Нічого не кажи мені за це:
Завжди було мені нестерпне лицемірство
Тієї гречности нещирої:
«Будь ласка, Сідайте, сер!»
«Ні, ви раніш, мілорде!»
Щоб вас поперевішали усіх!
(Old Play).
Чекали. Артур сів трохи віддалік біля столу. Аннине обличчя прибрало виразу гордовитого спокою. Сходами добувалися кроки, швидкі та нерівні, кроки дуже стривоженої людини. Двері відчинилися й до кімнати увійшов управитель.
Такої повишиваної одежі з стількома блискучими прикрасами Артур не бачив ні у Франції, ні в Англії. Соколяче перо на шапці застібалось золотом. Саме вбрання — з буйволової шкіри, а на шиї висів золотий ланцюг. Він увійшов, поспішаючись, сердито, стурбовано, та досить брутально сказав:
— Анно Геєрштейн! Що це означає? В замкові чужинці під таку пізню годину?
Анна Геєрштейн, хоч і довго жила далеко від своєї батьківщини, проте знала її звичаї. Вона відповіла:
— Чи ти васал Арнґеймів, чи хто інший, що можеш так розмовляти? Як це ти говориш з баронесою Арнґейм в її власному замкові й не скинувши шапки? І коли ти попросиш мене тобі пробачити та почнеш розмовляти як слід, тільки тоді, не раніше, я матиму змогу тебе слухати.
Управитель мимохіть узявся за шапку й скинув її.
— Пробачте, може я з переляку недобре повівся. Але сталося ось що. Райнграфські салдати зчинили заколот, подерли державного прапора та підняли свойого, незалежного, оголосивши, що воюватимуть із цілим світом. Вони хочуть узяти замок, і ви мусите на світанкові його покинуть.
— Невже нічого не можна зробити?
— П'ятсот чоловіка було б нам досить, а я не знаю, де набрати й десятків із два. А тепер ви все знаєте, і дозвольте вас попросити вислати звідціля цього молодика. Я покажу йому найкращу дорогу, а з нас досить буде дбати за самих себе.
— А ти куди думаєш? — спитала Анна.
— Поїду до Страсбурга, коли дозволите, — сподіваюсь бунтарі не помітять. По-мойому, нам краще тікати туди. Там чекатиме ваш батько — Альберт Геєрштейнський.
— Гаразд! Ви, Філіпсоне, — повернулась Анна до Артура, — казали мені, що також їдете до Страсбурга? Хочте вкупі?
Легко уявити собі, як зрадів Артур і з яким задоволенням пристав на таку пропозицію.
Управитель намірявся сперечатись.
— Баронесо!.. — нетерпляче почав він.
— Подумай спочатку, друже, — перехопила Анна, — навчися розмовляти з пошаною.
Нахабний управитель щось промурмотів крізь зуби та вимушено ввічливим голосом сказав:
— Дозвольте, в наших умовах мусимо дбати за себе; я не можу через те дозволити чужинцеві їхати разом.
— Коли б я, — підвівся Артур, — вам перешкоджав, я б не підтримував такого наміру. Хіба ви не розумієте, що вам можу стати в пригоді?
— Аз чого я знаю, що ви не зрадник?
— Стережіться! — скричав Артур, та Анна його спинила:
— Ми мусимо якнайшвидче заснути, бо вранці лагодитись у дорогу. І ти слухай: я наказую тобі, щоб цей юнак ночував сьогодні в замкові, а взавтра поїхав вкупі з нами. Відповідальність перед батьком беру на себе, а ти мусиш мене слухати…
Управитель люто подивився на Артура, проте змовчав.
Повернувся й повів його до якоїсь кімнати, де панувала цілковита тиша та стояло вигідне ліжко.
Артурові здавалось, що з хвилювання не буде спати. Сталось по-інакшому. Тільки кинувсь на постіль — одразу заснув.
Прокинувсь від крику над головою. Управитель гукав:
— Вставайте, ми їдемо!
Скочити, умитись, убратись, одягнути панцера та взяти зброю забрало Артурові кілька хвилин. Потім він побіг до стайні, осідлав коня й виїхавши на двір, почув Аннетин голос:
— Сюди, Філіпсоне, хочу щось вам сказати! Він підійшов.
— Анна хоче на хвилинку побачитись з вами, раніше ніж ми сядемо на коні.
— Де ж вона? — скрикнув Артур, заходячи до кімнати.
— Ось зараз прийде… Поверніться в той бік. Увіходила Анна, цілком одягнена до подорожі.
— Я певна, що ви, Артуре, цінуєте мою гостинність, хочу сказати дружнє почуття, тому я й не згодилась, щоб ви увечері виїхали. Майте на увазі, біля страсбурзької брами ми розлучаємось: я поїду до батька, ви також до свойого. І відтоді всі стосунки між нами припиняться.
— Але будуть спогади, — схвильовано промовив Артур, — що їх із серця не вирвеш довіку.
— Годі! Ніч скінчилася, мрії розвіялись… Надійшов ранок, з ним збудився і розум. Так мусить бути! Ще Одне: дорогою розмовляти не можна зі мною! Це небезпечно. Прощавайте, я йду!
Гнів і раздратовання, біль і розпука обхопили Артура.
Терпець і навіть лагідність Анни Геєрштейн вчора увечері, коли він промовляв їй слова кохання, ніяк не приготували його до сьогоднішньої обережної стриманости. Він не знав, як мучиться Анна, в
ладен був її осуджувати. Сумно подивився на Аннету, яка йому потіха з її важких зітхань! Дівчина сказала:
— Я сама нічого не розумію. Вона так змінилася, пізнати не можна. Але ходімо швидче, ми їх затримуємо.
Вона показала Артурові коритар, що ним ближче із замка вийти до осідланих коней, сама побігла вперед.
Вийшовши Артур знову на двір, побачив свойого коня між двадцятьох інших. Все населення Арнґеймського замку рушило в путь.
Артур не міг зрозуміти одразу, чому не чути тупотіння копит. Незабаром зайнялося на днину, і тоді він розгледів, що ноги всім коням обгорнуто вовною. Дивно так було, що їде маленький кінський загін, униз від замка кам'янистим шляхом, тихо й нечутно.
Проїхавши дві годині, управитель пропонував Артурові попоїсти. Він мав із собою пляшку доброго вина. Анна була трохи далі. Управитель зачіпав його то тим, то іншим словом, хоч Артур, пам'ятаючи останні Аннині слова, нічим не виявляв своєї ворожнечі.
По сніданкові мандрівники посідали знову на коні й не поїхали, а помчали, так швидко, що вже перед полуднем опинились у містечкові Келі, яке лежить навпроти Страсбурга, на східньому березі Райна. Там знов спинились на півгодини, а тоді взяли дорогу на Страсбург.
Ось маленький загін досягає й протилежного берега.
Анна вимудрувала якось зручну хвилинку та під'їхала трохи ближче до Артура. Він і собі подався в її сторону.
— Чужинче, тепер прощаюсь востаннє. А чи ви знаєте, де шукати батька?
— В заїзді «Крилатий Олень», — похмуро відповів Артур, — а де він є в тому великому місті — не уявляю.
— А ти не знаєш? — спитала Анна управителя.
— Я? О ні, не знаю ні Страсбурга, ні його заїздів!
— Ну ти принаймні розмовляєш по-німецькому, — розгнівалася Анна, — можеш краще розпитати, зроби це, будь ласка!
Знизавши плечима, управитель пішов до міста шукати, де є заїзд «Крилатий Олень».
І хоч вони, власне, були в самому Страсбурзі, і від управителя відділяла їх відстань дуже мала, встигли проте кинути один одному кілька останніх слів.
— Прощавай… — прошепотіла Анна, — ось, візьми… і будь щасливий! А він мурмотів безліч ніжних слів, приймаючи її дарунка, та Анна вже від'їжджала, а перед очима виріс управитель:
— Йди сюди, я відшукав заїзд! Поспішай, мені ніколи!
Він поїхав уперед, Артур своїм конем мовчки за ним до міського перехрестя, де широка вулиця перетинала ту, що нею вони над'їхали з надбережжя від берега.
— Ось і «Крилатий Олень», — показав управитель на величезну дошку, що трохи не всю посідала вулицю. — А далі, гадаю, тобі стане своїх очей!
Більше не додавши й слова, він помчав назад до свойого загону.
Очі Артурові мимохіть повертали за ним, але згадавши за батька, він потомленому коневі дає остроги й за кілька хвилин прибув до «Крилатого Оленя».