І. СОЛОДКЕ МОЛОКО
Лісничий вернувся з обходу ліса. На голові в лісничого зелений капелюх із щіточкою, через плече перекинуто рушницю, на ногах міцні черевики та вовняні панчохи до колін.
— Подивися, що я приніс! — казав він жінці, витрушуючи з мішка щось живе, яке там борсалося й пручалося.
— Саренка! — скрикнули разом пані Ганна й Славко.
Серед кухні стояло на чотирьох тоненьких ніжках ніжне сотворіннячко. Воно трусилося від страху.
— Яка гарна, мамо, — тішився Славко, гладячи її яснобронзову шерсть.
Так, Сільва була прекрасна. На її голівці були гостро наставлені вушка, двоє великих очей дивилися пильно та наче б крізь сльози. Чорний вогкий носик нюшив.
— Пі, пі! — заплакала вона, розкриваючи вузького ротика з рожевим язичком.
— Мамо, вона плаче! — затурбувався Славко, якому від співчуття теж схотілося заплакати.
— Бідна сирітка, — зітхнула мама. — Де ж ти дістав її, Василю?
Пан лісничий розказав, що підчас обходу лісу пси виполошили маму — сарну та погнали її в гущавину. Тим часом він сам доглянув її лігво в кущах, під вітроломом, і там побачив цю тваринку. Трохи вагався, що зробити.
Але кортіло йому принести Славкові сарнятко, що він йому обіцяв, розказуючи зимовими вечорами про ліс та життя звірів. Псів він зараз же покликав, бо не мав на меті полювання.
Сільві було не більше п’яти днів життя.
— Пі-і-і! — плакала вона тонесенько. Вона була залякана й голодна.
Тож мама наповнила молоком пляшку, наклала на неї гумову шапочку, що через неї годувала дитину, проробила в ній дещо більшу дірку, та пригортаючи до себе сарняче дитятко, вложила йому соску в рот.
Струмок теплого молочка розбудив голод та наказав забути страх. Сільва смоктала жадібно та ковтала зі смаком солодку рідину. В її очах засвітилося довір’я.
— П’є! — ляскав Славко в долоні, скачучи по хаті на одній нозі. — Мамо, вона буде моя? Правда?!
— Так, синку, але насамперед вона мусить підрости. Ти бачиш, яка вона ще маленька й тендітна.
Славко присів до землі й говорив:
— А потім ти їй повісиш дзвіночок на шию, на такій синій стяжечці, як має баранчик з цукру, і прив’яжеш шнурочок. Правда, мамо, я буду ходити з нею на прохід?!
— Але ж то не песик, синку, не знати, чи вона схоче ходити на шнурочку.
— Дай, я буду! — Славко взяв у мами пляшку та годував далі Сільву. З того часу це було його наймиліше заняття.