Вранці знову озвався гомоном ліс.
Стук, стук! — долетіло з-за вікна. Стукач стрепенувся та забив крилами об стінку клітки. Але вона була міцна й не пускала, Він знав це. Тож знову сів на пеньку й насупився. Славко приніс йому їсти, але він до їжі не доторкнувся.
— Стукачу, Стукачику дорогий! Що тобі сталося? — питався Славко з жалем, — та ж учора ще ти їв, і твої червяки тобі смакували.
Стукач не рухався, і, здавалось, навіть не пізнавав Славка.
— Мамо! Стукач не хоче їсти і не йде до мене! — скаржився хлопець, мало не плачучи.
Мама оглянула птаха, але й вона не знала, що з ним скоїлося.
В обід повернувся з лісу батько. Славко розказав йому про свою журбу: Стукач розсердився, чи, може, захворів, не приймає харчів.
Стук, стук! — донеслося з лісу крізь відчинене вікно. Стукач, що сидів на пеньку з закритими очима, прокинувся та забився об стінку клітки. Кинувши погляд на нього, тато вирішив: — Прийшла весна, і Стукач хоче до лісу. Мусимо його випустити. Допомогли йому перезимувати, а тепер йому пора вертатися до своїх та до своєї праці.
Славко скривився. Він любив Стукача, як же тепер з ним розлучитись? Але треба, бо ні цього, ні наступного дня Стукач нічого не їв та в сонній журбі сидів, похнюпившись, на пеньку.
Тож настала хвилина розлуки. Вся сім’я вийшла на ганок, Славко приніс на руці Стукача. Як завжди, так і тепер, він дозволяв брати себе, навіть сам сідав на руку хлопцеві. Ясне сонце вразило його трохи спочатку і він прижмурив очі.
Стук, стук! — почулося з лісу. Стукач глянув весело вгору, а потім, розправивши крила, підлетів і зручно сів на яблуні.
— Лети, лети собі до лісу, дорогий Стукачику, і прощай! — кричала сім’я Вірстюків.
— А якби тобі було погано зимою, прилітай знову до нас! — запрошував Славко.
Стукач сидів на яблуні та дивився згори на своїх приятелів. Може, й йому шкода була їх покидати?
— Стук, стук! — озвалося з лісу.
Стукач розправив крила та, перелетівши через річку, зник у лісовій гущавині.