Побувавши у Львові, я дізнався, що українсько-німецькі націоналистичні газети зняли були ґвалт, ніби мене, Остапа Вишню, замучили більшовики. Так от слухайте, як це насправді було.
Сильно дуже вони його мучили. І особливо один: сам чорний, очі йому білі і в руках у нього кинджал, із чистісінького загартованого національного питання викутий. Гострий-гострий кинджал.
«Ну, — думає Остап, — пропав!»
Подивився той чорний на нього та й питає:
— Звуть тебе як?
— Остап, — каже.
— Українець?
— Українець, — каже.
Як ударить він його колодочкою у найсвятіший закуток національного «я». Остап тільки «ве!» І душа його — цвірінь-цвірінь — і хотіла вилетіти, а той, чорний, його душу за душу, придавив і давай допитувати:
— Признавайся, — говорить, — що хотів на всю Великоросію сині штани надіти.
— Признаюсь, — говорить Остап.
— Признавайся, — каже, — що всім говорив, що Пушкін — не Пушкін, а Тарас Шевченко.
— Говорив, — каже.
— Хто написав: «Я помню чудное мгновенье»?
— Шевченко, — говорить Остап.
— А «Садок вишневий коло хати»? — Шевченко, — говорить.
— А «Евгений Онегин»?
— Шевченко, — говорить.
— А-а-а-а! А що Пушкін написав? Говори!
— Не було, — говорить, — ніякого Пушкіна. І не буде. Одного разу, — каже, — щось таке ніби появилося, так потім роздивилися, а воно — жінка. «Капитанська дочка» називається.
— А Лев Толстой? А Достоєвський?
— Що ж, — говорить Остап, — Лев Толстой. Списав «Войну и мир» у нашого Руданського. А Достоєвський, — подумаєш, — письменник! Зробив «Преступление», а «Наказание» сам суд придумав.
— А взагалі, - питає, - Росію визнаєш?
— В етнографічних, — каже, — межах.
— В яких?
— Од улиці Горького до Покровки. А Маросейка — то вже Україна.
- І історії не визнаєш?
— Яка ж, — каже, — історія, коли Катерина Велика — то ж переодягнений кошовий війська Запорозького низового Іван Бровко.
— А кого ж ти, — кричить, — визнаєш?
— Визнаю, — говорить, — «самостійну» Україну. Щоб гетьман, — говорить, — був у широких штанях і в полуботківській сорочці. І щоб усі міністри були тільки на «ра»: Петлюра, Бандера, Німчура. Двох тільки міністрів, — каже, — можу допустити, щоб на «ик»: Мельник та Індик.
— Розстрілять! — кричить. — Розстрілять, як такого вже націоналіста, що й Петлюру перепетлюрив і Бандеру перебандерив.
Ну, й розстріляли.
Такого письменника закатували! Як він писав! Божжже наіш, як він писав! Хіба він, думаєте, так писав, як інші пишуть? Ви думаєте, що він писав звичайним пером та чорнилом і на звичайному папері? Та де ви бачили?! Він бере, було, шпичку для галушок, у чорну сметану встромить і на тонісіньких-тонісіньких пшеничних коржах і пише. Пише, варяницею промокає й увесь час приспівує: «Дам лиха закаблукам, закаблукам лиха дам». А як не дуже смішно вже виходить, тоді як крикне на жінку: «Жінко! Лоскочи мене, щоб чудніше виходило».
І такого письменника розстріляли.
Попервах дуже йому було скучно.
Поки живий був, забіжить було чи до Рильського, чи до Сосюри, — спорожнять одну-другу поему, асонансом закусюючи. Чи вони до нього заскочать, — жінка, дивись, сяку-таку гумореску на салі чи на маслі підсмажить, — життя йшло.
А розстріляний — куди підеш?
Одна дорога — на небо.
А там уже куди визначать: у рай чи в пекло.
Перших сорок день і душа поблизу моталась. А як уже вона зібралася у «вишину горнюю», — учепився й він за нею.
У небесному відділі кадрів заповнив анкету.
Зав подивився:
— Великомученик?
— Дуже, — каже, — великомученик.
— За Україну?
— За неї, - каже, — за неньку.
— В рай!
Перед раєм, як водиться, санобробка. Ну, постригли, поголили.
— Не голіть, — просить Остап, — вуса запорозького, бо потім, — каже, — тяжко буде національність визначити, позаяк… (згадав-таки, дякувати богові!), позаяк, — каже, — оселедець сам виліз…
— Так у який вас, — питає його заврозпред, — рай? Спільний? Чи, може, хочете в окремий?
— А хіба у вас, — питає, - тепер не один рай?
— Ні. Раніше був один, спільний для всіх, а тепер різні раї пішли.
— Слава тобі, господи! — каже Остап, — Нарешті! А я, — каже, — боявся, що доведеться в однім раю з росіянами бути. Мене, — каже, — в наш рай. Самостійний. Автокефальний.
— Прошу! — каже заврозпред.
Заводить Остапа у самостійний рай. Глянув — серце затіпалось-затіпалось. Самий вишник і весь у цвіту, Любисток. Рута-м'ята. Хрещатий барвінок. Волошки. Чебрець. Євшан-зілля. Тече річка невеличка. Стоїть явір над водою. На яр дуб схилився. По той бік гора, по цей бік друга. Очерет. Осока.
І в тім раю на вишеньці соловейко щебетав.
— Курський? — питає Остап.
— Хто курський?
— Соловейко, — питає, - курський?
Райська гурія, в кубовій спідниці, -зразу руки в боки:
— Що ви, пане, трясця вашій матері, з глузду з'їхали, чи що? Який Курський? Щоб в українському раю та курський соловей… Та стонадцять чортів тому в душу, хто так навіть подумати може!.. Та повилазили б йому очі, хто це побачити може. Та триста йому на пуп болячок-пампушок! Та…
Підбігає друга, в запасці, червоною крайкою підперезана:
— Ой, мені горе, що не вмію так лаятися, як моя кумася…
— Наш рай, — зразу ж пересвідчився Остап.
— Та ти знаєш, бешиха тобі в живіт, що ми, як тільки відавтокефалились, всіх курських солов'їв видавили. Та ти знаєш, що в нашому раю має право співати тільки той соловей, що виплодився не далі, як за 5 верстов од Білгорода. А ти — курський! Та стонадцять!..
— Та це я, — Остап каже, — не з національного, а з орнітологічного боку.
— То ж бо й є!
Ходить Остап по раю, роздивляється.
— До чого таки рай. Ну, просто тобі рай і квит.
Всі в українських строях, грають на бандури, на ліри, на сопілки, на бубни.
Танцюють гопака та метелиці.
Гурії живуть по коморах: як тільки яку покохав, так і в комору.
їдять галушки, вареники, сало, ковбаси, капусту, локшину та путрю.
П'ють оковиту, варенуху та мед.
їздять тільки на волах. На конях тільки вершники-козаки.
Панів простий люд у ручку цілує. Пани простий люд канчуками лупцюють.
Національність — тільки українці та українізовані німці.
- І як же ви так, — питає Вишня, — влаштувались? Хто вам допоміг?
— А це друзі, - кажуть, — наші, гестапівці. Бо це наш рай, самостійний і ні від кого не залежний…
— А хто ж за директора у вас?
— Вакансія. Ждемо нашого дорогого потомка старовинного козацького роду Гітлеренка.
— А-а! Ну, тоді й я тут залишусь, — каже Остап. — Все життя мріяв панів у руку цілувати. На землі не довелось, хоч у раю натішусь.
І живе тепер Остап Вишня у раю, в карти грає та свербигуз їсть.
Оце найправдивіша правда про настоящего Остапа Вишню.
* * *
А що ж воно за Остап Вишня, що й тепер оце по більшовицьких газетах пише?
Ну, ясно, що це більшовицька фальшивка.
За паспортом справжнє прізвище теперішнього Остапа Вишні «Павел (через ять) Міхайловіч Губенков» — З Рязанської області, хоч дехто запевняє, що він насправді із Вільнюса і що мати його — польський ксьондз, а батько — знаменитий єврейський цадик. Останні відомості не перевірені. Назовні він такий: руда борода «клїнушком», увесь в личаках, тричі на день їсть тюрю й безнастанно грає на балалайку, приспівуючи: «Во саду ли, в огороде».
Як напише щось у газету, зразу біжить до Дніпра і п'є з Дніпра воду: хоче випити Дніпро.
Ось хто такий — теперішній Остап Вишня.
…Вип'ємо… пробачте, помолимось, панове, за упокой душеньки великомученика Остапа Вишні.
Хай буде йому земля пером!
Самопишучим.