БІЙ ПІД БЕРЕСТЕЧКОМ

(28-го червня — 10-го липня 1651 р.)

«Вони, хоч і відступають, ніколи не мають почувань переможеного».

(Наполеон)

Воєнні операції весною 1651 р. Польський сойм із грудня 1650 р., нехтуючи Зборівську умову з Хмельницьким з минулого року, схвалив військовий набір на українську війну в силі: 36.000 війська — з коронних країв та 15.000 війська — з Литви.

Але насправді то ці цифри зросли до поважної бойової сили, подібно, як і в часах польської експансії на Московщину за часів Стефана Баторія. Разом із службою, джурами та обозовою обслугою число польського війська переходило 100.000 люда.

Хмельницький докладно знав про все, що діється в Польщі, то ж негайно почав укріплювати прикордонну смугу зброєю й людьми. Пограничні польські збройні сили під проводом гетьмана Каліновського рушили зараз же під Бар.

У відповідь на все те Хмельницький розіслав універсали, наказуючи мобілізацію (лютий 1651). Головна квартира гетьмана була в Білій Церкві і звідси виходили мобілізаційні накази на всю Україну. Цілком правильно Хмельницький передбачив, що поляки задумують висунути свою операційну базу якнайдалі на схід — вглиб українських земель, і тому рішив перевести зосередження українського війська можливо найдалі на захід; та наперід треба було витіснити збройні сили Каліновського. Зосередження українських військ почалося в половині травня 1651 р. в районі Гончарихи — Збаража і це гетьманове рішення заскочило поляків та вдаремнило їхній плян обсадити своїми військами район Старокостянтинова. З уваги на рішучу й несподівану акцію Хмельницького польський король Ян Казимир закинув свій первісний плян і почав збирати військо під Сокалем.

Щоб забезпечити собі безперебійний хід мобілізації й охоронити перехід військ до визначеного району зосередження, Хмельницький ще на кілька місяців перед тим забезпечив ті терени ослонювальними полками передньої сторожі. Вони, ці полки, мали такі завдання:

1. забезпечити кордони, устійнені Зборівським договором, від польських передових полків,

2. зв'язати противника дрібними боями і

3. провести розвідку про стан і силу польського війська.

Операції передньої сторожі повинні б тривати аж до часу повної концентрації й осягнення боездатности українського війська; це однак протягалося з причини пізнього приходу татарських кінних сил.

Передню сторожу становили вибрані полки під проводом таких досвідчених полководців, як Нечай, Богун, Ілляш Уманський, Пушкаренко, Глух, Криса й інші.

Полковник Нечай зі своїми брацлавцями, що оперували в районі горішнього Богу, зустрів сильну польську передову частину під проводом Каліновського.

Полк Каліновського складався з найкращих вояків німців, що перебули 30-річну війну й пішли на польську службу. Було це найдобірніше військо, яке в тому часі мала польська армія. Полк Каліновського налічував 12.000 німців, прекрасно озброєних і бездоганно забезпечених бойовим матеріялом.

В бою під Красним згинув полковник Нечай і це примусило брацлавців залишити зайняті місцевості. Каліновський просунувся в район Вінниці, Ямполя й Бару. Та в дальших боях із заслонними українськими полками Богуна, Глуха й полтавцями Пушкаренка Каліновський раз-у-раз зазнавав поважних втрат і остаточно був розбитий у бою під Липівцем, поміж Ямполем і Баром, де втратив більш половини війська, весь табор і всі гармати.

«Наступила страшна конфузія так, що пилявецьку перевищила» — записує польський сучасник (Мясковський).

І справді, Каліновський геть утратив свою боєздатність, не виконав завдання охорони, призначеного йому пляном Яна Казимира, та спішним маршем, відбиваючися по дорозі від українських бойових відділів, відійшов на південний захід. Остаточно пристанув на деякий час під Кам'янцем, де сподівався вільніше спочити й підсилити останки свого війська.

Та Хмельницький негайно вислав за ним полковників Джеджалия, Савича й Демка. Каліновський завернув тоді на північ і вирушив у сторону Сокаля, а Джеджалий залишився на місці; під Кам'янцем він простояв декілька днів і очистив район від розсіяних польських частин. Савич і Демко пішли за Каліновським, здігнали його над Серетом біля Копичинець та розбили. Поляки знову залишили табір і гармати, що їх дістали були від кам'янецької польської залоги, і здесятковані втекли «комуніком» на захід. Хмельницький очікував Каліновського під Тернополем, але не діждався його, бо той, побоюючися засідок, прямував бічними шляхами на Сокаль. Отак Хмельницький зліквідував польські заслонні прлки.

Литовський великий гетьман Януш Радзівіл (з ґравюри в «Theatrum Europaeum» VII, 1663)

Багато уваги присвятив гетьман теж Волині, Підляшшю і Смоленщині, де треба було забезпечитися перед литовськими збройними силами та зв'язувати загонами війська Радзівіла.

Смоленські заслонні відділи були слабі; вони складалися головно з тамошніх селян-повстанців, незорганізованих, недостатньо озброєних і через те й невеликої бойової вартости. Реґулярне козацьке військо було нечисленне, всього около 4.000 козацької кінноти, 3.000 обозних людей, сім гармат і 6.000 татар. Проводив тим відділом полковник Тарасенко. Та не зважаючи на таку свою числову слабість, полк оперував з незвичайним успіхом, займаючи в бою Рославль, місцевість дуже важливу із стратегічного погляду.

Розставлені вздовж литовської границі козацькі полки в основному мали лише берегти визначених для себе районів і спостерігати, згідно з наказом, за можливими рухами литовського війська. Однак насправді то з обох сторін відбувалися часті наїзди. Козацькі полки були розділені так, що частина полку Ніжинського й Чернігівського охороняла кордон горішнього Дніпра й Лівобережжя. Виділені частини Київського полка під полковником Гаркушею стояли біля Бабич, а поліського полковника Павша в Норинську біля Овруча. Зрештою то ще організувалися різні льокальні районові повстання, як, напр., в Чорнобилі під проводом монаха, що звався Булавка Мозирянин. Повстанська група Булавки заходилася була навіть здобувати Мозир. Головно повстання поширювалося в доріччі Прип'яті. Повстанці організувалися під проводом «городових отаманів». Вони мали теж і інші завдання, як, напр., збирати «податок» на орду, по 12 золотих від хати. Люди давали «з великою охотою». Та самовільні акції повстанців по литовській стороні загострювали і так не дуже то приязні взаємини поміж Радзівілом і Хмельницьким. Врешті Радзівіл рішив таки зірвати свою сповидну збройну невтральність і отверто виступив проти України. Сіверський район ослонював Полтавським і Переяславським полком полковник Небаба, що мав чи не найважче завдання: в разі потреби зв'язати боями Радзівіла й недопустити до співдіяння литовських сил із коронними.

Оце коротко зазначене розташування заслонних сил і операції охоронних пограничних полків — із стратегічного погляду незвичайно цікаві й повчальні. Заслонювальна акція Хмельницького — це своєрідна ділянка його воєнного таланту. Студії над нею конечні, щоб мати повний образ метод воєнної техніки великого гетьмана. Та вони входять уже в обсяг воєнно-історичних студій над кампаніями Хмельницького і тут заторкнені лише в такій мірі, як це потрібне для зрозуміння цілости берестецького бою.

В березні, після декількох тижнів постою під Білою Церквою, де збиралися частково змобілізовані українські сили, Хмельницький звільна вирушив на захід.

Українське військо. Сили Хмельницького згідно із Зборівською умовою мали налічувати 40.000 реєстрових козаків з тим, що кожний з них мав ще одного кінного, приділеного до возів, і одного пішого козака. Отже разом було около 100.000 війська, переважно піхоти. Та бойову вартість представляли собою лише 40.000 козаків, бо джури не мали відповідного озброєння й вишколу. Були це головно селяни, що ставилися на поклик мобілізаційних універсалів гетьмана, озброєні сокирами, ціпами, косами й шаблями.

Як ми бачили вже з попереднього, то велика частина армії була розташована на північному й північно-західньому пограниччі, а ще поважне число війська гетьман залишив залогами на Україні по містах і оборонних замках. Насправді то докладного числа українського війська не знаємо, бо пливкого й незорганізованого повстанчого елементу ніяк не можна числово схопити.

Взагалі до всіх документарних даних про числовий стан військ XVII сторіччя треба підходити дуже критично. Усі мільйонові числа це фантазія, штучно створена, щоб звеличити переможця, чи теж з якихось інших тогочасних мотивів. Тому й числовий стан українських і польських військ вимагає ще глибоких студій на зразок таких же західніх студій над 30-річною війною, де теж сильно зредуковано всі тогочасні подавані цифри армій.

Щодо українських і польських збройних сил у берестецькій битві, то в тогочасних джерелах маємо дуже розбіжні дані.

Theatrum Europaeum (VII) подає число українських сил на близько 48.000 піхоти і трохи кінноти. Ці цифри дуже правдоподібні тим більше, що справді Хмельницький мав мало кінноти. До того всього ще й коні були слабі і в бою кінне військо воювало спішено. Навіть татарські коні були неособливі через пошесті, які в Україні й на Криму лютували саме минулого року, при чому багато коней вигинуло.

Перед самим боєм Хмельницький зробив перегляд війська; польські джерела подають його силу на: 90.000 піхоти, 12.000 кінноти, 100.000 неузброєної «черні», 100.000 татар із челяддю. Ці числа, очевидно, сильно перебільшені й виходять далеко поза мобілізаційну спроможність тодішньої України. Те саме стосується й числа татар, яких могло бути щонайбільше 20–30.000.

Крім бойових відділів і таборів, ішло ще з військом українське жіноцтво, оці «чарівниці», як їх називають польські тогочасні джерела. Воно сповняло обов'язки розвідувальниць, лікувальниць, займалося ладженням для війська страви тощо.

Недостача власної кінноти змусила Хмельницького найняти татарські відділи. Тогочасна тактика недозволяла йти в бій без кінноти. Тому не диво, що Хмельницький зволікав із боєм аж до приходу хана з цілою ордою, тогочасна воєнна тактика вимагала від кінноти вирішальних ударів в бою. Хоч до того легка татарська кіннота й не дуже то надавалася, то все ж таки її чинність, як рухливих малих відділів, була незаступна й неоціненна.

У війську Хмельницького був збір найкращих українських старшинських сил, вишколених і загартованих у давніших боях, постійних товаришів гетьмана від самих початків його воєнної діяльности.

Тheatrum Europaeum (VII, стор. 76) подає, що Хмельницький мав 16 полків, кожний в силі понад 3.000 люда, під проводом таких полковників: полки: чигиринський — Федір Якубович черкаський — Яцько Воронченко, канівський — Семен Савич, корсунський — Лукіян Мозиря, білоцерківський — Михайло Громик, уманський — Осип Глух, брацлавський — Іван Богун (Федорович), кальницький — Іван Хведоренко, київський — Антін Жданович, переяславський — Федір Лобода, кропивенський — Филон Джеджалий, прилуцький — Тиміш Носач, миргородський — Матвій Гладкий, полтавський — Мартин Пушкаренко, ніжинський — Прокіп Шумейко, чернігівський — Мартин Небаба.

Крім того маємо відомості ще про таких полковників: Маркевич, Грунька, Губ'яло, Дик, Хвацько, Стасенко, Криса і Виговський.

Козацький полк, подібно як зрештою в усіх тогочасних військах, був числово неозначеною одиницею й залежно від припливу повстанчих сил нараховував від кількох до кільканадцяти тисяч люда. Козацька піхота — це ядро тогочасної української армії. Вона, на диво тодішній воєнній тактиці, часто вирішувала бій і не уступала з поля нікому, за вийнятком сильного зосередженого удару важкої кінноти. Знамениті стрільці, витривалі на холод і голод, нестримні в наступі, непоборні в оборонному таборі, викликали подив сучасного їм світу.

В бою наступали лавами, змінюючи їх глибину залежно від бойових і місцевостевих обставин. В наступі на укріпленого ворога стосували зразково виконану своєрідну методу наступу, висипаючи довкола доосередні вали й «апроші». Ця практика, що нею козаки воювали здавна, завелася в Европі заледве під кінець 30-річної війни і звідси вона й прийшла опісля до Польщі під назвою «нідерляндської» тактики.

Українська кіннота, хоча з числового погляду все була слаба, виконувала свої завдання бездоганно. Нападала і вдаряла нагло, застосовувала скорі маневри й вела успішну розвідкову службу. Та саме через невелике число українського кінного війська Хмельницький, щоб перебороти труднощі розвідки й тактичних маневрів, мусів послуговуватися татарами.

Українська «гармата», себто артилерія, була під час Берестецького бою досить численна й мала знаменитих гармашів. Числовий стан артилерії налічував під Берестечком яких 115–132 гармати, в тому по 5–6 гармат на полк і 30 гармат гетьманської артилерії.

Гармати були різного калібру: від польових пушок до реґіментових (полкових) і важких гармат включно.

Порівняно до польської армії українське військо було на багато слабше. Поляки мали помітну перевагу в прекрасному й багатому озброєнні та в доброму вишколенні, головно чужоземних затяжних полків. Крім того поляки мали численну важку й півважку кінноту, що її в українському війську не було. Більша рухливість легкої української й татарської кінноти, така важлива в рухливому маневрі, не має вже великого значений в самому бою.

Зате польська кіннота була цілковито безсила в зустрічі віч-на-віч із козацькою піхотою, з її сильним мушкетним вогнем і рухливим отаборенням, як це саме було під Берестечком.

Єдину небезпеку для козацької піхоти представляли сильні згущені удари важкої кінноти, що їй у деяких умовах бою несила було протиставитися.

Польське військо. В половині травня король Ян Казимир наказав польському війську збиратися під Сокалем і туди стягнув усі сторожові полки, що досі перебували на українських землях.

До головного табору під Сокаль прибув і схвалений соймом компут в силі: 14,000 кінноти, 3.000 гусарів, 3.000 райтарів, 14.000 драґунів, численні окремі полки польських маґнатів і посполите рушення.

У звідомленні Йогана Маєра до королевої Христини подано такий подрібний стан «вибраного» війська:^[8] 2 589 гусарів,^[9] 12 255 козаків з рушницями, 2 050 німецької кінноти, 500 аркебузерів, 8 900 німецької піхоти, 2 000 драгунів, 1 550 литовців, 960 татарської й козацької кінноти з луками.

Крім цього вибраного війська, в таборі була ще челядь, а її треба рахувати втричі більше від числа війська, далі — численні панські хоругви й посполите рушення.

Разом під Сокалем зібралося величезне військо; його нараховують на 150.000 знаменито озброєних і вишколених вояків. Різні польські історики подають ще такі числа: Кубаля — 120.000, Ґолінський — 155.000 і 20.000 німців, Ґавронський — 140.000.

Пересічно треба рахувати около 150.000 бойового стану.

Польська шляхта вибиралася на війну з великими припасами всього добра і навіть найбідніший шляхтич мав із собою принайменше два вози, навантажені харчами, пашею й предметами щоденного вжитку. До цього треба ще додати: шатро, двох візників і бодай одного кінного джуру.

Згідно з даними Кубалі таборовий стан польського війська під Сокалем налічував пів мільйона возів і півтора мільйона коней. Однієї озброєної служби нараховує Кубаля на пів мільйона!

Згодом ще надійшли полки М. Потоцького, що перебував біля Володимира, а врешті — стягнулися й недобитки війська Каліновського. До табору Каліновський прибув 22-го травня, відбиваючися по дорозі від нападів дрібних козацьких і татарських загонів. Прибув «комуніком», себто без возів, табору й гармат, всього із 5 900 людьми, виснаженими недугами й воєнними трудами. І ця найкраща частина польського війська не знайшла в польському таборі належного прийняття.

«Старі леви, пострах Европи, мовчки клалися на солому й гинули без слова жалю, а Річпосполита, що їх найняла на свою оборону, не давала їм того, що мав кожний прошак при дорозі, кожна домашня тварина. І це були люди, що здобували Европу під Ґуставом Адольфом», — так описує історик Кубаля прийняття недобитків Каліновського в польському таборі.

27-ого травня король зробив перегляд війська. Ще не було прибуло посполите рушення, що збиралося помалу й неохоче.

В усіх тодішніх військах найважнішим родом зброї була кіннота. Польська кіннота була дуже сильна і своїм складом відповідала вповні тодішнім умовам бою.

Артилерія була дуже численна і включувала, крім полкових гармат, ще важкі «діла», що їх король наказав забрати з більших міст і замків: і так з Дубна поляки привезли під Сокаль 15 штук, із Замістя 19 штук і незнане ближче число з Бродів та Львова.

Як подає згаданий вже Й. Маєр, — уже під Берестечком наспіла в польський табір вістка, що німецький цісар присилає в допомогу королеві 7.000 німців. Вони в тому часі були вже під Краковом. Чи ця допомога дійшла на час і коли, — не відомо.

В польському таборі були всі визначні полководці, між іншими, генерал артилерії Пшиємський, генерал Говальд і полковник С. Чарнецький.

Похід польського війська. Тимчасом в укріпленому польському таборі почався голод і пошесні недуги. Шляхта, очікуючи Хмельницького, роз'їжджувала по знищеній околиці і, не маючи вже нічого путнього здобувати, стала нападати на польські шляхетські двори та замки, руйнуючи їх наче своїх ворогів. Скрізь в околиці Сокаля відбувалися постійно малі битви, здобування укріплених замків, «заїзди» на шляхетські двори тощо. В самому таборі часто громилися взаємно різні польські хоругви. Кривавим сутичкам і порахункам не було кінця.

Король ніяк не міг опанувати цього хаосу, бо хоч формально мав владу начального вождя, то супроти своєвільности визначних польських панів не міг виконувати її як-слід.

Ніхто з маґнатів не слухав його наказів і заряджень. Щодня відбувалися різні наради й віча, військо відгрожувалося, що покине табір і розійдеться по домах.

Врешті забракло грошей на виплату жалування (жолду). Щоб недопустити до повного занепаду дисципліни й розбиття цілої сили, король, змушений домаганнями шляхти, дозволив пограбувати польський монастир і костел в Сокалі, де, згідно з чутками, довколишня шляхта заховала свої скарби.

«Це за порядних вождів у війську нечувана річ», — оповідає в своїм щоденнику Осьвєнцім.

Та грабунок не дав бажаного висліду. Грошей багато не було. Шляхта, дорікаючи королеві й панам, погрожувала, а врешті таки одинцем почала роз'їздитися додому.

Польський король Ян-Казимир (з ґравюри в «Theatrum Europaeum» VII, 1663)

Причиною невдоволення й хаосу була в першій мірі нерішучість короля. Не маючи ніяких відомостей про Хмельницького, король не знав, що робити. Рішення мінялися щодня, залежно від зловлених «язиків» і прерізних чуток про Хмельницького.

Раз рішали йти вглиб України, то знову залишатися на місці і чекати гетьмана тут, або знову рішали рушити під Берестечко й там отаборитися. Словом, в таборі панувала розбіжність думок, а в слід за тим безмежний нелад і хаос.

Врешті, коли було підтверджено вістку, що Хмельницький стоїть уже під Вишнівцем, король на воєнній нараді рішив таки перенести табір під Берестечко.

Та заки почався похід війська на нове місце, король повисилав численні під'їзди в сторону козацького табору для розвідки, а головно, щоб знищити запілля козацького війська. Ті відділи мали руйнувати «вогнем і мечем» українські села і змусити повстанців, що були при Хмельницькім, повернутися додому для оборони дітей і жінок.

Та більшість під'їздів безслідно пропадала, а ті, що поверталися, приносили здебільша невірні й дуже суперечні вістки.

Мотиви за тим, щоб перенести польський табір з-під Сокаля під Берестечко, були такі:

Табір під Сокалем

1. Для величезного війська з численним табором терен був надто малий і з бойового погляду за тісний та для поляків непригожий;

2. Довгим постоєм занечищено околицю, і це викликало серед війська пошесті;

3. Залишаючись у Сокалі, поляки віддавали Хмельницькому Волинь і Підляшшя, через що ставало можливим оточення польського табору з півночі козацькими полками та повстанцями з північно-західніх українських земель.

Табір під Берестечком

1. Поляки правильно міркували, що коли Хмельницький вирушив під Вишнівець, то лише з метою наступу, і тому вважали за доцільне скоріше зайняти стратегічні переправи на річці Стир під Берестечком.

2. Берестечко має поле бою, догідне для розгорнення польських сил, та догідні позиції, звернені до сходу. Для Хмельницького залишався вузький терен, оточений річкою й багнами.

3. Околиці Берестечка не були так дуже виснажені, як сокальські й давали змогу прожитку та паші польській збройній силі.

4. При можливому відвороті Хмельницького поляки матимуть коротший шлях в Україну, а українське військо теренову перепону — багнисту річку Ікву.

15-ого червня польський табір вирушив під Берестечко. Щоб улегшити переходи король поділив військо за новим західньо-европейським зразком на три «дивізії»: Потоцького, Каліновського і королівську.

Військо поділялося на дев'ять великих полків кінних і один королівський, де й було зосереджено всю піхоту, драґунів, артилерію та ґвардії. Окремо угрупувалися панські, полки й хоругви. Табір рушив трьома шляхами. Правобічне крило від сторони українських військ становив полк короля; він виконував також численні розвідувальні під'їзди в сторону Вишнівця й Залозець.

Передня сторожа під проводом Конєцпольського в силі 4.000 кінноти вела розвідку в районі Дубна та обсадила переправи на Стирі. Та не зважаючи на докладне продумання цього флянкового маршу (визначено всім місця, черговість, шляхи походу, розділено табори тощо), зразу все пішло серед великого неладу. Оцих нових, «нечуваних досі» наказів короля ніхто й слухати не хотів; усе товпилося, щоб тільки не лишитися позаду. Супроти загрози козацьких наскоків ішли криваві бої за безпечніші місця й переправи. Із зразкового задуманого пляну походу не залишилося дослівно нічогісенько. Цілий цей шлях, яких 60–70 км, військо йшло п'ять днів, ще першого дня зробивши одну милю! Це було «добірне» військо, бо посполите рушення йшло окремо, як хто хотів, на одну милю позаду.

Особливо квиваві бої зводилися за переправи на Стирі в днях 20–22 червня. В таких обставинах переправа тривала два дні і король, боячися наскоку козаків, зупинився для охорони переправи дві милі понижче, — на південь від Берестечка під Щурівцями.

Похід польського війська затримували ще й різні вістки про рухи українського табору. Хмельницький навмисне розпускав чутки, що він нібито повертає в Україну, то знову рішає наступати. Поляки — залежно від цих поголосок — то самі рішали завертати, то знову рушити далі, аж під Дубно. Врешті через власну ж безвладність і нерішучість таки залишилися при своєму пляні й почали укріплюватися під Берестечком.

Така нерішучість і острах перед Хмельницьким привели до того, що деякі частини збунтувалися й завернули додому. Другого дня після приходу під Берестечко поляки, змилені вістками про відступ Хмельницького, рішили знову ж негайно таки піти під Дубно. І справді зараз же вранці третього дня перші полки кинули табір і відійшли в сторону нового місця постою. Та ледви пройшли одну милю, а вже прибули рештки передових відділів під проводом Я. Вишневецького. Самі ж передові відділи були в нівець розгромлені над Горинню козаками Богунового полку. Там Богун обсадив також переправи.

Стало ясно, що Хмельницький навмисне зволікав і маневрував, розпускаючи фальшиві вістки про себе, щоб звести польське військо під Дубно і знищити його на переправах через Ікву. Та зустріч польських передових відділів із полком Богуна вирішила справу.

Поляки спішно завернули під Берестечко і, сильно окопавшися, чекали приходу українського війська.

Похід українського війська. Якими шляхами й які марші виконував Хмельницький, мабуть, назавжди залишиться невиясненим. Тогочасні українські джерела про те не згадують. Поляки, що їм особливо важливим було розвідати, що робить Хмельницький; — не мають ніяких певних відомостей.

Гетьман умів майстерно окривати свої наміри, а військова дисципліна й послух його війська були такі сильні, що навіть зловлені поляками козацькі «язики» на важких муках давали лише очевидно вигадані й неправдиві вістки.

Із деяких зізнань і реляцій польських під'їздів можна встановити такі правдоподібні події.

Вже 28-ого травня Хмельницький стоїть полками поміж Зборовом, Озірною, Тернополем і Залізцями. Його військо нараховує 20.000 козаків і 15.000 татар. Головні сили забезпечені передніми і бічними сторожами, що ввійшли: далеко вглиб галицької й волинської земель.

В реляції від 29-ого травня натрапляємо на згадку, що польські роз'їзди постійно розбиває передова козацька сторожа — черкаський полк. Та його не можна ніяк знайти. Вдень він сидить у лісі й багнах, оперує ж вночі.

4-ого червня поляки дістали відомість, що Хмельницький перенісся з головними силами в район Зборова-Тернополя-Збаража та що його табір розбудований вшир і вздовж на півтори милі. При гетьмані є около 5 — 6.000 татар, здебільша без коней і без зброї, а головна квартира знаходиться в польських окопах Збаража. Хмельницький очікує тут хана, — що знаходиться ще на віддалі кількадесятьох миль від козацьких військ.

В тому районі Хмельницький розділив полки так зручно, що утворив декілька окремих таборів, віддалених один від одного на декілька миль. Самі козаки не знали, хто й де стоїть та яким числом війська розпоряджає Хмельницький. Час-до-часу гетьман пересував табори на інші місця й так розв'язував важливе питання про укриття своїх намірів, сили, а далі питання прохарчування людей і достави паші для коней. Це був незвичайно цікавий і, здається, єдиний в історії воєн спосіб правильного й повного забезпечення війська.

Таке розташування таборів ще більше вводило в непевність польські під'їзди. Вони ніколи не знали, чи стрічають цілий табір, чи його частину передову сторожу, а чи, може, якийсь відділ, що саме долучує до місця зосередження. Навіть зловлені «язики» не могли нічого певного сказати.

Табори були обставлені густими чатами до того ж іще не допускали близько до себе польських під'їздів.

Справді район обраний Хмельницьким був з кожного погляду вибраний знаменито. Заслонений від поляків багнами й лісами, що були непрохідні для величезного польського війська; сам він міг їх скоріше перейти своїми дрібнішими й не так дуже обвантаженими зайвим добром таборами. Місце було вибране так, що за два дні Хмельницький міг станути під Сокалем, під Берестечком, чи під Дубном, мав отже добрий вгляд у всі рухи польського війська.

Прецизна справність і рухливість українського війська стоїть у різькому контрасті з хаосом, що панував у польському таборі. Та, не зважаючи на те, Хмельницький не може використати для себе догідних моментів і боєм знищити польського війська підчас його переходу з Сокаля під Берестечко та підчас переправи через Стир. Хмельницькому бракувало кінноти, а хан ішов помалу, не поспішаючи. То супроти цього, хоча б поляки були тереново й організаційно в найгірших умовах, гетьман не міг рахувати на перемогу, не маючи основних для бою частин. Тому він, лише маневруючи вздовж волинського пограниччя, вводив поляків у непевність, змушував їх пересувати табір і чекав на татарську орду, щоб маючи уже бодай легку кінноту, дати полякам бій, заскочивши їх серед безладного руху.

Тимчасом орда йшла трьома групами. Головні сили, що становили дві третини всієї орди, йшли по середині, решта ж кінноти на правому й на лівому крилах. Денно орда проходила шість миль (45 км). Із наближенням орди до воєнного терену Хмельницький пересувається на північ, щоб охоронити татар від польських під'їздів, засідок та розвідки. Тому переходить таборами під Вишнівець, а за собою нищить переправи й греблі, куди могли б перейти польські відділи.

В суботу 8-ого червня під Ладижином хан приєднався до українського війська, а в понеділок, 10-ого червня козацька сторожа розбила дві польські хоругви, що були в під'їзді.

Польські вістки з 19-ого червня подають, що Хмельницький став уже табором на болотах під Вишнівцем. Тут військо спочивало декілька днів, а сам гетьман виїхав на той час із кількатисячним відділом добірних козаків у невідомому напрямі, правдоподібно, на особисту розвідку та для вивчення місцевости. Реляція 26-ого червня доносить, що Хмельницький стоїть головною квартирою під Колодним і звідси розіслав загони аж до річки Стиру.

Та вже 28-ого червня поляки довідуються, що Хмельницький знову завернув під Збараж і знищив за собою всі переправи. Польські джерела здогадуються, що причиною відступу мала бути, дрібна зрештою, невдача козацького загону під Оликою. Це викликало в польському таборі надію, що Хмельницький завертає вглиб України.

Отак гетьман, зручно маневруючи, чи то справді розкладаючи сили в різні райони, а чи, може, розпускаючи вигадані вістки, мав на меті втягнути польське військо на догідну для себе місцевість і покінчити боєм там, де йому самому було б найкорисніше, а саме — на такій місцевості, де польська важка кіннота не могла вповні виявити себе в бойовій акції.

Після Берестецького бою поляки здогадалися, про що йшлося гетьманові. Він хотів, — пише сучасник, — «втягнути нас у багна, болота, ліси й лози та розправитися по-зборівськи й по-пилявецьки різними фортелями».

Хмельницький хотів виграти час через те, що татарська кіннота спізнилася. Гетьман чекав на хана, чекав на внутрішній моральний розклад польского війська, може, ще й на наслідки викликаного козацькими емісарами повстання в Польщі (Костки-Напєрського й інших), а може, й на диверсію Москви або Туреччини.

До цього маневрування причинилася ще й постава самого хана. Вона була хитка й неясна. Та врешті, з приходом хана необхідно було покласти кінець ожиданню. Також і в козацьких таборах зростали пошесті й нищили військо. Ще 16-ого червня Хмельницький вислав в Україну 200 возів з недужими козаками. У винищених околицях зростав голод, а доплив харчів був невеликий, бо ж із перенесенням польського табору під Берестечко козацькі загони були змушені нищити Волинь, щоб позбавити польське військо харчів і паші. Тому козацькі загони заходять досить далеко поза Дубно, Почаїв і Острог, руйнують околиці й переводять мобілізацію Полісся. Повстанці приходять таборами з харчами, з добичею і з пашею.

А коні це була найбільша турбота гетьмана. Хмельницький мав подостатком справної козацької піхоти і тому приймав лише кінних і добре озброєних повстанців. Як зізнають бранці з повстанського полку — в польському таборі: «хто приходить піхотою, відсилають назад».

Врешті-решт коли Богун розгромлює польські передові полки, і поляки завертають назад під Берестечко, Хмельницький переходить через Козин і, форсуючи на дві переправи річку Пляшівку в півтора милі понижче польського обозу, стає на берестецьких полях, віч-на-віч проти сильно укріпленого польського війська.

Місце бою. Польське військо йшло з Сокаля вздовж річки Спасівки і річки Судилівки трьома шляхами; південним через Вигоду і Стремильче, середнім — почерез Фусів і Стоянів північним берегом річки Судилівки, та північним — почерез Любачівку понижче річки Липи.

Переправилися через річку Стир, стали під Берестечком на правому березі річки й окопали табір, що від тилу спирався на річку й місто, праворуч доходив до лісу, а ліворуч — до багон. Перед табором простягалася велика піскувата рівнина з невеличкими горбами. Рівнина припирала від півдня й від південного заходу до густого великого лісу, від півночі — до річки Стиру, а від північного сходу до річки Пляшківки. Ті річки плили серед глибоких і недоступних багон, порослих багонним чагарником. Від південного сходу місцевість була відкрита й лише з тієї сторони могли прийти козацькі сили.

Місце бою, де станув польський табір, було догідніше для поляків, ніж для Хмельницького. Рівнина була доволі широка для розгорнення польських сил, а заразом ліс і багна не дозволяли козакам на флянковий обхід. Щодалі то рівнина все більше звужувалася і в місці, де мав розгорнути своє військо Хмельницький, не було вже змоги використати всіх українських сил якслід.

Тактика Хмельницького зводилася в основному до того, що бій починався на крилах, і після фронтального наступу, виконаного силою піхоти й вогню, знаходив свою розв'язку знову на крилах: кіннота обходила їх і нищила олійність ворога, заходячи навіть на його тили.

На берестецькому терені ця давня українська тактика натрапляла на величезні перешкоди, а до того ще й не можна було якслід використати татарських сил, що мали за завдання виконувати флянкову акцію проти польського війська. Татарська й козацька кінноти були змушені оперувати вздовж польського фронту, бороненого сильним вогнем артилерії й піхоти.

Та все мінялося в разі, якщо б бій програли поляки. Тоді не маючи іншої дороги відступу, як лише повільну й важку переправу почерез Стир, були б вповні віддані в руки Хмельницького.

Поляки були свідомі цієї небезпеки і це викликало чималі суперечки в їх таборі. Були спротиви королівським наказам і ту небезпеку висовувано там тоді, як поважний арґумент за перенесенням табору в інше місце.

Українське військо прийшло з південного сходу й зайняло найвищі горби: 216 м, 228 м і 223 м. Терен давав змогу розгорнутися лише отабореній піхоті. Козацька й татарська кінноти правого українського крила, стиснуті піхотою й багном, не могли виконати якслід своєго завдання й почасти оперували в грузькому терені. Подібно й татарська кіннота лівого українського крила не могла маневрувати на польське праве крило й була змушена наступати майже фронтально на польські головні сили.

Таким чином місце бою було небезпечне для поляків і невигідне для українців. Недаром Хмельницький хотів відтягнути короля з-під Берестечка; та й більшість польських старшин теж не була вдоволена з обраного місця бою.

Але як ми вже бачили, обставини склалися так, що і українські і польські війська, хоч нерадо, але мусіли станути під Берестечком.

БІЙ (І фаза). Перші дрібні сутички передових козацьких і татарських кінних загонів, що їх вислав Хмельницький для розвідки, почалися в середу, 28-ого червня.

Підступаючи під польський табір, ті загони розбили відділ польської челяді, що вигнала коні на пашу на віддаль декількох кілометрів від табору, і так здобули для себе кілька тисяч коней.

Около полудня козацькі й татарські загони появилися перед польським табором. Проти них виїхали відділи польської кінноти, і між іншими також Я. Вишневецький. Ці відділи козаки розбили і під вечір герці припинилися.

Другого дня, в четвер, 29-ого червня билися передові козацькі й татарські полки. Польські кінні полки, що вийшли в поле під проводом великого коронного гетьмана М. Потоцького, не мали опертя об таборові шанці та через велику віддаль не могли користати з вогневої підтримки власної артилерії. Після довших сутичок бій розгорівся й закінчився кривавою невдачею для поляків. Татари вдарили на ліве польське крило й, обстрілювали його з луків, зайшовши від заду та відділили польську кінноту від табору. Наступ козаків на праве польське крило скінчився розгромом полку С. Чарнецького й гусарської хоругви Потоцького. З величезними втратами в людях і знатних старшинах поляки спішно завернули до табору. На цьому закінчився бій, бо українська кіннота не могла наступати своїми дрібними силами на укріплений табір.

Тогочасні польські реляції подають, що в цьому бою був присутній Хмельницький. Самі поляки не могли надивуватися тій скорості та справності, з якою козаки розгорнули свою кінноту й кинули її в бій.

Того ж дня переправилася через річку Пляшівку перша частина козацьких головних сил і частина табору.

Вислід вступного бою заповідав полякам невеселі вигляди на майбутнє. Все ж таки успіхи українського війська треба приписати в великій мірі місцевостевим умовинам. Порівняно невеликі числом воюючі відділи української й татарської кінноти мали змогу переводити акцію на крила польських полків.

Вночі відбувалися в обох таборах воєнні наради. Хмельницький рішив розпочати облогу польського табору, розраховуючи на малу витривалість поляків у бойових невигодах і на нелад серед війська й вищого польського проводу, про який був знамените поінформований. Томущо звечора і вночі цілий козацький табір і орда перейшли річку Пляшівку, можна було зайняти всі переправи і зі світанком стати в полі готовим до бою.

В польському таборі рішено почати головну битву зараз зранку, доки українське військо приготовиться до бою. До цього рішення змусила поляків акція козацьких відділів, що підійшли щільно під польський табір і недозволяли нікому з нього вийти. Коням, запертим в таборі, загрожував голод, а тоді стала б безсилою й кіннота — головний польський козир. Одночасно рішено станути новим тоді строєм, на західньо-европейський зразок, «в шахівницю», себто на переміну відділами піхоти, кінноти й артилерії.

Удосвіта, в п'ятницю 30-ого червня польське військо в силі 80.000 люда виступило перед табір. Решта, головно челядь, озброєна рушницями й копіями, залишилася в таборі, і обсадивши вали. Та густа мряка не дозволила полякам розпочати акцію й довелося чекати до часу, коли надворі проясниться. А ще до того польське військо й не знало, що діється по українській стороні.

Вночі цілий козацький табір перейшов Пляшівку і вранці Хмельницький уставив теж ціле своє військо, обсадивши горби 216 м, 228 м, і 202 м.

Центр українського війська творив козацький табір з піхотою; він зайняв горб 228 м. Табор був широкий на півтори милі і складався з двох поясів таборових возів в кожному по десять рядів, скованих ланцюгами. Був це табір рухомий. Зпереду табору у тіерерві поміж возами уставлено артилерію. Поміж возами розмістилася піхота, а за нею в таборі «чернь» із повстанчою зброєю.

Перед табором стояла козацька кіннота. При ній був сам гетьман.

Ліве українське крило зайняли татари під провдом султана Амурата. Вони станули півмісяцем від козацького табору аж по ліс.

Праве крило, аж до багон Пляшівки, зайняли козацька й частково татарська кінноти.

З цього розташування бачимо, що головні татарські сили були на лівому крилі. Сталося це всупереч татарській тактиці; вона вимагала, щоб кінні сили стояли на правому крилі, бо лише тоді могли татари використати свої луки і традиційну справність. Алеж права сторона, вузька й багниста, не давала змоги розгорнути масово кінні сили і тільки через цю теренову трудність праве українське крило було ослаблене, при чому його бойову чинність применшувала багниста місцевість.

Польське військо було вишикуване на полі поперед шанців. Його фронт займав простір на милю завдовжки. Центр складався з піхоти з артилерією в переміжках. Позаду стояли хоругви легкої та важкої кінноти й полки піхоти навпереміну; по боках центру уставлено кінноту.

Ліве й праве польські крила були ще підсилені з-переду артилерією. Вони складалися з важкої кінноти, оточеної з усіх боків легкими хоругвами. Обидва крила були, як і в українському війську, — кінні. Перевага польських крил полягала на важкій кінноті, що її Хмельницький не мав, та ще на — розставленій з-переду артилерії.

Коло 10-ої години розвіявся густий туман і українська кіннота рушила на герці. Поляки не відповідали, знаючи, що це заповідає важкий головний бій, а на нього вони ще ніяк не могли однозгідно зважитися. Козацькі визови тривали до 15-ої години.

Врешті відповіло ліве польське крило. До наступу пішли вишикувані там кінні хоругви,^[10] їм назустріч рушила в перших рядах козацька кіннота правого крила, а за нею султанські татари та сілістрійські турки. Почалася кривава січа. У висліді козаки відтяли польські хоругви від центральних сил, що рушили надто пізно і не вспіли прийти з допомогою, та розбили їх, заганяючи недобитків до табору.

Польський центр ішов у бій помалу й пиняво, безчинно дозволив на розгромлення лівого крила і нерішуче просувався вперед. Навіть те, що козацька кіннота здобула в бою 27 бойових хоругов розбитого лівого крила і переможно понесла їх Хмельницькому, не зрушило з місця польських головних сил. Причиною того було оправдане побоювання, що в лісі окривається козацька засідка і що вона з хвилиною руху польського центру і правого крила могла б опинитися враз на тилах польських сил. Правдоподібно, в останньому моменті поляки дещо розвідали, бо Хмельницький справді залишив табір під наказним гетьмануванням одного з найкращих полковників Джеджалия, а сам із полком найдобірніших стрільців вирушив у щуровецькі ліси, щоб зайти польське праве крило з боку.^[11]

До часу, поки Хмельницький перейде ліс і стане на призначеному місці, табір з головними козацькими силами не повинен був брати участи в бою і лише крила мали в'язати поляків флянковими боями.

Ціль гетьмана була ясна. Він, обходячи поляків лісами, плянував своєю акцією на тилах правого польського крила і наступом козацького центру, змусити поляків до повороту в укріплений табір. Через те козацькі сили могли б зайняти поле бою, і то в місці, де воно було відповідно широке, далі ж — захопити переправи на річці Стир, обсадити місцевість поза річкою і тоді почати облогу абож здобути польський табір приступом.

Такий плян в'язався із самою ціллю берестецької акції. Головним завданням українського війська було — не допустити короля вглиб України і — якщо б це вдалося — завдання цієї кампанії було б сповнене. Тоді повинен би наступати другий етап особливої в тих часах стратегії Хмельницького — знищення живої сили ворога. І саме в тому напрямі й змагали дальші заходи Хмельницького.

Хмельницький ішов лісами яких три години і коли станув на місці, козацький табір рушив із зайнятих горбів назустріч польському війську. Діялося це около 8-ої (20-ої) години ввечері. Підчас цього повільного і важкого походу українського табору стріляла безперебійно козацька піхота й артилерія. Отже був це похід рухомого табору з величезною розторощуючою силою вогню, олива й людей.

На таке несамовите видовище польські хоругви, що й так неохоче йшли вперед, втратили голову й почали завертати.

В цьому історичному моменті стався непередбачений випадок, що знівечив усі пляни гетьмана й завернув історію української нації на інші шляхи.

Татари не могли розміститися відповідно по лівій стороні, де їх стісняли щуровицькі ліси. Вони були змушені розгорнутися ближче в сторону польського центру, де була уставлена сильна артилерія. Попавши під сильний артилерійський обстріл, вони потерпіли важкі втрати в рядових бійцях та в видатніших мурзах. Поцілений гарматною кулею згинув брат хана султан Амурат. До того це був час великого мусулманського свята «байраму», а тоді татарам не вільно було воювати. Увесь час і так татарська акція була млява й нерішуча, а тепер вони, зазнавши болючих втрат, завернули й почали втікати з поля бою.

Козацький табір, не маючи тепер з лівого боку ніякого зв'язку, ні ослони, з уваги на небезпеку наступу на свій відслонений бік, затримався в поході, а згодом помалу почав відступати. Сталося це около 9-ої (21-ої) години ввечері.

Польське військо, не розуміючи причини козацького відступу, заперестало втікати й стояло бездільно, здалеку приглядаючися незрозумілому рухові українського табору. За татарами не вирушав ніхто, бо боялись засідки. Врешті, коли табори віддалилися, поляки почали помалу йти вперед, весь час тримаючися на безпечній віддалі від них. Козацький табір звільна завернув на схід до р. Пляшівки, де остали ще ті частини табору, що не брали участи в бою. Там, поміж двома озерами, в багнистій, покритій лозами околиці козаки почали укріплюватися земляними валами й ровами.

Поляки зайняли горби, зайшли український табір від півдня й оточили його, займаючи всі горбки й суху місцевість. Пізно ввечері впав великий дощ, а згодом прийшла ще й сильна буря та перервала дальшу акцію.

Хмельницький, побачивши відступ козацького табору, з відділом кінноти рушив до нього, — та вже не міг туди пробитися крізь польське військо, яке зайняло вже рівнину. Тому, не гаючи часу, пігнав із своїм відділом за татарами, щоб перемовити хана до повороту.

Козаки, що залишилися в лісі, рішили силою пробитися до табору. Це їм вдалося і вони, хоч з немалими втратами, але рукопашним боєм таки перейшли рівнину та з'єдналися з головними козацькими силами.

В битві поляки втратили 6.000 люда, а були це самі «перші люди в кольчугах і панцирях», — записує сучасник. Згинули: Ян Казановський, Юрій Оссолінський, Стадніцький і інші. Та найбільші втрати мали татари, бо досі головно вони вели бій. Їх втрати невідомі, а польські джерела не подають числа вбитих. Тих, що впали в бою, татари по змозі забирали з собою.

Українські втрати були дрібні — всього яких 400 люда, бо насправді то, крім правого кінного крила, козацькі головні сили ще не змогли були взяти участи в бою і, як ми бачили, ледве почали наближуватися до поля бою табором, сильно укріпленим возами.

Очевидно різні джерела подають число вбитих різно. Тheatrum Europaeum подає, що в бою лягло 15.000 козаків (це виключене вже хоча б з повищих міркувань), 35.000 татар (але як це була б вся орда!) і 8.000 поляків. Що польські втрати були великі, на це вказує дальша діяльність польського війська. Воно після того, як козаки отаборилися на новому місці, зійшло з поля бою в табір і, залишивши на горбах стійки, три дні спочивало, ні трохи не турбуючись про українське військо.

Це вказує на чимале ослаблення польського війська, і лише химерним рішенням долі Хмельницький, виконавши одне завдання: недопустити поляків вглиб України, — не міг виконати й другого: знищити дорешти всю військову могутність Польщі.

БІЙ (II фаза). Козацький табір, завернувши з поля бою, зайняв болотнисту місцевість над річкою Пляшівкою і там укріпився. Ці земляні фортифікації, роблені в багнистому ґрунті на швидку руку, зчудували поляків:

«Дуже добру диспозицію дав своєму таборові цей зрадник (себто Хмельницький), — як у вилах сидить, голодом треба б його виморювати, і то не інакше, як тільки окопавши його».

«Здобути їх ледве чи можливо, за такою їх чуйністю й відвагою. Вона така, що всі кінні, піші, чернь і старшина — голову на голові покладуть. Один одного стереже».

Три дні залишали українське військо в спокою. Впродовж того часу козаки надлюдським зусиллям у цілком непригожому, багнистому й піщаному ґрунті побудували укріплення, що збуджували подив навіть у противника, доречі, мало лицарського у відношенні до українського війська.

Полковник Джеджалий, старий досвідчений вояк, що під Жовтими Водами перейшов з реєстровими на сторону Хмельницького, — справився якнайкраще. Місце, вибране під табір, з теренового погляду було добре до наступу й оборони. Позад табору — річка й болота, з боків — широко розлиті води, ліс та густі багонні лози — не давали ніякого доступу до табору ні ззаду ні з боків.

Несподівана втеча татарської кінноти, неприявність гетьмана, про що зрештою ходили різні чутки, і непевність щодо його дальшої долі — дуже від'ємно впливали на старшину й козацтво. Та все ж таки від першого дня праця йшла в повному розгарі: табір готовився до оборони. Одночасно військо будувало переправи через річку й багна, щоб вразі потреби покинути табір. Старшина відбувала часті наради. В такій ситуації виринали такі можливості:

1. боронитися аж до приходу допомоги;

2. миритися;

3. відступати збройно через річку й багна.

Перша можливість була виключена, бо замкнені в таборі війська скоріш чи пізніш були б оточені поляками та через недостачу харчів, пороху, куль і паші були б змушені здатися. Надії на допомогу не були певні, бо ж ніхто не знав, що сталося з гетьманом і чи прийде яканебудь допомога.

Другої можливости теж ніхто не брав до уваги. Миритися — означало пристати на всі вимоги короля, а ці певно не були б сприємливі.

Залишалася лише третя можливість: відступити в Україну збройною рукою, потайки перед польським військом, використовуючи до крайніх меж догідне тактичне положення табору. Зрештою то з козацького табору можливі були лише поодинокі вилазки й нічні напади на польський табір. Про головну битву без кінноти не можна було й думати.

Турецький султан Ахмед ІІ (1643-95) (з ґравюри в «Theatrum Europaeum» VIІ, 1663)

В тому часі поляки рішилися на облогу козацького табору, перенесли свій табір ближче козацького, правдоподібно на горби, що з них рушило українське військо в бій, і почали окопувати козаків валами. Тому, що польові гармати не спричинювали більшої шкоди, король післав до Львова й Бродів по важку артилерію.

Поляки мали в пляні обійти козаків від тилу, отже зайняти переправи почерез Пляшівку і стати міцно на правому березі річки. Та виконавців для цього пляну не було. Те завдання доручено Я. Вишневецькому, але він відмовився, а врешті зажадав до його виконання величезного війська. Дрібні спроби поляків заволодіти переправами через Пляшівку не вдавалися, бо козаки нищили побудовані польським військом мости й греблі, виконували очайдушні випади й сильним гарматнім вогнем не дозволяли полякам навіть наближуватися до річки.

6-ого липня прийшли зо Львова важкі гармати. Почався посилений обстріл козацького табору, — та він не тривав довго, бо всі ті гармати від частого стріляння порозривалися.

Поляки помалу підсувалися під український табір, висипаючи земляні вали й підходячи апрошами. Ставало ясно, що надходить час головного польського штурму. Джеджалий, щоб зискати на часі, почав з поляками переговори. Ще 5-ого липня дрібні бої йшли далі. Козаки одним наглим наступом відбили горби, розбили польські полки й відігнали їх на декілька кілометрів. Вночі перед світанком 6-ого липня козаки під проводом полковника Богуна зробили вилазку з табору на польську заставу, що берегла недавно побудованого мосту на річці. Богун вирізав цілий відділ і напав на польське ліве крило. Бій тривав дві години, і лише допомога генерала Убальда з німецьким полком змусила козацьку вилазку повернутися до табору.

Того ж дня Джеджалий вислав на переговори до короля полковників Гладкого, Петрашенка і Крису; вони прибули до польського табору з пропозицією про перемир'я.

Король поставив важкі умови: козаки мали видати гетьмана з Тимошем, старшину й шляхту, що пристала до козаків, далі — військові клейноди та пристати заново на Куруківську ординацію з 1625 р.

Криса залишився в польському таборі як закладник, а Петрашенко й Гладкий повернулися по відповідь.

Другого дня — 7-ого липня козаки відповіли на вимоги короля письмовою відмовою: «видати їх не можемо і не видамо, бо так рішила рада військова й чернецька.

Гармати теж видати не можемо. А щодо шляхти… теж не видамо. Хмельницького й його сина та Виговського ми видали б…, та тільки їх не маємо. Про козаків і чернь… аби залишилися при таких вільностях і свободах, як у Зборівських пактах написано. Пани до своїх маєтків в Україні нехай здорові їдуть, тільки без хоругов…»

Така глумлива й самопевна відповідь козаків лише озлобила поляків. Було ясно, що українське військо не брало цих переговорів серйозно, воно не почувало себе зле і насправді не мало ніякого наміру миритися. Навпаки, своїм письмом диктувало наново королеві такі прикрі йому Зборівські пакти, що їх Польща не дотримала.

В цьому найкращий доказ, що до того часу в битвах під Берестечком українське військо почувало себе морально вище, ніж польське.

Король, озлоблений підступом і насмішливим тоном листа, наказав бити з гармат, а одночасно поляки загатили річку понижче козацького табору. Пляшівка розлилася з берегів і де-не-де знищила побудовані козаками греблі та підмулила частину табору.

8-ого й 9-ого липня козаки перестали стріляти з гармат і в таборі був спокій. Здавалося, що козакам забракло пороху.

Вночі з 9-ого на 10-е липня на воєнній нараді поляки рішили вранці розпочати головний наступ. Та ще таки вночі змінили це рішення, бо дістали вістку, наче б то Хмельницький повертається з підмогою й татарами.

«Аж церу змінили», — пише про польське військо один з приявних у таборі.

Козаки довідалися про польську нараду й її рішення, але не знаючи про зміну цього рішення, постановили вночі вийти з табору тимбільше, що не стало поживи й паші.

Опівночі заграла в козацькому таборі військова музика, гуділи воєнні бубни й котли. Козаки ладилися до переправи, рубали таборові вози, будували з них греблі, вистелювали їх усім таборовим знаряддям, шатрами; хмизом, одягом. На кожну сотню залишали по два вози, решту ж майна брали в сакви на коні. В цей спосіб справлено й збудовано три переправи.

Вранці після довгих вагань і надуми перейшов на другу сторону річки Лянцкоронський з 2.000 кінноти. Козаки не стріляли ані ніяк не спиняли переправи. Зайшовши на зади табору, Лянцкоронський побачив, що частина козаків находилася вже поза табором і річкою. Думаючи, що це чернь виїхала за пашею, напав на них, та в ту ж мить Богун, що з трьома гарматами й 2.000 козаків боронили переправи, кинувся на відділ Лянцкоронського і зігнав його з поля.

В багатьох тогочасних реляціях про берестецьку битву знаходимо в тому місці такі розбіжності, що їх слід розглянути ближче. Ось різні звідомлення про цей найцікавіший момент:

1. Козаки почали переправу около 4-ої години вранці. В 8-ій польський відділ піхоти, що вийшов був з табору в поле, побачив козацьку переправу і зараз же доніс про неї королеві.

2. Поляки чули вранці страшні крики з козацького табору й побачили, що козаки, втікаючи, товпилися при переправах.

3. Вранці поляки побачили, що козацький табір порожній (польський історик Рудавський).

4. Козаки переправлялися щоденно, повних 11 днів, ще з того часу, як станули були над Пляшівкою. Щоденно переправлялося около 4.000 люда й аж вранці (двадцятого дня) поляки побачили порожній табір (Theatrum Europeaum VШ).

Порівняння цих реляцій вказує, що справді переправа козацького війська не могла тривати чотири години. Також не можна припускати, щоб полководці такої міри, як Джеджалий, Богун та інші, взагалі задумали в такий примітивний спосіб — під оком поляків, маючи тільки три переправи, — вивести ціле багатотисячне військо з табору, оточеного великими багнами й водами. Далі — при цій переправі козаки забрали з собю около 100 гармат, а це теж вказує, що все було добре приготовлене. Тому відомості тогочасного польського історика Рудавського й інформації Theatrum Europeaum треба вважати за правдиві. Очевидно, що факт спорожнення козацького табору з такого великого числа людей і бойових засобів таки під самим боком ворога — це небувала в історії воєн подія. Вона вказує з однієї сторони на великі бойові здібності полковника Богуна, під проводом якого переправа й проходила, а з другої сторони — на сумнівну бойову цінність польського війська й його старшин, що дозволили виховзнутися цілій українській збройній силі з будь-що-будь незавидних умов.

Рудавський пише про цей момент так: «…вночі козаки опустили табір мовчки. Вранці поляки побачили пустий табір…» Дорікаючи незарадності польського війська, він пише далі: «Треба було знести козаків, або потопити в багнах. Врешті гонили за козаками й частину їх около — 10.000 — при переході річки знесли».

І далі: «В пізніші сторіччя оплакуватиме Річпосполита промахи тієї ночі, бо від неї залежала руїна краю чи перемога».

Theatrum Europaeum, том VIII. стор. 79, подає, що польський під'їзд, висланий далеко в терен поза козацький табір, зловив п'ятьох козаків, «welche der Kцnig versicherten, dass seithero der gelieferten Schlacht, alle Tag fast bis auf 400 sich aus dem Lдger salvirt dur einen PaЯ, den sie ьber das Wasser gar bequem haben, die Polen aber, wie wachsam sie auch immer sein mцgten, nit verhindern kцnten, darumb weil es unmцglich, eine so groЯe Refier zu besetzen, und aller Listigkeit der Cossacken zu widerstehen». (…які запевнили короля, що від часу бою щоденно з таборів відступало майже до 4.000 людей проходом, який ішов доволі вигідно почерез води. Поляки, які б там навіть чуйні вони не були, не могли цього спинити тому, що годі було обсадити такий великий район і протиставитися всім хитрощам козаків).

Аж тоді кинулося польське військо на порожній табір та в першу чергу зайнялося грабуванням залишеного добра. Лише дрібні відділи на наполегливі прохання короля пішли за козаками. Частина кінноти зайшла на переправи, де застала ще останки українського війська, що ще не встигло було переправитися. Були це головно повстанці, «чернь», а охороняли її відділи реґулярного козацького війська. Та не зважаючи на те, що була охорона, чернь все ж таки попала в паніку і стала юрбитися на переправах… Через те багато людей, попадавши в багно, топилося. Натиск поляків ставав все сильніший. Під польські шаблі попала в першу чергу чернь, що без відповідної зброї й без бойового вишколу скоро піддалася паніці.

Паніка в час, коли ворог наступає, а втеча утруднена — це загально відоме явище війни. Не входимо в суть цієї паніки. Її причина — недостача в повстанців бойового вишколу — ясна. Але деякі польські джерела подають, наче б то причиною втечі була зрада старшин, що, прочуваючи лихо, першими втекли, залишивши військо на ласку ворога. Це звичайні наклепи, бо, як побачимо далі, Богун випровадив з табору 90.000 люда з 100 гарматами. Переправивши щоденними партіями майже ціле військо, козацька старшина не могла виходити з табору останньою, але мусіла йти з головними силами, що після виходу з табору теж могли опинитися в небезпеці від різних польських загонів. В таборі осталася ще задня сторожа й чернь, під охороною добірних козацьких відділів.

Паніка, як виказує досвід, ніколи не має чітко окресленої розумної причини. Відомі випадки паніки в боях під Ваґрам і Вальмі (1792) та Сольферіно (1859) справді досі не вияснені. Паніка явище чистої підсвідомости, вияв збірної психози, здебільша незалежне ні від дисципліни ні від вишколу. Тому в історії відомі випадки, де паніці піддавалося навіть найкраще здисципліноване військо, хоч куди частіш то їй власне піддаються відділи повстанців, невишколеної міліції тощо.

Паніка це справа не тільки дисципліни. Так само й перемога не залежала єдино від слухняности війська. В обох випадках ще діє й «вища сила», а саме — непоборний дух війська. Під Берестечком, коли задня сторожа піддалася паніці, не стало вождя, який зумів би піддержати серед війська його дух та перебороти паніку.

Лянцкоронський, побачивши ці події, завернув зі своїм відділом назад на поле і почав вирізувати чернь, що вихоплювалася з болота.

«Аж руки боліли!» — хвалився опісля королеві. Та цей відповів: «Хіба ноги…» — натякаючи таким чином на недавню втечу Лянцкоронського перед Богуном.

Виловлювання козаків з болота тривало до вечора. Зловлених вбивали на місці, головно ж — безборонних повстанців. Козацькі реґулярні відділи боронилися незвичайно хоробро.

Згідно з даними, наведеними в польських джерелах, згинуло около 10.000 козаків. Так подає Рудавський. Але й це число перебільшене так, як і перебільшені взагалі всі числові дані про тодішні війська. Українські джерела подають число вбитих і потоплених на 4.000; в тому числі поляки вирізали багато хворих.

Головні українські сили відійшли лісами в Україну.

Поляки знайшли в залишеному таборі деякі канцелярійні матеріяли, а з військового майна — всього 18 гармат. Понад 100 гармат козаки забрали з собою.

Польське військо, замість організувати погоню та так бодай до деякої міри використати становище, залишилося грабувати табір, а король не зважився йти за козаками в багна та ліси. Він боявся засідки й був задоволений, що так легко позбувся великої небезпеки.

Ні стратегічно ні тактично поляки не використали свого положення і, коли судити по мізерних наслідках, — в жадному з-поміж цих поглядів не добилися помітнішого успіху. Зате постаралися його створити в іншому місці. Голосною пропаґандою, що тривала сторіччями, склали леґенду про свою перемогу під Берестечком, представляючи її як незвичайний воєнний успіх. Таким чином у переконанні не тільки власному, але й українців, викликали уявлення про Берестечко, як про жахливий розгром українського війська великого гетьмана.

Яку силу мас зручна пропаґанда, хай послужить факт із наполеонських воєн. Після бою під Австерліц у 1805 р. французький бойовий бюлетень подав, що підчас відступу згинуло в озері 20.000 росіян. І така цифра жахливого розгрому російської армії перейшла до історії. Та насправді, то зараз після цього бою генерал Сіше наказав докладно перешукати озеро і знайшов у ньому всього 138 коней, 26 гармат і трьох вояків!

Тому нічого дивного, що в світлі цієї пропаґанди зникає величавий чин Івана Богуна, який серед таких незавидних умов зумів вивести з пастки 95 % цілої отабореної армії. Зникає також і та незарадність польського війська, яке ні морально ні фізично не було в силі використати радісно проголошеної «перемоги».

Не використали цієї «перемоги», бо її — не було.

Цілий день витягали безборонних з болота і мордували хворих і ранених. Та ті, що мали зброю в руках, дорого віддавали своє життя. Ось епізод, що широко прославив козацьке геройство і викликав в усій тогочасній Европі подив для українського війська й його вождя:^[12]

«Одна козацька ватага, складена з двох або трьох сотень козаків, зробивши засідку на однім острівці, мужньо ставила спротив і то так відважно й самовідречено, що Потоцький велів їм обіцяти життя (якщо піддадуться). Але вони не хотіли його прийняти. На знак повної резиґнації викинули із своїх чересів гроші в воду і так сильно почали відбиватися від наших (себто від поляків), що кінець-кінцем піхота мусіла на них наступати купою. І хоч розірвала (їх укріплення) і розігнала з острова (серед великих власних втрат, як це видно з понижче поданої замітки), — але вони відступили на болота, не хотячи піддаватися так, що там їх кождого приходилося добивати. А один з-поміж них, добившись до човна, на очах короля й усього війська дав докази мужности, ніраз не мужицької. Декілька годин він відбивався з того човна косою, ніраз не зважаючи на стріли, — що чи то припадком його не трапляли, — чи такий твердий був, що кулі його не брали. Аж один мазур з ціхановецького повіту, роздягнувшися до нага і бредучи по шию в воді, насамперед вдарив його косою, а потім один солдат пробив його пікою чи списом та добив його таким чином — на велику втіху й задоволення короля, що довго приглядався цій трагедії».

Theatrum Europaeum описує цей епізод у дещо зміненому вигляді, але згадує, що коли цьому козакові обіцювали життя, аби він лише піддався, то той «antworttete, er gedдchte nun nicht mehr an sein Leben, sondern wolte sterben, als ein Soldat» (відповів, що не думає більше про своє життя, і лише хоче вмерти як вояк).

Так гинули безіменні герої останньої козацької сторожі у багнах річки Пляшівки.

Події після бою. Подібно зрештою, як і після закінчення першої фази бою, так і тепер — після збройного відступу українського війська — поляки не знали, що робити.

Наступати козакам на п'яти не важилися, а втім врадувані, що минула їх важка «опресія», пограбувавши табір та знищивши в багнах рештки безборонної черні, - стали розходитися по домах.

«Стан польського війська лихий! Воно розтоплюється: одні втікають, інші вмирають з голоду, — думаю, що не багато буде таких, які вернуться додому», — пише М. Потоцький.

Свою «перемогу» — приписували ласці Божій. І, справді, умови до «перемоги» були якнайменш сприятливі. Безпереривно розбивані козаками без жадних тактичних досягнень, як не враховувати нанесених татарам поважних втрат, вони мусіли вважати відступ українського війська за щасливий припадок, а не вислід воєнних операцій. Незрозуміла нікому втеча татар і відсутність Хмельницького — це наявні докази Божої ласки.

«Сам Бог без нашої допомоги воює, і кожний мусить признати, що ніхто з нас не мав нічого ні для облоги ні для жадної іншої речі» (Ґрабовський).

Так бачили тогочасні поляки Берестечко. Врешті, отямившися надто пізно, почали дорікати королеві, що то він зумисне випустив козаків, ба навіть посуджували його, що взяв за те хабаря!

Такий моральний стан польського війська ще більше причинився до його ж розтічі й хаосу. Козацьке майно й харчі, здобуті в таборі, стали причиною сварок і боїв поміж поодинокими польськими відділами.

«В тім невимовна ласка Божа, що Бог так скоро і по-багатому наше зголодніле військо в усе нараз запровіянтував чималою і незмірною кількістю муки, каші й м'яса» (Ґавронський).

Неможливо було й думати про те, щоб польське військо, добившися до тих скарбів, могло продовжувати бойові дії.

Щоб якнебудь оправдатися перед загальною опініею, пущено в рух усі засоби зручної пропаґанди. Вона повинна була представити світові Берестечко як повне знищення Хмельницького та на перший плян висунути короля та шляхту, як нечуваних досі воєнних героїв. Самі таки тогочасні відчували весь несмак такої незаслуженої самохвальби. Рудавський пише дослівно таке:

«Всюди поляки трубили, що король це воєнний геній, найбільший з-поміж воїнів, щасливіший від Цезара, більший від Казимира Великого, славніший від Земовітів, Болеславів, що ціла Азія затримтіла від несподіваної вістки про його перемогу. Лиха поразка козаків так розвогнила уми, так піднесла самого короля, що він конче хотів іти вперед».

Очевидно, що, не вважаючи козаків розбитими, ніхто й не важився організувати погоню. Та все ж таки, хоч пізно, — бо аж 2 7-ого липня, — король надумався і з частиною війська рушив за козаками. Але посполите рушення відмовило послуху, бо згідно з уставою, не було зобов'язане довше воювати; хоругви бунтувалися, шляхта протестувала і взагалі не рушила з місця, мотивуючи це тим, що в випадку дальшого походу немає ніяких виглядів на перемогу, а якби при тому сама шляхта вигинула, то не стане в Річпосполитій нікого, хто давав би рекрута й старався про гроші на військо!

То ж король рушив з невеликим військом, а воно по дорозі дедалі меншало, і він вже під Крем'янцем зневірився сам, то ж покинувши все на ласку долі, завернув і від'їхав до Варшави.

З тих часів залишилася в поляків пісня:

«Там нам фортуна била послужила,

Паньска факция тему заґродзіла,

Зьлє учиніла».

Врешті король наказав коронному гетьманові враз із чужоземним військом вирушити вглиб України. Мета цієї виправи це був грабіж: околиць. Алеж і тій виправі не повелося. Довгі слітні дощі утруднювали похід, що й так відбувався пиняво й неохоче, бо поляки мусіли відбиватися по дорозі від нападів повстанчих ватаг.

Врешті 20-ого вересня під Паволоччю це польське військо розгромили козаки. Коронний гетьман ледве вийшов з життям і втік з невеликими рештками, залишивши в козацьких руках коло тисячі возів із нагарбаним добром.

Поляки, не використавши тактично Берестецької битви, у першій же спробі направити свою помилку, зазнали важких невдач та станули віч-на-віч новій могутній силі Хмельницького, озброєній і готовій до дальших боїв.

* * *

Втечу татар з-під Берестечка історики пояснюють всіляко. На першому місці називаються мотиви мілітарного характеру. Як уже було згадано, татари, не маючи на флянках місця для акції, наступали фронтально й попали під сильний обстріл польської артилерії та піхоти, що завдав їм важких втрат. Вони, ці втрати, були тим болючіші, що згинуло багато татарських вельмож. Це й могло знеохотити їх до бою. До цього причинилося ще основне недомагання татарської допомоги — їх хиткість і нерішеність. Насправді татари не були безпосередньо зацікавлені в остаточній перемозі будь-котрої з обох воюючих сторін. Ні сильна Польща ні теж молода, але повна творчої енерґії, українська держава Хмельницького не були на руку татарській експансії й політиці. Найбільші користі татари мали тоді, коли ослаблення України чи Польщі дозволяло їм безкарно гуляти по українських землях. Далі, як згадано, бій відбувся підчас мусулманського великого свята, коли татарам не вільно було воювати. Усе те вплинуло на хана так, що він рішився відступити.

Та залишається незбагнутим факт несподіваного відступу. Це ж могло бути зроблене за порозумінням чи шляхом натиску зі сторони татар до згоди з поляками, як це сталося було, напр., під Зборовом. Татари, що не бажали зросту могутности ні Польщі ні Хмельницького, часто приставали на подарки й конкретні користі, пропоновані другою стороною, і безсовісно зраджували союзника. І в Берестецькому бою було, очевидно, можливе таке, бо ж так татари зробили були в бою під Зборовом. Тимбільше, що тогочасні джерела часто згадують про те, ніби хан силоміць затримав був у себе гетьмана, коли той приїхав був намовляти його до повороту.

Можливо, що відступ був зв'язаний з нападом ногайської орди, яка, не бравши участи в бою, верталася з багатою добиччю і по дорозі зайняла табір добруджських татар, що були на послугах Хмельницького. Цей арґумент знаходимо в реляції хана до отоманської Порти: «Довідались, що ногайська орда, повертаючись із добичі, зайняла коні добруджських татар і пігнала в Україну, а ці лишилися піші».

Такі події були можливі, бо поміж татарськими племенами траплялися часто ворогування, що доводили й до отвертих війн. Були серед них і прихильники сильної України і вороги Хмельницького.

Є ще натяки на те, що перед боєм поміж Хмельницьким і ханом трапилися різні непорозуміння. Хан обстоював думку, що довготривала облога польського табору тут конечна. Облогу повинні вести самі козаки, а татари мали б рушити загонами вглиб Польщі, руйнуючи Річпосполиту, і через те змусили б поляків до скорої піддачі. Та Хмельницький на те не згодився.

Можливо теж, що хан, бачучи свої великі втрати в бою, рішив використати нагоду й рушити в Україну, щоб, набравши великого ясиру, бодай частково покрити свої втрати. І справді — повертаючися з-під Берестечка, татари грабували й забирали ясир вздовж шляху своєго походу. Як бачимо, тих причин могло бути більше: перемовлення татар поляками, напад ногайців, непорозуміння з гетьманом, великі втрати в людях, релігійні мотиви тощо — й усе те разом могло було вплинути на ханове рішення.

Хмельницький, побачивши втечу татар із щуровецьких лісів, зрозумів, що це вирішує про вислід бою. Перед ним були дві можливості:

1. вернутися до козацького табору,

2. перемовити татар до повороту.

Поворот до табору був утруднений. Козаки були відступили, а поляки відрізали козацький табір від гетьмана. Вони зайняли цілу рівнину, і Хмельницький міг дістатися до табору хіба розлогими болотами та й то на очах у польського війська.

Зате друга можливість була більш приваблива: перемовивши татар до, повороту, гетьман міг розпоряджати кіннотою і отже — міг почати бій. Без неї сама приявність Хмельницького в таборі не змінила б ходу подій. Гетьман і так залишив у таборі найкращих довірених старшин, що й без нього могли повести справу якнайкраще.

То ж Хмельницький зважився і, повідомивши післанцями табір, що прибуде за декілька днів, вирушив із Виговським за ханом.

Здогади декого з польських істориків, наче б то Хмельницький з табору втік, спрепаровані безпідставно на те, щоб принизити велич гетьмана. Вони такі неймовірні, що зайва річ тут їх збивати. Якщо б Хмельницький мав був намір втікати, то був би напевно забрав із собою гроші, або хоча б канцелярію з дипломатичною перепискою, яка й попала полякам в руки.

Тимчасом Хмельницький з Виговським справді були в хана, дігнавши його через яких 30 км. від Берестечка, і таки добилися були татарської підмоги в силі 20.000 кінноти. Та в дорозі на поле бою татари роздумалися й завернули, як подають тогочасні історики, бо впала велика злива.

Переговори з ханом йшли пиняво і тривали декілька днів. Поворот татар, виділених ханом, знеохотив гетьмана до дальших переговорів і він, знаючи, що козацький табір зможе ще оборонятися, вирушив до Паволочі — мобілізувати решту війська в допомогу берестецьким частинам. ІЦе підчас переговорів з ханом гетьман розіслав був універсали з наказами збирати військо і лагодити сухарі на війну.

З ханом Хмельницький розійшовся перед Старокостянтиновом. Орда. пішла шляхом на Случ біля Острополя, а гетьман станув 9-го липня в Любарі. Звідси розіслав нові універсали: «Котрі з вас козачили зі мною, сідайте на коні, а котрі ні, сидіть і чекайте панів своїх».

Закликав отже гетьман людей досвідчених і обізнаних з війною і до того — кінноту, — черні не брав.

З Любара Хмельницький поїхав просто до Паволочі. Там пробув три дні. Туди й прийшло в тому часі українське військо, що вийшло з-під Берестечка з полковниками Джеджалиєм, Гладким, Пушкаренком та іншими.

Вістку про збройний відступ з-під Берестечка Хмельницький прийняв без більшого враження. Рудавський описує: «Хмельницький не змінився ні на лиці ні на душі. Спокійний, незламний у словах, картав передчасні сльози своїх повірників і ніраз не втрачав надії».

Бо й не було потреби. Берестечко це перший великий бій, де козаки не розгромили польської армії чи то не скінчили корисним перемир'ям. Хмельницький, як добрий вождь, знав, яка химерна доля буває на війні. Не так то дуже втратили духа й козаки, коли відповідали полякам, як це пише кам'янецький староста Потоцький: «І ви нераз перед нами втікали — кажуть, — однак збиралися знову, то й нам за це перше нещастя нагородиться з лихвою».

Або: «Хлопи кажуть: «Вони (поляки) мусять вернутися під Краків, щоб боронитися від Ракоція й від тих, що їх гетьман на бунтування людей розіслав».

Або: «Волимо поголовно вигинути, ніж панам давній послух віддавати».

Такі відповіді ніраз не вказували на якесь велике пригноблення, що про нього пишуть новітні польські історики.

І стягалися нові полки охочих на війну козаків до визначеного гетьманським універсалом збірного пункту — Маслового Ставу.

Хмельницький став квартирою в Білій Церкві і тут покінчив воєнну нараду старшин (15–16 липня), що її розпочав був іще в Паволочі. Назначено нові збірні пункти: Маслів Став — для правобережних полків та Переяслав — для задніпровських, себто лівобережних полків. До війська і мали ставитись зараз же всі кінні, що були в козаках, а неспроможні й піші лагодитися в похід на пізніш, приготовляючи покищо сухарі.

Осьвєнцім, описуючи цю мобілізацію, каже: «Українське хлопство, виховзнувшися з небезпеки й повернувшися додому… знову набралося злих прикмет і духа бунту. Стало громадитися в гурти, заохочене універсалами Хмельницького».

Лист Потоцького від 25-ого липня доносить: «На Придніпрів'ї хлопи дуже бунтуються…»

«…Завзята чернь таборами йде під Корсунь…»

«…Почавши від Хвастова всі хлопи враз із козаками табором стоять із своїми достатками».

«Богун стоїть під Прилукою і по талярові збирає від хлопів на татар».

Впродовж: цього короткого часу Хмельницькому знову вдалося притягнути татар. Хоч хан у листі до гетьмана виправдувався, мовляв, під Берестечком завернув був тому, що не міг битися в лісі й болотах, але все ж козаки вважали його зрадником тимбільше, що орда повертаючися грабувала й брала ясир, неначе з ворожої країни, ба навіть напала була під Костянтиновом на український полк, що йшов на підмогу під Берестечко, та забрала йому всю гармату (15 штук) і обоз.

Та що далі, то все гірше велося татарській орді. Козацькі сили, що йшли на гетьманський заклик, громили татар, де лише могли. Найбільші втрати татари мали тоді в боях під Паволоччю, Чудновом і на уманському шляху. Великі татарські загони були знищені козацькими полками над Синіми Водами і на Царському Броді. Там козаки відбили весь ясир і награбоване добро.

Та не зважаючи на таке явне ворогування, гетьман все ж-таки зумів заново приєднати татар й переконати українське військо, що йому без татарської кінноти не обійтися.

20-ого липня Хмельницький стоїть з головною квартирою в Корсуні, а з ним 4.000 козаків. Решту розпустив на короткий час по домах. Одночасно під Корсунем стоять наново наймлені татари — около 30.000 — з новим беєм Канмамбетом у проводі. По всій Україні на визначені місця стягаються змобілізовані свіжі сили «з великою охотою і в порядку».

Так оце за небувало короткий час, бо ж тільки за два тижні, гетьман перевів реґулярну мобілізацію, полагодив татарську ворожнечу, — частково мечем, а частково дипломатичними заходами, — і станув на чолі нових збройних сил, готових до дальших боїв.

З незвичайною енерґією й талановитістю гетьман перетворив збройну силу України в один моноліт, — з неабияким воєнним духом. Від Берестечка лишився тільки спомин; надходили, насувалися нові воєнні події. В рік опісля святкує Україна величавий день нового переможного зусилля — бій під Батогом.

Тактичні завваження. Тактична оцінка бою під Берестечком незвичайно багата просто клясичними моментами.

Акція передових полків вдається згідно з наміченим пляном. Знищення великої сили Каліновського, що мала приготовити терен під задуману концентрацію польського війська в Україні, - заломлює цей основний плян короля і примушує короля пересунутися далеко на захід, аж під Сокаль. Уже те одне унеможливлює покищо акцію польського війська в серці України і пересуває цілу кампанію на захід, а це з кожного погляду було безпечніше й догідніше для Хмельницького. Сам же гетьман цим разом має зорганізоване запілля і зв'язки для постачання потрібного воєнного матеріялу, харчів і паші, а тому з більшою впевненістю, не ощаджуючи надмірно часу, — як це бувало в попередніх роках, — оперує доволі далеко від своєї центральної бази. Для постачання матеріялів і харчів використовує повстанчі загони Волині й Полісся, отже районів, що задля своєї теренової недоступности зберегли ще доволі великі припаси й охоронили їх були перед воєнними випадками. Сам центр української держави забезпечує невтральністю Радзівіла, але все ж гетьман таки обсаджує литовську границю ще й сильними пограничними полками — «на всякий випадок».

У передберестецькому періоді Хмельницький оперує головно зручним маневром, і то на те, щоб виснажити польське військо, щоб воно, навіть після можливо переможної для себе битви, не змогло, вже зібрати сил до дальшого походу вглиб української держави.

Така стратегія, звана звичайно стратегією виснажування, неподільно панувала в Европі від сотень років. Тридцятирічна війна — це власне яскравий приклад саме такої стратегії. Дух часу вимагав тоді таких засобів бою, що їх в одному, дрібному загалом, фраґменті бачимо в Хмельницького.

Під Нюрнберґом Адольф Ґустав тижнями стояв на місці проти Валленштайна і навіть не думав про бій. Обидва війська винищували засоби прохарчування в околиці, - щоб врешті після вісьмох тижнів одне з них, — в цьому випадку шведи, — уступило.

Тому стратегію виснаження можна вести лише до певних меж, а їх визначувало виснаження власного війська. Хмельницький у таборах під Тернополем недостачу харчів відчував неменш, як і поляки під Сокалем. Знаємо теж і про недуги, що завелися були в козацькому війську. Та все ж таки український елемент на труди й невигоди був видержливіший, ніж поляки.

Остаточно Хмельницькому залишилося до вибору: або відступити або йти в бій з головними польськими силами. Як бачимо з загальної характеристики боїв гетьмана, — відступ йому був завжди чужий. Тому одиноке, що могло прийти після цього виснаження — це бій.

Подібно зрештою князь Руперт, стоячи проти пуритан Кромвеля не міг чекати далі, бо голод і пошесті десяткували йому військо. Можливий відступ гетьмана — відкривав би польському королеві шлях на Київ, а з тим і невтральність Радзівіла була б дуже непевна. Завдання Берестечка це була не так конче виграна, як власне послаблення польського війська до тієї міри, щоб унеможливити дальший похід короля. Така була стратегія і такі бойові заложення XVII сторіччя. Тому й Валленштайн під Люцен в 1632 р. протиставився шведам битвою, хоч наперід знав про свої невеликі вигляди на виграну. Але Хмельницький Берестечком спинив короля так, як Валленштайн Люценом стримав шведів від окупування Саксонії.

Характеристичні чинники в маневрі Хмельницького це добра розвідка й велика рухливість українського війська. Гетьман знає докладно про все, що діється в польському таборі, ба навіть, — як це ми бачили в Другій фазі бою під Берестечком, — в козацькому таборі знають негайно про висліди воєнної наради в короля. Про якість української розвідки і про вагу, якої їй надавав гетьман, свідчить шведська реляція з січня 1651 р., збережена в шведському архіві: *

«Chmielnitzkyj wes alles was zu Warszaw geschiehet, weil er viel verrдther unterhelt, so ihme von allem bericht thun». (Хмельницький знає про все,

що діється в Варшаві, бо він втримує багато зрадників, які й доносять йому про все).

Рухливість і легкість, з якою Хмельницький пересуває величезні табори, це подивугідний організаційний чинник, необхідний для успішної акції на величезних просторах і в трудних умовах. У відрізненні від українського війська поляки незвичайно важкі в маневрі, нерішучі — в децизіях, ніколи не мають добрих і певних відомостей про українське військо.

Велике значення має тут одна з воєнних засад Хмельницького: «сховай своє, пізнай вороже». Гетьман зумів застосувати її на практиці, створивши незвичайну на ті часи дисципліну й мовчазність не лише поміж військом, але також у всіх своїх тактичних кроках і рішеннях.

Ця засада поруч догідности в постачанні харчами, водою й пашею продиктувала гетьманові його геніяльний пляй розташувати військо в кількох поблизьких таборах підчас побуту біля Тернополя. Таке розташування принесло йому ще й інші користі. Воно зменшувало занечищення місцевости, що то завжди в випадках великих таборовищ спричиняло пошесті й недуги. Таке розташування одночасно дозволяло на більшу рухливість та на застосування. тактики рівнобіжних маршів декількох колон обозів нараз.

Слід бо пам'ятати, що рухливість війська залежала головно від числа кінноти. Піхота скоро виснажується і відбуває марші куди повільніше, як кінні, а одночасно зуживає більше ще матеріялу й харчів. У Хмельницького кінноти не було. Він чекав татар і через те не міг спинити зосереджування польських військ під Сокалем, ані теж використати таких моментів, як от перехід польської армії під Берестечко. Зате, щоб послабити доплив польських сил, — викликує повстання в запіллі польської армії, деморалізуючи таким чином посполите рушення, що й так пиняво збиралося в таборі. А втім можливо, що гетьман не дуже то й спішився в несподіваним наступом на поляків. Мабуть, чи не волів він наступати аж тоді, коли «добірні» польські полки, з приходом посполитого рушення, втратять, свою попередню спаяність і скоріше піддадуться впливові невишколеної хиткої й непевної, без великого бойового значення військової «громади».

Хмельницький присвячує велику увагу артилерії, дбає про добрих гармашів і про задовільний стан гарматньогб боєприпасу. Українська артилерія, згідно з усією його тактикою була однаково рухлива, як і всі інші частини. Тому й не зустрічаємо в Хмельницького, поза малими фальконетами й польовими чи полковими пушками, — важких гармат.

Крім виснаження польського війська, рівночасна мета гетьманового маневру була ще також конечність знайти догідне для себе поле бою й накинути його королеві. Бій під Сокалем для Хмельницького, як вдумливого вождя, був небажаний. Вразі перемоги поляки мали б легкий і широко відкритий шлях в Україну через Зборів. Зате волинські терени, — багнисті й зарослі лісами, — здержували б через виснажливий маневр польське військо від дальшого походу, або щонайменше цей похід відбувався б так помалу, що гетьман мав би доволі часу на те, щоб королеві протиставити нову силу. Так воно після Берестечка й сталося. Гетьман через два тижні був готовий ставити чоло королеві, та той не мав уже ні фізичної ні моральної сили вирушити в похід. Який інакший був би хід подій, якщо б ця битва була зведена не під Берестечком, але під Сокалем. Вигідний широкий шлях просто манив би поляків в Україну! З цих міркувань наглядно зарисовується незвичайна продуманість кожного задуму великого гетьмана.

Волинські терени були догідні для Хмельницького ще й з інших міркувань. Гетьман ніколи не міг бути певним щодо невтральности Радзівіла, а вразі перемоги над поляками міг би був Литві ставити чоло куди догідніше з волинського терену, ніж з Галичини — із зборівсько-львівського шляху. Нарешті Волинь і Полісся заповнювали йому доплив свіжих повстанчих сил. А на них, як ми бачили, клав гетьман у справі зв'язування акції Радзівіла більшу вагу, ніж на можливу галицьку повстанчу акцію.

Тому гетьман маневрує так, щоб затягнути польське військо на Волинь. Маючи з собою татар, задумує використати безладність рухів польської армії і несподівано заскочити її на переправах. Тому зручним маневром змушує поляків до походу на Дубно і лише припадок рятує.короля від загибелі. Польське військо завертає назад під Берестечко.

Гетьман постійно нав'язує всі воєнні акції боєм, тому й не вагається рушити на сильнішу польську армію та прийняти бій у менш сприятливих умовах. Він знає, що активних офензивних засобів уживають також і в обороні, бо не тільки сама сила, але й спосіб її застосування — рішають про вислід. У бій він іде з головною метею: недопустити короля на Україну, хоча б навіть ціною програної, - із такою ясною ціллю стає перед готовим укріпленим польським табором.

Хмельницький відразу бачить, що терен вузький і недогідний. Знає, що не зможе вповні використати спроможностей кінноти, бо коні грузнуть у болоті, а кіннота не зможе розгорнутися в лісі. Він не може застосувати своєї улюбленої тактики — маневром оточити ворога. Все ж таки заходить поляків з ліва і продирається лісами, особисто ведучи туди козацькі відділи. Це місце гетьман уважає вирішальним. Він знає, що в таких недогідних умовах слід завжди діяти швидко і в закритому терені, стосуючи клясичну засаду бою: вдарити в найслабше місце і в тому місці бути сильнішим.

То ж стає в проводі відділів, що вирушають на щуровицькі ліси й задумує рішуче вдарити на польське праве крило, бо там найслабше польське місце: там стоїть посполите рушення.

Тимчасом, залишаючи при головних силах наказного гетьмана Джеджалия, в'яже поляків акцією дрібних відділів і татарської кінноти. Головні сили покищо тримає в резерві. Через те вдаряє в порожняву безцільна атака цілого польського лівого крила, що, попавши в болота, здесятковане повертається в табір.

Козацький табір вичікує аж до часу, коли ймовірно Хмельницький проб'ється лісами на місце.

І в хвилині, коли головні українські війська нестримною масою та з величезною вогневою силою рушають у бій, проривається спаяність цієї лінії через відступ татарської кінноти. Голові сили не мають уже зв'язку з відділами, що в щуровицьких лісах.

Ні Хмельницький ні Джеджалий без якогось посереднього чи прямого взаємного зв'язку з собою не можуть наступати. Джеджалий дає наказ до відступу і тому до акції головних сил не приходить.

Всякий головний бій складається з трьох елементів:

1. артилерійського підготування (воно саме почалося),

2… бою зведеного піхотою (він не відбувся),

3. кінцевої фази бою, вирішеного кіннотою (ця фаза теж не відбулася).

Головний бій під Берестечком власне не відбувся. Він закінчився лише першим елементом — в артилерійському підготуванні і в діях кінноти, що успішно в'яже поляків і розбиває їхні кінні частини, приготовляючи таким чином терен для головного наступу піхоти.

Поляки мали короткий і глибокий фронт, а такий знаменито надається до оборони. Козацький фронт був плиткий і його можна було знищити одним ударом. До того поляки були укріплені й могли вжити сильного вогню на виставлені без земляних заслон козацькі й татарські відділи. Як би не брати, — поляки мали великі вигляди на перемогу.

А все ж таки увесь час боїв першої й другої фази українське військо виходило переможною рукою і лише в останньому дні переправи, при збройному відступі, - вдалося полякам заскочити останні відділи черні, ослонювані реґулярними частинами.

Фош каже: немає перемоги без битви.

Не було перемоги теж і під Берестечком, бо ж до битви в стратегічному розумінні не дійшло.

Щодо відвороту козацького табору з поля бою й дальшого отаборення над річкою Пляшівкою то українському війську треба признати вищий ступінь воєнного духа: одинадцять днів отаборені в болотах чекають своєго вождя, але ж не бездільно: укріплюються, постійно роблять вдачні випади й наскоки на поляків. Є в українському війську дивна на ті часи дисципліна, є дисципліна й творча ініціятива, але вона не переходить поза рамки можливостей, визначених неприявним вождем. Богун, що мав за завдання вивести військо з облоги, сповнив це завдання якнайкраще. Ще останньої ночі, коли в таборі залишилися самі тільки дрібні частини, робить вилазку й наносить полякам великих, серйозних втрат.

Останній акт Берестецького бою — напад поляків на решту війська й заскочення його на переправі — вказує на те, що Хмельницький — робив правильно, не приймаючи до війська слабо озброєних чи то необізнаних з війною повстанців.

«Котрі з вас козачили зі мною, сідайте на коні, котрі ні, сидіть!»

Цей елемент, що добре виявляє себе в партизанських сутичках, не міг рівнятися з реґулярною українською армією, коли приходило до вирішальних боїв. Повстанча чернь могла щонайвище виконувати таборову службу, а зрештою — лише утруднювала кожну скоординовану бойову акцію.

Повстанці, як незагартований і бойово невишколений елемент, піддавалися легко поривам, імпульсам, настроям, але ніколи не можна було рахувати в них на справжню вояцьку рівновагу духа, головно ж у випадках трудного чи то й безвиглядного бойового становища.

Та коли українська повстанча чернь Хмельниччини справді нераз напричуд добре сповняла накладені завдання, коли українське реґулярне військо має такі прикмети духа, яких не стрічаємо в тогочасних европейських арміях, то все те прийшло лише завдяки великому гетьманові, що своїм військовим генієм умів прищепити юрбі — найвищі духові цінності бойовика.

І в нашому випадку — одна неприявність гетьмана відразу спричиняє упадок духа черні в обличчі переважаючих польських сил. Остаточно годі обвинювати її за те, що, живучи надією на порятунок, в останній хвилині опинилися віч-на-віч загибелі й заламалася. Порив невишколеної маси до життя всупереч усім бойовим засадам про рівновагу духа спричинює те, що вона безладно юрбиться на вузьких переправах і тим самим наносить собі зайві втрати.

Відомі слова Наполеона: «Не римські леґіони здобули Ґаллію, але — Цезар; не картаґенські жовніри лякали Рим, але — Ганнібаль; не македонські фаланги дійшли до Індії, але — Олександер», — можна застосувати і до всіх боїв Хмельницького. Та під Берестечком, коли не стало гетьмана, то хоча стратегічно українське військо накладене на нього завдання виконало; — «не Хмельницький зазнав невдачі, але — чернь».

У кожному війську найважливіше — це організовані реґулярні частини. Знищення цих частин це знищення ворога. Так було з польським військом над Жовтими Водами, під Корсунем, під Батогом. Це були втрати. Під Берестечком поляки знищили лише дрібну частину українського війська, та й то найбільше з його нереґулярних відділів. Так звичайно буває, що найменш вишколений елемент зазнає в бою найбільших втрат.

Усі інші частини після відступу не забули своєї карности і незабаром після бою зголошуються в гетьмана. Вони й творять надалі ядро нової української армії.

Досліджуючи причини, що привели козацьку старшину до рішення про збройний відступ, слід підкреслити такі з-поміж них:

1. умови постачання воєнним матеріялом і харчами були дуже важкі, якщо не безнадійні, головно тоді, коли полякам вдалося зайти на тили табору;

2. краще зрезиґнувати з енергії, вкладеної в організацію походу й бою, ніж тепер зайво втратити живу силу чи то спричинити моральний упадок важкими умовами перемир'я;

3. до того часу втрати поляків були такі поважні, а шлях можливого походу в Україну такий важкий, що поляки не були в силі зважитися на дальшу бойову акцію; щоб іще більш знеохотити поляків, роблено зручні вилазки з табору.

Збройний відступ відбувається в порядку і спокою, аж поки ворог не використовує становища і в погоні не зв'язується з відступаючим. Тоді відступ стає жахливим і замінюється в панічну втечу. В випадку Берестечка — український відступ не був загрожений польською погонею. Лише передові польські полки розбили останню частину українського війська ще на переправі. З боку короля не було ніякої дальшої акції. Погоня дає звичайно більше користей, ніж сам бій, бо буває в ньому й так, що переможець має більші втрати, ніж переможений. У погоні переможець б'є, забирає полон, зброю й воєнне майно.

Маршал Фош каже, що перемогти це значить іти вперед. Та під Берестечком поляки не те, що не спосібні використати відступ українського війська, але самі морально слабнуть і розходяться по домах.

Великі перемоги дають велику користь і тривкий наслідок. Берестечко дало полякам небагато: трохи каші, м'яса, дві барилки червінців, 18 гармат і до року… Батіг.

Справжні втрати українців були:

1. втрачена енерґія, вкладена в організацію походу,

2. на короткий час зменшена дисципліна,

3. спинення тактичної думки.

Так, як бачимо, Хмельницький скоро довів військо до попереднього стану високої боєздатности, а це вказує наглядно, що українцям не бракувало воєнного духа. Гетьман доказав, що можна покластися на українського вояка, коли у проводі стоїть енерґійний і досвідчений вождь.

Отже Берестечко це тактично не вирішений бій. Стратегічно українське військо перемогло, бо виконало своє основне завдання: недопустило короля вглиб України.

«Виграний бій — це бій, коли не хочемо признати себе переможеними», — повторює Фош слова Наполеона, подані як мотто оцього розділу.

Акція Хмельницького під Берестечком — це типово заслонна операція, що в основному рівноважить власні слабілі сили із сильним ворогом, виявляючи якнайбільшу ощадність власних сил і зберігаючи їх до дальшої дії.

Завдання збройної сили в заслонних діях це в першу чергу:

1. охоронити країну,

2. розбити ворога.

Залежно від обставин можна рішитися на перший чи на другий пункт, чи й навіть на обидва разом. Та схиблені пляни розбити ворога (пункт 2) можуть його, ворога, лише зміцнити і тому в таких випадках кожний вдумливий вождь обмежує своє завдання лише до збройного спротиву і до спинення ворожого стратегічного зусилля. Так було під Берестечком. Сам бій не був ціллю для себе, він випливав із загальних заслонних заложень, що на них рішився був гетьман.

Зовсім інакше виглядала б берестецька кампанія, якщо б на першому пляні гетьман був поклав конечність знищити живу силу ворога. Щоб ударити в вирішнім місці, то там треба зосередити всі свої сили, а з тим — ослабити інші воєнні фронти. У Хмельницького цього немає: навпаки, він залишає сильну кордонну сторожу й численні загони по українських замках і містах. Щоб знищити польське військо, гетьман не потребував спиняти короля перед концентрацією біля Бару, і міг його там ожидати, не витрачаючи енерґії на зручні й затяжні маневри. Та свідомість власних сил і відповідальність за життя і кров українського війська у плянах Хмельницького вирішує. Він старається за допомогою стратегії виснаження примусити короля, щоб той облишив плян польського походу в Україну і не брався окупувати головних баз і джерел розросту української держави та її війська.

А саме цей розріст потрібний гетьманові, і він важливіший за вислід одного бою, бо гетьман має далекосяжні пляни на майбутнє.

Дальші нестримні події, ясні у своїй логіці, вказують шлях великого гетьмана, шлях, що ним прямує цей небуденний вождь до наміченої великої мети. Ніякі труднощі його не спинюють. А перешкод на шляху до здійснення української держави він має багато. Першу усуває легко. Це Батіг. Друга важча й непередбачена, — і що до того ще відсуває інші події на довший час, — це найважливіша з-поміж усіх язв тогочасного населення — грізна пошесть. Та про це далі.

Порівнюючи втрати, що їх мали обидві воюючі сторони, можемо ствердити:

1. в боях першої фази втрати поляків були більші від українських і досягали коло 4 % всієї сили;

2. втрати українського війська підчас переправи останнього дня досягали, згідно з польськими джерелами, 10.000 людей.

За недостачею докладних даних приймаємо, що й загальне число війська Хмельницького, подаване польськими джерелами на 200.000 людей (крім татар), в однаковій мірі перебільшене, як і число побитих на переправі.

І в цьому найгіршому випадку українські втрати під Берестечком сягали всього 5 % втрат у людях.

Артилерія Хмельницького налічувала около 130 гармат, отже втрата 18 гармат під Берестечком це — найбільше 15 %.

Порівняймо ці втрати до подібних втрат із інших воєн. Мірилом програної беруть звичайно втрати в бою; ці втрати числове все тим більші, що ближче до наших часів.

Не маємо докладної статистики з боїв XVII сторіччя. Зате знаємо вже, що Фрідріх Великий втрачав у своїх переможних боях до 30 % людей. Під Колліном цей вождь втратив 60 % піхоти і виконав відступ в порядку.

Наполеон мав теж не менші втрати. В бою під Асперн лягло 40 % війська,

а під Ляйпціґом 23 %. * В самому марші від Райну до Берна 1805 р. наполеонська армія зменшилася на 25 %; в поході на Москву шлях Городно — Ковно Наполеон пройшов із 363.000 людей, а до Москви після 860 кілометрів — привів всього 95.000. З того бойові втрати досягли — 40 %, маршові — 60 %.

У світлі отих цифр українські втрати під Берестечком справді не великі, порівняно з вагою виконаного завдання. До того Берестечко дало українській нації вартості далекосяжного значення:

1. переконало, що бойова вартість повстанчої черні, себто невишколених у військовому дусі повстанців, дуже мала і що чернь не встані запанувати над своїми настроями в скрутні моменти бою;

2. піднесло завзяття, духа реванжу й спаяність нації;

3. створило світлу традицію, якою житиме українська нація ще довгі віки.

Традицію Берестечка принижують у нас не тільки польські, а за ними й інші чужинецькі історики, але теж українські, як оце хоча б Грушевський; для нього Берестечко це жахлива поразка. Та це погляди, що не витримують критики, коли розглядати їх у світлі фактичних воєнних подій. На жаль, ні Грушевський ні інші історики не звертали уваги на воєнну сторінку доби Хмельницького і тому їхні оцінки односторонні та кидають на наше минуле невірне світло. Для воєнної історії важливі не тільки блискучі ефектовні перемоги, але теж і тверді бойові чини, от хоча б як Берестечко, з яких майбутні покоління довгими віками могтимуть черпати для себе цінний досвід і науку.

Ні Хмельницький, ні старшина, ні теж козацтво не почувалися переможеними після Берестечка. І тому й до берестецької кампанії стосуються слова Наполеона, що гордо говорив про своїх вояків:

«Вони, хоч і відступають, та ніколи не почувають себе переможеними».