В заміну за це дійшло до наших часів свідчення з кінця XVII сторіччя, дуже, зрештою, пристрасно оспорюване, що вказує на можливу місцевість, у якій Анна Ярославна мала б доживати свого віку й якою мала б бути мала місцевість Вілліє ( Villiers ), положена недалеко від міста Етамп ( Etampes ) у провінції Ґатіне ( Gatinais ).
Вчений єзуїт, отець Менестріє, оголосив у єдиному в тому часі періодичному науковому паризькому виданні «Journal de Savants» в числі за 22 червня 1682 року статтю-замітку, що безпосередньо торкається останніх років життя Анни Ярославни, в якій читаємо:
«Всі, що писали історію Франції, давали досі за жінку Генрихові І, Робертовому синові, доньку одного з королів Росії ( roi de Russie ), яку називають Анною, і вони твердили, що, вийшовши вдруге заміж за Рауля де-Перон, графа де-Крепі й де-Валюа, вона вернулася назад до своєї країни. Проте щойно кілька днів тому отець Менестріє знайшов гріб цієї принцеси в церкві абатства в Вілліє, чину Цісто ( Cisteaux ), коло Ферте-Алєіс ( La Ferté-Aleys ) в провінції Ґатіне у віддалі однієї милі від Етамп. Це плоский гріб, якого кінці є зломані. На ньому є вирите обличчя цієї королеви. На голові у неї стоїть корона на подобу шапки, яку дається Елєкторам. Довкола портрету є нагробний напис півколом такого змісту: « Hic jacet domina Agnès uxor quondam Henrici regis » (Тут спочиває пані Анєс жінка короля Генриха). Решта напису відломана, і з другого боку читається: « Eorum per misericordiam Dei requiescant in pace » (Нехай з Божої милосерности їх (душі) спочивають у спокої). «Цей надгробний напис свідчить: 1. що справжнє ім'я цієї королеви було Анєс, хоч панове зі Сент-Март (автори історичного збірника « Gallia Christiana », перше видання з 1656 року — прим. М. Н.) і написали: «Коло року Божого 1044 король Генрих був сполучений шлюбом з Анною де-Рюссі, деякі називають її неправильно Анєсою, інші Матильдою»; 2. з цього видно, що вона померла у Франції».
Перебування Анни Ярославни у Франції після смерти її другого чоловіка й існування її могили у цій же країні були б доказаними фактами, якщо можна було б прийняти знахідку отця Менестріє без ніяких застережень. Зрештою впродовж майже всього одного сторіччя ніхто й не оспорював автентичности памятки, відкритої отцем Менестріє, ні автори відомого « Recueil des historiens de France », ні автори твору « Art de verifier les dates », ні багато інших визначних дослідників історії старої Франції.
Щойно в 1770 році автори другого видання цитованого вже тут твору « Gallia Christiana » закинули отцеві Менестріє негідне фальшування історичної правди. На підтвердження цього важкого обвинувачення вони висунули проти вченого єзуїта такі закиди:
1) Абатство в Вілліє було засноване щойно в 1220 році, отже Анна, що померла напевно далеко раніше, не могла бути в ньому похована.
2) За свідоцтвами двох (нікому зрештою ближче невідомих) духовників, на яких згадані автори покликаються, частина надгробного напису, а саме слова: uxor Henrici (жінка Генриха) були додані вже після 1642 року, а слова regis (короля) в році 1749 взагалі в написі не було.
3) В усіх грамотах і в усіх хроніках, що згадують другу жінку Генриха І, вона завжди називається Анна і ніколи Анєс. З цього висновок, що в гробі, відкритім отцем Менестріє, була похована якась Анєс, можливо котрась з ігумень абатства, але не Анна Ярославна.
Оборонці отця Менестріє й його знахідки з віконтом де-Ке-де-Сент-Емур на чолі не можуть повірити, наче б то отець Менестріє допустився свідомого фальшування, бо свою наукову обєктивність і правоту доказав він багатьома іншими високоцінними й важливими історичними працями — це раз, а по-друге — він оголосив свою замітку негайно після знайдення гробу і місцевість, в якій стояв цей гріб, віддалена від Парижа тільки на кілька миль так, що всі могли дуже легко перевірити його твердження. А все таки впродовж 88 років ніхто не піддав під сумнів його відкриття.
Що ж торкається першого закиду, то королева Анна Ярославна могла жити, на думку оборонців отця Менестріє, в котромусь зі сусідніх замків чи манастирів і по смерти бути похованою в каплиці, яку Бенедиктини мали у Вілліє й яка згодом сталася зародком пізніше заснованого абатства. Далі можна допустити також, що камінний гріб, бачений отцем Менестріє, міг бути перевезений пізніше до абатства в Вілліє з замку чи манастиря, в якому Анна була похована. Міг бути перевезений якраз ради цього, щоб урятувати від цілковитого знищення цей цікавий і цінний історичний памятник.
Що ж до другого закиду, то тяжко прийняти аж таке неуцтво чи злу волю з боку отця Менестріє, моральна вартість і наукова фаховість якого не підлягає ніякому сумніву. Нагробна плита була вже надщерблена й правдоподібно дуже стара й понищена, тому напис міг бути відчитаний тільки вченим спеціялістом, яким якраз і був о. Менестріє, а не припадковими й вдодатку зовсім невідомими духовниками, на яких 80 років пізніше покликуються автори « Gallia Christiana ». Зрештою слово regis, що є причиною цього гарячого спору, було останнім в захованій частині напису й не виключене, що воно відломилося вже після того, як його в 1682 році бачив о. Менестріє й тому в 1749 році його вже не знайшов отець Д. Ніко, якому « Gallia Christiana » доручила оглянути гріб.
Що ж торкається врешті імени Анєс, що фіґурує в нагробному написі, то наприклад віконт де-Ке-де-Сент-Емур уважає його другою формою одного й того ж імені, яке літописці писали раз Anna, а раз Agna. І так, наприклад, у фундаційній грамоті в користь абатства святого Вінкентія в Санлісі ім'я Анни Ярославни є вжите в другому відмінку в такій формі: Signum Agne Regine. Якщо б Agne означало Анєс, то в латинському тексті напевно було б: Signum Agnetis Regine.
Звичка літописців писати ім'я Ярославни у формі Agna спричинилася до цього, що говорячи про Анну Ярославну всі історики аж до 1770 року вживали подвійного її імені в такій формі: « Anne ou Agnès ». Це друге її ім'я Анєс походить від способу, яким старі канцеляристи писали імя Анни в латинському правописі.
Зрештою старовинні гаґіоґрафи дуже часто пишуть імя святої Анєси в таких двох різних формах як Agna, Anna. У різних старих релігійних віршах ця сама свята називається ще й такими іменами: Anne, Ane, Angne, Agne, Annès. Таким чином через подібність і Анну Ярославну названо на нагробній плиті Анєсою, а не Анною.
Отже аргументи авторів « Gallia Christiana » не опрокидають з усією певністю автентичности напису, відкритого отцем Менестріє. Навпаки, одна подробиця опису надгробної плити, зробленого самим отцем Менестріє, міцно підсилює автентичність його знахідки. Отець Менестріє каже, що корона, зображена на голові королеви, має форму шапки, яку носили князі — Елєктори німецької імперії. Ця форма шапки була також геральдичним знаком київських великих князів Рюриковичів.
І це була єдина форма корони, яку можна було вирізьбити на надгробній плиті принцеси Анни Ярославни, бо ж вона подружжям з графом Раулем де-Валюа втратила право на титул королеви Франції, а через незаконне й осуджене це саме подружжя з Раулем було неможливим признати їй у святій французькій землі узурповану графську корону. Тим то залишався їй тільки той геральдичний знак, який дістала вона силою свого високого народження, що його ніщо на світі не могло їй відібрати. І саме цей знак знайшов отець Менестріє на надгробній плиті.
З усіх наведених мотивів біоґраф Анни Ярославни, віконт де-Ке-де-Сент-Емур, приходить до висновку, що важко висловитися з усією потрібною певністю про автентичність відкриття отця Менестріє, якого вченість і компетенція є зрештою загально цінені всіми науковцями, — хоч би ще й тому, що оспорювана надгробна плита зникла з абатства у Вілліє разом з іншими цінними пам'ятками в бурхливі часи Великої Революції. Тим самим місце вічного спочинку Анни Ярославни ще не розв'язане й село Вілліє коло Етамп може бути прийняте тільки як найправдоподібніша місцевість, в якій спочили кістки нашої княжни.
Певнішим, на думку згаданого автора, є одне, а саме те, що Анна вже ніколи не вернулася додому на рідні береги Дніпра й померла таки у Франції, в країні, до якої прив'язалась вона усім своїм серцем, в якій знайшла справжнє, хоч може й каригідне, кохання і в якій через це багато натерпілась.