У високій установі
Ми заїхали до мешкання лікаря К-ченка. Двері відчинила товста, чорнява жінка, як видно вже знайома з Григорієм Степановичем. Вона була в дуже витертому купалевому плащі, що звисав з неї нерівними стріпцями та не закривав буйних грудей, що так і виплигували зпід нього. Без ніякого зацікавлення нежданою гостею вона стала випитувати Григорія Степановича про свого чоловіка, що якраз був у Львові, та дуже жваво розказувати, що вона якраз після чергування в клініці, де вночі накладала «щипци» і що Александр Соломонович «бил в восторге, бєжал по целой клініке і восхищался, какой із меня замєчательний акушер» — ні словечка по-українськи… Григорій Степанович пояснював, трошки ніяковіючи, що вони жили довший час в Сибірі, тож по-українськи не знають.
Передягнулась, помилась, поїли, та подались цією ж машиною, що привезла нас з двірця і була, як виявилося моїх хазяїв, в наркомат. Я жартувала:
— везете бранку наркомові, Григорій Степанович, воєнну здобич. Та чи не слід було вам підшукати кращу та молодшу — галичанки ж бувають красуні та ще й елеґантні, а я собі скромний медробітник… —
— Но не голіруч їдеш ти до Наркома, Софіє, а це, що ти везеш з собою, у нас цінят більше, як красу та багатство —
Тим трофеєм були «Гігієна Жінки і Ціна Життя».
В мешканні К-ченків подиктував мені Григорій Степанович таку присвяту:
«Наркомові І. І. О-ві присвячую книжку так як я могла її написати в буржуазних умовах, в яких жила досі».
підпис.
«Ціна Життя» пішла без присвяти.
Наркомат. Камениця рядова по вулиці Рейтерській. На долині здавали гардеробу. Сивобородий дідуган імпозантного вигляду вилаяв мене по-українськи, що здавала одяг, не склавши доладу. Хоча був неввічливий — проте ці перші українські слова, що ними лаявся, були миліші за найприхильніші похвали чужою мовою. Завжди, коли я потім приступала до гардероби, дбайливо склавши одяг, я приглядалася дідуганові та не одне вже розуміючи, догадувалась, що це певно якийсь здекласований інтеліґент імовірно «закаптурений націоналіст». Але обличчя його було холодне й неприступне, як у всіх зрештою радянських людей. Йому не цікаво було хто і відкіля я, хоча в мене був чужинецький одяг і українська мова.
Перед дверима одної з кімнат ми стрінулись з Михайлом Михайловичем, що розлучився з нами, поїхавши кудись на іншу квартиру. Його бліде обличчя і тремтіння рук показували, що був більше схвильований як Григорій Степанович — певний своїх успіхів на нових теренах. Як би не було: обидва вони були акторами в тій штуці, а я статистом. Як статист я не відчувала нічого поза цікавістю.
Великий кабінет наркома. Довге бюрко, на підлозі килим, посеред кімнати довгий стіл, закритий червоним сукном, під лівою стіною стільці, мабуть такі, як у церкві, один біля другого з високими бічними перегородками. На бюрку жарився електричний, круглий пальник, що давав у цій великій холодній кімнаті милий подув тепла.
Молода, струнка людина привіталась з нами. Мене представив Григорій Степанович: «це, І. Іванович, директор медичної школи львівської. Привіз я його (тут говорили про мене „в він“) хай познайомиться з нашою київською школою. А, оце його книжки, які привіз тобі як гостинець з Західньої України. Але ж писав їх в капіталістичному устрої, тож не все нам пригоже. Просить, щоб після, деяких змін, звісно, Ти дозволив книжку випустити».
— «А Ти розглядав її?», — запитав притишеним голосом Нарком. «По-твоєму вона може піти в руки радянського читача?» —
Григорій Степанович вже раз писав в справі книжки до Держмедвидаву, може й відповідь відтіля дістав, тож не тяжко йому було сказати, знайти хитру відповідь, щоб і не зраджувала якихнебудь ухилів в його правовірності, та щоб і мені не відбирала надії:
— «У мене не було багато часу, тож не читав, а так тільки перекинув. Мабуть доведеться деякі розділи відкинути, що висвітлюють германське вчення — та цього ми не можемо авторові вважати за гріх, він же ж не знав радянської науки.
Треба також добавити дещо про нашу опіку над матір’ю та немовлям і таке інше…»
І. Іванович притакнув погоджуючись головою, та обіцяв передати справу Держмедвидавові. Він теж не питав у мене нічого, як і усі інші, не виявляв ніякого зацікавлення мною, тож я далі перейшла до ролі статиста.
Оця молода людина кашляла й плювала багато і — говорила по-українськи.
Випитував Григорія Степановича про організацію здоровоохорони на Західній Україні. Григорій Степанович розказував живо та дотепно, як то застали після Польщі дуже мало, а розгорнули великий організаційний розмах. Автім: це ж були самі початки і можна було говорити тільки про наміри та вступні дії.
Нас швидко відпустили, запросивши ще на вечір на нараду в справі боротьби з туберкульозою.
Після таких перших наших відвідин Наркомату ми поїхали на обід до Континенталю.
Континенталь був великим готелем в центрі, по вулиці Карла Маркса, належав до Інтуриста і був репрезентаційним льокалем. Здається мені, що в той час чужинців в СРСР не бувало, це ж часи найбільшого відокремлення від Европи, тож публіку Континенталю становили свої і то можна сказати виключно командировщики. Пошесть на командировочні подорожі була в повному розпалі, тож з різних кінців радянського Союзу, а в першу чергу з України приїздили командировочні до столиці та гаяли тут час і командировочне (кошти призначені законом на поїздку), ну і свої гроші, бо командировочного не вистачало, а ще як хто хотів жити в дорогому готелі, їсти в люксусових ресторанах (хоч раз колись) і піти кудись в театр чи випити з товаришами. Їлося добре, але платилось не зле. Досить сказати, що обід коштував нам по 37 рублів. Правда, їли ми там якісь перекуски і кавяр, і овочі, бо мої товариші хотіли мені показати гордощі своєї країни, а то головно південні овочі. Вражав контраст між буржуазною домівкою, різьбами на стелі й стінах та кришталевими свічниками і неввічливістю прислуги. Тут як і скрізь «товариші, офіціянти» були похмурі й нераді. Спершу я пояснювала собі це пролетарською рівністю і неохотою їхньою обслуговувати, потім я зрозуміла, що вони є платними службовцями не зацікавленими в інтересі, що відроблять своїх вісім годин як кожну іншу службу, та що більшість з них це здеклясіфіковані інтеліґенти.
За обідом Михайло Михайлович говорив мало, був загалом якийсь пригноблений, зате Григорій Степанович тішився прихильністю Наркома і добрим ходом справ. Я ділилася моїми враженнями з товаришами та розпитувала в них про деякі незрозумілі мені справи. В першу чергу кидалась у вічі російськість міста. Це пригноблювало й непокоїло, та сповнювало злими передчуттями. Я турбувалась тим:
— Питаєте в мене, як подобається? Мушу сказати, що до цього часу я не помітила нічого справді радянського: усе у вас буржуазне: авта, принижений спосіб ставлення до начальства, оттут їжа і обстановка, вдома у К-ченків, як у звичайній міщанській родині. Ніде нічого специфічного. Здається, як би я приїхала до Софії, Букаресту чи де там до іншого міста, побачила б приблизно таке саме. Та не те мене турбує, а от що: ми звикли вважати Київ українським містом. А це вже ходим цілий день і нічого українського в ньому немає. Такий Наркомат. Я не чула, щоб там хтонебуть говорив по-українськи.
— А Іван Іванович — ти ж чула, говорив.
— Так, він один, але ви самі, як тільки заговорили до службовців по-українськи, вони почували себе ніяково, та ще ж як вони приняли вас викликом: «чуєте, Григорій Степанович вернувся з Западної, там і став говорити по-українськи!». В Наркоматі ми нагадували мужиків, що вернувшися з Америки патякають по-англійськи. Та й зараз всі на нас зглядаються, як на яке заморське чудо.
— Ви, Галичани, шовіністи й націоналісти, це річ відома. Та поживете в союзі, навчитесь цінити й руську мову — замотуючи кінчив на той раз Григорій Степанович.
Після обіду ми пішли знову в Наркомат на оцю нараду. В основному, ні мене, ні моїх товаришів справа безпосередньо не цікавила, а вже я була там не статистом, а просто публикою.
Може і з уваги на мене він вів нараду по-українськи, хоча зібрані забирали голос виключно по-російски, за винятком Григорія Степановича, що говорив про туберкульозу на наших теренах. Важливіше для нас, а власне для моїх обох товаришів, було те, що відбулось після наради: всі ми вийшли, а залишився у Наркома сам Григорій Степанович. Ми обоє з Михайлом Михайловичем дожидали його в сусідній кімнаті.
Щойно вертаючись з Києва вже удвох з Григорій Степановичем, я зрозуміла, чому бідний Михайло Михайлович, того вечора так нервово ходив в оцій кімнаті з кутка в куток і роаминав руки. І тоді теж я зрозуміла, чому після наради Григорія Степановича відвезли до Континенталю автом разом з другим Завнаркомом, а ми обоє пішли пішки. Тоді мені це здалось дуже сприятливою обставиною, бож я могла перший раз побачити вулицю й мешканців, до яких я мала таку пекучу цікавість.
Тож взяла я під руку якогось пригашеного й начеб зажуреного М. Михайловича і стала з живим інтересом розглядати вулиці.