Як тiльки гетьман Богдан Хмельницький оддав Україну в пiдданство московському царевi, цар Олексiй оповiстив Польщi вiйну. Богдан тiльки й бажав того: в його давно була думка одняти од Польщi ще Волинь за Горинню та Галичину, прилучити цей край до України i зiбрати докупи ввесь український народ. Богдан ще перед тим, як мав вiддати Україну в пiдданство московському царевi, приговорив собi спiльника, шведського короля Карла Густава. Вiн посилав листи до Карла Густава через двох шведiв, польських офiцерiв, взятих в полон в дрижипольськiй битвi з поляками, i намовляв його постановити спiлку з козаками, щоб воювати Польщу. Шведський король послав до Богдана свого посла генерала Вiльгельма Карлуса з подарунками та грамотою. Богдан постановив умову з королем вкупi воюватись з поляками i не ставити миру з ними без обопiльної згоди. Вiн переслав через Карлуса грамоту й подарунки: троє турецьких коней з багатою збруєю, три янчарки, три буйволячi роги i три козацькi кунтушi з вишневого оксамиту, обкладенi перлами та золотом.
Московське вiйсько 1654 року вступило в Бiлу Русь. За вiйськом незабаром прибув сам цар. Богдан послав на пiдмогу царевi три козацькi полки пiд приводом нiжинського полковника Василя Золотаренка з правами наказного гетьмана. Московськi воєводи забирали одне мiсто за другим на пiвнiчнiй Бiлiй Русi, завоювали Дорогобуж, Бiлий, Невель, Мстиславль, Рославль, Оршу, Шклов. Золотаренко завоював в Могилiвщинi та Мiнщинi Рiчицю, Гомель. В серпнi московське й козацьке вiйсько розбило вiйсько литовського польського гетьмана Радзивiла. Москалi й козаки пiшли загонами по Бiлiй Русi. Цар вступив в Смоленськ. Полоцьк i Вiтебськ самi оддалися царевi. Чернiгiвський полковник Подобайло взяв заново Гомель, Пропойськ, Новий Бихiв. Цар взяв Смоленськ i все посовувався далi на Литву до Вiльна.
Саме в той час Карл Густав вступив в Польщу. Познань i Велика Польща мусила присягти на пiдданство шведському королевi. Короля Яна-Казимiра пани не любили. Варшава здалась шведам i присягла королевi без битви. Шведи забирали одне мiсто за другим, взяли Ченстохiв i заграбували скарби в монастирi. Польськi пани боялись, що король однiме од їх вольностi й права, кидали короля i приставали до шведiв. Вони поставали зрадниками Польщi i королевi.
В той час, як Польщу забирала Москва й шведи, Богдан вступив з козацьким вiйськом в Галичину вкупi з московським вiйськом пiд приводом Бутурлiна. В Богдана була думка забрати пiвденнi польськi провiнцiї, заселенi українським народом, i довести до кiнця визволення усього українського народу од Польщi. Карпатськi русини, гуцули пiднялись i пiшли загонами по Галичинi, били й грабували польських панiв. Богдан пiдступив пiд Львiв i обложив його звiдусiль. Мiста й твердинi в Галичинi здавались однi за другими або гинули в боротьбi. Козаки взяли твердиню Гродек. Богдан взяв великий викуп з Львова, а Бутурлiн з москалями та козаками взяли Люблiн, спалили й вигубили усiх жидiв.
Вiйна тяглася вже другий рiк. Польща неначе вже гинула. Пани-зрадники опам'ятались. Побачивши, що Польща гине, вони почали думати та гадати, як би спасти рiдний край од загину. Шведи грабували Польщу, зруйнували Ченстохiвський монастир, забрали церковнi скарби. Шведський король не поважав польських республiканських порядкiв i говорив панам, що його шабля покаже закони для побитої Польщi. Пани покидали Карла i знов присягали Яновi-Казимiровi на вiрнiсть. Чарнецький розбив шведське вiйсько. Ян-Казимiр, Чарнецький та Любомирський розiслали заклик до народу. Варшаву одняли од шведiв. Шведський король оступився в Пруссiю. Пани почали думати та гадати, як би спасти Польщу, бо московський цар вже забрав усю Бiлу Русь i взяв Вiльно.
Одiбравши од шведiв Варшаву та Великопольщу, поляки постановили йти на мир з козаками та й московським царем. Ян-Казимiр послав разом послiв до царя i в Чигирин до Богдана Хмельницького, щоб помиритись з козаками i з Москвою.
Ляндскоройський приїхав в Чигирин, просив гетьмана помиритись з Польщею i дати помiч полякам проти шведiв.
- Невже ви думаєте, що ми такi дурнi, що будемо проливати нашу кров за вас, коли пани й досi вважають нас за своїх пiдданих? - сказав Хмельницький. - Оповiстiть нас вольними од вас, незалежними вiд Польщi. Нехай знає Польща, що ми не пiдемо нi на яку приятельську умову з нею, доки вона не одкажеться вiд усiєї Русi. Як пани признають нас незалежним, вольним од Польщi народом, тодi ми житимемо з вами, як приятелi й сусiди, а не як пiдданi й невольники.
I справдi вже минав другий рiк од того часу, як Україна присягла на пiдданство московському царевi, а поляки й до того часу ще не одмежували границь України од Польщi i вважали Україну як польський край.
Ляндскоронський вернувся в Варшаву нi з чим. Зате ж польськi посли в Москвi спромоглись вговорити царя на мир. Вони обiцяли, що пiсля смертi свого короля пани виберуть царя Олексiя за польського короля, i Москва, й Польща стануть одним потужним царством. В Москвi боялись, що шведи стануть небезпечнi для самої Москви, а патрiарх Никон дав раду помиритись з Польщею i почати вiйну з шведами, щоб одiбрати од їх Ливонiю i давнi краї Великого Новгорода.
Цар послав своїх комiсарiв в Вiльно, щоб постановита мир з Польщею. Богдан, довiдавшись про це, послав в Вiльну i своїх посланцiв, щоб вони встоювали за права України. Але московськi комiсари не пустили їх в намет на раду i самi постановили мир з Польщею в сентябрi 1656 року. По цьому трактатовi Польща була повинна пiсля смертi Яна-Казимiра обiбрати собi за короля царя Олексiя Михайловича, а цар обiцяв воювати з шведами, своїми переднiшими спiльниками, i обороняти од їх Польщу, нiби вже своє царство. Богданових посланцiв не пустили на раду в намет i сказали їм, що Хмельницький та козаки - пiдданi, а через те вони не смiють подавати голос там, де про їх долю говорять посланцi монархiв. Козацькi посланцi вернулись в Чигирин до гетьмана.
Тим часом на Українi пiшла чутка, що цар обiцяв польським панам припинити козакiв, заборонити козакам воювати з Польщею як з царською державою, що вiн знов оддасть Україну Польщi, а гетьмановi звелить виставити козацьке вiйсько проти шведiв для оборони Польщi од шведiв. Богдан стривожився. Цар та московськi бояри повели полiтику з Польщею наперекiр усiм Богдановим замiрам та планам.
В Чигирин прибiг один московський гонець з листом. Виговський сердито вирвав в його з рук листа. Гiнця не допустили до гетьмана.
Уся Україна була стривожена чуткою про Вiденський трактат. Скрiзь загомонiли, що цар присилує козакiв йти на помiч Польщi, своєму лютому вороговi, i спасати її од шведiв. Говорили, що цар може знов оддати Україну Польщi.
Вернулись Богдановi посланцi з Вiльна в Чигирин. Вони вступили в Богданову свiтлицю. Посходилась козацька старшина. Прийшов i Виговський. Придибав i його старий батько Остап, котрий прибув до сина в гостг. Всi ждали певних звiсток, що таке постановили царськi бояри в Вiльнi, помирившись з Польщею. Усi були смутнi. Усiм було важко на серцi. Богдан вийшов до свiтлицi, стривожений, з неспокiйними очима. В його руки трусились, а очi аж горiли. Iван Виговський стояв, похиливши голову. Темнi, яснi очi неначе пригасли, неначе їх повила iмла. В очах в старшини свiтилась i тривога, й журба.
Посланцi впали в ноги гетьмановi й обнiмали його колiна. Очi в їх були заплаканi.
- Ясновельможний гетьмане! Пропало вiйсько Запорозьке! загине Україна! Нема нам помочi нi од кого. Ми навiть не знаємо докладно, яку умову поставили уповносиленi вiд царя московськi бояри з ляськими комiсарами. Царськi посланцi не пустили нас i в посольський намет. Навiть не допускали нас близько до намету, неначе собак до Божої церкви. А ляхи сказали нам по щирiй совiстi, що вони постановили таку умову з царем, щоб Україна з Запорозьким вiйськом знов була пiд Польщею... А як вiйсько Запорозьке з усiєю Україною не буде покорятись ляхам, то цар буде помагати ляхам своїм вiйськом i битиме вiйсько Запорозьке. Загинемо ми! загине Україна!
Посланцi заплакали, обнiмаючи гетьмановi колiна.
- Колись ми бились з самою Польщею, тепер нам доведеться битись з Польщею i Москвою. Пропащi ми навiки! Не наша сила встояти проти їх, - говорили крiзь сльози посланцi.
Хмарний, сумний осiннiй день заглядав в просторну Богданову свiтлицю через невеличкi вiкна i неначе збiльшував смуток, розлитий на смутних обличчях старшини. Iван Виговський стояв, неначе громом прибитий. Двi сльози покотились з темних очей.
Один Богдан не похилив голови. Вiн спахнув, пiдвiв сиву голову. Уста й нiздрi задрижали. Старi руки затрусились. Вiн крикнув, неначе в гарячiй битвi з панами. Злiсть i гнiв на московську полiтику душили його.
- Московськi бояри подурiли й показились! В їх нема не то однiєї клепки в головi, а десятьох клепок! Москва не варта доброго слова. Нема й не буде нам пiдмоги вiд Москви. Україна була як чайка в степу, що вивела дiток при дорозi. Я мусив вiддати Україну царевi, бо не було де дiтись. А Москва дурна, хоче нас занапастити й занапастить! Присягаюсь i божусь, що нас хотять занапастити! Нас зневажають! Ой Боже наш праведний!
Дехто з старшини почав плакати.
- Не плачте, не журiться, дiти! Треба оступитись од Москви. Коли Москва вчинила таке з нами, то треба оступитись од царя. Пiдемо тудою, кудою звелить нам йти найвищий владика. Будемо i пiд бусурменським царем, не тiльки пiд християнським. Московськi бояри грубi, дурнi й темнi. Ляхи їх дурять. Нiколи не станемо до помочi нашому споконвiчному вороговi Польщi! Нiколи не пiдемо бити шведа, нашого щирого спiльника. Пани не одмежували й досi границь України, не вважають на нас, як на вольних, незалежних од Польщi, а Москва знов хоче вiддати нас панам на поталу. Невже ми повиннi стати до помочi нашим ворогам проти наших друзiв? Пани дурять Москву! Нiколи вони не оберуть собi за короля московського царя.
Богдан ще довго лютував, лаявся, кричав та проклинав Москву. Розбитий завсiднiми вiйнами та клопотами, завсiднiм, без перерви, тривожним життям в походах та битвах, Богдан не мiг здержати себе, не мiг вгамуватись. Страх за будучину України, за усе своє дiло, що вiн провадив за усе своє життя, помилка московського царя, легкодумнiсть i дурiсть московських бояр збурили Богданову душу, як буря море, до самого дна.
А Виговський стояв i не промовив i слова. Вiн неначе крiзь сон чув ту лайку та крики Богдановi, як крiзь сон людина чує завивання бурi в лiсi. А його серце болiло й нило. Тихий на вдачу й помiркований, звиклий таїти свої щирi думки й вчиняти Богданову волю, Виговський i тепер не виявив i словом свого збудження проти Москви, свого гнiву; але в думцi вiн згоджувався з гетьманом. А тим часом в його серцi аж клекотiла обида. Вiн вгадував, що Українi не сподiватись добра од Москви, що Москва не додержить Переяславської умови i нiколи не держатиме, що вона вчинить з Україною, що схоче, як покаже її потреба, її iнтереси, а не вигоди України.
Виговський стояв, похиливши голову. Як крiзь сон долiтали до його вуха крики й лайка гетьманова. А в його головi йшла дума за думою тихо-тихо, одна смутна, друга невесела. В його болiло серце так само, як i в Богдана, але болiло тихо, без гуку, без крику, без слiв, як тлiє жар в сухому деревi перед пожежею.
"Що то станеться тепер з Україною? Де їй дiтись? До кого приставати? В кого запомоги шукати? Скiльки вже пролито козацької кровi! А скiльки ще доведеться її пролити!" - снувались думки в його головi, доки гетьман вгамувався.
Гетьман зараз оповiстив, щоб на днях зiбралась рада. Старшина розпрощалась з гетьманом i вийшла з свiтлицi, неначе громом приголомшена. Вийшов слiдком за нею й Виговський з своїм старим батьком Остапом. Вони вертались додому мовчки i слова не промовили, їх наздогнав Данило Виговський. Вони ввiйшли в свiтлицю Виговеького такi сумнi, неначе вертались з кладовища, поховавши дорогу, близьку людину.
Вже був час пiзнiх обiдiв. Виговський звелiв подавати обiд. Слуги накрили стiл i подали обiд. Вйговськi сiли за стiл. Але їм не пилось i не їлось. Страва сто-яла на столi й холонула. Налитi чарки стояли повнi. Смутний сiрий свiт хмарного осiннього дня ледве свiтив в маленькi вiконця тiсної свiтлицi i неначе додавав смутку засмученим Виговським.
- Отака-то наша доля, тату! - заговорив Iван Виговський.
- Я нiчого доброго для України i не сиодiвався од Москви. Не люблю я Москви й нiколи не любив її, - тихо промовив старий Остап.
- Московськi бояри темнi, непросвiченi, ще й до того гордi та чваньковитi. Вони згорда поглядають на нас i на ляхiв, високо несуться, неслись би аж до неба, якби можна було, - говорив Iван Виговський. - В нас, мовляв, в Москвi, тiльки чиста православна вiра, а ви, українцi, вже полатинщенi, схизматики, бо в вас, бач, хрестять через обливання... бо ви набрались ляського, католицького духу од Польщi. Москва - третiй Рим, а четвертого вже й не буде. Це тiльки й чуєш од їх. Не ждати нам добра од Москви!
- Я давно нарiкав на гетьмана, що вiн прийняв московське пiдданство i тепер нарiкаю, - обiзвався Давило Виговський.
- I недурно ти нарiкаєш, - сказав Iван Виговський. - Ще нi сiло нi впало, а Москва вже ладна оступитись од нас, як тiльки пани покадили їй пiд нiс облесливими пахощами. А поляки ж ще й не одвели нам границi. Ще ж ми не визволили од Польщi нi Галичини, нi Волинi за Горинню. Ми ще не зiбрались докупи, не змiцнились гаразд, а Москва вже ладна знов покорити нас пiд ноги полякам. Що станеться з нами? Хто вгадає, яка доля нас жде?
I Виговський зiтхнув важко-важко, неначе перед його очима клали в домовину його милу, любу Олесю або його рiдну матiр.
- Аж тепер на старостi лiт гетьман дiйшов до розуму! Розiбрав i втямив добре, чим тхне Москва, - сказав старий Остап Виговський.
- Розiбрав i втямив, це правда, але заплутався мiж двома царствами, - сказав Iван Виговський. - I один Бог вiдає, як ми виплутаємось на волю. Москва оце одразу показала свої норови. Наших козацьких послiв поляки приймали й вiтали, як i послiв заграничних, цiсарських, нiмецьких, венгерських. Їх приймали з честю й пошаною, давали їм харчi, кватири, давали дорогi подарунки, оксамитовi кунтушi, фалендишi голландськi й усякi дорогi сукна. А московськi бояри не пустили їх навiть близько до намету, нiби якусь непотрiб.
- Це недобрий знак, - обiзвався Данило Виговський. - Коли Москва вже тепер, тiльки що прийнявши Україну в пiдданство, проганяє наших посланцiв i не шанує їх, що ж буде потiм, як Москва забере нас в руки та насадовить свого вiйська отут, в нас дома, по наших мiстах?
Увiйшов слуга, старий козак, i принiс другу потраву. Але ще й перша стояла непочата, i чарки стояли повнi. Слуга з дива витрiщив очi. Виговськi тодi тiльки опам'ятались i схаменулись, випили по чарцi i почали їсти страву. Але їжа не йшла їм на думку. Старий козак поприймав з стола сливе повнi миски й полумиски i тiльки з дива поглядав скоса то на писаря, то на його старого батька.
"Чи це вони послабли, чи з ними трапилась якась неприємна притичина", - подумав старий козак, виносячи тiльки почату страву.
А Виговськi ще довго сидiли за столом, довго балакали, пили венгерське вино, але й вино не розвеселило їх. Важка дума каменем налягла на їх душу.
Данило попрощався i пiшов додому. Старий Остап пiшов одпочивати до своєї кiмнатки. Iван Виговський усе сидiв край вiконечка i поглядав на хмарне небо, на густi хмари, котрi неначе бiгли понад лiсом, понад горою, доганяли одна одну, котячись, неначе чорний дим, густими довгими валами.
"Чи не так вже котилось горе по Українi за усi Богдановi часи, як котяться по небi валами отi чорнi хмари? Битви за битвами, рiки кровi за рiками лились по всiй Українi, одна другу доганяла, одна другу випереджала. Не встигла одна рiчка зсякнути й висохнути, десь знов пiднiмалась друга кривава рiчка i сповнялась червоною козацькою кров'ю. Тепер Польща вихилиталась до дна, до корiння. Пани спаскуднiли. Польща падає, i при такiм упадi Польщi Україна встояла б i мала б силу одбиватись i вдержувати свої права. Москва росте, набирається сили. Бояри не страшнi тепер царевi: це потомки давнiх двiрських шутiв та скоморохiв Iвана Страшного. Це не польська вольнолюбна шляхта, а холопи царевi, i будуть чинити його волю, i прислужуватись навiть через мiру, i годити царевi, як годить нiкчемний холоп. Кляне гетьман Москву, кляну її й я ще бiльше з її нiкчемними, наглими холопами-боярами".
Надворi сутенiло, смеркало. В свiтлицi неначе впали тiнi на бiлi стiни, стали тiнi в кутку на дорогих в золотих шатах образах, обвiшаних вишиваними рушниками. Стало ще сумнiше на душi в Виговського. Його думи полетiли в давнину, лiтали понад полями, де були битви за волю України. Смутна згадка за згадкою летiла швидко, як чорнi хмари на небi. I несподiвано Виговський згадав Корсун, i Пилявцi, i Берестечко, згадав Київ. I от вiн неначе бачить невеличкий домок, а в тому домковi неначе вглядiв Олесю... I в одну мить в його свiтлицi неначе блиснув промiнь ясного сонця, неначе звiдкiльсь повiяло теплом. Свiтлиця одразу нiби повеселiшала, нiби ожила. Олеся нiби стояла перед ним, як жива. Вiн неначе бачив її тихi очi. I йому здалось, що серед свiтлицi зацвiла якась пишна квiтка серед зеленого листу, ясно-червона, пахуча. Вiн неначе почував пахощi од тiєї квiтки, що пiшли по усiй свiтлицi i сповнили його душу. Йому стало весело на серцi. Якiсь надiї на щастя заворушились десь глибоко-глибоко в душi. Вiн неначе набирався сили. Одна приємна думка викликала другу i розганяла смуток. I одразу вiн пригадав, що Богдан розлютувався на Москву, хоче одняти Україну од Москви.
"Не все пропало! Не загинемо до кiнця! Богдан винесе на своїх подужних плечах i цю напасть. Вiн аж тепер став на добру путь. Москва остогидла йому, як i менi. Вiн одiрве Україну од Москви. Не все пропало! Ще не вмерла козацька мати!"
I ясний, милий Олесин образ нiби злився докупи з тим сяєвом щастя i надiї на лiпшу долю України, на її волю. Виговський повеселiшав, встав з стiльця i почав походжати по свiтлицi. Надiя додала йому сили, розiгнала смуток.
"Не все загинуло, не все пропало! Польща тепер хистка, як тонка кладка. Пани проваляться на своїй кладцi, а ми визволимо Галичину й Волинь, зберемо ввесь наш український народ докупи, i тодi пристанемо до хисткої Польщi i матимемо силу й снагу вдержати самостiйнiсть при слабкiй Польщi. Богдан уже звертає з своєї полюбленої стежки. Вiн тепер мусить йти тудою, кудою я бажаю. А я йому допоможу своєю радою... На Українi розвиднюється аж тепер! От-от засяє сонце волi i самостiйностi! Є надiя! Ще не вмерла козацька мати!"
I не буйним вiтром вирвались його палкi почування, як вони виривались у Богдана. Виговський, тихий на вдачу та помiркований, тiльки швидше заходив по свiтлицi i все розгладжував долонею своє високе бiле чоло, повне дум, та гадок, та надiй на лiпшу долю України.
Другого таки дня Богдан скликав козацьку старшину на раду. Богдан вийшов з своєї кiмнати блiдий, стривожений, сердитий, аж лютий. Вiн i досi не мiг заспокоїтись, лаявся, сердився i проклинав Москву. Виговський бачив, що гетьман вже старий та недужий, може спересердя та зопалу нашкодити Українi в справi з Москвою, почав заспокоювати гетьмана, благав його пiдождати трохи та гаразд розвiдати про це дiло, обнiмав колiна, доказував, що це неможлива рiч, щоб цар оддав Україну ворогам благочестивої вiри й поганцям на поталу.
- Коли ми, не розвiдавши гаразд про це дiло, зопалу пiймемо вiри в таку чутку про Москву i оступимось од царя, то про нас пiде слава як про зрадникiв i кривоприсяжникiв. Треба пiдождати i розвiдати гаразд. Може, це тiльки така чутка пiшла по Українi, а чуткам не все можна йняти вiри, - вговорював i заспокоював писар гетьмана.
Богдан вгамувався. Рада постановила ждати з Москви звiстки од царя, але не посилати козацьких полкiв на помiч полякам проти шведiв.
- Я шведського короля нiколи не зраджу. Вiн наш вiрний спiльник. Нам треба добивати панiв, знесилювати їх, а не помагати їм, доки ми не однiмемо од Польщi Галичини та Волинi, доки вони не згодяться одмежувати Україну од Польщi границями, - говорив Богдан старшинi.
А тим часом вiн послав в Москву до царя лист. В своєму листi Богдан писав, що польськi пани нiколи в свiтi не додержать свого слова, не сповнять Вiденського трактату, не виберуть царя собi за короля, що вони обдурюють царя, бо вже послали послiв до римського цiсаря i просять його брата собi за короля. В кiнець усього Богдан благав царя не вертати України Польщi, як своїй будущiй державi, не давати на поталу ляхам православної вiри.
Москва була глуха на цю пораду гетьмана та на його прохання. Цар постановив трактат з панами без козакiв i навiть не дав вiдповiдi на Богданiв лист.
А час йшов. Ляхи намовляли кримську орду напасти на Україну, пiдмовляли й цiсаря. Тодi Богдан, не питаючись в царя, завiв переговори з трансiльванським князем Ракочiєм. З початку 1657 року Україна постановила умову з Швецiєю та Трансiльванiєю роздiлити Польщу мiж собою. Ракочiй вступив з вiйськом в Польщу. Богдан послав йому до помочi козацькi полки. Чутка про це дiйшла в Москву вже тодi, як Ракочiй йшов на Варшаву. Цар Олексiй Михайлович послав до гетьмана в Чигирин свого окольничого Федора Бутурлiна та дяка Василя Михайлова з докорами гетьмановi за ту спiлку.
Московськi посли виїхали з Москви весною, а прибули до Чигирина аж лiтом, третього iюня, вже тодi, коли Богдан слабував, коли вже наступав кiнець його життя.
Богдан знав, що Бутурлiн їде з докорами од царя; вiн не мав думки зусiм розiйтись з царем i послав стрiчати боярина з пошаною. Миргородський полковник Грицько Лiсницький виїхав назустрiч послам за десять верстов од Чигирина. За п'ять верстов од Чигирина стрiтили послiв гетьманiв син Юрiй, генеральний писар Iван Виговський та вiйськовий осавул Ковалевський. Юрiй иросив послiв вибачити, що сам гетьман не виїхав їм назустрiч, бо нездужає i лежить на лiжку.
Другого дня прибув до послiв Ковалевський i привiз на подарунок їм два багато осiдланi конi.
- Добродiй наш гетьман звелiв вам їхати до його, - сказав Ковалевський.
Посли приїхали в гетьманський двiр. В сiнях стрiв їх Iван Виговський.
- Не майте за зле, - сказав генеральний писар, вiтаючись з послами, - гетьман лежить недужий i не мiг нiяким побитом стрiнути вас.
Послiв допустили до гетьмана. Гетьман лежав слабий на лiжку. Його лице вже осунулось, щоки позападали, нiс загострився. Голова вже посивiла. Гетьман спав з тiла так, iцо його нiби половини не стало. Вже було знать, що над ним лiтає подих смертi. Смерть, очевидячки, вже стояла в його за плечима або заглядала в дверi. Тiльки гострi очi горiли, як огонь, i в їх свiтилось давнє завзяття. Свiтився й гнiв на московських бояр за зраду Українi й за нехтування її iнтересами, дорогими для гетьмана.
Бутурлiн, здоровий та огрядний, вступив в свiтлицю i поклонився гетьмановi. Високий комiр синього кафтана, обшитий важким золотом, високо стримiв кругом шиї, неначе клепки дiжi, поцяцькованi парчею та золотими взорцями. З того комiра, неначе з курена, висунулась i нахилилась товста голова з повними червоними щоками, з русявою довгою бородою, з сiрими круглими очима та повними ситими рожевими устами. Од важкої духоти в важкому убраннi, обшитому золотом, Бутурлiн розпарився як у лазнi. З чола лився пiт i стiкав по ситих щоках. Йому було важко й досадно i од духоти, i од злостi на гетьмана. Бутурлiн та Михайлов в довгополих кафтанах, облямованих парчею, з довгими бородами були схожi на московських поважних протопопiв i своїм убранням, i бородами, i поважними фiгурами та рухами. Бутурлiн тричi перехрестився до образiв, тричi поклонився гетьмановi. Позад посла стояв дяк Василiй Михайлов, нижчий за боярина, але ще товщий, неначе вгодований. Вiн хрестився до образiв, кланявся та аж сопiв од духоти в важкому довгому суконному офiцiальному убраннi.
Бутурлiн спитав, по-давньому звичаю, про здоров'я в гетьмана. Гетьман спитав про здоров'я царя та царицi, та їх дiтей. Посли зараз роздали царське жалування по списовi для гетьмана, генерального писаря та для полковникiв. Роздавши жалування, Бутурлiн сказав:
- Наказано нам говорити з тобою, гетьмане, про державнi справи, а тобi, гетьмане, наказано вислухати за тi державнi справи.
- Не можна менi теперечки слухати про державнi справи, - сказав гетьман. - Я нездужаю, i дуже нездужаю; нехай вiйськовий писар Iван Виговський вислухає про великi справи його царського велнчества.
- Ми присланi по указу великого государя до тебе, гетьмане, i нам загадано говорити з тобою, а не з якимсь писарем, - обiзвався Бутурлiн.
Виговський гордо зирнув на боярина. Слова боярськi кольнули його в самiсiньке серце. "I я ж такий боярин на Українi як i ти, а може, ще й кращий за тебе, бо я державний канцлер", - подумав Виговський i спустив очi: нехтування московське вразило його дуже неприємно.
- Я нiяк не можу при своїй хворобi говорити про державнi справи i давати одповiдь, - сказав гетьман, - та про що б ви не говорили те не буде втаєно вiд писаря.
- Не годиться тобi, гетьмане, одмовлятися нiякими причинами: треба слухати указ i загад великого государя без жодної суперечки, - сказав боярин.
- Указу й загаду царського я повинен слухати, але од хворостi менi говорити не можна. Дасть Бог, подужчаю, тодi дам знати.
"Ну та й причепилась оця московська причепа, неначе шевська смола! Чiпляється до слабого чоловiка: хоч вмирай, а його вислухай! Це правдива московська пеня. Польськi посланцi не чiплялись до нас так нагло й грубо", - думав Виговський i тiльки крутив свого довгого лиснючого вуса.
Надутi й сердитi московськi посли вийшли в велику свiтлицю i хотiли вже йти з двору. Гетьман послав Виговського просити їх зостатись на обiд. Посли вернулись в кiмнату до гетьмана i гордо сказали:
- По милостi царського величества для нас обiди наготовленi в нашiй господi: ми будемо їсти в себе.
- Усi посли царськi по милостi царського величества в моєму домi їли i за довговiчнiсть государеву пили. Вчинiть i ви так само. А коли так не зробите, то менi буде здаватись, нiбито буде неласка до мене його царського величества, - сказав гетьман.
Посли згодились зостатись на обiд. Столи накрили коло гетьманового лiжка. До гостей вийшла гетьманова третя жiнка Ганна, з роду Золотаренкiв, та Богданова старша дочка Катерина, що була замужем за Данилом Виговським. Обидвi були убранi в дорогi оксамитовi вишневi кунтушi та в бiлi шовковi намiтки, наверченi на золотi парчевi очiпки. Вони попросили послiв за стiл. Гетьман попросив на обiд Iвана Виговського та осавула Ковалевського. Перехрестившись та прочитавши молитву, усi посiдали за столи. За столами при обiдi нiхто не говорив. Усi сидiли мовчки, усi були задуманi. Посли були сердитi, аж понадувались. Виговський поглядав на бояр скоса i тiльки крутив свої довгi чорнi вуси. Гетьманша й Катерина не насмiлювались говорити з чужими послами. Веселiй та говорючiй Катеринi страх як хотiлось побалакати з чужоземцями, розпитати, як живуть в їх теремах московськi бояринi, якi в їх звичаї, яка поведенцiя в убраннях. Але вона боялась батька, щоб часом чимсь не прохопитись i не сказати чого зайвого, такого, чого не дозволяє етикет. Обiд був невеселий, вже геть-то поважний, навiть сумний, схожий на обiд на панахидах. В очах в усiх свiтилась обида, невдоволення, заздрiвання. Вряди-годи недужий гетьман обзивався словом до Бутурлiна, та гетьманша тихо давала слугам якийсь там загад, а нетерпляча Катерина сливе на саме вухо шепотiла мачусi свої уваги i все поправляла на шиї разки намиста з дрiбних червiнцiв.
На половинi обiду гетьман пiдвiвся, звелiв слугам пiддержувати себе, взяв срiбний кубок з венгерським i промовив бажання здоров'я царевi, царицi, царiвнам, ласкавому заступниковi України патрiарховi Никоновi, боярам, думським людям i христолюбному вiйськовi, щоб Господь покорив пiд ноги царевi не тiльки єретикiв, але й самого поганина бусурмана султана турецького.
Випивши кубок, гетьман впав знесилений на постiль i вже того дня бiльше не вставав з лiжка. Усi хапком доїдали обiд i швиденько розпрощались з недужим гетьманом.
Другого дня царськi посланцi знов намагались, щоб гетьман прийняв їх i вислухав. Виговський одмагався, що гетьман слабує, не може їх вислухати. Посли стояли на своєму i говорили, що вони присланi не на довгий час, що їм треба хапатись додому. Двiчi ходив генеральний писар до гетьмана i двiчi приносив послам ту саму одповiдь, що гетьман не може нi слухати, нi одповiдати, i прийме послiв, як тiльки трохи одужає й подужчає.
Але московськi посли таки приїхали в гетьманський двiр непроханi, їх привiтав Iван Виговський i запросив до свiтлицi. Посли почали вивiдувати в Виговського, навiщо гетьман має стосунки з шведами та трансiльванським князем Ракочiєм.
Виговський глянув на образ Спасителя, перехрестився i сказав:
- Божусь i присягаюсь, що в гетьмановi i в усьому Запорозькому вiйську нема нiякої неправди i зради царевi. Але як пiшли чутки, що нiби цар, ставши польським королем, оддасть Україну Польщi, як поляки почали посилати своїх послiв до султана та до кримського хана, щоб намовити їх напасти на Україну, то гетьман почав шукати собi помагачiв та спiльникiв, щоб бути з ними в приятельствi. Усе це гетьман зробив не для зради царевi, а на честь i хвалу великого государя.
- Дивно нам, що гетьман вступає в спiл з царевими ворогами без наказу й дозволу царського, - сказали посли.
Виговський почав одмагатись, вговорювати i заспокоювати послiв. Його красномовна промова лилась, як вода весною в бистрих потоках. Вiн говорив швидко, й плавко, й розумно, виправдуючи гетьмана. I посли трохи заспокоїлись.
Але через чотири днi гетьман поздоровшав i звелiв Виговському покликати до себе послiв.
Посли вступили в здорову свiтлицю. Гетьман сидiв на канапi, худий, змарнiлий та блiдий. Вiн так спав з тiла, що оксамитовий вишневий жупан став широкий i бгався на його худому тiлi широкими складками. Здавалось, нiби на канапi сидiла тiнь колишнього огрядного, здорового велетня-гетьмана.
Гетьман попросив послiв сiсти на почесному мiсцi на канапках в кутку пiд образами. Виговський сiв оддалiк на стiльцi. Бутурлiн почав говорити з докором в голосi:
- Обiцялись ви, присягаючи на пiдданство царевi, в святiй Божiй церквi по непорочнiй Христовiй євангельськiй заповiдi перед святою Євангелiєю служити i бути в пiдданствi у великого государя на усiй його волi й неслуханнi, а по теперiшнiх ваших замiрах ваше спочування переноситься од його царського величества на Ракочiя. Тепер ми чуємо, що ти вже вступив в спiл з шведським королем Карлом Густавом та з Ракочiєм i послав полковника Антона Жданова з Запорозьким вiйськом на помiч Ракочiю, щоб руйнувати мiста й села Корони Польської, забувши страх Божий i свою присягу. Тодi було б слiд допомагати царевi, щоб вiн мiг стати польським королем та великим князем литовським, а не брататись з такими єретиками, кальвiнами. Це тобi од Бога грiх, а од нас сором!
Слова московського посла розсердили гетьмана. Вiн спахнув i промовив одкрито й з запалом:
- Од шведського короля я нiколи не оступлюсь. В нас давне приятельство i згода од того часу, як ми ще не були в пiдданствi в царя. Шведи - люди щирi й правдивi, не те, що ляхи; вони додержують свого слова. А цар вчинив з нами свою немилiсть: помирився з поляками i хоче оддати нас в руки полякам. Нам треба не миритись з поляками i не помагати їм вiйськом проти шведiв, а битись з ними до кiнця i знесилити їх до краю. I тепер йде чутка, що цар вже посилає з-пiд Вiльна двадцять тисяч вiйська на нас, шведського короля та Ракочiя. Ми й гадки не маємо оступатись од царя i ладнi йти на його ворогiв, на невiрних бусурманiв, хоч би менi в теперiшнiй моїй хворобi i смерть трапилась в дорозi; задля цього повеземо з собою й домовину... Великому государевi, царському величеству, у всьому воля: вiн монарх великий; тiльки те менi дивно, що йому бояри нiчого путящого не порадять; ще й не дiстали польської корони, з Польщею миру не постановили, а вже з шведами, своїми ж спiльниками, розiйшлись i почали з ними вiйну. А те, що ви говорите, неначе б я давав згоду, щоб царськi воєводи були в Чернiговi, Нiжинi та Переяславi i збирали царськi податi, так цього не було; в Переяславi з боярином Бутурлiним ми умовлялись, щоб царськi воєводи були тiльки в Києвi. Я буду служити великому государевi, а од шведiв нiколи не оступлюсь.
- Гетьмане! - сказав. Бутурлiн. - Говорити тобi такi непристойнi речi сором. Треба Бога пам'ятати i свою присягу царевi, як ти обiцявся великому государевi вiрно служити i усякого добра йому хотiти. А тепер за помiччю вiйська Запорозького шведський король i венгерський Ракочiй пошарпали мiста Польської Корони i великi скарби в монастирях забрали. Ви руйнуєте Польську Корону, на котру обiбрали пани нашого государя... Ти, гетьмане, тепер говориш з великими пихами невiдомо з якої причини... Нема тобi сорому i Бога ти забуваєш. Служба твоя в великого государя нiколи не буде забута... тiльки непристойнi й високі замiри покинь,
Виговський сидiв у куточку i з дива вирячив очi на московського посла. "Такими гордими словами, - думав вiн собi, - промовляли до Богдана польськi пани тiльки зараз пiсля Корсунської битви з панами, поки козаки не вбились в палки, не набрались сили. Бояри панiв не знають гаразд, а пiддуренi панами, вони й справдi ще оддадуть нас полякам до рук... Погана справа з боярами" - думав Виговський. I вiн почував, що гнiв на бояр пiдступає йому до серця. Йому хотiлось встати у заговорити i словами стати до оборони i гетьманової полiтики, i iнтересiв рiдного краю. Але вiн здержався. Помiркований, здержливий, тихий на вдачу, вiн вмiв правувати i своїми думками i своїм словом. Уся збуренiсть в йому виявилась тiльки в тому, що вiн двiчi повернувся на стiльцi i згорнув руки на персах.
Бутурлiн говорив далi докори гетьмановi i почав говорити та навчати:
- Ви помагаєте ворогам царевим, руйнуєте й грабуєте Корону Польську, на котру пани обiбрали нашого государя; ви проливаєте вкупi з шведами та Ракочiєм християнську кров. Божим церквам i християнам чините спустошення й глум, про що й слухати страшно. Стережiться "како опасно ходите", щоб часом вам за такi неправди не навести на себе праведного гнiву Божого, - говорив Бутурлiн в тонi навчаючого старого протопопа.
"Це не бояри думськi, а нiби попи з московських соборiв наїхали нас навчати та наводити на добру путь задля своєї користi, а на нашу пагубу. Саме ж московське вiйсько на Бiлiй Русi руйнувало й грабувало i костьоли, й польських панiв-християн, i села, й мiста. Про це бояри й словом не запикнуться, про це вже й забули, а нас цим докоряаоть. Гарнi цi московськi попи-бояри!" - подумав Виговський.
I справдi, якби посланцi не були взутi в жовтi сап'янцi, можна було б по всьому - i по обличчi, i по убраннi, i по мовi - подумати, що вони не бояри, а московськi або вiзантiйськi попи. I гетьман, i Виговський здавались врiвнi з ними європейцями.
Вже були пiзнi обiди. Гетьман звелiв накривати столи i попросив послiв на обiд. До столу вийшла гетьманша Ганна, в розкiшному зеленому кунтушi, з чималим дорогим золотим хрестом на шиї, обсипаним брильянтами. Ганна була ще не стара й дуже гарна з лиця, бiла та чорноброва, з ясними карими очима. Вона попросила послiв сiдати за столи. Вийшла й Катерина, Богданова дочка. Гетьман звелiв сiдати за столи i синовi Юрiєвi, i генеральному писаревi Виговському, i своєму зятевi Даниловi Виговському. Гетьманша почастувала послiв. Усi посiдали за столи. Але цей обiд був невеселий. Обидва Виговськi i не дивились на послiв: вони їм стали противнi. Усi мовчали, неначе за столом сидiли високi московськi духовнi особи, архiєреї або митрополити, перед котрими було якось нiяково говорити про буденнi справи. I цей обiд був схожий на панахиду.
- Чи це ми були на гетьманському обiдi, чи на панахидi? - спитав Данило в Iвана Виговського, виходячи од гетьмана.
- Менi все здавалось, що я на панахидi: все не розбирав, чи я обiдаю з боярами, чи з московськими надутими попами, - сказав Iван Виговський.
- Ой, коли б цi обiди з боярами i справдi не стали панахидами по Українi! - обiзвався Данило Виговський.
- Але гетьман, слабий та ще й злий на Москву за її дурну справу з Польщею, говорив з послами дуже круто й роздратовано, - сказав Iван Виговський. - Москви драпувати не годиться: може, ще повернемо справу на свiй бiк. Треба буде поїхати до послiв i попросити вибачення за гетьмана. Не раз i не два менi доводилось i за Польщi вгамовувати та здержувати старого гетьмана пiсля його розмови з польськими послами.
I другого дня Iван Виговський поїхав до московських послiв i сказав їм:
- Ясновельможний пан гетьман звелiв сказати вам "добридень" i спитати про ваше здоров'я, а коли вчора вам була яка недогода, то не майте того за зле: гетьман дуже слабий i тiльки був радий, що ви в його домi хлiб-сiль їли; пробачте йому, що вiн в тяжкiй своїй слабостi палко говорив з вами. Вiн при своїй хворобi тепер на усiх сердиться; такi вже тепер в його норови; i нас усiх вiн усе лає, за якусь нiсенiтницю так розсердиться, що до його хоч не приступай.
Iван Виговський мав талан ораторський i любив говорити, але в розмовi вiн завсiди був дипломатом, i дуже обережним дипломатом.
Посли почали випитувати в писаря про спiл гетьмана з шведами та з Ракочiєм i сказали йому:
- Писарю Iване Виговський! Пам'ятай ласку до тебе нашого царя, служи, працюй для його з щирим серцем i з дорогою душею, без хитрощiв, а твоя служба царевi не буде нiколи забута царем.
- Я гетьмана й полковникiв завсiди наводжу на добру путь, а на знак своєї вiрностi й щиростi в вiрi я оце одружився з дочкою Богдана Стеткевича, благочестивої християнської вiри. Є в його маєтностi коло Оршi в Могилiвщинi, так нехай би цар звелiв вiддати цi маєтностi моїй жiнцi й менi i записати їх за нами, а я буду йому за вiрного слугу до кiнця своєї жизностi. Є государева ласка до iншої шляхти, що царевi не служила, а тi маєтностi були колись Стеткевичевi.
Посли пообiцяли Виговському тi маєтностi, але цар їх не вернув Виговському. Бояри московськi вславились своєю скупiстю навiть за границею, хоч для себе були зажерливi.
Посли знов домагались, щоб їх допустили до гетьмана говорити про свої справи. Але ще їх i до гетьмана не допустили, як в Чигирин приїхали шведський посол, а за ним посол од Ракочiя. Гетьман зараз прийняв послiв. Московськi посли випитували в гетьманських челядникiв, пiдкуповували двома парами соболiв пiдписарiв гетьманської канцелярiї, але нiчого не випитали. Стали вони випитувати в Iвана Виговського, але Виговський запевняв їх, що посли тiльки говорять про любов та згоду з вiйськом Запорозьким i бiльш нiчого.
Одправивши чужоземних послiв, гетьман запросив до себе Бутурлiна та Михайлова на прощання. Iван Виговський та осавул Ковалевський закликали послiв i запросили їх в гетьманськi горницi.
На прощаннi посли довго вмовляли гетьмана, щоб вiн порвав спiл з шведами, помирився з поляками, як будущими царськими пiдданими, i став до помочi полякам проти шведiв.
Одкритий i простий Богдан сказав їм:
- Од шведiв ми не оступимось. Шведи - нашi найкращi спiльники. Нехай цар помириться з шведами. А коли вони не бажатимуть миру з Москвою, тодi ми вчинимо справу на iнший спосiб. А теперечки допроваджуймо до кiнця справу з ляхами: треба наступити на їх з двох бокiв - московське вiйсько по один бiк, а шведський король по другий, i бити панiв, щоб їх з корiнням викоренити i не допустити їх злучитись з iншими спiльниками. Ми їх добре знаємо! Хоч вони на словах i обiбрали государя на свiй престол, але на дiлi цього нiколи не буде. Шукають же вони собi iншого короля в Цiсарщинi.
Посли не знайшли, що на це вiдповiдати гетьмановi. Тодi вони почали домагатись, щоб гетьман звелiв збудувати в Києвi для московського вiйська казарми або понаймати кватири. Гетьмановi було не до вподоби, щоб великоруське вiйсько оселялось в українських мiстах. Вiн почав одникувати й одмагатись. Iван Виговський одразу постерiг, для чого цар думає оселяти московське вiйсько по українських мiстах. Вiн почав потакати гетьмановi i сказав, що однiмати оселi й грунти пiд казарми та дратувати жильцiв небезпечно, щоб з цього дiла часом не вийшло те, що колись вийшло в Суботовi, як ляхи одняли в гетьмана Суботiв, через що й досi ллється кров на Українi. А осавул Ковалевський пристав до його й потакав йому.
Бутурлiн спахнув i промовив:
- Дивно менi та й годi! Як це ви Бога не боїтесь i сорому в вас нема? А тобi, писарю, i тобi, осавуле, не годиться приставати до гетьманських слiв i говорити так голосно. Це звичай людей нiкчемних, негодних!
Виговський зблiд як крейда од боярської лайки. Ковалевський почервонiв з досади й посатанiв.
"Таким тоном говорили колись до нас дикi польськi звiрi Миколай Потоцький, Самiйло Лащ, та й то до Корсунської битви з поляками. Якийсь московський окольничий, якийсь дяк чи пiддячий, нижчий за мене, кидає менi в вiчi лайку при гетьмановi, менi, кращому й вищому за його, менi, великому канцлеровi вiйська Запорозького!" - майнула думка в Виговського.
Вiн замовк, бiльше й слова не промовив, стояв блiдий та задуманий, але затаїв в своїй душi ще бiльшу ненависнiсть до московських гордих, непросвiчених, наглих та грубих бояр.
Гетьман перебив цю розмову i сказав:
- Не знаю, я в Києвi давно не бував. Подумаємо, як це дiло зробити, i подамо звiстку вам на од'їздi вашому через генерального писаря.
Посли розпрощались з гетьманом. На од'їздii з Чигирина вони таки встигли випитати через пiдписарiв гетьманської канцелярiї, чого приїздили чужоземськi посли i що гетьман постановив спiл з шведами та Ракочiєм воювати з Польщею i роздiлити її мiж собою на три частки.
Московськi посли виїхали з Чигирина вже пiсля пізнiх обiдiв. Iван Виговський, випровадивши послiв за мiсто, вернувся додому i одпочивав, сидячи на ганку, неначе одбувши важку панщину. Вiн скинув з себе важкий оксамитовий кунтуш, перевдягся в легенький лiтнiй жупан, сiв на лавцi в просторному ганку i балакав з старим батьком Євстафiєм. Невеличка кватира Виговського стояла на пригорку пiд високою Замковою горою серед розкiшного старого садка, а мiсто спускалось наниз i розстелялось по низинi. Низина, просторнi луки та сiножатi зеленiли неначе застеленi зеленим сукном. Усей Чигирин було видко як на долонi. Виговський одпочивав нiби пiсля важкої роботи, скидаючи очима широкий простiр, де бiлiли купами доми, лиснiли хрести церков та позолоченi макiвки на банях.
Виговський не встиг одпочити, як прибiгла Катерина Виговська, старша гетьманова дочка, i бiгцем вибiгла по схiдцях на ганок. Проворна на вдачу та дуже цiкава, вона ледве дiждалась, поки генеральний писар вернеться додому, i, вглядiвши в вiкно, що вiн проїхав вулицею ва конi, зараз побiгла до його, щоб розпитати за проводи бояр та останню розмову з ними.
Не встигла Катерина i на лавцi сiсти, як у хвiртку вскочила Олена Нечаєва, менша Богданова дочка, i бiгцем побiгла до ганку. I її брала нетерплячка поговорити й розпитати про московських бояр. Незабаром хвiртка знов заскрипiла, i на подвiр'ї з'явився Данило Виговський, стрункий, рiвний, як стрiла, легкий на ходi, i швиденько попростував до ганку. Зараз за ним надiйшов полковник Тетеря, а за ним генеральний осавул Ковалевський, поважний, важкий на ходi, плечистий та поставний. Прибiгло ще кiлька жiнок старшини. В ганку стало аж тiсно. Олена Нечаєва та зо двi козачки пооступались з лавок i посiдали на сходах, щоб дати мiсце на лавках чоловiкам.
Усiм хотiлося побалакати про московських гостей, котрi на сей час усiм не припали до вподоби, навiть були неприємнi, а декому й противнi. Навiть слуга Виговського, старий козак, i той постерiгав, про що буде тепер розмова на ганку, i був такий цiкавий послухати ту розмову, що став коло ганку i насторочив вуха. Виговський вглядiв його i промовив:
- А пiди лиш, Яремо, в льох та наточи меду в жбани та й жди, доки я не звелю подавати!
"Треба бути обережним, - подумав Виговський. - Москва ще стоїть над нами з келепом, а цi бояри пiдкуплять в нас i слуг i випитають, що їм треба".
- Ну й гарнi ж гостоньки були оце в нас в Чигиринi! - почала розмову Катерина. - I вродилась, й охрестилась, а таких пенькiв ще не бачила в гостях в мого батька.
- Бодай їх лиха година взяла! Втомили вони й гетьмана, втомили вони й мене... панькався з ними, як з болячками, - промовив Iван Виговський.
- Це такi болячки, що було б лiпше їх повирiзувати та геть повикидати, щоб не загноїли усього нашого тiла, - обiзвався щирий Данило Виговський.
Тетеря мовчав i тiльки хитро осмiхався усiм своїм широким плисковатим лицем та невеличкими карими лиснючими очками: йому було байдуже про бояр, доки вони не шкодили йому особисто.
- Нагуркотiли, настукотiли московськi цi чорнi хмари та й посунулись на пiвнiч i бодай не вертались! - сказав старий Остап Виговський.
- Лiзуть в палац гетьманiв, мов гуси в тiк: пускай їх, хоч вмри, бо вони приїхали з Москви! Оце гаразд! Трохи не ввiгнали в домовину мого тата, - сказала Олена Нечаєва.
- Коли б пак налазили, як гуси, а то притьмом пруться, як поросята в картоплю, аж кувiкають! Ой давай, мовляв, гетьмане, свою картоплю, бо вона для наших рил саджена в твоєму городi! - додала Катерина й разом реготалась.
- Ну та й придбав гетьман собi приятелiв в Москвi! Цур їм, таким спiльникам! - додав Данило Виговський.
- I цур їм, i пек їм! Що правда, то правда, - обiзвався старий Остап Виговський. - Польськi пани кращi за їх.
- Принаймнi делiкатнiшi. А цi бояри i гордi, як сатана, i дурнi, як ступа, i чваньковитi, ще й до того наглi, наглi без мiри, без кiнця. Два роки минуло, як Україна доброхiть присягла московському царевi, а цi московськi зателепи вже порядкують та орудують на Українi, неначе вони завоювали наш край, [неначе] тричi побили нас в трьох битвах, - сказав Iван Виговський.
- Для їх, москалiв, для їх, стрiльцiв, став палаци, пускай їх в усi мiста, куди їм буде завгодно! - сказав Ковалевський.
- Еге ж! пускай, щоб забрали нас в свої лапища в наших таки мiстах, недалеко ходивши, щоб накрити нас решетом в самiсiнькому гнiздi, - сказав Iван Виговський.
- А якi вони чуднi, оцi бояри! - обiзвалась Катерина. - Не сказати б - московськi попи в рясах та з патерицями... Як вступила я в свiтлицю, то трохи не помилилась: думала просити благословення i трохи не цмокнула їх в руку. Ще добре, що завчасу схаменулась. Ото б вийшла була кумедiя!
- Де, в дiдька, вони схожi на попiв? Вони схожi на татарських мурз або на Батиєвих баскакiв, - бовкнув Данило Виговський. - Це правдива московська татарва, тiльки вiра в них християнська. Наш гетьман матиме багато клопоту з цими боярами, як довго житиме.
- Не мала баба клопоту, та купила собi порося. Оце ж i гетьман купив собi бiду, та й за свої грошi, - пожартував Ковалевський.
- Та якi вони лайливi! як вони грубо говорили з гетьманом! "Тобi, гетьмане, негоже! тобi, гетьмане, непристойно! Ти, гетьмане, i Бога не боїшся, i людей не соромишся!" Лаються та й лаються! Вилаялись та й поїхали, бодай не вертались, - жартувала Катерина.
- I справдi: "поїхав мiй миленький, бодай не вернувся", як спiвають в пiснi, - додав Данило Виговський.
- Та якi ж вони одоробала! Ледве повертаються та сопуть, та хропуть, неначе крiзь сон в лiжку. Та все чогось позiхають... А пiт на гладких щоках так i дзюрчить, неначе залива з стрiхи. Я вже хотiла встати з-за стола та повтирати їм гладкi морди, бо з їх лобiв аж в полумиски капотiло, неначе з стрiхи, їй-богу, хотiла вже втирати їм вуси та бороди, що позамочували в борщi, бо я гидлива: гидувала їсти. Бачила я i польських послiв, i шведських, i венгерських, i волоських, а таких поганих ще зроду не бачила.
- Добре, що гетьман розкоштував, якi на смак московськi бояри і чого нам сподiватись од їх. Може, тепер одвернеться од Москви i оддасть Україну пiд руку турецького султана. Здається, що, пiд турком нам буде вiльнiше, - сказав щирий Данило Виговський.
- Не говори так, брате! Гетьман говорив з великої досади, а як обдумається та помiркує, то, може, скаже iнше, - обiзвався обережний Iван Виговський. - Може, i в Москвi бояри заспiвають iншої, як довiдаються i пересвiдчаться, що польськi пани їх дурять, бо панам тепер дуже й дуже прикрутило.
Iван Виговський був дуже обережний. Хоч вiн i не любив бояр, але добре тямив, що Москва набирається тепер сили, побивши Польщу, i з нею треба поводитись дуже обережно, щоб часом не запобiгти од неї клопоту й лиха через боярську темноту та дурiсть.
- I добре, пане Йване, твоя Олеся зробила, що не перебралась оце з Києва до тебе. Якби вона оце була пообiдала з боярами, то з переляку втiкла б з Чигирина в Київ, - сказала Катерина.
- Та й я б не видержала i дременула б слiдком за нею. Якби прийшлось парити парка через боярськi вереди та лайку, то кожний втiк би од їх хоч i до турка, - обiзвалась Олена Нечаєва.
- Од їх i поли врiж та втiкай чи до ляха, чи до турка, чи хоч i на край свiта. Ну та й цяця ж оцi московськi бояри! - говорив старий Остап Виговський.
- Нелегенько тепер i тiкати од їх, коли запряглись в московське ярмо, - сказав Iван Виговський. - Тепер вони тiльки кричатимуть на нас: "Гей, ставай, круторогий! Цабе, моругий!" Поганятимуть вони нас, як схотять i куди схотять. А нашi - вони йтимуть пiд їх загадом, куди боярам потрiбно.
Виговський скоса поглядав на Тетерю. Тетеря тiльки хитро осмiхався чорними очима, а потiм промовив:
- Кому важке буде те ярмо, той крутне рогами та й скине його; а хто оговтається з ярмом, то й носитиме його, хоч i намуляє собi ним шию.
"Надвоє говорить Тетеря, що i в ступi не влучиш", - подумав Iван Виговський.
- Що до мене, то я, бувши волом, так крутнула б рогами, що й ярмо, й занози, й притику потрощила б, ще й в боярськi пампушки штурхнула б рогами. Ой грубi ж, ще й до того сапатi тi бояри! - говорила Катерина. - Ото буде про що розказувати Олесi, як оце вона приїде в Чигирин!
Гостi Виговського забалакались, розмовляючи за бояр. Коли це за двором несподiвано застукотiли колеса. За ворiтьми спинився ридван. Ярема кинувся з льоху одчиняти ворота.
- Одчиняй, старий, швидше! Плуганиться, неначе вiвця з перебитою ногою, - крикнув погонич за ворiтьми на старого Ярему.
- Хтось приїхав, хтось приїхав! Годi тепер балакати про московських бояр, бо вiтер донесе нашу розмову аж до самої Москви, - сказав Iван Виговський.
"Чи ворог, чи приятель оце в нас за ворiтьми? Видко, що хапається. Певно, щось спiшне! I хто б це був такий?" - вертiлась в його думка.
Ярема одчинив скрипучi ворота так раптово, що аж ворiтницi захилитались. Вiн вглядiв, що на возi сидiв лицар. В одчиненi ворота шугнули чорнi баскi конi, неначе чотири степовi орли, повернули кругом широкого двору i зопалу неначе осiли перед ганком. В повозi сидiв овруцький староста Юрiй Немирич.
Усi впiзнали його i вмить схопились з мiсця. Iван Виговський та Данило кинулись до ридвана так швидко, неначе злетiли по схiдцях на крилах.
- Ого! Саrissimus dominus* (* Найяснiший господарю! (Латин,) -Упоряд.) Немирич! - крикнув Iван Виговський.
- Тuus semper carissimus amicus et frater* (* Завжди найяснiший твiй друг i брат! (Латин,) - Упоряд.) - крикнув Немирич з воза i прожогом схопився i скочив на землю жваво, проворно, неначе йому було ще двадцять рокiв.
Iван Виговський простяг руки i обняв його на льоту, неначе впiймав його на повiтрi. Немирич скочив додолу i тричi гаряче поцiлувався з Iваном Виговським.
Вже сонце скотилось над лiс i обливало двiр i садок червоним свiтом, обсипало лиснючi чорнi з сивиною Немиричевi кучерi, грало блиском на позолоченому держалнi його шаблi, на пiстолетi та кинджалi, заткнутому за черес, на золотистiй кольчузi, котру було видко на персах з-пiд широкого кунтуша. Немирич був рiвний станом, високий на зрiст, гарний з лиця, проворний, аж трохи тороплений.
Данило Виговський, Павло Тетеря й Ковалевський привiтались з Немиричем дуже привiтно. Iван Виговський запросив гостя до господи. Немирич вибiг по сходах на ганок, поцiлувався з старим Остапом i кинув жарт неначе на льоту:
- Ге! reverendissime pater*! (* Ясновельможний отче! (Латин.).) Сидите тут на ганку та хлiб дурно збавляєте. Анумо, з нами в стан до Ракочiя! До шаблi та до списа! - крикнув Немирич до старого Виговського.
- Еге-геї Моє вже минуло. Нам тiльки й зосталось, що на ганку грiтись проти сонечка, - сказав сивий дiд i засмiявся сухими, тонкими, нiби зiв'ялими устами.
- Просимо до господи! до свiтлицi! - просив генеральний писар Немирича.
- Спасибi! Навiщо йти до свiтлицi, коли й тут гарно... Сiдаймо тут та побалакаємо, бо я оце хапком прибiг до Чигирина, летiв день i нiч, - сказав Немирич i не сiв, а нiби впав як пiдкошений на стiльчик.
- Що ж там таке трапилось? Звiдкiль ясновельможний староста прибiг до нас, так що й воронi твої вкрились пiною, як я оце бачу? - спитав Iван Виговський в Немирича.
- Просто з венгерського стану навiсного Ракочiя з-пiд Люблiна, - сказав Немирич.
- Чого ж ваша вельможнiсть там був? - спитав старий Остап.
- Як чого? Я ж пристав до Ракочiя з паном Грондським та з польськими панами дисидентами, соцiнiанами. Нас багато перейшло до Ракочiя, i оце ми бились з королiвським вiйськом. Провчили ми добре короля Яна-Казимiра! Багато панiв присягло на вiрнiсть Ракочiєвi, багато мiстечок та мiст ми поздавали самохiть трансiльванському князевi, щоб провчити короля Яся. Нехай знає Ясь, як небезпечно зачiпати шляхту. Хотiв вiн обчикрижити нашi права i стати неомежованим монархом, щоб керувати панами, як слугами. А ми його самого вигнали з Варшави. Ракочiй вже в Варшавi з вiйськом.
- Невже! - крикнули всi в один голос.
- Вже! Але був вiн в Варшавi довгенько, та оце його вже витиснули з Варшави, бо Богдановi спiльники отi Ракочiєвi вiвчарi та свинопаси, не вартi доброго слова.
- Знаю, знаю! Вони вчились воювати, певно, на запiчку або на печi, отi вiвчарi, волохи та венгри, а не на полi битв, - обiзвався Iван Виговський.
- Вже чи так, чи iнак, а Ян-Казимiр буде пам'ятати до нових вiникiв, як небезпечно зачiпати шляхту. Шляхта ще й переднiше була пооддавала польськi мiста шведам i присягла на пiдданство Карловi Густавовi, щоб показати Яновi-Казимiровi, що шляхта в Польщi дужча за короля i зробить, що схоче. Тодi Ян-Казимiр мусив тiкати в Сiлезiю. А тепер i ми з Ракочiєм дали йому пам'ятного, здорово приборкали його, нехай не квапиться обтинати нашi права. Король хотiв приборкати шляхту, але шляхта не пошилась в дурнi i приборкала короля.
- То ваша милiсть вкупi з шведами бились з королем? - спитав Данило Виговський.
- Авжеж бився! Ще б пак не битись, коли Ян-Казимiр намiрився обтяти нашi привiлеї i стати монархом над шляхтою. Я перейшов був до шведiв, а потiм оце ходив вкупi з вiйськом Ракочiя на Варшаву. Нiяк не всиджу вдома, коли яке ледащо зачепить шляхту, - сказав Немирич, - але тепер, коли ми короля вже добре провчили, я покинув Ракочiя i оце прибiг просто з Ракочiєвого стану до гетьмана. Оце зараз поїду до гетьмана...
Немирич жваво пiдвiвся, неначе пiдскочив, i вже насторочився бiгти по сходах.
- Гетьман нiкого тепер не пускає до себе, вiн давно слабує. Тут тiльки що були посли од шведського короля та од Ракочiя. Гетьман вирядив послiв i лiг на лiжко, бо дуже втомився. Здається, вiн вже на ладан дише. Та чого ж вам, вельможний пане, так приспiло доконче бачитись з гетьманом? - сказав Iван Виговський.
- Хочу оповiстити йому щиру правду про його спiльника Ракочiя i його вiйсько. Ракочiй не вартий доброго слова, не вартий того, щоб з ним держати спiл. А вже його вiйсько, тi венгри та волохи, та усякi греки, та усякi заволоки, то не лицарi чеснi, а правдивi розбишаки. Не вартi вони, щоб ми держали з ними спiл. Краще йти в супряжичi з чортами, нiж з ними. Зараз поїду до гетьмана!
Немирич, нервовий на вдачу, жвавий, непосидючий та палкий, вже кинувся з ганку, щоб вскочити в ридван. Iван Виговський вдержав його за руку.
- Ласкавий пане! Гетьман слабий; вас сьогоднi не пустять до гетьмана. Сiдайте та одпочиньте з дороги, бо ви стривоженi та втомленi. Побалакайте з нами та оповiдайте нам докладно, чого там накоїли тi супряжичi з дiдьками. Будь ласка, ваша милiсть, сiдайте та втихомиртесь! - впрошував Iван Виговський.
Немирич сiв на стiлець. Спокiйна, тиха вдача Виговського, його тихий та привiтний голос неначе свiжим вiтерцем подихнули на палку, неспокiйну Немиричеву вдачу. Немирич сiв i почав оповiдати, але все повертався на усi боки, неначе його силою посадили на стiльцi, неначе хтось держав його силою на одному мiсцi i не давав йому знятись з мiсця i полетiти в гетьманський двiр. Нервовий та ворушкий Немирич своєю неспокiйною вдачею був схожий на запорожця, але з коша не запорозького, а шляхетського. Вiн був ладен кидатись в усякi битви, переходити з шведського стану до Ракочiєвого або й до iншого, аби захистити привiлеї шляхти.
- Ракочiєве вiйсько - це якась наволоч, а не лицарське вiйсько, це ватага диких волоських вiвчарiв та венгерських свинопасiв та пастухiв. А до їх поприставали нашi надднiпрянськi левенцi, що живляться вiйною, та якiсь волоцюги, та пройдисвiти греки, та усяка наволоч. Чи вступлять в село польське або мiстечко, зараз грабують, палять, руйнують, рiжуть товар, вiвцi, кури, качки, свинi, розкладають багаття в загородах, смалять, патрають поросята, їдять, п'ють, а потiм посваряться, полаються за здобуток i давай самi битись та рiзатись! В їх все гульня та рiзанина. Вони нiчого путящого для нас не зроблять. Це Батиєва дика татарська орда, а не вiйсько. Польська шляхта, соцiнiани кинули Ракочiя. Кинув його i я. Менi сором бути в спiлцi з цiєю дикою ордою. Шведи... О! Це iнша рiч! Шведи - це шляхетнi лицарi: з ними варто держати спiл. А Ракочiєвi трансiльванцi... пху! Нi! Зараз поїду до гетьмана i усе докладно заповiщу. Нехай порве спiл з Ракочiєм!
I Немирич знов пiдвiвся, щоб бiгти до гетьмана. Карi чималi очi його блищали. Шляхетне високе чоло лиснiло од поту в одлисках вечiрнього сонця. Ненависнiсть до дикої Ракочiєвої орди блищала в очах, виявлялась в нервовому лицi. Його брала нетерплячка, так що вiн не мiг всидiти на мiсцi.
- Вельможний дорогий друже! Спокiй в цих справах переднiше за все й вартнiше за все. Сiдайте та вип'ємо по кубковi доброго меду та побалакаємо. А завтра, як дiждемо та живi будемо, то й пiдемо до гетьмана. Може, вiн подужчає до завтрього. Скидайте, carissime amice*, (* Дорогий друже (латин.), - Упоряд.) кунтуш та кольчугу i будете в нас дорогим гостем! - сказав Iван Виговський i тихенько бiлою, але жилавою рукою, зсунув з його плечей кунтуш, а далi почав одчiплювати шаблю та витягати з-за череса пiстоль та кинджал.
- Коханий пане! ой, не здiймай з мене кунтуша, бо я таки зараз думаю побалакати з гетьманом! - сказав Немирич i знов насунув на плечi кунтуш.
- Не доступитесь сьогоднi до гетьмана, бо вiн нездужає, про це нема що й казати... Чоловiче! випрягай конi та одведи до станi! - гукнув Iван Виговський до погонича. Немирич трохи заспокоївся. Iван Виговський плеснув тричi в долонi. Старий Ярема принiс здоровий жбдн меду. Данило поналивав медом срiбнi кубки. Немирич вхопив кубка обома руками i втопив гарячi смажнi уста в холодний напиток, заспокоїв жагу i став i сам спокiйнiший. Випивши кухоль холодного меду, вiн глибоко зiтхнув, неначе з самого дна нервових персiв, i його очi одразу стали спокiйнiшi: їх гарячий блиск трохи пригас. Вiн скинув кунтуш, одчепив шаблю, а потiм скинув тонку кольчугу, сiв i заспокоївся.
- Навiщо це ваша милiсть їхала в кольчузi, коли в нашому краї, хвалить Бога, нiгде нема битви? - спитав Тетеря.
- А задля того, що по всьому Подiллi блукають ватаги надднiстрянських левенцiв та диких волоських заволок. Ракочiєва армiя потягла за собою довгого хвоста з розбишакiв та усяких волоцюг, неначе Батиєва дика орда. Ой, пiду я хоч аж в обляги до гетьмана та застережу його од тих розбишак. Може, до гетьмана якось таки доступлюсь.
I Немирич знов схопився з мiсця. Його брала така нетерплячка, що вiн i попару не знаходив, заметушився, парка парив, шукаючи своєї зброї.
- Ласкавий друже! Нехай вже зостається на завтра ця справа. Ваша милiсть завсiди або на вiйнi, або коло книжки та коло науки, а все не всидить без дiла, - сказав Iван Виговський.
- Це правда. Марс та мудра Мiнерва - це улюбленi боги вашої милостi. Од шаблi та до книжки, од книжки та до шаблі, в цьому усе ваше життя, - обiзвався Тетеря.
- Нi, оце менi довелося тепер од шаблi та до шаблi, од меча та до списа, од шведiв та до Ракочiя. Намахався я шаблею на Яна-Казимiра вкупi з польськими панами. Але ж буде йому втямки, як зачiпати нашi шляхетськi привiлеї, нашу шляхетську вольнiсть! - сказав Немирич.
- А тут, вельможний пане Немиричу, гетьман мав багато клопоту з московськими боярами, мабуть, бiльше, нiж польськi пани з своїм королем, - промовила Катерина i таки не втерпiла: розказала Немиричевi усi пригоди з московськими боярами i так жваво обмалювала їх навкруги, i спереду, i ззаду, що Немирич заслухався.
- Ваш панотець, - сказав Немирич, - а наш гетьман дуже помилився, що оддав Україну в пiдданство Москвi. Я пристав до гетьмаиа, покинув свою соцiнiанську вiру, знов прийняв благочестiє i вернувся до нашої давньої церкви, бо люблю рiдний край i ладен служити на добро йому, доки й мого живоття, Але пересвiдчився тепер в тому, що й сам гетьман слабий через те, що йому Москва дала отруту своїм зневажанням наших прав. Бояри не пустили наших послiв i до намету, де вони ставили умову з Польщею на смерть Українi. Я вже про це чув. Москва груба, ще й до того темна; вона ламатиме i зломить нашi привiлеї, нашi умовини з нею, бо й сама їх давно втратила. Московськi гордi бояри давно стали холопами i стукають чолом перед царем. А в Польщi золота воля для шляхти. Не треба було б гетьмановi оступатись од Польщi.
- Мене тут Бутурлiн зневажав, як останнього свого хлопа, назвав мене перед усiма нiкчемним, негодною людиною, - обiзвався Iван Виговський.
- То це так вiн назвав в вiчi нашого генерального писаря, великого канцлера України! - крикнув Немирич i схопився та нiби скипiв. - Так назвав вашу милiсть якийсь нiкчемний окольничий? Отака честь од Москви згодом буде нам усiм! Я знаю бояр добре. Це перевдягненi в дорогi шати неписьменнi темнi мужики, тiльки чваньковитi й гордi, як сатана. Вони здатнi загнути нам i в батька-матiр, а то ще й по-соромiцьки, i не тiльки нам, а й самому гетьмановi.
Вже надворi смеркалось. Гостi пили мед i балакали. Катерина, Олена й iншi жiнки повставали, розпрощались i пiшли додому. Тихi, делiкатнi сутiнки стелились по горбах, по зелених левадах, по луках, неначе на яснi фарби зеленi й червонястi чиясь небачна велетенська рука накидала легенькi прозорi покривала. Над широкими без краю луками, понад Днiпром, навкруги обрiю, небо нiби пiдперезалось фiолетовим поясом - широкою гарячою фiолетовою смугою. А серед тiєї смуги викотився на небо здоровий, як вiко з дiжi, жовтий, пальовий мiсяць i тихо поплив по фiолетовiй смузi, неначе кружало, виковане з матового золота, без свiта, без промiння, без блиску.
Господар знов звелiв принести на ганок меду та венгерського вина. Гостi знов розговорились, i розмова їх велася довго, доки не залиснiв свiт мiсяця на ганку, на матовому бiлому виду красуня Iвана Виговського, на високому чолi, на червоному кунтушi, на широкому бiлому комiрi i довгому волоссi Немирича, котрий i тепер не покинув кальвiнського звичаю одягатись в темне убрання. Тихий свiт мiсяця облив i сивобородого сухорлявого Остапа Виговського, i широкi плечi, плисковате лице та розумнi очi Тетерi. Свiт блищав, лився на стiл, лиснiв на срiбних жбанах та кухлях i освiчував найпросвiтнiшi чола тодiшньої України, найпросвiтнiших її синiв, що вже були зовсiм європейцi i стояли нарiвнi з лiпшими європейцями i бажали добра Українi, i дбали про її гаразд, про її просвiтнiсть скiльки в них було змоги й сили.
Юрiй Немирич зовсiм заспокоївся, одпочив пiсля важкої далекої дороги, розговорився, розбалакався i почав оповiдати про свою давню вандрiвку в чужоземнi краї: в Голландiю, в Нiмеччину, на береги пишного Рейна. Старий дiд Остап слухав, неначе дитина слухає казку.
- Якого там дива я тiльки не бачив! Якi там пишнi краї на високих берегах Рейна! Яке багатство, яка морська торгiвля в Амстердамi, в Гамбурзi! Кораблi за кораблями шугають з моря в порти, неначе степовi орли, i привозять скарби з далекого сходу, з багатої Iндiї. Якi там багатства, якi скарби! В нас на Чорному морi нишпорять тiльки розбишацькi турецькi галери та запорозькi чайки. А там же тих кораблiв - неначе хатiв в Чигиринi. А береги Рейна! Неначе рай цвiте в садках та виноградниках. А над Рейном на скелях виснуть давнi лицарськi замки з гострими баштами. Але i в тих замках вже зникла лицарська воля. Монархи приборкали вже давнiх лицарiв, приборкали тамошню шляхту. Тiльки в Польщi ще стоїть шляхта на своїй волi, як нiгде на свiтi. А од шляхти ж йде просвiта й наука.
- Стоїть тiльки в Польщi, це правда, - обiзвався Iван Виговський.
- Гетьман погано зробив, що оддав Україну Москвi: при Москвi нiгде нiчия воля не встоїть. Вона усе зламає, й потрощить, i загасить те свiтло науки, що i в нас засвiтилось. Помре старий гетьман, тодi нам треба повернути знов до Польщi. Тiльки в Польщi ми, i пани, й козаки, зможемо вдержати свої права та привiлеї, - сказав Немирич.
- Я й сам бачу, що нi волi, нi науки Москва не понесе на Україну, а понесе тiльки грубих, здирливих та лайливих бояр, - обiзвався Iван Виговський.
- Тодi нам треба б заснувати на Українi вищi європейськi школи для мирської науки, унiверситети, от хоч би в Києвi та в Вiнницi або деiнде, - тихо промовив Немирич.
- Ой, треба б, треба б! нема що й казати. Може, колись i заснуємо, - промовив Iван Виговський i задумався. В його майнула думка, як би то взяти в свої руки гетьманську булаву, щоб здiйснити отi золотi мрiї Немиричевi та й свої на добро, на просвiтнiсть рiдної України.
- Тiльки шкода, що гетьман знiс унiю... Навiщо було зачiпати унiю? - обiзвався з кутка старий Остап Виговський.
- Нi, тату! Унiї нам не треба, - сказав Iван Виговський. - Од неї в нас тiльки сварка та змагання i мiж нами самими, i в нас з поляками. Найкраще, як дома одне стадо та один пастир. З ляхом дружи, а камiнь за пазухою держи! Ляхи не повиннi микатись в нашi справи, хоч би ми й [були] пiд Польщею.
Вже мiсяць високо пiдбився вгору, а гостi ще довго сидiли та балакали про невiдому будущину України, про її просвiту та вольнi права. Але в усiх тiльки й мови було про права шляхти, котра в Європi вже втрачувала свої геть-то вже широкi феодальнi привiлеї, як шкiдливi для широкого розвитку народу й городян.
- Як будемо коли пiд Польщею, то козакам треба зрiвняти свої права з великими привiлеями польської шляхти i стати шляхтичами на Українi; отодi нами нiхто не насмiлиться орудувати по своїй вподобi: нi король, нi сейм в Варшавi, нi цар, нi бояри, - сказав Немирйч, встаючи з-за стола.
Iван Виговський задумався, похиливши голову, i мовчав. В його мигали думки про уклад на Українi, який треба було запровадити, який здавався Немиричевi i йому найлiпшим.
"Немирйч каже правду: найлiпше було б, щоб козаки мали права й привiлеї на Українi, якi має польська шляхта в Польщi", - майнула думка в Виговського.
Чи думали, чи гадали цi найпросвiченiшi люди свого часу на Українi, що великi шляхетськi привiлеї впадуть вагою на народ, i що вони самi потонуть з своїми нащадками в польському шляхетському морi, а їх нащадки, споляченi до п'ят, стануть ворогами Українi й народовi...
Ще довго балакав Немирич i розказував про пишнi чужоземськi краї. Гостi повечеряли на ганку i розпрощались з господарем. Господар поклав спати Немирича в своєму покої, а сам послався на ганку на лавi i лiг на одпочинок. Але сон не брав його. Мiсяць високо пiднявся на небi, i на ганок впала тiнь. Виговський згадав Олесю, згадав Київ в мiсячному сяєвi... А в його думцi виникали якiсь чудовi чужоземськi здоровi мiста десь над Рейном, десь над морем в Голландiї. Вiн неначе бачив кораблi в портах з багатою вантагою усякого дорогого краму, нiби бачив якiсь собори пишнi, високi, бачив школи. I це усе вiн переносив в своїй думцi на Україну: багатi кораблi уявлялись йому вже на Чорному морi, а школи - в Києвi, на Українi... I йому забажалось взяти в руки булаву, щоб тiльки позаводити це усе i на Українi.