УКРАЇНСЬКО-НІМЕЦЬКА НАЦІОНАЛІСТИЧНА САМОСТІЙНА ДІРКА
По деяких селах українсько-німецькі банди переховуються по схронах, зроблених у вигляді викопаного в землі великого нужника. (Факт)
Та й потягли Івана Темного будувати українську самостійну, навіть од розуму не залежну, державу.
Почвалав Іван Темний на державну роботу.
Прийшов, дивиться — стоїть державний будинок, такий, як і в царів та цісарів навіть був: у такі будинки і царі і цісарі пішки ходили.
Одразу трохи був здивувався Іван Темний, що треба в державну дірку влазити, та проте поліз — вся ж самостійницька держава туди лазить, бо другого державного ходу нема, та, до того, ще й дуже вже йому ту самостійність вихваляли.
І недарма вихваляли, бо такої самостійної держави, щоб усе населення разом з державною владою мали за державні кордони саму тільки дірку, — такої держави, ще й як і світ стоїть, не було.
Проліз Іван Темний у державу.
Назустріч йому лізе рачки голова держави.
Іван до нього:
— Здорові були.
А голова української держави Йому на відповідь державною мовою:
— Гутен таг!
— Як ся маєте? — Іван питає.
А голова української держави йому:
— Вас?
— Та ні, я питаю вас!
Підійшло до Івана державне населення — чоловіка з п'ятнадцятеро, а то, може, й з двадцятеро, показують Іванові територію державну:
— В оцьому, — кажуть, — кутку — гори, а в цьому кутку — море! Хай живе самостійна держава!
І почав Іван Темний державу свою українську самостійну будувати.
Іван Темний з діда-прадіда — селянин, все життя по господарству порався, в збіжжі та в товарі кохався.
З'явилися і тут у Івана Темного цілі табуни бліх, отари вошей, обріс Іван замість пшениці та жита волоссям і на обличчі, і в носі, і у вухах.
Прийшов якось темної ночі з дірки додому, поперелякував дітей, настрашив дружину.
Так і жив у самостійній українській державі Іван Темний, чухаючись та з німецького автомата у чесних своїх земляків стріляючи.
Жив, аж поки прийшла його дружина, взяла за скуйовджене волосся, витягла з державної дірки, привела до представників радянської влади, вклонилася та й каже:
— Простіть, товариші, мого Івана Темного, дозвольте йому дома жити та чесно працювати, а я хоч українсько-націоналістично-німецькі державні воші йому повичісую та іржавою косою шерсть пообрізаю! Простіть, може, ще з нього люди будуть!
Простила радянська влада Івана Темного, обдуреного, затурканого агентами гестапо — українсько-німецькими націоналістами.
Живе тепер Іван Темний не в державній дірці, а у власній селянській хаті.
Живе, працює…
ХЛЮСТ
«А Бандеру хіба не заарештували Німці? Хіба він не сидить у німецькій в'язниці?» (Зойк щирого бандерівця)
Стоїть українсько-німецька самостійна державна дірка.
Глупої ночі, на всі боки озираючись, присідаючи й підстрибуючи, як наполоханий вовк, наблизилася до дірки людина.
— Тю! Хто ж це на дірку куну костриці висипав?!
— Та яка там костриця?! То моя голова, а не костриця. Це — я! Український фюрер усього Правобережжя! Готову на прогулянку випустив! Задуха в державі! Територію треба розширювати, а то тхне, хоч плач! Ніде населенню розпросторитись. Воно к весні йдеться, гори розтали, і моря вийшли з берегів — нема ногою де ступити!
— А для мене місце знайдеться?
— Та як-небудь! А ти звідки?
— Од батька!
— Ну, як воно там? Чи скоро вже Київ візьмемо?
— Київ?! Який там Київ, коли й самого батька взяли!
— Як? Хто взяв?!
— Німці!
— Кого? Бандеру?! Батька нашого?!
— Та його ж!
— Куди?
— У в'язницю взяли!
— Та ну?
— От тобі й ну! Ось листа мені дав, щоб дружині його як-небудь передав!
— От тобі й маєш! Ну, лізь у дірку, поговоримо.
Купа костриці зникла в дірці, а за нею, крекчучи, поліз туди державно-самостійний дипломатичний Кур'єр від самого верховного фюрера українсько-німецької самостійної й ні від кого незалежної держави.
— Хлопці! — промовила костриця. — Гість у нас! Візьми которий лопату та підгорни гори до стінки, бо нема куди людині й ноги простягти. Та канал би од моря прокопали, отам, поза південним кордоном, бо, бачите, уже по всій території море пішло. Та копай обережно, щоб солома в головах не підпливла! Копай глибоченько, може, який закордонний корабель припливе…
— Копали вже…
— Копай, я тобі кажу! Це справа не проста, а справа державна — канали копати!
— Казали, що міністром буду, а воно тільки те й робиш, що гори підгортаєш та канали копаєш!
— Не базікай! Копай! Більшу дірку викопаєм, то й тебе міністром на лівий закуток призначимо! Ну, сідай, кур'єре. Так як же ж воно так? То казали, що гетьманом усієї самостійної України буде, а то взяли та в тюрму? Що ж воно це таке?
— А я знаю?!
— А хто ж знає? — Вони знають!
— А нам хіба не цікаво знати? А що ж він там у листі до дружини пише? Не читав?
— Не читав, бо запечатаний! Хлібом заклеєний і державним пальцем припечатаний!
— А, може, як-небудь можна? Прочитаємо, хлібом заклеїмо й пальцем припечатаємо! Га?
— Пальці ж у нас не державні!
— Як не державні?
— Та воно-то державні, так не верховні!
— Та хто додивиться?!
Умовила костриця державного дипломатичного кур'єра, і листа вони розпечатали…
Самостійний український фюрер самостійної українсько-німецької держави пише до своєї Самостійної фюрерихи:
«Гутен таг, майне лібер Химіє Калистратівно! Во первих рядках мого до вас листа, хайль Гітлер!
Во других рядках мого до вас листа, хайль Гiммлер!
Во третіх рядках мого до вас листа, хайль Герінг!
Во четвертих рядках мого до вас листа, хайль Кох!
Теперички, після всіх «хайль», майн лібер Химіє Калистратівно, сповіщаю я вас, що я, — слава тобі, майн гот! — сиджу в тюрмі. Покликали мене сам гер Гіммлер (хайль!) і дали спочатку ручку поцілувати. Я поцілував, та й кажу: «Дозвольте ще й нижче поперека!» А вони кажуть: «Ніззя, бо в мене, — кажуть, — там після Франкфурта-на-Одері чиряк сів!» Вони з Одера на самохідному доті їхали й нижчепопереком в амбразуру вгрузли та й перестудилися. «Поцілуєш, — кажуть, — після Франкфурта-на-Майні, а тепер, — кажуть, — у тюрму сідай, бо треба, — кажуть, — так зробити, що ми вроді з тобою посварилися, і що ніби ти проти нас! Ферштейн?» — питають. — «Ферштейнаю, — кажу, — ласкавий пане!» — І знову їх у ручку! — «А своїм, — кажуть, — бандерівцям перекажи, щоб по схронах ховалися. Ферштейн?» — питають. — «Ферштейнаю, — кажу, — ласкавий пане!» І знову їх у ручку. — «А ти, — кажуть, — у тюрмі сидітимеш. Радянська влада й увесь народ думатимуть, що ти й усі твої дер-банди проти нас! А раз проти нас, то, значить, за них! Ферштейн?» — питають. — «Ферштейнаю», — кажу, і знову їх у ручку. — «А про тюрму не турбуйся, буде непогано! Годуватимуть! Афідерзейн!» Уклонився я їм низенько, ще раз ручку поцілував, і вони пішли… Отже, майне лібер Химіє Калистратівно, все гараздо їсти дають. Ранком кава, на обід вурст з пшоняної каші, а ввечері вурстхен з свинячого кізяка, — в них, кажуть, найбільше вітамінів «Г». Живу, одне слово, непогано (хайль Гіммлер!), сидітиму, доки скрізь дізнаються, що мене заарештовано, — а потім випустять. Полатай підштанки, та латки клади краще з ковдри, бо скоро на гетьманський престол сяду, так щоб не муляло. Обнімаю тебе, майн лібер фюрериха, майбутня фюреро-гетьманова, Химіє Калистратівно! Твій фюрер гетьман Степан Бандера».
Подивилася костриця на дипломатичного кур'єра, а кур'єр — на кострицю. Костриця й каже:
— Так он воно як! Хитрий, падлюка!
— Як ти сказав? — кур'єр до нього.
— Хитрий, кажу, наш пан фюреро-гетьман!
— То ж бо й є.
— Ну, підгортай, підгортай, хлопці, гори! Та канал прокопуйте! Спать треба лягати. На справжню державу закандзюбилося! Гетьманові вже підштанки латають!
ПЕКЛО ТРІЩИТЬ
Ой, що робиться зараз у пеклі, що робиться?!
Усі чорти в паніці, а найстарший диявол, Вельзевул, сидить у кабінеті, замкнувся, нікого не приймає, секретарка ходить навшпиньки, і як котрийсь сатана голову до приймальні виткне, — зразу:
— Ш-шш! Тихо!
— Не приймають?!
— Та куди там приймать?! Замислившись, ратиці гризуть і сопуть!
— А що таке?!
— Тихо! І сама не знаю! Іноді шию дугою вигнуть, голову нахилять, хвостом себе по стегнах ляскають та все когось ріжками ніби хотять проткнуть і набік одкинуть! Тікай краще!
Сатана тихенько зачинив двері й чкурнув од кабінету, нервовий і наполоханий.
Довгенько щось отак сидів у кабінеті на самоті диявол Вельзевул — та все думав.
Раптом різкий дзвінок до секретарки.
Секретарка вскочила до кабінету і вжахнулася: диявол сидить блідий, очі йому червоні, ріжки загострилися, китиця на хвості вистріпалась, волосся на животі й на спині геть чисто все посивіло, — тільки на голові та на хвості й чорне, — лапи всі лисі, ратиці пообкусувані, і не говорить, а якимось хрипучим голосом мекає:
— Під Новий рік збіговисько усіх чортів і молодших і старших! Щоб усі були! Зібрати всіх в сковородинському цеху! Дров під сковородки в цей час не підкладать, щоб грішники не шкварчали, бо заважатимуть…
— Припинить, значить, тортури грішникам, чи як, ваша диявольська екселенція? — боязко запитала секретарка.
— Значить, припинить! Нічого з ними не станеться! Теж мені, подумаєш, муки? Ну, йди! І зразу ж і по телеграфу, і по радіо передавай наказ про загальне збіговисько!
— Порядок денний який буде, ваша диявольська ексцеленція?
— Сам оголошу!
Секретарка вискочила з кабінету, миттю до телефону — передавати наказ і на радіо, і на телеграф про підноворічне всечортяче збіговисько.
Занепокоєння в пеклі почалося після того, як почали туди прибувати з шибениць чемпіони Освєнціма, Дахау, Бельзена, Майданека і т. ін.
Коли вони появилися в цехах старезного-престарезного пекла, вони прогулювалися поміж казанами, пательнями, пекельними пічками та багаттями, іронічно посміхались:
— Оце пекло? Ха-ха! Оце — тортури? Хо-хо! Оце пекельні муки?! Хе-хе!
Реготалися вони страшно! Аж за животи бралися та реготалися:
— Ех ви! Чорти називаєтесь?! Сатанята ви наївні! Дияволятка ви! Оце у вас називається печі?! Оце у вас називається вогонь?! Діти — ви діти! Не бачили ви освєнцімської пічечки!! Не бачили ви майданівської установочки?! Почекайте, ось після нюрнберзького процесу ідеологи наші прибудуть, — ми вам тоді покажемо, яким має бути пекло!
— Так ви ж самі й мучитиметесь у тім пеклі?!
— Ха-ха! — хахакнула медхен Ірма.
— Як-то так «ха-ха»?! — скипів начальник над усіма пекельними сковородками, старий, досвідчений сатана, що за своє життя засмажив мільярдів з десяток грішників. — Як посаджу на сковородку, тоді хахакнеш!
— Побачимо, хто кого посадить? — багатозначно примружила очі медхен Ірма.
Всі одразу зрозуміли, що щось таке затівається. Негайно ж повідомили про такі балачки самого Вельзевула.
І ото з того часу Вельзевул замислився, замкнувся в кабінеті і все думав.
Вельзевул — не дурень.
Він прекрасно розумів, що його пекло, його пекельні муки й тортури проти фашистських мук на землі ніщо, і що всі грішники глузуватимуть тепер і з його, і з його комбінату, і що з приїздом до пекла фашистів сором і глум упадуть на його стару диявольську голову…
От він і думав, як би запобігти цій катастрофі…
Багацько було планів у його сивій чортячій голові, та старий диявол знав, з ким він справу має…
Знав він діла і Герінга, і Ріббентропа і фон-Паппена, і всіх інших розпроканалій, і в глибині душі своєї сам із себе насміхався:
— Ну, куди мені?! Хіба я зможу?!
Дивився на себе в дзеркало і смутно хитав головою:
— Пора, діду, на покой! А, заспокоївшись, подумав:
«Хіба може дати по п'ятаку Скоропадському, Коновальцеві, Бандері та іншим гестапівським запроданцям із українців, — може вони визволять?! Спробую! За гроші вони все зроблять…»
Оце, власне, й було основним питанням порядку денного підноворічного всечортячого збіговиська!
Заспокоївся трохи Вельзевул і повеселішав:
— Може, — мовляв, — ще поживу!
Але в цей час убігла до кабінету секретарка:
— Нещастя, ваша диявольська ексцеленція!
— Що таке?!
— Харон утопився! Прив'язав до шиї камінь і шубовснув у Стікс! Залишив записку: «Прощавайте! Не хочу я фашистську та українсько-німецьку погань у пекло перевозити! Пропало пекло! Харон».
— Чесний був дідуган! Пекло йому підземне! Наше пекло, не фашистське!
Сильно дуже вразила ця подія Вельзевула. Харон не витримав! Тисячоліттями перевозив людей у пекло, а от не витримав!
— Кепська справа! Лиха ознака! — зітхнув Вельзевул.
Дав наказ секретарці:
— Влаштувати паром, хай самі переїздять! Бо коли Харон не витримав, то хто ж витримає?!
Всечортяче збіговисько якраз оце відбувається. Про його наслідки повідомимо о 12 годині вночі 31 грудня 1946 року.
31 грудня 1945 р.
«ВЕЛИКОМУЧЕНИК ОСТАП ВИШНЯ»
Побувавши у Львові, я дізнався, що українсько-німецькі націоналистичні газети зняли були ґвалт, ніби мене, Остапа Вишню, замучили більшовики. Так от слухайте, як це насправді було.
Сильно дуже вони його мучили. І особливо один: сам чорний, очі йому білі і в руках у нього кинджал, із чистісінького загартованого національного питання викутий. Гострий-гострий кинджал.
«Ну, — думає Остап, — пропав!»
Подивився той чорний на нього та й питає:
— Звуть тебе як?
— Остап, — каже.
— Українець?
— Українець, — каже.
Як ударить він його колодочкою у найсвятіший закуток національного «я». Остап тільки «ве!» І душа його — цвірінь-цвірінь — і хотіла вилетіти, а той, чорний, його душу за душу, придавив і давай допитувати:
— Признавайся, — говорить, — що хотів на всю Великоросію сині штани надіти.
— Признаюсь, — говорить Остап.
— Признавайся, — каже, — що всім говорив, що Пушкін — не Пушкін, а Тарас Шевченко.
— Говорив, — каже.
— Хто написав: «Я помню чудное мгновенье»?
— Шевченко, — говорить Остап.
— А «Садок вишневий коло хати»? — Шевченко, — говорить.
— А «Евгений Онегин»?
— Шевченко, — говорить.
— А-а-а-а! А що Пушкін написав? Говори!
— Не було, — говорить, — ніякого Пушкіна. І не буде. Одного разу, — каже, — щось таке ніби появилося, так потім роздивилися, а воно — жінка. «Капитанська дочка» називається.
— А Лев Толстой? А Достоєвський?
— Що ж, — говорить Остап, — Лев Толстой. Списав «Войну и мир» у нашого Руданського. А Достоєвський, — подумаєш, — письменник! Зробив «Преступление», а «Наказание» сам суд придумав.
— А взагалі, - питає, - Росію визнаєш?
— В етнографічних, — каже, — межах.
— В яких?
— Од улиці Горького до Покровки. А Маросейка — то вже Україна.
- І історії не визнаєш?
— Яка ж, — каже, — історія, коли Катерина Велика — то ж переодягнений кошовий війська Запорозького низового Іван Бровко.
— А кого ж ти, — кричить, — визнаєш?
— Визнаю, — говорить, — «самостійну» Україну. Щоб гетьман, — говорить, — був у широких штанях і в полуботківській сорочці. І щоб усі міністри були тільки на «ра»: Петлюра, Бандера, Німчура. Двох тільки міністрів, — каже, — можу допустити, щоб на «ик»: Мельник та Індик.
— Розстрілять! — кричить. — Розстрілять, як такого вже націоналіста, що й Петлюру перепетлюрив і Бандеру перебандерив.
Ну, й розстріляли.
Такого письменника закатували! Як він писав! Божжже наіш, як він писав! Хіба він, думаєте, так писав, як інші пишуть? Ви думаєте, що він писав звичайним пером та чорнилом і на звичайному папері? Та де ви бачили?! Він бере, було, шпичку для галушок, у чорну сметану встромить і на тонісіньких-тонісіньких пшеничних коржах і пише. Пише, варяницею промокає й увесь час приспівує: «Дам лиха закаблукам, закаблукам лиха дам». А як не дуже смішно вже виходить, тоді як крикне на жінку: «Жінко! Лоскочи мене, щоб чудніше виходило».
І такого письменника розстріляли.
Попервах дуже йому було скучно.
Поки живий був, забіжить було чи до Рильського, чи до Сосюри, — спорожнять одну-другу поему, асонансом закусюючи. Чи вони до нього заскочать, — жінка, дивись, сяку-таку гумореску на салі чи на маслі підсмажить, — життя йшло.
А розстріляний — куди підеш?
Одна дорога — на небо.
А там уже куди визначать: у рай чи в пекло.
Перших сорок день і душа поблизу моталась. А як уже вона зібралася у «вишину горнюю», — учепився й він за нею.
У небесному відділі кадрів заповнив анкету.
Зав подивився:
— Великомученик?
— Дуже, — каже, — великомученик.
— За Україну?
— За неї, - каже, — за неньку.
— В рай!
Перед раєм, як водиться, санобробка. Ну, постригли, поголили.
— Не голіть, — просить Остап, — вуса запорозького, бо потім, — каже, — тяжко буде національність визначити, позаяк… (згадав-таки, дякувати богові!), позаяк, — каже, — оселедець сам виліз…
— Так у який вас, — питає його заврозпред, — рай? Спільний? Чи, може, хочете в окремий?
— А хіба у вас, — питає, - тепер не один рай?
— Ні. Раніше був один, спільний для всіх, а тепер різні раї пішли.
— Слава тобі, господи! — каже Остап, — Нарешті! А я, — каже, — боявся, що доведеться в однім раю з росіянами бути. Мене, — каже, — в наш рай. Самостійний. Автокефальний.
— Прошу! — каже заврозпред.
Заводить Остапа у самостійний рай. Глянув — серце затіпалось-затіпалось. Самий вишник і весь у цвіту, Любисток. Рута-м'ята. Хрещатий барвінок. Волошки. Чебрець. Євшан-зілля. Тече річка невеличка. Стоїть явір над водою. На яр дуб схилився. По той бік гора, по цей бік друга. Очерет. Осока.
І в тім раю на вишеньці соловейко щебетав.
— Курський? — питає Остап.
— Хто курський?
— Соловейко, — питає, - курський?
Райська гурія, в кубовій спідниці, -зразу руки в боки:
— Що ви, пане, трясця вашій матері, з глузду з'їхали, чи що? Який Курський? Щоб в українському раю та курський соловей… Та стонадцять чортів тому в душу, хто так навіть подумати може!.. Та повилазили б йому очі, хто це побачити може. Та триста йому на пуп болячок-пампушок! Та…
Підбігає друга, в запасці, червоною крайкою підперезана:
— Ой, мені горе, що не вмію так лаятися, як моя кумася…
— Наш рай, — зразу ж пересвідчився Остап.
— Та ти знаєш, бешиха тобі в живіт, що ми, як тільки відавтокефалились, всіх курських солов'їв видавили. Та ти знаєш, що в нашому раю має право співати тільки той соловей, що виплодився не далі, як за 5 верстов од Білгорода. А ти — курський! Та стонадцять!..
— Та це я, — Остап каже, — не з національного, а з орнітологічного боку.
— То ж бо й є!
Ходить Остап по раю, роздивляється.
— До чого таки рай. Ну, просто тобі рай і квит.
Всі в українських строях, грають на бандури, на ліри, на сопілки, на бубни.
Танцюють гопака та метелиці.
Гурії живуть по коморах: як тільки яку покохав, так і в комору.
їдять галушки, вареники, сало, ковбаси, капусту, локшину та путрю.
П'ють оковиту, варенуху та мед.
їздять тільки на волах. На конях тільки вершники-козаки.
Панів простий люд у ручку цілує. Пани простий люд канчуками лупцюють.
Національність — тільки українці та українізовані німці.
- І як же ви так, — питає Вишня, — влаштувались? Хто вам допоміг?
— А це друзі, - кажуть, — наші, гестапівці. Бо це наш рай, самостійний і ні від кого не залежний…
— А хто ж за директора у вас?
— Вакансія. Ждемо нашого дорогого потомка старовинного козацького роду Гітлеренка.
— А-а! Ну, тоді й я тут залишусь, — каже Остап. — Все життя мріяв панів у руку цілувати. На землі не довелось, хоч у раю натішусь.
І живе тепер Остап Вишня у раю, в карти грає та свербигуз їсть.
Оце найправдивіша правда про настоящего Остапа Вишню.
* * *
А що ж воно за Остап Вишня, що й тепер оце по більшовицьких газетах пише?
Ну, ясно, що це більшовицька фальшивка.
За паспортом справжнє прізвище теперішнього Остапа Вишні «Павел (через ять) Міхайловіч Губенков» — З Рязанської області, хоч дехто запевняє, що він насправді із Вільнюса і що мати його — польський ксьондз, а батько — знаменитий єврейський цадик. Останні відомості не перевірені. Назовні він такий: руда борода «клїнушком», увесь в личаках, тричі на день їсть тюрю й безнастанно грає на балалайку, приспівуючи: «Во саду ли, в огороде».
Як напише щось у газету, зразу біжить до Дніпра і п'є з Дніпра воду: хоче випити Дніпро.
Ось хто такий — теперішній Остап Вишня.
…Вип'ємо… пробачте, помолимось, панове, за упокой душеньки великомученика Остапа Вишні.
Хай буде йому земля пером!
Самопишучим.
САМОСТІЙНА І НІ ВІД КОГО НЕ ЗАЛЕЖНА ІСТОРІЯ
Кожна держава повинна мати свою історію. І кожний народ повинен мати свою історію.
Факт?
Безсумнівний факт.
Отже, зовсім не дивно, що на сторінках одного паперового клаптя, що зветься українською націоналістичною газеткою «Українське слово», одна дуже самостійна писака взяла та й заголосила:
«Погано ми ще знаємо історію України, її героїчне минуле. Тож тепер докладемо всіх зусиль, щоб» і т. д. і т. д.
Тепер, значить, ми вже докладемо всіх зусиль, тепер, значить, ми вже вивчимо справжню історію, настоящу, українську, тепер уже ми станемо на вірний шлях до настоящего національного і культурного відродження.
І от другий клапоть — «Карпатські вісті» — одразу ж послужливо подає, з чого ту історію вивчати починати.
Він так і пише: «Культ минулого. Практична лекція історії».
Історія таки справді дуже оригінальна. Такої нам іще не доводилося не те що вивчати, а навіть чути.
До того українська, до того самостійна, до того незалежна, до того духовний скарб, що ніяке українсько-берлінське серце не зможе витримати, щоб не запалахкотіти.
В «практичній лекції історії» говориться, що починати історію треба з вивчення тої території, на якій уперше було виявлено поселення чистокровних українців, а саме з берлінського «Тіргартена» і з «Алеї перемог». Так і пишеться:
«Практичну лекцію історії дістаємо біля берлінської колони. Від неї біжить «Алея перемог». Посередині кожної групи стояла постать монарха від часів раннього середньовіччя аж до передостаннього цісаря Фрідріха IIІ…» Фрідріх III! От так українська історія! А далі читаємо ще: Фрідріх Великий… Фрідріх Вільгельм III. Вільгельм I. Вільгельм II.
Один з гетьманів, Фрідріх Великий, дуже кохався в собачках.
Історія самостійної України занотувала це в дуже зворушливих виразах:
«Біля палацу поховані улюблені його собаки, над якими плити з їхніми іменами». Аж сльози бринять на очах в авторів історії. «Собачок поховали…» Не плачте, самостійні панове. І вас поховають.
Поховають біля Гітлерової шибениці і напишуть зворушливого напису:
«Тут поховано Гітлерових собак.
Не дуже ним улюблених, проте, собак».
САМОСТIЙНИЙ СМIТНИК
1. «ПІЛЬ!»
Колись нам доводилось бачити, як єгер навчав сетера науки полювання.
Свисток… Сетер підбігає.
— Лягай! Куш! Піль! Візьми! Тубо! Не руш!
Сетера вчили, як полювати птицю.
А ось як навчаються українсько-німецькі вилупки в СС-школі.
«За деякий час свисток чергового. — Струнко! Ліворуч! Праворуч! У лаву ставай!» — чергуються накази за наказами.
Українсько-німецьких вилупків учать»! як убивати українських радянських людей, які не хочуть бути німецько-фашистськими рабами.
А чого ж іще вчать у тій школі?
Ну, ясно, чого!
Німецькоi мови, історії й географії.
Української мови, певна річ, не вчать, а тільки німецької…
І це цілком зрозуміло: на лиху годину тим українцям українська мова, кому з лекцій по історії цілком доведено, що Богдан Хмельницький був родом із Бранденбурга, а Семен Палій — не хто інший, як рідна тітка Фрідріха Великого!
Географією потверджується, що Запорозька Січ — це герцогство Саксен-Кобург-Готське, бо й сам Т. Г. Шевченко, як відомо, писав:
А на Січі хитрий німець
Картопельку садить.
А воно, мабуть, і краще, що українсько-німецькі вилупки, вивчившись у тій школі, називатимуться: Іван Передериматня — Йоганесом Передеримуттер, а Петро Перевернипляшка — Петер Умдрянь-флаш.
2. «МОЖЕ Б ВИ, КУМЕ, И МЕД ЇЛИ, ТА ДЕ Ж ЙОГО ВЗЯТИ?»
Сидить циган на узліссі та й каже:
— Ех! Запріг би оце я в тачанку пару вороних жеребців, — не коні, а вітер! — та посадив би я свою жінку та свої діти, цьвохнув би батіжком, і як би помчав! Та їхав би й кричав:
«Поберррежись! Поберррежись!»
— Ну, й запряжи! — кажу.
— Так нема жеребців! І тачанки нема! І батіжка нема! І жінки нема! І дітей нема!
— А що ж у тебе є?
- Є в мене тільки «Поберррежись! Поберррежись!» Так і з українсько-німецькими посіпаками, що подалися вслід за своїми хазяями. Скавучать тепер вони:
«Знайти себе в новій ситуації, - це передумова всякої дальшої позитивної роботи й успіху в ній». «Знайти себе»…
Спробуй — знайди, коли й самі хазяї вже не знають, як і де себе знайти. Знаходили вони себе й на Віслі, й на Одері, й на Бобері… Та знову скрізь себе розгубили…
Навряд, панове, чи ви самі себе знайдете, а от, що вас усіх знайдуть — ніякого сумніву в тому нема. І недарма ви галасуєте:
«Тому найважніше наше завдання — запрягти в першу чергу розум…» Достоменнісiнько, як у того цигана з жеребцями: і запріг би, так нема: у цигана — жеребців, а у вас — розуму. У цигана хоч «поберррежись!» було, а у вас і того нема кому крикнути.
3. «НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРОВІД»
Засідає так званий Український Центральний Комітет…
Де такий комітет, український та ще й центральний, може засідати?
Ясно де: у Відні…
Хто засідає в такому комітеті, українському та ще й центральному?
Ясно хто: президент відділу внутрішнього правління фон-Кравзгар, комендант дивізії групенфюрер Фрайтаг та інші представники уряду генеральної губернії.
Самі, одне слово, нащадки лицарів-січовиків славних.
4. «СВЯТО ЄДНАННЯ»
І до чого ж зворушливе було свято єднання німецького народу з українським…
Сам генерал-губернатор німецький з українським народом говорив.
Та як! Та в якому оформленні!
«Генеральний губернатор в окруженні свого почту з'явився на. балконі, щоб промовити до українців… «Слава вам!» — закінчив свою промову пан генеральний губернатор». За два дні по зворушливому єднанні Михайло Кібець, селянин з Підлипівки, говорив німецькому поліцаєві:
— Та куди ж ти сало тягнеш? Сам генеральний губернатор говорив нам: «Слава вам!»
— А я хіба славу тягну? Я — сало. Слава вам, а сало нам.
5. НЕ ВСТОЯЛИ…
Коли делегація українсько-німецьких дуже самостійних націоналістів з'явилася до пана губернатора Варшави Фішера з черговим поклоном, вона заявила панові губернаторові:
«З німецьким народом стоятимемо до повної перемоги». Через якийсь час після такого твердого «стояння» побіг спочатку губернатор Фішер, за ним улупила україн-сько-німецька дуже самостійна делегація.
Українсько-німецький поет Герась Соколенко біг іззаду і на бігу писав вірші:
В золотому ореолі
Ти гориш віки…
Бачу я, як мчать по полю
Буйні козаки...
6. «ДЕ УКРАЇНСЬКА ЖІНКА?»
На невеселі картини натрапляємо, переглядаючи шмаття паперу, що звуться газетами українсько-німецьких посіпак.
Ось одна картина:
«Молода двадцятилітня вагітна жінка, біля неї півторарічна дитина. її чоловік гине як вояк німецького війська. 20-літня мати в чужім переповненім місті, без покрівлі над головою, без надій у серці. Куди, якими стежками поведе її в дальше життя самота з двома немовлятами?» І друга картина:
«Чоловік, бандерівець, гине під час утечі з батьківщини. Його дружина з двома дітьми шкільного віку зупиняється в перехіднім таборі. Вона занедужує, її беруть до лікарні. Діти залишаються самі, діти прохають, щоб їм дозволили провідати маму. В той час їхня мати лежить уже мертва. Діти залишаються на опіку бога». Намалювавши такі картини, українськогі і нiмецький лакуза, підсьорбуючи крокодилові сльози, галасує:
— Де українська жінка, що від імені нації стала б опікункою й матір'ю знедолених дітей?
Бачите, який тонкосльозий, який святий та божий! А хто ж призвів ті матері до такого стану? Хто посиротив ті нещасні маленькі діти, що конають по таборах та по чужих переповнених містах?
А тепер шукаєте для них українську жінку-опікунку, убивці!
Українська жінка там, де їй і належить бути: вона разом із своїм батьком, своїм чоловіком, своїм братом б'є фашистського звіра. Вона разом з ними відновлює поруйноване фашистськими бандитами, та їхніми агентами, українсько-німецькими націоналістами, господарство…
Iї, радянської української жінки, діти не конають од голоду й холоду по чужих містах та по таборах і не потребують опіки, бо їх опікують всі народи великого Радянського Союзу.
її діти ростуть веселими, щасливими і вільними.
7. «ПО МОЖЛИВОСТІ, ЯЙЦЯ І СИР…»
Нічого не додаватимемо, бо нічого не треба додавати, ми тільки подамо кілька документів з отих самих шматків паперу, що звуть себе газетами й репрезентують громадську думку різних українсько-німецьких «угруповань» та окремих осіб з тих угруповань. Ну, от вам:
«Українське національне об'єднання при співучасті і за допомогою українського центрального комітету та УАТ «Січ» улаштовує в ресторані «Zum goldenen Kreuz» спільний святвечір, на який запрошується все українське громадянство Відня й околиці. Кожний учасник повинен дати 200 грам білого хліба, 20 грам масла та грошей 5 РМ… а також, по можливості, яйця й сир. Зголошуватися і т. д.
Управа УНС». Українсько-національно-німецький святвечір' недорогий, як бачимо: 5 марок, 200 грамів хліба й 20 грамів масла…
Яйця й сир по можливості.
А як немає тої можливості?
Ну, що ж, значить святвечір буде без сиру…
8. НЕ ЗАБЕРЕТЕ, — Я И УКРАДУ
І ще оголошення:
«Українське національне об'єднання просить усiх, кто має свої речі на перехованні в будинку УНО, забрати їх до 31.XII. За речі не беремо ніякої відповідальності». Найкращий спосіб — дати оголошення за кілька днів до визначеного терміну. Ніхто, ясна річ, речей не забере, бо забирати нема куди, — потім продавай і пропивай. Справа, як бачите, цілком державно-національна!
9. САМА ТОБІ УКРАЇНА
Ось вона, їхня «територія»:
«Централя Українського національного об'єднання в Берліні перенесла свої бюра до Berlin — Weissensee, Scharlottenburger Strasse, 59, іm Hof, rechter Sietenflugel». Оце всенька їхня держава: rechter Sietenflugel! Гуляй біля Weissensee й співай: «Ще не вмерла Україна!». Вся державна робота.
10. ПРОПАДАЙ, МОЯ БАНДУРА…
«Професорові» Барбарукові не до співів:
«Бандуру мистецького викінчення разом зі школою — нотами продам: проф. Михайло Барбарук, Wien, 10. Randhartingerg, 17, 8/III».
Одне слово:
Взяв би я бандуру — Взяв би та й загнав…
Бо сам я і здуру Емігрантом став…
Загнав би… Та хто купить? З такого життя не заграєш…
11. «ПРАВНЕ БЕЗПРАВНИХ…»
А цікаво було б послухати таку лекцію:
«Провід У. А. Т-ва «Січ» у Відні подає до вiдома, що дня 15.ХІІ відбудеться лекція д-ра О. Фединського на тему: «Правне становище бездержавіних». Гостям раді». Ви гостям раді… А чи раді гості вам? Не дуже вони вам раді, бо вони бездержавні, а, значить, і безправні.
З чого ж тут радіти?
ТРИДЦЯТЬ СРIБНИХ
(Iсторична розвiдка)
I
Був колись, як ви знаете, недоброi, бородатоi пам'ятi, професор Грушевський.
Вiн науковими своiми розвiдками остаточно й переконливо довiв, що ота мавпа, вiд якоi, за Дарвiном, пiшла людина, — так мавпа та була з украiнцiв.
I що ви гадаете, i могло буть, бо при розкопках недалечко од piчки Ворскли було, як каже професор Грушевський, знайдено двi волосини — одна жовта, а друга блакитна. Так жовта волосина — з правого в тоi мавпи вуха, а блакитна — з лiвого.
Проти фактiв не попреш.
— А що ж уже говорити про скiфiв, половцiв, татар i т. д.? — гостро науково запитуе професор Грушевський.
— Вони теж були украiнськi!
У скiфськоi кам'яноi баби, як тiльки придивишся, ви побачите в руках копистку, а в половецькоi — праника.
А на ixнix стойбищах знаходять силу черепiв: то скiфсько-украiнскi баби на базарах глечиками бились.
Щодо татар, то тут уже нiяiсiнького сумнiву нема.
Чингис-хан — вiн так тiльки писався, а насправдi це був Чингисович-Ханенко, вiд якого ото й пiшли киiвськi магнати Ханенки.
Хан Батий — це Кiндрат Батийчук, що проживав на Батиевiй гopi, а потiм ото помандрував до татар, де й заханував…
I так аж до Кiвськоi Pyci, коли вже навить горобцi i тi цвiрiнькали по-украiнському.
Наука — вона наука.
I коли скажете тепер послiдовникам Грушевського, що Киiвська Русь була праматiр'ю й колискою трьох братiх народов i ixнix культур: росiйського, украiнського й бiлоруського, вони вам одразу:
— А двi волосини бiля Ворскли — жовта й блакитна?
— А копистка й праник у сiфсько-половецьких бабiв?!
— А черепки?!
— А Чингисович-Ханенко й Батийчук?!
— А горобцi?!
Отака iхня icтopiя… Древня. Старовинна.
II
Грушевський з бородою, чи борода з Грушевским, заiсторичились i в icтopii Украiни новiтнiх часiв…
Як тiльки ото 1917 року зацентрорадились, навкруги бороди Грушевського зосередилися панки та полупанки, якi остаточно вiдшлiфували свое, хочете кредо, хочете гасло, що з того часу правило й править iм у життi за слiпучий провiдний маяк.
Кредо те (чи гасло) складаеться з двох, сказати б, частин:
1. Кому?
2. За скiльки?
«Кому» — це в подалышй icтopii вiдомо.
«За скiльки» — тут icтopичнi данi остаточно не виясненi, бо не завжди можна зiбрати документи. Один з послiдовникiв Грушевського, з яким погодилися вci, розв'язав цю справу емпiричним способом, а саме:
— Iуда, — каже, — продешевив, а ми будемо так. Скiльки дадуть, але не дешевше тридцяти срiбних!
I пiшло.
Центральна рада, не вiдклаладаючи справи в довгу шухляду, одразу продала Украiну нiмцям. Це, як ви знаете, було 1918 року.
Нiмцi Украiну купили, а саму Центральну раду перепродали "гетьмановi" Скоропадському.
Украiнський народ замахнувся, i Скоропадський скоро впав.
Як Пилип з конопель, вискочила на короткий час директорiя, ота сама, що:
У вагонi директорiя,
Пiд вагоном територiя.
За нею iз неi ж виткнувся Симон Петлюра…
Часу i в директорii з Петлюрою, чи в Петлюри з директорiэю було вже й дуже небагато, бо народ швидко пiдходив, а проте й за цей короткий час устигли вони продатися аж тричi: перше — Пiлсудському, друге — Антантi i трете — бiлогвардiйському генераловi Денiкiну.
Хотiли продатися й бiлогвардiйському генераловi Врангелю, та не встигли, — Врангель уже був у Чорному мopi, а директорiя з Петлюрою, чи Петлюра з директоpieэю вмiли плавати тiльки по сухому…
Вигнав народ з територii директорiю, i Денiикiна вигнав, i Врангеля…
Одне слово, витурив i продавцiв i покупцiв…
Тодi вже на численних чужих територiях на poзi столичних i не столичних улиць можна було бачити послiдовникiв Грушевського, що вигукували:
— Украiна! Продаеться Украiна! Можна всю! Можна вроздрiб! Дешево! Kyпiть, ваша екселенцiя!
— Скiльки хочете? — запитувала екселенщя.
— Скiльки дасте!
III
Перед Великою Вiтчизняною вiйною у фашистсько-гестапiвських iнкубаторах понавилуплювалося чимало коновальсько-мельнико-бандерiвських гадюченят, що порозлазилися переважно на захiдних землях радянськоi Украiни, засновуючи там своi «самостiнi дiрки».
Caмi вони попродалися ще, що називаеться «на корто», у запортках, i вже потiм продавали, та й ще поде-куди продають, украiнський народ рiзним закордонцям.
Кому?
Спочатку фашистським гестапiвцям.
Потiм — англiйцям.
Потiм — американцям.
А чесний народ всього свiту, коли побачить такого co6i продавця, з огидою одвертаеться, кидаючи презирливо: — Iуда!
А продавець улесливо усмiхаеться:
— Iуда, кажете! Хе-хе! Iуда тiльки один раз продав! Далеко iудi до нас! Хай умиеться!
УКРАЇНІЗАЦІЯ
Інтермедія до п ’ єси «Вій»
Д І Й О В І О С О Б И:
1) Голова комісії українізації.
2) Два члени комісії.
3) Радянська панна.
4) Кумедник.
5) Хор бурсаків.
Всі дійові особи — переодягнені бурсаки.
Кумедник (вискакує й дзвонить). Гей, латрижники, ланці, розбишаки, поганці, цитьте! Тихо, невігласи, сміріте ваші гласи! Зараз почнеться комедія, весела інтермедія.
Бурсаки. Тихо! Комедія! Інтермедія!
Кумедник. І ритори й авдитори, граматики і братчики. Незаможники, середняки і тр-р-рудова інтелігенція. І партійні, і безпартійні, і навіть чесні безпартійні. Вичищені й відновлені. Хто «за» і хто «проти». Ану, хто «проти»? Нема? То-то ж. Цитьте. Внемліте к речам моїм. Слух преклоніте. Ми вам українізацію апарату покажемо і яу тую українізацію переводиться, розкажемо. Прислухайтесь, придивляйтесь. Все, що покажемо, запам’ятайте і на вуса намотайте.
Бурсаки. Тихо! Українізація!
Кумедник. Ось іде комісія по українізації.
Входить комісія.
Кумедник. Ось іде громадянка Ундервуд. Вона на всі 100 % українізувалася і через те на радянській посаді зосталася.
Входить панна.
Кумедник. Прислухайтесь, придивляйтесь, воно вам у пригоді стане, бо українізувати вас ще не скоро перестануть. Будьмо уважні.
Голова комісії запитує панну. Члени — записують відповіді. Бурсаки на всі відповіді панни реагують жереб’ячим: «Го-го-го».
Голова (до панни). Ви українізувалися?
Панна. Вже.
Голова. А скажіть, будь ласка, навіщо переводиться українізацію?
Панна. Українізацію переводиться для того, щоб залишити всіх на посадах, бо якби не українізували, то треба було б усіх повиганяти.
Голова. Так. Так. А скажіть тепер, чим славна є наша Україна?
Панна (співає):
Лугом іду, коня веду,
Розвивайся, луже!
Бурсаки (раптом підхоплюють):
Сватай мене, козаченьку,
Люблю тебе дуже.
Кумедник (дзвонить, силкуючись припинити бурсаків. Останні поволі втихають).
Ф-фу, не видержали хлопці.
Голова (до панни). Ви хотіли сказати піснею?
Панна. Але…
Голова. Що таке «але»?
Панна. « Але», по-нашому, по-руському, будуть значить: «Да».
Бурсаки регочуть… Музика грає туш.
Голова. А чим іще славна наша Україна?
Панна. Борщем і галушками.
Бурсаки регочуть… Музика грає туш.
Голова. Ну, українознавство ви засвоїли добре. Тепер трохи з географії… Скажіть, що таке «селянин»?
Панна. Селяни… селяни… селяни… Про це і не говорили.
Голова. Не говорили? Ну, та це не так і важно. А скажіть тепер, як буде по-українському: «В виду того, что…»?
Панна. Позакак.
Голова. Прекрасно. Прекрасно. Та ви краще од Шевченка. Скажіть тепер, як пишуться папери українською мовою?
Панна. Всі папери українською мовою починаються так: «З огляду на ваше відношення…» А в словах, де було руськоє «ять», пишеться «і» з точкою.
Голова. Приклад?
Панна. Наприклад: «лєс» — ліс; «сєно» — сіно; «возлє» — возлі; «вєздє» — везді…
Бурсаки регочуть.
Голова. Все це дуже добре. А все-таки найголовнішого не сказали. Що найголовніше на Україні?
Панна (мнеться). Не… не… знаю.
Голова. Не знаєте?
Панна. Не знаю.
Голова (до дирижера). Маестро! Допоможіть!
Музика починає грати гопака.
Панна (скрикує). Гопак» (І починає танцювати).
Танцюють усі. Усі до нестями.
Кумедник намагається припинити. Нарешті всі вгамовуються.
Голова. Прекрасно! (Урочисто). Громадянка Ундервуд як знавець українознавства переводиться в позакатегорійні й підвищується з 10 в 14 розряд… Ви вільні…
Бурсаки (співають). Українізувалась. Українізувалась.
Україні-зу-ва-а-а-ла-а-ся.