Минув уже цілий місяць з того часу, як Микита Галаган пішов до Крутого Байраку. Застав він там чоловік з п'ятьдесят утікачів, далі ж що-дня людей там ставало більше. Всі тікали від утисків поляків і ховались у байрак під захист озброєних товаришів. Спершу прибували до байраку самі парубки, далі ж почали рятуватися там і дівчата й жінки з чоловіками та дітьми.
З утікачів склався вже цілий загін сот у три козаків, і треба було кому-небудь давати порядок і кермувати тим загоном. Зібравшись на раду, козаки одностайно обрали за отамана Микиту Галагана, знаючи, що він багато воював з ляхами й мав у військових справах чималий досвід.
Микита перш за все звелів козакам побудувати на все жіноцтво та дітей курені, а сам покликав до себе свого колишнього товариша Петра Зануду, що теж брав участь у павстаннях і бував на Запорожжі.
Козак Зануда на вигляд скидався на чумака. Нічого войовничого або завзятого у його постаті не було, а сірі, нерухливі очі робили його на вигляд людиною плохою, навіть забитою. Такий то козак і потрібний був Галаганові.
— Іди, братіку, до свого Стебліва, — сказав Галаган Зануді, — добудь собі кобзу та й рушай від села на південь на зустріч Хмельницькому. Підмовляй людей, щоб ставали на ляхів та справляй їх сюди до нас, а сам принеси мені певні звістки про запорожське військо та Хмеля.
— Як іти, то й іти! — спокійно відповів Зануда й, віддавши товаришам свою зброю, помандрував на Стеблів. Опріч Зануди, Галаган вирядив ще з десяток козаків по околицях Корсуня: у Богуслав, Нетребку, Лисянку, Охматів, Ставище й навіть у Канів, щоб підмовляти людей озброюватись та збіратись до Крутого Байраку.
Щодня в байраці людей більшало, і Микита, скориставшись з того, почав перекопувати шлях, що йшов із Корсуня на Богуслав повз береговий ліс та Крутий Байрак. Окрім рівчаків копали ще ями та закидали їх зверху гиляками, як на дикого звіря, щоб ляхам ніяк не можна було проходити цим шляхом. Тільки козаки, що жили в байраці, знали якими стежками можна було дійти до Корсуня, Стебліва й Богуслава.
Сам Микита теж іноді виходив з байраку на розвідки, вистежуючи, де й як стоїть польське військо. Двічі по ночі приходив він навіть до своєї хати й ховаючись у темряві саду, виглядав, чи не вийде Пріся, але вона під той час приймала муку в замку, і Микита вертався від хати до байраку ні з чим. Через чотирі тижні до Крутого Байраку вернувся Зануда. Він цілий місяць не голив собі бороди й тепер справді скидався на старця-кобзаря. Козаки щільним колом оточили його.
— Ну, кажи ж, які вісті!
— Вісті такі, що хоч би й довіку!
— Слава Господеві! — почулося по натовпі. — Починай же все з початку.
— Як вийшов із Січі Хмельницький із запорожцями, так зразу ж до нього почали збиратися люди з України та ще, Кримський хан прислав йому чотири тисячі орди на потугу. А тут почув Хмель, що пливуть на нього Дніпром козаки з Барабашем, а суходолом суне Стефан Потоцький з коронним військом. Що йому робити? Подумав і пішов з військом на Потоцького, та й перестрів його на Жовтих Водах.
— А з реєстровими ж як? — спитав Галаган.
— А до реєстрових він вирядив Джеджалія Хвилона та Ганжу, так ті й підмовили реєстровиків стати на бік Хмельницького.
— А недоляшок же Барабаш як?
— З Барабашем недовго розмовляли: Джеджалій простромив його списом та й укинув у Дніпро!
Натовп радісно загомонів:
— Молодець Хвилон! Катюзі по заслузі!
— Ну, далі, далі кажи!
— Так от, як приєднав Хмельницький до себе лейстровців, так і вдарив на Потоцького. Драгуни польські трохи побилися, та й собі передалися до наших… Тоді як ударили всі гуртом на ляхів, та як почали їх рубати… а далі оточили їх у Княжих Байраках з усіх боків, та й вигубили всіх до останнього.
— Слава! Гаразд! — почали гукати козаки. — То їм за наші кривди!
— Тепер Хмельницький уже здобув Чигирин і прямує битим шляхом сюди на Корсунь, щоб ударити на коронного гетьмана.
— Добре буде! — сказав Галаган. — А ми вдаримо на ляхів ззаду. Глядітъ, панове: тепер пильно треба стежити за польським військом.
— Наблизився час, щоб нам або покласти свої голови, або витягти на волю всю Україну. Хто не охочий віддати своє життя за волю України, той нехай іде геть з нашого табору!
Щоночі після того чатівники Галаганові доходили аж до Корсуня й як тільки поляки почали робити позад Корсуня й по-над Россю шанці, Галаган зараз же про те довідався й зрозумів, що Хмельницький наступає, а поляки не наважуються на нього напасти й окопуються, щоб оборонятись.
Побачивши того ж вечора, що над Стеблівом, а далі й над Корсунем, небо почервоніло від пожежі, Галаган догадався, що ляхи покинули обидва міста й палять їх, щоб не досталися Хмельницькому. Він поділив своїх козаків на дві ватаги і одну послав з Занудою до Стебліва, а другу повів сам до Корсуня з тим щоб рятувати серед пожежі своїх людей та відбивати в поляків награбоване добро. Свою ватагу Галаган повів тим самим шляхом, що ним тікав із Корсуня, себ-то через березовий ліс та балкою по Росі. На своєму шляху козаки перестріли валку поляків, що бігли верхи з Стебліва на Корсунь, але тепер був уже не такий час, як тоді, коли Микита ховався від поляків по терниках… Тепер козаки не ховалися, а привітали поляків з мушкетів і ті, не сподіваючись тут ворогів, кинулись у розтіч, лишивши на землі біля балки, скілька трупів та поранених.
Що далі бігли козаки, то все більше червоніло над ними небо. Корсунь майже ввесь уже зайнявся й горів, як свічка. От нарешті добіг Галаган до Росі, щоб перебрести на той бік. Осяяна червоним полум'ям вихиляста річка скидалася тепер на вогненного великого змія, що, мов у корчах, покрутився по долині. Не звертаючи уваги на той дивний, невиданий краєвид, козаки перебрели червону Рось і побігли берегом. Далі ж Галаган поділив їх на десятки й пустив всякий десяток окремо, наказавши добувати собі коней та збіратись, як що можливо буде — на майдані, а ні — так біля броду. Сам він з десятьма товаришами побіг до хати свого тестя.
Перебігши леваду, Микита вскочив у садок, побіг стежкою й несподівано натрапив просто на Прісю, що, стоячи навколішках, схилялася до непритомної своєї матері.
— Микито! — несамовито скрикнула, скочивши на ноги Пріся, пізнавши при сяйві пожеж чоловіка.
— Прісю!
Микита простяг руки, щоб обняти любу дружину, але в цю мить полум'я відбилося своїм червоним сяйвом на її обличчі й він жахливо відступив від жінки назад.
Мов ножем він прошив тим рухом серце своєї Прісі й вона зодчаю заламала свої руки.
— Нащо ж я нещасна лишилася жити на світі? Краще б кинутись мені у полум'я пожежі ніж дождати, що милий мене відцурався!..
Тільки тепер Микита опам'ятався й зрозумів, що з Прісею сталося якесь нещастя. Він кинувся до неї й намагався заспокоїти її.
— Прісю, Прісю! Що тобі сталося?
Вона припала до нього з риданням і почала розповідати про все, що було без нього.
— Бідна моя, бідна! — сказав він, коли Пріся скінчила. — А проте не вдавай серця в тугу — ще твій видочок вигоїться. А що з матінкою?
— Тихше сину! — сказав Цимбалюк. — Мати помирає!..
— Боронь, Боже, від такого лиха!
— Годі гаятися, Отамане! — озвалися козаки. — Чуєш, люди репетують.
— Зараз, зараз! Простіть тату, що мушу покинути вас.
— Ти кидаєш нас під таку добу? — з докором скрикнула Пріся.
— Ніколи тепер балакати, серденько! — відповів Микита. — Чуєш, там братів наших мордують? Вам же отут безпечно. Треба бігти туди на поміч!
Хати в Корсуні стояли далеко одна від одної, чергуючись з садками, городами та левадами, тому-то хоч майже всі вже хати горіли, а ходити й їздити вулицями було безпечно. Там жовніри гнали ще волів та коней і тягли вози, як раніше. Всі вони були зовсім безпечні, знаючи, що вороги були від Корсуня далеко.
— Побачивши двох уланів, що гнали десяток коней, козаки кинулися їм назустріч, вбили обох з мушкетів і, забравши коней, зраз стали всі вершниками.
— Рубаймо ж тепер, панове, всіх ляхів, кого здибаємо, а наших рятуймо! — гукнув Галаган.
Козаки побігли вулицею, рубаючи шаблями жовнірів і повертаючи назад вози все те, що вони награбували. Вони забігали навіть у двори, де вчувався галас і, застукавши там поляків за грабунком, рубали їх на смерть. Скоро Галаган збігся ще з кількома десятками своїх товаришів, що всі вже поробилися вершниками, і, приєднавши їх до себе, подавсь на інші вулиці, що були далі від Росі. Тими вулицями виходило з Корсуня останнє польське військо. Постріли, що вчувалися туди з нижньої вулиці, не звертали на себе уваги, бо всі покладали на думці, що то жовніри стріляють тих корсунців, що змагаються.
Дві години бігав Галаган з товаришами по Корсуні, й хоч не мав сили загасити пожежи, а проте одбив і повернув назад скілька сот возів з добром людським, забрав скілька сот коней, багато товару та іншого добра.
Через дві години Микита виїхав на майдан і побачив перед замковою брамою польську залогу. Догадавшись, що провідці польського війська, а, може, й скарбниця ночують у замку, він хутко зник із своєю ватагою під захист садків на беріг Росі й почав міркувати, як би налякати панство та скористатися з гармидеру.
— Панове товариство! — звернувся він до товаришів. — У замку пани сплять, або бенкетують, дивлячись, як горить наш Корсунь, та кепкують з нашого безголов'я. Невже так і дамо ми їм глузувати? Давайте підпалимо їм замок, як вони підпалили наші хати!
— Добре кажеш, Микито! Не дамо кепкувати з себе! — відповіли козаки.
— Хоч налякаємо панів та подивимося, як вони тікатимуть!
По-над берегом Росі Микита підвів свою ватагу ближче до замку й, відшукавши в недогорілій хаті клоччя, намастив його олією, притрусив трохи порохом з ладунки й сам один пішов до замку по-під кручами Росі. Наблизившись до нього, він ящіркою поплазував до шанців, що чорніли навкруг замку й видрався на окопи, до дерев'яної засіки. Далі, ховаючись по-під тією засікою й дійшовши до місця, де засіка сходилася з надвірним дерев'яним замковим будинком, козак запалив клоччя й засунув його в щілину між засікою та будинком, а сам швидко спустився в шанці й зник у ровах.
Козакам довелося довгенько ждати, поки вогонь розжеврівся, але через якийсь час будинок і засіка зайнялися, і полум'я вихопилося так, що його помітили вартові з середини замкового двору.
Побачивши, що один із замкових будинків уже горить, Галаган повів своїх вершників ближче до майдану.
Корсунський замок не був мурований, як по де-яких містах західньої України, він був майже ввесь, разом з стінами й баштами, вироблений з дуба та іншого дерева, як у більшости міст східньої україни. Тому-то, коли зайнявся один будинок, вартові зрозуміли, що небезпека загрожує всьому замкові.
У дворі счинилася метушня. Спершу вартові намагалися спинити пожежу, але в замку не було досить води, носити ж її відрами з річки було дуже далеко, а вогонь розбігався хутко. Зайнявся саме той будинок, де жив полковник Друцький. Коли його збудили, по горницях було вже повно диму, й полковник з переляку вибіг у двір неодягнений і бігав і там на посміх вартовим в одній сорочці, аж поки гайдуки винесли йому в двір одежу. Скоро полум'я, обхопило ввесь будинок і, піднявшись до неба височенним стовбурем, погрожувало головному палацові, де жив коронний гетьман.
Невчасно збуджений Потоцький сердитий вийшов на ганок, побачивши ж, що замок горить, він страшенно розлютувався.
— Хто допустив підпалити замок серед ночі? — гукнув він на ввесь двір, — Я ж велів підпалити його тільки завтра?
Винуватця шукали, але такого не було: вогонь же тим часом робив своє діло й розбігався в усі боки. Доводилося всім польським провідцям покинути ліжка та скоріше тікати за браму.
Гайдуки й жовніри почали виносити панське добро на майдан. Полковники послали вершників, щоб привести, з стану скілька хоругов війська назад, і через півгодини Потоцький та Калиновський виїхали з, замку під охороною хоругви уланів.
Козаки дивилися на всю метушню, що счинилася на майдані, ховаючись під тінню верб та осокорів, і глузували поміж себе з переляканих панів.
— Гляньте, гляньте, як пани самі витягають з замку своє добро!
— Еге, як своє, бач, то й не важке! — Мов пацюки, всі повилазили!
Так тяглося майже до світу. Панське добро складали на вози й вантажили на коней та вивозили геть з міста. Війська польського біля замку що далі меншало. Нарешті коли його лишилося чоловік сто, Галаган виїхав перед свою ватагу:
— Що ж, панове товариство, нехай хоч оте добро, що ще лишилося на майдані, буде наше!
— Та вже ж не дожидати нам, поки ляхи з рештою все заберуть! — озвалися козаки.
— Так гайда, рушаймо!
Галаган розгорнув ватагу лавою, щоб здавалася більшою, й кинувся попереду всіх на ляхів.
Побачивши, що до замку біжать козаки з голими шаблями, поляки, що ніяк не сподівалися нападу, не зрозуміли зразу, що з того буде, але тут хтось у ввесь голос гукнув:
— Хмельницький!
Цей вигук, мов грім, приголомшив поляків, і всі вони кинулися тікати, хто куди. Де-кому пощастило таки втекти, або заховатись, більшість же козаки порубали.
На землі лежала ще чимала купа лантухів із срібним польським посудом і вся вона досталася козакам.
На сході сонця тим часом почало біліти. По руїнах хат полум'я поприсідало до землі, а по де-яких вже ледве жевріло. Побіля руїн вили собаки та тинялися недобитки, побиваючись над своїми зруйнованими гніздами та розшукуючи: батьки дітей, а діти батьків. Та не всім пощастило дошукатися… багато корсунців цієї ночі посиротіло, багато й сліз пролилося побіля руїн, та не загасили вони великої пожежи.
Галаган відвів свою ватагу за Рось у гай, а сам вернувся з кількома товаришами до свого садочку. Там Пріся з старим батьком стояли навколішках над похололим уже тілом старої Ганни.
Микита перехристився й поцілував у мертвої руку.
— Чи не тут матінку й поховаємо? — спитав він тестя.
— Невже ж зараз і ховати? — заплакала Пріся.
— Лишатися тут довго не можливо, — доводив Микита. — Ранком ляхи, певно, пришлють сюди на розвідки.
Данило пішов у двір і приніс дві лопати. Козаки хутко почали копати яму, й поки зійшло сонце, вона була готова. Попрощавшись з покійною, її загорнули, в рядно, що на ньому винесли з хати й спустили в яму. Скілька дошок з баркану зробили над тілом покрівлю, й на дошки почали кидати землю.
Перехрестив Цимбалюк свіжу домовину своєї вірної дружини, глянув в останнє на руїни своєї оселі й повернувся іти до Росі.
Пріся, загортаючись хусткою, пішла за батьком. Слідом пішов і Микита з товаришами.
Вони дійшли левадою до Росі, перейшли її бродом і оглянулися з того боку.
На тому місці, де вчора стояв Корсунь, тепер лишилися тільки тополі та кучеряві садки, а з поміж садків по-де-куди виглядали чорні, осмалені димарі та курився сивий дим. Тільки замок ще не встиг догоріти й у йому, як у великому коміні, клекотіло й хвилювалося полум'я.
Пріся знову не вдержала сліз. Вона в Корсуні народилася на світ, у Корсуні прожила дитячі роки, дівувала, кохалася… Тепер же все те минулося: любе гніздечко спалене, ненька вмерла, врода її загинула — милий розлюбив… Що її Микита вже не любить, Пріся уявила собі з того, що він не голубить її, не цілує, як колись, і навіть не хоче тепер на неї дивитись.
— Я скалічила себе, — міркувала Пріся, — за ради нього, щоб не зрадити йому навіть мертвому… І що ж він? Чи пожалів він мене? Чи подякував? Чи приголубив… поплакав за мною? Сказав хоч слово про те, що любитиме? Ні, він сказав тільки «бідна»… Так це кажуть і собаці, коли вона скалічиться. Ні, він не любить тепер мене через те, що на мене бридко глянути.
Чи вгадав Микита серцем, що діється в душі жінки, чи так уже припало, а тільки, почувши Прісіне ридання, він обняв її й, пригорнувши, сказав:
— Годі, серденько побиватись! Все минеться.
Пріся припала йому на груди й почала заспокоюватись.
— Куди ж тепер подінемось? — спитала вона, витираючи сльози. — Куди підемо?
— На південь! На зустріч Хмельницькому! — Одноголосно одповіли її батько й чоловік.