Як тільки почало світати, Галаган, із замотаною й прив'язаною до боку рукою, повів передні відділи польського війська до березового лісу. Уступивши в ліс, польське військо зразу почало розтягатись, бо дорога була вузька, у війську ж було майже з тисячу возів та панських ридванів. Проте полякам здавалося, що все йшло на добре: ворог ніде не виявлявся й з боку Росі не наступав на задніх.
Через дві години, коли сонце вже добре світило крізь віти берез, Галаган дійшов до, того місця, що з нього шлях пішов понад Крутим Байраком; заднє ж польське військо тільки тепер виходило з окопів і купчилося біля лісу.
У той час до Росі почали спускатися з гори козацькі полки Нечая та Богуна. Виблискуючи гострими списами й коливаючись, мов спіле жито на вітрі, запорожці двома живими річками збігли до Росі, вихопилися добрими кіньми на поле й розгорнувшись широкими лавами побігли на поляків. Жах обхопив заднє польське військо, що не встигло ще зайти в ліс, і в ньому почалася метушня. Поляки палили в козаків з мушкетів і, поспішаючись заховатись у лісі, давили один одного.
— Скоріше, скорiше — гукали вони на тих, що тяглися вузькою, лісовою стежкою, але, тим перепиняв рух обоз, і вони плутались по-між деревами, шматуючи собі одежу й розгублюючи зброю.
Що далі, в задньому польському війську гармидер більшав, і тільки Калиновський, що прибіг на постріли, дав військові де-який лад. До того ж Нечай та Богун спинили всіх козаків, щоб не лізли на мушкети, бо рішучий натиск на поляків Хмельницький звелів їм зробити тільки після того, як з боку Крутого Байраку вони почують вибухи гармат Перебийноса.
Тим часом Джеджалій зо своїм полком, проминувши Корсунь, почав обходити польське військо з правого боку. Хмельницький з гарматами йшов позаду, Морозенко та Чорнота з голотою заходили з лівого боку.
У той час Галаган дійшов до засіки, що він сам нарубав, зо своїми козаками кілька днів перед тим. Переднє військо спинилося, вози понаїздили один на одного, бо задні поспішалися. Счинилася тіснота й шарварок. З півгодини погаяли, поки розтягли засіку, а тим часом Джаджалій наскочив на поляків з правого боку, а Морозенко з білоштанниками-лугарями вже виявився, з лівого, й усі козацькі полки, не насідаючи дуже на поляків, що хвилини міцніше оточували їх з усіх боків.
Одбиваючись від козацьких наскоків, польське військо пішло далі по-над байраком, що звався Крутим. Той байрак і справді був дуже крутобокий, у глиб же був такий, що за кущами й деревами дна його не видно було.
Так ішли поляки іще з півгодини, поки дійшли до другої засіки. Знов почали роз тягати дерева, але погоничі під наскоками козаків не хотіли вже дожидати, поки засіку розберуть та полагодять шлях, і почали її обминати. З того вийшло полякам велике лихо, бо обабіч засіки були покопані рівчаки й ями. Вози перекидалися, коні билися й падали в ями, погоничі з переляку почали розбігатися, й у всьому обозі счинився великий гармидер.
На галас прибіг Калиновський і побачивши, що робиться, присікався до Галагана:
— Куди ти завів нас, зраднику?
— Я не відав про це! — Засіки, певно, зроблено останньої ночі!
— От тобі моє слово, погрожуючи шаблею, гукнув йому Калиновський: — Якщо ти не виведеш війська на вільний шлях, я власною рукою одрубаю тобі голову! Доглядайте його, як свого ока! — гукнув він хорунжому, що був при Галаганові. — Як не доглянете, то буде вам тяжка кара.
Нарешті й, цю засіку порозкидали, полагодили шлях, і військо посунулося далі, покидавши по рівчаках та ямах скілька десятків возів.
Тепер шлях пішов униз, спускаючись у самий байрак. Правий бік шляху був вищий за лівий і хури обозу сунулися в ліворуч, саме туди, де вздовж шляху виявився глибокий рівчак.
Це вже Перебийніс викопав рівчака, — подумав Галаган, — бо я такого великого рівчака не спромігся б викопати. Та й ловко ж вигадав, вража його мати, — загатять цей рівчак ляхи своїми возами!..
Микита знав, що на дні байраку знов буде рівчак і засіка й що там саме й перестріне поляків Перебийніс. Він знав, що й йому там буде смерть від шаблі Калиновського, а проте не мав думки тікати, бо розумів, що рука його вже не вигоїться ніколи, життя ж каліки його не приваблювало. Навпаки, щоб позбутися болю в спині й руці, Микита радий був умерти скоріше. Він передбачав, що польське військо через скілька годин буде побите й знищене або забране в полон; почував, що виконав свій обов'язок перед рідним краєм, і до того помстився за одібрані від нього козацькі права, й мав умерти з полегшеною душею, лишаючи землякам краще життя, ніж було до того часу.
Тим часом шлях що далі ставав крутіший. Хурщики не спромоглися вдержувати розпалених галасом та пострілами коней, і ті побігли з гори у байрак на переднє військо. З гуркотом котилися вози униз і серед вигуків людей та гармидеру падали в рівчак, що був на дні байраку.
— Стійте, стійте! — гукали польські полковники до погоничів, та вже ніяка сила не могла б спинити тепер вози. Багато погоничів, рятуючи своє життя, позіскакували з возів, а коні й воли бігли туди, куди штовхали їх вози: хто вперед, а хто й ліворуч, падаючи разом з возами в широкі рови.
Скоро рівчак на дні байраку був повний побитих коней та поламаних возів, та вже й над ними зростала купа потрощених у нівець возів. Те саме робилося й у тому рові, що простягся вподовж байраку, ззаду ж набігали знов хури й натовпи, налякані козацькими наскоками. Скрізь по обозі стояв нечуваний галас та гармидер, а переднє польське військо, рятуючись від возів, що прожогом перли вниз байраку, мусило розбігатися в усі боки.
У ту хвилину, несподівано для поляків з другого боку байраку на них вдарили гармати й назустріч передньому розрізненому військові густими натовпами, мов сарана, висипали козаки Перебийноса.
Микита любувався на чудовий козацький наскок і радів, побачивши, як вжахнулися того наскоку поляки. Тільки недовго довелося йому радіти: раптом почув він поклик Калиновського:
— До купи всі! Полковник Бігановський, упорядкуйте переднє військо! — В цю мить він побачив Галагана й направив свого коня на нього.
— Смерть зрадникові!
З тим вигуком Калиновський підскочив до Галагана й ударив його по голові своєю важкою шаблею.
Від того удару в голові Микити зашуміло, світ потьмарився йому в очах, і він упав під деревом, як скошений будяк.
— От тобі, проклятий псе! — скрикнув Калиновський і погнав знов до обозу.
— Стійте, стійте! — гукав він до обозних.
— Держіть коней, якщо не хочете, щоб я порубав усіх вас власноручно!
— Та було вже пізно. Зачувши гармати Перебийноса, на заднє польське військо вдарили полки Нечая й Богуна, з боків надавили зо своїми козаками Джеджалій та Морозенко, й польське військо, мов шалене, почало кидатись то в той, то в інший бік. Вози набігали на вози, гармати — на гармати, і все це: люди, коні й вози, перемішене поміж себе, котилося з гори у глибокий байрак до рук козаків Перебийноса.
Передчуваючи недобре, Калиновський погнав нагору до Потоцького. Скрізь побіля обозу йшов бій поляків з козаками й польному гетьманові доводилося часом шаблею прокладати собі дорогу. В одній сутичці хтось навіть зачепив його шаблею по плечі й завзятий вояка добіг до хорогв гетьмана вже скрівавлений.
Потоцький тим часом сидів у великому ридвані, зап'ятому з усіх боків завісами. Там він уже й поснідав добре, випивши півпляшки венгерського. Коли Калиновський відхилив віконце в гетьманському ридвані, Потоцький пив венгерське й був уже як під чаркою.
— Пан коронний гетьман снідає, - сказав Калиновський глумливо, — під той час, як військо його гине!
— А панові хто ж не дає снідати? — розсердився — Потоцький, побачивши свого ворога. — Де-ж там військо гине? Що десь хлопи стріляють з рушниць, так пан польний гетьман уже й налякався?
— Військо гине, кажу я! — суворо відповів Калиновський. — Козаки з усіх боків — з переду б'ють на нас гармати, наш обоз і гармати лежать уже по рівчаках та в байраці до гори колесами!.. І все це через те, що пан коронний гетьман звелів покинути цтанці та ще й довірився зрадливому хлопові, що навмисне завів нас у цю пастку!
Тепер спалахнув Потоцький:
— Якщо військо загине, — скрикнув він, — так не через мене, а через пана польного гетьмана, бо він одрадив мені зарані одійти з Корсуня ближче до польських міст!
— Ні, не через мене, а через те, що пан коронний гетьман страхополох і пішов назад замісць того, щоб іти вперед!
Хто його знає, до чого дійшла б та сварка поміж гетьманами, коли б до ридвану не набіг полковник Одрживальський, що захищав обоз з лівого боку.
— Панове гетьмани! У війську безладдя! Жовніри розбігаются, а пан Корецький лаштується з своїм полком покинути обоз і бігти до Києва!
Одрживальський казав правду. Легкодухий власник багатого Корця зрозумів, що польському військові неможливо тепер врятувати свого обозу й що єдиний порятунок лишився в тому, щоб пробитись крізь козацьке військо й вийти на битий шлях. Той шлях був з правої руки й до нього й зібрався кинутись полковник Корецький зо своїми двома тисячами вершників.
Почувши ту звістку, Калиновський залишив суперечку з Потоцьким і побігши до Корецького, застав що той саме гуртував свій полк.
— Кидайте вози та гармати! — гукав Корецький своїм уланам. — Годі вже морочитися з ними, коли ворог оточив нас з усіх боків! За мною всі! Я виведу вас із цієї проклятої пастки й приведу у Київ.
— Пане полковнику! — підскочив до нього Калиновський. — Вам гетьман наказав захищати обоз з правого боку! Треба слухати наказів!
— Годі вже захищати! — відповів Корецький. — Не вміли дати доброго ладу військові, так нарікайте на себе а я йду на Київ.
— Пане полковнику: це бунт і зрада! За неслухняність до гетьмана…
— Годі страхати! — перебив Корецький, — я сам тепер буду гетьманом своєму полкові! Гей, панове осаули, Ротмистри й хорунжі, повертайте свої хоругви й усі за мною!
Дві тисячи конників повернули в праву руку й геть покинули обоз. Калиновський лишившись сам між лісом і обозом і, щоб хоч як небудь захистити обоз з цього боку, побіг назад, маючи на думці перевести сюди частину заднього війська, але на незахищений обоз уже бігли козаки Джеджалія й заступили польному гетьманові шлях до свого війська.
Завзятий гетьман не мав уже куди тікати, а проте не хотів віддатись у бранці й вихопивши шаблю, почав оборонятись. Козаки скоро оточили його колом і один із них, наступаючи на польського лицаря, зачепив його своєю шаблею по руці. Польному гетьманові довелося б загинути, коли б на ту бійку не набіг Джеджалій, що добре знав Калиновського.
— Не займайте його! — голосно гукнув він козакам. — Беріть його живцем: це польний гетьман!
Козаки повернули свої списи ратищами вперед і звалили ними Калиновського з коня. Маючи вже рани на плечах і на руці, гетьман далі не змагався й віддався в бранці: тоді Джеджалій доручив сотникові Дорошенкові передати Калиновського Хмельницькому, а сам ускочив зо своїм полком у середину польського обозу й почав рубати тут усіх, хто попадався під шаблю.
Таким чином польське військо було розірване тепер на дві половини, й поки передню бив Перебийніс, заднє давили Нечай та Богун; середину продерли й вирубали у пень Джеджалій та Морозенко.
Поляки почали кидати зброю й віддаватися на ласку переможців, гармати Перебийноса замовкли, а козаки почали щильніше сходитись і відбірати в поляків коней та зброю.
Хмельницький, довідавшись від Дорошенка про втечу Корецького, послав полковника Небабу з доброю ватагою запорожців доганяти польського вельможу, сам же поїхав по-над польським обозам, спиняючи бій і заспокоюючи поляків тим, що дарує всім бранцям життя.
Постать українського гетьмана, що їхав на чудовому буланому коні, держачи в руці булаву, була велична й могутня, так що козаки з гордощами любувались на нього підкидаючи вгору шапки, вітали його голосними вигуками; поляки ж з повагою схиляли свої засмучені чола перед переможцем.
— Де ж коронний гетьман? — звертався Хмельницький до полковників.
Але ніхто з них підчас бойовища Потоцького не бачив, і вже згодом знайшли його в замкнутому й зап'ятому завісами ридвані, де він куняв після доброго сніданку.
Коли Хмельницький під'їхав до гетьманського ридвану, той був оточений цілим натовпом козаків, що піднімали Потоцького на глум.
— Гей, Потоцький, Потоцький! — сміялися вони. — У тебе розум жіноцький! Чи не ліпше б було тобі в хаті сидіти мед-вино пити, а ніж заводитись з нами-козаками воювати!
Приголомшений подіями Потоцький сидів у ридвані тихо, а проте, як тільки побачив Хмельницького, зараз розпалився й почав на нього гримати, мов на свого хлопа.
Щасливий перемогою козацький гетьман подарував своєму ворогові ту образу й одігнавши козаків, звелів повернути гетьманський ридван назад і везти коронного гетьмана до Чигирину, не висаджуючи навіть з ридвану.
До пізньої ночі підраховував того дня гетьман України Богдан Хмельницький свою здобич: було здобуто двадцять гармат, дев'ять тисяч бранців, скілька тисяч коней і біля тисячі возів з добром польських панів. Заклопотаний військовими справами й щасливий своєю перемогою він тільки в вечері згадав про тих, хто так рішуче спріяв тій перемозі: про козаків Цимбалюка й Галагана, і звелів як найпильніше розпитувати про них поляків і розшукувати поміж трупами й пораненими, що рясно засіяли своїм різноколіровим убранням увесь ліс по-над Крутим Байраком.