Коротка пауза. І лише після неї Микола Петрович почув трохи здивований голос Бориса Гуро, що відповідав йому.
— Не так-то легко вилізти з гамака. Він наче сказився, Миколо Петровичу. Підкинув мене вгору, та й застиг у такому стані…
— Зараз, зараз, я допоможу вам, — відгукнувся Риндін.
Кинувши ще один погляд на вимірювальні прилади, Микола Петрович почав пересуватися до центральної каюти. Він узявся однією рукою за шкіряну петлю в стіні навігаторської рубки, підтягся до неї. Другою рукою взявся за дальшу петлю, — петлі йшли вздовж усіх стін, — і знов підтягся, ні на мить не випускаючи другої петлі, доки підплив у повітрі до неї так, що міг перехопити першою рукою третю петлю. Це дуже скидалося на рухи плавця, що пливе вздовж берега, тримаючись руками за каміння.
Підтягтись до дверей, Риндін випустив з рук петлю й зробив руками рух, дуже подібний до того, який робить плавець, відштовхуючись від води. Цього було досить. Микола Петрович повільно виплив на середину центральної каюти й спинився, легко погойдуючись у повітрі. Ноги його не спиралися ні на що, він немов лежав у густому в’язкому повітрі.
— А це навіть красиво, Миколо Петровичу, — озвався зацікавлений Гуро.
Він лежав іще в гамаку. Власне, здавалося, що гамак виштовхнув його з себе, неприродно вигнувшись угору і тримаючи велике тіло Гуро на своєму горбку. Микола Петрович, побачивши це, всміхнувся:
— Цілком зрозуміло. Так само й мене виштовхнуло крісло. Ну годі, випливайте сюди всі!
Першим спробував вилізти з гамака Гуро. Він щосили відштовхнувся від гамака, а гумові амортизатори в свою чергу відштовхнули його від себе. Гуро вилетів як куля. Він пролетів через усю каюту й гучно вдарився об протилежну стіну.
— Ой! — пролунав його голос.
— Та за петлі тримайтеся, за петлі! — гукнув Риндін, ледве стримуючи сміх.
Але було пізно. Гуро, вдарившись об стіну, вже відлетів од неї назад. Він гойднувся назад, мов маятник. Завжди спокійне, його обличчя на цей раз було роздратоване. Різким рухом Гуро схопився за край гамака і спинився, похитуючись, як човник на хвилях. Вадим Сокіл сміявся на весь голос.
— Ой, не можу!.. Ой, яка красива картина… Славнозвісний мандрівник, уславлений своїм досвідом, хитається в усі боки й не може знайти рівноваги!..
— Гаразд, гаразд, — пробубонів похмуро Гуро. — Вилазьте, шановний товаришу, побачимо, як це вийде у вас.
Втім, проти всіх його сподіванок, Сокіл легко залишив гамак і спинився біля нього. Він використав досвід Гуро і не повторив його помилок: рухи Вадима були обережні й повільні.
— Нічого, нічого, — заспокоюючим голосом зауважив Риндін, — це все трапилося лише спочатку. От побачите, зразу ж звикнете, Борисе. Головне — повільність і плавкість рухів.
Він простяг руку і взявся за дерев’яний стояк, що з’єднував підлогу й стелю каюти. Легко підтягшись до нього, Риндін опинився біля стіни. Вздовж неї, як і вздовж інших стін пороблені були дерев’яні поруччя. Тримаючись за них, дуже легко було посуватися в бажаному напрямі. Риндін спинився біля стіни.
— Як бачите, зовсім не важко. Тепер, друзі мої, прошу вас приготувати сніданок. Таку урочисту подію, як утрата ваги, слід відсвяткувати. Я на хвилинку зайду до навігаторської, а ви тут зробіть усе, що треба.
Посуваючись уздовж поруччя, Микола Петрович зник за дверима. Борис Гуро поглянув на Сокола:
— Ну, давайте влаштовуватись…
Роблячи непевні рухи, він наблизився до однієї із стін. Тепер він пересвідчувався, як дотепно сконструював усі дрібниці устаткування Риндін. Дерев’яні поруччя, шкіряні петлі, металеві ручки — все це давало змогу вільно пересуватися в бажаному напрямі.
Щоб перевірити себе, Гуро спробував відпустити поруччя і стати на ноги. Відразу ж він відчув, що каюта повільно обертається навколо нього. Вона гойднулася в один бік, на хвилинку спинилася, гойднулася в другий. Це дратувало. Адже Гуро добре знав, що це — лише своєрідний обман почуття. Насправді гойдався він сам. Але, навіть розуміючи це, він не міг, чесно кажучи, встановити такої дрібниці, де справді був верх, а де низ. Здавалося, не було нічого: ні верху, ні низу. Все переплуталося. Тільки одне лишалося певним: кожної наступної хвилини низ був саме там, де в цю мить були його ноги. От і все.
Гуро знов схопився за поруччя. Здавалося, він ішов вертикально. Але замість підлоги під ногами Бориса була стіна…
— Чортове колесо якесь, — вилаявся він. — Вадиме, вам доведеться скласти гамаки самому, ви ближче до них.
— Гаразд.
Сокіл, який до цього уважно спостерігав усі рухи Бориса, очевидно, робив з його досвіду висновки для себе. Не випускаючи поруччя з лівої руки, він натиснув правою рукою на кнопку в стіні. Відразу обидва гамаки підстрибнули вгору. Складна система тросів і амортизаторів підтягла їх і притиснула до стелі каюти. Стало просторіше.
Тим часом Гуро готував сніданок. Все устаткування каюти було механізоване й автоматизоване. Від легкого повороту рукоятки частина стіни каюти беззвучно впала на важелях вниз, створивши невеликий стіл. В отворі стіни з’явився буфет, де на полицях стояли пляшки дивної форми, коробки і бляшанки з консервами. Пружинисті кільця на столі тримали прибори — тарілки й чашки своєрідної форми. Так само спеціальні пристрої затискували виделки і ножі. Ложок не було зовсім.
Гуро вийняв з буфету дві пляшки, поставив їх у пружинисті кільця на столі. Він оглянув критичним оком стіл:
— Ніби все гаразд. Як вам здається, Вадиме?
— Приємна картина. Зокрема — для мене, бо щось мені дуже хочеться їсти.
— Тільки ось незвично якось, що немає стільців… — додав Гуро.
Але веселий голос заспокоїв його:
— Повірте мені, Борисе, що повітря буде вам за найм’якший стілець. Сідаймо, друзі мої, сідаймо до столу!
Це була дивна, небачена картина. З трьох боків стола у повітрі сиділи три мандрівники Всесвіту. Щоправда, їхні пози не можна було цілком вважати за пози людей, які сидять. Певніше, мандрівники висіли в повітрі, не спираючись ні на що. Але це було так зручно, так вигідно, що через кілька хвилин про стільці ніхто і не згадував. Риндін попередив:
— Тільки без різких рухів, друзі мої. Пам’ятайте — дія дорівнює протидії. Натискуючи на щось, ви відштовхнетесь від речі з такою самою силою.
— Як Борис від стінки, — засміявся Сокіл.
Гуро всміхнувся й собі, згадавши, як його кидало по каюті.
— Ну, починаймо.
Микола Петрович узяв одну з пляшок. Вона була гумова, дивної грушовидної форми. Риндін відкрутив пробку, перекинув пляшку шийкою вниз. З неї не витекло ні краплини, як і слід було чекати. Тоді Риндін підніс її до чашки, що звужувалася в верхній її частині. Він устромив шийку пляшки в чашку і натиснув боки пляшки. Чашка наповнилася вином, видавленим з пляшки. Так само зробив Микола Петрович і з чашками помічників.
— Наш перший тост за щасливий старт із Землі, — урочисто промовив він.
Кожен вийняв з пружинистого затискача скляну трубочку і крізь неї висмоктував вино з чашки.
Першим відірвався Сокіл.
— Дуже смачно. Дуже, — промовив він. — От тільки дратує ця трубочка. Мені значно більш сподобалося б пити вино просто з чашки, без неї.
— Спробуйте, — лукаво відповів Риндін.
Сокіл поклав трубочку просто в повітря. Вона хитнулася кілька разів — і спинилася, звиснувши в повітрі. Гуро з цікавістю стежив засухами Сокола, який підніс чашку до рота, потяг з неї. Його руки здригнулися. Чашка хитнулася.
І в ту ж мить із неї вилетіла червона рідка куля. Коливаючись, вона пролетіла повз Сокола і подалася по каюті.
— Тримай, тримай, — вигукнув Гуро, — вино полетіло!
Куля, коливаючись, пливла в повітрі.
— Ну, ловіть тепер її, Вадиме, бо інакше вона розтечеться по першій-ліпшій речі, — сміючись, сказав Риндін.
Сконфужений Сокіл кинувся навздогін за кулею з вина, але спіймати її було не легко. Від найменшого руху повітря куля відхилялася вбік. Сокіл летів за нею, перехоплюючись руками за поруччя й петлі, але куля, немов жива істота, змінювала напрям, відштовхувана повітрям.
— Ротом, ротом ловіть! — сміявся Гуро.
Сокіл, видимо, розгубився. Різким рухом руки він спробував спіймати кулю, забувши, що це — рідина. Йому пощастило зачепити її. І враз куля зникла. Червоне вино обліпило руку Сокола, швидко розтеклося по ній, по пальцях, під рукав. На сорочці в нього з’явилися червоні плями. Пальці були немов у червоній рукавичці — вино тонким шаром укрило їх.
Черга глузувати була тепер за Борисом Гуро, що він і зробив, не стримуючи веселого сміху. Навіть Риндін засміявся, коли розгублений Сокіл повернувся до стола, витираючи руку хусткою.
— Тепер переконалися, що з трубочкою краще? — спитав Риндін.
Сокіл мовчки нахилив голову. Так, з трубочкою було певніше і безпечніше.
Гуро відкрив бляшанку з консервами. Тут несподіванок не було. Кілька хвилин мандрівники їли мовчки. Нарешті Гуро, який весь час щось обмірковував, звернувся до Риндіна:
— Миколо Петровичу, — сказав він, — значить, ми вже далеко від Землі? Якщо я нічого не важу… Я трохи не розумію, адже Місяць тяжіє до Землі… чому ж не тяжію я?..
— Дуже просто, — відповів Риндін, продовжуючи їсти. — Наше тяжіння до Землі компенсується тією швидкістю, з якою ми летимо. Адже тепер ми пересуваємося в просторі з швидкістю понад одинадцять тисяч метрів на секунду. Це — космічна швидкість. Ми віддаляємося від Землі. Коли наша ракета дедалі прискорювала швидкість, це прискорення створювало для нас перебільшену вагу. Тепер прискорення немає. Ми летимо, або, якщо хочете, падаємо у Всесвіт по інерції, не зменшуючи і не прискорюючи швидкості. І за таких умов тяжіння Землі для нас не існує.
— Ми самі собі планета, — пожартував Сокіл.
— Якщо хочете, то так. Наша ракета, звісно, має власну силу тяжіння. І, коли б ми викинули щось із нашого корабля, це «щось» тяжіло б до нього і летіло б разом з нами — внаслідок однакової з кораблем швидкості цього самого «чогось». Зараз ми нічого не важимо — практично, принаймні. Але теоретичне тяжіння існує і для нас. Наприклад, коли б ми заснули в каюті, вільно повиснувши в повітрі, то відчули б до ранку тяжіння усієї нашої системи. Наші тіла поволі пересунулися б до центра ракети. Вранці ми опинилися б усі вкупі десь посередині каюти. Так само припливли б до центра каюти і всі речі, які ми забули б прикріпити до стіни.
— Складна механіка, — процідив Гуро. — Якось, знаєте, легше воно на старій Землі, хоч там і є вага.
Він змовк і, відсунувши від себе прибор, щось обмірковував. Потім витяг з кишені свою люльку, набив її тютюном. Узяв у рот, витяг сірники…
— Е, ні, — спинив його Риндін. — Мушу нагадати вам про нашу умову. Дві люльки на добу. Ми не можемо витрачати повітря на ваше паління.
— Так я ще ж не перебільшив норми, — відповів Гуро. — Це перша сьогодні. Принаймні, в ракеті.
Він запалив сірника, як завжди вичікуючи, поки згорить його голівка. Але, на його здивування, сірник, як тільки згоріла голівка, погас, хоч на нього ніхто не дмухав. Гуро запалив другий. Цей погас так само швидко. Гуро здивовано поглянув на Риндіна. Він побачив на обличчі Миколи Петровича лукаву посмішку.
— Та що це, зачаровані вони, чи що? — сердито запитав він.
— Цілком нормальна річ для нашого невагомого світу. Сірник за звичайних умов вільно горить лише тому, що нагріте ним повітря підіймається вгору. Воно від нагрівання розширюється, стає легшим, підіймається, звільняючи місце навколо сірника для нового, свіжого, в якому ще не згорів кисень. А тут, у ракеті…
— …нагріте повітря не стає легшим, бо ваги не існує! Воно залишається навколо сірника і не пускає свіжого кисню до полум’я. Ясно, що сірник гасне! — закінчив Сокіл.
— Так що ж мені треба робити? — розгублено запитав Гуро.
З таким дивним явищем уславленому мандрівникові доводилось зустрічатися вперше.
— Я думаю, треба легенько обмахувати полум’я сірника, постачаючи йому в такий спосіб свіже повітря.
— На жаль, у мене всього тільки дві руки.
— Ми допоможемо вам. До речі, тепер ми знаємо, що ви не зможете запалити люльку без нашої допомоги. Значить, можна контролювати, скільки люльок на добу ви палитимете.
Гуро запалив третій сірник, Риндін легенько обмахував його рукою. Полум’я не згасло, а, навпаки, розгорілося яскравіше. Гуро обережно запалив люльку і з насолодою затягся.
Пахучий дим звис у повітрі. Зосереджене мовчання панувало в каюті. Кожен думав про своє. Сокіл, дихнувши диму з люльки, закашлявся. Гуро дивився на нього з усмішкою. Нарешті Сокіл навіть чхнув.
— Будьте здорові, Вадиме, — почав був Гуро — і спинився: від протилежної стіни каюти долинула, як здалося Гурові, луна.
Гуро здивовано поглянув на товаришів:
— Такі акустичні ефекти теж наслідок утрати ваги? Звідки така гучна луна?
Йому відповідали не менш здивовані погляди товаришів. Ні, луну не можна було пояснити нічим!
Гуро вийняв люльку з рота. Спокійно поклав її просто в повітря, де вона й залишилася висіти, погойдуючись і випускаючи з себе тоненьку цівочку диму. Гуро притулив палець до рота — і тихо рушив уздовж стіни туди, звідки долинула дивна луна.
У тій стіні виднілася висока ніша, закрита згори донизу рухомою кришкою, які бувають по американських конторських столах. Всі знали: у ніші стояв удосконалений легкий скафандр з апаратом для дихання. Обачний Риндін узяв з собою в корабель три такі скафандри на випадок потреби працювати на Венері в воді або в атмосфері, непридатній для дихання. Ці скафандри стояли по окремих нішах, закриті кришками.
Гуро наблизився до ніші, прислухався. Тиша. Дві пари очей уважно стежили за його рухами. Сокіл не витримав і спитав:
— Що ви хочете?..
Гуро спинив його помахом руки. Мабуть, у нього були свої власні плани. Тримаючись за шкіряну ручку, він натиснув на кнопку в стіні. Риндін і Сокіл не зводили очей з ніші. Шторка легко впала вниз, відкриваючи нішу.
В ній, як і слід було чекати, стояв скафандр, закріплений пасами. Сірий гумовий одяг з металевим шоломом. Великі скляні вікна шолома мертво дивилися на мандрівників. Крім скафандра, в ніші не було нічого.
Але Гуро і не шукав нічого. Все так само тримаючись за ручку в стіні, він натиснув ще одну кнопку. Яскраве світло електричної лампочки залило нішу.
За великими скляними вікнами шолома стало видно чиєсь молоде обличчя. Невідома людина широко відкритими очима дивилася на мандрівників, — людина, що ховалася досі в скафандрі.