Він побачив і самого Пушкіна.
За кілька днів до цього Мокрицький з захопленням розповідав Тарасові:
— Ох, який вчора був вечір у нашій майстерні. Ніколи в житті не забуду.
Йому не терпілося швидше розповісти, а Тарасові, звичайно, не терпілося швидше почути.
- Розкажіть!
Аполлона не треба було просити двічі.
- Вчора було стільки відвідувачів у нашій майстерні.
- У вас завжди збирається багато людей... — мовив Тарас.
- Але вчора, вчора з Жуковським приходив Олександр Сергійович Пушкін.
- Пушкін? — недовірливо глянув Тарас. - І ви бачили самого Пушкіна?
- Я його вже не вперше бачив, — з дитячою гордістю відповів Аполлон. — Я бачив його вже двічі у знайомих, і він удруге пізнав мене і потиснув навіть руку. Якби ти знав, що я відчував! Він сказав мені: «Тільки не одружуйтеся, а Італії вам не минути». А от учора, вчора цілий вечір вони були у нас...
- Ну, розкажіть по порядку, — прохав Тарас.
- Увечері по обіді Карл Павлович ліг спочивати, а я сів читати йому Вальтер Скотта. Він любить, коли йому читають уголос.
Тарас з заздрістю подивився на Аполлона. Він сидить, як дома, у Карла Брюллова, читає йому...
- І раптом заходить Лукіян,—продовжував Аполлон,— і каже, що приїхали Василь Андрійович Жуковський і Олександр Сергійович Пушкін.
Я пішов у студію, щоб не заважати їм, але незабаром Карл Павлович покликав мене, щоб я приніс портфель з його малюнками.
- І ви його побачили, — тремтячим голосом спитав Тарас,— зблизька?
- Отак, як тебе, — радісно відповів Аполлон.—Який він! Якби ти знав, який він! Саме життя! І такий простий, веселий. Я щасливий, Тарасе. Це ж два генії — наш Карл
Великий і Пушкін. Хіба дивно, що вони відразу зрозуміли один одного і здружилися? Я думаю, так тільки у геніїв і буває. Простим смертним ще треба приглядатися одному до одного, пуд солі, як то кажуть, з'їсти. А таланти з того починають, чим прості люди закінчують. З яким захопленням розглядав Олександр Сергійович малюнки нашого Каролуса! А як дійшов до малюнка «З'їзд на бал до австрійського посла в Смірні» — Карл Павлович нещодавно його закінчив,—як глянув Олександр Сергійович, як заллється сміхом, кричати, стрибати почав, ну, зовсім дитина! Та хіба можна дивитися без сміху на цей чарівний кумедний малюнок? Уяви собі — смірнський поліцмейстер, товстий, круглий, спить посеред вулиці на килимі і подушках. На цю кумедну постать не можна без сміху глянути. Пушкін не міг розстатися з цим малюнком, сміявся, аж сльози виступили. Хоче слово вимовити і не може: «Друже, милий,—каже нарешті Карлові Павловичу, — подаруй мені цей малюнок. Прошу тебе!» А малюнок цей уже належить графині Салтиковій, щоб її чорти побрали. «Не можу,— каже Карл Павлович, — слово честі, не можу». А Пушкін теж не може відірватися від малюнка. «Подаруй, каже, брате, я навколішки перед тобою стану». І справді навколішки став. Я думаю: «Невже Карл Павлович відмовить? Пушкін, Олександр Сергійович Пушкін навколішки стоїть». І я в думках Салтикову до всіх чортів посилаю. А Карл Павлович своє: «Не можу, брате, розумієш, віддав уже, треба слова додержувати. Я тобі інший зроблю, копію, і з тебе самого портрет напишу. От приїдеш після четверга — почнемо».
- І він погодився приїхати? — перервав Тарас. — Він приїде позувати?
- Приїде, обов'язково приїде! — відповів Аполлон. - Пообіцяв приїхати через три дні. Умовилися так. Знову побачу його і бачитиму його ще стільки разів! Ну, наш Карл Павлович зробить з нього такий портрет, якого ще ніхто не писав. Я певний, кращий буде і від Тропінінського портрета і Кипренського, хоч і ті хороші, але не той, не той Пушкін там! Наш Каролус кого любить, той у нього чудесно виходить! Усі кажуть — портретист він неперевершений! От тільки як міг він йому відмовити і не подарувати малюнка... - раптом зажурено похитав головою Аполлон.
- Подумаєш, слово Салтиковій — то ж Пушкін!
- Ну, то він же зробить копію! — заспокоююче нагадав Тарас. - А коли сам Брюллов зробить копію, це ж однаково, що оригінал. Він же не розсердився? Не образився Пушкін?
- Ні, ні, він ходив по майстерні від картини до картини, і очі в нього так натхненно блищали. Отаким би його намалювати! І обидва — і він і Жуковський — на прощання обняли Карла Павловича і розцілували. У житті не забуду цього вечора!
- Коли б мені хоч у щілинку його побачити, Пушкіна!— мрійно мовив Тарас.
- Чому в щілинку? От він приїде на сеанс, а ти приходь до мене ніби з якоюсь справою і побачиш, — великодушно запропонував Аполлон.
Вони ще довго ходили, «проводжали» один одного, не звертаючи уваги на гомін на вулицях, на площі перед Адміралтейством, де цього року особливо модним було катання з насипаних там гір. Пани катались на тройках, бідніші — просто на санках.
- Ну, час по домівках, я вже змерз. Хоча в мене підкладка пальта і теплого кольору — червоного, але колір гріє мало! — засміявся Мокрицький. — А ти, мабуть, зовсім задубів?
- Я звичний, — усміхнувся Тарас. Він ладний був ходити з новим товаришем до ранку.
- Не забудь, позавтра я піду з тобою на лекцію з анатомії. Ти хочеш?
- Ще б пак!
Вони міцно потиснули руки один одному і нарешті розійшлися.
Наступного вечора під враженням оповідання Мокрицького Тарас перечитував Пушкіна, читав «Полтаву» в перекладі Євгена Павловича Гребінки і пробував робити до неї малюнки. Він читав хвилюючу ліричну посвяту поеми і думав:
«Кого ж любив він? Кому присвятив він ці рядки? Хоч би швидше Мокрицький повідомив, що Брюллов почав уже його портрет, і я б уже тоді як-небудь побачив його».
А на третій вечір, як було умовлено, Тарас зайшов до Мокрицького, щоб разом іти на лекцію. Скільки ще треба було йому прочитати, послухати, побачити, як жадібно він тягнувся до знання!
Мокрицького він зустрів у дверях його невеличкої кімнати, вже одягненого і ніби чимсь приголомшеного.
- Ви вже вдягнені? Я спізнився? — перелякався Тарас.
Мокрицький раптом махнув рукою, сів на стілець у передпокої і заплакав.
- Що, що з вами? — рвонувся до нього Тарас.
- Пушкіна... Пушкіна вбито на дуелі.
Вони пішли вдвох. Не на лекцію, звичайно. Потік людей линув на Мойку, йшли пішки, їхали на візниках.
- До Пушкіна, — просто казали люди, наймаючи санки.
Мойка була переповнена народом. Натовп стояв на Пєвчеському мосту, натовп стояв перед будинком, де була остання квартира Пушкіна. З будинку входили і виходили люди. Звернув на себе увагу високий старик. Він вийшов, невтішно плачучи.
- Вам Пушкін родич? — спитала його якась жінка в хустині.
- Я росіянин, — відповів старик і заплакав ще дужче. Остання квартира Олександра Сергійовича Пушкіна
була в будинку, що колись належав княгині Волконській - матері декабриста Сергія Волконського. Сюди, в цей будинок, коли Сергій Волконський сидів заарештованим у Петропавловській фортеці, приїздила його молода дружина Марія. Самовіддана російська жінка поїхала за чоловіком на каторгу, в Сибір.
Тарас не знав — саме їй, своїй потаємній юнацькій любові, присвятив Пушкін свою «Полтаву». А тепер її друг дитинства, її палкий поет лежав тут мертвим...
Тарас із Мокрицьким зайшли в парадний хід під брамою, піднялися широкими сходами нагору, в скромну, звичайну квартиру.
Пушкін лежав на столі в чорному сюртуці, спокійний, поважний. Кучеряве русяве волосся і бакенбарди рамкою облямовували жовте лице.
В головах його стояв Жуковський, і великі сльози котилися по його доброму обличчю. Кусаючи губи, стояв ліцейський товариш Пушкіна і секундант останньої фатальної дуелі — Данзас.
- Ви тут, Костянтине Павловичу? — спитали його.
- Ні, — відповів той з гіркою усмішкою, — я не тут, я на гауптвахті. Імператор дозволив лише поховати Олександра, і я мушу повернутися під арешт.
Мокрицький побачив багато літераторів, художників, музикантів. Вони всі зібралися сюди, але й безліч чужого, нікому не знайомого народу приходило попрощатися з своїм найулюбленішим поетом.
Тарас не міг піти зараз із цієї кімнати. Він став у куточку і дивився, дивився. І рядки, незабутні, безсмертні пушкінські рядки про вольність, про свободу вставали в його голові. Він хотів навіки запам'ятати це обличчя, яке довелося йому побачити лише мертвим. Він поглянув на Мокрицького, і вони зрозуміли один одного. Мокрицький вийняв з кишені аркуш паперу, поділив надвоє і дав половину Тарасові.
Із свого куточка вони швидко почали змальовувати останній портрет.
А двері не зачинялися. Нестримним потоком ішли люди — студентська молодь, літні, зовсім старі. Всі кланялися до землі, плакали і, виходячи, пошепки передавали один одному:
- Що ж, «він» тепер радіє, що вбили. Пушкін йому впоперек горла стояв.
- «Він» міг би його вберегти для Росії, та «він» сам штовхав його на смерть.
Тарас ловив ці слова, прислухався до розмов. Він хотів зрозуміти і не міг, як же сталася ця страшна трагедія, як же це «він» — цар Микола — не вберіг сонце своєї землі.
Коло нього зупинився зовсім молодий, чепурно вдягнений студент, і те ж саме питання було в його світлих очах. Тургенєв, ходімо,—почув Тарас, як, узявши студента за рукав, пошепки мовив інший:
—Там, на вулиці, у людей вірші на смерть поета.
Тарас із Мокрицьким вийшли теж. Уже було зовсім поночі, але народу не зменшувалося. Хлопці побачили — на поруччя мосту зліз якийсь студент, вийняв аркушик паперу і переривчастим голосом почав читати при світлі ліхтаря:
- Погиб поэт! — невольник чести —
Пал, оклеветанный молвой,
С свинцом в груди и жаждой мести,
Поникнув гордой головой!..
- Тихше, тихше. Жандарми!
Студент вмить зник, але за хвилину його голос лунав з другого боку мосту:
— Вы, жадною толпой стоящие у трона,
Свободы, Гения и Славы палачи!
Таитесь вы под сению закона,
Пред вами суд и правда — все молчи!..
- Ходімо, ходімо швидше звідси! Тут добром не закінчиться,— тягнув Мокрицький за руку Тараса.
- Ні, ні, почекайте, дивіться, він кинув цей папірець у натовп, а он у юрбі теж читають.
- Хто написав ці вірші? — спитав поряд один офіцер іншого.
- Кажуть, гусарський поручик, Мішель Лєрмонтов...
— Ну, не минеться так, мабуть, і бабуся тут не допоможе.
— Кажуть, коло нідерландського посольства, де Дантес живе, загін жандармів стоїть. Цар боїться, що Геккеренів рознесуть...
- Їх він більше береже, ніж нашого Пушкіна.
Мокрицький і Тарас насилу виринули з цього потоку.
- Завтра підемо на похорон.
- Звичайно, раніше тільки прийдемо. Але ти бачиш -скільки жандармів навколо!
На похороні бути їм не довелося.
Будинок ще заздалегідь оточили жандарми.
Народ збирався до цієї церкви, де, як було повідомлено, відправлятимуть похорон поета. Але недарма весь час до Зимового палацу, як зведення з поля бою, неслися повідомлення, що робиться в місті, як хвилюється народ, які маси збираються коло дому і коло церкви.
Цар Микола не на жарт боявся демонстрації.
В останню хвилину він наказав нести труну в іншу церкву, на Конюшенній вулиці, і після останнього обряду: глухої ночі труну з тілом Пушкіна поставили на сани і помчали далеко-далеко, у Святогорський монастир. Труну проводжав жандарм, і лише одному з друзів Пушкіна — Олександрові Тургенєву — дозволили поїхати. Та ще старий дядька-камердинер Микита Козлов, який від самої колиски доглядав поета, об'їздив з ним усю Росію, бував і в молдавських степах, і в горах Криму та Кавказу, виряджав тепер свого Олександра Сергійовича у найдальшу путь, відкіля нікому ніколи не буває вже повороту.
*
У Брюллова в майстерні сиділи смутні його друзі, сиділи учні - Мокрицький, Сошенко, в куточку, в затінку, примостився мовчазний Тарас. Він ще соромився бувати в такому товаристві, але цінив кожну хвилину, проведену з цими людьми.
Сумні, зажурені були всі. Старші обмірковували видання повної збірки творів Пушкіна. Брюллов одразу накидав ескіз фронтиспісу: Пушкін стоїть на скелі Кавказу з лірою в руках.
- Почитайте, Аполлоне, його поезії! — попрохав Карл Павлович. Він ліг на софу, підперши голову рукою, і все дивився й дивився в одну точку — на полум'я, що розгорялося в каміні. На каміні стояв позолочений бюст Пушкіна.
- Прочитайте його «Молитву»! Скільки думки! Кожен рядок говорить так багато і розуму і почуттям!
Мокрицький читав ще і ще, сцени з «Русалки», «Дон-Жуана».
- А тепер це, — замовляв Карл Павлович і дивився, не відриваючись, на полум'я.
— Давно, усталый раб, замыслил я побіг
В обитель дальнюю трудов и чистих нег, —
читав Мокрицький.
- «Обитель дальнюю трудов и чистых нег»,— повторив Брюллов. — Ні! Я тут нічого не напишу. Я охолонув, я застиг у цьому кліматі. У нас все робиться по-чиновницькому. Пушкіну, Пушкіну, цар запропонував переробити «Бориса Годунова» на роман, на зразок романів Вальтера Скотта. НІ, я тут не виживу. А мені він запропонував намалювати взяття Казані — і як? Івана Грізного з дружиною в руській хаті на колінах перед образами, а у вікні — взяття Казані. Він скрізь накладає свою руку. Я мав сміливість заперечити. Хіба можна зайняти перший план картини холодними нерухомими постатями, а самий сюжет показати чортзна-де... Або намалювати для нього парад... Тисячу однакових чобіт... А синод шукає католицьку єресь у моїх сюжетах. Ні, я тут нічого не зроблю,—казав він у розпачі. — Пушкіна, Пушкіна убили! Він тут у мене був, сміявся за три дні до смерті. Чому я не дав йому цього проклятого малюнка? Як він хотів, щоб я змалював його дружину. «Намалюй мою Мадонну,— казав він мені. - Побачивши — навколішках сам проситимеш, вона красуня». Але я відмовився. Мені не подобалися її очі. Її змалював мій брат Олександр.
- І через неї великий Пушкін загинув, — мовив Сошенко.
Брюллов почув це і криво усміхнувся.
- Ні, не через неї. Його ненавидів цар та його кляті жандарми. Пушкін не міг вільно дихати тут, — тихо-тихо, але з якоюсь силою прошепотів Тарас, зрозумівши цю гірку усмішку Брюллова. Ці слова почув лише Сошенко і з острахом глянув на Тараса.