І. Еллади карта, Коцюбинський,
на етажерці лебідь:
оце і вся моя кімната, —
заходьте коли-небудь!
Я привітаю, наче друга.
Ах, я давно Вас ждала,
ще як над книжкою поезій
сміялася, ридала.
Мені все сниться: сонце, співи,
і Ви, і день весняний, —
І от я з Вами вже знайома,
поете мій коханий.
Прийдіть сьогодні: в мене вдома
лиш я сама та квіти.
Я цілий вечір буду ждати,
боятись і радіти…
ІІ. Ви десь, мабуть, не з наших сіл,
або ж… о ні, не смію.
Читала Вас я — і не все,
не все я розумію.
Чи я у полі, чи в лісу —
усе мені здається:
у Вас у книжці неживе,
а тут живе, сміється…
Про Вас недавно хтось писав:
"Поезії окраса".
А все ж таки у Вас не так,
не так, як у Тараса.
Про все в Вас єсть: і за народ,
і за недолю краю.
А як до серця те узять —
даруйте, я не знаю.
ІІІ. Я комуністка, ходжу в "чужому",
обрізала косу. —
І Вам не соромно співати
в цей час про сонце, про красу?
Пишу до Вас, бо так схотіла.
Скажіть мені:
кому потрібні рахітичні
оті сонети та пісні?
Народу, скажете? голодним? —
Нещасна, жалка ж та рука,
що тріолетами годує
робітника.
Поки прощайте, не здивуйте —
це ж не любовний лист.
А втім скажу: Ви — сила,
і з Вас ще буде комуніст.