Іди за мною…
Так, тобі зручніше
Спиратися на мене…
Йди мерщій!
Неначе погустішав той туман…
Дай правицю мені.
Вже недалеко
Нам до осель…
(Манфред).
Артур пильно роздивлявся навколо, хоч усе заволікали густі туманові хвилі. Бувши на розум бистрий і не боязкий, він збагнув: вихід є. Блискавична думка шугнула йому в голові. Він сказав:
— В кожному іншому місці я б гадав, що завірюха вщухне. Але годі щось зрозуміти в такій дикій країні. Разом із землею, провалилась і наша тропа. Та я бачив її там на дні провалля, біла смуга між землею й камінням. Дозвольте мені, батьку, ось що зробити: я поповзу над безоднею, краєм цієї кручі до того місця, де мене буде видно з палацу. Мусить же бути до нього шлях. Коли стежечка є, я ії відшукаю, а ні — принаймні якось дам знак тим, хто живе біля Яструбового гнізда…
— В жодному разі — ні! — рішуче урвав мову йому батько. — Але думка чудова. Схоче туди йти наш провідник — хай! Він на те знає місцевість, він горянин…
Антоніо категорично відмовився.
— Я народився в горах, так, — сказав він, — але ніколи не вганяв по скелях, мов гончаки, і я не маю крил перелітати з кручі на кручу, мов крук. А золото не може бути мені дорожче за життя.
— Хай доля боронить, я не буду спокушати тебе золотом, — мовив Філіпсон. — Йди, мій сину, я за тобою.
— Даруйте мені, батьку, я на це не пристану. Досить, коли ризикне життям один із нас. Моє життя за всіма законами природи та здорового розуму важить менше. Я піду перший і сам.
— Ні, Артуре, — категорично заперечив батько: — ні, сину мій, я багато горя зазнав, але такої втрати не зніс би.
— Але, батьку, адже ж усе скінчиться гаразд, якщо ви дозволите мені піти самому. Не можу, не маю жодного права починати небезпечну путь, коли ви не відмовитесь свойого наміру. Ви ж подумайте тільки: силкуючись подолати страшні перешкоди, роблячи крок уперед, я все озирався б, чи дійшли ви того місця, де я стояв перед тим. Зміркуйте! Загину я — втрата така невелика, впаду, як упали листя й дерева, — ніхто й не помітить. Але ви — якщо посковзнеться ваша нога, якщо затремтить ваша рука — подумайте тільки — яке велике діло загине тоді!
— Так, сину, — батько тяжко зітхнув: — я мушу жити. Мушу жити, навіть, коли б утратив в тобі все найдорожче для мене на світі. Іди ти! Йди сам! Хай щастить тобі на все добре! Ноги маєш молоді, руки дужі… Ти здирався на найвищі гори… Ти звик до всіх небезпек… Але пам'ятай, дитино, передусім — обережність! Будь сміливий, але добре те знай, що є на світі людина, яка… коли втратить тебе. — виконає свій обов'язок, але не зможе жити й піде за тобою. Це був би, Артуре, жалюгідний кінець нашого з тобою життя…
Юнак мовчки, спокійно й твердо почав лагодитись. Скинувши з себе важкого плаща, він лишився у вузькому сірому вбранні; крізь нього добре вирисовувались граційні поставні зариси його молодого дужого тіла.
Побачивши батько, що син підійшов із ними попрощатись, зблід і увесь якось ослаб. Зібравши всю силу свойого голосу, він рішуче взяв дозвіл назад і категорично звелів не рушати з місця. Та Артур уже не слухав нічого. Він почав спускатися.
Перше схопився за гілля старого ясеня, що стримів із розколини в кручі, і так, рукою за віття, він досягнув, хоч і з великою небезпекою, вузького входу до провалля; саме й мав намір сюдою поповзти.
Обидва, старий й юнак-проводир, затамувавши віддих дивились на молодика. Одна мить була така, що навіть провідник перелякано оступився назад — йому забило аж дух.
Справді, Артур наражав своє життя на страшну небезпеку. Край скелі, де він плазував, видавався здаля такий вузенький, що ось вже зовсім зникав з очей. А він усе посувався вперед. То оберне обличчя до скелі, то гляне перед себе, то в небо здіймає зір — тільки щоб не глянути й на мить у безодню.
Двоє стежили за відважним юнаком, — погляд сторожкий і тривожний. Не людина, а мов комашка повзе на поверхні прямовисного. муру. Видно, що рухається, але як — далека просторінь того бачити не дає. І така гризота напала тоді батька. Чом він не зумів сина спинити?! Чом не настояв на попередній думці — повернутися на ніч знов до Люцерна?! Дуже незручно, забрало б багато часу, небезпека велика, звичайно, але тоді, принаймні, він поділяв би долю свойого улюбленця-сина.
А молодик повз. Зібрав усю міць свойого духу, приборкував буйну фантазію, щоб не розпалялася, не накликала жахливих картин можливого страшного загину. Не думати! Все підкорити владі холодного розуму — то найкращий ґрунт справжній відвазі.
«Круча, — казав він собі, — звичайно вузька, проте досить широка, щоб я міг на ній триматися; прискалки та розколини малі й одна від одної далеко; але на тих я можу ставати ногами, інші знов у пригоді мені тим, що я хапаюсь за них, от мов стою на міцній площинці, на мармурове поруччя спершись рукою. Я врятуюсь, це залежить тільки від мене. Сунься, Артуре, рішуче, ставай твердо й міцно тримайся. Хай безодня розкриває пащу — дарма!»
Здоровий розум мав молодик, до того ж йому не первина, і він лізе далі й далі, повагом посуваючись уперед з пересторогою, дужий і непохитний. Так, тільки так може не дійти він майже неминучої загибелі.
Ось доповз він того місця, де висунулася круча; утворювала кут глибоченному проваллю. Наблизилась найкритичніша мить.
Круча стриміла більше як на шість футів над бурхливим потоком. Внизу ревом ревла безмежна глибочінь, мов грім під землею гримів. Артур уважно роздивився все місце. Побачив кущі, траву, навіть кілька засохлих дерев, і зрозумів, що круча становить уже край провалля; коли б зумів його обминути, напевно знайшлася б стежка, що її так дивно урвала руїна могутньої природи. Але край од кручі висовувався дуже далеко; аж ніяк не можна ні пролізти під ним, ані його обминути. А що кількома футами вища вона була за це місце, де опинився Артур, то й перелізти було дуже важко. Та робити нічого, це єдина надія, і Артур, усвідомлюючи, що це, мабуть, чи не остання перешкода на його шляху, мусів зважитись.
Неподалік росло дерево. Воно допомогло йому здертися на вершину. Ось він стає на кручу ногами — врятований! — здоровить думкою себе, бо бачить одразу дике громаддя скель та лісів і там — похмурий палац Геєрштейн, над ним сивий димок. Коли раптом… що це? Йому холоне в жилах кров… велетенська круча під ногами хитається, поволі схиляється вперед і кудись суне.
Ця круча, що вже була зсунулась із свойого місця, далеко вигиналась по останньому землетрусі, ледве трималась. Скоро став він на неї ногою — вона втратила свою рівновагу.
Яка небезпека! Природжений інстинкт самооборони відкинув Артура назад. Він обережно-обережно сплигнув на те саме дерево, що ним допіру сюди злізав. Якась непоборна сила примусила юнака повернути голову назад — не міг відірвати очей од страшної кручі. Він дивиться і бачить, круча секунду хитається, наче не знаючи в яку сторону падати. Який жах! Коли впаде на бік, туди, де Артурове дерево, — його задушить, розчавить, не лишить і сліду. Може хвилина, може більше, він не знає, довгий, безконечний час, — скеля впала просто вперед. Велетенська скеляна брила, щонайменше на тисячу пудів, як рине униз, — розбиває, трощить в блискавичному леті кущі, дерева, ламле все навколо. І, нарешті, вибухає сто гармат — скеля скотилась у воду! Від скелі до скелі, з провалля у провалля, по горах та полонинах гомінка прокотилась луна. Тисячі відгомонів-звуків гули й гули, котились до вічних снігів.
Тоді враз тиша. Байдужі сніги, у величній самоті, вислухали скажений гуркіт і дали завмерти йому; не відгукнулись.
Що відчував у цю мить бідолашний батько?
Бачив, як сунула величезна скеля, Артура розглядіти не міг. Перший рух його бігти, мерщій мчати в безодню! Кинутись услід за Артуром! Але Антоніо дужими руками схопив його. Філіпсон обернувся, на обличчі лють, така страшна, як буває у ведмедиці, що їй забрали ведмежата.
— Пусти! Я заб'ю тебе!
Але Антоніо в розпуці упав навколішки:
— В мене також є батько! — хрипко вирвалось йому з задиханих, грудей.
Це був крик од щирого серця. Мандрівник одразу схаменувся. Хотів щось сказати, але ні крику не чути, ні звуку. Нарешті повільно, з розпачем, майже безтямний, мовив:
— Він у мене був останній… Найулюбленіший і найкращий син… А там… Над полониною вже злітаються хижаки… питимуть його молоду кров… Але я побачу його ще раз! — рвачко метнувся бідолаха до кручі, а над головами обох пролітали шуліки, — …я ще раз побачу Артура, раніш, ніж вовки та орли його заклюють. Антоніо, не тримай мене! — скричав з одчаєм старий. — Лишайся й дивися на мене. Загину — тоді доручаю тобі, пам'ятай: виймеш з моєї валізки запечатані папери й не гаючи часу, мерщій завезеш їх тій особі, що на ЇЇ ім'я вони заадресовані. А в гамані досить грошей поховати нас з сином, лишиться чимало й тобі за тяжку працю твою…
Чесний швайцарець хоч і не дуже вмів метикувати, проте мав добре, чуле серце. На останні слова старого він жалісно заплакав. Уже не зважувався дратувати його намовами, не міг чинити опір його намірам. Мовчки дивився, як старий лагодився перейти ту саму смертельну безодню, де, очевидячки, його син знайшов свій загин. В розпачі батьківської любови поспішав Філіпсон поділити однакову долю.
Коли це з-за того самого рогу, де відірвалася кам'яна брила, як Артур був на неї став, розлігся гучний пронизливий звук велетенського буйволового рогу. За давніх-давен грізний рев такого рогу закликав горян до бою, а підчас воєн правив за музичний струмент.
— Слухайте! Слухайте! — скричав провідник. — То гасло з Геєрштейну. Напевно хтось з'явиться нам на допомогу. Покаже безпечну путь! Ми відшукаємо вашого сина. Гляньте, он гляньте! Он на дереві — бачте, блищить крізь туман… біле щось розвівається. О, то на тому самому місці, де відірвалася скеля!..
Батько силкувався туди глянути, але очі сповнились слізьми. Він ніяк не міг роздивитися.
— Однаково, — з тяжким смутком промовив: — я побачу трупа.
— Живого, живого побачите, дивіться, як розвівається біла тканина…
— Це з одягу його, — розпачливо зітхнув батько, — болючий пам'ятник його життю. Сина я не бачу. Мої очі стріли загибель останнього сина… О. краще б їх виклювали гірські шуліки.
— Та ні ж, подивіться! То не на гілці висить щось. Білий шмат притятий до жердини, хтось нею махає. Це ж син ваш дає знак, що він урятувався.
— О, — задихаючись сказав Філіпсон, — коли цьому правда… хай благословенні будуть очі, що бачили це, хай благословенні будуть вуста, що мені це промовили. Якщо ми його знайдем… це буде найщасливіший день і для нас, і для тебе! — скричав він уже з силою.
— Ні, — палко відказав провідник, — я прошу тільки, майте терпець і послухайтесь моєї доброї ради. Яка буде мені ганьба, якщо дам вам загинути, провина бо це тільки провідникова, — провадив він далі, так, немов би це від нього залежало заборонити горі скидати свої тумани з страшного чола, або перешкодити брилі гупнути в безодню, чи не дозволити старому, що його сивизна мала б свідчити про здоровий розум, вихоплювати кинджала, мов льомбардський бандит.
Так базікав балакучий одразу провідник. Міг би довго себе потішати в такий спосіб, бо старий не слухав його.
Кожним ударом живчика, кожним ударом серця, кожною думкою ніби мчав у тому напрямі, де щось мало означати рятунок його сина. І кінець-кінцем він пересвідчився: тканина справді віяла в людській руці.
І тоді криласта надія вже забуяла натомість давнього розпачу. Життя!
Він знов почав лагодитися, щоб поповзти до свойого улюбленця, якось йому допомогти. Провідник просив, благав, нарешті, вмовив таки. Але старий за хвилину почав знову вагатися.
— Та хіба ж можете поповзти отим краєм? Хіба досить ясні ваші очі, хіба такі вже міцні ваші ноги! Очі — сповнені сліз, тремтливі ноги, от мов листя тополі, що під нею ми стоїмо. Лишаймось, поки надійде хтось, хто краще дасть допомогу, ніж я, і ніж ви. Ось, скажу вам, я впізнав звук: то ріг доброго Арнольда Бідермана. Він побачив, мабуть, катастрофу й дбає, щоб усіх врятувати.
— Але коли все так, як ти кажеш, чому ж мій син не відповів?
— А коли він і відповів, — цього я певен цілком, — хіба ж ми могли його почути! Самі ж пересвідчились, навіть гучний звук цього рогу серед гуркоту й гураґану здався нам не голосніший за сопілку. То як же ми б почули людський крик!
— А проте мені видалося крізь боротьбу стихій щось схоже на людський голос, але то не Артурів.
— А певно не його. То бренів немов голос жіночий.
— О, доле! Я відгукнусь. Може почують…
І він заходився з усієї сили кричати. Але тут треба було особливого вміння. А його голос зливався з ревом хвиль та вітру, не донісся й на п'ятдесят кроків, завмирав і зникав у лункому вирі лютих стихій. Антоніо на те тільки посміхнувся. Тепер він гукне. І провідник дав високий, проразливий звук, з багато меншим на вигляд зусиллям, ніж робив те англієць. І чути, звук полинув на далеку віддаль виразний, окремий.
Зненацька — такий самий поклик йому на відповідь. Ось знову й знову. Поступово наближалася до площинки, росла й горнулась надія.
В тяжкому стані був батько, але ще тяжче припало його синові.
Почав був Артур свою путь уподовж скелі спокійний, рішучий і мужній. Все залежить від нього; він знав, які на міць має нерви. А несподівана пригода його так приголомшила, так близько віч-на-віч побачив він смерть, несподівану, жахну, здавалося неминучу. Гранітна скеля — захиталась. Завалилась під самими його ногами. Хоч він якимсь інстинктовим зусиллям несвідомо врятувався, але відчував: найкраща частина його самого, душевна міць і фізична сила зникли в ту мить, коли з скаженим ревом упала круча на дно безодні в ріку.
Так морець стоїть на улюбленому кораблі, коли починається шторм, гордий на його непохитність, гордий на власну перемогу. Але ось корабель налітає на скелю, розбивається дощенту… Тоді моряк розпачливо змагається з хвилями, вони кидають його від скелі до скелі, і де тоді його мужність? Де певність себе? — а він же допіру так пишався в гордовитому супокої!
Отак і з Артуром. Хоробрий, сміливий, упевнений напочатку — і тепер Артур, обхопивши руками засохлого пня старого дерева, повиснувши між небом і землею, дивиться, як гуркоче неначе страшна лявина униз, у безодню; дивиться, і сповняється душа його жахом. В очах миготять тисячі кольорів, тьмариться в голові, руки не слухають: немов зведені корчами схоплять гілля, і враз розщимляються і тремтять, і тремтять. Його тримали руки. І він боявся, що ці руки незабаром не матимуть сили витримувати його.
Крапля по краплі — сповняється чаша. Хто знає, коли приходить остання в житті?! Становище було й так безнадійне, А тут ще до того між зграями сов, кажанів та нічних лиховісних птахів, що їх сполохала зриваючись круча, Артур побачив лямергеєра. То альпійський яструб, більший за орла, іще страшніший хижак; юнакові він досі не траплявся ніколи. Як здебільшого всі хижаки, цей птах має такий звичай: досхочу попоївши, він здирається на яке неприступне місце й там сидить непорушно, аж перетравиться їжа. Тоді вертає йому сила й ненажерливість.
А підчас неймовірної завали стривожений лямергеєр, що саме перебував у такому стані відпочинку, злетів із кручі й зробивши в повітрі коло, сів, пронизливо скрикнувши, на вершину не далі, як за два сажні від того дерева, де ледве вже тримався Артур. Яструб був перелякався несподіваної дивної катастрофи. Але тепер підбадьорився. Юнак бо виглядав цілком непорушний, вмер десь мабуть, або вмирає собі. Пильно утупився в нього своїми круглими очима, не виявляючи й трохи найменшого страху, який здебільшого властивий мало чи не всім, навіть найхижішим звірам, коли вони близько біля людини.
І от Артур, силкуючись подолати раптовий переляк, звів очі — хотів трохи роздивитись навколо. І зненацька побачив птаха.
Немов причаровані Артурові очі, він не може відвести їх від потворного хижака. Зрозумів небезпеку й зовсім зневірився. Навіщо птах так вдивляється в нього, схилився уперед своїм тілом? Схилився, немов ось-ось на нього кинеться! Адже це яструб-ягнятник, він, видима річ, інстинктово відчув пах близької смерти. Мов гайвороння лихе на вівцю, якій три чисниці до смерти, чигає цей птах на нього, Артура, в насолоді кривавої жадоби. Почути на собі його дзьоба, кого пазурі… Живому?! Невже ж він зовсім втратив людський вигляд, що й птиця його не боїться?
Де розум безсилий, там переможе страх. І юнак Артур відчув нову енергію. Тоді він обережно вийняв хустинку, почав махати, і, кінец-кінцем, яструба вигнав. Той з пронизливим нудним криком злетів догори, розпустив величезні крила й розрізаючи повітря, поплив шукати спокійнішого притулку.
Артур страшенно зрадів. Потроху прийшовши до тями, він помітив, що звідціля видно частину тієї площинки, де лишилися батько та провідник. Тоді йому шугнуло в голові, — адже може тепер повідомити батька, що він врятувався.
І замахав він хустиною ще вище й вище. Коли раптом, — Артур з несподіванки аж здригнувся, — звук рога він почув — того, що й чув його батько, — велетенського швайцарського рога. Він немов сповіщав, що близько допомога.
І на відповідь розлігся радісний Артурів крик. Ще дужче розвівалась хустина, показуючи дорогу людям, які йшли його рятувати. Він опанував себе, відчув знову дужу волю й силу, в серці розквітала надія, а разом і спритність, і енергія.
Попри своє цілком природнє в такому становищі хвилювання, заточуючись, так билося йому серце, Артур проте зосередив усю свою увагу на одній думці: як винайти змогу врятуватись? Він озирався навколо. Але чимраз слабшали сили. Давалась у знаки реакція після тих неповторно-разючих хвилин там на кручі, коли та гупала вниз. Хоч як силкувався, а вже несила спинити потьмарені очі на доокружних речах. Йому ввижалось, вони ніби стрибають з усім, що навколо. Хащі, скелі, — все між ними і руїнами Геєрштейнськими закружляло, застрибало в лиховісному безладді. Він розумів, що це мара, але мусів усякчас твердити собі це, щоб не кинутись униз, бо наче непереможні чари тягнули його туди; йому ввижалося, що він має також узяти участь у дивному танку, створеному уявою.
— О-о! — скричав ураз бідолаха, заплющивши очі, якось сподіваючись, що не бачивши свойого становища, зможе перемогти, відігнати страшні примари…
І тут він зрозумів, що зараз зімліє.
У Цю мить десь близько біля себе він почув пронизливий, але дуже приємний жіночий голос. Наче його хтось кличе. Певен був — то маріння, він тратить свідомість. 3 останнього зусилля розплющивши очі глянув у той бік, звідки ввижалося таке диво. Не йняв віри, що то реальний людський голос, думав, заводить його хороблива уява. Глянув — і остовпів. Яка примара! Очевидячки, він божеволіє…
На самій верховині гострої скелі, що височіла з глибочини, стояла жінка. Туман щільно її обгортав, і розглядіти було майже неможливо; її стан вимальовувався проти неба. Мара в повітрі! Легка й прозора, немов тоненькі хмарки довколо неї, — то не може бути жива людина. Артур пересвідчився, що надходить йому кінець.
Коли знову пролунав крик. Таким дивним проразливим співом, краяни Альпійських гір перегукуються на далекій віддалі, від кручі до кручі, над широченними міжгір'ями, над глибоченними безоднями.
«Виходить, то не омана, — думав Артур: — невже справді жива істота?»
Тут привид зник. За хвилину жінка з'явилася вже над краєм тієї кручі, де на підгір'ї росло Артурове дерево. Юнак побачив живе сотворіння, жінку. З цілого вигляду, з одягу знати було, що то справжня горянка, звикла до загрозливих троп.
Це була чарівна юнка. Вона дивилась на нього співчутливо й здивовано.
— Чужинцю! — мовила вона нарешті. — Хто ти є, звідкіля тут узявся?
— Я справді чужинець, — по якій хвилі ледве промовив Артур, підводячись настільки, як це можливо було в його становищі. — Ранком вийшов з батьком та провідником із Люцерна, обидва лишились щось із півмилі звідціля. Може ви, — скричав юнак, — повідомите їх, що мені не загрожує жодна небезпека? Батько страшенно повинен турбуватися…
— Гаразд, — відповіла дівчина: — а втім, я гадаю, мій дядько, або хто з родичів уже їх відшукав і проводить сюди. А може от вам потрібна допомога? Чи ні? Вас не поранило? Не забило? Нас злякав струс скеляної брили. А-а… он де вона лежить… яка величезна…
Молода швайцарка так близько підійшла до самого краю безодні, байдуже в неї заглянувши, що Артурові знову потьмарилось в очах.
— Що вам таке? — запитала дівчина, побачивши, як він зблід. — Ви хворі, мабуть?
— Ні, я тільки трохи забився… мені туманіє в голові… І мені стало млосно, як я побачив вас так близько над краєм.
— Тільки й того? — всміхнулася юнка. — Юначе, я не більше спокійна й не в більшій безпеці в палаці дядька мого, ніж на краю проваллів, що проти них це — дитяча іграшка. А ти ж, я бачу з слідів, заліз сюди самим краєм безодні, що з неї завалилася брила — з чого ж слабість така? Такі долаючи шляхи — ти маєш право називати себе горянином!
— З півгодини тому я б міг називатися ним, — відказав Артур, — але навряд тепер я наважусь коли привласнити собі таку назву.
— А ти не бійся. Стає млосно? Це цілком звичайне явище, що іноді бентежить і затьмарює зір найхоробрішим і найдосвідченішим. Сміливо лізь стовбуром дерева до його середини й тоді легко перестрибнеш на площинку, де я стою. А далі — жодної не може стріти небезпеки чи труднощів дужий, спритний і мужній юнак.
— Я справді дужий, мужній та спритний, — промовив Артур, — але, хоч як мені соромно, мушу сказати відверто — від моєї сміливости в цю мить немає й сліду. Але ні, я не хочу, щоб ви соромились співчуття до бідолахи-мандрівника. З мене ніколи ще не був боягуз.
Дівчина співчутливо й стурбовано дивилася, як юнак обережно дерся вподовж дерева, що стриміло сливе прямовисно з скелі й гнулось під його тягарем; ось він стає, нарешті, ногами на скелю. Тепер тільки переплигнути на кручу, де молода швайцарка.
Однак, це зовсім не так просто й легко, як видавалося, — перестрибнути похмуру безодню, де на дні бурує й кипить скажений потік.
Артурові тремтіли коліна. Обважнілі ноги не хотіли рухатись далі. В одну мить він увесь ослаб. Хто зазнав такої, як він, небезпеки, ніколи не забуде почуття слабкости, що потім охоплює цілу істоту. А тим щасливим, хто в таких обставинах ніколи не бували — годі його збагнути.
Дівчина зрозуміла його стан. Враз усвідомила собі можливі наслідки — і їй стало за нього моторошно. І вона зробила те, що мусіла зробити, єдине, що могло вплинути.
Дівчина легко плигнула з кручі на стовбура. Спритно, мов пташка, втрималась на ньому. Тоді — одна мить — і вона, плигнувши вдруге, опинилась знов на попередньому місці. Потім того, простягнувши Артурові руку, сказала:
— Моя рука — опора слабка. Але сміливо стрибнувши, ти можеш на неї покластися, як на бернські стіни.
І вона не помилилась. Сором переміг. Ні, він і руки не візьме — рішуче відмахнувшись, Артур стрибнув. За мить він стояв на площинці поруч своєї спасительки.
Схопити руку й припасти до неї вустами на знак щирої подяки та пошани, був Артурів перший, цілком природній рух. Юнка не виявила протесту. Вона не вважала за потрібне сперечатися про такі дурниці на височенній скелі, на площинці п'ять футів завдовшки й три завширшки над бурхливим грізним потоком, що дико завивав сотні футів під ними.