Це стиль важкий, брутальний.
Певно личить
Він турчинові, хто гордує
Хрещеними…
(«Як вам завгодно…»)
Двері розчинилися швайцарським депутатам, що цілу годину чекали на вулиці — так не приймав послів жоден цивілізований нарід. Але який контраст — посли швайцарського союзу в грубезних сірих вбраннях гірських чабанів чи ловців — і сліпучі блиски золота та срібла, дорогоцінного каміння.
Оксфорд, що пильно роздивлявся на обличчя колишніх супутників, бачив душевний спокій та непохитну волю. Рудольф Донергуґель дивився сміливо та гордо. Бернець також виявляв рішучість хороброго вояка, що звик дивитись увічі найгіршій небезпеці; а золурнець і собі за ними стояв поважно та урочисто.
їх не вразили пишнота та роскоші.
Знавши добре Бідерманові думки, Оксфорд розумів сумний вираз його очей. Старий Арнольд бачив, війна неминуча.
Хвилин із п'ять тривала мовчанка. Тоді герцог з пихою на обличчі суворо озвався:
— Краяни Берна, Золурна, чи хоч яких там будь сіл та пустель. Знайте, що вас, бунтарів, які повстали проти законної влади, ми б не вшанували, давши честь побачити вам наше обличчя, коли б не кл&потання нашого шановного друга. Він жив у ваших горах, ви знаєте його, як Філіпсона, англійського купця, що їхав з коштовним крамом. Шануючи такого посередника, ми замість послати вас на шибеницю, чи на колесо на Морімонтський майдан, робимо вам ласку, пускаємо на збори. Вислухаємо ваші благання з приводу міста Ля-Ферета та вбивства благородного лицаря Арчібальда фон Гаґенбаха. Кажіть про вашу зраду, щоб уникнути справедливої смерти.
Ляндаман хотів говорити. Але одчайдушний Рудольф вихопився перший. Він витримав гордий герцогів погляд і так само гордо сказав:
— Ми не для того сюди прийшли! Не зрадимо нашу честь та гідність вільного народу, щоб благати вас дарувати нам злочин, що не ми його вчинили!.. А, ви кажете, бунтарі… Мусите згадати, як численні перемоги вписані в литописі історії найславнішою австрійською кров'ю повернули союзові свободу. Коли Австрія дала нам тиранію, ми повстали й нині є незалежні! Ваша високість, коли такий ваш титул, — не втручайтесь в змагання між нами та Австрією! А щодо загроз, то ваша справа! Ми знаємо, як померти, а земляки зуміють помститись!
Розлютований герцог хтів усіх миттю заарештувати, але тут канцлер устав з низьким поклоном, прохаючи дозволу відповісти юнакові.
Карло кинувся в крісло, нетерпляче та гнівно дав знак, що той може говорити.
— Юначе, ти не зрозумів слів великого державця, але не в тому річ. Бургундія вимагає відповіді: як, з'явившись сюди післанцями миру, ви принесли війну, взяли облогою фортецю, перебили залогу та замордували благородного губернатора? Це є жахливе порушення міжнародніх законів і вам справедливо загрожує кара. Але я сподіваюсь наш милостивий державець зглянеться на вас, коли ви пропонуєте відповідну винагороду та благатимете пробачити вам злочин.
— Ви духовна особа! — скричав Донергуґель, — але коли на цих зборах є вояка, що підтримає обвинувачення, я викликаю його на герць. Ми не брали Ля-Ферета. Нас пустили до брами, там оточили салдати і тоді саме спалахнуло повстання міської людности. Мені здається до них приєднались їхні сусіди, що їм не сила була вже терпіти тяжке знущання. Ми не допомагали, але сподіваюсь, неможна вимагати, щоб ми тримали руку тих людей, які чинили на нас замах. І жоден спис, жоден меч, наш особистий, або нашої варти, не знає бургундської крови. Що й казати, чимало радів я, побачивши Гаґенбаха на ешафоті, за вироком суду, що його владу визнають у Вестфалії та по її володіннях по цей бік Райну! Я оголошую, герцог одержав докази щодо вироку цього суду та тиранії небіжчика. Все сказане я можу довести зброєю. Ось моя рукавичка!
Ї з відповідним жестом горянин кинув долі рукавицю з правиці. Чи войовничий дух тих часів, чи бажання вихвалятись, а можливо надія на герцогову прихильність, але між бургундцями — хвилювання та запал. Шість чи вісім рукавичок перелетіли залю. Кожен голосно казав своє наймення.
— Я піднімаю усі! — сказав одчайдушний швайцарець, схиляючись над кожною. — Більше, більше, товариство! По рукавичці на кожний мій палець…
— Годі, спиніться! — скрикнув герцог, задоволений із такого вияву відданости своєї шляхти та трохи зворушений мужністю запального юнака. Карло ж сам був і мужній і запальний.
— Герольде! Підніми рукавички та поверни тим, кому вони належать; ми не повинні ризикувати життям і останнього бургундського шляхтича ради швайцарського селюка. Приховай свої витівки, юначе, і знай, що тільки Морімонтський майдан тобі товариш, а кат твій суперник. А ви, його товариші, дозволяєте йому відповідати?!
Молоді перед старими, селюки над шляхту?! Ви, сиві бороди! Хіба немає між вас такого, хто б зумів говорити словами, гідними вуха великого державця?
— Хай боронить нас доля, — сказав ляндаман, виступаючи наперед, — щоб нам несила була говорити з вашою високістю. Бо ми прийшли клопотати за мир та справедливість. Коли покора може схилити вашу високість, я охоче скорюся, ніж буду вас дратувати. Щодо мене, я можу справедливо сказати: я жив та помру селюком та ловцем Унтервальденських Альпів; але з роду такого, що маю спадкове право розмовляти з герцогами, королями та імператором. На зборах, ваша високосте, немає славетнішого родом від графа Геєрштейна.
— Ми чували за тебе, — промовив герцог. — Ти той, кого прозивають «Мужицький граф». Народження твоє ганьба твоя, чи може твоєї матері… Добровільно стати рабом!
— Ні, не раб я, державцю! Вільна людина, хто не пригноблює інших, не зносить знущання. Мій батько великий вельможа, а мати добра дворянка. Ваша глумлива увага не перешкодить мені спокійно виконувати доручення від моєї країни. Краяни неплодючих альпійських країн бажають, ваша високосте, жити в мирі з усіма сусідами, додержуючися того устрою, що сами собі вибрали. А надто хочуть в добрій згоді сусідувати з великим бургундським герцогом. Вони бажають цього, державцю, і навіть згодні просити вас. Про нас багато базікають… Ніби ми уперті зухвальці, ніби відкидаємо кожну владу… На доказ, що це є не так, я, хто ніколи не ставав навколішки перед жодною людиною в світі, не маю за ганьбу схилити коліна перед вашою високістю, прилюдно, де герцог має право вимагати пошани від підданців з обов'язку, від чужинців з увічливости. Гордощі не стануть на заваді мені схилитися, — коли мир, благословенний мир, бажаний та потрібний всім людям не буде порушено!
Усі присутні, сам герцог були зворушені. Коли благородний та величний сміливий старий схилив коліно.
— Встаньте! — сказав йому герцог. — Коли ми сказали якубудь зневагу, прилюдно просимо пробачити нам. Слухаємо посла.
— Складаю вам подяку, державцю. Переданий вашій високості папір каже про незчисленні образи, зневагу, знущання швайцарцям від ваших вельмож та Ромонта, графа Савойського, вашого найщирішого союзника та порадника. З Ромонтом ми справу скінчили сами, але досі не вживали жодних заходів проти тих, хто посилаючись на волю вашої високости, затримував наших земляків, віднімав у них майно, іноді відбирав життя. Ля-Феретське повстання справа не наших рук; але неможливо вільному народові терпіти такого знущання і ми поклали собі зберегти незалежність, або померти, боронячи прав. Що буде, коли ваша високість не схочете вислухати пропозицію… Війна! Людожерлива війна! Коли війна розпалиться, поки хоч один наш земляк зможе носити зброю, вона триватиме між вашою могутньою країною і нашими злиденними селищами. А що великий Карло Бургундський зможе придбати? Багатство?» Здобич? Гай-гай! Більше золота та срібла на збруї ваших вершників, ніж у державній скарбниці та в цілого народу нашої країни. Слави? Яка ж слава численній армії розбити кілька невеликих загонів! Але коли доля схилить перевагу на нашу сторону — яке горе вам! Може ви бажаєте збільшити число ваших підданців та поширити землі? Коли поразки зазнаємо ми — ви візьмете неплодючі скелисті гори. Але, як наші предки, ми в диких пустелях знайдемо притулок, і в разі потреби — віддамо своє життя, а рабами не станем! Чоловіки, жінки та діти раніш замерзнуть в льодовиках, ніж дадуть себе в ярмо хоч би й найкращого володаря!
Величезне вражіння справила промова Арнольда Бідермана. Герцог це помітив. Його впертість ще більше розпалилася з того. Хмарний, він перехопив слова старого, що мав намір провадити далі:
— Ви помиляєтесь, Бідермане, чи Геєрштейне, як вас там звати, гадаючи, що ми будемо воювати для, слави чи за здобич. Немає ні вигоди, ні чести дістати таку перемогу. Але державці, що їм доля дарувала владу, мусять, це їхній обов'язок, винищувати грабіжників та розбишак. Ми цькуємо вовки, хоч нам м’ясо та шкура їхні непотрібні.
Ляндаман похитав своєю сивою головою і відповів, нічим не виявляючи збентеження, навіть, немов би поміхаючись:
— Я довше за вас, державцю, знаю цькування вовків. Найвідважніший ловець наражає на небезпеку своє життя, нападаючи на вовка в його лігві. Я вже сказав вашій високості, що можете ви програти, а виграти з війни — нічого вам! Тепер я казатиму ось про що. Щоб забезпечити довгий та добрий мир з нашим великим сусідом бургундським герцогом, ми багато хочемо зробити. Ваша високість хоче тепер підкорити Льотарінґію. Межі вашої влади можуть поширитись до берегів Середземного моря — будьте нам благородний друг, вірний союзник — і наші гори, шо їх боронять вояки, звиклі до перемог, правитимуть вам за непохитні мури від Німеччини та Італії. З пошани до вас, ми помиримось із герцогом Савойським, повернемо завойовані землі на тих умовах, що їх пропонуєте ви. Про попередні образи та знущання від ваших начальників та губернаторів ми тоді мовчатимем, звичайно, як надалі цього вже не буде. Нарешті, це остання моя пропозиція — пришлемо три тисячі наших юнаків на допомогу вашій високості у війнах з французьким королем чи німецьким імператором. Це зовсім інакші люди я маю право вишаючись сказати, — ніж ваші німецькі та італійські волоцюги, надійне військо, що покладе на бойовищі кістки, а не зрадить вашій високості!
Смаглявий, високий та поставний чоловік в пишному вбранні підвівся з свойого місця. Це був граф Кампо-Бассо, начальник герцогського найманого італійського війська, що мав великий вплив на Карла.
— Його високість пробачить мені, — сказав він, — коли я наважуюсь казати на оборону моєї чести та чести моїх хоробрих підданців. Я б звичайно не звертав уваги на якусь базіканину старого. Але коли я чую, що він має намір приєднати своїх бунтарів до війська вашої високости, я мушу оголосити, що в мойому військові немає стайничого, що буде битись у такому товаристві. Тоді я звину мойого прапора і піду шукати не кращого повелителя, бо над Карла Бургундського немає в цілому світі, а такої війни, де не треба буде соромитися своїх товаришів!
— Мовчи, Кампо-Бассо! — скочив герцог, — і будь певен: ти служив державцеві, який надто добре знає тобі ціну, щоб міняти на першихліпших волоцюг такого надійного та вірного лицаря.
Тоді герцог повернувся до Арнольда Бідермана й з холодним виразом обличчя промовив:
— Ми терпляче слухали вас, дарма що швайцарці прийшли з нечистими руками, в крові нашого Арчібальда Гаґенбаха. Коли його, навіть, справді забило таємне товариство, яке — заприсягаюсь! ніколи, поки ми живемо та пануємо, не підведе своєї отруйної голови на цьому березі Райну, — ви однаково винні. Ви стояли з зброєю у руках і нічим його не боронили. Вертайтесь до ваших гір і дякуйте, що живі. Я там незабаром з'явлюся!
— Тоді прощай мир — хай буде війна! — виголосив ляндаман. — Ми стрінемо ваших вояків на кордоні з мечами в руках. Карло Бургундський, Фляндрський та Льотарінзький! Герцог сімох герцогств, граф сімнадцятьох графств! Я викликаю тебе на бій і виголошую війну від імени союзних кантонів та інших, що до нас приєднаються! Ось грамота!
Герольд узяв від Бідермана страшного папера.
— Не читай, герольде! Можеш прив'язати до хвоста свойого коня і протягти вулицями на шибеницю, хай там повисить. Ідіть швидче до ваших гір! — повернувся він до швайцарців. — А мені, — він повернувся до зборів, — коня! Засідання скінчилось.
Коли всі підвелися виходити, діжонський мер знову підійшов до герцога і боязко висловив надію, може той таки прийме скромний дар від діжонського громадянства та відвідає бенкет, влаштований на його честь.
— В жодному разі! — скричав Карло. — Годі! Нам не досить сподобався сніданок — і ми не хочемо вашого обіду!
Він брутально відвернувся від ображеного мера й сівши на коня поскакав до табору, ведучи дорогою запальну розмову з Кампо-Бассом.
— Я б пропонував вам обідати, мілорде Оксфорде, — сказав до старого Колвен, — але певен, вас зараз покличуть до герцога. Карло Бургундський має звичай, починаючи погану справу, радитись із своїми друзями, доводячи їм, ніби намір чудовий. І цей запобігливий італієць завсіди з ним згоден.
Так і сталося. На цю мить прийшов паж од герцога. Просять англійського купця Філіпсона зараз же з'явитись туди.
Карло насамперед заходився лаяти всі верстви свойого герцогства, тоді згадав, що треба покарати швайцарців за зухвальство.
— І ти також, Оксфорде, — скінчив він, — мало маєш розуму та є дуже нетерплячий, втягаючи мене в далеку війну з Англією, перетягаючи моє військо за море, коли тут під боком такі бунтарі!
Коли герцог замовк, Оксфорд шанобливо, але впевнено почав доводити йому, як небезпечно зачіпати нарід, дарма що злиденний, проте войовничий та запальний, славетний стількома перемогами. А тимчасом французький Людовік таємно допомагатиме ворогам, ще може й складе відверту спілку.
Герцог уперто й непохитно провадив своєї:
— Ніколи, — скричав він, — ніхто не скаже за мене, що я загрожую лише, а виконувати грізних намірів не вмію. Вони оголосили мені війну, і вони мусять пізнати мене. Але я тобі не відмовляю, Оксфорде, — перевів герцог розмову, — дай Прованс, умов Рене, щоб Ферранд де-Водемон не ставав мені на перешкоді в справі з Льотарінґією, — і за це варт буде вислати військо проти Блекборна, що бенкетуючи в Франції, втратить свої володіння в Англії! Май терпець, почекай! Я ж не можу послати військо одразу. Мені треба небагато часу. Похід на швайцарців забере не більше, як один ранок. Ти ж підеш із нами, старий мій товаришу. Я зрадію, побачивши, що ти не забув, живучи в тих селюків, як сидіти на коні та тримати списа.
— Я піду за вашою високістю, — промовив Філіпсон, — бо всі мої вчинки залежать нині від вашої волі. Але битися з ними не буду.
— Згода, гаразд! Принаймні матиму чудового свідка.
До намету постукали.
Швидкою ходою увійшов стривожений канцлер бургундський.
— Новини, державцю, з Франції та з Англії… — але побачивши Філіпсона, він замовк.
— Кажи! Це друг, що заслуговує на довіру.
— Незабаром ці відомості знатимуть усі… Людовік та Едвард склали спілку…
Герцог та Оксфорд обоє зблідли.
— Я на це сподівався, — мовив герцог, — але не так швидко.
— …королі вже бачились, — провадив далі канцлер.
— Як? На бойовищі? — закричав, забувши все на світі, Оксфорд. Канцлер здивований спинився, але побачивши, що герцог чекає на відповідь, не звернувши жодної уваги на Оксфорда, докінчив:
— Ні, чужинче, не на бойовищі, мирно вони побачились.
— Цікава картина, варто б подивитись, — озвався герцог. — Старий лис Людовік та мій брат Едекбо… Едвард. Де?
— На мосту через Сену.
— Я б хотів, щоб там був ти, — подивився герцог на Оксфорда, — і дав би два добрих удари — один за Англію, а другий — за Бургундію. Мойого діда отак забито на Монтероському мості через Йон.
— Щоб цьому запобігти, — сказав канцлер, — посередині мосту зробили загороду. Там вони й розмовляли.
— А-а… обережність хитрющого Людовіка… Бо ж англієць, одверто кажучи, Едвард, не знає ні страху, ні політики. Але які умови? Де зимуватиме армія? Які міста, замки та фортеці дається назавжди чи на заставу?
— Жодних, державцю! Англійська армія повернеться до Англії, скоро дадуть кораблі; а Людовік либонь же віддасть останнього човна, аби швидче їх виперти з Франції…
— Якою ж ціною купив собі Людовік такий бажаний йому мир?
— Хитрими словами, розкішними подарунками та шістьомастами бочками доброго вина.
— Вина?! — скричав герцог. — Ти колинебудь чув таке, Філіпсоне! Одверто кажучи, всім відомо, що англійці не торгуються з сухими вустами.
— Важко йняти віри… — відповів Оксфорд. — Коли б, навіть, Едвард і подався за море з п'ятдесятьма тисячами англійців, військо ж його має досить гордих та пишних вельмож: вони не дадуть згоди на таку ганьбу.
— Людовікові гроші, — заперечив канцлер, — знайшли благородні руки, а французьке вино потопило цілу англійську армію.
— Тепер дано Людовікові змогу, — сказав Оксфорд, — напасти у всій своїй силі на Бургундію.
— Ні, друже Філіпсоне, — заперечив герцог, — між Бургундією та Францією підписано ще на сім років мир. Шановний канцлере, можете нас залишити. Але будьте поблизу, може потім покличу.
Коли той вийшов, герцог який поєднував з суворою та запальною вдачею багато доброти та великодушности, — підійшов до Оксфорда. Граф приголомшений і прибитий стояв на одному місці.
— Бідолашний Оксфорде! — поклав руку йому на плече герцог. — Це тобі велика мука. Ради тебе я б хотів затримати англійців яко мога довше у Франції, хай би пили вино та посиділи… Але порушити миру з Людовіком я не можу. От що: ти дай мені тиждень, я добре накладу твоїм горянам, а тоді дістанеш від мене величезну армію. Тимчасом я прикладу всіх можливих зусиль, щоб Блекборн ще таки трохи пересидів на місці, щоб не міг переїхати море одразу. Вони не одержать жодного корабля із Фляндрії. Схаменися, мій друже! Ти будеш в Англії багато раніше за них! Пам'ятай за Прованс! Діяманти королеви Маргарет ми мусимо на деякий час узяти. Може за них, додавши трохи, звичайно, і своїх добудемо у фляндрських лихвярів грошенят.
— Державцю, я був би останній негідник, коли б мав сумнів, що маєте щирі наміри. Але ви знаєте, яке мінливе щастя війни. Ви зволили давати мені деяку довіру… Дозвольте, ваша високість, мені сісти на коня та поскакати за добрим ляндаманом. Я складу з ним угоду, що забезпечить ваші південно-західні кордони. Тоді все буде гаразд з Льотарінґією та Провансом.
— І не кажи мені такого, — закричав на нього Карло: — державець, давши слово свойому народові, не може взяти його назад, мов купець. Іди й будь певен, ми тобі допоможем, але самі вирішимо, як та коли. А я поспішу, не турбуйся, я тебе дуже ціную іне гаятиму часу. Армія наша вже дістала наказ сьогодні увечері виступити.
Оксфорд важко зітхнув. Сперечатися не було жодної рації. Однаково Карло зробить по-свойому.
Він попрощався з герцогом і пішов назад до Колвена. Той стурбовано готував плян пересування артилерії. Він прийняв Оксфорда радісно, здоровлячи себе з таким товаришем на час походу. Колвен Оксфордові сказав, що з герцогового наказу, він може зберегати своє інкогніто.