І знову була пізня осінь. Уже й картоплю викопали та звезли додому. По голих полях тільки вітер гуляв у безмежній сваволі. Відлетіли у вирій дикі гуси. Косяки журавлів зникли за обрієм. Тиша западала скрізь. У селі гегали гуси, наче й вони збиралися відлітати. Хмари пливли низько над землею. З них врядигоди злітали перші порошинки снігу.
До лісничівки приїхали гості, наповнили її гамором та шумом, а потім пішли на лови дивів. Одинця, що на нього мали полювати, лісничий добре знав. Він був відважний і навіть не ховався перед людьми. Підчас обходу лісу пан Вірстюк не раз трапляв на сліди цього велетня та дивувався їхній величині. Співак обнюхував їх і погрозливо гарчав. По його спині пробігала хвиля нервового збудження. Тоді скалив зуби, і мабуть пригадавши собі свої рани, скавулів та скаржився.
— Гей, приятелю, не одної біди ти вже зазнав, і треба тобі бути дуже обережним, — говорив до пса пан Вірстюк.
Так прийшов час на лови цього звіря. Розбоя вже давно не стало між живими. Минулої осени роздер його див. Хоч який досвідчений був пес, але не врятувався. Перед у ловах вів тепер Співак. Він був у розквіті сил, його зручність і обережність запевняли успішне полювання. А проте — хто знає?..
І знову Співак виполохав звіря та гнав його з гущавини. Знаючи ворога, він робив це із завзяттям та ненавистю. Іноді старався укусити дикові ногу, чи стегно. Але ж зараз же відскакував та дожидав, щоб див знову почав утікати. Тоді кидався за ним, і скеровував його біг у напрямі, де були стрільці. Так вони ганяли лісом, аж поки не опинились над млакою. І тут сталося щось несподіване: серед погоні дик раптом спинився й черкнув зубом, відкинувши Співака. Пес пробіг ще пару кроків, і впав на землю, жалісно виючи. Пан Вірстюк застав його конаючим. Дик розпоров Співакові живіт та подер кишки. Підчас останнього бігу вони замоталися об кущ ялівцю та ще гірше порозривалися. Безпомічний, лежав пес на землі. Пан Вірстюк став біля нього навколішки та здавленим голосом прощався із своїм другом. Він гладив його голову та говорив ніжно:
— Прощай, мій дорогий приятелю! Стільки літ ми прожили разом, а оце тепер смерть досягла тебе.
Співак підніс голову та зараз же вона знову впала на землю. Його передні лапи напружились, наче до бігу. Та вже він не бігтиме. Декілька корчів, і лапи знерухоміли. Ціле тіло також напружилося й застигло.
Пан Вірстюк стояв над мертвим Співаком, з очей його мимохіть текли сльози. Гриць, що надійшов у ту пору, тільки похитав головою:
— Отож, по всьому, небоже! Уже ти більше не підеш на лови із своїм паном!
А потім, звертаючись до лісничого, додав:
— Шкода пса! Добрий був. Та що вдієш, лови — це війна, а для пса — особливо. То вже йому ліпше згинути на війні, як десь хиріти та здихати від старости.
Так Співак поляг у чесній боротьбі з міцним ворогом. Та його ніхто й ніколи не забуде в лісничівці.