Дні стали довші й тепліші. Уже перша зелень вибігла з землі. Спочатку в лісі зацвіли підсніжки. Ці маленькі білі дзвоники появились на місці, де вчора ще лежав сніг. Понад мертвим листям минулої осени вони коливались на зелених ніжках-стеблинках, радуючись весні. І діти тішилися весною. Ляся і Славко приносили перші квітяні китиці, що пахли снігом.
Потім зацвіли проліски. Були вони наче дрібні зірки, що поспішили злетіти на землю, доки ще кущик спромігся одягтись у листячко. Вони росли, звичайно, в тіні, а колір їх був різний: білий, і рожевий, і синій, і гранатовий. їхні хусточки були наче з тонесенького шовкового паперу, або з метеликових крилець. Коли ж зацвіли в’язанки жовтих ключиків, на землі вже була трава, у повітрі тепло, а на небі ясна, радісна блакить.
Танька прокинулась від зимового сну. її холодна кров почала бігти дещо жвавіше. Вона випростувала ніжки та дряпала ними об стінку коробки.
— Танька, Танька прокинулася! — кричав Славко.
Удвох з Лясею внесли вони Таньку до кімнати, та поклали в теплу купіль. Танька зовсім оживилася. Тоді її примістили в шкляній скриньці, де жив Ілля Данилович із своїми джурами. Треба сказати, що Танька була більше від Іллі Даниловича й дещо інакша. її шкаралуща не була такою опуклою, зате більше видовженою, а колір її був чорно-зеленкавий, як річний намул багнистих околиць Полісся. Такий одяг дало воно своїй донці — черепасі.
Чи Ілля Данилович тішився, що дістав жінку? Чи джури тішилися, що дістали господиню? Не відомо. Черепахи розсудливі й мовчазні, вони не зраджують своїх почувань. Може, десь там у їх малих голівках снуються якісь дуже поважні думки — та ми про це не знаємо нічого. То ж ніхто особливо не зацікавився появою Таньки, а вона стала їсти салату, щоб заспокоїти свій довгий зимовий голод.
— Що сказав Ілля Данилович, мамо? — цікавився Славко.
Він був певен, що, як у байках так і в житті, тварини говорять, а мама, яка знала все досконало, напевне розуміла, що вони говорять. І справді, мама, як дружина лісничого, знала дуже багато про життя звірів і від чоловіка і з книжок. Завжди вміла вона розказати щось цікаве і ніколи не лишала запитань дітей без відповіді.
— Сказав: добридень, моя люба!
— А що сказали Клим і Максим?
— Доброго здоров’я, дорога пані! Бачиш, це буде їхня господиня, майже, як королева. Перед нею вони повинні стояти струнко, задерши голівки, як вояки на параді.
І справді, Клим і Максим стояли під стінкою скриньки та випроставши голівки, дивились кораликами своїх оченят на новоприбулу. Чи поздоровили вони її — не знаємо, але, як чемні джури, вони, напевне, віддали їй поклін.
Як би не було, Танька та Ілля Данилович стали господарями, а Клим та Максим їхніми джурами. А потім прийшло літо і вони всі зажили в саду, як це минулого року було з Танькою.