Ічок жив у кухні. Вдень він більше спав, згорнувшись клубком, десь у кутку. Був тоді схожий на неживу річ, якусь іграшку. Коли прокидався, простував до мисочки й їв усе, що там приготовили, не розбираючи. Був дуже скромний, на харчі зовсім не вибагливий, не так, як Роман, що його не можна було допроситися, щоб їв.
Наївшись, бігав швидко, наче був чимсь заклопотаний, і тупав ногами. Його копитці стукотіли. Носом він фукав голосно, найголосніше тоді, коли хвилювався. Так і чути: шкряб, шкряб, шкряб! — це ногами, і фу, фу, фу! — рильцем. Треба сказати, що в таку пору він залишав позад себе щось, що не пахнуло приємно…
Найбільше оживлювався під вечір, і тоді бігав і шукав чогось по кутках. Вночі він найрадше полював на тарганів, і жив собі своїм нічним життям. І все було б гаразд, якби можна було його привчити до порядку. Та він з погордою ставився до всіх спроб примусити його ходити до скриньочки з піском, як це робила Мая.
Зоська спершу мовчала, а далі каже:
— Не можу я вже довше терпіти! З Маїної скриньки теж не фіялками пахне, а від цього смердюха хоч гинь! Не можу! Або я, або він! — Так сказала Зоська, що прибирала хату й готовила їжу. А що вже смачні варенички робила! Як же ж без неї? Ічок не відзначався жодними геройськими вчинками, не зробив ніяких винаходів. От такий собі звичайний громадянин.
Тож довелось Ганні вирішувати, що з ним зробити.
— Бачиш? — говорила вона до Ічка, — скільки ти промандрував, доки сюди дістався, а тепер тебе хочуть викинути. Чи не ліпше б тобі було ходити до скриньки з піском та жити собі в нас спокійно, їсти борщ, картопельку та м’ясо? Тільки одного від тебе вимагають: щоб ти ходив у пісочок.
Ічок мабуть слухав цю промову, але так, як і всі ми, не любив докорів. Одним чорним очком він дивився з-під кожуха, а врешті й його заплющив та й задрімав. От і договоришся з таким! Тож не було іншого способу, як викинути його. Самі знаєте, це не страшна кара: Ічок повернеться на поле. Не буде це Розлуч і гори, тільки Стрийський парк у Львові. Але ж і там можна жити, ми його відвідаємо та ще принесемо чогось доброго поїсти. В парку ж живе і Павло Слимак.
Отже, поклали його до коробки, причому він не боронився й мовчав, та винесли до парку. Зажив там Ічок над ставком, і живе досі, здоровий і цілий. Навіть жінку придбав і двоє малих — Іченят. Не вірите? Підемо зі мною відвідати його!
* * *
В хаті у Ганни тим часом прибрали та добре вивітрили, а потім Роман пішов до ставка й приніс щось у склянці. До великої скляної бутлі налляв води та висипав те, що приніс. Це було нове життя, новий світ під водою. Наверху була ряска, потім три малюсенькі рибки, водяний павук Ткач, а на дні трохи водяних рослин. На одній з них проживав водяний павук Ткач. Він сидів на гілці й мав над собою срібну кульку повітря, завинену в павутиння. Інколи ця кулька була більша, інколи менша. Потребував її, щоб дихати. Дуже розсудливе сотворіння. Вміє навіть у воді жити, чого не вміємо ми, люди. Вже не казати про котів; Мая взагалі води не зносить.
Так оце замість смердюха Ічка був підводний світ. Рибки їли ряску, павук Ткач сидів собі на гілці, Зоська робила добрі вареники, і в хаті панував порядок та спокій. Для таких громадян, як Павло Слимак і їжак Ічок у хаті немає місця. Краще хай собі живуть на дворі.