Почувши від полковника Друцького про смерть свого чоловіка, Пріся трохи не збожеволіла з одчаю та жалю й уже не вагалася більше над питанням, чи робити собі каліцтво, чи ні, бо, коли раніше вона не хотіла бути огидливою, щоб не втратити кохання свого Микити, то тепер, після його смерти, її врода стала їй не мила й непотрібна.
Лишившись у коморі на самоті. Пріся почала шукати чим би виколоти собі око. Довго нічого такого вона не знаходила. Все, що переховувалося в коморі, було м'яке, й не годилося для того. Тільки на другий день випадково вона побачила встромлену в один з лантухів циганську голку. Певно хтось латав лантух і лишив голку на тому місці, де шив.
Боляче закололо Прісі в серці, коли вона побачила голку, бо та голка мала бути смертю її вроди. Молода жінка сіла, держучи голку в руці, не розуміючи сама, на що їй треба сісти, коли однаково можна вколоти око й стоячи. Вона замислилась і полинула згадками в минуле, їй пригадалося, як малим ще дівчатком вона заглядала у шалик з водою, а з шалика на неї дивилися веселі, блискучі карі оченята… як уже дівчиною, набираючи що дня воду з Росі, вона бачила в річці ті самі блискучі й веселі, але вже більші й виразніші очі… І от тепер прийшов час, щоб те, в чому відбивалася вся її душа, знищити, вбити, а лишити натомісць огидну, чорну, скрівавлену пляму.
Пріся затрусилася всім тілом. — Ні, не вб'ю живу душу… — рішила вона й несподівано для самої себе хутко, поспішаючись, почала різати голкою собі чола й щоки.
Кров залила Прісі все обличчя й потекла на одежу, а з одежі на підлогу. Біль доходив їй до серця, але вона не стогнала, — в цьому проклятому замку її привчили вже до мук.
Коли ранком другого дня до комори навідався гайдук, він, глянувши на Прісю, жахнувся передчуваючи собі кару від пана за недогляд.
— Скажена собако! — крикнув він. — Що ти наробила? Ти схотіла, щоб пан мені голову зняв?
Пріся сиділа замотана хусткою, мов закаменіла й не відповідала. Минув з того часу день, і два, й тиждень, а молоду жінку не кликали до пана, й вона, не відаючи про те, що польське військо вийшло з Корсуня, не розуміла, через що так склалося, й чи радіти їй з того, чи сумувати.
Приголомшена нещастям. Ганна Цимбалюкова скілька день після того, як Прісю забрали до замку, бігала шукати свою дочку, але в замок її не пускали вартові; пани ж, яких їй доводилося здибати біля замку, на її запитання про дочку, тільки сміялися та глузували з її горя.
— Не бійся, стара, — казали вони, — якщо твоя дочка вродлива, то буде жива. Ми, шляхтичі, шануємо жіночу вроду!
Ті глумливі речі гострим залізом вражали серце старої. Побожна з роду, вона, не вважаючи на те, тепер радо задушила б кожного поляка власними руками. Нещасна передчувала, що дочка її терпить муки й наругу, й з нудьгою в серці ходила з ранку й до пізної ночі побіля замкової брами.
На третій день польським панам, що ходили повз брами, надокучило її голосіння й один з них почав гримати на вартових:
— Доки вона тут ходитеме? Ви бачите, що вона нікому спокою не дає — чого ж чекаєте? Попарте її добре батогами, щоб одчепилася!
Вартовим не треба було довго наказувати, вони вхопили нещасну під руки, затягли в окіп біля замку й там скрівавили їй спину батогами.
Ганна була козацького роду й ніколи за своє життя не знала бійки, через те ганебне знущання трохи не зробило її божевільною. Не почуваючи себе від образи й горя, вона ледве дійшла до своєї хати й упала на ліжко непритомна.
Тепер треба вернутися до старого Цимбалюка. Привізши сина до Черкас, він застав, що реєстрові козаки з Барабашем та Ілляшем уже зовсім облагодилися до походу. Опріч реєстрових козаків, у Черкасах стояло ще скілька тисяч польського війська й, на лихо Цимбалюка, те військо саме дістало наказ виходити з Черкас й приєднатися до війська гетьманового сина Стефана. Через те, що ніякого обозу у поляків не було, полковник їхній почав збірати всі вози, коней і волів у черкасців, і жовніри, нагледівши у Цимбалюка воза, забрали той віз разом з волами до свого обозу, на змагання ж козака не звернули ніякої уваги.
Обурений Цимбалюк пішов скаржитись полковникові, й той на втіху йому хотів дати квиток, по якому козак, не відомо коли й від кого, мав дістати за свої воли й воза гроші; але Цимбалюк, знаючи вже, що по таких квитках грошей ніколи не можливо було виправити, зрікся його взяти, ще дужче обурений вийшов він від полковника й попрощавшися з сином, взяв у руки свій батіг та й пішов до Корсуня пішки. Через це й сталося, що він так довго був у дорозі й, повернувся вже після того, як Прісю взято було до замку.
Увійшовши в Корсунь, Цимбалюк здивувався, бо по дворах і вулицях він тільки й бачив польських жовнірів, уланів та драгунів, козаків же не траплялося зовсім. Стрівожений козак поспішав до свого двору, не передчуваючи ще, яке горе тут його чекало.
Як тільки ввійшов він у свій двір, йому зразу стисло серце: двір увесь був запаскуджений і серед нього стояли чужі коні; одчинивши ж двері своєї хати, Цимбалюк просто зкаменів: у його світлицях лежали й сиділи з люльками в зубах улани. Підлогу в світлицях було забруджено, неначе в свинарні, мисники й шафи понівечено, стільці поламано.
Ледве здержуючи в собі обурення Цимбалюк спитав:
— Де ж мої — жінка й діти?
— Жінка там! — показав один улан на двері в малу світлицю. — Ну, а дітей навряд чи відшукаєш.
Чуючи лихо, Данило відчинив двері в доччину світлицю й побачив Ганну на ліжку. Вона тепер була вже при пам'яті, але третій день лежала хвора. Побачивши чоловіка, вона скрикнула, хотіла підвестись, але не мала сили й залилася сльозами.
— Ганно, Ганно!.. — питав Цимбалюк, припавши до жінки.
— Що тобі?
Уста й руки хворої були розпалені, як на вогні, а проте сама вона трусилася в пропасниці.
— Слава тобі, Господи! — ти живий над силу проказала хвора. — Думала, помер уже, або ляхи вбили!
— А Пріся ж де? Микита де? — питав Цимбалюк з нудьгою в серці, бо розумів, що коли б вони були тут, то не лежала б мати в хаті безпорадною.
Хвора не мала сили відповідати й просила пити, бо лежала, не пивши, вже два дні. Випивши води, вона розказала про все, що сталося після виїзду чоловіка з Корсуня, й про знущання, яке вчинили над нею поляки. Данило слухав жінку, не перепиняючи й заспокоював її, коли вона дуже хвилювалась.
— Він здавався спокійним, і тільки зморшки що все дужче напружувалися на його високому чолі, та тихий стогін, що вибивався з його грудей, виявляли, яку муку приймав старий козак, слухаючи оповідання своєї жінки.
Коли Ганна доказала до останнього дня й знесилено заплющила очі, Цимбалюк наблизився до покуття, перехрестився на образи й голосно проказав:
— Прости мені, Милосердний Боже, що я сорок років служив ворогам нашим, ляхам: бився за них з рідними братами, низовими козаками, й допомагав ворогам гнітити люд наш посполитий — український! Нехай не буду я козаком, не побачу більше рідної дитини, нехай не прийме мене земля й викине з домовини на поталу звірю, коли пошкодую своє життя, щоб помститися на ляхах за всі їхні кривди!
Заспокоївши Ганну на тому, що дійде до самого коронного гетьмана й таки одшукає Прісю, він пішов покликати бабу знахарку.
Заглянувши по дорозі до де-кого з приятелів, Цимбалюк довідався, що ввесь Корсунь був набитий польським військом і що нікого з української молоді по хатах немає, бо всі парубки повтікали в ліс, а далі почали тікати туди й дівчата, яким пощастило уникнути польських рук, а багато дівчат та молодиць терпить ганьбу й знущання від польської шляхти в замку.
— Привівши до Ганни знахарку, Цимбалюк зразу ж пішов до замку й потрапив туди саме під той час, коли з під Жовтих Вод прибіг жовнір-недобиток і біля брами розповідав цілому натовпові драгунів та жовнірів про загибель польського війська Стефана Потоцького.
Натовп, дивуючись, слухав те оповідання, не знаючи ще, чи вірити тому, що говорив утікач, чи не вірити.
Прилучившись до натовпу, Данило пильно прислухався до розмови.
— Так реєстрові козаки, кажеш, перейшли на бік Хмельницького? — спитав він оповідача, дослухавши його оповідання.
— Кажу ж, що перейшли… І навіть шляхтич, полковник Кричевський, передався ворогам.
— І драгуни, кажеш, передалися? — спитав один з драгунів.
— І драгуни передалися. Всі, як єсть, схизматики прилучилися до козаків, покинувши нас, поляків самих… Ну, там і сила була. З козаками ж, ще й татари!..
У цю добу з-під брами вийшов Блясь, що був тут біля варти, й, почувши про втікача, зараз повів його до коронного гетьмана. Разом з ними хотів увійти під браму й Цимбалюк, але хорунжий рішуче спинив його.
— Куди козак? Гей, вартові, назад його!
— Мені до коронного гетьмана… — обізвався Цимбалюк.
— Про що? Яка справа?
— Дочку шукаю. Гусари в замок узяли.
— Геть к бісам! — крикнув шляхтич. — Буде гетьман шукати твою дочку! Не бійся, як стане непотрібна, так випустять!
— Нема чого глузувати, пане хорунжий! — сказав Цимбалюк суворо. — Я козак, відомий ясновельможному гетьманові. Мені пильно треба до нього!
— Назад кажу! Гетьман тепер на бенкеті! Ніколи йому з тобою балакати.
— Ні, я мушу його бачити! — завзявся Данило.
— Гей, вартові! — гукнув Блясь — Викиньте його за браму, та надавайте добре, щоб не сперечався!
Вартові вхопили Цимбалюка, але, поважаючи його старість, не били, а тільки відвели геть від брами. Обурений і сумний вернувся Цимбалюк до хати та й там застав не радість: знахарка сказала, що хвороба сталася Ганні через ляхівське катування, а чи видужає вона, чи ні, то вже як Бог дасть. Виходячи, вона похвалилася зварити й принести якогось зілля, щоб напувати хвору, та, з тим і пішла.
Сумно минала ніч. Хвора в сні кидалася, марила й голосно верзла щось без пам'яти. Данило що-разу вставав до неї, не маючи змоги заснути. Аж ранком хвора неначе заснула спокійніше, проте Данило вже не міг спати й, убравшись, пішов знову до замку з надією доступитись таки до коронного гетьмана. Біля замку він застав метушню. Під брамою що-раз сновигали шляхтичі, виїздили вершники й усі кудись поспішалися, а через кілька хвилин по всьому Корсуні засурміли в сурми, щоб військо лаштувалося до походу.
На всі прохання Цимбалюка пустити його до замку, вартові одмовляли, що заборонено; шляхтичі-ж, почувши вчора від утікача про зраду реєстрових козаків під Жовтими Водами, поглядали на нього непевними очима.
Скоро до замку почало збиратися польське військо, і Цимбалюка прогнали геть з майдану.
— Доведеться шаблею добувати дочку! — думав старий козак, йдучи до своєї хати. — Тільки як це зробити? Єдиний шлях — йти до Хмельницького й привести його сюди, але на кого покинути Ганну?
Ганна своєю хворобою зв'язала Данилові руки й тепер, коли він увесь горів помстою, мусів упевнитись, що нічого не владен зробити.
Польське військо виходило з Корсуня й Цимбалюк мав надію, що хоч тепер випустять Прісю з замку. Справді, чимало покривджених та осоромлених дівчат через скілька годин було випущено, але Пріся не вернулася.
Цимбалюк і після виїзду Потоцького що-дня ходив до замкової брами, але всі його домагання були даремні: у замок його не пускали.
Ганні що-дня гіршало. Вона вже не хотіла їсти й дуже рідко коли приходила до пам'яти. Лишати її в хаті саму, навіть на недовгий час, було неможливо, й Данило, сумуючи, сидів коло своєї дружини.
Так минуло скількадень. А тим часом несподівано Лотоцький знову вернувся до Корсуня й зразу ж поїхав з Калиновським оглядати місцевість по околицях Корсуня.
Недалеко від міста, у бік Стебліва, а від Росі на північ, простяглися височенькі гори й на тих горах, ще з давніших часів, було покопано шанці. Місцевість та здалася гетьманам дуже придатною до бою, бо праве крило польського війська було б тут захищено Россю, а середина й ліве крило — шанцями.
Тікати ближче до Польщі, як радили Потоцькому Корецький та Бігановський, було вже неможливо, бо під'їзди подавали вісті, що Хмельницький догонить польське військо й може набігти на нього підчас походу всім на загибель. Через те гетьмани зважили за краще стати на горах, поновити давні шанці, покопати ще нові й спинити тут Хмельницького озброєною рукою.