озеро, Григорію Івановичу? — спитав я. — Та чи існує воно насправді?

— Озеро існує. І, повинен сказати, воно, звичайно, краще, ніж тут, — відповів Чоросов. — Ну, а знайти це озеро нелегко.

Художник допитливо подивився на мене й продовжував:

— Ви, мабуть, не знаєте, які легенди в ойротів пов’язані з цим озером?

— О, мабуть, цікаві, якщо вони так поетично назвали озеро!

Чоросов перевів погляд на картину.

— Ви на картині нічого особливого не побачили? — спитав він. — Частіше не помічають…

— Отут, у лівому кутку, де гора конусом, — сказав я, — вибачте, Григорію Івановичу, але тут фарби здалися мені просто неможливими.

— А подивіться-но ще, уважніше.

Я почав вдивлятись в місце, що здивувало мене. Це була така тонкість роботи художника, що чим більше я дивився, тим більше деталей немов спливало з глибини картини. Біля підніжжя конусоподібної гори здіймалась зеленувато-біла хмара, що ніби випромінювала слабке світло. Перехресне відбиття цього світла і блиск від блискотливих снігів на воді давали довгі смуги тіней чомусь червоних відтінків. Ще густіші червоні мазки виднілися в заломах обривів скель. А в тих місцях, де з-за білої стіни хребта проникали прямі сонячні проміння, над кригами й камінням вставали довгі, схожі на величезні людські фігури стовпи синювато-зеленого диму чи пари. Ця частина ландшафту через незвичайні й неприродні фарби мала зловісний, фантастичний вигляд.

— От цього я й не розумію, — я показав на синювато-зелені стовпи.

— І не намагайтесь! — усміхнувся Чоросов. — Ви природу добре знаєте й любите, але ви не вірите їй.

— А як ви самі, Григорію Івановичу, пояснюєте ці червоні вогні на скелях, синьо-зелені стовпи і хмари, що світяться?

— Пояснення просте: гірські духи, — спокійно відповів Чоросов.

Я швидко обернувся до нього, але й тіні усмішки не помітив на його замкненому обличчі.

— Я не жартую. Ви гадаєте, назву озеру дано за його неземну красу? Ні. Краса красою, а слава у нього дурна. От і я: картину зробив, а ноги ледве виніс. В дев’ятсот дев’ятому я там був і до тринадцятого хворів…

Я попросив художника розповісти про легенди, пов’язані з озером.

— Добре, — згодився Чоросов, — підемо сядемо.

Ми сіли на широкому дивані, накритому грубим жовто-синім монгольським килимом.

— Краса цього місця, — почав Чоросов, — здавна приваблювала людей, але якісь незрозумілі сили часто губили тих, хто приходив до озера. Фатального впливу озера зазнав і я, але про це потім. Цікаво, що озеро найкрасивіше в теплі літні дні, і саме в такі дні сильніше виявляється його згубна сила. Як тільки люди, що приходили до озера, бачили криваво-червоні вогні на скелях, миготіння синьо-зелених примарних стовпів, вони починали зазнавати дивного відчуття. Навколишні снігові шпилі неначе лягали вінцем на їх голову, давлячи страшенним тягарем., в очах починався нестримний танець світлового проміння. Людей тягнуло туди, до круглої конусоподібної гори, де їм ввижались тіні гірських духів. Але як тільки добирались вони до цього місця, все зникало, — залишалися тільки голі скелі… Задихаючись, ледве пересуваючи ноги від раптової втрати сили, з пригніченою душею, нещасні покидали фатальне місце. Але частіше в дорозі їх наздоганяла смерть. Тільки декілька дужих мисливців, що якось потрапили до озера, з неймовірними труднощами добрались до найближчої юрти. Деякі з них померли, інші довго хворіли, втративши назавжди колишню силу й хоробрість. З того часу про Дени-Дер рознеслася недобра слава. Люди майже перестали ходити до нього. Там немає ні звірів, ні птахів, а на лівому березі, де буває зборище духів, не росте нічого, навіть трави… Я ще в дитинстві чув цю легенду, і мене давно тягло побувати у володіннях гірських духів. Двадцять років тому я був там і перебув два дні на самоті. Першого ж дня я не помітив нічого особливого і довго працював, малюючи етюд за етюдом. Але в цей день по небу швидко проносились густі хмари, освітлення часто мінялось, і мені не вдавалось схопити прозорості гірського повітря. Я вирішив залишитись ще на день, заночував в ліску, з півверстви від озера. Над вечір я відчув легку нудоту й дивну спрагу в роті, що заставляло мене весь час спльовувати слину… Чудовий сяючий ранок наступного дня обіцяв ясну погоду. Я поплентався до озера з важкою головою, борючись зі слабістю, але незабаром зацікавився працею й забув про нездужання. Сонце дуже пригрівало, коли я закінчив розробку етюда і відсунув мольберт, щоб кинути останній погляд на все озеро. Я дуже втомився, руки тремтіли, в голові часом дивно паморочилось і темніло в очах. Тут я й побачив духів озера. Над прозорою гладінню води проплила тінь від хмари. Сонячне проміння, що пересікало навкіс озеро, стало немов яскравішим після хвилинного затемнення. На грані тіні й світла, що віддалялася все більше і більше, я раптом помітив декілька стовпів примарного синьо-зеленого кольору, що мали схожість з величезними людськими фігурами в мантіях. Вони то стояли на місці, то швидко пересувались, то танули в повітрі. Застигнувши від подиву, я дивився на них з почуттям гнітючого страху. Ще кілька хвилин продовжувався безшумний рух привидів, потім в скелях замиготіли відблиски і спалахи кривавого кольору. А над усім цим висіла хмара в формі гриба, що світилася слабким зеленим світлом… Я раптом відчув прилив сили, зір загострився, віддалені скелі нібито насунулися на мене, і я розрізнив усі подробиці їх крутих схилів. Схопивши пензель з дикою енергією я підбирав фарби, кваплячись відбити на полотні незвичайне видовище. Легкий вітерець пронісся над озером, і вмить зникли і хмари і привиди, — тільки червоне вугілля в скелях, як і раніше, хмуро поблискувало. Збудження, що охопило було мене, раптом ослабло, нездужання різко зросло, немов життєва сила зникала з кінців пальців, які тримали палітру и пензель. Передчуття чогось недоброго змушувало мене поспішати. Я швидко закрив етюдник, зібрав свої пожитки. Я відчував, як страшенний тягар навалювався мені на груди, голову… Вітер над озером дужчав. Хмари закрили вершини гір, і чисті фарби ландшафту швидко тьмяніли. Одухотворена і безстрасна краса озера змінилась сумною похмурістю, червоні відблиски на місці танцю привидів погасли, і лише темні, дикі скелі чорніли там під плямами снігу. Важке дихання з посвистом виривалось з моїх грудей, коли я, борючись з занепадом сили і важкістю, що давила мене, повернувся плечима до озера. Шлях до того місця, де, за домовленістю, чекали мене мої провідники, що відмовилися йти на Дени-Дер, я пройшов як у туманному сні. Гори хиталися переді мною, приступи страшенного блювання доводили мене до повного знесилення. Часом я падав і довго не міг піднятись. Як я добрався до озера, де чекали мене провідники, не пам’ятаю, та це й байдуже, головне те, що прив’язаний на спині ящик з етюдами уцілів.

«Однак ти загинеш, Чорос, — тоном безпристрасного спостерігача зауважив старший провідник, побачивши мій стан: — Слина тече…»

Я не вмер, як бачите, але довгий час почував себе дуже погано. Якась млявість і притуплення зору заважали жити й працювати. Велику картину «Дени-Дер» я намалював тільки через рік, а цю викінчував поволі, коли одужав. Правду про озеро Дени-Дер і гірських духів, що жили там, я узнав шляхом тяжких страждань…

Чоросов замовк, потираючи зморшкуваті руки. Через густий перепліт великого вікна виднілись освітлені смуги хмар над вершинами гір, а внизу стелилась по полях присмеркова імла. Дуже зацікавлений розповіддю про духів озера Дени-Дер, я не мав підстави не вірити художникові, але в той же час не міг підшукати ніякого пояснення для чудових явищ, що відбились у фарбах на його картині…

Ми перейшли в їдальню. Яскрава лампа-блискавка над столом розігнала тінь нереального, навіяну розповіддю художника. Але я не стерпів і спитав його, як розшукати Озеро гірських духів на випадок, якщо б мені ще раз трапилася можливість побувати в тих місцях.

— Ага, захопило вас це озеро! — усміхнувся Чоросов.

Я вийняв з польової сумки книжку, олівець і приготувався записувати.

— Це місце в Катунському хребті, на його східному кінці. Долину Аргута знаєте? Це — глибока ущелина між Чуйським і Катунським білками. Внизу воно непрохідне, обійдете його боком. Верст з сорок вверх по Аргуту від його гирла, справа по течії, виходить річка Юнеур. Це місце помітно тому, що Аргут робить тут коліно, і гирло Юнеура виходить на широке плоске місце. Від його гирла підете ще вверх по Аргуту лівим берегом, — вважайте, так верст з шість, — і тут, справа по ходу, вийде невелике джерело, чи річка, якщо хочете. Річка невелика, але долина дуже широка і глибоко заходить в Катунський хребет. От цією долиною вам і їхати. Місце сухе, будуть модрини великі, крислаті. Коли підніметесь високо, побачите великий крутий поріг, з нього водоспад маленький, і тут долина поверне праворуч. Дно буде зовсім плоске й широке, і на ньому ланцюг п’яти озер, одне від одного — де з півверсти, де з версту. Останнє, п’яте озеро, де скелі замикаються, і буде Дени-Дер. От і все. Ага, згадав, добра прикмета! В гирлі джерела, куди завертатимете з Аргута, є невеличке болітце. На краю його, ліворуч, стояла величезна суха модрина без гілок, з подвійною вершиною, немов чортові вила…

Я записав вказівки Чоросова.

Вранці я переглядав роботи художника. Запам’яталось кілька чарівних етюдів, але жодного не можна було порівняти з «Дени-Дер». Я не наважився натякнути на можливість придбання цієї картини при моїх дуже скромних коштах. Я купив два начерки снігових гір — на світанку і заході, та ще одержав в подарунок маленький малюнок пером, що зображав мої улюблені модрини — з глибоким знанням характеру дерева. На прощання Чоросов сказав мені:

— Бачу, як ви до «Дени-Дер» придивляєтесь. Але цю вам подарувати не можу. Я подарую вам етюд, намальований мною на озері. Тільки, — він трохи помовчав, — це вже після того, як умру; зараз мені розстатися з ним важко… Не журіться, це буде незабаром… Вам перешлють, — серйозно, зі своєю байдужістю, що так бентежила, додав художник.

Побажавши Чоросову довгого життя, а собі скорої зустрічі з ним, я сів на коня, і доля, як виявилось, назавжди роз’єднала нас.

Я не скоро знову попав на Алтай. Чотири роки пройшли в напруженій праці, а на п’ятий я тимчасово вибув із строю. Жорстокий ревматизм — професійна хвороба тайговиків — на півроку звалила мене, а потім довелось возитись з ослаблим серцем.

Я тікав від нудьги й неробства з південного курорту в похмурий, але милий Ленінград. За пропозицією главку я зайнявся ртутним родовищем Сефідкану в Середній Азії. В сонячній суші Туркестану я сподівався вигнати хворобу, що мучила мене, й вернутись до сумовитої дикості півночі, яка назавжди заполонила мою душу.

В цій прив’язаності я був найнуднішим однолюбом, і, позбавлений можливості поринути в безлюдні простори, я часом боровся з приступами гострої туги за Сибіром.

Одного весіннього вечора, коли я сидів за мікроскопом у себе дома, принесли посилку, яка більше засмутила ніж обрадувала мене. В плоскому ящику з гладких кедрових дощок лежав етюд «Дени-Дер», на знак того, що художник Чоросов закінчив своє трудове життя. Досить було мені побачити знову Озеро гірських духів, як на мене наринули спогади про розповідь Чоросова. Далека й неприступна краса Дени-Дер наповнила мене якимсь тривожним сумом. Намагаючись розважити себе працею, я встановив під мікроскопом новий шліф рудної породи з Сефідкану. Звиклою рукою я спустив тубус гвинтом кремальєри, настроїв фокус мікрометром і заглибився у вивчення послідовності кристалізації ртутної руди. Шліф — відполірована пластинка породи — являв собою майже чисту кіновар, і з його вивченням справа не ладилась. Тонкі відтінки кольорів, відбиті від шліфу, приховувались електричним світлом. Я замінив опак-ілюмінатор сільверманнівським для косого освітлення й увімкнув лампу денного світла — чудову видумку, що заміняє сонце в звуженому світі мікроскопа… Етюд Озера гірських духів все ще стояв перед моїм внутрішнім зором, і я спочатку навіть не здивувався, побачивши в мікроскопі криваво-червоні відблиски на фоні голубуватої сталі, що так захопили мене в свій час на картині Чоросова. Секундою пізніше до моєї свідомості дійшло, що я дивлюся не на картину, а спостерігаю внутрішні рефлекси ртутної руди. Я повернув столик мікроскопа, І криваво-червоні відблиски замиготіли, затухаючи чи переходячи в більш глибокий, коричнювато-червоний тон, в той час як велика частина поверхні мінералу продовжувала вилискувати холодною сталлю. Схвильований передчуттям догадки, яка ще не зародилась, я навів проміння освітлювача з денним світлом на етюд Озера гірських духів і побачив в скелях біля підніжжя конусоподібної гори відтінки кольорів, точно подібних до тільки що бачених під мікроскопом. Я спішно схопив важкі таблиці Шнейдерхена, і тут виявилось, що кольори з формулами… А втім, нема чого наводити тут самі формули. Скажу тільки, що для науки, яка вивчає руди різних металів і метали — мінераграфії — створені кольорові таблиці найтонших відтінків всіх можливих кольорів, яких нараховується біля семисот. Кожний з відтінків має своє позначення; сума відтінків складає формулу мінералу. От і виявилось, що фарби Чоросова в його змалюванні місцезнаходження гірських духів, за шнейдерхенівськими таблицями, точно відповідають відтінкам кіноварі в різних умовах освітлення, кутах падіння і всій іншій складній грі світла, що зветься в науці інтерференцією світлових хвиль. Таємниця озера Дени-Дер раптом стала для мене ясною. І я мимоволі здивувався: чому отака догадка не прийшла мені в голову давно, ще там, в горах Алтаю?

Я викликав по телефону таксі і незабаром вже під’їжджав до огорожі, за якою світилися великі вікна хімічної лабораторії. Мій знайомий, хімік і металург, був ще тут.

— А, сибірський ведмідь! — привітав він мене. — Чому завітали? Знову терміновий аналіз?

— Ні, Дмитре Михайловичу, я до вас по довідку. Що знаєте ви надзвичайного про ртуть?

— О, ртуть — метал такий надзвичайний, що книгу товсту написати можна!

— Ртуть кипить при трьохстах сімдесяти градусах, а при скількох вона випаровується?

— При будь-якій температурі, шановний інженере, за винятком сильного морозу.

— Виходить, летюча?

— Надзвичайно летюча для своєї питомої ваги.

— Ще запитання: ртутна пара сама світиться чи ні і яким світлом?

— Сама не світиться, але іноді, при великій концентрації світла, яке проходить, дає синьо-зелений відтінок. В розрідженому повітрі при електричних розрядах світиться зеленувато-білим світлом.

— Все ясно! Велике спасибі, любий!

— Стривайте, ви куди? Поясніть, в чім справа, — спробував затримати мене хімік, але так і не одержав від мене відповіді.

Через п’ять хвилин таксі привезло мене до будинку мого лікаря. З заклопотаним виглядом добрий старик вийшов в прихожу, впізнавши мій голос:

— Що трапилось? Знову серце пустує?

— Ні, все гаразд! Я на хвилинку. Скажіть, які основні симптоми отруєння ртутним паром?

— Мм… взагалі ртуттю — зараз подивлюсь… Заходьте.

— Та ні, я на хвилиночку…. Подивіться швидше, дорогий Павле Миколайовичу.

Старик пішов у кабінет і через хвилину вийшов до мене з розкритою книгою в руці:

— От бачите, пара ртуті: падіння кров’яного тиску, сильне збудження психіки, часте, переривчасте дихання, а далі смерть від паралічу серця.

— От це чудово! — мимоволі скрикнув я.

— Що чудово? — здивувався лікар. — Така смерть?..

Тепер я був певен, що весь хід моїх думок, безумовно, вірний. Як тільки я повернувся додому, я відразу ж подзвонив по телефону начальникові свого главку і сказав, що в інтересах нашої роботи я негайно повинен їхати на Алтай. Я попросив відпустити зі мною Красуліна, молодого дипломника, фізична сила і добра голова якого були дуже потрібні мені при моєму все ще хворобливому стані.

В кінці травня вже можна було безперешкодно досягти озера. Саме в цей час я вийшов з селища Іня на Чуйському тракті з Красуліним і двома досвідченими робітниками-тайговиками.

Я пам’ятав всі поради художника про шлях, що ми мали пройти, а крім того в боковій кишені у мене лежала стара розтріпана записна книжка, в яку я записав в свій час зі слів Чоросова докладний маршрут.

Коли мій маленький загін розставив ввечері палатку в усті долини, проти схожої на вила сухої модрини, я не без хвилювання відчув, що завтра ствердиться вірність моїх припущень. Красуліну передалось моє хвилювання, і він підсів до мене на горбик, де я сидів, задумливо споглядаючи рогату модрину.

— Володимире Євгеновичу, — тихо почав він, — пам’ятаєте, ви обіцяли розповісти про мету нашої подорожі, коли потрапимо в гори…

— Я маю надію, Боря, не пізніше, ніж завтра, виявити велике родовище ртуті, — можливо, частково самородної, — сказав я. — Завтра побачимо, правий я чи ні. Ви знаєте, що ртуть зустрічається частіше в своїх родовищах в розсіяному вигляді, в малих концентраціях. Велике родовище з багатою наявністю ртуті відомо тільки одне в світі — це…

— Альмадена в Іспанії, — сказав Красулін.

— Так, вже багато віків Альмадена постачає ртуть півсвіту. Одного разу там навіть було знайдено малюсіньке озеро чистої ртуті. Краплі ртуті і до цього часу стікають в рудниках Альмадени. Так ось я й сподіваюся знайти тут щось подібне… Що там цілі скелі майже цілком складаються з кіноварі, в цьому я впевнений, якщо тільки…

— Але, Володимире Євгеновичу, якщо ми знайдемо таке родовище — це переворот у всій ртутній економіці!

— Авжеж, любий! Ртуть — це найважливіший метал медицини і війни. Ну, а тепер спати! Завтра встанемо, коли буде ще темно. Здається, день буде хмарний, а нам цього й треба.

— Чому саме важливий хмарний день? — спитав Красулін.

— Тому, що я не хочу отруїти всіх вас та й самому отруїтись. Пара ртуті — не жарт… Безумовно, що відкриття цього родовища затрималось на сотні років саме з-за згубних властивостей ртутної пари. Завтра ми поборемося з гірськими духами, а там побачимо…

Серпанок рожевого туману оповив гори. В долині посутеніло. Тільки гострі вершини білків ще довго світилися в невидимому нам промінні сонця. Потім і вони погасли. Я все ще сидів, курячи коло багаття, але кінець кінцем подолав своє хвилювання і ліг спати.

Всі події наступного дня запам’ятались мені чомусь уривками.

Ясно врізалося в пам’ять велике, зовсім плоске дно долини між третім і четвертим озерами. Середина долини лежала рівним зеленим килимом моховитого болота, де не було жодного деревця, і тільки на краях її височіли великі кедри. Позбавлені гілок з одного боку, вони тягнули могутні гілки в бік Озера гірських духів, схожі до темних величезних прапорів на високих стовпах. Низькі важкі хмари швидко проносились над ними. Четверте озеро було невелике й кругле. З голубувато-сірої води, вкритої брижами, стирчало пасмо гострого каміння. Перебравшись через них, ми потрапили в густі зарості кедрового сланцю, а ще через десять хвилин я стояв на березі Озера гірських духів. Попелистий колір суму лежав на воді й снігових схилах гірського пасма. Однак я відразу впізнав храм гірських духів, що вразив мою уяву кілька років тому в студії Чоросова. Добратися до скель, що вилискували сталлю коло підніжжя конусовидної гори, виявилось нелегкою справою. Проте всі труднощі були нами вмить забуті, коли геологічний молоток, брязкаючи, відбив від ребра стрімчака перший важкий кусок кіноварі. Далі скелі знижувались скошеними східцями до невеликої западини, над якою вився легкий димок. Западину заповнювала каламутна гаряча вода. Навкруги з глибоких ущелин били гарячі джерела, оповиваючи туманною завісою краї западини.

Я доручив Красуліну окомірну зйомку рудної ділянки, а сам вирушив разом з робітниками крізь смугу туману до підгір’я.

— Що це, товаришу начальник? — спитав раптом робітник.

Я глянув в тому напрямі, куди він показав. Там, наполовину сховане кам’яним пасмом, блищало тьмяним і зловісним блиском ртутне озерце — моя втілена фантазія. Поверхня озерця здавалась опуклою. З непередаваним хвилюванням схилився я над ним і, занурюючи руки у вислизаючу й неподатливу рідину, з завмираючим серцем думав про кілька тисяч тонн рідкого металу, — мій подарунок Батьківщині. Красулін, прибігши на мій поклик, завмер в німому захопленні. Проте довелось припинити захоплення й невпинно підганяти своїх супутників, щоб виконати необхідну роботу. Вже відчувались важкість в голові й жар у роті — зловісні ознаки наступаючого ртутного отруєння. Я заклацав праворуч і ліворуч лейкою, робітник наповнив фляги з озерця, Красулін і другий робітник поспішно обміряли виходи рудних порід і розміри озерця. Здавалося, все було закінчено з блискавичною швидкістю, а проте назад ми йшли повільно, мляво, борючись з неясним почуттям пригнічення і страху. Поки ми обходили озеро лівим берегом, хмари розійшлися, і перед нашими очима відкрився гранований алмазний шпиль. Скісні сонячні проміння прорвались крізь ворота дальньої ущелини, і вся долина озера наповнилась іскристим прозорим світлом. Обернувшись, я побачив синьо-зелені привиди, що мелькали в недавно залишеному нами місці, і наказав тікати. На щастя, берег поступово вирівнювався, і ми швидко добрались до коней.

— Жени, хлопці! — крикнув я, повертаючи свого коня, і, кинувши останній погляд на Дени-Дер, виніс в пам’яті танець духів навколо зеленуватої хмари…

В той же день ми спустилися долиною до другого озера. Пригнічений стан не проходив. Вночі ми всі почували себе погано, але загалом все скінчилось для нас цілком щасливо.

І от в центр полетіли телеграми. Звідти надійшли розпорядження налагодити безпечне й докладне вивчення Дени-Дер. Чарівне озеро дало і дає Радянському Союзу необхідну кількість ртуті, що в наші дні мало зовсім особливе значення.

А я назавжди зберіг вдячну згадку про безстрашного і правдивого шукача душі гір, тонкі й вірні спостереження якого відкрили в фарбах його картини багатства Озера гірських духів, — про художника Чоросова.

АЛМАЗНА ТРУБА

Начальник главку роздратовано відсунув наповнену недокурками попільницю і з обуренням подивився на співбесідника.

Той, худий, маленький, сивобородий, потонув у великому шкіряному кріслі, зщулившись, підгорнувши ноги. Очі його виблискували крізь окуляри непримиренною впертістю.

— Третій рік працює Евенкійська експедиція — і ніяких результатів! — промовив начальник.

— Як «ніяких», а кімберліти^[1]?

— От, до речі, про кімберліти. Ви знаєте, що академік Чернявський зробив про них негативний висновок? Він не визнає цю породу за кімберліт. І взагалі, Сергію Яковичу, особисто мені все ясно. Це ж величезний, майже недосліджений край. Експедиція коштує дорого, особливо після того, як ви додали до неї маятникову партію. Але результатів, ну хоча б навіть якої-небудь маленької зачіпки, немає. Я категорична наполягаю на припиненні робіт. У нашого інституту багато більш невідкладних завдань, і витрачання крупних асигнувань на такого роду дослідження йде на шкоду практиці. На цьому закінчимо…

Начальник главку, невдоволено морщачись, кинув цигарку. Директор інституту професор Івашенцев, що сидів в кріслі, різко випростався.

— Ви припиняєте справу, яка повинна принести країні мільйони, і не тільки економії, але й безпосередніх прибутків від експорту.

— Ця справа принесла поки що тільки розчарування. А проте, я вже сказав, що для мене все ясно. Рішення моє остаточне.

Начальник встав. Поруч нього професор здався зовсім маленьким і беззахисним. Він мовчки підвівся з крісла, поправив окуляри. Потім пробурмотів щось невиразне і простягнув начальникові круглий камінь.

— Я вже бачив це, — сухо сказав той. — Ріка Мойєро, ріка Мойєро — три роки чую! І цю грикваїтову^[2] породу ви мені також показували.

Професор згорбився над портфелем, застібаючи неслухняний замок.

Начальникові стало шкода вченого. Він підійшов до Івашенцева.

— Сергію Яковичу, ви повинні визнати, що я правий. Мені незрозуміла ваша упертість в цьому питанні.

— Всякою роботою, — перебив Івашенцев, — легше керувати, коли ставишся до неї байдуже. А я не можу бути байдужим. Розумієте, я впевнений в цій справі гаряче, всією душею. Тільки величезні недосліджені, малодоступні простори стоять між теоретичним висновком та реальним доказом. Ви скажете, звичайно, що цього вже достатньо для провалу справи. Так, знаю, знаю: державні гроші і все таке, — почав гніватися професор, хоч начальник і гадки не мав заперечувати. — Залізний закон знаєте? Щоб мільйон здобути, треба сімсот тисяч витратити. А ми ж десятки мільйонів чекаємо!

З цими словами він попрямував до дверей.

Начальник подивився йому вслід і похитав головою.

Повернувшись в інститут, професор Івашенцев наказав секретареві негайно викликати до нього начальника виробничого відділу.

— Які у вас останні відомості від Чуриліна? — запитав він, коли той увійшов у кабінет.

— Останні відомості були місяць тому, Сергію Яковичу.

— Це я знаю, а новин ніяких немає?

— Ні, поки що ніяких.

— Як ви гадаєте, де вони зараз можуть бути?

— Чурилін повідомляв про прихід на озеро Чирінгда, на факторію. Вони вирушили вниз по Чирінгді на Хатангу, а звідти повинні були перевалити вершину Мойєро. Можливо, тепер вони вже закінчили цей маршрут і можуть підходити до Туринської культбази — такий був їх план. Але план — одне, а тайга — інше…

— Це мені добре відомо, дякую вам.

Залишившись на самоті, професор Івашенцев відкинувся на спинку крісла й замислився. В його уяві постала карта величезної області між Єнісеєм і Леною. Десь у центрі її, в хаосі невисоких гір, прорізаних незчисленними річками та покритих суцільним болотистим лісом, перебувала експедиція, послана ним за… мрією. Професор дістав з портфеля камінь, який він показував начальникові главку. Невеликий кусок темної породи був щільним і важким. На грубозернистій поверхні сколу дрібними краплями блискотіли багаточисленні кристали піропу — червоного гранату, — чистою свіжою зеленню виблискували включення олівіну^[3]. Ці кристали виразно виділялись на світлому голубувато-зеленому фоні маси хромдіопсиду. Де-не-де виблискували крихітні василькові вогники дістену. Порода зачаровувала око різнобарвним сполученням чистих кольорів. Професор обернув зразок Іншим боком, де на мазку білої емалевої фарби було написано: «Ріка Мойєро, південний схил Анаонських гір, експедиція Толмачова. 1915».

Івашенцев зітхнув: «Це ж типовий грикваїт Південної Африки. Ні в Анаонських горах, ні в долині Мойєро не пощастило виявити навіть ознаки подібних порід. І в цьому році знову невдача. Чурилін мовчить. Виходить, мрія не здійснилася».

Івашенцев зважив камінь на руці й замкнув в нижню шухляду письмового стола. Потім рішуче зняв трубку внутрішнього телефону:

— Надішліть Чуриліну телеграму: «Відсутності результатів ліквідуйте експедицію повертайтесь негайно». Так, я підпишу сам, інакше він не послухає Куди? На Туринську культбазу! Ну, звичайно, по радіо, через Діксон.

Дзвякнув важіль телефону, обірвавши розмову і всі можливості здійснення давнішньої мрії Івашенцева. Він зняв окуляри і прикрив очі рукою.

Івашенцев мріяв хоч би наприкінці життя домогтися постановки дослідження глибоких зон земної кори шляхом буріння свердловин особливої потужності. Але навіть перші кроки до вирішення завдання — погоня за мрією, прихованою в лісах та болотах Середньо-Сибірського плоскогір’я, — виявились марними. Нічому, як видно, не навчило життя, і на шостому десятку професор залишився мрійником, що прагне до надто великого розмаху досліджень.

* * *

Радіохвилі помчалися з Москви на північний схід, над тундрами півночі, холодними просторами Льодовитого океану й досягли високих щогл радіостанції на голому острові в світлі безперервного полярного дня. Через дві години нові хвилі промчалися на південь, обминули хребет Бирранга, болота П’ясіни й пронеслися над безкраїми лісами. На Туринській радіостанції застукотів апарат, і радіохвилі відбились в короткій фразі, чітко написаній на голубому бланку.

— У тебе є хто-небудь з корвунчанських евенків, Васю?

— А що?

— Термінова телеграма експедиції Чуриліна. Вони зараз на вершині Корвунчана.

— Корвунчанських немає, проте завтра поїде Інокентій до себе на Бугаріхту. Хлопець хороший, п’ятдесят кілометрів зайвих зробить, особливо якщо ти йому скажеш.

— Пішли вдвох його шукати, я зразу й віддам йому телеграму.

* * *

На широку долину річки Нюкуорак, в трьохстах кілометрах від Туринської культбази, спускались присмерки. Пологі схили їжились ялиновим лісом, який понуро чорнів унизу. На плоскому горбі, що заставляв з півночі кругле болото верхніх джерел, було ще зовсім ясно. Між рідкими модринами стояли чотири темно-зелених палатки, а перед ними, на рівній площадці, укритій світло-сірим оленячим мохом, горіло багаття. Вогню майже не було видно. Густий коричнюватий дим з різким, запаморочливим запахом багульнику^[4] розпливався в спокійному повітрі. Праворуч площадки височіла купа в’ючних ящиків, торб, тюків та сідел. Хмара мошки та комарів висіла круг костра, за спинами людей. Ті, що сиділи навколо багаття, намагались тримати голови на грані диму й чистого повітря, яке давало можливість дихати і в той же час рятувало від погані, що вперто лізла в очі, ніс і вуха.

— Чай готовий! — промовила чорна, що наскрізь прокоптилася димом, людина й зняла з вогню велике відро, наповнене темно-бурою рідиною.

Кожний з тих, що сиділи навколо багаття, озброївся об’ємистим кухлем і взяв по величезному тунгуському коржику, важкому та твердому, — своєрідний хлібний «концентрат» Мошка вкривала поверхню гарячого чаю сірим нальотом, який доводилося здувати через край кухля. Люди з насолодою посьорбували чай, перекидаючись короткими фразами.

В нечасте подзвякування калатал коней, які розбрелися внизу, вплівся розмірений віддалений дзвін.

— Слухайте, товариші, здається, наші йдуть?

Молодь кинулася до палаток за рушницями. Зустріч загонів однієї експедиції після довгої розлуки завжди буває урочистим моментом в житті тайгових дослідників. Присмерки гне не встигли згуститися, як на великій галявині північного схилу вододілу з’явилась низка худих, стомлених коней, що повільно піднімалися вгору Обідрані в’юки, обв’язані розсотаними мотузками, свідчили про довгий шлях через густі зарості…

Загриміли постріли. Прибулі відповіли безладним залпом. До палаток під’їхала похмура дебела людина, геофізик, начальник маятникового загону. Він важко зліз з коня. Шия його була абияк обмотана брудним бинтом. Він підняв з обличчя чорну сітку і пішов назустріч начальнику експедиції Чурнліну — високій, чисто вибритій людині.

— Привіт, товаришу Чурилін, — глухо сказав геофізик у відповідь на дружнє привітання начальника.

— От добре, якраз на чай. Ну, що цікавого?

— Дещо є, а довелося важко. Я захворів, трьох коней загубили…

— Що з вами?

— Погань якась, — мошка роз’їла, всюди запалення.

— Чухалися?

— Та ще б не чухатися! — сердито пробурчав геофізик у відповідь на докірливий погляд Чуриліна. — В мене шкіра не така дублена, як у вас. Тепер не знаю, як піду в наступний маршрут.

Чурилін розпорядився видати всім потроху з дорогоцінного запасу спирту. Прибулі також розмістилися навколо багаття. Гучні веселі голоси перебивали один одного, розповідаючи про різноманітні пригоди. Начальник експедиції сів поряд з геофізиком, який, випивши чаю та закусивши, трохи пом’якшав та опам’ятався.

— Модесте Африкановичу, жадаю ваших повідомлень!

Геофізик розповів про пройдений ним маршрут, що широким кутом охопив район від ріки Джеромо до вершини Вілючана. На цьому шляху йому пощастило зробити більше двадцяти вимірів сили ваги^[5].

— Всюди досить великі позитивні аномалії^[6], шістдесят, вісімдесят. Але ось в одному місці я зробив навіть три виміри підряд на невеликих відстанях. Вийшло… — геофізик зробив паузу.

— Не томіть, Модесте Африкановичу, — швидко сказав Чурилін.

Геофізик задоволено посміхнувся й продовжував:

— Вийшло двісті…

— Ого!

— Почекайте: двісті сімдесят і триста п’ять!

— Де? — схвильовано скрикнув Чурилін.

— Амнунначі… Широке низьке плато, суцільна болотистість, на захід від Мойєрокану.

— Мойєрокану! От тобі й на!

Розмови коло багаття затихли. Новоприбулі розійшлися спати. Тільки співробітники Чуриліна, що відпочили за чотириденну стоянку, залишались біля вогнища, з цікавістю прислухаючись до розмови начальника з геофізиком.

— Ну, я замучив вас, Модесте Африкановичу, — сказав Чурилін. — Пробачте мені, йдіть швидше відпочивати. А ми тут вже так відгодувалися, що не лягаємо раніш, ніж опівночі.

Геофізик неохоче підвівся і, стоячи навколішки, скрутив останню цигарку. Чурилін деякий час пильно вдивлявся в його стомлене, опухле обличчя.

— Добре бути геофізиком, Модесте Африкановичу, — сказав він, — точні завдання, ясні відповіді, от як у вас, наприклад.

— Знайшли чому заздрити!

Обличчя Чуриліна було серйозне.

— Я порівнював мої й ваші дослідження. Я захоплений могутністю геофізики. Я поганий фізик і ще гірший математик. Можливо, тому, як і всяка незнайома наукова дисципліна, ваша робота уявляється мені набагато значнішою, ніж моя. Подивіться хоча б збоку: прилад Штюкрата^[7] встановлюють на наміченій точці. Всередині його розмірено коливаються два коротких важких маятники, в яких є дзеркальця, що відбивають світло від малесеньких лампочок. І це все. Надалі потрібно тільки спостерігати збіг періодів коливання маятника з ходом астрономічного годинника-хронометра. Проте, звичайно, — схаменувся Чурилін, — до цього ще потрібно старанно вивірити прилад, провести спостереження зірок для перевірки годинника. Але загалом, як геніально просто! Коливається маятник і ледве уловимо відкликається на збільшення чи зменшення сили ваги в даному місці. А в руках геофізика це казковий меч, що незримо розтинає товщі гірських порід на декілька кілометрів вглиб, це око, яке показує недоступні підземні глибини.^{© http://kompas.co.ua}

Геофізик кинув у багаття недокурок і посміхнувся:

— Я, навпаки, ясно уявляю собі всю безпорадність геофізики, безліч нерозв’язаних ще питань, недосконалість методів. І ваша геологія здається мені більш ясною, більш могутньою наукою, що має в своєму розпорядженні незмірно більшу кількість фактів. Ну, я йду спати.

Коли пішов геофізик, коло багаття запанувала мовчанка. Стовп полум’я у височині облямовувався зоряним вінцем, ледве чутно шипіли димокури і невблаганно нили комарі. З долини знизу, як і раніш, доносилося подзвякування калатал коней.

— Максиме Михайловичу, невже геофізика може легко вирішити те, над чим ми так довго б’ємося? — обережно спитав молодий геолог.

Чурилін невесело посміхнувся:

— Я говорив про могутність геофізики не в цьому розумінні. Ми шукаємо алмазні родовища. Чому ми шукаємо їх саме тут? П’ять років тому наш директор перший звернув увагу на незвичайну схожість геології тутешніх місць і Південної Африки. Середньо-Сибірське та Південно-Африканське плоскогір’я мають напрочуд схожу геологічну будову. Там і тут на поверхні прорвались колосальні виверження важких глибинних порід. Сергій Якович вважає, що ці виверження були одночасно в нас і в Південній Африці, де вони закінчилися сильними вибухами газів, що скупчилися на величезній глибині. Ці вибухи пробили в товщі порід безліч вузьких труб, які стали родовищем алмазів. На просторі від Капа до Конго відомі сотні таких труб, і, безперечно, величезна їх кількість ще схована під пісками пустині Калахарі. Алмазів вистачило б на весь світ, а ви знаєте, як необхідні вони в промисловості й для нашої справи в бурінні. Великі компанії скупили всі родовища. З десятків багатих труб розробляються тільки п’ять, решта обнесені проводами високої напруги і охороняються вартовими. Воно й зрозуміло: пустити в розробку всі родовища — значить різко здешевити алмази. В нашім Союзі немає скільки-небудь значних родовищ, і якщо нам пощастить відшукати подібні труби, самі розумієте, як це важливо! Тут все напрочуд подібне, крім алмазів, до Південної Африки — і платина, і залізо, і нікель, і хром, — на цьому Середньо-Сибірському плоскогір’ї один і той же тип мінералізації. Сергій Якович підмітив, що ті райони в Південній Африці, в яких виявлені алмазоносні труби, відзначаються позитивними аномаліями сили ваги. Вона більша за нормальну, тому що з глибин до поверхні піднімаються величезні маси важких щільних порід — перидотітів^[8] і грикваїтів. Аномалії досягають ста двадцяти одиниць. Тут в перший же рік роботи з маятником ми відразу помітили аномалії від сорока до сотні, а тепер, тепер от виявились аномалії до трьохсот одиниць. Отже, тут ми маємо великі скупчення важких порід. Але до вирішення нашого питання ще далеко. Маятник підтвердив нам ще одну рису схожості з Південною Африкою і додатково вказав на райони, в яких можуть бути виявлені родовища алмазів. Я кажу «можуть бути», але стільки ж шансів, що й не будуть виявлені. В Південній Африці легко шукати: там сухі високі степи, майже без рослинного покриву, з енергійним розмивом. Перші алмази й були знайдені в ріках. А в нас тут море лісів, болота, вічна мерзлота, що зменшує розмив. Усе закрито. І поки, за три роки роботи, ми маємо те ж, з чого почали. — тільки таємничий кусок грикваїту, знайдений в гальці ріки Мойєро! Ця порода із суміші гранату, олівіну та діопсиду зустрічається тільки в алмазних трубах у вигляді округлених кусків в голубій землі, що містить в собі алмази. І от ми пройшли всю верхню Мойєро, обслідували безліч джерел та річок басейну…

Коло погасаючого багаття запала мовчанка. Співбесідники тихенько розходились один за одним. Чурилін сидів, глибоко замислившись. Останні спалахи полум’я кидали червоні відблиски на його сухе обличчя. Проти Чурилін а сидів, спершись ліктем на в’ючну торбу і спокійно посмоктуючи люльку, чорнобородий, схожий на цигана, його помічник Султанов.

Ківш Великої Ведмедиці перекосився в чорному небі — надходив глухий час ночі. В густому лісі понуро і лунко закричали сови.

«До закінчення польового сезону залишилося не більше як місяць, — думав Чурилін, — ще один короткий маршрут… Ї якщо повернутися знову з невдачею, мабуть, роботи будуть припинені. В цих неосяжних лісистих горах потрібні десятки партій, десятки років дослідження. Але, у всякому разі, потрібно затримати експедицію якомога довше, необхідно розбити її на маленькі групи, щоб встигнуть зробити якнайбільше маршрутів».

На південному схилі горба посипалось дрібне каміння. Чуоилін і його помічник насторожилися. Неясний шум наближався. Потім в світлове коло багаття з темноти просунулася собача морда з гострими вухами, що стирчали. Почулося важке дихання верхового оленя. До вогнища під’їхав евенк з пальмою^[9] в руці. Спираючись на неї, він легко скочив з оленя, і олень зараз же ліг. Кругле обличчя евенка посміхнулось. Він спитав, де начальник, і протягнув Чуриліну конверт з великою сургучевою печаттю.

— Василіванич попросить скоро тобі давай. Я кругом темно їхав, — і з цими словами евенк вийняв довгу люльку.

Чурилін подякував віснику, запросив поїсти ї обіцяв дві плитки пресованого чаю. Розворушивши багаття. Чурилін розпечатав конверт і розгорнув аркуш голубого паперу, прочитав. Очі його звузились і заблищали недобрим вогником.

Султанов уважно подивився на нього і напівголосно спитав:

— Погана звістка, Максиме Михайловичу?

Замість відповіді Чурилін протягнув йому листа. Султанов прочитав і закашлявся, поперхнувшись дуже глибокою затяжкою. Обидва вони мовчали. Потім Султанов тихо сказав, дивлячись поверх багаття в ніч:

— Що ж, це кінець…

— Побачимо! — відповів Чурилін. — Тільки мовчіть, Арсенію Павловичу.

Чурилін взяв телеграму і кинув у багаття. Потім вони посідали біля вогнища. Султанов дістав аркуш паперу, почав покривати його вираховуваннями Заготовлені на ранок дрова кінчилися, коли Чурилін і Султанов пішли від погасаючого багаття.

* * *

На світанку наступного дня Чурилін розбудив усіх, коли було ще темно. Два каравани розійшлися в різні боки. Один, в двадцять вісім коней, розтягнувся довгим ланцюжком між ялинами в долині Нюкуорака. вирушаючи з веселими піснями на південь, додому. Чотири чоловіки, що залишились: Чурилін, Султанов, робітник Петро і провідник Микола — з п’ятьма кіньми, нав’юченими до краю, зробили два прощальних залпи, подивились декілька хвилин услід тим. що пішли, і почали спускатися з горба в протилежний бік. Там, за рядами одноманітно розпливчатих гір, чорніли кедровники високого плато на вершині Люлюктакану…

* * *

Просування в’ючного каравану крізь тайгу, похід через недосліджені області, «білі плями» географічних карт! Здавалося б, що може бути романтичніше за підкорення невідомих просторів! Насправді ж лише пильна організація й тверда дисципліна можуть забезпечити успіх подібної справи. А це значить, що звичайно не трапляється нічого непередбаченого: день за днем тягнеться розмірена, одноманітна важка робота, розрахована далеко наперед по годинах. Один день відрізняється від іншого частіш за все кількістю подоланих перешкод і пройдених кілометрів. У важкому поході душа спить, враження від нових місць линуть мимо, ледве зачіпаючи почуття, і механічно відмічаються пам’яттю. Потім, в більш легкі дні чи після вечірнього відпочинку, а ще вірніше, після закінчення походу, в пам’яті виникає низка сприйнятих вражень. Пережита близькість з природою, збагачуючи дослідника, примушує його швидко забути всі знегоди і знову вабить, кличе до себе.

Настали жаркі дні. Сонне поливало важкою, густою спекою м’яку моховиту поверхню боліт. Його світло здавалося мутним від вологих випаровувань перегнилого моху. Різкий запах багульника був схожий на запах пряного вина, що вже перебродило. Спека не обманювала. Загострені довгим єднанням з природою почуття відгадували наближення короткої північної осені. Ледве помітний відбиток її лежав на всьому: на хвої модрин, що трохи побуріла, на тужно опушених вітах беріз та горобин, на капелюшках деревних грибів, які загубили свою бархатисту свіжість…

Комарі майже зникли, зате мошка, наче передчуваючи близьку загибель, шаленіла, збиваючись у мерехтливі рудувато-сірі хмари.

Маленький караван Чуриліна вже давно йде через великі болота Хортчекану; в серці тайги панує задушна нерухомість. Вітер, що відганяє настирливу погань, — тут рідкий і бажаний гість. На ходу мошка ще не страшна — вона хмарою в’ється позад подорожніх. Але тільки зупинишся, щоб оглянути породу, записати спостереження чи підняти коня, що впав, як сила-силенна мошки вмить обгортає тебе, липне до спітнілого обличчя, лізе в очі, ніздрі, вуха, за комір. Мошка забирається й під одежу, роз’їдає шкіру під поясом, на згинах колін та кісточках, доводить до сліз нервових і нетерпеливих людей. Тому мошка є своєрідний «прискорювач», що обумовлює збільшений темп праці на випадкових зупинках і зводить до мінімуму всякі затримки. І лише під час довгого відпочинку, коли розкладені димокури чи поставлена палатка, настає можливість не кваплячись оглянутися на пройдений шлях.

Чвакали копита коней, порипували ремені і кільця в’юків на сідлах. Величезне болото ховалось попереду в зеленуватому серпанку випаровування. Стовбури сухих скривлених модрин височіли над рідкими і чахлими ялинами. Зосереджена мовчанка, в якій рухався загін, іноді переривалась незлою лайкою на адресу того чи іншого коня. Між іншим, коні, що добре призвичаїлися до тайги за літо, працювали сумлінно. Похнюпивши голови, вони йшли ланцюжком без всяких повідків. Евенк Микола в м’яких мокрих олочах, з палицею в руці і берданкою за плечима, якось особливо розставляючи зігнуті в колінах ноги, швидко дріботів попереду каравану.

Позад усіх ішов із зйомкою Султанов. На його розкриту записну книжку капав піт, липли мошки, залишаючи на сторінках розпливчасті рожеві плями крові.

— Далеко до Хорпічекану? — поставив Чурилін провідникові обов’язкове вечірнє питання. Холодна ніч змушувала всіх присуватися ближче до багаття, розкладеного на невеликому сухому горбку серед болота.

— Не знаю, наша тут не ходи, — відповів провідник, — я думай, його дуже далеко нема. Проте чи завтра, другий день приїдемо.

Чурилін з Султановим переглянулись.

— Двадцять днів вже крутимося навколо Амнунначі^[10], — тихо сказав Султанов. — Власне, Хорпічекан — остання річка.

— Так. — погодився Чурилін, — більше немає ніякої зачіпки. Все Амнунначі — суцільна болотистість, низеньке рівне плоскогір’я. Якщо Хорпічекан нічого не покаже, доведеться повертати ні з чим. І так без коней можемо залишитись, зима нас застане.

Тільки на другий день вдалося дійти до таємничого Хорпічекану, нічим не привабливої річки з темною водою, що швидко струмувала між звивистими берегами. З високих підмивів майже доводи звисали шорсткі жмути густої трави. Річка мала чималу глибину, хоч ширина її була не більше трьох метрів.

Провідник ледве знайшов сухе місце, придатне для установки палатки.

Вербнякові та черемхові дрова погано горіли, багаття шипіло і дуже диміло, розганяючи мошку. Ця незручна стоянка була вирішальною. Але що могла дати ця глибока болотиста річка, позбавлена всякого оголення корінних порід? Навіть гальки — показника складу порід у верхів’ях ріки, — не знайшли на в’язкому мулистому дні.

В цей вечір місяць не світив на похмуре болото: прихід на Хорпічекан збігся з переміною погоди. Тьмяні зорі загорялися і гасли, показуючи пересування невидимих хмар. Опівночі мовчазне болото ожило, зашумів вітер, став накрапати дрібний дощ.

Вранці холодний туман швидко піднявся вгору, — прикмета негоди. Без сонця невесела місцевість стала ще похмурішою, рудувата площа болота посіріла, води Хорпічекану здавалися зовсім чорними.

— Доведеться пірнати!

Султанов довгою жердиною ткнув у дно. Намацавши мілке місце, в якому палиця крізь рідку глину упиралася в якесь каміння на дні, Чурилін перший роздягнувся й кинувся у крижану воду.

— От вам три камінці! — крикнув він, вилізаючи на берег. — Біжу одягатися в палатку, а то мошка з’їсть. Бийте, Арсенію Павловичу.

— Вуглистий сланець і діабаз^[11], — сказав Султанов, заглядаючи через декілька хвилин в палатку, — все те ж саме.

— Ні, не можу я так кинути почату справу! — Чурилін глянув на Султанова. — Ми підемо на вершину Хорпічекану, в центр Амнунначі. У мене якесь передчуття. Тут щось є, або вся наша справа — погоня за незбутнім… Давайте зав’ючуватися, не гаючи часу.

— Вже й набридло! — засміявся Султанов, обв’язуючи згорнену в тюк палатку. — Тільки подумайте, який вже місяць! Ввечері все розв’язати, розкласти, вранці зібрати і знову зв’язати. І так кожний день!..

* * *

Шість днів під безперервним дрібним дощем ішов караван на північний схід. Сліди людини, зимових кочовищ евенків зникли, ні одного порубаного дерева не зустрічалось маленькій партії. Вершина Хорпічекану ховалася в гущавині дрібного ялинника. Озирнувшись назад перед тим, як увійти в зарості, Чурилін побачив позаду майже весь шлях останніх двох днів. У повітрі, що прояснилося на кілька годин, дрижали вологі випаровування, надаючи широкому просторові болота примарний вигляд.

Чурилін і його товариші насторожились: болото пересікали два великих лосі. Вони йшли спокійно, не помічаючи людей. Високі ноги тварин рухалися неквапливо, але розмашистий крок легко й швидко ніс масивні тіла по багнистій, просякнутій водою товщі моху. Передній лось, закинув назад величезні роги, підняв голову і з якимсь презирливим виглядом оглянув покірливі йому простори боліт. Тварини сховались за нерівну сіру гребінку сухих модрин.

— Досадно дивитись, — сказав Султанов. — На отаких довгих ногах ніяке болото не страшне. За день по двісті кілометрів можна пройти! — він з жалем подивився на свої ноги у важких чоботях.

Чурилін розсміявся, а провідник розплився в посмішці, хоч і не зрозумів, про що йшла мова.

— М’ясо, однак, тут буде! — весело сказав евенк.

Почуття тривоги не залишало Чуриліна. Часу на працю, власне, вже не було. Вони рухалися вперед за рахунок часу, необхідного на повернення. І все-таки маленький загін все глибше забирався у віддалені від великих річок безлюдні болота.

Центр Амнунначі цілком відповідав назві, яку дали йому евенки: це була зовсім безлісна рівнина, покрита купинястою сухою травою, на сіро-жовтій поверхні якої вирізнялися темні плями мохових полян. Рівнина поступово знижувалась, охоплена на горизонті ледве помітною щіткою низького лісу. Тільки ліворуч горизонт закривався чорніючою рівною пеленою: там місцевість, напевне, мала більш крутий спад, і вдалині виступали далекі гори. Через годину небо затягнулося рівною свинцевою смугою, знову замрячив дощ. Величезний простір труднопрохідних боліт, в яких загубилися чотири мандрівники, давив і пригнічував, вселяючи думки про нестаток людських сил. Як би не хотілося людині вибратися звідси, але тільки тижні, тільки місяці одноманітного шляху та. безмірне терпіння могли звільнити її з цього полону. І не випадково Султанов позаздрив лосям: найсильніша людина, найбільш звичні ноги зможуть зробити за день по м’якому моховому покриву, хлюпаючій грязюці, по траві, що чіпляється, і багульнику не більше тридцяти тисяч кроків. І якщо їх потрібно півмільйона, щоб вийти з цих боліт, кричіть, бийтеся в тузі, кличте, кого хочете, — ніщо вам не допоможе. Півмільйона кроків, і з них жодного невірного. Інакше, потрапивши між купини, коріння, в щілини кам’яних глиб розсипів, трісне крихка кістка. Тоді — загибель.

Караван повернув під прямим кутом ліворуч, до далекої долини Мойєро. За сіткою дощу нічого не було видно, цілими днями йшли тільки по компасу. Чурилін і Султанов майже не розмовляли, робітник з евенком теж мовчали. Вночі жалісно дзвеніли калатала коней, голодні коні товклися недалеко від палатки. Іноді лунав хрипкий короткий рев лося: настав час осінніх боїв між самцями…

* * *

На повороті щойно прокладеної стежки Чурилін побачив караван, що зупинився. Коні збилися докупи.

— Максиме Михайловичу, йдіть швидше! Воронок напоровся! — крикнув Петро з розпачем у голосі.

Чурилін підійшов. Молодий вороний кінь був уже звільнений від в’юка і сідла і стояв осторонь. По шкірі його пробігала крупна дрож, задні ноги підгиналися.

— Провалився відразу обома ногами, і на пеньок черевом, — похмуро пояснив Султанов.

Кров широким струменем збігала по лівій задній нозі Воронка. Кінь похитнувся і поспішно ліг.

— Що робити, Арсенію Павловичу? — оглянувши рану, спитав Чурилін.

— Що ж тут зробиш? — Султанов відвернувся і пішов убік. — Тільки я не можу…

Жалість до тварини боляче кольнула Чуриліна. Але караван стояв, і Чурилін, трохи побліднувши, взяв берданку і клацнув затвором. Ствол став повільно підніматись до вуха Воронка. Петро, що було застиг в болісній нерухомості, зірвався з місця і вчепився в берданку. Сльози текли по його щоках.

— Максиме Михайловичу, не стріляйте! Кажу вам: Воронок видужає, сам піде за нами…

Чурилін охоче погодився з просьбою Петра. Вантаж, який ніс Воронок, розподілили між трьома іншими кіньми, сідло переклали на четвертого. Воронок лежав і, витягнувши шию, стежив за зникаючим удалині караваном…

Маленький струмок спершу виник зовсім непомітно з розпливчастої світлої грязюки талої землі біля круглого горба.

— Каміння, Максиме Михайловичу! — і Султанов вказав на невелике підвищення посередині струмка; крупні округлі гальки з червоним нальотом заліза просвічували крізь воду.

— Я подивлюся, — Чурилін зробив крок до струмка, — а ви скажіть Миколі, що сьогодні будемо йти до повної темряви.

Султанов хутко пішов до провідника. Евенк, вислухавши розпорядження, похмуро кивнув головою і сказав, що гам знає: треба поспішати.

Від струмка долинув голос Чуриліна:

— Стій, Арсенію Павловичу!

Серце Султанова прискорено забилося. Він кинувся назад. Чурилін розмахував куском каменя і від хвилювання не міг вимовити жодного слова. Він мовчки сунув Султанову розбитий камінь, а сам почав гарячково викидати на берег один за одним слизькі валуни. Султанов глянув на свіжий розкол породи і затремтів від радості. Криваво-червоні кристалики піропу виступали на різнобарвній поверхні, в суміші оливкової та блакитної зелені зерен олівіну та діопсиду.

— Грикваїт! — крикнув Султанов, і обидва геологи заходились нещадно розбивати накидану Чуриліним гальку.

В’язка тверда порода насилу піддавалася ударам молотка. Кожний новий розкол відкривав ту ж саму різнобарвну грубозернисту поверхню. Султанов поліз в струмок по нове каміння, і тільки тоді, коли перед геологами постав злам іншого характеру, — темної, майже чорної поверхні з зеленими крапками, — Чурилін випростався і витер піт з обличчя.

— Ху, — зітхнув Султанов, — майже цілком галька з грикваїту! А чи не кімберліт це?

— Думаю, що так, — підтвердив Чурилін, — з незруйнованої частини інтрузії^[12].

Руки Чуриліна, що скручували цигарку, тремтіли.

— Це не галька, Арсенію Павловичу, — тихо й урочисто промовив він. — Такі валуни занадто великі для маленького струмка.

— Виходить, струмок розмив… — Султанов в нерішучості зупинився.

— … елювіальний розсип^[13] грикваїтової породи! — твердо закінчив Чурилін. — Згадайте-но, адже гракваїтові уламки зустрічаються в африканських трубах у вигляді валунів, вони округлилися під час вибуху.

Вперше за багато днів Чурилін широко і радісно посміхнувся.

— Та-ак… — сказав протягом Султанов. — Виходить, нам треба до вершини струмка, туди, де ялиновий горб… Повертай назад! — крикнув він Миколі й Петру, що підійшли до нього.

Евенк, прищурившись, уважно стежив за радісними обличчями своїх начальників, а Петро ляснув Буланого по крупу:

— До Воронка вертаємося, дурна голово!..

* * *

З тріском повалилася зрубана ялина, за нею впала й інша. В тиші темного лісу чулися лункі удари сокири.

Стомлені люди сіли покурити.

— Воронок-от наш видужує, тільки ще кульгає, — повідомив Петро, який ходив дивитися на коней. — Я що казав? Тільки худнуть конятка, просто тануть, трава вся висохла.

Туман, що сів з вечора, над ранок ліг суцільним покривом і нею. Болото заіскрилось, заблискотіло. Під ялинами, як і раніше, було темно. В сутінках нагромаджувалися звалені стовбури, покриті наростами грибів. Гриби хвилястими й фестончастими оборками стирчали на пнях і коріннях, цвіли різними відтінками червоного, зеленого та жовтого кольорів, видихали гнильний запах і ночами відливали ледве помітним фосфоричним світлом. Горб був оселею сов Витрішкуваті допитливі птахи в сутінках усідалися на гілках поблизу табору і, схиливши набік голови, розглядали людей яскравими жовтими очима. Вночі їх крики надсадно лунали в гущавині гілля, перекликаючись з лосями, що ревіли на болоті.

Люди копалися в землі, ледве приділяючи часу для сну та їжі, люто довбали кирками тверду, в’язку глину. Не вистачало інструменту. Вічно мерзлий ґрунт погано піддавався, тільки величезні вогнища, розкладені в шурфах^[14], примушували його поступатися. Тоді на зміну з’являвся інший ворог — вода. Два шурфи довелося кинути — вони попали внизу на талу землю і враз заповнилися водою.

Чурилін сподівався зустріти корінну породу^[15] в двох-трьох метрах від поверхні. Проте і ця незначна глибина давалася з великими труднощами.

Ще один шурф був закладений на самій вершині горба. Дим від вогнища заповняв ялиновий ліс, стелився над кошлатими гілками, довгим сизим язиком виповзав на болото і змішувався вдалині з холодною вологою імлою.

Провідник приніс на плечі ще один сухий ялиновий стовбур, кинув у багаття і рішуче підійшов до Чуриліна.

— Начальник, говорити треба. Коні скоро загинути, наша також загинути. Мука кінчай, масло кінчай, полювання ходи не можу, працюй треба. Поганий, дуже поганин справа, ходити треба шви-и-дко!

Чурилін мовчав. Провідник лише висловив його особисті невідв’язні думки.

— Максиме Михайловичу, — раптом запропонував Султанов, — нехай він з Петром відводить коней, а ми з вами доб’ємо шурф. Інструменту однаково тільки для двох. А ми потім по річці, на плоті…

Чурилін швидко зробив крок до свого помічника, уважно подивився в його схудле, вкрите чорною бородою обличчя, в налиті кров’ю від диму і безсоння очі й відвернувся…

— Ви підете з усім вантажем прямо на Соттир, — спокійно говорив він через декілька хвилин провіднику і похмурому Петрові. — Там, у селищі, здасте коней. Я про все домовився ще весною з начальником полярної станції. Я дам листа, щоб вас забезпечили продуктами, а Петра доставили до Джергалаха. Там він нехай заготує човна і чекає нас. Можливо, встигнемо сплавитися по Хатанзі до аеропорту. Микола одержить в Соттирі продукти, гроші видам зараз, хай вертається до себе. Як дійдете до Мойєро, залишіть все продовольство, яке зможете виділити, на видному місці. Шлях відмічайте зарубками, ми підемо слідом. Скільки звідси до Соттиру?

— Не знаю, — евенк похитав головою, — кілометрів з триста чи буде однак.

— Ну, от. а до Мойєро п’ятдесят.

— Ні-і, тут тобі Мойєро ходив не можна: дуже великий борог багато. Крізь гори, той бік ходи, тоді залишиться тільки маленький борог.

— Ну, сто кілометрів?

— Сто чи сто двадцять, однак, буде.

— Добре, ви підете тим самим шляхом, на горах снігу ще немає, а якщо е, то небагато.

— Зараз я тобі карта пиши, дай папір…

* * *

На ялиновім горбі стало зовсім безлюдно й тихо. Палатку відвезли, натомість був збудований балаган з ялинових віток. Багаття, що горіло перед ним. ледве димілося під дощем.

Султанов прокинувся вночі від холоду. Все тіло боліло. Болісно не хотілося вставати, здавалося просто неможливим поворушити рукою. З величезним зусиллям Султанов підвівся й розбудив Чуриліна. Той швидко встав, випив кварту пустого чаю й почав шукати в темноті коротке шурфовочне кайло, що лежало десь коло багаття.

Полум’я багаття заколивалось, оживлене новою порцією сухих дров. У шурфі, який заглибився в землю вже на два з половиною метри, було зовсім темно. Чурилін довбав кайлом наосліп, вигрібаючи грудки глини руками у відро, яке час від часу піднімав нагору на мотузку Султанов. Боячись затоплення, геологи не розморожували мерзлоту вогнем, віддаючи перевагу нестерпно повільній, але більш вірній праці в мерзлому ґрунті. Вода й так уже стояла в ямі на чверть, і кожний удар кайла супроводжувався гучним сплеском.

Чуриліну здавалося іноді, що він працює, зігнувшись в цій тісній сирій ямі, вже багато років, що все життя він тільки й чув, що глухе бунчання породи, дзвякання відра, що все життя він копався обідраними, розпухлими пальцями в рідкій льодовій грязюці.

— Годі вам, вже двадцять п’ять відер нарили! Тепер моя черга! — крикнув зверху Султанов якраз в той час, коли Чурилін відчув, що більше не зможе підняти кайло: він вибрався з шурфу, впираючись у стінки ногами й руками, і важко опустився на мокру глину.

Султанов зник в ямі, і звідти почувся його приглушений голос:

— Добряче! Ну й сила ж у вас, Максиме Михайловичу! Ще чверть метра залишилося — дрібні камінці вже дзвякають! Ні, далі знову глина.

В той же час Султанов відчув, що глина пішла трохи Іншого виду: як і раніше тверда, вона відвалювалася великими грудками — неподатлива, липка в’язкість зникла.

Відро за відром тягав Чурилін, і купа вийнятої глини все збільшувалася. Вже наближалася до кінця довга осіння ніч, коли Султанов слабо й хрипко вигукнув з шурфу:

— Каміння пішло! Один великий є, тягніть!

Останнє відро здалося Чуриліну неймовірно важким.

Він добув липкий, холодний і важкий кусок породи і коло багаття розбив його молотком. Темна матова порода в мерехтливому світлі полум’я нічим не відрізнялася від діабазів, що набридли за час дороги.

— Ну що? — нетерпляче спитав знизу Султанов.

— Не знаю, темно, — не бажаючи засмутити товариша, відповів Чурилін і кинув шматки каміння на купу виритої глини. — Вилазьте, треба поспати. Шість годин, скоро світанок.

* * *

Хотілося довго-довго спати. Але час спливав невблаганно, і о десятій годині обидва геологи були вже на ногах і готували бідний сніданок.

— Яка б не була важка праця, а порції доведеться зменшити, — похмуро сказав Чурилін, — у мішку зовсім мало муки.

Султанов усміхнувся, помовчав. Потім, піднявши кухоль з чаєм, урочисто продекламував: «Загибель нас вірна чекає… І той, хто послав нас на подвиг жахливий, — серця він в грудях залізних не має…»

— Ще жахливіше те, що ніхто нас не послав. І поскаржитися ні на кого.

— Та, чорт візьми, хто, власне, держить нас тут? — тихо сказав Султанов, похиливши голову.

Товариші повільно потяглися до шурфу. Раптом Султанов міцно вп’явся пальцями в лікоть Чуриліна.

— Максиме Михайловичу, жовта земля!

Наверху купи викопаної породи грудками лежала якась особлива, зерниста і в той же час тверда глина рудувато-жовтого відтінку. Чурилін поспішив підняти розколотий вночі камінь — це була важка, масна на дотик, синьо-чорна порода. Зовнішній шар каменя був м’яким і з більш світлим, синювато-сірим відтінком.

— Води, Арсенію Павловичу, побільше води! — прошепотів Чурилін. — Та ось в затопленому шурфі візьмемо. Виливайте чай, чорт з ним! Потрібне друге відро. Ви починайте промивку жовтої породи, докінчите на л отеку, А я займусь уламками каміння.

— Невже… — почав Султанов.

— Почекайте! — різко обірвав Чурилін.

Неквапливо, наче зовсім не хвилюючись, Чурилін взявся промивати всі добуті кусочки твердої чорної породи, зчищаючи пухку корку і грязь.

Забувши про все на світі, геологи займалися своєю справою. Раптом Чурилін приглушено вигукнув і поквапно дістав з нагрудної кишені складну лупу. Султанов кинув лотік і підбіг до нього. На синювато-чорному фоні невеликого куска породи сиділи майже поряд три прозорих кристалики, завбільшки з горошину. Трикутні площадки їх граней не були абсолютно гладкими, але все-таки яскраво блищали. Кожний кристал являв собою дві з’єднані основами чотиригранні піраміди. Геологи не зводили очей з кристала. В блакитній тиші лісу чулося лише уривчасте дихання людей.

— Алмази, алмази! — горло Султанова стиснулося спазмою.

— Так, типові октаедри^[16], як у Південній Африці, — сказав Чурилін. — Чистої води, хоч і не голубуваті. За тамтешньою номенклатурою — другий сорт вищого класу, так званий Перший Капський. От і все, Арсенію Павловичу, наша справа зроблена. Це ви… — Чурилін не доказав, стиснувши забруднену глиною руку Султанова. Той стомлено опустився на забризканий гряззю, прим’ятий багульник.

— Отже ця руда глина й є «іеллоу граунд» — жовта земля африканських копалень, — говорив Чурилін, — саме верхня і, до того ж, завжди збагачена алмазами покришка алмазної труби. Кількома метрами нижче піде синя земля — «блю граунд» — оця сама, грудки якої ми знайшли в жовтій землі. Це менш зруйнована, менш окислена кімберлітова порода. А наш ялиновий горб, без сумніву, оконтурює межу алмазної труби. Такі горби часто допомагають в Південній Африці при розвідуванні алмазних родовищ, показуючи виступаючу на поверхню, але сховану під ґрунтом верхню, розширену частину труби.

І пам’ятайте, дорогий Арсенію Павловичу, головна заповідь африканських шукачів алмазів: де одна труба, там шукай ще декілька. Вони ніколи не бувають поодинці! Зараз нам треба промити всю нариту жовту землю, старанно відібрати зразки. Щоб нести їх, доведеться відмовитися від частини продовольства. Репер^[17], заявочний стовп, — і вдосвіта виходимо звідси: наше життя тепер особливо дорогоцінне.

* * *

Султанов востаннє струснув лотік і висипав на аркуш чистого паперу все, що залишилося після промивання цілої тонни жовтої землі. На білому аркуші розсипалися дрібні кристали — стовпчасті, призматичні, багатокутні, червоного, бурого, чорного, блакитного, зеленого кольорів. Це були супровідні алмазові ільменіт, піроксен, олівін та інші стійкі мінерали. А серед них, наче кусочки скла і все ж не схожі з ним, своїм сильним блиском вирізнялися дрібні кристали алмазів. Тут було біле, як чиста вода, каміння, було й вкрите шершавою бурою кіркою. Деякі кристали мали рожевий або зелений відтінок.

— От дивіться, крім октаедрів-ромбододекаедр^[18], — Чурилін відділив сірником зелений дванадцятигранник. — Цей вид алмаза відрізняється надзвичайною навіть для цього каменя твердістю. В Африці такі алмази зустрічаються переважно в трубі Фоорспед. А не борт^[19], — він показав сірником на округле зернятко чорного кольору, — зросток найдрібніших алмазних кристаликів. Я зміряв діаметр нашого горба, — продовжував Чурилін, — ця алмазна труба не з маленьких, не менше, ніж чверть кілометра впопеоек. Правда, в Південній Африці є і більші, наприклад, Дютойтспан — мало не сімсот метрів. Це вже не труба, а ціле вулканічне жерло.

Султанов замріяно дивився на горб. Він намагався уявити собі велику трубу, що йде майже прямовисно на глибину в декілька кілометрів і заповнену дорогоцінною чорнувато-синьою породою з алмазами. І це було тут, в заболоченій похмурій рівнині, під мохом та гряззю, що Ледве прикривають панцир вічної мерзлоти.

Мовчав і Чурилін. Він зсипав у торбинку алмази, написав етикетки до кусочків порід, старанно загорнув зразки й заходився викреслювати докладний план родовища. Все це геолог робив без усякого запалу, немов зараз, біля досягнутої, нарешті, мети, кудись щезли всі прагнення, що раніш володіли ним. Втома була занадто великою…

Султанов обтесав високий пень у вигляді стовпа і, розжаривши кайло, випалив на ньому декілька літер та цифр. Незабаром був готовий репер — висока ялина з обрубаними гілками і перекладиною вгорі…

* * *

Дорога навпростець через гори була не легкою: пересікаючи безліч розпадків^[20], доводилося переходити біля п’ятнадцяти перевалів на день. Геологи механічно шили без слів і думок. Мізерних порцій їжі не вистачало на покриття великої затрати сил. Пересування починалося при перших проблисках ранішнього світла, а закінчувалося далеко за північ. Обсипалася яскраво-жовта хвоя модрин, ліс був вологий від безперервного дощу впереміжку з снігом. Волога стікала з гілок, ватники геологів швидко промокали наскрізь і ввечері довго курились біля великого вогню, а наступного ранку знову промокали в першу ж годину дороги. Вода виступала на болотах, покривши на чверть високі купини, між якими при найменшому невірному кроці люди провалювались по пояс. Тонкий льодок хрустів під розмоклими чобітьми. Ніякої личини не зустрічалося по дорозі — гори мов вимерли, і бердана поперемінно тиснула плечі товаришам непотрібним вантажем.

Вранці четвертого дня Чурилін і Султанов піднімалися на стрімкий підйом. На вершині перевалу перед мандрівниками розступився червонувато-сірий серп я нок туману і відкрився широкий пологий спуск, утворений розсипом^[21] величезних гострокутних кам’яних брил. Вдалині піднімався темно-синьою, поплямованою рудим стіною протилежний схил долини великої ріки.

— Ну, от і Мойєро! — Чурилін, присівши на камінь, вивернув кишеню, шукаючи останніх кришок махорки. — Як вони тут пройшли з кіньми? Остання зарубка на вершині, а далі нічого не видно.

— Спустимося прямо по розсипу в долину і підемо вниз по річці, — запропонував Султанов, — потім вернемося вгору, де-небудь обов’язково перетнемо їх слід.

* * *

Начальник виробничого відділу інституту ввійшов у кабінет Івашенцева й мовчки опустився в крісло.

— Я серйозно турбуюсь за Чуриліна, — заклопотано сказав професор, — ця людина надто уперта, щоб бути обережною. Горюнов приїхав уже місяць тому, а Чурилін з Султановим залишилися в тайзі. Треба надіслати телеграми скрізь, куди можна, з запитами: в Соттир, на Туру, Хатангу, Чирингдинську базу Хутроспілки…

І з високих щогл радіостанції острова Діксон знову полинули над тайгою коливання ефіру. Перериваючись, знову відновлюючись, вони несли одне і те ж запитання: «Хатанга, Соттир, Тура… сповістіть негайно, чи є вісті від експедиції Головмінсировини інженера Чуриліна…»

Радіохвилі досягли високого кам’яного розсипу. Але обидва геологи, звичайно, не знали і не відчували, що простір насичений питанням про їх долю. Вони обережно балансували по слизькій, вкритій лишайниками поверхні величезних кам’яних плит, перестрибували глибокі провалля між брилами, дряпаючись по гострих гранях і ребрах.

Розсип простягся на декілька кілометрів неймовірним хаосом ламаного каміння — суцільне мертве поле, вкрите сірими кістяками гір. Немов сили земної кори, то зустрілися в страшній битві, розбили, знівечили, розсипали гірські вершини, і вони повалилися тут перекинутими кістяками, виставивши оголені гострі ребра…

— Сергію Яковичу! Соттир сповіщає: вчора прибули робітник і провідник Чуриліна з кіньми. Геологи залишилися в тайзі. Ось телеграма.

Професор люто стукнув кулаком по столу:

— Так і знав! Загинуть ні за що! Телеграфуйте в Соттир… А втім, хто ж передасть їм? Експедицію споряджати потрібно….

Івашенцев, хвилюючись, почав перебирати папери на столі:

— І головне, упертість же даремна: коли за три роки нічого не знайшли, то й за один зайвий місяць нічого не доб’єшся.

* * *

— Молодці! Подивіться-но, Арсенію Павловичу, плотик приготували з сухих ялинових жердин, молодці! Продуктів приблизно на тиждень. Ну, не біда: ріка прудка, понесе добре. Ану, візьмімо, раз-два!

Маленький пліт загойдався на воді, повернувся і, керований жердинами, швидко поплив по середині ріки. Тут Мойєро ще не була глибокою, під плотом часто мелькали на дні довгі гладкі гальки. Обидва геологи вперше відчули за багато важких днів радісне полегшення. Клунки не тиснули більше натруджених плечей, потерті розбитими чобітьми ноги тішилися відпочинком, а ріка несла пліт з швидкістю не менше шести кілометрів за годину. Можливо, в цьому була головна радість — сидіти, покурюючи залишену Миколою махорку, зрідка направляючи пліт поштовхами жердин, і в той же час усвідомлювати, що рухаєшся вперед, що з кожною годиною зменшується нескінченний шлях.

Можна було дозволити собі розкіш подумати, згадати, що існує інший світ. Плескіт води, дзюрчання на вузьких галечних косах, швидкий рух маленьких хвиль — все здавалося повним веселого життя після гнітючої мовчанки, одноманітності та нерухомого повітря величезних боліт.

Мойєро текла звивисто, описуючи круті коліна. Мимо пропливали низькі береги. Широка заплава залишилася позаду, ліс підійшов просто до ріки й затиснув її русло в темні високі стіни Пліт йшов мов коридором, між густих ялин. Багато дерев, підмитих рікою, круто нахилялося до води. Вдалині лісовий коридор, здавалося, звужувався, верхів’я нахилених з протилежних берегів дерев схрещувалося над водою, що втрачала свій живий блиск, виглядала похмуро й холодно.

Величезна, недавно звалена ялина лежала поперек ріки, майже торкаючись своїм ще зеленим верхів’ям широкої мілини лівого берега. Геологи відвели пліт до берега і, стрибнувши в воду, протягнули його по гальці. Далі трапилося ще кілька таких дерев, що дуже затримували рух плоту, але все це здавалося Чуриліну й Султанову дрібницею, доки з-за крутого повороту ріки вони не почули гучне дзюрчання та хлюпаючі удари.

— До берега, мерщій до берега! — крикнув Чурилін. — Попереду залом^[22].

Але було вже пізно: пліт йшов надто швидко. Жердина, встромлена в дно ріки, з тріскотом зламалася, і пліт, як сліпий, помчав прямо на високу купу деревних стовбурів, що перегороджували ріку.

Праворуч, де нагромадження дерев було більш рідким, вода, гучно клекочучи, ринула під завал. Гілля та тонкі стовбури пружинили й вібрували під тиском води, створюючи характерні сплески, схожі на удари велетенського валка.

Султанов і Чурилін кинулися до заднього кінця плоту й схопили дорогоцінні клунки, сокиру й бердану. В ту ж секунду пліт пірнув під залом, зупинився й почав підніматися вертикально, поринаючи все глибше в воду. Сильний поштовх кинув товаришів уперед, але їм пощастило плигнути на залом. Вода заревіла, вируючи за плотом, що загородив частину вузького проходу. Не втрачаючи й хвилини, Чурилін з Султановим взялися по черзі рубати стовбури єдиною сокирою. Після двох годин важкої праці можна було витягти пліт і з допомогою вірьовки підтягнути його ближче до берега, де біля завалу води було по пояс. Борючись зі збиваючою з ніг крижаною водою, геологи насилу підняли пліт трохи вище і проволокли його в прорубаний пролом через товсті слизькі колоди, що лежали під водою в основі залому. Далі шлях був вільний, та, на жаль, всього на півтора кілометри! І знову перед плотом виріс лісовий залом ще більш широким нагромадженням побілілих обідраних колод, між якими грізними шпилями стирчали товсті сучки і коріння дерев, що глибоко зарилися в гальку.

* * *

На білястій піщаній косі горіло велике багаття. Пліт стояв, приткнувшись до коси. Чурилін і Султанов сиділи обличчям до ріки, повернувши до вогню паруючі мокрі спини. Над піском круто здіймався берег, суха трава на ньому золотилась під яскравим сонцем, що розбудило хмари задубілої було мошки.

Султанов раптом піднявся і невірними кроками попростував убік, його нудило, шлунок відмовлявся приймати тільки що з’їдену страву. Чурилін з тривогою стежив за своїм помічником. Він і сам почував себе погано. Стомлене надмірною працею, довгим недоїданням, безсонням, серце то падало і колотилося важко й рідко, то прискорено і слабко билося, вимагаючи відпочинку, тривалого спокою.

Темний страх перед чіпкими лабетами лісової пустелі сповнив душу дослідника. Треба було проплисти біля чотирьохсот кілометрів рікою. А вони от уже другий день пробиваються крізь завали і пропливли за ці два дні сім кілометрів. Сім кілометрів! Їжі залишилося на чотири дні при найменших порціях. А скільки ще попереду непосильної праці по плечі в холодній воді: рубати товсті колоди, надриваючись, перетаскувати пліт. Більше немає сили! Навряд чи вони витримають ще хоч би один день. Хтозна, скільки попереду заломів: один чи сотня?

Султанов повернувся до багаття і ліг на пісок. Чурилін підсунув під голову товариша торбинки і став на коліна.

— Полежте, Арсенію Павловичу, я пройду вперед, — він показав ліворуч, де за широкою обмілиною і блискотливою в сонячному промінні водою нагромаджувалася купа переплетених сірих колод.

Султанов сів.

— Максиме Михайловичу, от що… — він зам’явся. — Якщо я зовсім розхворіюсь, то ви ідіть самі. Потрібно, обов’язково потрібно комусь врятуватися. Я серйозно. Я не жартую! — Султанов розсердився, побачивши посмішку Чуриліна.

— Облиште, дорогий! Спочиньте — і все пройде. Якщо вийдемо, то обидва! — голосно сказав Чурилін, сам не знаходячи в своєму тоні необхідної впевненості. — Ну, я пішов! — і, піднявши бердану, він поволі поплівся по піску та хрустких галечних обмілинах на пересікання крутого коліна; Чуриліну залишилося піти далі вниз по ріці, щоб оглянути долину нижче залому.

Страх, що охопив його, не проходив, як Чурилін не намагався справитися з ним. Як хотілося Чуриліну швидше повернутися у звичний світ карт, книг, наукових досліджень, віддати своїй країні багатства, сховані під мохом та мерзлотою боліт Амнунначі, мати час для тихого, спокійного роздуму за мікроскопом, для бесід з товаришами! Невже так і не доведеться повернутись туди, де немає мошки, вічно вологого одягу, їдкого диму!.. І безперервної гонки вперед, уперед…

Чурилін пересік коліно і повернув вздовж берега.

Він йшов і думав про Султанова. «Що примушує людей іти на такі небачені, нікому невідомі подвиги? Якщо ми вийдемо, — хіба хто-небудь дізнається про стійкий героїзм цієї людини? Пережите швидко зітреться, забудеться, здасться важким сном, — хто ж розповідає серйозно про сни? А якщо ми не вийдемо, також ніхто не дізнається. Більше того, скажуть: загинули від невмілості, необережності… А в Султанова там, в далекім світі, за тисячі кілометрів, життя, щастя, любима жінка, яка чекає давно, тривожно й нетерпеливо».

Праворуч, на протилежнім березі, почувся шум. Хрустіла галька, тихо шелестіла суха трава. Чурилін опам’ятався від задуми, подивився, і серце його сильно заколотилося.

Під уступом берега, зайшовши по ратиці у воду, стояв великий самець-лось. Могутнє тіло його здавалося здалека зовсім чорним. Широкі роги, як долоні велетня з розчепіреними гострими пальцями, були світлими, а між ними, повернуті в бік Чуриліна, іжицею стирчали великі розтруби вух. Лось вдивлявся в завмерлого на місці геолога. От він схилив голову, виставив роги і випустив хрипке «уоп». Чурилін не ворухнувся, до болі стиснувши в кулаці ремінь бердани.

Лось повернувся й відразу став іншим-сухорлявим, горбатим, на височенних ногах. У повадці тварини відчувались щосекундна готовність до стрімкого бігу, прихована енергія зведеної пружини. Величезна горбоноса голова піднялася, на горлі настовбурчилась шорстка чорна борода, крутий загривок визначився те різкіше. Потім лось розставив широко ноги, ткнувся носом у воду і ввійшов у ріку. Чурилін рвонув з плеча бердану. Лось враз повернувся. Клацнув знятий з запобіжного зводу затвор і Чурилін послав кулю в високий загривок тварині, що плигнула на берег. Лось спіткнувся, упав, скочив знову. Грім від другого пострілу залунав по ріці, і тварина щезла в кущах. В нестямі Чурилін кинувся в ріку, високо піднімаючи бердану. Течія збивала його з ніг, але він переборов її і незабаром був на протилежному березі. В десяти метрах від води, у високій траві, виднілося чорнувато-буре тіло. Чурилін обережно наблизився де нього й упевнився, що звір мертвий. Лось лежав, відкинувши голову, що сперлася на ріг, передні ноги зігнулися в колінах. Чудова могутність тварини відчувалась і в нерухомім трупі.

Чурилін не був справжнім мисливцем. Ставши народне коліно, він погладив морду лося жалкуючи за тим, що трапилося. Як би то не було, але шістнадцять пудів чудового м’яса міняли долю геологів.

Чурилін випростався, спершись на бердану, оглянувся й побачив на ріці ще один залом на чверть кілометра нижче. Дальший шлях ріки зникав за густою лісовою щіткою. Проте ця щітка в одному місці знижувалася, і там бовванів гірський схил, що підходив впритул до ріки.

«Якщо ріка ввійде в ущелину, будуть пороги, але за ломи скінчаться», — подумав Чурилін. Він швидко випотрошив лося, взяв губи, серце, шматок м’яса, позначив місце високою жердиною і перебрався через ріку по верхньому залому, до речі, старанно оглянувши його.

Ситна м’ясна їжа спочатку ще більше ослабила мандрівників, але ранком Чурилін і Султанов помітно підбадьорилися.

* * *

За останнім заломом Мойеро прийняла до себе праворуч велику річку Долина звужувалася відроги плямистих, чорно-жовтих від осінніх модрин гір спускалися до ріки, течія якої все прискорювалась. Тьмяна, свинцева поверхня води немов дихала, плавно здіймаючись і опускаючись Галечні коси височіли, як кріпосні вали. Швидко залишалися позаду обмілини, дерева, чорні вимоїни. От скелі насунулися зовсім близько, зашуміли хвилі, вся ріка вкрилася струменистими борознами і гостроверхими пінявими гребінцями. Вода заливала пліт, який нісся по шивері^[23]. Декілька тривожних хвилин — і пліт знову вийшов на простору воду, що мірно здіймалася.

Швидкий рух бадьорив стомлених людей. Нарешті в повній мірі їх охопила веселість здобутої перемоги.

Мине небагато часу — і тисячі людей прийдуть туди, де томилися вони обидва в полоні лісів та боліт. Могутність праці розітне непрохідні простори дорогами, розчистить ліси, висушить болота. Шум машин і яскраве електричне світло вріжуться в темну мовчанку тайги.

* * *

— Сергію Яковичу, телеграма з Хатанги. Мабуть, від Чуриліна.

— Що? Давайте, швидше! — професор поквапно розкрив і прочитав телеграму. Вона випала з його рук. — Нічого, я сам підніму… Йдіть, з ними все гаразд, повертаються.

Залишившись наодинці, Івашенцев перечитав короткий текст: «Все, що шукали, знайдено, повертаємося літаком, здорові. Чурилін Султанов».

Професор Івашенцев підвівся і низько вклонився телеграфному бланкові, якого він бережно поклав на стіл.