Плуг

Вітер.

Не вітер — буря!

Трощить, ламає, з землі вириває…

За чорними хмарами

(з блиском! ударами!)

за чорними хмарами мільйон мільйонів

мускулястих рук…

Котить. У землю врізає

(чи то місто, дорога, чи луг)

у землю плуг.

А на землі люди, звірі й сади,

а на землі боги і храми:

о пройди, пройди над нами,

розсуди!

Й були такі, що тікали.

В печери, озера, ліси.

— Що ти за сило єси? —

питали.

І ніхто з них не радів, не співав.

(Огняного коня вітер гнав —

огняного коня —

в ночі-)

І тільки їх мертві, розплющені очі

відбили всю красу нового дня!

Очі.

Сійте.

Сійте в рахманний чорнозем

з піснею, грою…

Над долиною, низом —

сонце горою!

Робіте — прокинувся вулик.

Тверезить земля:

од вас я, од вас тільки волі —

жодних кривлянь!

Будьте безумні — не зимні.

Нові, по нові марсельєзи!

Направо, наліво мечі —

ставте дієзи в ключі!

Ударте у мідь, обезхмарте!

Вірте (не лірте!), ідіть,

фанфарами крикніть вночі:

дієзи, дієзи в ключі!

І Бєлий, і Блок…

І Бєлий, і Блок, і Єсенін, і Клюєв:

Росіє, Росіє, Росіє моя!..

Стоїть сторозтерзаний Київ,

і двістірозіп'ятий я.

Там скрізь уже: сонце! — співають: Месія! —

Тумани, долини, болотяна путь…

Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея, —

не може ж так буть!

Не може ж так буть, о, я чую, я знаю.

Під регіт і бурю, під грім од повстань

од всіх своїх нервів у степ посилаю —

поете, устань!

Чорнозем підвівся і дивиться в вічі,

і кривить обличчя в кривавий свій сміх.

Поете, любити свій край не є злочин,

коли це для всіх!

На майдані…

На майдані коло церкви

революція іде.

— Хай чабан! — усі гукнули:

за отамана буде.

Прощавайте, ждіте волі, —

гей, на коні, всі у путь!

Закипіло, зашуміло —

тільки прапори цвітуть…

На майдані коло церкви

посмутились матері:

та світи ж ти їм дорогу,

ясен місяць угорі!

На майдані пил спадає.

Замовкає річ…

Вечір.

Ніч.

Як упав же він…

Як упав же він з коня

та й на білий сніг.

— Слава! Слава! — докотилось

і лягло до ніг.

Ще ж як руку притулив

к серцю ік свому.

Рад би ще він раз побачить

отаку зиму.

Гей, рубали ворогів

та по всіх фронтах!

З криком сів на груди ворон,

чорний ворон-птах.

Вдарив революцьонер —

захитався світ!

Як вмирав у чистім полі —

слав усім привіт.

Перезорюють зорі…

Перезорюють зорі.

Переночують ніч.

На східень у всі сторони —

меч! меч! меч!

З піснями, з молотками! —

(мотив-локомотив!) —

Назустріч їм заводи,

води, жита…

В її — напнуті перса!

Він ввесь — локомотив! —

Назустріч їм заводи,

води, жита…

Як стомляться — обнявшись,

на спадень знову спать.

Од тіла їх пахучого

росяний піт…

І буде так…

І буде так —

Сліпі: де ж те небо — я не бачу?

Глухі: мені здається, правду я б почув!

Каліки: плачу,

Од болю кричу!

І буде так —

Фальшиве небо сміхом хтось розколе.

І стане світ новий і люди, як боги.

І скрізь, де буде поле, —

Плуги, плуги…

Міжпланетні інтервали…

Міжпланетні інтервали!

Сонце (скрізь цей сон!), Юпітер…

А між ними не хорали —

Вітер

Марс — як бога! — Марс, Венера…

— скрізь там ждуть як бога друга:

Очі революцьонера,

Туга

Крик в міжзоряному лоні:

Ми б цвіли, пили б веселе! —

Так душа, душа в полоні,

Леле

Ми б як трави, як отави…

Так ті ж самі скрізь прокльони!

Крають серце не октави —

Нони

Зразу ж за селом…

Зразу ж за селом —

всіх їх розстріляли,

всіх пороздягали,

з мертвих насміхали,

били їм чолом.

Випала ж зима! —

Що тепер всім воля, в

різали вам поля,

в головах тополя,

а голів нема.

Як зчорніла ніч —

за селом світило,

з співами ходило,

берегло, кадило

безневинну січ.

На могилі Шевченка. I

І, уклонившись праху,

ми сходили з гори.

- І знов тиран. І знов неволя.

Хрипкий, далекий пароплав

сигару закурив…

Сонхвиля.

Як раптом за Дніпром хтось викресав огню.

Уперся в дощові стовпи,

струснув:

пий, земле, пий!

упийся од повстань!

…Забринів струнний гнів.

Заходили дерева і пристань.

І човни полякались, мов коні…

Червоно-си'-зеле' дугасто сказало всім здрастуй —

і почало брать воду.

А в мені —

(забринів струнний гнів) —

Ой, буде ще потопу,

і сміху,

і вина.

На могилі Шевченка. II

Спинились ми на "Чайці".

Васильченко з "Кармелюком",

я — з "Сковородою".

Пригадую: в ріці задумавсь місяць…

А на веранді над водою

пісні і карти круг стола:

приїхали, бач, до Тараса

од Скоропадського Павла,

од свинопаса!

Жалілися: нема добра,

а ми ж добра всім хочем.

Росію нам "собрать" пора!

Павлу послужим "между прочим",

а там…

Кривавивсь місяць по краях.

Заснув товариш мій селюк.

…а там не випустим із рук!

І враз заплакала вода…

І ні в кого було спитать:

кого ж нам на Вкраїну ждать?

— Кармелюк.

— Сковорода.

На могилі Шевченка. ІІІ

А за Трипіллям на горі

уже гримів Зелений.

Заворушилися в Таращі…

— дощі, дощі —

Пішли ми в Канів.

Вишневі вулички, базар.

Театр немов обора.

А вниз, до річки, від Собора —

все яр та яр…

Кого ж то б'ють? — І це свобода?

— Мовчи! карательний отряд

не може взяти хабара? —

Коли вже здохне лютий гад

і не душитиме народа!

Вертаємось… — Пора!

Пора! — стрічають нас на "Чайці".

Куди пора? тікать? від кого?

Підем і ми в повстанці — сміємось.

І хтось промовив:

чекайте,

отут живе ж десь Винниченко.

… Ой Княжа Гора!

височенька.

Месія

Уявляю —

(страшна мить!) —

Прийде, заридає з одчаю

і сонце затьмить.

Хтось кине слово п'яне:

— В розстріл! на тротуар!

І місяць встане

як на пожар.

Замість дощу, замість роси —

каміння з неба…

І чиїсь голоси:

— Не треба! не треба!

Каліка, поспішаючи кудись, наступить на дитину.

І всі будуть кричать без упину:

— Месію! Вітайте Месію!

— Осанна Йому, Він прийшов!

І кров

смертний екстаз перетворить у мрію.

Із циклу "Сотворіння Світу". І

Спервовіку не було нічого —

тільки сила,

рух!

Спервовіку замість бога

огняні крила,

а над усім дух…

І підняв огонь свої долоні:

бурі веселі! —

хоче думать туман.

Змовкли хори червоні.

І встали скелі.

Зашумів океан…

день перший

Із циклу "Сотворіння Світу". II

Вже би' заснув сиз вечір.

Заснула Єва — тихо.

Лежить отара — ніч.

Адам з шатра виходить.

Прийшов і став — печера.

Розклав огонь — кує.

Взоріли бяху зорі.

Збудилась Єва — тихо.

Дзвенить залізо? — ніч.

Прийшла: йди спать! — не чує.

Стоїть Адам — задумавсь.

А коло нього — плуг.

день другий

Із циклу "Сотворіння Світу". ІІІ

Пустили бідних на поталу

займанщині і капіталу.

Самі ж на трон і як царі.

"Ми тут внизу, боги вгорі.

Ідіть на фабрики й копальні,

нещасні торбарі!"

Гукнули бідні: ближні й дальні!

Не телеграми привітальні,

а кулю в лоба глитаям!

Візьмім, візьмім на гострі леза!

Всім краям —

Марсельєза!

день передостанній

Листи до поета. Триптих

І. Еллади карта, Коцюбинський,

на етажерці лебідь:

оце і вся моя кімната, —

заходьте коли-небудь!

Я привітаю, наче друга.

Ах, я давно Вас ждала,

ще як над книжкою поезій

сміялася, ридала.

Мені все сниться: сонце, співи,

і Ви, і день весняний, —

І от я з Вами вже знайома,

поете мій коханий.

Прийдіть сьогодні: в мене вдома

лиш я сама та квіти.

Я цілий вечір буду ждати,

боятись і радіти…

ІІ. Ви десь, мабуть, не з наших сіл,

або ж… о ні, не смію.

Читала Вас я — і не все,

не все я розумію.

Чи я у полі, чи в лісу —

усе мені здається:

у Вас у книжці неживе,

а тут живе, сміється…

Про Вас недавно хтось писав:

"Поезії окраса".

А все ж таки у Вас не так,

не так, як у Тараса.

Про все в Вас єсть: і за народ,

і за недолю краю.

А як до серця те узять —

даруйте, я не знаю.

ІІІ. Я комуністка, ходжу в "чужому",

обрізала косу. —

І Вам не соромно співати

в цей час про сонце, про красу?

Пишу до Вас, бо так схотіла.

Скажіть мені:

кому потрібні рахітичні

оті сонети та пісні?

Народу, скажете? голодним? —

Нещасна, жалка ж та рука,

що тріолетами годує

робітника.

Поки прощайте, не здивуйте —

це ж не любовний лист.

А втім скажу: Ви — сила,

і з Вас ще буде комуніст.

Мадонно моя…

І. Мадонно моя, Пренепорочна Маріє,

прославлена в віках!

На наших самотніх вівтарях

лиш вітер віє…

Пройди над нами з омофором,

заридай над селом. —

Уже ми Тобі ані піснь, ні псалом

не воспоєм диким хором.

— Жона відважна, діва гріховна

гряде до нас.

Нагая — без одежі, без прикрас —

чарує, мов та рожа повна.

Схились, Мадонно, на причілок

останньої хати в селі.

Усміхнись — і пійди собі геть по ріллі,

одганяючись од куль, як од пчілок…

ІІ. Вже славлять, співають

нове ім'я.

(Ave, Магіа,

Калино моя!)

Іде і сміється:

життя! квіток!

Сонце на скрипку,

хмарки у танок.

На бедрах, як струнах,

лежить рука.

Здрастуй, дівчино, —

чия ж ти така?

Скажу — не скажу я:

усіх, твоя…

(Аvе, Магіа,

Калино моя!)

III. Мадонно моя, Мати Пречиста,

мій Цвіте Голубий!

Вступає в вік новий

душа чиста.

Замість лелії рожу

цілують уста.

А все ж, як Петро від Христа,

відректися від Тебе не можу.

Із ким тепер, в яку годину

молодий відмолодюсь?

Невже ж ні раз не помолюсь

за моє кохання, за людину?

Дзвенить залізо. Мовчать бетони.

За літами літа.

Брини ж у серці, Мріє Золота,

на різні тони…

IV. Не з каменю, не з мармору

з простого заліза.

— Ніжна, відважна,

о де ж твій хітон?

Де риза злототканная,

скорбні твої очі? —

Струнна осанна,

волошковий тон.

До ночі працюватимем

в полі, як у храмі.

Спій — наливайся

житам в унісон!

З піснями, з поцілунками

стрінуть нас мадонни.

Пізній… залізний…

над персами сон…

Псалом залізу. I

Ненавидим прокляту мідь,

бетони і чугуни!

Ой що там в полі, що за гук —

татари, турки, гунни?

Виходим вранці як з печер —

курить по всій країні!..

Замість квіток шаблі, списи

виблискують в долині…

Спахне — ударить — прогримить,

затихне за горою —

І вже спішить і вже шумить

вгорі над головою; —

копне копитом, зареве,

підкине хмару сизу —

І з криком в небо устає

новий псалом залізу.

Псалом залізу. II

Десь за морями право, честь.

За океаном совість.

Хоч би вокзал побіг, гукнув,

розбуркав промисловість!

Заслабло місто: кашель, кров.

На труп — ворони, галки…

Лише часом немов крізь сон

музика й катафалки.

І ходить чутка: генерал

утік із міста вранці.

Без бою, певно, іздадуть,

коли кругом повстанці.

Стоїть завод, — не п'є, не їсть,

аж цвіллю взявся знизу…

І мовчки в небо устає

новий псалом залізу.

Псалом залізу. ІІІ

Минув як сон блаженний час

і готики й бароко.

Іде чугунний ренесанс,

байдуже мружить око.

Нам все одно, чи бог, чи чорт

обидва генерали! —

Собори брови підняли,

розбіглися квартали.

Над містом зойки і плачі,

немов з перини пір'я…

Зомліло, крикнуло, втікло

зелене надвечір'я.

Це що горить: архів, музей? —

а підкладіть-но хмизу!..

З прокляттям в небо устає

новий псалом залізу.

Псалом залізу. IV

На чорта вам здалася власть?

Нам дайте хліба, їсти! —

А за повстанцями ідуть,

співають комуністи.

Пождіть, пождіть, товариші,

ще будем їсти й пити.

Коли б ви нам допомогли

капіталістів бити.

Ідуть, ідуть робітники

веселою ходою.

Над ними стрічки і квітки,

немов над молодою.

Туркоче сонце в деревах,

голубка по карнизу…

Червоно в небо устає

новий псалом залізу.

Ронделі. I

Іду з роботи я, з завода

маніфестацію стрічать.

В квітках всі вулиці кричать:

нехай, нехай живе свобода!

Сміється сонце з небозвода,

кудись хмарки на конях мчать…

Іду з роботи я, з завода

маніфестацію стрічать.

Яка весна! яка природа!

У серці промені згучать…

— Голоту й землю повінчать! —

тоді лиш буде вічна згода.

Іду з роботи я, з завода.

Ронделі. II

Мобілізуються тополі

під хмарним вітром на горі…

Уже давно ми на порі,

давно всіх кличемо: до волі!

До волі, бідні, босі й голі!

не час сидіти у норі!

Мобілізуються тополі

під хмарним вітром на горі…

Гукнем же в світ про наші болі!

Щоб од планети й до зорі —

почули скрізь пролетарі,

за що ми б'ємся тут у полі!

Мобілізуються тополі…

26 — II (11 — III). I

Там на горі за Дніпром

радо кричать прапори:

честь йому, слава, хвала!

Грають оркестри, церкви,

в квітах вітають портрет —

там на горі за Дніпром.

Котиться спів у степи,

йде від села до села:

честь йому, слава, хвала!

Встанемо ж, менші брати,

стрінем пророка свого. —

Там на горі за Дніпром

честь йому, слава, хвала!

26 — II (11 — III). II

Прийшли попи, диктатори (о сором!), —

якраз всі ті, кого Ти не любив.

І хтось Твоє погруддя встановив

поміж монастирем, поміж собором.

Стоїш. У далеч дивишся з докором…

Який огонь в душі Твоїй горів,

коли будив Ти, кликав кобзарів

з насильством биться, з царствами, з терором!

Ну що ж. Тарасе! Рад єси, не рад —

дивись, який в господі нашій лад,

в сім'ї великій, у громаді вольній.

Дивись. Мовчи. Хоча б схотів і їсти —

нічого не кажи Первопрестольній. —

Бо ще й Тебе пошиють в шовіністи.

Я знаю…

Я знаю: вас не раз ще прокленуть

нові співці, нова краса-голота —

за те, що з рідного свого болота

не зразу вийшли ви на вольну путь.

Спитають вас, до суду поведуть:

ви прославляли лінь, а де ж робота?

Чого замість човна пускати плота,

жахаючись того, що зветься Суть? —

Так годі спать! виходьте на дорогу!

Людині гімн, Людині, а не богу!

Майбутньому всю душу — славний дар!

Горіть! Дивіться сонцю просто в вічі!

Бо стогне світ од "геніїв" — нездар.

І жить самі не будете ви двічі…

Гнатові Михайличенку

Не уявляєм, як ти тлієш,

як у землі сирій лежиш, —

бо завше ти живеш, гориш,

бо вічно духом пломенієш.

Ще ти воскреснеш, зазорієш,

в мільйонах встанеш, закипиш:

чого, чого, народе, спиш,

чом не дерзаєш ти, не смієш? —

Тебе замучили кати…

Омарсельєзені світи

взялись жалобою та горем.

Заприсягаєм: в час побідний —

хай смерть — а ворога поборем!

О брате наш, о любий, рідний..

Один в любов…

Один в любов, другий у містику,

а третій в гори, де орли…

І от якомусь гімназистику

вкраїнську музу віддали.

І от перебивають копію

з солодких руських поетес.

Ідуть з утопії в утопію —

і називають це "Sagesse".

А справжня муза неомузена

там десь на фронті в ніч суху

лежить запльована, залузана

на українському шляху.

Чого ж кричим, сліпі, задурені:

"Хто грим наклав — отой поет", —

цигарки палим недокурені

та затягаємось в корсет?

Чи вже втомилась наша нація,

чи недалеко до кінця, —

що в нас чудова профанація

і майже жодного співця!

І майже жодної поезії,

яка б нас вдарила! — Нема.

Самі предтечі анестезії

та лиш розгубленість сама…

Плюсклим пророкам

До вас, казенні поети, офіціантики,

до вас моє слово, мій гнів.

Не робіть, не робіть ви романтики

з червоної крові братів!

Упивайтеся славою, винами,

взивайтесь жерцями краси, —

та не плачте, не вийте над домовинами,

як пси.

Фальшива естетика, грація

для вас навіть там, де гроби.

Що вам всесвітня федерація,

продажні натхненці, раби?

Що те братерство, коли вам еротика? —

Змовкніть, од могил одійдіть!

Революції від вас, як од нерівного ґнотика,

тільки чадить…

Паліть універсали…

Паліть універсали, топчіть декрети:

знов порють животи прокляті баґнети!

Проклинайте закони й канцелярський сказ —

Воля! — єдиний хай буде наказ.

Воля! воля! — серце в грудях…

Знов як рабів розпинають на людях.

Знову кайдани, тюрма, й шомполи,

і слово невільне мов з-під поли.

Хто має право примусить людину?

Хто може ніч обернути за днину?

І хто такий мудрий, щоб зразу нас всіх

повісив за правду, єдиний наш гріх?

Паліть універсали, топчіть декрети:

знов порють животи прокляті багнети!

Проклинайте закони й канцелярський сказ —

Воля! — єдиний хай буде наказ.