(20-го - 23-го вересня 1648 р.)
"А ми тую червону калину піднімемо, а ми тую славну Україну, гей, гей, розвеселимо".
(Козацька пісня, складена після Пилявецького бою 1648 р.)
Після корсунського бою Хмельницький рішився на довшу перерву в воєнних операціях. Дальший похід на захід вимагав остаточно тривкої організації війська, запілля й постачання, а що досі - через скорий перебіг операцій - було роблене лише на швидку руку. Можливо, що й до Корсунського бою не зарисовувалися навіть перспективи дальшого походу, а тим більше й пляни операцій вглиб Польщі; вони бо вимагали ще більшої напруги енерґії й посиленої праці, ніж досі. У Білій Церкві, де після бою Хмельницький затримався, зібрано було всього около 12.000 зорганізованого війська. Інші частини, що надходили з усіх околиць України до організаційного осередку, треба було аж вишколювати й озброїти: це ж були селяни, що, розправившися з польським елементом у своєму районі, з ентузіямом і запалом до боротьби, але ж без досвіду й без технічного опорядження та харчових припасів, віддавали себе в розпорядження гетьмана. А тимчасом надходили жнива й треба було подбати про збори, які під час війни для гетьмана мали неабияке значення, - тим більше, що не було надій на якесь недалеке замирення. Гетьман готував харчові припаси, передбачливо зосереджував їх на Запоріжжі й вияснював: "Як мені буде зле, піду на Дон". Забезпечивши собі донську область, повів дипломатичні заходи серед сусідніх потуг. Татари, що після Корсунського бою відійшли в свої сторони, більш не верталися, бо в Туреччині саме вибухла була революція проти султана. На татарську допомогу за таких умов не було жодних надій і Хмельницький був змушений відкласти дальші бойові дії проти Польщі аж до часу, коли будуть поладнані внутрішні турецькі справи. Заходи гетьмана йшли в напрямі прискорення висліду революції. Дипломатичними заходами й грішми йому вдалося прискорити настановлення нового султана, який заново підтвердив союз з Україною і погодився на висилку потрібного континґенту татарського війська, хоч і сам потребував людей на війну проти Венеції.
Друга поважна небезпека загрожувала від півночі. Московський цар, згідно з військовим договором з Польщею, поставив на польському кордоні 40.000 війська, готового допомогти Польщі в війні з Туреччиною. Польща робила заходи, щоб використати це військо проти України, але сама не була готова як стій розпочати бойових дій. Справа затягалася і Хмельницький зручно використав важке положення Польщі: він запевнив собі невтральність Московії і царське військо уступило з кордонів Польщі.
Та одночасно Хмельницький вів переговори і з Польщею. Ці розмови були на руку і Хмельницькому і Польщі, бо затягували дальшу бойову дію і давали змогу обом сторонам підготовитися до недалеких неминучих розправ. Ні Хмельницький ні Польща не брали поважно цих взаємних дипломатичних ходів. Лише в Варшаві вважали їх ознакою військової слабости гетьмана. Це переконання було таке поширене, що навіть посол бранденбурського електора, а який був у васальській залежності від Польщі, не радив йому, електорові, висилати допомоги полякам, бо вона, мовляв, зайва. В тому часі саме помер король Володислав IV, і це ще більш поглибило внутрішні непорядки в Польщі, викликані розгромами, жовтоводським і корсунським, та взаємними обвинюваннями й докорами. Одночасно ж - зорганізовані на швидку руку князем Я. Вишневецьким польські збройні відділи розправлялися з українськими повстанцями, і це давало матеріял для дальших нещирих переговорів.
Врешті Хмельницький, поладнавши всі ці справи, вирушив на захід і започаткував бойову операцію, у висліді якої прийшов відомий бій під Пилявцями.
Українське військо. Хмельницький не старався збирати великої маси бійців. Навпаки, через коротку підготову не вспів ще був зібрати відповідних харчових і бойових припасів, і тому рад-не-рад мусів ставляти якість війська вище кількости. Надмір добровольців-повстанців висилав у подальші терени для партизанських дій, а біля себе залишив добре озброєну, вишколену й свідому частину, що складалася головно з запоріжців, реєстрових козаків та з добірних повстанчих груп.
Число українського війська оцінюють різно. Польські історики, спираючися на тогочасних джерелах, подають фантастичні числа: яких 150 - 200 000 війська.
Зокрема ж - Шайноха нараховує в Хмельницького:
70 000 панцирних військ, 16 000 загін полковника Кривоноса, 40 000 черні; Міхаловський: 180 000, в тому 20 000 кінноти; інші ж: джерела подають 12 полків по 15 000 люда. Забуський, що в тому часі перебіг до поляків і згодом з ласки короля був кандидатом на гетьмана України, подавав число українського війська на 100 000, - з того дві третини не озброєні; реєстрових нараховував на 2 000.
З-поміж польських істориків одинокий Ґурка, спираючись на новіших дослідах, стверджує, що число війська Хмельницького не переходило кільканадцятьох тисяч, - в тому 3 000 татар.
Українські джерела подають реальніші числа: Каменський - 6 000 козаків (без татар), а Величко - 5 000 козаків і 5 000 татар Тугай-бея. Насправді то, відрахувавши загони, вислані в терен, Хмельницький в бою під Пилявцями не мав більше як 6 000 козаків і 3 000 татар.
Мабуть, маючи на увазі повстанців, що їх Хмельницький порозсилав додому або на диверсії, поляки оцінювали українське військо з погляду військового вишколу дуже низько.
Спираючися на висказах польської шляхти, що втікала з України, або дезертирів, як от Забуського, вони радо потішали себе вістками, що, мовляв, у Хмельницького саме "хлопство", яке не встоїть перед напором польських кінних хоругов, і далі - що оце "хлопство" п'яне, без дисципліни й голодне, що в таборі Хмельницького шириться дезерція. Особливо тішили польську військову опінію вістки про те, що Хмельницький стоїть в полі без польових укріплень та що 2 000 реєстрових чекають лише нагоди, щоб перейти на польську сторону. Усі ці вістки привели до того, що поляки були певні перемоги і з українськими силами майже не рахувалися. Були тоді в Варшаві й такі голоси, що, мовляв, українців вистачає розігнати нагаями або - що вистане зовнішнього блеску добре й багато озброєного війська, щоб уже самим багатством спаралізувати Хмельницького. Та однак виявилося, що ті, які мали лише "самопали, жемєнє, конопне попреньґі, дери, ґунькі, кіндякі і худе сєрмєньґі" (Твардовський: Война домова з козакі…), і бойовим духом, і дисципліною, і любов'ю до батьківщини, стояли вище від шляхетських ватаг, озброєних блискучим золотом і сріблом.
Польське військо складалося з двох груп: одної офіційної - з трьома реґіментарями у проводі: Заславським, Конєцпольським і Остророґом, а другої маґнатської - з Вишневецьким, Тишкевичами, Осінським та іншими. Обі групи були до себе наставлені неприязно: ішлося про особисті амбіції реґіментарів і Вишневецького, який не збирався підчинятися офіційному проводові. Через те годі було на час перевести зосередження військ, а з тим і розгорнути бойові операції згідно з пляном, складеним трьома вождями. Бо коли Заславський організує скупчення війська на 14-те серпня в в Глинянах то Вишневецький в тому ж часі перемовляє людей до своєї групи і зосереджує її біля Костянтинова. Щоб протиставитись цій акції Заславський 26-го серпня пересувається з двома тисячами людей, - себто з усім військом, яке дотоді наспіло на збірний пункт, - на Збараж-Човганський Камінь, щоб бути ближче до групи Вишневенького. Одночасно ведуться переговори поміж верховодами обох груп. Врешті під впливом вістки, що українське військо підступило й отаборилося на пилявецьких полях, - обі групи об'єднуються і 1-го вересня прийшло остаточно до порозуміння поміж Заславським і Вишневецьким.
Об'єднане польське військо було доволі чисельне і добре озброєне. Числа тогочасних джерел не набагато розходяться поміж собою так, що силу поляків можна устійнити на яких 30 - 40 000 люда без доволі таки чисельної служби, яку шляхтичі постійно возили з собою. Поляки, що рішили подіяти на українців психологічно: своїм багатством, - зібрали все рухоме майно, до речі, зовсім непотрібне на воєнній виправі. Через те табір польського війська був незвичайно великий і дуже утруднював полякам похід та маневрові рухи. Поодинокі тогочасні й новітні історики оцінюють числовий стан польського війська так:
Грушевський - 30 000 люда, без служби, якої число кількакратно переходило числовий стан бойових відділів;
Мужиловський - 120 000 люда і 100 гармат;
Корзон - 36 000 люда, 200 000 служби, 12 000 возів і 80 гармат;
Каменський - 30 000 люда;
Радзівіл - 40 000 люда;
Ґолінський - 30 000 люда, понад 30 000 служби та понад 50 000 возів;
Твардовський - понад 30 000 люда і понад 90 000 служби;
Жечицький - 36 000 добірного бойового стану;
Машкевич - 40 000 люда;
Рудавський - 40 000 бойового стану, 200 000 челяді, 150 000 возів;
Гановер - 80 000 люда і 150 000 возів.
Справді, поза самими вождями, яких Хмельницький з презирством прозвав "Перина" (Заславський), "Латина" (Остророґ) і "Дитина" (Конєцпольський), - в польському війську були зібрані найкращі бойові сили, що ще були залишилися після розгрому під Жовтими Водами й Корсунем. Всі вони прибули із своїми хоругвами і, без сумніву, представляли добре вишколене військо, в додатку доповнене ще й знаменитою німецькою піхотою.
"Кінний люд добрий, - пише тогочасний мемуарист, - але пішло мало і той абиякий. Вибрались панята не так із залізом, як із сріблом і золотом. Щоб хоч і останнє добро продати, але розкішно вбратися". Ґолінський з'ясовує коротко: "Цо панек, хцял биць гетманек", а Жечицький стверджує: "disciplina ordo nullus". Назагал серед шляхти панували постійна незгода, непослух і роздори, - а все воно мало свою причину в лихому проводі, що не був спосібний удержати твердо в руках розгуляну шляхту. У війську запанували погані відносини через недостачу грошей на виплату жолдів: ті гроші оставали в кишенях польських старшин. З тієї ж причини, але теж ще й з доброї привички - польські вояки грабували населення. Рудавський каже, що "всі жили з невиплачених жолдів, а поспільство з плачем тягне за панами. Околицю грабували наче вороги. Обманули Річпосполиту! Комісарів багато, а поради мало".
Розгнузданість доходила до того, що з військом тяглося багато жінок, - хоч це й було строго заборонено. Найвищі військові достойники везли з собою в колясках жіноцтво, часто переодягнене в чоловічий одяг: вони після бою здебільша попали в козацькі руки.
З визначніших військових в джерелах занотовано такі відомі історичні ймення: Заславський з 2 000 кінноти, Конєцпольський з 4 000 кінноти, Остророґ з 2 000 кінноти, Фірлєй з 12 хоругвами кінноти, Кисіль з 12 хоругвами кінноти, Тишкевич з 1 200 кінноти, Вишневецький з 12 000 добірного війська, Потоцький з 1 500 кінноти, Любомірський з 1 500 піхоти, Денгоф з 12 компаніями німецької піхоти, Осінський з 1 реґіментом німецької піхоти, Роздражевський з 1 реґіментом драгунів, Пшиємський з артилерією (80-100 гармат).
З того бачимо, що Польща зібрала все, що лише мала найкраще, і приготовилася до головної розправи з Україною. Переконана про свою велич, засліплена маґнатськими матеріяльними багатствами, не бачила й не хотіла бачити, що проти неї став народ під новим провідником, який почав велику гру і мав до цього достатні моральні сили та неменше багатство, - бо багатство духа й міць з'єдиненого народу.
Вступні операції. Ще під час початкового зосереджування обох військ Хмельницький провадив військові диверсії сільськими повстанцями щоб опізнити скупчування польського війська.
З диверсійними діями розправлявся Вишневецький, і хоч поміж гетьманом і польським урядом велися мирові переговори, то такі взаємні сутички були криваві. Згодом ослонні операції прибирають на силі. Кривоніс і Ганджа оперують поважнішими кількатисячними загонами на Поділлі й на Волині та займають Полонне, Бар, Остріг, а врешті й Костянтинів. Захвачення цього міста для поляків було особливо неприємне. Воно лежало на шляху," кудою йшла підготовка польських збройних сил, та ще спиняло їх у дальшому поході на схід проти Хмельницького. Врешті, коли українські відділи почали; оперувати на тилах польського війська, - в околицях Львова, Снятина й Збаража, мобілізація польських сил зовсім заламалася. Бачимо отже, що Хмельницький переводить свої операції офензивно, і то далеко на польських тилах, а поляки лише "відгризаються" силами Вишневецького та не виходять далі на схід - поза свої головні сили.
Виділивши велику частину своїх військ для переведення цих операцій, Хмельницький вирушає з кількатисячним військом 6-го липня з-під Білої Церкви на Паволоч і Гончариху. 18-го липня доходить до Гончарихи і затримується там до 29-го липня. Гончариха в тому часі стає військовим центром гетьмана. Там довершується зосередження військ, збираються вістки про ворога, туди надходять звідомлення з далеких бойових дій Кривоноса, Ганджі та інших. Туди теж на декілька днів повернулися були Кривоніс і Ганджа та після військової наради перейшли на Поділля під Кам'янець Подільський.
30-го липня Хмельницький вирушив у напрямі Пилявців. Ішов помалу і стежив за діями поляків. Під Пилявцями зайняв кращі бойові позиції, а полякам оставив лісистий горбкуватий терен.
Звідсіля зробив випад на Костянтинів, зайняв місто 5-го серпня, але після декількох днів завернув назад під Пилявці, залишивши в Костянтинові залогу. Цей маневр мав на меті спинити похід польського війська, якщо б такий похід загрозив ще неприготованим позиціям козаків, а далі - перетворити Костянтинів в оборонний форт, який до слушного часу спинював би головні польські сили.
До поляків тимчасом доходили різні неймовірні вістки. 22-го серпня Кисіль довідується, що в Хмельницького є 180 000 кінноти і 30 000 татар, а 3-го вересня Остророґ доносить знову, що татари ще не перейшли Дніпра. 5-го вересня польський табір хвилюється, що татари оперують біля Львова (це були диверсійні українські загони), а Хмельницький стоїть п'ять до шість миль від передових польських застав. 10-го вересня польська розвідка донесла, що Хмельницький узяв Костянтинів і з головними силами стоїть під Красиловом, а менші козацькі відділи зайняли Сатанів. Один з-поміж багатьох розвідувальних під'їздів вернувся 12-го вересня з вісткою, що Хмельницький переконаний, нібито польські сили не переходять 2 000 людей.
В неділю вранці 12-го вересня поляки вирушили проти українських сил. Ішли обережно, а пройшовши дві милі, довідалися, що Хмельницький саме залишив Костянтинів і завернув під Пилявці. Ця вістка втішила поляків і піднесла на дусі навіть невиплачену й збідовану службу.
Шлях до Костянтинова був доволі трудний. Численні переправи й багниста околиця - дуже утруднювали похід війська, обтяженого неймовірним числом зайвих возів, багатих "креденсів", величезної кількости напитків, строїв і багатющої оздобної зброї. Ці переправи й теренові перешкоди були обсаджені українськими заставами, які не тільки спиняли польський похід від фронту, але теж наскакували з боків і з заду на польські табори та примушували поляків просовуватися вперед дуже обережно.
Під час трудної переправи, на Росолівці, яких дві милі від Костянтинова, около двісті козаків заатакувало польську передову частину. Від несподіваного обстрілу поляки потерпіли дошкульні втрати.
Від 17-го вересня тяглася кількаденна перерва почерез багнисту річку Случ, небезпечна ще й тим, що козаки все частіш стали наскакувати на поодинокі частини польського війська, яке під час переправи не могло якслід оборонятися. Поляки діставали вогонь звідусіль, а ліси, кущі й багна були обсаджені козацькими засідками. В околиці, головно ж на шляху позад польського походу, спалахували дрібні селянські диверсії, ведені досвідченими козаками. Польський похід довжився, а Хмельницький сидів у пилявецькому замку - малій, лихій твердині, що її поляки згірдливо прозвали "курником". Сидів і не рухався з місця; з того поляки знову стали здогадуватися, ніби гетьман просто боїться протиставитися польській мілітарній потузі в полі.
Зрештою поляки почувалися добре: з собою везли багацько добірних харчів і пашу; кожен постій це була добра нагода попоїсти і поп'яничити. Не дуже й бентежили їх вістки про те, що козаки знищили Сатанів, Гусятин і Опришківці. Заскочили їх аж дальші вістки, що наспіли 18-го вересня, - про захоплення козаками Теребовлі й Яворова. А Хмельницький сидів на місці, не втікав, ні не виходив проти поляків, зате ж постійно провадив виснажливі для поляків диверсійні операції.
Ще 17-го вересня прийшли полякам нові відділи затяжного полка королевича Карла. Були це німці під командуванням польських старшин. Щоб забезпечити власний тил поляки рішили вислати декілька тисяч люда на Волинь і в Галичину, щоб зліквідувати українську диверсію. До цього навіть визначено Кисіля на його ж бажання, але цього рішення не виконано. Опісля польські учасники походу говорили; що, мовляв, Кисіль хотів таким способом оминути небезпеку від бою з козаками.
Коли передові частини поляків підійшли під Пилявці ще 13-го вересня, то головні сили станули під Костянтиновом затримані козацькою залогою, що налічувала яких 4 - 5 000 люда. Зразу почались герці і того ж таки дня поляки почали штурмувати місто. Вперед рушили полки Вишневецького, Денгофа і Конєцпольського. Поляки наступали увесь день, - без успіху, і ввечері відступили з чималими втратами. Головною причиною цього наступу було те, що польські сили були розставлені і розтягнені на переправах. Передові частини доходили до Пилявець чи то й стояли вже там, інші ще переправлялися в декількох місцях, при чому головно мусіли були добре забезпечити бічні переправи на Чирівці і біля Кузьмина.
Другого дня вранці поляки готовилися до боїв, але застали порожнє місто: вночі козаки опустили становища, бо дальше спинювання польського походу Хмельницькому було вже непотрібне. Хмельницький знав уже силу польського війська і говорив, що доброго вояка в поляків - десять тисяч, а решта це - "жиди" (себто - торгівці).
Становище гетьмана добре не було: татари спізнилися, порівняно до поляків його військо було числово слабе, не було достатньої кількости кінноти, а свіжі частини повстанців не були добре вишколені для "клясичних" боїв у полі.
Зайнявши Костянтинів, поляки скликали військову нараду. Назагал переважала думка, що спішитися немає чого, бо Хмельницький не має сил, щоб протиставитися. Зате розбіжні були погляди, що діяти далі: залишатися в Костянтинові й чекати Хмельницького та знищити його, а чи вирушити під Пилявці і розбити українське військо, поки прийдуть татари. Остаточно вирішено таки йти походом далі, розраховуючи на те, що сама козацька піхота не зможе встоятись перед сильною польською кіннотою. Думка була правильна, - та поляки не врахували воєнного таланту гетьмана, який у цьому випадку однак зумів, зручно маневруючи, не тільки встояти, але й доказав, може, перший в історії, що продуманим маневром можна повалити, здавалося, несхитну доктрину про вищість кінноти над піхотою в відкритому бою.
В середу 19-го вересня всі польські відділи станули під Пилявцями; козаки зустріли їх вогнем. Численні дрібні, але криваві, сутички переконали поляків, що це не жарти, - і вони почали окопуватися.
Терен бою. Оба війська розділювала багниста й розлита від дощів річка Пилявка або Синява, нині Ікава. Довкруги терен поперетинаний ярами, зарослий лісом, багнистий. Козацький табір розташувався на високій рівнині біля містечка Пилявець. Козаки зайняли саме містечко, а в замку примістився головний штаб. Рівнина, зайнята козацьким табором, тяглася до села Пилявки; попереду табору від річки залишено вільне поле - як бойове передпілля. Осередок козацького табору був у горбкуватій околиці. Щоб іще більше утруднити полякам наступ піонерські відділи перекопали греблі і вода залила сіножать. Одночасно до самої річки покопано рови, якими козаки непомітно могли підходити близько під польський табір. Оба береги річки, - а тим самим і оба ворожі війська, - сполучувала гребля: її козаки зразу ж зайняли на обох берегах річки. Ця гребля на польському боці була обсаджена двома сильними козацькими заставами з міцними польовими укріпленнями ("блокгавзами") та двома шанцями. Лівим крилом українського війська командував полковник Півторакожух, правим полковник Кривоніс; передовими частинами центру - полковник Чорнота.
Терен польського табору було видно як на долоні, і поляки окопували його й розташувалися у Хмельницького таки на очах. Поперетинаний ярами терен годі було окопати й окремі польські відділи чи полки стояли таки на осібних горбах. Тимто польський табір займав великий обшир - "милю довкруги", - що його власне й на половину годі було б заповнити військом. Безліч возів і служби збільшувала замішання, зв'язок поміж частинами був утруднений. Поляки стали почувати себе непевно і боялися бойових "фортелів" Хмельницького, знаючи вже, що противник - людина вирахувана, сталевих, холодних нервів. Провід був у руках трьох "реґіментарів"; з них кожен наказував окремо, до того ж завжди інакше, ніж другий, а в висліді - полки слухали своїх безпосередніх начальників. Не було ні добрих під'їздів, ні розвідки в терені, ні врешті сторожі.
По воду для війська і коней треба було ходити до річки. Через стрімкий беріг, козацькі "блокгавзи" і обсаду річки - постачання водою було зв'язане з небезпекою для життя і з постійними сутичками. А врешті для самого бою поляки мусіли аж здобути греблю і боротисй на передпіллі козацького табору, визначеному попередньо Хмельницьким.
Бій. Перші герці, що відбулися зараз таки після приходу головних польських сил, по обох сторонах мали за головний мотив показати легковаження для ворога і власну перевагу. Поляки вдарили на психологічний момент. Вони висунули найкраще і найбагатше військо: "uszykowane, wietne, ozdobne pokazywali nieprzyjacielowi, aby go wielkoci i strachem do pokory przyprowadzi" (Міхаловський).
Хмельницький вислав не так досвідчених козаків, як радше повстанців, зорганізованих в останніх часах. У проводі герцювальних гуртків стояли однак досвідчені старшини, а як допомогу вислано теж чисельну татарську кінноту. Так гетьман полякам давав зрозуміти, що не вважає за потрібне на герці висилати кращих бійців, але вистане просто селянських ватаг. Одночасно ті свої відділи гетьман підтримав артилерією, яка поляків пригнобила: "na naszych huk poszed, a czer w pych podniуs".
Ці сутички велися головно за опанування греблі. Поляки докладали всіх зусиль, щоб захватати греблю в свої руки. Це ж дало б їм змогу безпечно брати воду для коней і для війська. Зараз же в понеділок 21-го вересня декілька польських хоругов під проводом Йордана переправилися крізь багна повище козацького табору і вдарили на нього від заду. Одночасно Осінський сильним ударом відкинув козацькі застави, що були при греблі, зайняв її і укріпився по козацькому боці річки. Це й була чудова нагода перейти річку і головними силами вдарити на український табір. Але поляки стали радити, що їм робити, і так прогайнували нагоду для безпосереднього бою з Хмельницьким; тим самим зручний маневр Осінського не був використаний і залишився без тактичного закінчення.
Другого дня під вечір українські піхотні відділи відбили греблю і укріпили її ще сильніше по польському боці. Одночасно головний козацький табір зміцнено від сторони поляків високим валом.
Третього дня вранці почалися дальші бої за греблю. У густій мряці польські відділи змішувалися, а Хмельницький стосував свої характеристичні маневри: козаки несподівано підходили ровами, засипували поляків вогнем, а коли противник наближувався, втікали цілими громадами. Звідси то поляки потішували себе, що перебіг боїв дає запоруку на щасливе закінчення кампанії, бо ж "цілі козацькі сотні втікали на вид кількох поляків". Це був однак тактичний маневр Хмельницького, який отак підготовлював заманення поляків у тактичний мішок, що його опісля й блискуче виконав у головному бою. Але були й розважні польські голоси, які розуміли, що це якийсь підступ, бо з недовір'ям ставилися до рухів українських відділів і до тактики Хмельницького, який давав дивні накази своїм людям, "ustawijc larwy przed oczyma i strachy", - у густій, як молоко, мряці. Як виглядали ці "лярви" й "фортелі", нині докладно не знаємо.
Фронтальні бої Чорнота вів так, що козаки використовували покопані рови для малих тактичних маневрів: підходили ровами під польські застави, втягали в терен польську кінноту, появлялися несподівано й обстрілювали з ровів, та зникали назад щоб вдарити на поляків вогнем у новому місці.
В цей спосіб, напр, впродовж одного дня - у вівторок "самопальники" Чорноти знищили декілька хоругов князя Корецького і хоругву Ляща; яка тисяча людей лягла тоді на полі.
Вночі на середу 23-го вересня, саме під час воєнної наради поляки почули з козацького табору густі мушкетні стріли. Спершу думали, що це козаки б'ються поміж собою, але остаточно перемогла тоді думка, що це українське військо вітає татар, які приходять як союзники. Згодом виявилося, що головні татарські війська ще не прибули. Постріли і радісні вигуки в козацькому таборі це був привіт для перших татарських загонів - у силі яких 3.000 люда. Здогадуються, що Хмельницький, приготовляючи головний бій, саме хотів отак вплинути пригноблююче на польські війська і гучно вітав татарські загони так, неначе б то прибув сам Тугай-бей. Насправді ж татари прибули вже аж після бою - в п'ятницю 25-го квітня і зразу тоді вирушили на Львів.
Хід польської воєнної наради ґрунтовно змінився. Коли спершу польський військовий провід задумував наступати на "курник" Хмельницького, то після музики й гамору з козацького табору тут стали думати про відступ. Дальші наради відбувалися вже нервозно й хаотично.
Ранок 23-го вересня прокинувся окутаний густою мрякою. Досвіта Хмельницький вивів свої полки в поле. Лівим крилом командував Кривоніс, правим Півторакожух, який зараз переправився на той беріг річки і станув на рівнині ліворуч від польського табору. Центром війська командував полк. Чорнота.
Супроти цього поляки теж стали виводити війська і приготовлятися до бою. Бойове шикування йшло пиняво і не в найкращому порядку. Відділи губилися в нерівному терені, по ярах і пролісках та - в густій мряці. Врешті, коли все було готове, найкращі польські відділи вирішили здобувати греблю, без якої годі було думати про добре вишикування війська. У бій кинено найкращі кінні відділи: судомирський (сандомєрський) полк, чотири хоругви Суходольського, полк Осінського та різні допоміжні хоругви й відділи.
Почався бій - із застосуванням характеристичної тактики Хмельницького. Кривоніс нагло вдарив на праве крило поляків; центр під Чорнотою після короткого спротиву залишив греблю, на правому ж козацькому крилі велася гостра перепалка з Півторакожухом.
Польська кіннота, обстрілювана з боків, побачила перед собою порожнечу і змогу легко захватати греблю. То ж - з усіх сил рванула на греблю і далі перейшла на другу сторону річки, женучись за відступаючими піхотними відділами Чорноти. Інші ж кінні польські відділи стояли позаду в резерві під проводом Вишневецького, Конєцпольського й Остророґа. Мабуть, ці полководці оцінили цю ситуацію так, якою вона й була: Чорнота втягнув польську кінноту в тактичний мішок. Вони вирушили на підмогу в хвилині, коли козаки пристанули й почали густу пальбу по польській кінноті. Польські хоругви, що були з розгоном увірвалися на болотнисту рівнину, нагло з усіх сторін опинилися під сильним вогнем. По ровах, що їх було нереґулярно покопано, засіли козаки й звідусіль обстрілювали поляків. Фронт же ж тримали лави козацької піхоти. Поляки розгубилися, домагання про допомогу залишилися без відповіді: польська піхота стояла в лавах біля свого обозу й чекала наказів; а цих наказів - не було. Врешті рушили на підмогу волинці Кисіля, але й їх розбито, ще поки вспіли дійти до греблі, їх знищив Кривоніс, обскочивши від заду та з боку. З-поміж хоругов, що були кинуті в перший бій, не вернувся ніхто і тільки Осінському вдалося втекти в останній хвилині. Резервові полки Вишневецького, Конєцпольського й Остророґа зазнали дошкульних втрат і вже лише рештки завернули назад.
Поляки втратили віру в свої сили і впали на дусі. Ніяк таки вже не вдалося кинути в бій піхоти. "Wojsko cae serce stracio", - пише очевидець. Надходив вечір, а тимчасом у погоні за ворогом українська піхота дійшла аж до перших валів польського табору. Сам Хмельницький із штабом був у перших рядах і підбадьорював козаків:
- За віру молодці, за віру!
Темрява перервала дальший бій. Козаки завернули над річку, а поляки таки ще на конях зробили воєнну нараду. На ніч козаки відійшли до свого табору.
Ситуація була безвиглядна. Найкраща сила поляків - кіннота була знищена козацькою піхотою. Панські хоругви теж дуже потерпіли, навіть ті, що вже наприкінці були доскочили на підмогу. "Не знаємо, що далі було, - писав згодом Кисіль, - щиро мушу написати і кожний це признає, що заледве половина війська нам осталася та й ця решта втратила духа".
Польська військова нарада тривала геть аж до 23-ої години вночі. Вирішено відступити оборонною рукою на Старокостянтинів - "комонником". Рішили теж при відступі взяти частину воєнних возів щоб частково йти табором, бо, - як писав Остророґ, - поляки без охорони заставленими возами в бою довго не видержують та йдуть у розсипку.
На причину для такого рішення відступати склалися оці міркування:
1) безвиглядне бойове положення - тим більше, що терен польського табору зовсім не надавався до оборони на місці;
2) загроза від українських повстанчих операцій на тилах, а з тим - відрізання шляхів зв'язку з польськими землями і постачання харчами та пашею;
3) в наслідок знищення польської кінноти поява татар означала б кінець для польського війська. Перевага бо кінноти по стороні Хмельницького уже зовсім таки виключувала б усякі вигляди на успішний відступ.
Львів (з малюнку 1617 року)
Під Старокостянтиновим рішено підшукати на табір нове пригоже місце.
Рішення - рішенням, але кожен - як виявилося - думав про себе і про те, щоб якнайскоріше вирватися з небезпеки та врятувати особисте майно. Шляхта почала навантажувати вози і безладно залишати табір. Військо й прислуга, побачивши, що діється, почали й собі збиратися, відбувати наради, а згодом на власну руку теж втікати. Напруження переходило всякі межі. Близькість небезпеки, непевність щодо кожної хвилини, ніч, а врешті - очевидна втеча відповідальних начальників - доконали решти.
Усіх огорнула паніка. Першим утік Вишневецький і він таки перший прибув до Львова. Втікали всі, хоч ніхто й не гнався за ними. "Втікають усі в світи, - нарікає Кисіль, - і я з моїм здоров'ям втікаю за ними, а не знаю - куди".
Арцішевський і Осінський - останні могікани - рішили рятувати, що дасться: наказали позапалювати льонти на списах і порозставляти на валах та по таборі, щоб обманути козаків; мовляв, польське військо ночує в найкращому порядку в таборі.
Зі сходом сонця прийшли в польський табір довколишні селяни продавати харчі. Там застали вже тільки рештки війська й чурів, які ще не вспіли були втекти і грабували табір.
Повідомлені про те козаки спершу подумали, що це підступ, але згодом впали в польський табір і вирізали тих, хто там ще остався. Недалеко табору відходив Осінський з гарматами й 800 людьми піхоти. Козаки покищо не гонили за ним. Тільки деякі групи зводили дрібні сутички з Осінським і залишили його в спокою. Аж біля полудня Хмельницький зорганізував погоню за поляками. Відділами погоні командував Кривоніс. Вже на переправах згинуло багато втікачів, головно ж на Случі під Костянтиновом. Там до ноги вигинула німецька піхота Ґізи й Осінського. Деякі польські частини вспіли замкнутися в місті, але 25-го вересня Кривоніс без труду здобув Костянтинів і безпощадно висік польську залогу. Ледви сотня німців добилася до Бродів.
26-ого вересня Хмельницький прибув до Костянтинова, залишивши головні сили на побойовищі. В Костянтинові відбулася нарада щодо дальших плянів походу. Рішено вирушити на захід, щоб піддержати динаміку повстання і знищити решту живої сили Польщі.
Після декількох днів, що їх зужито на поділ здобичі й на очищування околиці від недобитків, головні сили Хмельницького вирушили на захід.
Здобича, що її захватило українське військо, переходила всякі сподівання. Поляки покидали врешті все майно, щоб не обтяжувати себе і врятувати хоча б саме життя. В неволю попав мало хто, бо козаки, знаючи про дальший похід на захід, не могли обтяжувати себе полоненими. При житті залишено лиш визначних поляків, як от Сенявського, Пшиємського, Потоцького, Каліновського тощо. Найбільше ж у полон попало жінок, яких нараховують аж п'ять тисяч! При втечі з табору вигинула головно челядь, бо знатніша шляхта, маючи досвід із Корсунського бою, подбала найперше забезпечити своє життя.
Два тижні після Пилявецького бою Хмельницький, "родовитий козак, людина вчена й добрий вояк", - як характеризує його стара польська хроніка, - станув з усіми своїми силами під Львовом.
Завваження. Про перемогу українського війська над польським вирішили під Пилявцями ті самі чинники, що і в обох попередніх боях. Всі ці бої це не були пересічні тактичні операції. Під Пилявцями також зустрічаємо докази високого воєнного таланту Хмельницького; він виступає ще яскравіше, як візьмемо до уваги загальні військові методи гетьмана, а саме його стратегію знищення. Недостачі й хиби польського війська та його проводу - це справді неґативні сторінки, але тільки порівняно з українським військом і його вождем, або в порівнянні з тими уявленнями, що їх сьогодні маємо про добре військо, про його завдання та обов'язки.
Натомість у порівнянні з тогочасними европейськими збройними силами поляки не були ані гірші ані кращі від таких же військ кінця тридцятьрічної війни.
Українське військо як цілість та окремий український вояк - визначилися такими прикметами й дали такий зразок армії й вояка, що їх заледве після півтора сотні літ зрозуміли в Европі.
В бою під Пилявцями рішає, крім мужви, творча думка гетьмана. Перше, що ясно проявляється в пилявецькій акції, - це незвичайна чуйність Хмельницького. Свідомий того, що поляки зібрали не лише великі скарби Речіпосполитої, але також усеньке найкраще військо, гетьман дбайливо зберігає свої сили для вирішної розправи, - а в міжчасі займається дрібнішими боями здовж річки, а які й повинні були утруднювати полякам доступ до води.
Хмельницький не може наперід знати, де докладно отабориться польське військо, і тому козацькі застави покищо не опановують річки й її північного берега. Навпаки, захоплення переправ і греблі - наступило аж після приходу й отаборення польського війська, а це вказує на дуже вміло й незамітно проведену обсаду річки, Табір без води довго вдержатися не міг і було ясно, що поляки або схочуть запевнити собі вільний доступ до річки, або перенесуть табір куди-інде, абож - відступлять, тому всю увагу Хмельницький присвятив переправам і греблі. З ходу бою бачимо, як поляки мусіли постійно відбивати лівий (півн.) беріг з рук козацьких застав Чорноти і, очевидно, з того приводу зазнавали втрат у конях. Зате український табір не був загрожений недостачею ні води ні паші.
Сам Хмельницький, затримавшися в пилявецькому замку, недалеко від річки, - мав змогу постійно провірювати не тільки розвиток боїв за річку, але також бойовий стан і цінність польського війська. При такій підготові і вгляді в саме поле бою не дивно, що Хмельницький рішився перейти до вирішного бою без кінноти, захоплюючи в наступі всі переправи й греблю таки перед фронтом польського табору. Після цього Хмельницький наступає на самий табір. Він не стоїть безрадно, - як це трапилося було з поляками, коли переправи захопили були вони.
Гетьман має однак поважну перепону, а саме, - в силі польської кінноти, тому ліквідує її не тільки прямим боєм, але й незвичайно проворним маневром - пасткою. Деякі українські передові частини завертають назад і залишають ворогові греблю. Саме греблю! Тудою може пройти більше число війська й кіннота без перешкод. Інші українські частини, що боронять переправ-бродів, залишаються на місці. Поляки дають себе заманути в пастку. За козаками, що вдавали втечу, впадає два полки й декілька хоругов польської кінноти - в саму середину головних українських сил.
Розгром цих полків - не лише від'ємно діє на боєздатність поляків, але - що головне - ліквідує велику частину польської кінноти. Решті ж поразка власного війська відбирає моральну силу, якою в поляків була певність щодо перемоги та ще почуття високої цінности кінних хоругов. Цей цікавий маневр, - де піхота знищує кінноту, - належить до рідких випадків тогочасної бойової тактики.
Це майстерний чин гетьмана, а його ориґінальність і рішучість вказують саме на небуденний бойовий талант великого вождя.
Треба також відмітити цікаву акцію Кривоноса на польське крило - улюблений маневр Хмельницького. Без сумніву, якби орда була під Пилявцями, - то з другої сторони польського табору - була б тоді поведена також: флянкова акція татарської кінноти…
У поляків основним моментом, який вирішив про вислід Пилявецького бою на їхню некористь, було безприкладне легковаження українських сил. Таке легковаження це джерело всіх дальших невдач і істотних недоліків польського проводу. Інші як недоліки в них ще такі:
1. Млявість їх розвідки доходила до того, що поляки навіть не знали, чи при Хмельницькім є татарське військо чи ні. Єдине джерело відомостей для поляків були бранці-козаки, а з-поміж них велике число попадало в полон, мабуть, з наказу гетьмана. Ці бранці подавали дотепно вигадані й зумисне підступні відомості, - саме такі, які й були потрібні Хмельницькому, щоб приспати в поляків чуйність.
2. Зайве обтяження табору не дозволяло польському війську виконувати скорі й рішучі рухи та ще причинювалося до морального упадку війська, - а яке знову в першу чергу старалося забезпечити своє приватне майно, залишаючи істотні справи на дальшому пляні.
3. Недостача провідної думки, що своє джерело мала також у легковаженні противника. То ж не диво, що в зустрічі з продуманою українською акцією поляки були безрадні. Здобувши переправи, справді не знали, що робити далі. Іти боєм проти козацького табору з тими силами було б нерозважно, а покинути майно в таборі й стягнути усе військо на правий берег річки - на те вони ніяк не могли зважитися. Знову ж перетягати табір на південний бік річки було б і важко і недоцільно. Так і спинилися нерішено, а врешті завернули до табору, віддаючи в українські руки тяжко здобуті переправи.
Польська кіннота легкодушно загналася в пастку, придуману Хмельницьким, а воно також свідчить про те, що через надмірне легковаження козацького війська поляки навіть не припускали можливости якогось зручного маневру.
Отаке постійне вагання поміж забезпеченням свого майна і справою Речіпосполитої найяскравіше виявилося у втечі реґіментарів і панських хоругов з таборами. Переважали приватні матеріяльні справи. Очевидно, що така поведінка вождів - відповідно вплинула й на решту війська. Паніка, хаос і безладна втеча - це вислід легковаження українських збройних сил.
Пилявці завершують чергу перших боїв Хмельницького. Ці бої дозволили йому в дальшім поході на Львів-Замістя остаточно закріпити основні підвалини другої української держави.