— І все таки, яка вона гарна, ця наша старенька Земля! — задумливо мовив інженер Вадим Сокіл. — От дивишся, можливо, востаннє на ці краєвиди… згадуєш: багато цікавих хвилин і годин дала вона мені!..
Він стояв на високій вишці, тримаючись обома руками за поруччя. А навколо, справді, було на що подивитись.
Ліворуч, на заході — ліси, що раптово обривалися, звільняючи місце для великого майдану, де стояла велетенська споруда. Вона підносилася вгору розлогими своїми стінами, нагадуючи гігантський намет. На сході, за кілька десятків метрів від головних воріт споруди, починалася срібляста поверхня великого Іван-озера. Спокійне й тихе, озеро розляглося поки око сягало, зливаючись із далеким обрієм. Крізь відчинені ворота споруди видно було опуклі контури своєрідного апарата, що трохи нагадував дирижабль. Очевидно, цей апарат стояв на рейках, що виходили з воріт і йшли далі, до озера, зникаючи там під його сріблястим дзеркалом.
Весь майдан навколо великої споруди і вздовж рейок був оточений вартовими, охоронялася й частина озера. А поза рівною лінією вартових шуміли, гомоніли люди, тисячі глядачів, що з’їхалися сьогодні до цього кутка, уславленого газетами цілого світу.
З раннього ранку спеціальні поїзди і нескінченні процесії автомобілів привозили сюди делегації робітників, колгоспників, наукових діячів з усіх республік і країв неосяжного Радянського Союзу. Делегації з’їжджалися з урочистими прапорами й барвистими гаслами, радісні і схвильовані тим, що вони будуть свідками небаченої і нечуваної в історії людства події. І тепер Сокіл із своєї вишки бачив ці тисячі людей, що стежили з берегів Іван-озера за кожним рухом велетенської споруди.
Високий, спокійно зосереджений мандрівник і мисливець Борис Гуро відповів Соколові не зразу. Він поглянув на геолога своїми гострими й холодними очима, акуратно прим’яв попіл у незмінній коротенькій люльці, поглянув удруге — і ледве помітна усмішка пробігла по його енергійному обличчю.
— Щодо середини землі, — мовив він нарешті, — заперечень немає. Її ви знаєте добре, Вадиме. Здається, вас можна привести з зав’язаними очима до першої-ліпшої печери, будь-якого провалля у найневідомішому ведмежому закутку земної кулі, — і ви навпомацки визначите, що то за місце, які в ньому є породи, шари й прошарки.
— Дякую за комплімент!
— Чекайте, я ще не скінчив. А ось щодо пригод і досвіду на поверхні нашої Землі, — мені думається, я зазнав більше вашого. Европа, Азія, Африка, Америка, Австралія… як шкода, що частин світу у нас усього лише п’ять! Бо коли людина добре навчилася влучати десь в Африці, то її куля бездоганно влучить у тварину й десь в Азії… Знаєте, вже кілька років тому я почав мріяти про якусь шосту частину світу, де все буде не так, як у відомих мені вже п’ятьох. Щоб усе було не так… навіть закони природи!
— От і матимете нарешті.
— Сподіваюсь, принаймні. І, слово честі, я охоче пополюю на тих страховищ, що їх, як і ви запевняєте, здибаємо ми на нашій далекій сусідці. Ніколи ще, смію сказати, не доводилось мені влучати кулею в груди якогось там ігуанодона чи бронтозавра.
Вадим Сокіл різко повернувся до Гуро. Очі його під круглими окулярами палали, він нервово пригладив рукою пасмо волосся, що спадало йому на лоба.
— Ви черства людина, Борисе, — запально мовив він, — ви не поет, не лірик!..
— Хм… справді, віршів не писав ніколи, — погодився той.
— Та не про вірші мова! Річ у тому, щоб відчувати справжню красу такої надзвичайної хвилини. Зрозумійте нарешті, що сьогодні ми востаннє дивимось на нашу Землю. Прощаємося з нею, розумієте? Востаннє спостерігаємо ці суворі й розкішні водночас краєвиди, ліси й гори, безліч людей, наших братів, товаришів, які залишаються тут…
— Щодо друзів і товаришів, — погоджуюсь. А от краєвиди…
Сокіл, здавалося, не чув його. Він говорив натхненно, він робив широкі жести руками, немов закликаючи в свідки собі і озеро, і ліси, і небо. Гуро з усмішкою слухав його палкі слова:
— Востаннє бачити все це, востаннє… і не знати, чи побачимо ще колись!
— А я ж бо сподівався завтра й позавтра ще спостерігати цю саму Землю, правда, з трошки іншої точки зору, — іронічно відповів мисливець. — Хіба скло у вікнах нашої ракети перестало бути прозорим? Хіба, віддаляючись, не дивитимемося ми крізь нього на стару Землю? Хіба… хм, хіба не слухатиму я ще багато ліричних зітхань одного мого доброго приятеля, зітхань за милою старою Землею, яка, мовляв, залишилася десь у глибинах космосу?..
— Можливо, і зітхну ще, і не один раз. Бо я всюди відчуваю красу. А ви — сухар, ви…
Гуро насупив брови:
— Можна було б і не розпалюватись так, Вадиме. Адже я погодився з вами, коли мова зайшла про друзів, товаришів. І коли б ви замість таких загальників, як ліси й небо, згадали, скажімо, про вашу наречену, я ніколи не наважився б…
— І не рекомендую наважуватись. Я вам ось що хочу сказати…
Борис Гуро усміхнувся й спинив геолога:
— Зачекайте, Вадиме. Відкладімо нашу дуже цікаву розмову. Ви ще матимете час досхочу вилаяти мене. Ось Микола Петрович. Акуратний, як завжди. Зараз, мабуть, починатимемо.
Привітальні вигуки долинули до них знизу. Люди на березі вітали академіка Риндіна, який, вийшовши з автомобіля, поспішав до вишки. За ним ішов чоловік з фотоапаратом, на ходу записуючи щось у блокнот.
Микола Петрович швидко зійшов крутими східцями на вишку. Очі академіка задоволено спинилися на постатях двох його майбутніх супутників.
— Привіт, товариші! Здається, я не запізнився? Починаймо! Вадиме, подайте сигнал.
Сокіл поклав руку на панель із кнопками, натискуючи на одну з них. І зразу ж голосно завила сирена. Спинився всякий рух. Люди внизу застигли на своїх місцях, не відриваючи очей від великої споруди з широко відчиненими ворітьми. Навіть Гуро, завжди спокійний і стриманий Борис Гуро, трохи захвилювався.
Сирена змовкла. Над майданом запанувала тиша. Не чути було жодного звука внизу. Була хвилина урочистого мовчання. Мовчання це порушив тонкий сюрчок. Потім затріщав якийсь механізм на березі озера.
Від рейок, що з’єднували розлогу споруду з озером, підстрибнули вгору сталеві троси. Досі вони непомітно лежали на рейках — тепер вони натяглися, як струни. Здавалося, троси мали тягти до озера всю споруду, бо йшли кудись далеко в її широку пащу.
Тиша тривала, напружена тиша чекання. І ось пролунав глухий стукіт, немов велетенський вагон пройшов колесами по стику рейок. І знов мовчання. Глибоке мовчання багатотисячного натовпу, в якому, здавалося, кожен з людей боявся не тільки промовити слово, а навіть дихати.
Ще один глухий стукіт. І десь унизу, з натовпу, пролунав схвильований дзвінкий вигук:
— Іде!.. Іде!..
Фоторепортер, що стояв на вишці біля академіка Риндіна, метушливо клацнув затвором. Микола Петрович пробубонів:
— Так… іде рівно…
З велетенської розлогої споруди повільно, — так повільно, що його хотілося підштовхнути руками, — виповзав гігантський апарат. Його довге тіло виблискувало, немов шліфоване, поліроване срібло. Тупий опуклий ніс, що раніше нагадував дирижабль, вийшов із споруди цілком. Він ширшав, виповнював собою все, затуляючи широчезні ворота споруди. На його блискучій поверхні можна було розглядіти круглі великі вікна, які дивились вперед, немов очі. З боків апарата відходили суцільні металеві виступи, що тримали на собі кожен по великій блискучій сигарі — тупим кінцем уперед.
Це була ракета, ракетний корабель, який завтра вранці мусив відірватися від Землі і полинути у Всесвіт. Міжпланетний корабель академіка Риндіна!
Борис Гуро з погаслою люлькою в зубах дивився на ракету так само схвильовано, як і ті, що бачили її вперше. Навіть сам Микола Петрович Риндін, творець ракети, відчував якийсь неспокій. Йому самому це було трохи дивно: адже все йшло саме так, як було передбачено, він знав не лише кожен рух ракети в майбутньому, він знав її до найменшого гвинтика, до найдальшого її закутка. Але видовище було таке грандіозне, що примушувало хвилюватися кожного.
Ось уже ракета вийшла з ангару цілком. Її довге сигароподібне тіло помітно звужувалося до кінця. Дві менші сигари по обох боках ракети закінчувалися великими отворами. Три рівні стабілізатори, як плавці, закінчували головний корпус. Один з них дивився вгору, два скеровані були на боки, з помітним нахилом униз. Ракета повільно посувалася по рейках до озера, підтягувана сталевими тросами.
— Не можу позбутися враження, що вона зараз потоне, — розгублено звернувся до Риндіна чоловік, який прийшов разом із ним, не перестаючи, проте, клацати затвором фотоапарата. — Здається, вона така важка… Як може вона триматися на поверхні води?
Риндін усміхнувся:
— Цього таки не легко було досягти. Тому й довелося робити ракету з нового цікавого стопу металів — супермагнію. Цей стоп легший від усіх знайомих нам досі металів і стопів. Ось чому мій корабель не може потонути в воді, — звісно, якщо він не наповниться водою цілком. Але така можливість, як ви сами розумієте, мало ймовірна.
— Проте, чого вам обов’язково летіти з поверхні води? — не вгавав його співбесідник. — Адже можна було відрядити ракету, скажімо, з високого помосту, з естакади… ну, от як ви відряджали ту ракету на Місяць…
Академік Риндін не встиг відповісти. Вадим Сокіл роздратовано обернувся до незнайомця:
— А там, на Венері, нам так само хтось збудує естакаду? Чи, може, на вашу думку, нам краще просто залишитися там — без найменшої спроби повернутися назад?
Гуро доторкнувся до руки Сокола:
— Вадиме, — тихо сказав він, — чого ви так дратуєтеся? Незручно…
Сокіл знизав плечима і повернувся знову до поруччя. Микола Петрович тим часом з’ясовував:
— Перші ракети ми відряджали порожні. Вони не повинні були повертатися назад, крім останньої. Але, як ви знаєте, ця остання облетіла навколо Місяця і, не спускаючись на нього, повернула назад і прилетіла знов на Землю. А тепер перед вами пасажирський ракетний корабель. Ми спустимося, як ви знаєте, на Венері. Потім нам треба буде знов-таки вилетіти, щоб повернутися на Землю. А на Венері, як сказав товариш Сокіл, для нас естакади немає, ніхто її не приготував. Отже, ми гадаємо стартувати і на Венері з водної поверхні… якщо пощастить нам знайти її. А не буде води — тоді, звісно, доведеться стартувати просто з суходолу. Хоч це й не так безпечно, але ми готові і до цього. Мій корабель має схований всередині механізм, який дозволяє поставити всю ракету на колеса. Розумієте? Щоб не було потреби в естакаді — ми й зробили наш ракетний корабель якнайлегшим.
— Он як… — пробубонів чоловік. Він подумав хвилинку і потім замріяно додав: — Ви знаєте, я так захопився вашою справою, що навіть провів кілька вечорів у обсерваторії… роздивлявся крізь телескоп Венеру. Чарівна зірка! Я просто не відривав очей, розглядаючи кожен її промінчик…
Гуро цмокнув згаслою люлькою; в очах його промайнула іронічна усмішка.
— Уважно розглядали, товаришу?
— А звісно уважно.
— І як воно, за вашими спостереженнями, не помітно на поверхні Венери якихось штормів, бур тощо? Мені дуже цікаво було б довідатись про це. Боюсь, якби не завадили нам там якісь атмосферні ускладнення.
Чоловік з фотоапаратом зніяковів, не знаючи, жартує чи серйозно говорить Гуро, бо обличчя мисливця було цілком спокійне. Микола Петрович розсміявся.
— Киньте жарти, Борисе! Дивіться краще: ось ракета вже наближається до води.
Справді, спідня частина корабля вже доторкнулася до води. Поверхнею озера вже побігли широкі півкола. А ракета повзла далі. Ось вона вже зсунулася передньою частиною в озеро, ось заколивалася, гойднулася. Сталеві троси тягли її далі. Почувся плескіт.
— Пливе!.. Пливе!..
Це був той самий схвильований, молодий і дзвінкий голос, що свого часу сповістив уже всіх про вихід ракети з ангару. Борис Гуро підніс до очей бінокль і подивився туди, звідки лунав голос. Мисливець побачив невисокого хлопця в юнгштурмовці, який штовхав руками дівчину, що стояла перед ним, і вигукував:
— Дивись! Дивись! Пливе!
Гуро опустив бінокль: якийсь захоплений юнак, та й годі. З породи тих ентузіастів, що не спали всі ці ночі, мріючи про майбутній старт ракетного корабля. Скільки їх таких у цьому натовпі? І кожен мріє про те, щоб узяти участь у польоті, кожен пише закохані листи Риндіну, Соколові, йому — Гуро, кожен вимагає негайної відповіді, надсилає свої власні пропозиції й поради… Молодь, молодь!
Чоловік з фотоапаратом перестав, нарешті, клацати затвором. Він дивився тепер на Риндіна, обмірковуючи, очевидно, ще якесь запитання. За всіма ознаками, йому дуже хотілось ще про щось запитати Миколу Петровича. Але академік не відривав очей від ракети, уважно спостерігаючи кожен її рух. І чоловік перевів погляд на Гуро:
— Пробачте, кажуть, що там, на Венері, живуть всякі потвори… Мені… гм, мені дуже цікаво було б довідатись, як саме ви озброєні на випадок зустрічі з страховищами, яких ви, можливо, побачите там? — Він непевно показав рукою кудись у небо.
— На Венері? — переклав люльку в другий куток рота Гуро. — Можу, можу вам сказати. Я особисто завжди віддавав перевагу автоматичним гвинтівкам. Отже і в цьому разі я покладаю свої надії на таку тридцятизарядну гвинтівку. Коли додати, що в її магазині лежатимуть до того ж не звичайні, а розривні кулі, то…
Він недвозначно всміхнувся і поклав руку на поруччя. Його дужі пальці стиснули метал. Поруччя захиталося. Його співбесідник з цікавістю й пошаною поглянув на руку, перевів погляд на самого Гуро, знов на руку. Мисливець додав:
— Там, де треба, візьме розривна. Можливо, вживатиму й бронебійні. Взагалі, я думаю, як-небудь упораємося…
Розкотисте «ура» пролунало над озером. Ракета спинилась. Вона несподівано легко погойдувалася на поверхні води. Сталеві троси послабшали й упали в воду. Погойдавшись трохи, супермагнієвий корабель спокійно застиг на воді.
— Якщо ми так само спокійно вилетимо завтра в ефір, я нічого більше й не бажатиму, — сказав академік Риндін, обертаючись до інших. — Борисе, як вам здається? Вадиме, чого це ви посмутнішали? З Землею не хочеться розлучатися, чи що?
В голосі Риндіна прозвучала лагідна нотка. Сокіл за своєю давньою звичкою потер собі ліве вухо:
— Ні, Миколо Петровичу.
— А що ж тоді?
— Так, настрій якийсь такий… — Сокіл вагався.
— Він хоче сказати, Миколо Петровичу, що він лірично настроєний, — кинув з посмішкою Гуро. — Він і мені на це скаржився. Така вона, каже, ця старенька Земля лагідна, така ніжна… просто лягай на неї і вмирай, замість летіти кудись там… Я спробував заперечувати, доводити, що ми ще маємо надію не тільки побачити знов усю цю красу, а навіть роздивлятися інші, небачені людством краєвиди. Та куди там! Як розсердився наш Вадим, як почав мене лаяти: і сухар я, і хто зна що…
Тепер Сокіл розсердився остаточно:
— І справді, Борис ніскільки не розуміється на красі, Миколо Петровичу. Такі тут краєвиди з цієї вишки, а йому байдужісінько. Суха людина! Звик бути суто практичним. Йому б тільки влучати кулями в живі істоти. Звісно, я нічого такого про вмирання на Землі й не думав говорити. То він вигадав. Тільки на такі дурниці він і здатний. Не розуміє, що коли Вже вигадувати, то треба принаймні вигадувати щось поетичне. Справді, сухар!
Риндін засміявся:
— Нічого, нічого, не сперечайтеся, друзі мої. Ви, Борисе, не чіпайте Вадима. Ми ще встигнемо захопити його чарівними картинами Всесвіту, дивними краєвидами на Венері. А ви, Вадиме, не лайте Бориса сухарем. Запевняю вас, дещо він відчуває дуже гостро, іноді захоплюючися красою…
— Де? Коли? — щиро здивувався Сокіл.
Навіть Гуро зацікавлено поглянув на Риндіна: що він хоче цим сказати?
Микола Петрович весело всміхнувся:
— Ну, наприклад, коли він, наш поетичний мисливець, розглядає чудесну нову гвинтівку або вивчає нову систему розривних куль. Ви знаєте, Вадиме, у нього тоді такий захоплений вигляд, так блищать очі, що, здається, ось-ось вірші почне писати. Тільки й заважає йому, що не вміє рими знаходити, слово честі!
Загальний сміх був йому відповіддю. Гуро, що шукав рими для вірша, ліричного вірша про нову систему розривних куль… Так, це дійсно важкенько було собі уявити.
— Проте, — продовжував Микола Петрович, — хто знає, в кому раніше прокинеться поет, коли ми опинимося в міжпланетному просторі. Відкладімо поки що ці сперечання, друзі мої. Пішли! Треба востаннє все перевірити.
Вони вже спускалися східцями, коли чоловік з фотоапаратом вирішив запитати дещо.
— Пробачте, Миколо Петровичу, я от ніяк не розумію, як саме ваша ракета відірветься від землі. Крил у неї немає… як?
Вадим подивився на Гуро: той підморгнув йому — ну чого, мовляв, чекати від недосвідченої людини? Але Микола Петрович обняв фоторепортера за стан і терпляче заговорив:
— Навіщо нашому кораблеві крила? Адже це не літак. Ви, мабуть, забули про скеровану дію наших ракетних двигунів. Ми відштовхнемося від води так само, як могли відштовхнутися від землі або від повітря. Вірніше, ми відштовхнемо самих себе. Спочатку попливемо по воді, як глісер підстрибнемо над водою, потім полетимо в повітрі по геометричній дотичній лінії, потроху віддаляючись від Землі. А потім… потім переженемо Землю в її рухові навколо осі — і все!
Бачачи, що співбесідник все ще не зрозумів як слід, Риндін додав:
— Про мету нашої подорожі, ви знаєте, я сьогодні доповідатиму цілому світові. А завтра… завтра ви ж прийдете сюди зафіксувати своїм апаратом наш старт. От і побачите все на власні очі. Ну, бувайте, я поспішаю.
І він, поплескавши співбесідника по плечу і всміхнувшись іще раз майбутнім своїм супутникам — Соколові й Гуро, — швидко збіг східцями на майдан, де вже нетерпляче сигналила машина, яка чекала на нього.
Вітальні вигуки міцною хвилею прокотились по лавах людей, що стояли на березі. Мабуть, тут не було жодної людини, яка не знала б знайомого всім обличчя всесвітньо відомого академіка Миколи Петровича Риндіна, творця першого міжпланетного корабля, сміливого ініціатора цієї першої в історії людства міжпланетної подорожі.
Автомобіль повільно їхав у широкому коридорі, створеному натовпом. З усіх боків в автомобіль летіли квіти. Микола Петрович усміхався, вітаючи натовп рукою.
Гуро поглянув на годинник:
— Еге, вже пів на дванадцяту! Ану, Вадиме, швидше. Маємо всього півгодини до початку доповіді. Поїхали!