Геть голову злочинну з Сомерсета!
(Генрік VI).
Ля-феретський губернатор стояв на вежі східньої брами своєї фортеці й дивився на базельський шлях. В далечині з'явився передовий загін швайцарського посольства, а тоді депутати з охороною, Ще трохи переїхавши, передні спинилися, ті приєдналися до них, і вже один великий загін попрямував до брами. Ґерольд засурмив.
— Вони вимагають впустити їх, — сказав Кіліян.
— їх і впустять, — відповів Арчібальд Гаґенбах, — а ось як вийдуть вони звідціля, то вже інше й багато складніше питання.
— І його негайно треба добре обміркувати. Згадайте ж, швайцарці справжні чорти в бою. а зідрати з них нічого, коли б і наша була перемога. Мізок їхній ви виссали — глядіть же не зламайте тепер собі зуби, гризучи кістки.
— Ти дурень, Кіліяне, й боягуз. Якісь два-три десятки швайцарських волоцюг, а ти ховаєшся, злякався. Мої роги міцні та дужі, мов диким баранам. Зміркуй, полохлива звірюко, що пустивши швайцарських депутатів, ми дочекаємось наклепу Кардові. Він змушений буде їх прийняти, а як з намистом тоді?
— Ну, а напавши на післанців ви що ж, виправдаєтесь, що обікрали англійців?
— От іще сліпий кріт. Почувши герцог бургундський про сутичку між моєю залогою та ненависними селюками, за крамарів просто забуде, а що потім може бути яке слідство, так то ж пусте. Мені досить години, і я опинюся у володіннях такої імперії, де намисто мені дасть добрий притулок.
— А я буду з вами до останньої хвилини. Побачите, що коли я і дурень, то аж ніяк не боягуз.
— Не мав ніколи тебе за такого, коли справа доходить бійки, а от у політиці справді таки нерішучий. Дай но мені лати! Міцніш одягай! Швайцарські мечі та швайцарські списи то не жартиі
Кіліян одягав свого начальника в убрання імперського лицаря.
— Так категорично — напад? — запитав він. — Який же знайдете привід?
— Ось лиши мене на самоті — я знайду, я вигадаю. А ти постав скрізь вояків і пам'ятай: гасло буде «Бургундія та відсіч!» Скажу вперше — хай готуються, ще раз повторю — нападайте. Тепер іди, відчиняй браму й пускай.
Кіліян уклонився і пішов собі геть.
Швайцарці кілька разів сповіщали рогом про себе. Всі були роздратовані, бо півтори вже годині безнадійно стоять перед Ля-Феретською брамою, їм уривався терпець. Нарешті ґратницю піднято, брама розкрилася, спустився міст і Кіліян, озброєний з ніг по самі вуха, виїхав верхи назустріч.
— Зухвальці! — скричав. — Як наважилися ви перед Ля-Феретською фортецею стояти озброєні? Перед фортецею, що належить славетному бургундському та лотаринзькому герцогу, і під командою Арчібальда фон Гаґенбаха, лицаря священної Римської імперії?!
— Ми, — мовив ляндаман, — не маєм ворожого наміру; зброя потрібна боронитись підчас небезпечної подорожі. А лихого не мислим. Інакше не прийшло б нас так мало.
— Хто ви? Чого з'явилися сюди? — спитав Кіліян нахабним тоном, як говорив з усіма губернатор.
— Уповноважені, — тихо й лагідно відповідав Бідерман, нічим не виявляючи, що його зневажено. — Уповноважені від вільних сполучених швайцарських кантонів та міста Золурну. Маємо доручення від законодавчої ради до бургундського герцога в дуже важливих справах для обидвох держав. Сподіваємось з повелителем вашого начальника підписати довгий мир на умовах вигідних обом країнам.
— Покажіть мені грамоти!
— З вашого дозволу ми встигнемо їх показати самому губернаторові.
— Он ви як? Гаразд! Але послухайте моєї поради: буває краще вернути назад, ніж посуватися уперед. Мій начальник, та повелитель мойого начальника, — о, з ними важче мати справу, ніж з базельськими крамарями, що їм продаєте ваш сир. Вертайте додому! Ось моя дружня пересторога.
— За пораду вам дяка, — сказав ляндаман, вихоплюючись уперед перед бернцем, що в запалі хтів щось кричати. — Наш путь через Ля-Ферет і ми його зробимо.
— Увіходьте ж, хай ухоплять чорти вас, — сказав Кіліян. Він сподівався їх налякавши примусити справді вернутися назад. Але швайцарці опинилися в місті.
Та кілька кроків зробили, коли їм заступили дорогу кози. Тоді вони вишикувались трьома лавами, посередині жінки й депутати. Невеличка колона була звернена фронтом обабіч вулиці, а передні намірялися вишикуваною лавою рушити, скоро заберуть ті вози. Тимчасом з бічних дверей високої вежі вийшов озброєний лицар. Причілля в шоломі було підняте. Він загрозливо закричав:
— Хто ви? Чого вдерлись озброєні до міста, де військо бургундського герцога?
— Ми мирні люди, хоч і носимо зброю, — відповів ляндаман. — Ми депутати від міст Берну та Золурну, від кантонів Урі, Швіцю та Інтервальдена, послані на перемови про важливі справи до бургундського та лотарінзького герцога.
— Які міста, які кантони! — промовив ля-феретський губернатор. — Ніколи не чував таких назв між вільними містами Німеччини. Берн? Цього ще бракувало… Чи то давно Берн є вільне місто?
— З двадцять першого червня, — відказав Бідерман, — тисячу триста тридцять дев'ятого року: з дня Лявпенської битви.
— Мовчи, не вихваляйся! Думаєш напустити мені туману? — лицар сіл та якихось містечок, що чинили заколот в Альпійських горах! Знаю, повставши проти імператора в своїх проваллях та засідках, вони забили кілька лицарів австрійського герцога. Але хіба ж нікчемні бунтарі можуть мати нахабство привласнювати собі назву вільного уряду й мати перемови з таким могутнім державцем, як Карло Бургундський?
Ляндаман спокійно на нього подивився.
— Дозвольте нагадати, що за вашими власними лицарськими законами, коли сильніший зневажає слабшого, або шляхтич ображає міщанина, цей вчинок касує між ними клясову різницю, і зухвалець мусить зневаженого задовольнити так, як той сам захоче.
— Забирайся в гори, нахабо! — закричав гордовитий лицар. — Розчісуй там бороду та печи каштани! Невже мусимо терпіти, щоб якісь пацюки та миші з нір наших мурів зневажали своєю присутністю нас та вихвалялись якоюсь свободою?! Таких ми душимо закаблуками своїх чобіт!
— Ми не такі люди, щоб нас топтати ногами, — байдуже промовив Бідерман. — Покиньте, лицарю, мову таку, бо з того може спалахнути війна. Краще слухайте мирних слів. Звільніть нашого супутника, англійського купця Філіпсона. Хай заплатить вам викуп, а ми похвалимо вас герцогові Карлу.
— Справді, яка великодушність! — глузливо скричав Арчібальд.—
Таки йняти вам віри?
— Даю слово чести!
— Зухвальче! — закричав лицар. — Ти, ти зважився пропонувати умови й таку запоруку? Не бачити вам Бургундії, а коли підете туди, хіба з ланцюгами на ногах, з мотузами на шиї. Геть! — зарепетував голосніш, — «Бургундія та відсіч!»
Тут вибігли салдати й оточили швайцарців. На фортеційний вал також вибігли люди. Інші з'являлися з дверей, стояли в вікнах, усі готові до нападу.
Але невеликий швайцарський загін не злякався. Бідерман вирішив пробиватись. Бічні сторони стали одна до одної спинами, щоб відбивати напад з будинків. Було ясно, що тільки силою, ріками крови можна скорити цю жменьку відважних вояків. Сам Арчібальд це відчув і довго не давав наказу нападати. Раптом ззаду пролунав крик:
— Зрада! Зрада!
Увесь у грязюці підбіг до губернатора салдат і, захеканий крикнув:
— Полонений утік! Громадяни впускають ворога до фортеці. А в'язня я намагався затримати… мене вартові кинули в багно…
— Кіліяне! — скричав губернатор. — Бери сорок чоловіка й мчи до північної брами. Ріж! Коли! Рубай! Кидай з валу всіх — і ворогів і громадян! А тут я вже сам…
Кіліян метнувся виконувати наказ. Та в цю мить повітря затремтіло від гучних голосів:
— Базель! Базель! Свобода! Свобода! Настав наш ча:!
Вулицю сповнили базельські юнаки. Швайцарці, що розташувались були позаду посольства, й собі приєдналися миттю до них. Набігло сила-силенна ля-феретських громадян, добре озброєних — були ж бо вони вартові, це ж ніхто інший, як вони таки справді впустили Арчібальдових ворогів.
Залога, яка так була вже стерялась, кинулась у розтіч, дехто, рятуючи своє життя, просто з валу стрибав до рову. Кіліян та кілька одчайдушних вояків завзято билися. А ляндаманів загін стояв тихо, Бідерман не дозволяв їм заходити в бій.
— Не забивайте нікого! — кричав він. — Де Рудольф? Куди він подівся? Артуре, не виходь з лав! Можна боронити життя та й годі.
Колотнеча скінчилася швидко. Кінець-кінцем Гаґенбахові вояки лежали покотом у крові. Навколо глушливо ревли переможці.
Артур сказав Бідерманові:
— Я тут лишатись не можу. Йду шукати батька; такий зчинився шарварок, — щоб, бува, під гарячу руч його не забили.
— Твоя правда. Ходімо, я поможу тобі. Брязкіт зброї меншає кожну мить, треба сподіватися, бійці незабаром кінець. Цімермане! Бонштетене! Благаю, втримайте наших, щоб не брали участи в борні! Хай базельці сами відповідають за свої вчинки! Я зараз вернусь.
Старий швиденько почвалав за Артуром. Добра пам'ять привела юнака до того місця, де вже раз довелося. йому побувати. Там стояв похмурий чоловік у шкіряному вбранні; йому біля пояса висіли ключі.
— Де в'язниця англійського купця? — закричав Артур.
— Которого? Старого, чи молодого?
В'язничий, видимо, добре проспав усі події — і Артурову втечу, і цілу збройну сутичку, міський переворот. Артур дуже здивувався.
— Старого, звичайно. Молодий уже від тебе втік.
— Коли так, ідіть от сюди! — в'язничий зняв залізного засува з важких дверей.
В кутку темного льоху лежав чоловік. Обидва підбігли до нього, підвели, обіймали.
— Батьку!
— Друже! Як вам?
— Дуже добре, якщо ви озброєні прийшли сюди переможцями, але зле, якщо маєте поділити мою долю!
— Ні, ні! — мовив Бідерман. — Ми були в небезпеці, але все минуло. Спирайтесь на мене, друже, ходімо мерщій! Десь грюкнуло залізо.
— Заприсягаюся! — закричав Артур, що одразу збагнув у чому річ, — або в'язничий засунув двері, або засув вирвався йому з рук.
Ми замкнені, і звільнити нас можна тільки знадвору. Гей! Одчиняй, або помреш!
Добувався, мов прибій бурхливого моря, галасливий гомін людського потоку. Гриміло повстання.
— Твойого крику мабуть він не чує, — сказав старий Філіпсон, — це нідочого. Але ви певні, що швайцарці справді взяли місто?
— Ми мирно взяли його, — відповів Бідерман, — хоч жодного сами не кинули вдару.
— Тоді ваші товариші незабаром нас відшукають. Ми з Артуром непомітні постаті, і ніхто не зверне уваги, що нас нема; але ви, ляндамане, надто важлива людина й вони зразу згадають, коли перевірятимуть ваш загін.
— Сподіваюся! Хоч кумедно сидіти, мов кішка замкнена в коморі, прийшовши красти вершки. Хлопче, а ти не можеш нічого придумати, щоб зламати засува?
Артур з хвилину уважно роздивлявся. Не міг нічого придумати.
— Доведеться, — сказав він, — терпляче чекати на звільнення, що його прискорити сами ми не можем нічим.
Арнольд Бідерман, проте, починав гніватися на неуважливість синів та друзів.
— Ціла молодь моя, — хвилювався він, — не знаючи, живий я, чи ні, користується з того, що мене з ними нема, брати участь у борні. Політик Рудольф байдужий цілком, верну я, чи ні. Банарет, Бонштетен, хто називає себе моїм другом, мене покинули, а вони знають, одначе, що безпеку кожного з них я цінував дорожче за мою власну. Це виглядає як змова, як стратегічний хід. Чи не хотіли вони просто позбавитись людини, надто миролюбної, щоб припадати довподоби буйним забіякам, які тільки й мріють про чвари й війну?!
І ляндаман, веселий, спокійний завсіди ляндаман розлютився. Він дуже побоювався, щоб його молодики не накоїли лиха. Коли далекий шум раптом ущух. Настала цілковита тиша.
— Що ж робити? — сказав Артур Філіпсон. — О, коли б вони використали цю мить й перевірили лави, довідались, кого саме нема.
Тільки сказав, зненацька засув немов хтось повернув, одчинив двері, а тоді прожогом помчав назад. Звільнені, навіть, не встигли побачити свойого визволителя.
— То, напевно, в'язничий! — сказав Бідерман. — Він десь злякався, і цілком слушно, що ми більше гнівні на нього за цю витівку, ніж вдячні за волю.
Але треба було поспішати. Вони пішли вгору вузькими сходами й вийшли з вежі на вулицю. Тут й бачили дивне видовисько.
Швайцарські депутати та вартові стояли й досі на тому самому місці, де губернатор хтів напасти на них. Кілька Арчібальдових вояків, без зброї, перелякані оскаженілою юрбою, що повіддю заливала вулиці, стояли, похиливши голови за спинами горян. Але це ще не все.
Вози, що мали перегородити вступ швайцарцям до міста, тепер зсунуто докупи й правили за підставу нашвидку збитому з дощок ешафотові. Посередині на помості стояв стілець, на ньому сидів високий чоловік. Шия та плечі йому були голі, а далі озброєний до п'ят. Обличчя вкривала смертельна блідота. Артур одразу впізнав — то жорстокий губернатор Арчібальд Гаґенбах. Він був прив'язаний до стільця. По праву руч стояв біля нього каноник, з лівого боку, трохи позаду — високий чоловік у червоному спирався обома руками на меча.
І не встиг Відерман розкрити рота, щоб спитати, що це має означати, як каноник відступився назад, кат зробив крок уперед, замахнувся мечем… і голова жертви скотилась на поміст!
Юрба заревла-закричала, скажено заляскала в долоні… з безголового тулуба лилася кров, заливаючи тирсу на помості; кат обійшов усі чотири кутки ешафоту, скромно вклоняючись. Йому відповідали гучні оплески.
— Вельможі, лицарі, джентльмени та шановні громадяни! — промовив кат. — Ви бачили цей акт високого правосуддя, і я прошу вас засвідчити, що я блискуче виконав вирок, одним ударом!
І знову гомінливі оплески.
— Хай живе наш кат Штейнергерць! І над усіма тиранами виконує свій обов'язок!
— Шановні друзі! — знову озвався кат. — Ще слово я мушу сказати й скажу це пишаючись. Арчібальд Гаґенбах був патрон моєї юности й чести. Вісім ступенів перейшов я до свободи й шляхетства, зрубавши з наказу його голови восьми лицарям з шляхти. Дев'ятий мій крок — його голова! Благородні друзі, вас можу тепер мати за рівних мені. Ля-Ферет позбувся одного шляхтича, але придбав другого. Хай щастить на все добре Стефанові Штейнергерцеві, тепер навіки вільному!
З цими словами він вийняв перо з небіжчикової шапки, що покривавлена валялася долі на ешафоті, й увіткнув на свою власну.
Нарід гудів — вже з обурення й глуму.
Арнольд Бідерман, що від подиву не міг досі вимовити й слова, нарешті виступив уперед.
— Хто це зробив? — закричав він на всі груди. — Хто, я питаю?
Юнак у синьому вбранні повернувся до нього й сказав:
— Вільні громадяни міста Базеля взяли приклад з батьків швайцарської волі. Скинуто тирана Гаґенбаха тим правом, що колись тирана Гейслера. Ми довго терпіли, але й найбільший терпець уривається.
— Я не можу сказати, ніби він не заслуговував на смерть, але, власне, і в своїх і в наших інтересах треба було чекати на герцогову волю.
— Герцог! Що герцог! — скричав юнак у синьому. — Ми небургундські підданці. Імператор не має права давати в заставу Ля-Ферет, він належить Базелю. Імператор зневажав права вільного міста. Він міг поступитись прибутками, і борг уже відвічі сплатили — такі страшні податки стягав забитий тиран. Ви проти повстання — що ж, зречіться його перед бургундським герцогом; але ви зречетеся тим пам'яті Вільгельма Теля, Штавбахера, Фюрста та інших проводирів — основоположників швайцарської волі!
— Ваша правда! Але поганий вибрали час! — відказав Бідерман.
— Ми краще б зберегли свою волю, коли б не втручались у справи Бургундії. Хай судить Рада мої наміри, я не міг пристати на це! А ти, Рудольфе, ти Миколо, мій найближчий друже, невже не могли. запобігти різанині? Тепер герцог бургундський побачить у цьому, ніби ми шукаємо приводу до війни. Не подарує нам! Бонштетен сказав:
— Я хтів тобі допомогти. Але коли кинувсь туди, Рудольф вчасно мені нагадав, що з твойого ж наказу мушу пильнувати нашого загону. Адже ще гірше було б, коли б наші вояки взяли участь у цьому бою. Я сповняв твій наказ, бо я знаю, як ти що велиш, так і треба робити.
— Ох, Рудольфе, Рудольфе, — докоряв юнакові Бідерман, — май же сором, навіщо ти старого дурив?
— Мені дуже тяжко чути, як ви закидаєте мені таку провину, але я член посольства, мушу думати й висловлювати свої думки, надто, коли немає того, хто має найбільше право верховодити нами — вас!
— Солодкої вмієш співати, Рудольфе! Знаю, маєш завжди наміри добрі. Але іноді я не можу не сумніватись в них. Та менше з цим, нам треба порадитись.
Ляндаман повернув у сторону, за ним всі його поважні товариші. Це дало змогу Рудольфові, молодшему, пропустивши їх наперед, гукнути стиха на Рюдіґера, найстаршого Бідерманового сина, й прошепотіти йому на вухо кілька слів:
— Умов їх там спокійненько, вживи всіх заходів, хай швидче вони їдуть до Карла. Твойого батька причарували два англійські купці. А ти ж розумієш, Рюдіґере, не їм же давати закони вільним швайцарцям. Повідшукай швидче речі, що в них повідбирали, дай їм усе, що лишилось, і виряди якось швидче!
Рюдіґер миттю побіг шукати старого Філіпсона й пропонував йому прискорити від'їзд. Розважливий купець тільки й мріяв швидче забратися десь подалі від цієї завірюхи, як Рудольф та Рюдіґер мріяли швидче позбутись мирної делегації.
Але Філіпсон сказав, що хоче одержати назад скриньку. Рюдіґер одразу заходився шукати. На це було досить легко сподіватися, бо навряд могли знати швайцарці ціну коштовному намисту.
Тимчасом молодий Філіпсон зазнав тяжких мук. Він залюбки б утік на кілька хвилин попрощатися з Анною Геєрштейн. Але в швайцарських лавах не було видно сірого вкривала; він гадав, може Анна десь у сусідньому будинкові відпочиває від усієї колотнечі.
Розбурхане місто вирувало нестриманим потоком. Всі кричали, що в Ля-Фереті треба поставити залогу на оборону від бургундського герцога, та його ватажків. Нетерпляче гярячково шукалося скриньку — надію на швидкий від'їзд мирної делегації.
Почався бенкет. Громадяни частували швайцарців, святкуючи звільнення від грізного тирана. І Артур не міг покинути батька, бо не був певен, що знов зуміє його розшукати.
Сумно прислухаючись до бурхливих веселощів, він допомагав батькові навантажувати коня. Відшукали їхні речі, принесли англійцям — і ось можна рушати. Але пакунок, пакунок?!
Коли це несподівано з'явився біля них Донергуґель. Підійшов до старого Філіпсона й запросив на нараду начальників швайцарських кантонів.
Рудольф з'ясував, що нарада хоче скористуватися з Філіпсонового досвіду, щоб вирішити деякі важливі справи в таких непередбачених обставинах.
— Подбай сам тут, Артуре, й нікуди не ходи, — вдався Філіпсон до сина. — Бережи скриньки найбільше.
Він пішов за Донергуґелем. Той дорогою довірливо прошепотів йому на вухо:
— Гадаю, така розумна людина, як ви, навряд порадить нам віддатися волі бургундського герцога, який, безперечно, обуриться на таке повстання та страту його губернатора. Я певен, ви не схочете їхати з нами вкупі, щоб не довелося вам також накликати на себе загибель.
— Я дам найкращу пораду, — відповів Філіпсон, — коли докладніше довідаюсь, що й чому мене питають.
Рудольф промурмотів крізь зуби якусь незрозумілу старому лайку й не мовивши більше й слова, повів його далі.
У великій залі чотири депутати зібрались на пораду. Був і каноник, він, здавалося, брав найжвавішу участь у запальній розмові. Коли увійшов Філіпсон, всі замовкли на мить; тоді Бідерман до нього озвався:
— Філіпсоне, ви багато подорожували, знаєте звичаї чужих країн, а надто норов бургундського герцога. Порадьте нас! Вам відомо, як гаряче бажає посольство затвердити мир. Ви були свідок сьогоднішніх сутичок. Адже ж Карлові за це викажуть з найгіршої нам сторони. Що радите ви: стати перед герцога й дати йому відчит, чи повернутись додому та краще ладнатись до війни?
— А як сами ви гадаєте?
— Між нас нема згоди, — відповів бернець. — Тридцять літ носив я бернського прапора проти ворогів, то й тепер охотніше понесу його знов проти лицарських списів. Хіба ж краще зазнати зневаги від Карла?
— Це покласти голову до левової пащі, йдучи ото вперед, — промовив золурнець Ціммерман: — вертаймо назад!
— Я б не радив повертатися, — сказав Рудольф, — коли б тут важило саме моє життя. Та унтервальденський ляндаман проводир сполучених кантонів, і я не можу бути вбивцею. Мабуть, треба готуватись до оборони.
— Я інакше гадаю, — виступив Арнольд Бідерман, — невже вам не спадає на думку, що я не пробачу щирому чи брехливому приятелеві, коли він зважатиме на моє нікчемне життя проти вигоди кантонів?! Хай ідучи вперед можемо позбутись голів — але повернувшись ми втягнемо нашу країну в війну з трохи чи не наймогутнішою европейською державою. Громадяни хоробрі в боях, у вироках мудрі, покажіть же вашу відвагу! Хто може думати за небезпеку собі, коли дбає за мир батьківщині?
— Це й моя думка, і я подаю голос за моїм сусідою та другом Арнольдом Бідерманом, — озвався й собі мовчазний депутат.
— Філіпсоне, думки наши різні, ви чуєте, — скажіть вашу!
— Передусім, я мушу дізнатись, яку участь ви брали в колотнечі та страті бургундського губернатора?
— Заприсягаюсь, — закричав Бідерман, — я нічого не знав і побачив, як усе вже сталося!
— А страта на смерть Гаґенбаха, — перехопив каноник, — за присудом законного суду! Його постанови повинен поважати й Карло, а виконання депутати швайцарського посольства не могли ні прискорити, ані затримати.
— Коли ви можете довести, що участи в події не брали, раджу вас спокійно їхати далі й не боятися Карлового гніву. Карла Бургундського дуже добре я знаю: він перше розсердиться, а потім почуття справедливости братиме гору й він — простить. Але вашу справу краще хай розповість герцогові хто близький до двору. Я б охоче зробив це сам, коли б мені не відібрали дорогоцінної скриньки, що була за доказ мойого до нього доручення.
— Це він напускає туману, — прошепотів Доненгуґель бернцеві; крамар хоче від нас винагороди за скриньку. Навіть ляндаман хвилину мовчав.
— Ми вважаємо за свій обов'язок заплатити тобі за цю втрату: і ми зробимо це! — нарешті озвався.
— Хоч би й двадцять цехінів! — гаряче закричав депутат.
— На те жодного права не маю, — сказав Філіпсон, — бо я раніше вирізнився з вашого посольства. Я жалкую не тому, що скринька коштовна, хоч ціна їй вища за кожну, яку можете собі уявити, а тому, що це умовний знак між однією особою та Карлом Бургундським.
— Скриньку шукатимуть, — рішуче ухвалив ляндаман. Хтось постукав у двері. Рудольф вийшов, за мить повернувся — вуста стримували посмішку — й сказав:
— То наш добрий Зіґізмунд. Пускати?
— Чого б? — озвався Зіґізмундів батько.
— Дозвольте йому увійти, — мовив Філіпсон, — може з того що й вийде. Хоч він міркує повільно, але йому дуже часто спадають на думку поважні речі.
Арнольд Бідерман тішився з такої заяви, але боявся за синові слова Зіґізмунд упевнено ввійшов та мовчки подав Філіпсонові скриньку з намистом.
— Ця гарненька річ ваша, сказав мені Артур, і ви мабуть не від того, щоб її одержати. Філіпсон страшенно зрадів.
— О, як я вдячний тобі! Все буде гаразд! Але де ти знайшов її?
— Я, — відказав Зіґізмунд, — став якнайближче до ешафоту, бо вперше був присутній на страті. Помітив, як кат потихеньку вийняв у небіжчика щось із-за пазухи й хапливо сховав. Тільки пішли чутки про крадіжку дорогоцінної речі, я зразу побіг його одшукувати. Знайшов у міському трактирі та з келепом у руках скриньку забрав і… і… я лишив його бенкетувати… ось уся пригода.
— Ну й молодець, — сказав Філіпсон, і зараз же додав: друже, будь ласка, віднеси цю скриньку Артурові.
Задоволений Зіґізмунд пішов. Усі мовчали. Обличчя ляндаманові сяяло.
— Філіпсоне, тепер питаю я вас, — ви не відмовитесь ваших слів? Візьмете клопотання перед герцогом? Всі нахилились уперед.
— Бідермане, ніколи у важкому становищі не давав я слова, щоб потім його відсахнутись. Ви казали, я вірю, ніби швайцарське посольство участи в перевороті не брало. А що Гаґенбаха забито за якимось суворим вироком, ні знати, ні перешкодити ви не могли, — то напишіть за всю подію, наводьте докази, я заберу папера й ручуся, герцог вас не образить. Сподіваюсь також умовити Карла, що дружня згода між ним і Сполученими Кантонами в його інтересах. З цим останнім, можливо, не пощастить. Та це справа моя.
Всі дивились на старого Арнольда. Тут виступив Рудольф Донергуґель.
— Невже ми наражаєм на небезпеку життя — дороге життя шановного Арнольда Бідермана, покладаючись на слова чужоземного крамаря? Герцогову вдачу знає кожен, як і ненависть його до нашої країни. Гадаю, англієць мусить зрозуміліш з'ясувати, яка підстава такої надії на успіх при бургундському дворі?
— Цього зробити не можу. Ваших таємниць не допитуюсь, шануйте й мої. Коли б я дбав за себе самого, багато розумніше було б нам оце розлучитись. Ви хочете миру? Вернувшись до Швайцарії, накличете війну. Справа стоїть так. Я гадаю, що можу ручатися за вільний доступ до герцога — і наражаю на небезпеку самого себе.
— Годі, годі! — скричав Бідерман. — Жодних сумнівів! Ми йдемо вперед. Той наполовину хоробрий, хто офірує життям на бойовищі.
Є інші страхи й перемагати їх важче. На те кличе добробут Швайцарії! Ми йдемо й віч-на-віч стрінемо кожну небезпеку!
Інші члени посольства мовчки схилили голови на знак своєї згоди.
Нарада скінчилася. Всі пішли лагодитись до від'їзду.