Вірстюки стояли біля клітки й радилися, що зробити з малим, самітним пташком.
— Невідомо, як він прийме самоту. Є пташки, що гинуть, коли в них згине пара, а навіть, кажуть, є такі, що себе вбивають, — говорив пан Вірстюк. — Не знаю тільки, як є з папугами? І, звертаючись до пташка, додав:
— Кого ти будеш любити тепер, бідний, маленький пташку?
Самець, не відзиваючись, забився в куток клітки.
— Знаєш, аж неприємно. Він же ніколи не закривав дзьобика, приспівуючи, — сказала пані Ганна.
— Уже знаю, що робити, я десь читав про це…
Пан Вірстюк приніс мале дзеркальце та повісив його на стіні клітки. Пташок наче б прокинувся, підійшов до дзеркальця, та, сівши напроти нього, заспівав, защебетав. Потім став цілувати пташка в ньому, прикладаючи ніжно дзьобик до шкла. Він дивився в очі тому пташкові в дзеркалі та говорив йому про кохання.
— Принаймні той пташок із дзеркала не б’є його, — думала пані Ганна.
— Наступного тижня буду у Львові й куплю йому жінку, — вирішив чоловік.
— Тільки щоб добру, — жартувала пані Ганна, — а то може трапитись, як у людей: одна жінка лиха та й друга не добра.
— Подружжя, мабуть, як у людей так і в птахів залежить від щастя.
Коли б не те, що жінка у папуги була недобра, Ляся дуже переживала б утрату. Тепер же вона говорила до пташка:
— Ти вже не будеш Старенький, ти будеш мій Маленький. Твоя Стара пішла, то хай собі йде. Вона тільки й знала, що бити тебе. Не плач за нею. Я люблю тебе, і ти мій хлопчик.
Ляся притислась лицем до стін клітки та наставила губки, як для поцілунку. Маленький підійшов до неї, та, сівши на гілці, перехилив голівку й дивився з цікавістю на її губки. Згодом, присунувся ближче та злегка торкнув їх дзьобиком.
— Мамо! Він поцілував мене! — вигукнула Ляся з радістю. — Мій малий, коханий пташок!
— Все ж таки краще буде, як він дістане жінку. Знаєш, у звірят бувають різні хвороби, а зокрема у папуг. Я навіть читала про якусь таку хворобу, заразливу для людей.
— Ні, він здоровий. Він такий веселенький і чепурний.
Так, Маленький був справді здоровий. Тепер він повеселішав знову та приспівував отому пташкові в дзеркалі, або Лясі, коли вона наближалась до його клітки. Досі він не цікавився людьми, очевидно зайнятий своїм подружжям. Та тепер, коли подруги не стало, він став горнутися до людей. Ляся почала годувати його з руки. Спочатку він боявся. Потім сідав на гілку та дзьобав зернятка. Згодом уже без страху сідав на руку.
Досі клітка з пташками висіла на ганку, бо було тепло. Тепер Ляся взяла її до кімнати та пробувала випускати Маленького для прогулянок. Але він не міг привикнути до великого простору кімнати, й бився об стіни, так довго, доки не знаходив своєї клітки. Тоді сідав на неї, чекаючи, щоб його впустили. Що він любив зелень, Ляся переконалася, коди клітка висіла на ганку. Біля неї стояв на столику аспарагус. Його гілки сягали стін клітки. Тоді пташок обскубував ніжні листочки рослини. Після того діти завжди приносили йому з лісу свіжих галузок.