Другого дня, на заході сонця, зблизились наші подорожні до Гвинтовчиного хутора, що стояв трохи у боку од Ніженя, серед гарної дубової та липової пущі.
Проїжджаючи мимо ковалеву хату (у пущі жив коваль хуторський), тілько що Шрам одрізнивсь од своїх, щоб поспитати, чи дома пан Гвинтовка, як із дверей мов лихий пхнув жінку, трохи коневі під ноги не сунулась; а за нею з макогоном вискочив з хати чоловік.
— Уже ж, — каже, — я тобі дам за ці пісні! Добравсь тепер я до тебе!
Бачить жінка, що нікуди втікати, давай круг Шрамового коня бігати.
— Ось, — каже, — лихо велике! Хіба нельзя вже й заспівати:
Ой, ти старий дідуга, Ізогнувся як дуга,
А я, молоденька,
Гуляти раденька!
Чоловік справді вже був сивий, а жінка чорноброва й молоденька.
— Ось постій, — каже, — суча дочко, дай мені тебе за космаки піймати; я тобі покажу свою старість!.. Смійся, смійся! Засмієшся ти в мене на кутні!.. Моргай, моргай! Ось як моргну тебе, то й ногами вкриєшся!
Та й давай гасати за нею круг Шрамового коня. А вона:
— Оддиш-бо трохи, Остапе! Бач, як засіпся!А я тобі заспіваю другої, коли ції не вподобав.
Та й заспівала, танцюючи кругом да плещучи в долоні:
Коли б мені або так, або сяк,
Коли б мені запорозький козак,
То б він мене сюди туди повернув,
То б він мене до серденька пригорнув!
— Е, дак он якої ще! — закричав чоловік, — Уже ж тепер від мене не злизнеш! То-то я бачу, що запорожці щось дуже часто заходять до тебе, суки, води напитися!А в їх не вода на думці!
Да й почав ізнов ганятись за жінкою. А вона бігає круг Шрамового коня да ще й більш його дратує.
— Згиньте ви к нечистому!- каже Шрам. — Дайте мені проїхати!
— Де ж мені, панотче, дітись?- каже жінка. — Він мене вб'є, як наздожене. Тут хоч дурний, та такий злий, як собака.
— Сором тобі, — сказав тоді Шрам чоловікові, — сором тобі із сивими усима та блазнем себе являти!
Коваль тоді розшолопав, перед ким він єсть, уклонивсь панотцеві да й потяг у хату, піймавши обличня. Тілько на порозі ще посваривсь макогоном на жінку, а вона йому, регочучи, показала дулю.
— Чи дома пан осаул полковий? — поспитав у неї Шрам.
— Та дома! — каже. — Там усе з запорожцями бенкетує.
— Як? Гвинтовка з запорожцями!
— А чому ж, панотче? Хіба не знаєте, що запорожці тепер перші люде в світі? Кажуть, подаровав їм цар усю Вкраїну.
— Щоб ти окаменіла, як Лотова жінка, за такі речі! — крикнув з досади Шрам да скоріш і поїхав од неї.
— Сіль тобі на язик, печйна в зуби! — оддала потиху ковалиха, бо була трохи п'яненька.
Наздоганяючи своїх, Шрам іще раз зупинивсь, стрівши божого чоловіка.
— Отак, — каже, — діду! Не схотів їхати зо мною, да перше мене тут опинився!
— Е, да се Шрам до мене говорить! — каже божий чоловік.
— Як отеє тебе господь сюди заніс?- питає Шрам.
— Да от, попали мене у свої руки прощальники, сиплють срібло-золото, не одпускають од себе жодною мірою, да оце й під Ніжень затягли.
— Нащо ж ти їм тут здався?
— Оставили на мої руки товариша. Занедужав у їх курінний. "Одходи нам, батьку, сього козака, так ми тобі поможемо не на одного невольника". Так отеє живу тут да й няньчусь із ним, як із дитиною: то співаю йому, то що. Здобувсь добре сіромаха. Той самий, що й з твоїм Петрусем ізчепивсь.
— І отеє тобі одогрівати таку гадюку!
— А чому ж? Мені усі ви рівні; я в ваші чвари да свари не мішаюсь.
— Іродова душа! — каже Шрам. — Трохи мені остатнього сина не спровадив на той світ!
— А що пак твій Петрусь? Як мається?
— Тут ізо мною. Насилу, бідний, на ноги знявсь.
— Так ви отеє в Гвинтовки гостюватимете?
— Хто в Гвинтовки, а я поїду просто до Васюти.
— Не застанеш ти Васюти в Ніжені; поїхав, кажуть, у Батурин на раду.
— На яку раду?
— Хто ж його знає, на яку! Усе, мабуть, про гетьманство клопочеться, так от ізозвав раду ще в Батурині.
— Так і Гвинтовка там?
— Ні, мабуть, йому не треба Гвинтовки до сього діла. А то чому б не зозвати ради у своєму столечному місті? Да цур йому! Що нам до того? Прощай, панотче, не задержуй мене.
Да з сим словом одвернувсь і пішов собі гаєм.
Шрам наздогнав свій поїзд коло високих воріт пана Гвинтовки.
Будинки в сього значного козака були не Череваневих: гонтова криша височенна, у два п'ятра; а в криші вікна повироблювані, і різаною мережкою скрізь гарно облямовані. Зверху криші по ріжках шпилі, а наверх комина вертиться по вітру залізний півень. Панський будинок був. А посеред двору в Гвинтовки стояв стовп, і в стовпу усе кільця, то залізні, то мідні, то срібні. Ото знак, що простий козак або посполитий в'яжи коня до залізного, а хто
значний козак, то до мідного; як же хто рівня господареві, так той уже до срібного.
Череваниха, розгледівши те все, обернулась до Шрама да й каже сміючись:
— Не дурно ж, мабуть, у мого брата жінка княгиня: у його все не по-нашому. А Шрам понуро:
— Се вже так: дігтяр і смердить дьогтем. Коли взяв польку, то вона тебе наскрізь своїм духом пройме.
Як ось, тілько що наші в'їжджають у ворота, аж пан Гвинтовка вертається з польовання в другі. Круг його хорти на мотузках; за ним їдуть козаки, трублять у роги, да ще пар зо дві й волів ведуть за собою.
— Еге, добродійко! — каже Шрам Череванисі. — Да твій брат справді, бачу, у пани пошився! Коли козак водив хорти за собою на мотузках?
— Се ще не диво, — каже Череваниха, — а диво, що он якого звіря впольовали!.. Як ся маєш, як живеш, пане брате? — закричала до Гвинтовки. — Привітай лиш нежданих гостей.
— І жданих, і давно званих! — каже Гвинтовка, під'їжджаючи до ридвана. — Чолом, кохана сестро! Чолом, любий зятю! Чолом, панно небого! Е, да хто ж отеє ще з вами? Невже се пан Шрам?
— А кому ж би була нужда, — каже Шрам, — забиватись сюди аж із Паволочі? Ось мій і син, пане полковий осауле, тобі до послуги.
— Ну, вже такої радості я й не сподівавсь! — каже Гвинтовка. — Настусю, Настусю-серденько! — крикне, обернувшись до будинку. — Вийди лиш подивись, які до нас гості завітали!
У дверях з будинку показалась господиня. Ще була молода і хороша, тілько бліднолика пані. Зараз було видно, що се не нашого пера пташка. Не та в неї хода, не та й постать, да й українська одежа якось їй не припадала. А гарна, чорноброва була пані.
— Княгине моя, золото моє! — каже їй Гвинтовка. — Привітай же моїх гостей щирим словом і ласкою. От моя сестра з дочкою; от мій зять; а ось високоповажний пан Шрам із сином. Його всяк знає на Вкраїні і в Польщі.
Княгиня зійшла з рундука назустріч гостям, веселенько всміхаючись, тілько дивилась якось так жалібно, що аж чудно усім здалось. Зараз можна було догадатись, що в неї лежить на душі якесь тяжке, невсипуще горе.
Гвинтовка скочив з коня, узяв свою жінку за руку і підвів до ридвана. А Череваниха з дочкою тож вилізли з ридвана, щоб привітатись із своєю вельможною родичкою. Оглядують тую княгиню, як яке диво; до неї, аж княгиня наче їх і не бачить. Щось друге в неї перед очима; аж помертвіла, наче щось страшенне побачила. Далі як крикне не своїм голосом:
— Ридван! — да й упала без пам'яті.
Усі засмутились; не знали, що се з нею сталось. Один Черевань усміхавсь, догадавшись, що тому за причина.
— Ге? Не дивуйтесь, — каже, — бгатці: ридван сей узяли ми під Зборовом, а в ридвані сидів князь із княжам. Князя ж погнали татаре до Криму, її княжа вражі козаки, насунувшись, кіньми затоптали.
Княгиню тим часом підвели з землі. Здихнула небога на вітрі, да, мабуть, почувши, що сказав Черевань, аж застогнала, наче її хто ножем шпирнув у серце.
— Бач, лядське кодло! — каже тоді крізь зуби Гвинтовка. — Я думав, вона вже забула прежні норови, аж, мабуть, вовка скілько хоч годуй, а він усе в ліс дивитиметься!
— Га-га-га! — засміявсь Черевань. — Хіба ж я тобі не казав: "Ей, не бери, бгате Матвію, ляшки: не буде тобі з нею щасливого життя!"
— Цур йому! — каже Гвинтовка. — Годі вже про се! Просимо до господи, дорогії гості. Ви, черті! — гукнув Гвинтовка на свої слуги. — Чого стоїте поторопівши? Однесіть панію в покої.
— Скажи, бога ради, — спитавсь у Гвинтовки Шрам, як увійшли до світлиці, — що отеє за дикий звір із рогами показавсь у ніженських пущах? Ганялись наші батьки по низових степах за білорогими сугаками; ганялись наші діди, коли правда, що співають у піснях, і за золоторогими турами по Дніпрових борах, а на такого тяжконогого звіря ще зроду ніхто не полював.
— Інший, — каже, — панотче, тепер час, інші й звичаї. Сугаки да тури їли одну траву, а сей тяжконогий звір перегризає дуб і всяке дерево при самому корені.
— Га-га-га! — засміявсь веселий Черевань. — Се вже, бгатику, справжня загадка.
— Он, бачите, — каже Гвинтовка, — ідуть у двір, познімавши шапки, ніженські кушнірі да салогуби. Які тепер смирні та покірливі, що в мене воли в дворі; а піди поговори з іми в магістраті: там зараз покажуть тобі трухлий шпаргал із вислою
печаттю!
— Да що ж тобі заподіяли сі добрі люде? — питає Шрам.
— Справді, що добрі! — каже, всміхнувшись, Гвинтовка. — Коли б ти почув, панотче, як сі добрі люде на городову старшину з запорожцями похваляються! Запорожці тепер з міщанами як рідні брати; п'ють да компонують укупі, як би нашому брату яму викопати. І така завелась смілость у вражих мугирів, що їде значний козак улицею, ніхто й шапки не ламає.
— Да підожди ж, пане-брате, — каже Шрам, — а ти ж сам чия сторона?
— Отеє ще! — каже Гвинтовка. — Авжеж, гетьманська.
— А чого ж ти водишся з запорожцями?
— Хто се тобі сказав?
— Хто б не сказав, а чутка така, що ти бенкетуєш із ними не згірш од міщан.
— Плюй ти, панотче, тому в вічі! Щоб отеє я, будучи паном на всю губу, не знайшов собі ліпшої компанії над запорозьку челядь!
— Так, так, — каже собі крізь зуби Шрам, — бачу вже я добре, що ти пан, хоть і не кажи.
А Гвинтовка глянув у вікно да й гукнув на свої слуги:
— Хлопці! Бийте вразьких личаків по гамаликах! Женіть батогами з двору хамове кодло!
— Казна-що, бгате! — каже Черевань. — Хто ж таки християнина, наче собаку, проганя од порога!
А Шрам, не витерпівши, додав:
— Так робили тілько пани ляхи да наші недоляшки. Чи не обляшила й тебе твоя княгиня?
— Як отеє так? — крикне Гвинтовка.
— Так, що твої речі і звичаї годились би й звірю Єремі.
Почервонів, як мідень, Гвинтовка.
— Батьку! — каже. — Од одного тебе я стерплю такі речі, не проливши гарячої крові! Я такий Єрема, як ти Барабаш. Єрема!.. Да нехай сатана візьме мою душу, коли не рад я повсякчас вийняти за Вкраїну шаблю один против десятьох!
Да й вийняв з піхви шаблю і блиснув нею на сонці; а сонце вже сідало і тілько на сволоці крізь вікна червоніло.
— Ну, ну, угамуйсь, — каже Шрам, — хіба ж я тебе не знаю? Мало чого скажеться під гарячу минуту? Не все, кажуть, переймай, що по воді пливе.
А сам собі подумав: "І Єремі дорога була Україна; і він махав за неї шаблею: як не махати, боронячи свої маєтності?"
— І справді, — каже Гвинтовка, — припало ж мені тепер змагатись, як треба гостей шановати. А гей, княгине! Давай лиш козакам вечеряти!.. Помиливсь ти, панотче,каже знов до Шрама, — дуже помиливсь, сказавши, що жінка мене обляшила. Тривай лиш, чи не я її окозачив. Дивись: не гайдуки, не маршалки застилають у мене стіл. Доказали ми ляхам козацької слави: княгині їх тепер служать козакам за столом і не за столом! А ти кажеш, що жінка мене обляшила. Княгине, моє ти золото! Чи ти спиш, чи не чуєш? Вечеряти козакам пора!
Так вигукував осаул полковий Гвинтовка: хотів притьмом довести перед Шрамом, що в його жінка все одно, що служебка, хоть би вона була сто раз княгиня. І так, як мертве нехотя устає на чарівницький поклик з домовини, так тая княгиня, мов не своїми ногами, увійшла до світлиці на грізний поклик свого чоловіка. І так, як молода рабиня у старого, сивобородого турчина служить, і тремтить, і низько покланяється, так і та нещаслива княгиня, догоджаючи свойому чоловікові, низько вклонилась гостям і почала застилати стіл білою скатертю. А руки ж то білі, ніжнії, засукані по-хазяйськи по лікоть, здаються чистішими од скатерті і ніжнішими од миткалевих рукавів — сіяють крізь вечірню тінь, як свіжий сніг ранком надворі. Чи на те ж вони виховані, випестовані, щоб, покинувши високі князькії замки, застилати стіл козакові?
— Не честь, не слава хіба козакам, — каже господар, гледя на неї, — що в їх такії слуги? Сестро, небої о, прошу ж до гурту. Сідайте да й не клопочітесь у мене в господі ні про що, як пани над панами. Вам услуговуватиме горда польська папі, високоімснитая княгиня! А Череваниха каже:
— Ридван наш так налякав твою господиню, що коли б їй — у добрий час мовити — чого не сталось із переполоху. Може б, ізмити її свяченою водою, да нехай би наділа сорочку пазухою назад?
— Е, сестро! — одвітує Гвинтовка. — Мій голос підніме її і з домовини. Не вважай, що вона така смутна сьогодні: скажу тілько слово, так зараз розвеселиться да ще й через шаблю поскаче. Наші козачки танцювали ж колись під лядську дудку.
Хто б то зміг розказати, що на ту пору діялось на серці в бідної княгині! Мабуть, привикла вже небога до такого глуму; уже й не плаче й не зітхає. Слухає теє гор'дованнє од свого чоловіка так, мов не про неї й річ; тілько часом здригнеться од його грізного голосу, як струна на бандурі.
— Боржій, боржій, жінко! — покрикує на неї Гвинтовка. — Докажи, що твоя висока порода на якесь таки лихо тобі здалася. Давай нам якоі-небудь настойки чи запіканки, тілько такої, щоб і старе помолодшало.
Принесла княгиня й запіканки, почала гостей шановати. Мусила перше випити чарку сама, і тоді вже стала гостей обносити.
— Пийте тепер безпечніше, дорогії гості, — каже господар, — ляшка вас не отруїть.
— А од їх роду — не во гнів твоїй жінці — се іноді й станеться, — каже Шрам. — Може б, і батько Хмельницький пожив іще на світі, якби не сватавсь із ляхами.
— Бач, моє золото, які твої земляки! — каже Гвинтовка. -Хвали бога милосердного, що я тебе слобопив од їх. Хоть, може, мої липові світлиці й не те, що княженецькп замки, так хоч поживеш між православними християнами; усе-таки не так смердітимеш лядським духом, як позовуть на суд перед бога!
— Та чи по нашому ж вона молиться? — шепнула Череваниха братові.
— Отак, сестро! — одвітує той голосно. — Невже ж ти думаєш, що я мав би кателичку за жінку? Уже не знаю, що там у неї в душі сидить, а вона в мене і до церкви ходить, і хреститься по-нашому. Перехрестись, моє золото!
Княгиня перехрестилась, як дитина, і що то! Бачся, нічого не заважають слова, а Леся, да й сама Череваниха, насилу змогли дивитись без сліз на ту нещасливу невісту. Так, як бідний горобчик попадеться у руки хлоп'ятам та й не знає, за що над ним знущаються, а тії йому виспівують, як жиди Христа мучили, крутять да підкидають угору, так ся безталанна княгиня попалась тепер між козаки; і що там тії князі, сенатори да великі пани наробили, про що вона й не відала, за все тепер одвічає.
Тілько ото що посідали за стіл і Шрам поблагословив страву, як ось хтось одсунув знадвору кватирку і гукнув на всю світлицю:
— Пугу!
Шрам з серця аж ложку покинув, а господар замішавсь-замішавсь да й сам не знає, що йому робити. Як ось ізнов:
— Пугу! Чи ти спиш, пане князю, чи вже так завеличавсь, що не хочеш пустити доброго чоловіка і в хату?
— Просимо, просимо, пане добродію! — каже Гвинтовка. — І сіни, й хата перед тобою настіж.
— А собаки ж у вас не кусаються?
— От славно! А нащо ж співають:
Запорозький козак
Не боїться собак?
— А кішки в вас не дряііаються ?
— Бог з тобою, добродію!
-Тепер чортзна як стало на Вкраїні! — каже, усе-таки за вікном, голос. — Наш брат не у всякі двері й сунься.
— Коли не у всякі, — каже Гвинтовка, — так у мої і опівночі можна.
— Пане Матвію! — озвався тоді до його Шрам. Так отес ти так не брагаєшся з запорожцями?
-Е, добродію мій! — каже, зачервонівшись з сорому, Гвинтовка. — Запорожець запорожцеві не пара. Се батько Пугач, старець, або дід кошовий. Із ким, із ким, а з їм ладити треба. Тепер на Вкраїні усе так перевернулось, переплуталось і перемішалось, що навпростець нікуди не проідеш. Утремо ми запорожцям носа, як колись візьме наша, а тепер поки що треба гладити за шерстю. Вони-бо в царя велике пошанованнє мають і, чого хочуть, усе одержують.
— Не їздить же нам, пане брате, із тобою одним шляхом, — каже понуро Шрам.
Як ось увійшов до світлиці батько Пугач, старий, довгоусий дідуган, із своїм чурою. У простих сімрягах, а сорочки чорні, як сопуха. Да господареві, мабуть, на сей час було байдуже, що не одягні гості: забувши і своє панство, зустрів батька Пугача з таким привітаннєм, мов той у найдорожчих кармазинах.
— Прошу ж, — каже, — за стіл до громади.
— Не сяду! — каже Пугач, стоя серед світлиці.
— Чому ж не сядеш?
— Тому, що в тебе добрим людям така честь, як собакам.
— Про яких се ти добрих людей говориш?
— Та хоч би й про тих, що за віз хворосту платять по дві пари волів. Та ось вони й самі йдуть до твого вельможного панства. Без мене ти їм не дав і приступу.
Увійшли міщане в світлицю да й стоять у порога.
— Ну, скажи, — каже батько Пугач, — за що ти в їх воли забрав?
— Щоб не рубали гаю, от за що!
— Та вони ж, коли хочеш знати, не в твоєму гаю рубали, а в городовому!
— У городовому, батьку! У городовому, пане! — загули міщане, кланяючись то Пугачеві, то Гвинтовці.
— От славно! — каже Гвинтовка. — З якого ж се часу моя займанщина стала городовим гаєм?
— Та це, пане, — одвітують, — по-твойому вона твоя, а по нашим магістратським записям вона наша біс зна з якого ще часу. Ще скоро батько Хмельницький вигнав ляхів та недолящків з України, то зараз і дав нам привілей осягти під город поля, гаі і сіножаті, які самі улюбимо. Ще й досі є знаки, що позначили наші бурмистрове.
— Та се то ми знаємо, — каже Гвинтовка, — що ви того тілько й пасли, як би вхопити щонайкращий шматок із козацької здобичі! Козакам було тоді не до займанщин: козаки тоді бились із ляхами понад Случчю, понад Горинню да топились по багнах, а ви з своїми пикатими бурмистрами давай викроювати щонайкращі поля та сіножаті! Се то ми знаємо! Так, отже, ні! Козацький бунчук переважить бурмистерську патерицю! Пан полковник сам давав мені бунчука, щоб я його рукою займав собі займанщину, скілько за день конем об'їду. Цілий день не вставав я з своїми з коня, і тепер нехай ніхто не говорить, що се [не] моє добро!
— Послухай, пане князю, ти мене, старого Пугача, — каже поважно січовий дід.Старий Пугач ні для кого в світі душею не покривить. Нехай міщане дечим і поживились од козаків у польську заверюху, та вже ж і козаки почали тепер нагинати їм шиї справді по-шляхетськи. Засівши в їх магістрати, в ратуші, старшина козацька орудує їх війтами, бурмистрами і райцями, як чортяка грішними душами. Коли тобі полковник дав займанщину, то нехай воно так і буде; тілько ж не обіжай добрих людей, верни їм їх воли.
Помовчав трохи Гвинтовка да, глянувши на Шрама, й каже:
— Ні, нехай шукають їх у бурмистрів, що поробили в моїх гаях прикмети; а я докажу їм, що я в своєму добрі пан. Треба сим безшабельним гевалам збити трохи пихи.
— Ох, швидко сі гевали зроблять вас гамаликами! — сказав тоді батько Пугач. — Не поможуть вам ні шаблі, ні бунчуки! Дурні ви, дурні з своєю пихою, та й не каєтесь! Дітки мої! — обернувсь до міщан. — Плюйте ви й на його гординю, й на його здирство! Ми вернем вам ваше добро десятерицею.
— О, спасибі ж тобі, батьку, що хоч ти за нас уступився! — кажуть міщане. — Просимо ж до нас на вечерю. Не погордуй уступити до нашої простацької господи. Прощай, пане князю. Прийде й на нашу юлицю празник.
— Потривай, пане добродію, — каже Гвинтовка, — я не хочу сперечатись із тобою через личаків. Нехай беруть воли к нечистій матері, а ти оставайсь вечеряти.
— Не до вечері тепер нашому брату, — одвітовав Пугач. — Будуть хутко наші сюди під Ніжень. Ось ідуть уже царські бояре; ми їх до Переяслава не пустимо. Гарний город і Ніжень для чорної ради. Дак не до вечері вже нам тепер.
І, не дожидаючись одповіді, насунув шапку да й потяг із хати. Міщане за ним.
А Гвинтовка оставсь тепер перед Шрамом ні в сих ні в тих. Бачить, що вже Шрам розкусив його. От же ще таки хотів замазати щілку то козацькими воскликами — на се був дуже здатен, — то лестивими привітаннями; да вже Шрама нічим не розважив. Насупивши брови, сидів старий за вечерею; а другі гості, бачивши, що він такий похмурий, і собі сиділи мовчки.
Узяла Гвинтовку досада; напавсь на бідолашну княгиню. А княгиня, не сідаючи за стіл, усе ходила слідом за дівчатами, що подавали до столу страви. Жодна страва не прийшлась йому до смаку: усе не так, усе йому на лядський лад приправлено. Давай коренити ляхів і всі їх звичаї.
А бідна княгиня, бачучи, як він розлютовавсь, аж тремтить уся, що та билина од вітру. Порядкує і сама не знає, що куди і до чого; далі якось зачепила рукавом срібну коновку, повну вишнівки, да й розлила по всій скатерті.
А Гвинтовці, мабуть, аби найти приключку.
— Чортова кров! — крикне так, що аж вікна затремтіли, да й пхнув од стола княгиню. Бідна так і брязнулась об землю.
— Гей! Черті! — крикне Гвинтовка на свої слуги. — Візьміть ік бісовій матері сю лядську погань!
Вибігли дівчата з кімнати, підняли да й повели з світлиці свою панію.
Черевань поглядував на Шрама, що то він тепер скаже; а Шрам сидить понурий, буцім нічого й не бачить. Не сказав нічого й Черевань, і всі мовчки скінчили вечерю.
Шрам по вечері сказав тілько господареві, що завтра рано на зорі поїде в Батурин, а Петра оставляє, яко недугуючого, одпочивати у його хуторі. З тим і порозходились на спочинок.