Сучка Зіка, біло-жовтий, латастий пойнтер, бігла попереду пана Вірстюка, весело помахуючи хвостом та висолопивши червоний вогкий язик. її ніздрі були в постійному русі. Вона нюшила. До її обов’язків належало вишукати дичину, а потім, коли її буде застрілено, принести до свого пана. Оце й тепер він вийшов стріляти диких качок. Через плече рушниця, звичайний зелений одяг, на капелюсі щіточка.
Цей вид завжди наповнював Зіку радістю. Полювання вона любила над усе. Тут, над річкою, комиші, а ліворуч хащі. Густі малинники, колюча ожина боронять доступ в оцю гущу низькорослих кущів, сухого гілля та поплутаних рамен вітроломів.
Ззаду за ними ліс. Зіка раптом спинилася, та спочатку, занепокоївшись, стала в звичайній для пойнтерів позі. Зачувши звіря, вона випростовувалась, а голову простягала в напрямі місця, де була дичина, наче показуючи туди носом. Одну передню ногу підігнула, ніби заклопотано, ніби не знаючи: йти далі, чи чекати наказу? Так, закам’яніла, Зіка чекала.
— Бер, бер, бер! — закликав мисливець.
Почувши наказ, Зіка пішла в напрямі кущів і зникла між ними, тільки зашаруділо й зашелестіло листя.
— Зіка! Зіка! — кликав лісничий, почекавши хвилину.
Та не було ні Зіки, ні жодної дичини, що її мусіла виполохати собака.
— Дивно, — думав пан Вірстюк, — що Зіка не вертається.
Натрапивши на дичину, Зіка, звичайно, гнала її в напрямі свого господаря.
Пан Вірстюк постояв ще хвилину, слухаючи, а тоді подався в той бік, де зникла Зіка. Продираючись крізь гущавину кущів терня та ожиннику, пан Вірстюк розглядався пильно довкола. Рушницю мав напоготові: може, собаці приключилось якесь нещастя? Може, впала в нору? Диків теж було немало в лісі, з гір часом забігали вовки, а то й ведмідь, бувало, зайде. Та зустрівши таку дичину, пес повідомляє мисливця голосним гавчанням.
Розсунувши в одному місці кущі, пан Вірстюк побачив Зіку. Вона припала до землі, наче бавлячись, її вуха позвисали м’яко біля голови, вона махала хвостом на знак приязні. Біля неї, на землі, лежало двоє маленьких сарняток, що їх кілька хвилин тому мати привела на світ. Зіка вилизувала дбайливо цих сарнячих дітей, сяюча від радости й повна материнської ніжности. Позаду дітей стояла мати-сарна, очевидно, ще змучена пологами. Вона трусилася всім тілом, а її великі карі очі були повні страху, німого благання. Здавалося, що сльози стояли в очах тварини.
— Зіка! Зіка! — гукнув лісничий. — До ноги!
Послушна сучка підвелась із землі, та дивлячись винувато в очі своєму панові й підібравши хвіст під себе, подалась за ним назад з гущавини.
Вийшовши з кущів, пан Вірстюк нахилився, та, поплескуючи сучку по голівці, приговорював:
— Чемна, добра цюця! Ти бачила, як вона, бідна, боялася за життя своїх дітей?
* * *
Пан Вірстюк стояв на ганку та чистив свою рушницю. Він розібрав її на частини, а потім кожну з них дбайливо витирав ганчіркою. Далі намастив оливою та витер оленячою шкіркою. Біля нього крутився Славко. Він, як гідний син лісничого, цікавився найбільше рушницею, подавав батькові частини та розпитував його:
— Тату, то карабін?
— Є два роди рушниць, сину: одну з них називають справді карабіном, хоч то не українське слово. Карабін заряжають кулями, і з нього стріляють більшу дичину, як от: вовків, диків, ведмедів, оленів та сарн. Меншу дичину й пташню полюють з рушницею. Набивають її шротом.
— А то карабін, чи рушниця? — Славкові чорні, рухливі очі дивляться з цікавістю на зброю.
— То карабін, хлопче, бачиш?
Батько показав замок, що його вийняв для чищення. Через люфу він перетягав шнурок, що мав посередині нав’язане клоччя. Протягаючи клоччя в обидва боки, батько чистив люфу.
— Карабін складається з кольби, дюфи й замка, на якому є спусковий язичок. Ще є мушка…
— А я знаю, знаю, що то мушка. То, як стріляти, то треба наперед взяти звіря на мушку.
— Так, це правда. Предмет, у який стріляють, треба докладно взяти на оцю мушку, інакше не потрапиш.
Батько закінчив чистити одну рушницю та поклав її в кутку.
— Подай-но дубельтівку, Славку, тепер ми її почистимо!
Батько зняв підкладку під люфами, вони відчинилися й рушниця розпалася на дві частини.
— Оце приклад. У нас також кажуть кольба, а оце дві люфи, відкіля називають її дубельтівкою.
Почистивши частини та намастивши їх легко оливою, батько склав назад усе, як було, та, відсунувши замок, зігнув рушницю й показуючи Славкові два отвори люфи, пояснював:
— Тут кладуться набої. Це шрот разом з порохом. За давніх часів до рушниць окремо насипали пороху, а окремо шроту. Тепер вони в одному готовому набої.
— Тату, ти мене навчиш стріляти, правда?
— А як же, ти ж син лісничого, гарно б то виглядало, коли б ти не вмів стріляти!
— А як я виросту, то сам буду лісничим, правда?
— Може й будеш, якщо це тобі до вподоби. Ти можеш учитися на щось більше. Мій батько не мав грошей посилати мене до високої школи, але, якщо я зможу, пошлю тебе до Лісової Академії, і там ти багато дечого навчишся. В першу чергу, як доглядати ліс, бо головне завдання наше є не полювання, а догляд лісу.
* * *
Вони кінчали балакати, коли до ганку наблизився сільський хлопець Гнат, несучи щось на руках.
— Слава Ісусу Христу, пане лісничий! — поздоровив він та поклав на землю маленьке сарнятко.
— Слава на віки! А ти ж що тут приніс, Гнате?
— Та то, пане лісничий, я йшов через ліс та й знайшов у корчах.
— А де ж мати? — запитав пан Вірстюк, заглядаючи гостро хлопцеві в вічі.
Хлопець трохи зніяковів.
— Та… певне, покинула дитину, а, може, й які пси її загнали…
— Гей, Гнате! — погрозив пан лісничий, — сарна ніколи не кидає свого малого, хоч би яка була небезпека. Щось набріхуєш мені. Ти ж знаєш, що не вільно забирати молодих у лісової тварини?
В тій хвилині біля ґанку спинилася сарна — мати. Йдучи кров у крок за хлопцем, вона перебрела річку та опинилась у небувалому для неї світі, серед людей, біля їхнього дому. Може, й боялась бідна, але ж на руках оцього хлопця її мале. То ж, ставши біля ганку, дивилася великими, наляканими очима. Всю їх увагу зосереджено на дитині. В них тривога й німе благання.
— Бачиш, Гнате, вона зовсім не покинула дитини, тільки ти забрав її!
— Та я гадав, що Славко буде тішитися, та й що ми будемо бавитися тим сарнятком, — майже крізь сльози проказав Гнат.
— То ви, шибеники, не маєте чим бавитися і йдете викрадати в сарн дітей? Зараз мені віднеси сарнятко до лісу та поклади там, де ти взяв його. І пам’ятай, що цього не можна робити!
Гнат узяв сарнятко на руки та повернув назад. Був такий збентежений, що навіть не сказав: бувайте здорові, або ж гарним бойківським звичаєм: у ласці Божій зіставайте!
— Тату, я піду з Гнатом! — просив Славко.
— Добре, але тоді хай і Ляся йде з вами.
Гнат несе на руках сарнятко, Ляся й Славко підбігають в боків та з цікавістю приглядаються до нього. Хоч маленьке, може, щойно сьогодні народилося, воно дивилося своїми гарними очима на новий і великий світ та з довір’ям тулилося до хлопця. За дітьми крок у крок ішла сарна-мати. Байдужа до всього, що не було дитиною, вона наче пильнувала, щоб діти віднесли її мале до лігва. Тільки коли діти проходили через кладку, сарна спинилася, але зараз же пішла вбрід через річку, не спускаючи з очей оцього дивного походу.
Так і зникли вони в лісі.