По здемобілізованню Вільного Козацтва ми притихли й чекали на накази уряду. До Звенигородки повернувся з Київа М. Павловський, уже як командант повіту і «підполковник» (до того часу всі знали його тільки єфрейтором). Функції командантів не були яскраво зазначені; і до сього часу не знаю, з чого б я почав, коли б мені прийшлося виконувати обовязки повітового, чи ґуберніяльного команданта. Здається, не більше мене розумівся на командантстві й Павловський. Не будучи ніяким військовим, опинившись на пості команданта, з відповідною ранґою, він захопився думкою про обєднання коло своєї особи всіх повітових інстітуцій. Народна, земельна, харчова управа, рада селянської спілки, комітет соціялістів-революціонерів — усе те бачило на своїх засіданнях, окремих і обєднаних, «нового начальника». Формувалося управління командантури і сотня козаків при йому. Туди попало богато старшин з Вільного Козацтва: Халабуденко, Попик, Кривда, Бойко, Сокирка та инші. Опріч того Павловський щодня напував «шнапсом» представника великої німецької нації, якогось миршавого оберляйтенанта, що був найстаршим з німців на Звенигородщині.
Дехто з бувшого штабу коша Вільного Козацтва ударився в політику; то були: Іван Капуловський, Демерлій, Олекса Титаренко; вони зорґанізували видання щоденника «3венигородська Думка».
Я спокійнісінько собі підраховував одібране від росіян військове майно і посилав рапорти: такого-то дня розформований такий-то курінь Вільного Козацтва (був наказ уряду про його обезброєння), здав до моїх складів стільки-то зброї, майна, і т. п. Все «здане» записувалося до відповідних книг і приводилося до ладу. Моє начальство, Кудря та Стойкін[6] було задоволене роботою звенигородського уповажненого для демобілізації, — яким був я.
Одно слово «будовання держави» йшло широким кроком. Зверху надсилали накази, які дуже часто суперечили один одному; ні інструкцій, ні пояснень не давалося. Отож і робив, хто як розумів і хотів.
3 Київа приходили недобрі вісти. «Синьожупанників» розброювали; Айхгорн видав якогось чудернацького наказа про дозвіл панам засівати «свої» землі. Уряд, що видав славнозвісний твір: «Чого прийшли німці на Україну», — почав протестувати. Виходило, що німці не у всьому думають допомагати нам, а де в чому навіть пробують перешкоджувати.
Щоб довідатися, що воно саме робиться, та одержати деякі вказівки для нашої роботи на провінції, загальними зусиллями повітових влад мене вислали до Київа.
Та в лихий час приїхав я до столиці. Центральна Рада й уряд кудись зникли, а на мурах Київа ліпили гетьманську «Грамоту до всього Українського Народу». Все, що ми звикли уважати українським, поховалося. Довго я лазив по місті, щоби знайти наших. Був у комітеті самостійників, зайшов і до селянської спілки. Серед наших панував застрашаючий розгардіяш в думках. «Спілчани» подивилися на мене підозріло й нічого не сказали, хоч з богатьома я був знайомий особисто; попросили зайти за тиждень-два, коли зясується сітуація. Настрій «спілчан» був не войовничий.
Инший настрій виявили самостійники. Невідомий мені білявий старшина, під сорок років з роду, запевняв усіх, що буде повстання, проти росіян. Він не говорив, що саме треба робити, тільки переконував, що повстання є неминуче, що, можливо, воно є одиноким виходом, але воно потягне за собою руїну і взагалі мало виглядів, щоби з повстання щось вийшло. Другий самостійник, з надзвичайним захопленням доводив, що єдиний вихід, то творити свою національну буржуазію, яка при гетьманаті видерла би владу з рук росіян. Як гадав він творити свою буржуазію і в який термін він надіявся видерти владу від росіян, залишилося таємницею сього імпульсивного патріота. Був там і п. А., надзвичайно порядна, щира і лагідна людина. Сей сказав мені:
— Їдьте до дому й робіть, що можете, аби не згинула наша справа. Думку свою ми будемо передавати вам, коли самі її матимемо. Одно тільки й знаю, що треба боротися, а як саме, покаже час…
Було небезпечно зараз же їхати з Київа. Нова влада ловила селянських делєґатів, що десь у голосіївському лісі відбули зїзд, а мене зовсім не кортіло вкупі з ними помандрувати в Лукіянівку. Переховавшися деякий час, я втік з Київа.
В Звенигородці була вже відома гетьманська грамота. «3венигородська Думка» лаяла Скоропадського і закликала до опору. Оберляйтенант був ні в сих, ні в тих. В його були гарні відносини з нами і тому він не знав, як порадити нам не лякатися. Він знав, що німецька команда в Київі підтримує гетьмана, але до сього часу не мав інструкцій, як поводитися з нами.
Ревеляції, зроблені «3венигородською Думкою», оголошені накази Павловського і постанови соціялістів-революціонерів одтинали шляхи лєґального відвороту. Я зясував нашим «активникам», що за гетьманом стоять німці, тому робити раптові виступи не мудро. Вирішено, що всі, хто явно виступав проти нової влади, мусять законспіруватися. До «бунтівників» належали: Демерлій, Капурловський, Титаренко, Кривда, Попик та инші.
В мойому розпорядженні було около 10.000 рушниць, 43 кулемети, 2 гармати, 1 автопанцирник і значна кількість амуніції. Все хоронилося в складах, від яких ключі мав коморний Ткаченко, що підлягав мені. Варта коло складів стояла від командантської сотні, що підлягала Павловському.
За чотири ночі всю зброю і майно розвезено по селах і роздано селянам «на всякий випадок». В останню ніч варта зробила сімуляцію грабунку: поломила двері, порозкидала останки майна і т. п. В ту ж ніч зникли всі, не виключаючи й Павловського; зникла й ціла командантська сотня, знищивши канцелярію командантури.
Ранком я зчинив трівогу — телєґрафував до Київа, до всіх, хто мав хоч яке-небудь відношення до «розграбованого майна». Побіг і до німців. Оберляйтенант зразу думав, що я збожеволів. Тільки згодом переконався про правдивість моїх слів. Застукотів телєґраф до Уманя та Київа. Мене попросили почекати, а коло дверий поставили варту. Прийшлося чекати з пять годин. Нарешті мені подякували й попросили не виїзжати з міста, навіть запропонували дати підпис.
Слідство переводив п. Кирієнко, помічник ґуберніяльного команданта Київщини. Працював він зо всієї сили більше тижня, але винних не знайшов — вони «розграбували» і розбіглися. Місцева чорна сотня отверто говорила, що тут не без моєї участи, але доказів не було. Відносини з оберляйтенантом залишилися в мене як найкрасші.
Та сумління моє не було спокійне. Робилося все на власну руку. Вказівок од яких-небудь національних центрів, чи авторітетних осіб не було. Центральна Рада зникла, не сказавши ні слова народові, як він має реаґувати на події. Сумління говорило, що не можна помиритися з фактом насильства, хоч би там на Україні стояло не пятьсот тисяч німців, але в десятеро більше. Боротьба кровю, навіть при невдачі, на майбутнє являється позітивним чинником: творить лєґенду, підносить віру в справу серед загалу, пориває нових людей до боротьби.
Час минав. Минали й обставини. Мого оберляйтенанта з його «компанією» перевели до Умані, а до Звенигородки прибув цілий полк німців. Ще за кілька днів по вулицях Звенигородки швендялися російські офіцери «карательного отряда».
Застогнала Звенигородщина. Те, чого не зміг учинити Муравйов, робилося іменем українського гетьмана. Селян катували і мордували, шомполували, насилували дівчат і молодиць; грабували всіх, кого бачили. Селяни тяглися з останніх сил, виплачуючи контрібуції. Під час такої екзекуції я нагодився в своє рідне село. Треба було зусилля волі, щоб не вбити команданта відділу, який нахабно запевняв мене:
— Ето нє люді, а скот. Чем больше їх мучіш, тєм больше оні тебя уважают і даже любят. Єй Богу, інтересниє опити бивают…
Контрібуції брано з тих, в кого було що взяти. Тому терпів заможніший елємент; якраз він не дуже вороже ставився до гетьманської ідеї. Але те, що робили карателі, просто компромітувало і гетьмана і саму ідею української державности. Селяни ріжних волостей та сіл заходили до мене й говорили:
— Що робити? Не витримаємо; дуже вже знущаються. Ліпше загинути, аніж терпіти. Порадьте, що робити. Всі провідники поховалися, або поарештовані; мусите нами кермувати. Скажіть тільки, з якого боку почати, а решту ми й самі зробимо…
Всю силу вживав я, щоб не дати спровокувати свій рідний повіт. Заклинав, чим можна, не підіймати повстання. Вказував, що за карателями стоять німці. Малював їм наслідки: руїну, нещастя, пролив крови, якими загрожує передчасний неорґанізований виступ. Але даремною була моя красномовність! Там, де на карту поставлені: життя, честь, ідея, там, де клекотять пристрасти, бажаючи помсти за незаслужені обиди й кари, там не поможуть слова, там потрібно приймати рішення не вагаючись. Холодною сталю блищали очи поважних, старих господарів; страшну рішучість видно було. То була рішучість роспачі бути зарізаним, або зарізати свого ворога. І здавалося мені, що селяни мовчки запитували:
— А чи не зрадив ти ідеї, за яку ми разом боролися?…
Я рішився приняти на себе керму руxом. Віддав катеґоричний наказ терпіти й чекати, поки я повернуся з Київа. На другий день я був уже в столиці. Зайшов до П., до М., до самостійників у «Батьківщину». Ніхто не взяв на себе сміливости дати відповідь, як поступити, що саме тепер треба робити, щоб не пошкодити загальній справі. М. говорив, що взагалі не варто кров проливати в боротьбі; П. цікавився, чи дуже різатимуть селяни панів та жидів. Самостійники дали цілу купу своєї літератури. Кермуючого центра не було; не було й окремих людей, які узяли б на себе відповідальність за той, чи инший напрямок роботи. Повертатися ні з чим не можна було. Переночувавши в Київі, я пішов до гетьманського палацу.
На диво швидко мене запросилм на послухання. Я виклав свою справу П. для докладу гетьманові. За годину я вже говорив зі Скоропадським. У мене не залишилося твердого переконання, що карателі не робили з відома гетьмана, хоч П. і Скоропадський зо всеї сили обурювалися на провокаторів. При мені була написана телєґрама з наказом відкликати карателів зі Звенигородщини; але при мені ж одержано телєґраму-повідомлення, що карателі знищені селянами під м. Лисянкою. Більше нічого було чекати в Київі.
Вже у Хвастові зустрів я декого з адміністраторів Звенигородщини, що тільки з душами повиривалися від повстанців. По залізниці почувався нервовий настрій. На ст. Цвіткове висів. Дальше потяги не йшли; зі Звенигородщиною не було звязку. Ніхто не знав, що там робиться. Випадково трапився знайомий кооператор, і ми вдвох поторохтіли на селянському возі до м. Шполи.
У Шполі ще була якась німецька військова частина, але загалом панували переляк і безлад.
Коли я став приторговувати собі візника жида, то величезна юрба нащадків Авраама оточила мене і з здивованням не тільки оглядала мене, але навіть пробувала доторкнутися, щоб переконатися, чи я не мара. Справді була рація дивуватися; в цілому повіті мабуть я один мав на собі старшинську уніформу, та ще й виявляв настирливе бажання їхати до Звенигородки, де вже третій день точився бій. Селяни нищили всіх, хто хоч трохи був схожий на «карателя-кадета», тобто носив старшинську уніформу.
3 властивою жидівській расі експресією, бажаючи перекричати всіх, молодий руденький жид інформував мене про сітуацію:
— Ой-йой, що тут було вчора!.. Просто страх та й годі. Ранком німці вирушили на Топільну. Ой, як же вони йшли! Страх грізні були. А позад себе дві тяжолих кононади потягли. Але вже над вечір прибігли до Шполи у великому безладі; тільки одну тяжолую кононаду назад повернули, — друга, кажуть, зіпсувалася, тому вони її покинули…
Нахилившись до мого вуха жид прошепотів:
— Топіляни дуже побили німців і кононаду отняли. Страшно, що то за лишенько! — Не знаю, чи історія з «тяжолою кононадою» зробила більше вражіння на бідних жидків від мого вируху зі Шполи; вони залишилися з переконанням, що мене заколе ґраблями, або заріже косою перший же селянин, якого ми зустрінемо на шляху.
Я натяг на себе брезентового плаща, щоб заховати прокляту уніформу, яка могла накликати лихо на мою голову, а то дуже можливо, відограти ролю перепустки в царство пращурів.
Жид був такий суворий і мав такий врочистий вигляд, неначе йому було доручено вивезти Лота з проклятого міста.
За Лозоваткою нас спинили. 3 двацять дядьків обступили нас і під ескортою попровадили в с. Княжу. Була в них зброя, про яку вже оповідав жид, але були й рушниці.
У Княжій отаманував дід Шаповал. Він прийняв на себе обовязки охороняти запілля повстанців з боку Шполи. То він учора дав чосу «німчурі» коло с. Топільної. На площі стояла здобута в німців гармата і вона була направлена в бік Шполи. Все населения на ногах при зброї. Дід Шаповал збирався «рознести» німців у Шполі, а то й до «Цвіткового достати». Він поплескав мене по плечах і промовив:
— Прибува козацька сила. Ви просто в головний штаб зараз їдете? Він десь там під Звенигородкою.
Хоч бої тяглися вже третій день і були великі втрати серед повстанців, дід Шаповал не тратив надії на перемогу.
— Зметемо всю кацапню; не оборонять їх і німці. Зі землею змішаємо. А Скоропаду під Метикову Греблю[7] пустимо. І всім зрадникам те буде. Годі терпіти! — закінчував дід Шаповал, поблискуючи шаблюкою.
Вірилося в непереможну силу народу, котрий має серед себе таких дідів.
Дід Шаповал запропонував послати з нами для охорони двох козаків. Ми подякували і поїхали далі без охорони.
Недалеко від Богачівки нас знову зупинили. Було тут з три сотки повстанців. Усі узброєні рушницями, при кулеметах.
— Три дні клекотять гармати навколо Звенигородки. Таку, брате мій, стратеґію розвели, що сам чорт не второпає. Наш богачівський пан-отець казав нам, щоб ми не повставали. Каже, що німці найкрасші стратеґи на весь світ. А ми такого страху нагнали, що й з міста не виглянуть. Кацапські кадети поховалися, а німці їх обороняють. Нема де правди діти, богато й нашого брата полягло, але не шкода, однаково кадети вигубили б. А німці тільки-тільки держаться; вже й делєґацію висилали.
Раптово почулася гарматна стрілянина в бік Звенигородки. Дядько махнув рукою і промовив:
— Чуєте? Бють…
Кооператор вдруге запитався, хто командує повстанцями.
— Головний штаб, — відповів дядько.
— А в головному штабі Павловський засідає з…
Друге прізвище було моє. Я не витерпів, щоб не запитати:
— Ви бачили їх, дядьку? Знаєте їх обох?
— Не бачив і не знаю; тільки чув. Але он там є мій кум, той власними очима бачив, — відповів дядько.
Дядьків кум зробив вражіння розумної людини. Не моргнувши оком, він розказав мені про Павловського та його начальника штабу, тобто про мене. Повстанці обступили «кума» і потакували йому. Коператор знав кума. Був се порядний і правдивий чоловік. І сей порядний чоловік свідомо брехав, щоби не зломилася віра в перемогу серед його оточення. Він запевняв, що знає нас обох добре і не міг помилитися. Се була велична xвилина.
Я відкликав «кума» і сказав йому своє прізвище. Очі в його чудно забігали, але він оволодів собою і попросив мої папери. Я показав йому, а кооператор підтвердив.
«Кум» сказав, що він із нами проїде трохи, захопивши свого отамана…
— Рятуйте! — благали мене на хуторі «кум» з отаманом: — рятуйте справу, бо всі загинемо. Ніхто нами не кермує… покинули нас. Головний штаб у Ґудзівці, але там чорт-ма кому працювати. Єсть тільки Шевченки та ще кілька старшин. Чекають вас. Їдьте туди і рятуйте всіх…
Яку то силу волі треба мати, щоби утримувати себе від розпачу в таких обставинах та ще й запалювати своїх родичів і сусідів вірою в перемогу. Та сила була в отсих богарчівських дядьків: «отамана» і «кума».
Смерком я підїхав до Ґудзівки на селянському возі. За двацять хвилин прийшли до мене брати Шевченки, родом з Кирилівки. 3 ними прибуло ще кілька старшин.
Ананія Шевченка я знав давно — був у свій час тарасівським курінним у Вільному Козацтві. Ананій ватажок юрби. Сміливий демаґоґ, особисто хоробрий, він умів використовувати інстінкти юрби; але не мав належної освіти і не відзначався високою моральністю.
Балачку я вів з Левком Шевченком, який стояв на чолі руху. 3 ним я бачився вдруге. Левко був молодшим сином дуже бідних батьків. Завдяки надзвичайній енерґії йому вдалося одержати освіту. Тепер він мав ранґу сотника авіяції. Левко не вродився вождем; мав занадто лагідну натуру і шляхотне серце; здібний принести себе в жертву, але примусити инших було не в його натурі. То була людина, про чесність якої в мене не залишилося ні крихітки сумніву. Була ніч. Штабною роботою кермував поручник К. За годину балачки Левко Шевченко поінформував мене про хід, подій і як сталося, що він опинився на чолі повстання.
По виїзді мойому до Київа карателі перебралися до м. Лисянки, де й зачали свою роботу. Помагав їм син бувшого члена III державної думи, місцевий старшина К. Його батько ще в час перебування в державній думі обманив своїх земляків і за зібрані в них гроші для купівлі землі купив собі маєток у місцевого пана. Можна собі уявити, як ненавиділи родину К. селяни!
Карателі лютували, як ніде. Селяни не витримали і напали на «кадетів». Більшість перебито а решта втекла до Звениґородки. Родину К. знищили.
Бій під Лисянкою був сірником, кинутим у порох. Блискавкою облетіла вістка цілий повіт, що вийшов наказ бити «росіян-кадетів». На другий день німці вирушили втихомирювати Лисянку. Та дійшли тільки до хлипнівського ліса. Кругом палало повстання. В один день майже у всьому повіті знищено аґентів влади. Зараз же орґанізовувалася народня влада.
Німці скупчилися в Звенигородці та в Шполі. Вони рішили не нападати на повстанців, поки не прийде допомога з Уманя та Київа. Тимчасом останки карателів, що заховалися в Звенигородці, зробили випад на с. Озірну (2 версти од Звенигородки). Озіряни розбили карателів і пригналися слідом в саме місто. Вмішалися німці. Обидві сторони мали втрати. Селяни примушені були виступити з міста.
— Німці боронять кадетів! — ось клич, що пригнав під Звенигородку селян повіту. Без ніякого наказу з всіх сіл перло узброєне населення до Звенигородки і залягало в лави. Коменданти самі виходили з юрби і на швидку творилися сотні, куріні, полки… Кирилівці (с. Кирилівка) в рішучій формі запропонували Левкові Шевченкові прийняти команду над ними. Всі один одному переказували, що піднялася вся Україна, що всім повстанням командує М. Шинкар, а на Звенигородщині Павловський та я.[8] Левко Шевченко не міг орієнтуватися в сітуації й рішив ділити долю з народом. В його не було переконання, що повстання має загальний характер, але не було й противного. За відсутністю загального командування під Звенигородкою він мусів приняти на себе ролю старшого команданта.
В селян був страшенний підйом. Під Звенигородкою зібралося около пятнацяти тисяч узброєного люду; при потребі можна було викликати ще два рази по стільки; була артілєрія. Кожде село уявляло собою узброєний табор. Жінки варили їжу у великих казанах коло церков; вони ж несли всю господарчу, санітарну і навіть звязкову службу. Мужчини узброїлися, чим можна.
Звенигородки боронив полк німців (піхота) і недобитки карателів з двісті чоловіка. Вся повітова адміністрація теж билася. Карателі, поліція, адміністрація — все те обєднували селяни під одним мазвиськом «кадетів». Їм, при захопленню селянами міста, не можна було рахувати на життя, — дуже вже залили сала за шкуру селянам.
В день мого приїзду німецька команда висилала делєґацію з пропозіцією випустити їх з міста до Умані. Повстанці погодилися з умовою, що будуть видані всі «кадети» і що німці не втручатимуться до внутрішних справ України. Німці не погодилися і бій продовжувався. Самими забитими втрати з обох боків рахувалися сотнями. Левко Шевченко надіявся, що через два-три дні німці не витримають і капітулюють.
Я зясував йому загальну сітуацію так, як вона мені тоді уявлялася. Те, що повстання піднялося тільки на Звенигородщині, страшно вразило Левка. Але гірше його денервувала відсутність якої б то не було позіції в провідних українських кол; се доводило його майже до божевілля. Відчувалося, що занадто великий тягар упав на сього високого, стрункого старшину з добрими чесними очима, тягар, якого він не бажав і до якого не готовився.
Довго ходили ми мовчки здовж стежки. Обидва майже незнайомі один одному, думали тяжку думу. Не хотілося перебивати. Нарешті він зупинився і заговорив:
— Вам нічого мішатися в сю справу. Поки що не маємо права втягати до повстання хоч одну людину, яка потім може бути потрібна до пізнішої боротьби. Я тепер не маю віри в успіх; можливо, що вона прийде згодом. Завтра поведу рішучу атаку на місто; його необхідно захопити. Перемога під Звенигородкою може підняти населення сусідних повітів; а там побачимо, що буде. Хоч би одна особа приїхала сюди, яка користується авторітетом по всій Україні. Вам можу передати тільки головну команду в повіті, коли се необхідне для справи. В иншому випадку відношення ваше до повстання не повинно бути виявлене. Не маємо рації ризикувати дарма головами. Ну, а тепер допоможете мені виробити плян завтрішної атаки…
Голос бренів рішуче. Почувалася воля людини, що рішилася на жертву.
До ранку штаб переїхав в с. Озірну, звідкіля було видно всі околиці міста. А ранком заторохтіли кулемети; атака розпочалася. За короткий час передмістя були в наших руках. Німці завзято боронилися; так уміють оборонятися тільки вони. Маючи в десятеро переважаючого кількістю ворога, вони не відступали без бою ні одного кроку, ні одного будинку. Німці мали велику перевагу в техніці та орґанізації. Вулиці засипалися кулями та ґранатами; доходило й до баґнетів.
Але селяни перли й перли. Помалу, але вперто посовувалися вперед. Ходило про час; наспіє допомога — все пропало, не наспіє — наша візьме.
Замотаний у свій брезентовий плащ, сидів я на озірянській дзвінниці й слідкував у бінокль за боєм. Час од часу до мене вилазив Левко Шевченко.
Після півдня виявилося, що всього міста не вдасться захопити до вечера. А завтра могла наспіти допомога з Умані, чи з Київа. Дід Шаповал таки «розніс» німців під Шполою і Цвіткове захопив. 3 того боку не загрожувала несподіванка. Вся увага наша звернена була на Умань.
Дійсно швидко надійшло повідомлення, що з Тального наближається німецький загін невідомої сили. В той бік на зустріч ми вислали чотири сотні під командою енерґійного і здібного старшини Хведота. За якусь годину з боку Тального почулася рушнична і кулеметна стрілянина. Ми догадалися, що то Б. счепився з німцями. Але ми не знали, яка була сила ворога, не знали, чи була надія на перемогу.
Стрілянина трівала всього хвилин пять і зразу замовкла. Сталося щось незрозуміле. Ми знали Б., що він швидше згине, а не зійде з шляху та й людей він умів в руках держати; ми знали, що він зупинятиме ворога до останку. Ніяк не вірилося, щоб так швидко німці зліквідували наші найліпші сотні (там були Кирилівці й Гусаківці).
І ми не помилилися. Вже на захопленому в німців кони пригнався посланець з повідомленям од Б., про блискучий успіх.
Німців йшло всього один курінь з батерією гармат. Наші зробили засідку коло Гусакова і за пять хвилин усе скінчили. Захопили до полону більше трохсот німців при трох старшинах, цілу батерію гармат з великою кількістю амуніції.
— Зараз буду обстрілювати ремісничу школу, — закінчував своє повідомлення Б.
Німці в Звенигородці знали про допомогу з Уманя; вони чекали її щохвилини. Тому не зважаючи на великі втрати, вони держалися. Обсадили невелику частину міста з трома найвисшими будинками: горілчаним складом, комерційною школою і ремісничою школою. Цілий боронений німцями район мав форму приплесканого трикутника з зазначеними будинками на кождому розі. Маючи значні запаси амуніції, вони могли триматися досить довго. Не зважаючи на те, що повстанці лізли з всіх боків, кождий раз їх відбивали з великими втратами.
Спершу ми надіялися на перемогу ще сьогодня. Б. почав обстріл. Німці відгадали, що стріляє їх 6атерія і щоб показати район, де вони ще трималися, виставили свої національні прапори на куткових будинках. А Б. цілив якраз по прапорах.
Перемога під Гусаковом швидко стала відомою всім повстанцям. Настрій піднявся. Дано наказ захопити один з куткових будинків (горілчаний склад) і таким способом поставити в дуже трудне тактичне становище німців.
Шевченко хвилювався. Він говорив, що коли повстанці візьмуть штурмом німецький район, то не буде сили зупинити їх, щоб не перебили захоплених оборонців; так озвіріли люди від довгої боротьби за місто.
Атака на горілчаний склад була піддержана бомбометами і мінометами. В тойже час Б. уперто бив по ремісничій школі.
По завзятім штурмі повстанці таки захопили горілчаний склад. Дивно, що, не зважаючи на все, вони не перебили полонених німців, а припровадили їх до штабу.
Перелякані «камради» не знали, що з ними буде. До них вийшов Шевченко і, звернувшись на добрій німецькій мові, підбадьорив їх, ґарантуючи від обид і смерти. «Камради», дуже здивовані, що їх ніхто не ріже, а ще більше, що поміж повстанцями є люди, які так добре говорять по німецьки, кивали головами, усміхалися.
В ту хвилину на мурах ремісничої школи показався білий прапор; ще за хвилину і такий же прапор повівав над комерційкою школою. Зупинився клекіт гармат і цокотання кулеметів. Полонені низше похилили голови. А в місті і коло міста розлягалося радісне «слава» переможців.
До повстанчого штабу прибула делєґація. Вона мала уповноваження від солдатської ради. 3 інформацій виявилося, що німці, побачивши своє безнадійне становище, зорґанізували свою раду, яка взяла на себе переговори з повстанцями. Здається, то був перший «совдеп» у великій німецькій армії.
Умови для німців були тяжкі. Коли в попередних переговорах від німців вимагалося тільки невтручування в українські справи, то тепер справа виглядала зовсім инакше. Дядьки почували себе переможцями; були свідомі, що німці не прийняли попередних умовин і тому вина за жертви, понесені в останній день, була на них; дядьки були свідомі, що німецька команда не додержала договору і почала втручуватися до справ, які до неї не належали. Отож і засвоїли собі відповідний тон.
— Не погодилися тоді (на передодні), то тепер мусите погодитись. Тепер ви наші полонені й нема чого довго теревені розводити. Будемо поступати з вами по закону так, як ви з нашими поступаєте в Німеччині; будете нам буряки сапати та на цукроварнях працювати. Досить даром хліб наш марнувати, — так формулували свої вимоги дядьки.
Перед німцями було два шляхи, або загинути всім до одного в нерівній боротьбі, або віддатися на ласку переможців. І німці вибрали друге. Вони віддали свою долю в руки селян, яких так недавно помагали катувати. «Русскіе офіцери» ніколи не посміли б наблизитися до Звенигородщини, коли б за ними не стала велика німецька армія, дужа своєю дісціпліною та любовю до батьківщини, узброєна останніми винаходами військової техніки.
Німці вже не боронили карателів. Останні згинули від селянських куль. До людей, котрі не боролися за хоч би яку ідею, які дбали виключно про свої вузько-еґоїстичні інтереси, які катували не тому, що катувати було неминуче потрібно, а так собі «для опита», як говорять, з любови до штуки, не могло знайтися жалю.
У вечері я переїхав до міста, де весь час перебувала моя родина. По умові з Левком Шевченком не мав я виявляти свого відношення до руху. Тепер авторітет Левка Шевченка піднявся на таку височінь, що можна було сміливо обійтися без «участи» Павловського та моєї.
Я не виходив з хати. На другий день по захопленню Звенигородки по головній вулиці вели полонених на села «сапати буряки».
Попереду йшли сорок і один старшина, а з ними щось більше тисячі «камрадів». Ескортою командував дід Нечитайло (був. член II державної думи з волосних писарів); на плечах в його була рушниця, при боці шабля. Дід увійшов у свою ролю і галасував на німців.
— Ногу, німчура! Ногу! Знай нашу повстанську команду… Ногу! Раз… два… три! Раз… два три! два три!..
І німці виконували «повстанську команду». Декотрі усміхалися, декотрі червоніли, та більшість йшла зовсім спокійно.
До Звенигородки дійшли вісти про повстання в сусідних повітах. Повстанчий штаб випустив заклик до всіх повстанців орґанізувати центр усього руху, а покищо присилати звязки і виконувати розпорядження штабу.
Минали дні. Звязки з сусідних повітів не приходили. Левко Шевченко робив проби вислати допомогові загони на Уманщину і Таращанщину, але запізнився. Перший запал повстанців потах. Очевидячки всім було відомо, що повстання не має загального характеру, що Звенигородщина виступила одинокою. Кількість активних борців, що залишилися в розпорядженню Левка Шевченка, не сягала й до чотирох тисяч. Решта, позбувшися безпосередної небезпеки, розійшлася сапати буряки в купі з полоненими німцями. Бракувало старшин для командних посад.
Тимчасом німецька команда стягла значні сили. Вони перехопили всі шляхи і розпочали концентричний наступ на місто. Свій рух пристосували так, щоб атакувати місто вдосвіта. Левко Шевченко прислав до мене штабового старшину порадитися.
Боротися зі значно переважаючими силами німців, коли виявилося, що до звенигородців не пристав ніхто, щоб обороняти ні для чого зараз не потрібне місто, не було рації. Могло бути два рішення: а) негайно перейти до наступу і прорватися в якому-небудь напрямку, по чім запровадити партизантку; і б) як тільки смеркне, зараз же розбитися на дрібні загони, перебратися вночі лісами через німецький перстінь, а потім розійтися до дому, приховавши зброю до красшого часу. Таку думку передав я Левкові Шевченкові, але він журився ще й моєю долею; що буде зі мною, коли прийдуть німці, ніхто не міг сказати. Невиключений був прихід нового загону «русскіх офіцеров», а ті вже не «для опита» могли помститися на мені за мою попередню роботу. Як не як, не одному штабові була відома моя роля. У Левка Шевченка був свій плян, з котрим я погодився.
Через годину старшини штабу прийшли до мого помешкання, заарештували мене і провели під ескортою по головній вулиці до штабу. Населення Звенигородки власними очима бачило сю комедію. І мабуть не одна жаліслива бабуся помолилася за упокой моєї грішної душі.
В штабі зробили «допит». Робилося се в присутности полковника Коновалова (росіянин), який теж сидів заарештований і якого по тактичним міркуванням звільнили з-під арешту разом зі мною. 3 нас тільки взяли підписки, що «ми будемо служити народові так, як служили при гетьманові й не залишимо своїх посад».
Левко Шевченко прийняв рішення розпустити повстанців. До партизантки він не надавався. Вже коло 12 години вночі в місті не було повстанців. Вони зникли так несподівано і так тихо, що населення міста довідалося про се тільки ранком, коли в Звенигородку прийшли німці.
Не втік один Левко Шевченко. Він рішився віддати себе німцям, перенявши на себе, як керманич, головну вину за повстання і таким способом поменшити кару на селян. Рішенню не можна відмовити може найвисшої шляхотности, але ні розум, ні сумління мої не погоджувалися з таким фіналом. Коли взагалі можна говорити про вину особи в повстанню масових рухів, то вина Левка Шевченка була хіба в тім, що своїм авторітетом не допустив знищення полонениx. Він був жертвою повстання, а не його причиною. Мимоволі насовувалися порівнання «вини» Шевченка з поведінкою київських «центрів», «вождів», «авторітетів» — які боялися взяти на себе відповідальність, хоч би моральну, і виявити свою позіцію до подій, що розвернулися самі собою; нарешті насовувалося порівнання моєї ролі з ролею Левка Шевченка.
Я пробував переконати його занехати своє рішення і виїхати. Необхідні матеріяльні засоби і документи були. Але він твердо уперся на свойому. Ми поцілувалися і розійшлися, щоби більше вже не зійтися.
Ранком німці були в місті. Були вони помітно збентежені, що не застукали повстанців. Наловили в околицях міста якихось голодранців і розстріляли їх.
Тимчасово командантом міста був призначений мій знайомий оберляйтенант, якого я в свій час підвів з «грабунком зброї». Те, що я був заарештований повстанцями і «мало не наклав головою», як запевняло населення Звенигородки, а особливо мої гарні відносини з оберляйтенантом, оборонило мене перед «русскімі офіцерами», котрі таки прибули до Звенигородки, але вже на села не виїздили. Самі вони боялися їхати, а німці не хотіли їх більше брати зі собою.
Про арешт німцями Левка Шевченка розказав мені власник готелю «Брістоль» п. Ґрановський.
— Мене розбудили ранком і говорять, що у місті нема більше повстанців і що до міста прийшли німці. Швидко штаб німецької дівізії розташувався проти мого готелю у висшій початковій школі. Я ждав, що то воно буде. Аж прибігає Петро (слуга готельовий) і каже:
— Шевченко звонить зі свого номера… — Я перелякався, бо я не знав, що він не втік, а за те, що я переховую, мене могли ж німці розстріляти. Побіг до нього. А він собі лежить розібраний у ліжку.
— Пане! таж німці прийшли в місто! — кажу. А він: — Ну то й що?… Тільки самі німці?
— Самі німці, ваших ні одного нема, — відповідаю.
— Ну, то ще діждетесь і французів!.. — Потім подумав та й каже: — Ви мені непотрібні; пошліть до мене слугу.
Слузі він приказав, щоб той приніс цигарок, подав води, зробив яєшню, зварив каву… Ей-ей, сатана, а не людина! — вигукував бідний жид.
— Він підголився, вмився, вичистив нігті, зїв яєшню, випив каву, натяг на себе ґумове пальто і вийшов з готелю. Я гадав, що він все ж буде тікати, а він став на ґанку мого готелю проти німецького штабу, запалив собі цигарку та й поглядає на німців. В німецькому штабі завважили Шевченка і в мить оточили його з трицять німців. Вони скомандували руки догори і повели його до штабу. Шевченко був цілком спокійний, тільки на лиці зблід. Хвалити Бога, що мене за його не заарештували, — закінчив своє оповідання Ґрановський.
Німці спалили кілька сел в повіті, але взагалі кара на повіт не була жорстока. Розстріляно повстанців порівнюючи не богато. Ми чекали гіршого. Росіянам німці не дозволили господарювати в повіті. Зате цілі тисячі інтеліґенції, яка майже не приймала участи в повстанні, вислано до таборів у Німеччину.
Левка Шевченка відвезли до Київа. Слідство про його переводили самі німці. Воно тяглося щось більше двох місяців і не було закінчене. Німці студіювали наше село та його силу.
Шевченка тримали не в тюрмі, але при німецькій командантурі. Йому дозволяли виходити в місто під охороною німецького старшини і двох підстаршин. В два місяці по арешті під час одної «гулянки», Левко Шевченко зник від своєї охорони; видно не витримали нерви. Йому загрожував розстріл.
Дальша доля Левка Шевченка траґічна. До самого повалення гетьманату він ховався на півдні. Аж коли республіканські українські війська взяли столицю, приїхав до Київа. В той час у Київі був уже і Павловський, який повернувся з Кубані й одержав призначення на посаду «ревізора командантур».
В «Новій Раді» зявилася статя, що своїм змістом була подібна до акту обвинувачення проти П. Скоропадського. Поміж иншими злочинами бувшому гетьманові ставилося у вину «провокаційне повстання Павловського на Звенигородщині». 3 приводу сеї статі, а власне уступу про звенигородське повстання, в тій же ґазеті видрукувано листа до редакції П. Сим листом П. підтверджував своє перебування не на Звенигородщині вчас літного повстання; в ролі провокатора він указував на Левка Шевченка.
Левко Шевченко дав відповідь на лист П. У відповіді він коротко зясовував дійсну свою ролю. Закінчувалася відповідь твердженням, що «провокація» Левка Шевченка не більша од провокації П., який своїми відозвами в перші дні гетьманату подав думку про повстання, по чім втік зі Звенигородщини.
Швидко по тім Левко Шевченко виїхав до Звенигородки, де в той час перебував у службових справах П. Останній дав наказ арештувати Шевченка. Арешт перевів хор. Нечитайло, який доніс рапортом, що під час ескортування арештований кинувся тікати і був забитий вартою.
Хто пригадує собі ті часи на Україні, пригадує пошесть «утікання» заарештованих і їх загибіль від куль та баґнетів ескорти, тому не тяжко буде уявити весь траґізм кінця Левка Шевченка.
Літне повстання на Звенигородщині 1918 року було вістуном тої бурі, що своїм поривом змела росіян і їх помічників німців. Пять місяців пізніше сталося те, чому можна було б запобігти, якби гетьман не вагався зі своїми реформами, які нібито мав на меті переводити. Не треба було давати «працю» на селах «русскім офіцерам», а красше спертися на село проти реакції національної й соціяльної, яку запровадили росіяни, прикриваючись українською формою влади. Позбавлення українського села інтеліґентних сил, що висилалися до Німеччини тисячами, дало можливість росіянам вдруге спровокувати наше село демаґоґічними гаслами совітського ладу.
Всякі проби виправдатися тим, що нібито карателі робили свою ганєбну роботу поза відомом уряду, не поменьшують вини тих, хто перебуванням у влади брав на себе всю відповідальність за все, що діялося в цілій країні.