Решта періодичних украiнських виданнів видається украiнською мовою з украiнською синтактикою й з украiнськими етимологічними формами й кулішевим правописом або тільки з однією точкою над і, або з двома точками для назначування ї йотированого, „Рілля", „Світова Зірниця" й украiнський одділ в „Почаєвcькихъ ИзвЪстiяхъ" видаються дуже гарною народньою мовою і дуже добре й педагогічно примитиковані до невеликого розвитку селян. „Дніпрові Хвилі", „Світло", „Рада" таксамо, загалом сказавши, видаються доброю украiнською мовою, але не скрізь в статтях однаковою: де трапляються статті або дописи з Галичини, там буває неначе накладана датка: зараз око натикається на якусь инчу, не народню, якусь робляну синтактику; слова поскладяні по латинських зразцях, неначе перетасовані, а далі підуть — від, майже, сей, рестораціi й инча нісенітниця. Галицькі кореспонденціi треба доконешно виправляти, або й перекладать на украiнську мову, щоб не нашкодить нам, не сьмішити публіки й не одхилять йіі од украiнських виданнів. І галичанам нема чого зобіжатись за це, бо в нас публіка завсім инча, і вона знає тільки мову свого народа та мову украiнських классичніх пісьмеників. Само по собі в ціх органах зразцевою украiнською мовою з йіі усіма формами пишуть тільки талановитіші літератори, котрі ніколи не приймали галицькоi сістеми змішування двох мов в одну загальну книжню мову, як от д. Л. Пахаревський, Т. Осадчий, д. Єфремов, д. Комаров, д. Жебуньов, проф. Кримський. В инчих сутрудовників, котру статтю ни розгорни, передніше од усього стякаєсся з модніми польскими слівцями або й галицькими, а не з одповідніми йім украiнськими.
От приміром вже в 1-му номері „Світла" за 1910 рік в передні статті „Наші завдання" стоять слова: неграмотний — непісьменний; единий вихід ми бачимо „в змаганнях" до освіти; тут замісць — в потягах, в силкуваннях стоіть слово змаганнях, це б то — в „спорахъ", в сперечаннях, або й лайці: це совсім так, як в Історіi Украiни проф. Грушевського.
Розгортаємо й читаємо статтю д. Гр. Шерстюка, написану гарним жвавим стилем, і тут намощено от такихъ спотикачів: „одстоювали" широкі „кола" людности (встоювали за широкі масси, гурти,.., національне „чуття" — (національный слухъ) — почування; переконали б —(польське) пересвідчили; впевнили рух (польс) — рушіння, прагне (польс.)— жадає, на перешкоді — на заваді, навіч — уявки, злочинця — (польс.) лиходія, пожиточною — (польске) корисною, також — таксамо; роскривати очі — росплюшать очі, яскраво — яро, искряно, окремішність — опрічність, окромішність (це мій неологізм, перевернутий на галицькй лад), завдячувати — дякувать, прикростей — прикростів, зупинитись — спиниться, старанно — вважливо, оздоблено—(польск.) прикрашено, с спочуттям — с спочуванням, статей — статтів; його (Грінченка) змагання будуть нашими змаганнями: це в перекладі буде: його сварки будуть нашими сварками, а не силкуваннями. Ця плутанина мови нагадує плутану мішану мову д. Петлюри. Автор певно хапав свою мову не в Полтаві на Кабіщанах, або Павленках, а виписав ці старі давні мариновані консерви мови з Австріi, бо широка публіка й наш народ не втямить, що то за „споры" (силкування) булы в д. Грінченка, котрі стали й нашими „спорами". Треба було сказать — силкуваннями. Чи можна ж на цей раз винувать нашу публіку?
Розгортаю книжку далі й читаю статтю д. О. Руссовоі, і тут бачу плями в мові, звичайні в усіх йіі писаннях: в охоронних школах (ecoles gardiennes) — це б то доглядальних школах; він, них — од йіх, рахування — лік, лічіння; майже — сливе, врахувати — перелічить, лягло тягарем — вагою, відокремилась — одопрічнилась, одокромилась; мешканців,— (пол.) жителів, жильців; окремою — опрічньою; навчення — навчіння, зупиняється — спиняється, постійні — завсідні, обговорюються — обмірковуються, а не оббріхуються; виконували обовязки — сповняли, робили повинності; помешкання — (польск.) квартира, житло: мусить бути — (пол.) повинно буть, рух — (пол.) рушіння. І в ці статті якийсь винігрет, вихопляний з галицьких книжок. І скрізь у статті стоiть від замісць — од. Д. Руссова й досі пише неначе для загинувшоі через таку погану мову „Громадськоi Думки", ще й досі не покинула своєі шкодливоi для Украiни тенденціi. Збавила вона й свою „Географію Украіни", отим від: (від хати, відкрив, і т. д. так що сільські школярі не розбірають цього й кажуть міні, що це видь. хаты, видъ оселі, це б то лице, фасад, передній план. Це гарна украiнська педагогія! В д. С. Черкасенка („Зануда" ст. 41) мова чистіша, але й тут є маринати, як от: довкола — навкруги, роспачливого (польс.) життя — одчайного; сестри стислись, згускли до фізичного вчуття; (я нічого тут не разберу); Михайло мешкав — жив, кватирував; не рухаючись, не ворушачись; руки рухались — руки ворушились, рушались, також, і т. д. І скрізь у його стоiть замісць — од, від, але мова в його все таки трохи краща, ніж у передніше згаданих мною добродіiв. Та і в решті в усіх статтях в ці книжці мова чистіша, ніж у д. Шерстюка та д. С. Руссовоі, котрі ніби зумисне заповзялись робить пропаганду на Украіні галицькоi книжньоі мови з йіі полонизмами. Д. Шерстюк та д. Руссова, як і пр. Грушевський, через свою тенденцію, однією рукою будують, а другою руйнують нашу пісьменську справу.
Перечитав я першу книжку „Світла" за 1911 рік. Що стосується до зміста статтів, то треба сказати, що ця книжка складяна дуже добре; увесь матеріял примитикований дуже вдатно до сьогочасного сумного становища украінськоі народньоі школи, вся вартість котроі в наш час тільки в тім, що вона навчає дітей читать і пісати, це б то випускає йіх пісьменними і нічого не дає для розвитку йіх розуму й для проясніння йіх світогляду. Синтактика в усіх статтях украiнська, народня, бо сливе усі статті писані украiнцями, окрім першоі в книжці статті Я. З—кевича, мабуть галичанина, (а може то и сам Шерстюк) написаноi такою галицькою мовою, що цього писання неварто було б і друкувать у книжці для украiнських вчителів. Але... цей номер складав редактор д. Шерстюк, а шкодливі тенденціi його нам відомі добре.
За рік мова в „Світлі" зробила кільки ступінів уперед; але тільки в кількох невеличких статтях мова чиста, зовсім гарна, без усяких хиб у словах; навить у ці книжці подекуди поставляно — од, а не від. Стаття д. С. Шелухина „Школи за 2000 років до наших часів" написана гарною мовою, дуже легким народнім стилем, що рідко тепер трапляється в наших пісьмеників. Але і в його е примішка, шкодлива для мови, є тенденція зьеднання „гороху с капустою", це б то украінськоі мови з книжньою галицькою. Автор ставить білше галицького — від, ніж украiнського — од, ще й подекуди трапляється сливе половина стародавніх — сей, се, сі, чого вже нігде нема в инчих ваших газетах і в книжках; трапляються галицькі падіжі: цілей, древностей — цілів, древностів; галицькі форми: визволення, задоволення, — визвоління, польські слова — переконаннів (пересвідченнів), розрахувало (полічило), яскравий (искряний); окремо (окроми), свідоцтво (засвідчення), білше всього — білше од усьго і т. д. Без ціх хиб мову — д. Шелухина можна було б назвать зразцевою. Автор навіщось вливає „нове вино в старі міхи", але в ціх старих міхах нове вино тхне, або принаймні одгонить скислим вином...
Стаття д. С. Руссовоі „Загально — Земський зьізд" написана трохи кращою мовою, нiж йіі передніша стаття, за котру я вже казав передніше. Але і в ці статті мова нечиста, повна галицьких та польських слів, хоч йіх тут вже менче. В ці статті, що міні аж дивно, замісць украiнського — повинно буть скрізь стоіть польсько — галицьке мусить бути, як приміром в таких фразах: „Не мріі мусять бути перед зьіздом, а реальне діло". По — украiнський це виходе: не мріі (винуждены) силувані буть на зьізді, а діло. Отака нісенітниця! Серед земців, каже вона далі, було чимало Маршалків (?) обік (побіч) с панством. Хто знає в нас, що то за маршалки? неначе — маршали! Замісць слів — ступіні, марить, вона пише — ступні (це сліди ніг од ходи), мріяти. І скрізь у неi — окремо, також, майбутнє (ніби — то будуще, а воно значиться — вЪроятное). Багацько в неі отаких невдатних слів: нахил — нихильність, бо нахил — це уклонъ дна річки, як от — спад гір; на перешкоді (на заваді), одстоював школу (встоював за школу), білш усього — білш од усього; польська — розмаiтість, відокремленість — одопрічність, пропонував — предложив, чекати, виголошували — оповіщали, керують — правують, настрій (направа), окремий (опрічний, нарізний) і т. д. Одним словом, усе в авторки подавньому. Бо шановна авторка при завсідньому пробуванні в городах зовсім одбилась од народньоі мови, ще й до того скрізь у неі стоіть — від, тільки часом подекуди кинуто украiнське — од. Шановна авторка вже не може одрізнить украiнських слів од галицьких та польських, і через це — йіі нетреба б зовсім писати книжечок для дітей і народа. Я радив би авторці давать своі статті спочатку якому — небудь селюкові, щоб він перечитав йіх і показав, котрі слова украінські, а котрі галицькі й польські, щоб можна було пускать йіх до друку. Авторка багацько написала статтів і могла б таки добре прислужиться украінським справам, бо дуже падкує коло цієі справи; але с причини, показаноі мною, вона шкодить тільки чистоті украінськоі мови.
В решті статтів цього номера мова гарненька, але скрізь, сливе в усіх авторів вона засмічена галицькими або польськими словами, котрі й досі теліпаються в статтях декотрих украiнських журналів. Якби такою мовою писали галичани в Літ. н. В—ку, то, як на йіх, це мова була б гарна. Але в журналі, для сільських украiнських вчителів мова повинна буть чисто украінська, щоб вони, читаючи „Світло", не набрались з його усякого мовного непотрібу (дряни) й самі зберегли чистоту рідноi мови й мову своіх сільських учеників.
До мене заходить чимало приізжих людей с провинціі, котрі часом читають міні, або зоставляють для прочитання своі писання. Декотрі заходять на одвідини, щоб познайомиться, або побачитись. Заходять иноді й сільські вчителі. Волинські, киівськи й херсонські вчителі розмовляють чудовою чистою украiнською мовою. Але оце недавнечко зайшли до мене два учителі с полтавськоi губерні, зовсім ще молоді хлопці, діти селян. Як заговорили вони зо мною, то я аж здивувався! Мова в йіх була така, якою теперички пишуть у „Раді" та в „Світлі", щось схоже на мову д. Шерстюка: чую в ці йіх розмові - від, відпочив, окремо, окремий, помешканя, також, перешкода, перешкаджає і т. д. Це мене дуже здивувало. Може то були птенці гнізда д. Шерстюка і Ко. Я питаю в йіх.
— Невже це в вас на селах так кажуть: від, відчепився окремі.
— Ні, в нас кажуть — одчепився од мене, окроми, таксамо, теж, — кажуть вони.
А нащо ж ви так чудно говорите? — спитав я в йіх.
— Бо так пишуть в украiнських книжках, а ми думали, що так треба теперички говорить, як пишуть; бо й поруський говорять таксамо, як написано в книжках.
— А чи зрозуміють же вас школярі, якби ви такою мовою вчили йіх у школі, казали б йім: відхилив, відчинив, відповів, окремо? — спитав я йіх.
— А хто його зна, чи розібрали б!
Я кажу, що в Германіі є навить закон, щоб вчителі вчили в сільских школах такою мовою, якою говорять йіх вченики, це б то говіркою тієі місцини, доки навчять школярів читати й писать, а не книжньою мовою, котра од часу Лютера за 300 год вже далеко одійшла од народньоі мови по всі Германіi. Це задля того, щоб школярі як можна швидче й лучче навчились читати. Я, знаючи гаразд, що розбірають сільські школярі, а чого и зовсім не розуміють, витовмачив йім цю справу й выяснив, звідкіль то сунеться на Украіну така мова, як от: окремо, окремий, від, мешкання і т. д. В розмові виявилось, що вони читаюгь „Раду", а в ці газеті пишуть такою мовою, і вони наiвно думали, що мова „Ради" дає зразець, як треба говорити по—вченому, це б то літературною мовою. Бо авторітет книжки має велику вартість і значіння для трошки просьвіченоі людини, доки вона натрапить на таку газету, як було „Село , де мова зовсім чудернацька й незрозумілива. Тоді чоловік з досади кидає йіі, а як він нервовий і нетерплячий, то з досади в нестямці дере йіі на шматочки, пошматує й кидає додолу.
„Світло" видається задля сільських вчителів і здебілшого читається таксамо сільськими вчителями. Просвітній ценз йіх відомий: все це молоді хлопці с сільських школ, діти селян, а найвищу просвітність мають хлопці з учительських семинарій, рідко духовні семинаристи, що стають за вчителів на якийсь там час, доки не займуть собі місця на якісь парафіi. Авторітет журнала та книжньоі мови для йіх не малий; окрім того це все люде молоді, перейнятливі, слабкі й мякі на вдачу, гнучкі, як теплий віск. „Світло" своєю негарною, нечистою мовою може зучить йіх до такоi мови, якою само по собі не говорять йіх школярі. I... тоді вийде, що ця ламана мова в школі буде все одно, що й... „великорусскiй языкъ".
I редактор, і сутрудовники „Світла" повінні ж знати, що в дитячому мозку в школярів лежить вже готовісінький матеріял слів, набраних од батків, що слова — це ж образи, схопляні через прийняття вражіннів од околишніх предметів та обставин своєі місцини, і вже лежять напечатками, як в фотографіi, в великому скупчувальному мозку, де само по собі нема ні — помешканя, ні окремо, окремий, ні кроків. А вчителі повинні примитиковувать свою мову до готового природнього запасу в головах дітей, до мови школярів, а не до книжньоі галицькоi чи великоруськоi мови.
А тимчасом в „Світлі", не вважаючи на загалом гарну мову врівні з другими журналами, скрізь натикаєсея на чудні галицькі слова: є там і „обговорювати (— оббріхувать замісць — обмірковуть), і оголошувати, оголошення (оповіщать, оповістка), юнацтво (молоднеча), юнак (парубок), розрахувать; є навить галицька каррикатура, — відчував (почував), відповідав — одповідав. А в д. Я. З—кевича є ще кращі штучки, зовсім таки не педагогічні, як от: відокремлення — одопрічність, відчувалося — почувалось, змагання зберегти сили (споръ, лайка, замісць — силкування); це якраз так, як у пр. Грушевського й Шерстюка; примусово — силувано, виконує — здійснює, й инча страшна нісенітця, котрі місце в Літ. Наук. В—ку, а не в педагогічному журналі для украiнських вчителів. „Світло" не навчить мови, а збавить мову наших сільських вчителів через... свою тенденцію.
Мова в статті д. Чепіги; „Увага і розумовий розвиток дитини", стоiть окроми од усіх статтів, не вважаючи на йіі важний зміст. Перші дві давніші його статті навить неможна було гаразд зрозуміть, за що йде мова. Цілі фрази в йіх були ніби виписані с книжок, де часом траплялись такі, що між ними не було ні якого логічного порядка, неначе вони були вихопляні то в одному місці, то в другому й механично стуляні докупи. В ці останні статті мислі вже виложені принаймні логічно, і можна розібрать, за що йде мова. Але і в ці статті все одгонить чимсь сирим, неначе мислі виписані звідкільсь, вихопляні сирцем і скомбіновані та стуляні докупи в рядки ніби механично. Так і видно, що талановитий автор, здатний до абстракційного думання й маючий потяг до философіі, ще гаразд не перетравив в своі голові (не переварилъ) цієї ваготи думок таких вчених, як проф. Сікорський, Р. Гауп, або Дж. Стюарт Міль; і в його статтях ми бачимо неначе вихопляний буквально самий оригінал тіх вчених з йіх вченою мовою, до котроі ще не досягла украiнська, не дуже—то развита мова. Усе це схоже на переклад та ще й на галицьку, а не на украiнську мову. Авторові треба передніше добре вивчити предмет, свідомо перетравить (переварить) зміст його, то потім вже буде легше виложити це усе в формах мови, білше самостійних, і все це тоді вийшло б багато простіше й ясніше. Авторові треба писати так, як пишуть в гімназіях „переложенія", це б то переробку „своiми словами" статтів, або оповіданнів, написаних книжньою мовою. І тільки тоді його статті будуть простіші, ясніші й популярніше написані.
Про мову д. Чепіги неможна навить говорити, та ще й на лихо він збився на полонізми й па галицьку книжню мову; в його скрізь стоіть: примусований (силуваний), затримувати (задержувать), зокрема (особливо, особніше (сквир. пов.), польське—дотик (доторкання), почуття (лучче б вже писати—осязання, церков. сл.), виконання — здійснення; та ще він пише слово штучний в тямі—робляний по — галицькому, а воно на Украіні значить—прекрасний, искусно сдЪланный. От і розбірай, як знаєш! В його все виходе, ніби примусовне, де б то по-нашому — силуване й робляне, та ще й чудернацьке.
Ми покажемо кільки чудних хиб в самі його украінські мови, як от: складувати — складать, (велик.-рус. складывать), обмежується, треба казать — обмежовується; слово — уявлювання виведяно од глагола уявлювать, якого нема в украін. мові, а є тільки — уявлять та уявить, як неможна виводить слова — прославлювання, бо в мові нема нігде слова прославлювать, а є тільки слова — прославлять та прославить. А як ймення предметні (сущест.) виводяться найбілше од дієсловів вида закінченого, то треба писать — уявлiння, як от народні слова топління, мочіння, а не уявляння: бо є ж різнація між словом — спасіння (за терпіння Бог дасть спасіння) і словом спасання на водах. Пізнати предмет — як пише автор, буде не по-украiнському, бо кажуть в колядці: „Ніхто тиі не дізнався божоі тайни, як дізнались два янголи, з неба летячи". Треба писать - дізнався (узналъ), дізнання за щось (познаніє). Вчуття — це зовсім і не почування, і не — ощущеніе, а те, що чоловікові тільки вчулось, як він часом не дочуває добре, це б то не те, що і справді було, а щось инче, що тільки здалось, вчулось комусь. Автор скрізь переплутує слова: почуття, чуття, почування. Почування (народнє) — чувство, чуття — слух, почуття це—ощущеніє, бо кажуть же: я чую, я чуткий на вухо, і кажуть— я чую холод в ногах, почув холод в пальцях; а для однієі вже одлйчки слова чуття — слух треба б писать — почуття холода в тілі, це б то—„ощущеніе" холода. Од слова — почувать вид закінчений буде — почутить, почутив щось {В Харківщині та й на Південні Волині замісць слова — опамятався, кажуть — очутився (в д. Грінченка і в заслав—пов.)—опомнился.}.
Є в „Світлі" ще одно невдатне й препогане галицьке слово — „приблизно", складяне с цер. слав. — приближатися, а в великор. мові є слова — приблизительно. Це без приставки — близно та й близительно зовсім чудне. В нас є слово — наближаться, наближиться. Кажуть: „не совайся до мене! не наближайсь! бо як дам кулаком, то й ноги задереш. Од цього дієслова можна вивести наріччя — наближно, але найкраще б писати — близько до чого-небудь. Один чоловік казав міні в Білі-церкві так: наш старшина на зьізді все ближить до других старшин, котрі змовились обібрать в Думу лідей мірних. А колись казали так: „азъ, буки, фита, ижиця — дубець до спини ближиться".
На обгортці „Світла" надруковано: „Украiнський журнал.... для сем'і і школи". На окраінах, в Харківщині та в Галичині є слово семья, а в Кременчугському пов. ще кажуть — посемейство. На Украіні скрізь кажуть - сімья. Слова семья та посемейство — це остача давньоі украінсько-славянськоі мови, ще не перетворена на украiнський самостійний зразець, як от слово — сімья. І через це с книжок треба зовсім викинуть і ту сем'ю, і посемейство, як слова займаючі невеликий район, і писати — сімья з мяким знаком для одлички од слова — сiмя, конопляне насіння. З апострофом ця сем'я, сем'і просто таки смішна. Цей апострофічний ребус показує, що в „Світлі" панує й правує партійна людина, котра згодилась з галицькими радикалами, і певно й заприсяглась заводити на Украіні и галицьку книжню мову, і оті апострофи. Ці апострофи ще тільки й зостались в „Світлі" та в „Раді"; йіх ніхто не прийняв. А за мову в „Світлі" скажу, що як колись украiнці в державні думі подадуть заявління, щоб у нас була народня школа, принаймні на селах, украiнська, то знайдеться такий добродій, як Пуришкевич, висмикне с кишені „Світло" і тільки прочитає трошки с статтів д. Шерстюка або д. Руссовоі, щоб заціпило нашим думцям в роті... І буде знов програна справа за украінську народню школу. Праві партіi недурно ж вже продражнили мову наших тенденційних пісьмеників — воляпюком. Та й наша широка публіка надавала йім багацько усякових прізвищ. Наші справі ще й до того таки багацько шкодять і наші украiнські провинціяли, котрі пишуть часом своiми говірками.
Справа видання білоруського органа народніх вчителів „Родной Ніви" ведеться краще, ніж справа видання „Світла". Мова в йіі, як і в инчих білоруських журнальчиках, чиста, народня, центральна, хоч на Білі-Русі народніх говірок вдвоє білше, ніж на Украіні. Окрім того в білоруссів нема своєi Галичини, нема побічнього шкодливго впливу, хоч і вони переймають декотрі украінські неологізми, перероблюючи йіх по своі фонетиці з дзєканням, як от і я вясиваю с півтора десятка вдатних галицьких неологізмів. Опріч того „Родная Ніва" невеличка й дешевша од „Світла", саме по засобах убогих вчителів. Тимчасом „Світло" по ціні недуже то придатне для кишень наших надто негрошовитих вчителів, для котрих воно й видається, що стає для йіх чималою завадою при виписуванні „Світла". Лучче було б, якби „Світло" видавалось менчими книжками. Ще добре, що галичани не пишуть для його статтів. Якби з його повикидати усі вище згадані мною хиби й галицькі слова, а найбілше в статтях д. Руссовоі, Шерстюка, д. Черкасенка, д. Шелухина, та повимітать тенденційне недоладнє — від, то вийшла б гарна й чиста, сказати б нормальна украінська мова, якою певно б видавались усі украінські періодичні видання, якби тільки... проф. Грушевський не роспочав своєі мовноі пропоганди на Украіні. С показаноі причини „Родная Ніва" має теперички 3,000 пренумерантів, чого не має наше „Світло", та навряд, чи й матиме стільки...
Був час, коли редакція „Ради" перша од усіх газет обчистила свою мову од польских слів, змінила навить галицьке від на украiнське од. В теперішній час мова в „Раді" знов повернула назад, знов засмічується давніми хибами це вже другим нападом. Котрий номер ни візьми, скрізь зарябіє в очах од натиканих полонізмів і всякоi нісенітниці. От у 43 номері за 1911 минувший рік в статті д. А. Василька ціла низка таких слів: вчення — вчіння, юнак — парубок, часописи — часописі, істнують — животіють, настроi (направа) і чуття (слухъ) — направа й почування; набуло вичи (не розумію, що воно таке), небавом (певно незабаром), також витримає — таксамо видерясить; ухвалено — затвержено, відгуки— одгуки, явище— зьявище, відношення — стосунки, кроки — ступіні, відріжнити — одрізнить, приблизно — близько, ріжниці — різнаціі, одлички.
В статті д. А. Ярошевича ми бачимо ту ж саму галицьку плутанину: населення — насеління, рух — рушіння, на Поліссю—на Поліссі, прирахувати — прилічить, нетривалість (не розумію), вирахувати — вилічить, пересічно (хто його знає, що таке).
Як бачимо, в „Раду" знов вертається мова д. Петлюри, д. Руссовоі, Шерстюка і Кo... с польськими словами, кроками, пересічно, відіграти і, т. д., неначе в давніші „Громадські Думці", котру облаяла й обсьміяла в свій час украiнська публіка в листах в редакцію. Писали ці статті галичани або може якісь инчі провинціяли. Але таким авторам корреспондентам треба сказать, що вони, тулячи такі слівця в своіх статтях, одбивають читальників і через це дуже шкодять украiнським газетам. Але... певно й сама редакція „Ради" потаємно спочуває таким тенденціям, бо от в № 191 „Ради" сливе скрізь натикано слів — від, відкриття, зустрівся, зупинився (зострівся, спинився) сумніву — (вагання), зьізд „уникає", це по-украiнському — всисається, як вода в землю; тепло вникає, дощ уникає в землю, — кажуть на селі. І скрізь стоять слова — також, лиш один (тільки один); окремо (окроми), окремий, прирахувати, вирахували, неначе в украінські мови й нема слів — прилічить, вилічили, ще и до того сливе зовсім викинули украінське од, і скрізь ставляють галицьке — від. Це вже винна редакція. На мене находе острах, що редакція йде небезпешним шляхом для газети на будущий час... повертаючи мову не уперед, а назад. Мова знов стає в йіі галицькою.
Як я перечитав останні номері „Ради", то мушу признаться, що душа моя заскорбилась. При нові редакціi мова в йіі йде не вперед, а назад, бо все стає білше та білше галицькою, а не украiнською. В № 290-му передня стаття написана не украінцем, а галичанином: тут є сумніви (вагання), що відпадають сами собою, і зібрань (зібраннів), і румянцовський розгром, і остаточний, яскравий, ухвалили (ствердили), за скільки днів (за скільки день), рішучих заходів, які штучно побілшують ціни (по народ, мові це значить — прекрасно (а неискуственно) збілшують ціни; земство вказало (показало), сельського (сільського), відмовлятись (одмовлятись), підтримати національну гідність піддержать (що таке гідність, один Бог знає, певно — придатність; продуктом такого настрою (добутком такоі направи) і т. д. А далі начитуємо ще поганче: в организаціі (народньоі спілки католиків в Відні) зустрінете ви великого обшарника (?!) поруч робітника (поруч з робітником); що то за обшарник? як дізнається за це наша публіка? мешкання (житло); дружно посилають (?), оточення (околишність), майже (сливе), окремо, що об'єднує ці ріжні (різні) верстви, верст (верстов); лучить йіх (злучає), нарада (порада), законним шляхом обтяження податками ціною на 100 милійонів богачами (багатирями) лиш тільки на злидарів; кожна се'мя (сімья), відчувати (почувать), протягом 1 року (в протязі 1 року), двї се'мі (дві сімьі), населена (насеління), писань (писаннів), уклінно прохаємо і т. д. і т. д. Ця мова гірша од тієі, которою писали колись в „Громадські Думці" та в „Рідному краі". Це і справді не украiнська мова, а криве дзеркало йіі. Один добродій пише з Батурина і не лічить грошей, а рахує. І скрізь в номерах сила галицьких слів, скрізь поставляно не од, а від. Поставили — од тільки тричі, неначе „Рада", наважилась вмерти, та й іде до смерти швиденькими ступінями. Для нашоі публіки ця мова зовсім неприйнятна, бо сьмішна, чудна і... незрозумілива. Таку мову можна назвать тільки страшним зловжитком украінськоі мови. І скрізь стремлять апострофи, неначе людям мало букв у азбуці! Це щось гірше од мови давньоі „Громадськоi Думки", ультра — галицьке!! Це і справді якесь чортовиння з бутвинням, під буцім—то украiнським соусом.
І в „Раді", і в „Світлі" не позначується ніякого поспіху в украінські мові; та при йіх потаємних потягах та тенденціях і неможна сподіватись кращоi мови. От де причина, що знов зовсім викинули з газет і журналів украінські слова: лічить, таксамо, теж, сливе, од, окроми, опрічній, рушитись, рушаться, рушить, рушать, порушить, ворушить, вагаться, вагання, житло і т. д. Торік за переднішого редактора були писали в „Раді" частенько — бье, пье, пьеса, пієса, пью, сімьі, а теперь скрізь запанували галицькі апострофи: п'єса, б'ють і т. д. що само по собі не дає полегкости при читанні. Ці ж „партійні" штучки, — апострофи скрізь видержані і в "Світлі". Тільки в ціх двох виданнях й зостались оті ребуси модньго правопису з усіх киiвських виданнів.
„Рілля", „Дніпрові хвилі" видаються найкращою украiнською мовою й без апострофів. Але і в „Ріллю" вже промкнулись слова, як от — відповідь, від, а в „Дніпрових хвилях" деякі добродіі вряди — годи вкидають від замісць — од, а декотрі, як от д. Краснопільський та д. Жимгайло й Ф. Жученко хоч пишуть прехорошим стилем, але навіщось плямують свою мову словом — від, та ще й сістематично, скрізь. І в цьому журналі вряди — годи трапляється ніби пляма: це корреспонденціі з Галичини, та статті добродія Жимгайла, в котрих суспіль натикаєсся на такі ненародні форми: відомостей, статей, завдань (відомостів, статтів, завданнів), вступлення, заведення (вступлiння, заведiння). В рядку таких слів, виведяних з дієсловів, треба писати i, як воно стоiть з наголоском, як от — вчіння, завідомління, зьявління, уявлiння, а буква е вдержується там, де вона трапляється без наголоска: пересвідчення, засвідчення (свидЪтельство), і т. д. Навіть д. Руссова в своі статті в 2 № за 1912 рік помістила статтю, написану вже кращою мовою. Тільки вона й тут пише слова: виконать, виконали замісць — артисти грали, грачі грали, співці співали.
Вилучивши (выключивъ) з загалу вище згаданих мною талановитіших літераторів, як от д. Кримський, д. Єфремов, д. Жебуньов, д. Пахаревський, д. Т. Осадчий, д. Дорошенко, д. Яворніцький, М. і Я. Новіцьки й инчі, ми можемо сказати, що решта пісьмеників в киiвських украiнських виданнях скрізь щедро сипле оте — від, навить в книжечках для народа й нещадимо псує через це часом чисту, гарну мову навить в виданнях петербургського „Благот. об. изд. украін. книжок, як от в книжці С. В. Бородаєвського „Про кредитні коопераціi", де ми натикаємось на таку штуку в заголовку: „Чим відріжняється устав кредитного товариства від позичково-зберегательного". Це б то по нородні мові — Чим одрізнясться устав кредит. товариства од позичкового. Для народа здаватиметься, що відріжняеться, — це щось таке, що одріже ножем. Такі галицькі слова, як ріжні, відріжнятись і т. д. усім здаються чимсь таким, що воно щось „ріже".
Ще не так давно в журналах усі дочиста ставили— біля, побіля замісць — коло. Тепер це тоді моднє слово вже усі покинули, і всі пишуть — коло. Натомісць теперички пішла поведенція на слово — від, як і на приставку „зу" в словах — зупинятись (спинятись), зустрічатись (стрічатись, зострічатись). Цього польського „зу" наші переймані набрались од галичан, з галицьких книжок. Навить у д. Старіцькоі-Черняхівськоі аж тричі написано — кроки, і єсть ця нісенітниця— „зустрічає". (Л. Н. Віст. кн. 3 і 4). Щось патологічне ми бачимо в усіх ціх пісьмеників в йіх поплутані мові.
Врешті треба щиро признатись, що украiнська література в наш час знаходиться в великі небезпешності. На неі впало несподивано таке лихо, що визволиться од його буде трудно. Для нашоі украінськоі літератури настала якась „Велика Руіна" на свій опрічній пісьменський лад, яка була для соціяльного життя Украіни в ХVII віку, як на Украіні було два гетьмани, і меж Москвою й Польшею тяглися войни за Правобережню Украiну. Галицька агітація не дрімає й шкодить нам гірше од староі цензури, бо викопує під нашою літературою таку яму, в котрі можна поховать і занапастить, може й надовго, усю украінську літературу; вона висмикує спід наших ніг самий грунт, це б то народню мову. А мова, слово це ж велике діло. З ним неможна легковажно й легкодумно поводиться, як робить проф. Грушевський с своіми підручніми йому галицькими сутрудовниками. В нас тепер зосталась одна й єдина національна прикмета — наша мова. Щоб поправити й направить нашу пісьменську справу на переднішу добру путь, треба самим галичанам, не гаячи часу, зараз заходиться виправлять свою поплутану недоладню кпижню мову. Д. Франко писав ще недавно, що в галицьких школах погано вчять украінськоі мови, направляючи мову на стародавній зразець. В галицьких гімназіях певно недобре поставляна справа викладів украінськоі мови. Треба давати виучувать напамять не тільки як можна білше віршів з украiнських классиків, але й уривків зразцевоі украінськоі прози, та ще й загадувать писати переробки тіх уривків—своіми словами (переложенія). Може аж тоді галичани виправлять свою синтактику й не писатимуть такоi нісенітниці, як от: „приiхало двох людей; за чим же тут гонить (гониться) поет? він чекає на мене; я шукаю за книжкою; він станув, він паде (падає) на коліна; діточим голосом („Засів", у Ковальова), це стануло так (польс. станенло); він стремить до села, вертає домів, я спімнув (вспомнилъ) і т. д. Галичани, проф. Грушевський і партійні украінські йіх побічники й прихильники може й самі гаразд тому невідомі, яку велику одповідальність за будущу справу украінськоі літератури вони беруть на себе...
Д. Грушевський вчинив таку плутанину, такий заколот в украінські літературі на Украіні, наколоцькав такоі джумиги, що про теперішню книжню мову можна прямо сказати народнього приказкою: що город, то й народ, — що редакція, то й свій опрічній правопис і навить опрічня мова. А наша публіка, само по собї не знаючи докладно цієі пісьменськоі суперечки, усю пеню скидає на усе сьогочасне украінське пісьменство загалом, не одрізняючи правого од винного, і дає свій загальний присуд і осуд. Бо вона мабуть думає й гадає, що усі украінські теперішні літератори змовилися, зьєднались і згодилися писати галицькою чудернацькою мовою та поганою мішанкою.
Врешті усього ми не маємо на думці зовсім одопрічнитись од галицькоi літератури, але самі галичани вже давно одопрічнили свою книжню мову, та й тепер одопрічнюють своє пісьменство од украінців, бо наша публіка не може читати йіх книжок через чудну, нечисту, а часом і сьмішну для нас мову. Ще не так давно йіх журнали, як от „Цравда" й „Зоря", видавались кращою мовою, так що украiнцям ще можна було йіх читати, бо мова в йіх була білше народня, і синтактика мови в роскладі слів була народня, а не польско-латинська, де слова якось чудно перемішані й перетасовані, як трапилось. Але це було в передніший час, в писаннях недавніх переднішців (предшествениковъ) д. Грушевського, д. Євшана та Кревецького й инчих.
Тепериньки вживають в своі розмові сливе усі не тільки молоді, але й старіші украінці от які слова: від, мешкання (житло), рахувати, рух, мешканці, помешкання, перешкола (завада), перешкажає (заважає), переконатись, переконання (пересвідчення), посада (місце, служба, уряд), також, сумнів (вагання), подорожувати (мандрувать), тягар (вага), виконать (здійснить, вдатне слово, пущене Ів. Белеєм в „Ділі" ще в 1884 р.). Про грання на сцені замісць — виконав роль треба писати — удавав, або грав, удав роль; кажуть же на селі: він удає с себе дурня (изображаетъ дурака), а бо приставляється дурнем; треба писать: артист удавав Макбета дуже гарно: не писать — чекати, тримати, трімкий,—а ждать і т. д. Зовсім не вживаються слова ні в кого с пісьмеників, неначе йіх і в мові на Украіні нема: микаться, вмикуваться (мішаться, вмішуваться), лишень, лиш (дай лиш міні), а замісць йіх пишуть галицьке (воно ж і великоруське, як от: один лиш день); промикувать, одмикувать, окроми, опрічній, митикувать, або мидикувать, примитикувать (приспособить), лічить, облічить, перелічить, облічувать, жадать, жаданий, одчай (розпач), ступіні (в д. Л. Стар—Черняхівськоі скрізь польські кроки), завада (завада—пише тільки д. Рол. в "Світ.
Зірниці), притичина (є тільки в д. Огієнка й Плюща); викинули слова: ждать, держать, дерзкий і пишуть скрізь сливе усі — чекати, тримати, трівкий і т. д.
С такою, амуницією в украiнських журналах та книжках украiнська література далеко уперед не забіжить, бо ця галицька й польська вантага (груз) поламає нашого воза. А на мій погляд, ця вантага - це просто таки сміття, що засмічує нашу мову.
Декотрі галицькі неологізми невдатні й навить непотрібні, як от — зокрема, зосібна, бо йіх збудування не має аналогічних слів в живі украінські мові; треба ставити замісць йіх — особливіше або особніше (сквирс. пов.); замісць зателепуватого — зовнішня політика, треба писати загрянишна, або околишня політика. Галицький неологізм попередники (предшественики) неможна назвать підхожим і вдатним. Теперички в Киівщині слова — попереду, уперед назначують тільки місце, а не час: йди бо попереду, уперед! А для назначіння часу вже кажуть: це було передніше; передніші люде жили довше, ніж теперішні. І через це замісць — попередники (предшественики) краще ставити слово — переднішці, або переднішники. Слово — попередник наводить на думку такий втямок, що це той чоловік, котрий іде попереду, як от слова передняк, а в поділ. губерні — напередняк. Передняком звали чумаки передню паровицю в валці, запряжену здоровими бадьористими волами, котрі йшли швидчою ступою, і за ними швидче поспішала й уся валка. Передняками й попередниками можна назвать прогрессистів, людей передових в ідеях, передовиків.
Якого лиха накоiли галичани своєю мовою й своім вмикуванням в украінські видання, за це міні казав один інтеллігент, котрий живе на селі, приіхав до Киіва, углядів вивіску, де було написано великими буквами: „Украiнська книгарня" (на Великі Владим. улиці). „Накупив я, каже він, усяких украiнських книжечок, і вхопив кільки номерів журнальчиків, бо я йіх і не бачив, і не читав. Вертаюся додому, читаю, — і тільки з дива очі витріщив. Що це за мова!
Що воно таке? Такою мовою размовляють ті словаки—венгри, що розвозять у нас по селах усякий крам. Читати ціх журналів я не міг і тільки дурно гроші потратив.
І недиво, що він не міг читать „Украінськоі Хати" бо натрапив на статтю д. Євшана (№ 6. 1910 р.): „Головне, чим люде звичайно захоплюються в мистецькому (художньому) творі, і на що звичайно звертають свою ввагу—це само виконання, способ представлення (великорус. слова)... коли власне зразуміемо її (поезіi) псіхичні мотори, той настрій, який безпосердно випереджує саму поетичну концепцію, а далі зможемо відчути (почутить), як щось дійсно реальне—тло (польс. — фон), підклад (підбійка) настроевий поєтичного твору, — тоді слова набірають далеко (багато) більшоi сили. Романтизм є світ души, укрите (скрытое—заховане) жите її серця. Головним елементом його є неопреділиме стремлiння (великорус.), містичне єство серця". І справді той добродий тільки дурнісінько стратив чимало грошей на номері журнала та за таку статтю, писану ніби якоюсь чужоземською, ніби словацькою пополовині з великоруською мовою. Його мова це вже не криве дзеркало украінськоі мови, а каррикатура нашоi мови. Д. Євшан своєю мовою дорешти може роспудить украінську публіку, як буде друкувати своі страшні статті в украiнських журналах.
За мову москвофільских галицьких газеток небіжчик Пипін в свій час написав в „ВЪстникЪ Европы" статтю: „Особый русскій языкъ", і дав такий присуд, що москвофільська мова така робляна та вигадана, що йіі не читатиме ні Украiна, ні Великороссія. Про мову проф. Грушевського, та тіх, що вийшли з його мовноi школи, д. Залізка, д. Євшана, д. Кревецького й д. М. Дорошенка таксамо можна сказати, що в йіх „Особлива, ні то великоруська, ні то украiнська мова", така робляна й мертва, що йіх писаннів ніхто з охотою не читатиме на Украіні.
До яких хиб допроважує переймання чужомовних корінів з чужих мов, ми бачимо в рядку слів, виведяних галичанами с польського коріня — рух та рiж (róż, руяснн — разный): руховність, руховний, рухінє, рухає, наріжний камінь (д. Грушев.), ріжниця, (різнація), ріжні (різні), відрілшяти (одрізнять). Деякі добродіі просто таки кажуть міні, що як вони читають в галицьких книжках оті згадані вище слова, то йім уявляється, що хтось когось ріже. Сказать поправді, i міні спочатку таке уявлялось, як я вперше колись давно читав галицькі книжки. Добр. Порш любить вживати слово виразник, переробивши великоруське славо выразитель (вия-вець, од слова виявлять), і воно вийшло не украiнське слово вйявець, а ніби якийсь чоловік виразник, котрий або лічить виразки (рани, болячки), як от окуліст, або сам робить виразки, як хірург. Переймання слів з чужих мов та позичка чужомовних корінів для утворіння неологізмів може дуже пошкодить наші пісьменські справі й спаскудити книжню мову, що вже й трапилось в галицькому пісьменстві. З безпешністю для украінськоі мови можна брать слова з церковно-славянськоі мови, як брав йіх Шевченко та Квітка-Основяненко, бо тільки ці слова не псують гармоніi й тона украінськоі мови. А не роблять вони дісгармоніі не через те, що ми звикли до йiх і розуміємо йіх, а по самі вдачі славянськоі мови, бо в наші мові є дуже багато і синтактики, і слів, і форм, і падіжів церковно-славяяськоі мови. Може буть, що колись давно, може й за часів Нестора літописця, і пізніше в XIV та XV віках, ще й говорили таксамо, як і писали украiнською мовою сливе пополовині з церковно-славянською мовою, бо і в козацьких думах XVII віку є багацько славянських слів, як от множество, много і т. д.
Слова, котрими теперички назначують втямок (понятіе) — „искусство", як от умілість, мистецтво (на правоб. Украіні кажуть — митець, а не мистець, це б то майстер на всі руки, на все, або — „ловкач"), що до „искусства" зовсім не стосується; а слово умілість це те ж саме, що й уміння. Препогані галицькі слова — істнувати, єстнувати треба доконче замінить украiнськими народніми: животіть (существовать), животіння (существованіє), живоття, або живіт (жизнь), бо в Черніговщині кажуть: це було — за живота нашого батька, а не за живоття. Та і в Киiвщині співають пісню: „Ой слаба ж, слаба! либонь л умру... Підіть приведіть попа і дяка, нехай же я роспишуся хоч за живота". І в Галичині втямлять ці слова, хоч там йіх і нема, з церковноi воликодноі пісні: „і сущимъ во гробЪхъ животъ даровавъ". На що вигадувать сьмішні й зателепуваті слова, коли вони є в народні украінські мові? Ще, хвалить Бога, що вони є.
Слова — стремлення, або стремління, він стремить до города, значать по—украiнському „торчанье"; торчитъ в городъ, а по—нашому це значиться — стерчав, він стерчить до міста. Виходе щось справді дуже сьмішне. Стерчять, стремлять кілки в тинах, віхи, сохи, стовпи, соняшники на городі, і мова про йіх стерчання й стреміння може буть ясна й зрозумілива для кожноi сільськоi баби. Слово стремитися, стремленіе, як і слова — восхищеніе і восторг церковно-славянські, та ще й стосуються до христіянського аскетизма. Коли в церковних книгах написано: душа стремится къ Богу, стремленіе горЪ, або къ добру, ко благу ближняго, то ми розуміємо це „стремленіе" вгору, вверх до Бога, до неба, як до перводжерла усякого добра й любові; але в такому значінні, як ці слова вживаються в галицькі мові й тепер, ніхто не уявляє собі „стремленія" по горизонтальні линіі, а по сторчові, вертикальні. Слова—восторг та восхищеніе вживаються в мові в житіях та в легендах про аскетів подвижників. В житіях пишеться так: „Авва Антоній, або инчий авва вночі бысть въ восхищеніи, або бысть въ восторгЪ, і бысть восхищенъ, і бысть в раю"; це б то його душу хтось „восхитилъ, восторгъ" (одірвав) од землі й переніс у рай, де одному авві янгол навить дав повну хустку яблук. Авва прокинувся вранці, почутив пахощі яблук і побачив в своі келіi хустку, повну яблук. В теперішні великоруські книжні мові ці слова,—восторгъ, восхищеніе, що буквально значить— виривання, піднімання (апостолы въ субботу восторгаху класы і ядяху) вживаються в тямі зовсім инчі, як найвище почування радощів або почування од вражіння великоі краси та приємности само по собі не од райських яблук, а од чогось зовсім не аскетичною; не од раю, а приміром од опери, або гучного бала. Але ті усякі—стремленія, восторги, восхищенія взяті в значінні зовсім инчому, і вони й досі не заміняні великоруськими народніми словами, або одповідними вдатними неологізмами, над котрими великоруські пісьменики не морочили голови, і за котрі й досі не подбали. В нас вживають для назначування цього втямку слова — захват або захопління. Слово захват білше підхоже до народніх слів, бо під Киівом кажуть: як що гарне й добре, то люде купують на—захват. З цієі причини я застерегаю наших пісьмеників, котрі мають потяг до переймання таких великоруських слів, як от—стремління, настрій, (або польських, як от потяг—поізд) зовсім не зачіпать чужомовних слів і не виводить с польських корінів — неологізмів, щоб не наробить плутанини в своі мові. Чужі слова, як і люде, повинні буть незачіпальні, мають таксамо свій закон „незачіпальности особи" і можуть добре помститись за непрохану зачіпальність, засмічуючи инчу мову, як от — рух, виразник, ружни (ріжний) і т. д.
Цей закон, здається, зовсім не писаний ні для галичан, ні для проф. Грушевського, а найбілше для д. Залізка та Євшана, в котрих великоруських слів хоч лопатою бери. Та ще ця біда гірша од того, що вони втулюють і польські і великоруські слова в грунт своєі провинціяльноі мови. Щоб сказали читальники в Россіі, якби хто-небудь почав писати орловською мовою, перехідною до украінськоі, або новгородсько-олонецькою? В орловські губерні приміром кажуть так: мая сястра ня хоча оставаться в КіевЪ, завтра Ъдя дамой, а мой муж сидитъ дома только днёмъ, а ночью карауля на базарЪ". А от зразець мови олонецько-архангельськоі, недавно записаний д. Ончуковим в олонецкі та архангельські губернях в віршах, „Былины, или старовинки", та і в розмовні мові. В биліні про „Бутмана" цеб-то про гамбурзького німця Андрея Бутенанта, котрому Петро Великий дав право копати залізну руду в олонецькі губерні, Бутман каже: „Ужъ и силушкой ноньце цари сильнЪ (ы); ужъ и смЪтоцькою цари посмЪтливЪ (ы). Отъ ты ой надёжа православный царь: ты съ яросью Петръ АлексЪевичъ...
Ты попомника, какъ во той во ёрды (орды) тебя хто же оттуль (так кажуть в радомысл. нов. киів. губ.) тогды (так кажуть коло Камянця в подол. г.) повыкупилъ? тебя хто жъ оттуль повыручилъ? Царь каже, що Бутман „пропилъ де всю сбруню лошадиную, пьётъ трои сутоцки".
А отъ зразець розмовноi мови коло м. Олонецка, як селянин росказував Ончукову про Бутмана. Бутман говоре до мужика: „я, скаже (каже), безъ царя буду заводы вести. Я вотъ дЪлаю тони (мережі). А мужикъ въ отвЪтъ: „чортъ, скаже (каже), буде этта — не тони; да лЪшей, скаже, буде этта — не рыба.
Придуркуватий наймит Бутмана Бенка, як насунули хмари, кидає вгору сокиру й каже: „молчи! (хазяiне), скаже; бЪдной Бога не убью", то єсть—погоди! не убью ли я Бога {ВЪст. Євр. 1909 г. октябрь, стр. 681.}.
Ця архангельсько-олонецька мішаниця великоруськоi говірки з додатком украінських слів, котрих багато в північні далекі говірці того краю, дуже скидається на пісьменську мову в статтях д. Євшана. Щоб сказали в Великороссii, якби хто написав і видав книжку па оті говірці? А д. Євшан надаряє украінську публіку достоту такою страшною нісенітницею, та ще й с претензією, щоб і украінці писали такою мовою! Його мову й мову д. Залізка можна прирівнять тільки до чудернацькоi мови „епохи Петра Великого", це б то за першу половину ХVIII в. як звичайно звуть цей період дивовижного початкового туління великоруськоi пісьменськоі мови ще—до виступління в пісьменстві Ломоносова й Державина вже аж за цариці Єлисавети та Катерини II. Мова Євшана й Залізка так і викликає педоброхіть в памяті видану в той час книгу: „Приклади, како пишутся компліменти и епістоліи разныя", або мову указів і листів Петра Великого с такими словами, як от елоквенція, предіки (проповіді). Петро В. в своєму листі до олонецького губернатора князя Ромодановського обертається до його с титулом: „Его благо утробію".
Мішаниця мови в утворах д. Євшана й галичан з чудернацькими, силувано стуляними словами, с польськими й галицькими етимологічніми формами дуже схожа на мову в оффиціяльних докладах, писаних до Катерини II „птенцями йіі гнізда". В 1766 році генерал-губернатор Малороссіі, відомий Румянцев пише в своєму листі до цариці, що на виборах в Комиссію, по відомому „Наказу" объ Уложеніи — „на ОбрядЪ выборовъ" въ Почепі, в Харкові та в Ніжені виявилось в шляхти і в козаків „умоначертаніе прежней казацкой старины"; і — „что лутчіе господа по звыклости своей, считають своі давніе казацькіе законы хорошими и не хотять приймати в Наказі обЪщанныхъ блаженствъ для всЪхъ". Украінську мову проф. Грушевського можна поставити в аналогіі с тодішньою книжньою великоруською мовою, або з украiнською мовою в написані с початку XIX віку „Исторіі Руссовъ" Конисського. От тоді ще в двадцятих роках XIX віку пісьменські праці проф. Грушевського читались би залюбки, бо така мова в той час на Украiні може й не здалась би чудернацькою. Хіба б може витріщали очі на „очи, плечи, від, віттак, звідтам, відріжнятися, бояти муть ся, відроджене, відвіт,—як на щось дуже вже не книжнє й провинціяльне, схоже на провинціяльне радомисльське та олонецьке— оттуль, откуль, тогди, і т. д. Але я повинен сказати, що украiнська мова, скільки йіі єсть в „Исторіі Руссовъ" Конісського, краща, ніж в „Історіi проф. Грушевського, і стиль в йіі багато легчий і жвавіший.
В „Дніпрових хвилях" спочатку йіх видання в статтях була мова гарна й чисто украiнська без полонізмів і з усіма народніми формами, навіть з—од, одчинив, і т. д. Але згодом потім зьявились в газеті ніби латки: то були корреспонденціі з Галичини, писані галицькою мовою з усякими звичайними в йіх галицькими хибами в мові, як от від; та й д. Красиопільський та Ф. Жученко, подаючи статті, написані гарним жвавим стилем, скрізь ставляють галицьке від, замісць — од. А потім зьявились статті галичанина д. Жимгайла. Статті, як рівнять йіх з галицькими зразцями мови, написані добре. Стиль йіх гарний, украiнський; синтактика загалом таксамо украiнська. Але в його мові ще трапляються полонізми й галицькі ідиоми от такі; діло не посунулося а нї на крок (ступінь), тай (та й) Гриць, по році (через рік) шкільноi науки вертав до дому (це б то вертався додому); що переймаються правдами науки (проймаються). Є в статті й польські падiжі: — в коруванню, в навчанню дітей, та заведенню культури (заведінні); повістей (повістів), і всякі польські й невдатні галицькі слова з чудними приставками: зустрічатись, зупинятись, спізнати діло (зострічатись, дізнатись за діло), в зарахуванню (в залічінні), переконує нас (пересвідчує), настрою (направи), перешкода (завада), стремління (потягу), поневолення (заневоління), віддаватися (оддаватись), помешкання (житло) і т. д. Одним словом, є усі ті полонізми, що вживають галичани, і чого не врозуміє наша публіка та й народ, бо цей журнал вдебілшою виписують селяни. Мова д. Жимгаила псує гармонію мови в журналі й може пошкодить йому таки добре.
Бо ці усі хиби й помилки вже давно обсьміяні нашою публікою, або обганяні й облаяні. Ми радимо д. редакторові, для збережіння репутаціi журнала й для захисту од занепаду й людського глузування, справляти ці слова на украінські, котрі в народні мові животіють і тільки дармують, мов покладні гроші в банках, мов капітал, не пущений в живе обертання.
Замісць чудних галицьких слів — перейнявся ідеєю, думкою, відчит, треба писать: пройнявся, проймається ідеєю, читання. Moi гості часом инколи переглядають номері „Дніпрових хвиль", котрі лежять на столі. Йім кидається ввічі заголовок „Відчити", бо стоіть навидноті, як заголовок, надрукований великими буквами окроми од текста. — Що це заслово? чи отчети, чи що? — питають у мене. Я й кажу: зьмініть галицьке від на украiнське од, і вийде—одчити. Але вони кажуть, що не втямлять значіння слова—одчити. Та й не диво, бо приставка од чи від в усіх славянських мовах назначує рушiння осторонь од предмета, а не до предмета, або рушіння в самому предметі. Галичани не потрапляють ставити приставки.
Таких добродіiв, як „рух, ріжний, та від" треба зовсім вилучить (исключить) з украiнського пісьменства, бо вони страшенно шкодять чистоті украінськоі мови. Добродій рух, як вхопляний в полон з чужоі мови, вже помстився за його крадіжку, як Самсон над филистимцями, наплодив ділу серію слів просто таки диких прояв (чудовищ) і сьмішних, як от: руховний, відруховність, рухінє (рушіння), рухаються, а д. Ковалів, (Засів № 29) пише: гусениця „рухає" своім гострим „краєм", це б то ворушить свій гострий кінець. І в „Світлі" є це — вони рухаються. Це „вони рухаються" (ворушаться) було обсьміяне ще за живоття М. Старіцького двадцять год передніше. Нехай собі галичани вживають— від, але це слово нехай зостається й надалі провинціяльним, і не претендує стати всеукраiнським, бо Украiну Господь не скривдив в йіі багаті мові. В нас є своі одповідні слова — і од, і окроми, і опрічній, і нарізний, є навіть слово — лічить, бо всі ж скрізь лічать гроші, що вже наші газетчики дорешти повикидали, певно щоб збіднить багату украінську мову...