Зачувши про цей гетьманський вчинок, старий Лютай так i скипiв. Цiлий день ходив як сам не свiй, сердився, з усiма лаявся, чiплявся до жiнки, лаяв Маринку, а по обiдi звелiв синовi запрягти коня в вiзок i побiг в Чигирин до своїх старих приятелiв.
Того таки дня ввечерi Маринка примiтила, що Демко все шепочеться з сином, все виходить з хати i розмовляє з ним нишком то в ганку, то на причiлку. Пiсля вечерi, вже смерком Маринка заглядiла в вiкно, що старий Лютай неначе крадькома пройшов попiд вiкнами в садок i понiс здоровий бутель горiлки, прикривши його полою жупана. Слiдком за батьком майнула пiд вiкнами постать Зiнькова. Зiнько понiс два здоровi хлiби пiд обома пахвами, накинувши наопашки жупан i прикривши хлiб полами. Перегодя Маринка примiтила, що пiд вiкнами майнула ще одна висока постать i простувала з гори в садок. Вона впiзнала полковника Джеджалика, найлютiшого ворога полякiв та Виговського. За ним знов майнув хтось крадькома, неначе закрадався з-за хати, щоб когось впiймати, а за ним ще пройшло два старi дiди.
Маринку взяла цiкавiсть. Свекрухи не було в хатi. Дитина вже спала. Вже й слуги поснули. I в хатi, i в дворi було тихо. Маринка вибiгла з хати i побiгла стежкою в садок. Старий садок рiс по крутiй горi i спускався з горбка в глибокий ярок. Старi грушi та яблунi неначе заливали вщерть той яр густим гiллям. Маринка спинилась коло густих кущiв лiщини та калини. Вона почула, що в яру гомонять люди. Гомiн, тихий i здержливий, часом здужчувався, то знов затихав, ставав тихий, як шелест листу. В садку пiд старим гiллям було поночi, аж чорно, неначе в погребi, i звiдтiля розносився тихий, але густий гомiн. Маринцi здавалось, нiби десь в пасiцi вийшло з уликiв два або три рої разом i гули на всю пасiку.
"Що це за диво? Якi це люди зiбралися в гущавинi садка в цьому глибокому яру? I чого вони зiбрались не вдень, а вночi? I старий Лютай, певно, тут, i Зiнько простував сюди крадькома, потай од мене. I тi, якiсь темнi високi постатi, певно, йшли сюди..."
Маринка виглянула з-за кущiв i знов побачила, що з другого боку садка знизу простували попiд коноплями з десяток чоловiка i неначе пiрнули в гущавину садка. Маринцi стало чогось страшно, не вважаючи на те, що од неї дуже близько ворушились i гомонiли люди, що вона не сама стояла в чорнiй темрявi, а побiч живих людей.
"Щось та є! Не дурно ж старий свекор прикривав полами бутель, а Зiнько хлiб? Може, це якесь козацьке потайне чарiвниче святкування?" - подумала Маринка i несподiвано зразу вся охолола, їй здавалось, що от-от незабаром блисне огонь на небi, i в садок, у чорний яр, впаде з неба огневий змiй; їй здавалось, що помiж кущами заворушаться дiдьки, виставлять здоровi роги, вишкiрять здоровi червонi залiзнi зуби, розпеченi на жару. Маринка почувала, що в неї по спинi пiшов мороз, що її морозить всю од голови до нiг. Зуби застукали в ротi, неначе в пропасницi. Вона боялась рушити з мiсця, не мала сили тiкати, неначе її ноги приросли до землi. Вона чула багато оповiданнi в про запорожцiв-характерникiв, про їх чари, i їй здалося, що тi чарiвники-запорожцi наїхали до старого Лютая в гостi темної ночi, при ясних зорях, наїхали не в двiр, а потаємцi зайшли в глибокий чорний яр, в густий старий садок, щоб справляти якийсь чарiвничий бенкет, щоб чинити якiсь чари вкупi з господарем, її свекром, потай од людських очей.
Мiж кущами в чорнiй iмлi блиснув огонь, неначе затлiлась жарина; коло неї рядком спахнула друга жаринка, а далi третя й четверта, а потiм зажеврiв цiлий рядок червоних жаринок. Гомiн гув в яру, неначе бджоли гули в уликах. Маринцi здалося, що огонь от-от спахне пiд її ногами, що чарiвники-запорожцi дiзнаються, що вона стоїть за кущами, i спалять її пiдземним огнем за її цiкавiсть. Вона напрудила свої сили i одскочила за другий кущ калини. Несподiвано гомiн ущухнув. В яру стало тихо й мертво. Маринка почула тихий голос. Вона впiзнала той голос - то говорив старий осавул Лютай.
- Старi брати товаришi, i ви, запорожцi. Гетьман постановив в Гадячi умову з королем: вiн з декотрими полковниками та недоляшками, православними панами знов запродав Україну Польщi. Вже й посланцi його, посланi в варшавський сейм, вернулися з Варшави. Король прийняв Україну пiд свою державу. Козацька старшина дiстала од короля препоганий для України гостинець - шляхетське право. Знов настануть для України старi порядки! Знов прийдеться одбиватись од польської нахаби! Може, знов пани помаленьку повертаються на свої землi, заберуть народ до панщини. Гетьман з козацькою старшиною заведуть нове шляхетство, нових панiв замiсть старих.
- Не попустимо цього! не попустимо! Поляжемо покотом на полi битви, накладемо своїми головами, а цього не попустимо гетьмановi! - зашепотiли старi козаки.
- Смерть гетьмановi! Повiсити б за це дiло Виговського на першому деревi на гiлляцi!
- Повiсити його на воротях його двору! - гомонiло кiлька запорожцiв, котрих запорозький отаман Iван Сiрко прислав в Чигирин на розвiдки.
Маринка з переляку iздригнулась. Вона все тепер втямила: вона постерегла, що старий Демко задумав пiдняти бунт проти гетьмана i вбити його, i для цього зiбрав потаєнцi в свiй садок на яру своїх прихильникiв та однодумцiв. Маринцi неначе з'явилась жива гетьманша. Гетьманша нiби стоїть над вбитим гетьманом i ламає з горя руки. Гетьман пiдплив своєю кров'ю i лежить порубаний та пострiляний.
"Побiжу до гетьманшi зараз! зараз, i остережу її i все розкажу! Гетьманша тепер пробуває в Чигиринi... приїхала з Суботова", - блиснула, як блискавка, в одну мить думка в Маринки. Але її взяла жiноча цiкавiсть: їй хотiлось послухати, що говоритимуть далi. Страх чарiв, страх од нечистої сили вже минув.
- Смерть польському наймитовi! Смерть королiвськiй собацi! Смерть польському пiдлизi! Смерть пронизi! - говорив один запорожець, i його голос пронизував густий гомiн, як рiзкий крик чайки пронизує шум i завивання бурi на морi.
- Послухайте, панове, моєї ради! На що нам здалася смерть гетьмана? Ми лiпше вхопимо його в його палацi i виженемо в Польщу! - гомонiв чийсь голос, i Маринка впiзнала чистий дзвiнкий Зiнькiв голос.
- Смерть Виговському! Повiсити його на брамi! - загомонiли запорожцi i наймити з близьких козацьких броварiв.
- Вiн хоче знов приневолити нас до панщини! Полковники хотять стати панами, знов завести шляхетчину! Це гарно! Не треба нам панiв! Смерть гетьмановi! - не вдержався один наймит з броварнi.
- Приятель Виговського Юрiй Немирич, хоч i православної вiри шляхтич, вже навiв польського вiйська в Чернiгiв, Борзну та Нiжин. Польськi жовнiри вже вимагають, щоб їх харчували нашi села й городи. В Нiжинi i в iнших мiстах козаки вже збунтувались i вирiзують жовнiрiв. Сам Немирич втiк з Нiжина. Козаки застигли його коло села Свiдовця i порубали на шматки його! Ми через тиждень вночi проти понедiлка нападемо на Виговського двiр i вхопимо його живцем, - говорив Демко Лютай.
"Проти понедiлка вночi... Дам знати гетьманшi! Дам знати, хоч би прийшлось i вмерти", - подумала Маринка i, як стрiла, полетiла з кущiв на гору, вбiгла в хату, впала на постiль i заплющила очi, прикинулась, нiби вона спить. Але вона не спала всю нiч. Соннота та дрiмота неначе втiкли од неї i пiшли по хатах до людей, щасливiших за неї. Маринка встала з постелi, як тiльки почало розвиднюватись. I старий Лютай, i Зiнько спали довго i повставали вже як сонце височенько пiдбилося вгору. Маринка поралась, заводилась готувати снiдання. Посiдали за стiл снiдати. Маринка все спускала очi вниз i не могла глянути просто в вiчi нi свекровi, нi Зiньковi. Їй було нiяково з ними вкупi за столом i дивитись їм в вiчi. Їй здавалося, що вона нiби щось вкрала в їх i недобре сховала.
"Побiжу до гетьманшi сьогоднi... одпрошуся в Зiнька та свекрухи нiби по дiлу. Але по якому дiлу менi одпрошуватись, коли нiякого дiла нема? Коли б часом старий не догадався, чого я прошуся до гетьманшi... В гостi до гетьманшi не випадає проситись, бо сьогоднi будень, та й роботи чимало. Пiду завтра або пiслязавтра", - думала Маринка, втупивши очi в землю, їжа не йшла їй на думку. Вона все нiби бачила перед собою гетьмана, порубаного, порiзаного ножами, бачила, що нiби вiн плаває в своїй власнiй кровi. Щодня пiсля того Маринка думала одпроситись до гетьманшi в гостi, i щодня не ставало в неї смiливостi й запикнутись про це перед Лютаїхою та Лютаєм.
Тиждень минав. Настала субота. В суботу було роботи в господарствi ще бiльше. Маринка мучилась, трохи не плакала.
"Одпрошуся завтра до церкви, а з церкви забiжу до гетьманшi", - подумала Маринка i заспокоїлась, думаючи, що вона попередить напад козакiв на гетьмана.
Тим часом того тижня гетьман трохи не загинув од руки полковника Джеджалика. Задумавши небезпечне для себе дiло, Виговський знов найняв татарську орду. Карач-бей привiв орду i отаборився в степу. Гетьман виїхав до татар, щоб стати з ними в спiлку. Пiсля присяги i козаки, й татари пили та гуляли. Виговський по своєму звичаю не пив, тiльки прикинувся п'яним. Ввечерi вiн увiйшов в свiй намет, але не лiг в йому спати, а пiдняв полу намета i шмигнув в татарський стан. П'яний Джеджалик увiйшов в намет i шаблею порубав тiльки постiль Виговського...
В недiлю Маринка пiшла до церкви, впала на колiна i молилась, щоб Бог одвернув напасть од гетьмана та гетьманшi. Пiсля служби Божої Маринка не пiшла, а бiгцем побiгла до гетьманського палацу.
"Але як менi сказати про змову козакiв вбити гетьмана? На кого ж це я думаю виказувати? Невже менi доведеться виказувати на свого свекра та Зiнька? А що, як гетьман звелить вхопити свекра й Зiнька i постинати їм голови?"
Ця думка блиснула в Маринки, як блискавка. Маринка спинилась i стояла на одному мiсцi, як укопана. Вона й сама не знала, чи йти до гетьманшi, чи вертатись додому, їй стало жаль Зiнька. Вона нiби бачила очима, як Зiнька ведуть на кару, кладуть голову на колоду i стинають йому голову. Бiдна Маринка неначе побачила, як блиснула сокира в здорових руках ката-татарина, неначе почула, як стукнула сокира, як бризнула Зiнькова кров, як голова покотилась по землi. Маринка крикнула i повернула назад. Сльози закапали з очей. Вона бiгла по улицi додому, неначе втiкала од страшного кривавого видовища. Вже вона вибiгла за мiсто, вже з мiста було видко свекрiв хутiр на горi. Тихий вiтер повiвав на неї i прохолоджував її лице. Вона знов спинилась i задумалась. Знов вона пригадала, яка страшна смерть жде гетьмана, а може, й гетьманшу!
"Боже мiй! що менi робити? що менi почати? -думала Маринка, ламаючи руки. - I в кого менi поради питати? Одна рiдна мати дала б менi пораду... але я крил не маю, щоб летiти до неї поради питати".
Маринка довго стояла, неначе непритомна, ламала руки. Думки неначе згасли в головi, як свiтло на вiтрi. Але несподiвано на неї найшла думка, неначе десь з неба впала.
"Скажу я гетьманшi, що знаю напевно, що чула од людей, нiби чигиринськi козаки та робiтники-наймити змовились сьогоднi ввечерi вчинити напад на гетьманську оселю i звести з свiта гетьмана. Про свекра й Зiнька нiчого не скажу; не скажу й слова: i хто, i що, i де, i як".
I Маринка знов повернула назад, побiгла в мiсто i застала гетьманшу дома.
Гетьманша сидiла задумавшись. Вже не одна неприємна чутка доходила до неї й до гетьмана. Як тiльки посланцi прибули з Варшави i привезли грамоти од короля, увесь Чигирин загомонiв проти гетьмана. Загомонiли простi козаки, почали нарiкати на гетьмана мiщани, загули селяни в близьких селах, наймити на броварнях, загомонiла чорнота i усяка сiрома. Гетьман знав про цей гомiн невдоволених, але вiн надiявся на свiй Чигиринський полк, складений з нiмцiв, православних сiрачкових шляхтичiв та вiрних козакiв, надiявся на татарське вiйсько, що стояло напоготовi за Чорним лiсом, а ще бiльше покладав надiю на короля й польське вiйсько. Гетьманша сидiла задумана й блiда. Одна несподiвана чутка за другою, як чорний ворон за вороном, залiтали в гетьманський двiр i тривожили гетьмана й гетьманшу.
Маринка вбiгла в свiтлицю блiда, стривожена й заплакана. Вона привiталась до гетьманшi, сiла й зразу заплакала. Гетьманшi здалося, що в домi Демка Лютая трапилось якесь нещастя, що Зiнько несподiвано або скалiчив себе, або занедужав, або помер, або старий Лютай вмер наглою смертю.
- Маринко! Що з тобою? Чого ти плачеш? -спитала гетьманша, сама стривожена.
- Моя дорога гетьманшо! Скажи гетьмановi, щоб зараз-таки, зараз тiкав з Чигирина, бо сьогоднi вночi буде йому бiда, - сказала Маринка.
- Яка бiда? - спитала гетьманша i трохи зблiдла на виду.
- Буде йому смерть: його хотять вбити сьогоднi ввечерi або вночi, - сказала Маринка.
- Як ти знаєш про це? Хто тобi сказав? Хто хоче вбити гетьмана? - питала гетьманша, хапаючись з питаннями.
- Я про це чула на свої вуха... на улицi... пiдслухала в садку. Чигиринськi старi козаки, мiщани та наймити з броварiв змовились цiєї ночi вбити гетьмана.
- Ох, моя лиха година та нещаслива! - крикнула гетьманша i охолола, й остовпiла.
Маринка знов заплакала голосно на всю свiтлицю: їй жаль було i Зiнька, жаль було i гетьмана та гетьманшi, i вона зуби зцiпила, щоб не признатись i не вихопитись яким словом про те, хто має замiр вбити гетьмана. Цей плач почув гетьман з другої свiтлицi. Вiн раптом одчинив дверi i заглянув в ту свiтлицю, де сидiла гетьманша.
- Хто тут плаче? - спитав гетьман. - Маринка! Чого це ти, Маринко, плачеш?
- Тiкайте з Чигирина, ясновельможний гетьмане, бо цiєї ночi хотять вас вбити: цiєї ночi вас або зарубають, або повiсять, або живцем вiзьмуть i випровадять кудись, а вже куди, про те й сама не знаю. Я пiдслухала це все на улицi. В мiстi неспокiйно... Тiкайте! - говорила Маринка, i її сльози та хлипання мiшались з розмовою, з уривчастими словами та викриками.
Виговський зблiд на виду. Це була не перша чутка, котра доходила до його, що його збираються вбити.
Тiльки що Маринка вийшла з дому плачучи, в гетьманський двiр вскочили на конях п'ять польських жовнiрiв. Гетьман вглядiв їх у вiкно i вискочив у ганок. Конi були вкритi пiною i важко сапали, аж боки в їх ходором ходили. Гетьман впiзнав затяжцiв Юрiя Немирича.
Звiдкiль ви прискакали? Що трапилось за Днiпром? гукнув гетьман до жовнiрiв. Бiда нам, ясновельможний гетьмане! - обiзвався один жовнiр. - Пан Немирич поставив жовнiрiв на станцiях в Чернiговi, в Борзнi, в Нiжинi та в iнших мiстах. Мiщани й хлопи не хотiли давати нам харчiв та станцiй i кричали та лютували, що Немирич та гетьман навели польського вiйська на Україну. Ми стояли в Нiжинi. Василь Золотаренко зрадив тобi, ясновельможний. Вночi прийшов пiд Нiжин Переяславський полк, що зостався вiрний царевi. Золотаренко покинув на нiч незапертi ворота без сторожi. Переяславськi козаки одчинили вночi ворота, ввiрвались в мiсто i крикнули: "Бийте ляхiв!" Мiщани й мужики пристали до козакiв i за одну годину повбивали п'ять хоругвiв. В iнших мiстах так само повбивали жовнiрiв. Наш рейментар пан Немирич втiк. Козаки наздогнали його за Кобизчею коло села Свiдовця i порубали його на шматки.
Гетьман став бiлий як стiна. Двi сльози покотились з очей: йому було жаль Немирича, найпросвiченiшого чоловiка на Українi, котрий i Україну любив, i бажав їй щастя-долi, i стояв за спiлку України з Польщею, бо вважав на цю спiлку як найлiпшу. Настав вечiр. Гетьмановi оповiстили, що по улицях в Чигиринi скоївся якийсь несподiваний рух: скрiзь було примiтне якесь вештання. Вештались козаки, вештались мiщани. З сiл, з близьких броварiв найшло багато хлопiв, налiзло багато голоти. Все те чогось никало по улицях, вешталось по хатах, по дворах. Гетьман неначе по-чутив дух смалятини серед пожежi. Вiн почував душею, що от-от незабаром десь схопиться полум'я пожежi, на котрiй вiн накладе своєю головою.
- Тiкай, серце, з мiста! - тихо говорила гетьманша Ви-говському. - В мiстi небезпечно. Можуть напасти на тебе з-за угла, з якогось закутка, з садка. За мене не бiйся! Я сяду на коня i сховаюсь в твердинi. Мене оборонять обозний Данило Олiвемберг та найняте нiмецьке i татарське вiйсько.
Як тiльки надворi смеркло, гетьман спохвату скочив на коня i, як вiн сам потiм говорив, в однiй сукманi, верхом на конi втiк з Чигирина. Вiн покатав пiд Германiвку, де козацьке вiйсько зiбралось на раду по його приказу. На Германiвськiй радi Виговський думав оповiстити Гадяцьку умову, прийняту й затверджену королем та варшавським сенатом.
В той час Юрiй Хмельницький вже вернувся з Києва i прибув до Переяслава. Звiдтiля вiн послав вiрного слугу свого батька, Брюховецького, з унiверсалом до запорозького отамана Iвана Сiрка. В тому унiверсалi молодий Юрiй жалiвся на Виговського, що вiн не вертає йому гетьманської булави, що вiн грабує Богдановi скарби i вживає їх на свої потреби. Сiрко прибув з своїми запорожцями i вкупi з Юрiєм та вiрними йому козаками рушив з вiйськом на Чигирин, щоб вигнати Виговського i настановити Юрiя гетьманом.
Одного вечора смерком Маринка знов примiтила, що старий Демко майнув попiд вiкнами i понiс пiд полою здоровий бутель горiлки. Вона вглядiла, що й Зiнько понiс пiд полою два здоровi хлiби i попростував слiдком за батьком з гори в гущавину садка. В Маринки серце забилось з переляку. Вона знала, що гетьман виїхав з Чигирина, i не боялась за його, але й знала, що її сестра в первих, гетьманша, з малим синком Остапком зосталася в Чигиринi. Маринка прожогом кинулась з хати надвiр, перебiгла город попiд окопом, вскочила в гущавину садка i сiла в кущах, затаївши дух. Їй було видко, як люди йшли з гори, як перелазили внизу садка через тини i пiрнали в гущавину садка. Маринка почула тихий гомiн, побачила жеврiючi люльки через листя та гiлля. Вона насторочила вуха i почала прислухатись.
- Яз старими козаками засяду коло мосту в садках за частоколом, - почав гомонiти старий Демко. - Юрась та Сiрко з запорожцями будуть iти в Чигирин через два мости на Тясминi, а Брюховецький зайде з другого боку Чигирина згори, кинеться на гору i вiзьме твердиню. Я з старими засяду за частоколом, i як тiльки вийдуть нiмцi, та шляхтичi, та козаки, вiрнi Виговському, до мостiв, щоб обороняти мости, ми вискочимо з-за частоколу i вдаримо на виговцiв з потилицi.
- Добра твоя рада! - загомонiли старi козаки, сподвижники Богдановi.
- А ви, молодi козаки й голота, повтiкайте з Чигирина, повиходьте назустрiч Сiрковi та Юрiєвi, пристаньте до їх вiйська та й рушайте з ними на Чигирин. Дайте доброго перцю виговцям! - говорив Демко.
- Добре! Добре! Згода! - гукнули козаки й хлопи.
Маринка охолола. Вона догадалась, що й Зiнько незабаром, не цiєї, то другої ночi вийде з молодими козаками та мiщанами з Чигирина i пiде на битву не за Виговського, а проти Виговського. Довго ще гомонiли козаки в гущавинi, довго пили по чарцi та курили люльки. Але Маринка вже не чула того гомону i не прислухалась до його, вже не бачила, як палахкотiли та жеврiли, як жар, козацькi люльки. Вона тiльки й почувала, як її здавило коло серця, як сльоза за сльозою котилася з її очей. Маринка встала i тихою ходою пiшла на гору. Вона увiйшла в кiмнату, впала на лiжко i заридала, припавши лицем до подушки.
"Тепер Зiнько мiй пiде з Чигирина на вiйну, доконечне пiде! Тепер я бачу, яке менi горе, що я козачка. Горе моє, недоле моя! Не одну нiченьку доведеться менi обливати гiркими сльозами бiлу постiль, вранцi вмиватись не криничаною, нi рiчаною водою, а дрiбними сльозами..."
Цiлий день Маринка ходила як сама не своя, робила роботу як сонна. Цiлий день в неї очi були червонi, заплаканi. Зiнько поглядав на неї скоса i думав: "Ну, та й почувливi ж отi жiнки на серце та чуйнi душею! Я тiльки що задумав йти в битву, а вона вже нiби душею це передчуває, неначе їй з неба принесено звiстку i кинуто в самiсiньке серце. Чудне й дивне жiноче серце!"
Маринка цiлий день слiдкувала за Зiньком, де тiльки ступала його нога. Зiнько пiшов у станю, довго чистив шкреблом свого найкращого коня, заклав йому багато сiна, насипав в жолоб вщерть вiвса пополовинi з пшеницею, лагодив та чистив сiдло, насипав в сакви вiвса на дорогу. Маринка все те бачила i тiльки важко зiтхала. Зiнько все порався в станi та в дворi, вештався й не присiдав. Маринка заговорювала з ним, зачiпала його, промовляла до його ласкавими словами, а Зiнько i не дивився на неї, i не слухав її. Пишнi русявi його кучерi аж гойдались на вiтрi, розкудланi й нерозчесанi, неначе густа жовта пшениця на полi, пом'ята буйним вiтром. Вiка були спущенi i закривали тихi ласкавi очi. Зiнько оглядав збрую, оглядав рушницi.
- Чом ти не говориш зо мною? Чом ти й слова не промовиш до мене, неначе важким духом дишеш на мене? Чи ти сердишся, чи ти збираєшся кудись в далеку дорогу? - питала в Зiнька Маринка.
- Нiколи менi тепер з тобою балакати. Йди в хату та роби своє дiло! Ще наговоримось, - сказав Зiнько, роздивляючись на гнуздечку, обковану срiбними бляшками та гудзиками.
- Твої думки вже не дома! Твої думки лiтають вже десь далеко, в далекому краї. Чом ти не обiзвешся до мене й словом? Чом ти не подивишся на мене тихими очима? Твої очi нiби зайнялися огнем. Щось є, та тiльки ти менi не кажеш усiєї правди! - бiдкалася молода козачка.
Зiнько пiдвiв на неї очi. Очi блиснули огнем битви, блиснули злiстю.
- Може, ти чого на мене сердишся? Може, тобi в чому недогода? Може, я тобi не вмiла догодити? Ти чогось сердишся на мене? Еге?
- Гаразд, що ти дуже добра сьогоднi. Йди в хату та гляди дитини. Менi треба оглядiти збрую. Йди собi од мене! Бабам нечля микатись в козацькi справи.
Маринка покiрливо вийшла з станi, похнюпившись i задержуючи в грудях важке зiтхання. Вона пiшла в хату, стала до роботи, а робота випадала з рук, неначе вона не володала руками. Стара Лютаїха зйрнула на неї скоса.
"Отже ж, молодиця догадується, що Зiнько сьогоднi лаштується в дорогу. I як вона догадалась? I хто їй сказав про це?" - подумала Лютаїха i сама зiтхнула, їй прийшли на думку давнi лiта, давнє лихо, коли вона була молода, коли й їй не раз доводилось випроводжати на вiйну свого Демка, коли Демко привiз їй звiстку, як синiв пошматували ляхи гарматами i полили їх кров'ю бiлий снiг. Вона ще важче зiтхнула, але тихо-тихо, здавлюючи в собi давнiй, припалий мохом, та пилом, одгук давнього горя.
"Ох, перша розлука, як смерть для серця! Але за першою буде друга й третя, i кiнця їм не буде, i лiк їм погубиш! А для бiдної молодицi це ще тiльки перша розлука, гiрка як полин!" - подумала стара Демчиха.
Настав вечiр. Наймичка подала вечерю в ганок. Усi посiдали кругом стола i вечеряли мовчки. Маринка тiльки ложку вмочала i прикидалась, нiби вона вечеряє, їжа не йшла їй на думку.
- Час, сину, виїжджати в дорогу. Сiдлай коня та не гайся, щоб ти од товаришiв не зостався! - сказав Демко, навiть не глянувши на Маринку.
Зiнько осiдлав коня, насипав в сакви вiвса. Мати поклала в сакви харч. Зiнько перекинув сакви через конячу спину i прив'язав їх до сiдла.
- Тепер благословiть мене, тату, i ви, мамо, в небезпечну дорогу! - промовив Зiнько.
Старий поблагословив сина. Мати накинула Зiньковi на шию золотий хрест на чорному шнурку i тихо заплакала. Маринка закрила очi рукавом, одвернулась, припала головою до одвiрка i неначе її i в хатi не було, неначе вона й на свiт не родилась. Вона не насмiлилась навiть спитати, куди од'їжджає Зiнько.
Кiнь стояв, прив'язаний до стовпа, обернув голову до ганка i заiржав од нетерплячки, неначе промовив: "Швидше, козаче! Не гайся, бо не втерплю, стоячи в дворi! Хочу летiти в степ i полечу з тобою вкупi орлом на ворога..."
Зiнько зiйшов з ганку i за ним тихою ходою ступав старий Демко. Маринка пiшла слiдком за ними плачучи.
- Побiжи, дочко, та одчини ворота! - гукнув старий. "Я б зав'язала, закувала залiзом ворота, щоб не пустити милого!"- подумала Маринка i не рушила з мiсця.
Зiнько скочив на коня. Кiнь, як змiй, звився i став дибом. Зiнько ледве всидiв на сiдлi Стара Демчиха подибала одчиняти ворота.
- Скажи ж менi, милий, куди од'їжджаєш, щоб я знала звiдкiль тебе виглядати, з котрого шляху: чи од сходу сонця, чи од заходу? Ой, вертайся швидше! Не барися довго, бо я вмру за тобою! Скажи ж менi щиру правду, куди од'їжджаєш? - крикнула Маринка i припала головою до сiдла та й заголосила, як по мертвому. Сльози душили її; вона почувала, що ледве дише.
- Не скажу, Маринко, бо й сам не знаю, звiдкiля вернуся... а може, й не вернуся, - сказав Зiнько.
- Дай йому, дочко, шовкову хустку на дорогу. Як впадеш, сину, на степу пострiляний та порубаний, то закрий хусткою вид, щоб степовi орли не виклювали часом очей, доки товаришi пiднiмуть тебе з землi живого! - гукнув батько.
Маринка розв'язала на головi шовкову червону хустку i подала Зiньковi. Розкiшна коса впала з-пiд очiпка i кучерявим хмелем впала на плечi i розсипалась до пояса. Маринка припала до сiдла i заголосила на ввесь двiр. Пiшла луна од того плачу по саду, по зелених вербах. Зiнько почував, що й його давило коло серця, але йому хотiлось битви, хотiлось погуляти в чистому полi, бажалось покарати ворогiв. Завзяття обняло його, неначе огнем, в одну мить. Вiн задушив жаль в серцi, свиснув, пустив поводи. Кiнь, як скажений, вискочив в ворота i залупотiв копитами. Пiднялася курява i вкрила хмарою коня й козака.
Марина вернулась до хати, поливаючи стежку сльозами.
- Важка буде тобi, дочко, ця нiченька! - промовила Лютаїха, плачучи. - Але не плач, дочко, не вбивайся! Така вже наша доля. Перша розлука буде важка, як страшна хороба, як сама смерть, а друга буде вже не така важка. Поживеш - звикнеш.
Мати втiшала Маринку, а в неї самої сльози крапали дрiбним дощем за коханим найменшим сином.
- Ану, баби! Оце розрюмсались! Велике, пак, диво, що козак їде на вiйну... От я вам поставлю корито, то ви до свiта наплачте повне корито слiз, може, хоч курчатам знадобиться... Ой баби, баби! Чудна в вас вдача! - жартував старий. - Ревуть обидвi, як корови за телятами. Ось потривайте! Прийдуть ляхи Виговського, муситимете й ви стати на муштру за рушницями. Ти, стара, станеш за козацького полковника, а Маринка в тебе буде за осавула, а наймички позабирають в руки рушницi та й будете палити з гори на ляхiв...
Цiлу нiченьку проплакала бiдна Маринка, припавши ниць до подушки, облила бiлу постiль сльозами, їй все привиджувалось, що вона бачить Зiнька, пострiляного, порубаного, на зеленому степу з лицем, накритим червоною хусткою, а кругом його обсiли чорнi ворони та орли i ждуть його смертi, як розкiшного бенкету. I другого дня ходила вона заплакана, як нежива. Сумнi Маринчинi карi очi стали ще сумнiшi, неначе вона тiльки що поховала Зiнька та вернулась з кладовища. Маринка зблiдла, схудла, спала з тiла, неначе занедужала, неначе тиждень недужа лежала.
В Чигиринi пройшла чутка, що багато козакiв з Чигиринського полку один по одному повтiкали з Чигирина i виїхали назустрiч до вiйська Юрiя Хмельницького та запорозького атамана, славного Iвана Сiрка, щоб пристати до їх. Слiдком за ними майнуло чимало чигиринських мiщан, селян з близьких сiл та усякої голоти. Маринка прочула про це i догадалась, звiдкiль виглядати свого милого. Вона щогодини виходила на гору i очi видивила, поглядаючи на Черкаський шлях за рiчкою, що вився гадюкою на двi верстви глибокими пiсками мiж чималими пiскуватими бiлими горбами. За тi смуги бiлого пiску поривало її душу щодня, щогодини.