Василь Рижко відчув неприємну слабість у ногах. Він закусив губу і поглянув на Гуро й Сокола. Вони вже були в скафандрах і тепер одягали шоломи. А він ще стоїть!.. Швидше, швидше одягатися!
Тут, у ракеті, це було дуже легко — адже скафандр і навіть металевий шолом нічого не важили. Ось уже все тіло в скафандрі… ось одягнено й шолом. Дотепний пристрій давав змогу загвинтити шолом зсередини, без сторонньої допомоги. Так. Тепер ще раз повернути оцю ручку, як показував Василеві ще позавчора Гуро… готово! До шолома почав надходити кисень з циліндрів на спині, заряджених оксилітом. Так звалася чудесна хемічна речовина, що забирала з повітря всередині шолома вуглекислоту і шкідливі залишки дихання людини, а замість них виділяла з себе кисень.
Крізь товсте, але бездоганно прозоре скло шолома було добре видно, як Гуро наблизився до дошки керування повітряними апаратами й виключив усі приладдя. Сокіл і Василь Рижко почули знайомий голос Бориса Гуро:
— Навіщо витрачати повітря? Однаково його витягає крізь отвір космічна безодня!
Звуки голосу вражали: його, здавалося, було чути крізь товсті стінки шолома. Як це могло бути? Втім, Василь не задумувався над цим. Його увагу прикувала маленька тремтяча стрілка барометра-анероїда, що висів на стіні каюти. Ця стрілка, що показувала тиск повітря в каюті, раптом стрибнула ліворуч. Вона мчала повз цифри, залишаючи їх позаду одну по одній. Василь Рижко із страхом дивився на неї: стрілка своїм швидким рухом показувала, що повітря в каюті вже майже не залишалося, воно цілком виходило крізь отвір у стіні ракети… Ось уже стрілка спиняється, спиняється, вона зовсім близько до нуля… вона здригається — і спиняється остаточно. В каюті, де щойно точилася жвава розмова, зовсім не залишилося повітря. Порожнява, холодна мертва порожнява…
Василь помітив, як опух його скафандр. Рукава роздулися так само, як і штани, мов їх розпирало зсередини. Та так воно й було, бо всередині скафандра залишався нормальний тиск. З мимовільним почуттям страху Василь помацав пальцями тканину скафандра: а що, як вона не витримає й розірветься? Що тоді? Негайний кінець…
І знов почувся голос Гуро:
— Рекомендую товаришам увімкнути електричні грілки, бо так можна й замерзнути. Василю, ти не забув, як керувати грілкою?
Губи юнака мимоволі відповіли — зовсім автоматично:
— Ні…
— Нагадую тобі, все ж таки: на підборідді твого шолому є маленька рукоятка. Вона повертається праворуч. Далеко не відвертай, бо зразу стане надто жарко. Краще поволі. Ач, як температура впала! Ртуть у термометрі замерзла!..
Справді, в скляній кульці термометра ртуть лежала на самому дні нерухомою змерзлою грудкою.
Василь негайно повернув рукоятку грілки. Приємне тепло розтеклося по скафандру. І знов юнак подумав: як це він чує голос Гуро? Адже справа не тільки в тому, що їх відокремлюють товсті стінки шоломів. Це ще так-сяк. Але, крім того, з каюти зникло геть усе повітря. А саме повітрям поширюються звукові хвилі. Немає повітря — значить, і звуки поширюватися не можуть… як же…
— Бачите, Вадиме, як чудово працюють установки? А ви ще побоювалися, що в порожняві радіохвилі поширюватимуться гірше. Он, як чудесно чути!
Це знов лунав голос Гуро. А ось відповідає йому Сокіл — і знов Василь чує все:
— Так, працюють бездоганно. Честь і хвала Миколі Петровичу — це теж була його думка, пристосувати до наших шоломів ці малесенькі радіоустановки. Втім, мене цікавить, чи й досі нашу ракету обстрілюють оті кляті метеорити? Хоч я певен, що це був один якийсь небесний мандрівник, оточений, можливо, лише хмаркою тонкого небесного ж таки пороху. Перший удар, що пробив стіну ракети, — це удар самого метеорита. А далі ми чули вже легенькі удари дрібних порошинок.
— Цілком правильне міркування. Проте, чи не час вам братися до роботи? — прозвучав знайомий голос академіка Риндіна. — Я ось уже кілька хвилин прислухаюся до ваших розмов і все ніяк не почую того, що мене найбільше цікавить: де саме пробило стіну, яка дірка, як ви її закриваєте?
Василь потроху остаточно опанував себе. Спокійні, упевнені голоси його супутників свідчили про те, що навіть у цьому випадку, який здавався Рижкові таким небезпечним і страшним, — навіть тут не було нічого дивного і непередбаченого. Ось Гуро відчинив двері з великої каюти до проходу між зовнішньою і внутрішньою стінами ракети, ось він пішов праворуч, а Сокіл, навпаки, ліворуч. Василь хотів і собі йти за ними, але почув голос Миколи Петровича. Академік немов бачив кожен його рух:
— Василю, вам треба залишитися в каюті. По-перше, ви недосить добре знаєте ходи між стінами, по-друге, вам доведеться стежити за приладами. Залишайтеся, хлопчику, тут.
Гуро тим часом пробирався темним коридором, шукаючи пробоїну в стіні. Очевидно, вона була десь спереду. Яскраве проміння його електричного прожектора, що висів у нього на грудях, намацувало всі підозрілі місця. Гуро добре знав, що з другого боку назустріч йому простує Сокіл, знав, як стежить за рухом ракети Риндін. Знав він і те, як чудово передбачив усе старий академік, геніальний конструктор небесного корабля. Але все-таки саме тут, у цьому вузькому коридорі, Гуро відчув щось подібне до страху. Звідки взялося це почуття?..
Ось ліворуч, за супермагнієвою стінкою, міститься їхня каюта. Трохи далі починається навігаторська рубка. Там сидить Микола Петрович. А в загальній каюті — той хлопець, Василь Рижко. Там, в обох каютах — світло. Там, хоч і немає зараз повітря, але все ж таки є життя. А праворуч?.. Праворуч, за двома шарами вовни і гуми, за зовнішнім шаром полірованого супермагнію — там мертва космічна безодня. Мільйони і міліарди кілометрів в усі боки. Порожнява, незнана порожнява космосу, що в ній лине їхній корабель. Як сказав Микола Петрович?.. «Аргонавти Всесвіту»?.. Так, так…
І раптом Гуро спинився. Швидким рухом він виключив прожектор. Так, ось пробоїна. Крізь неї спокійним світлом сяє яскрава жовтувата зірка. Чудесне видовище — чорний небосхил, і на ньому оця зірка, як великий діамант. Забувши про своє безпосереднє завдання, Гуро наблизився до пробоїни, нахилився і, майже затуляючи її своїм шоломом, зазирнув у чорну безодню.
Вперше він відчув якусь непевність у рухах. Його обличчя відділяло від міжпланетної порожняви лише товсте скло вікна його шолома. Дивно і страшно було думати, що за тим склом — температура абсолютного нуля, ніщо, таємнича порожнява космосу. І мисливець із захопленням дивився крізь пробоїну.
Тепер він бачив не саму лише велику зірку, яку він помітив спочатку. Чорна глибина була, здавалося, засипана іскрами і вогниками. Це не були земні зірки, до яких звикло око кожної людини. Вони не миготіли, не тремтіли, не коливалися: кожна сяяла рівно і кожна світилася своїм кольором. Око не встигало відзначити всі ті кольори; вони, не змішуючись, палали кожен сам по собі, сплітаючись у барвисті казкові візерунки; мисливцеве око пробігало по них, зупиняючись мимоволі на великих сліпучих зорях, що сяяли холодним спокійним світлом далеких гігантських світів.
Мисливцеві не зразу пощастило знайти кілька знайомих сузір. Та й то — хіба це були ті нескладні комбінації кількох зірок, до яких віддавна звикло людське око, відділене завжди від чудових картин Всесвіту товстим шаром земної атмосфери? Ті великі зірки були всього тільки канвою сузір’я. Космос вишив тепер на ній примхливі і вибагливі узори, що відрізняли нове сузір’я від його старої звичної форми не менше, ніж багатобарвна картина відрізняється від сухого малюнка олівцем.
Захопленими очима Гуро знаходив ці забарвлені новими незліченними фарбами невідомих йому зірок старі контури сузір. Ось виразний хрест Лебедя, ось недалеко від нього неправильний чотирикутник Ліри. Ще далі — вигнутий, наче готовий до стрибка, Дракон, біля якого, майже в звиві його тіла, починалася така знайома з дитинства витягнута каструлька Малої Ведмедиці.
І знов неприємний холодок пробіг по руках і ногах мисливця. Що це за дивне почуття непевності і чогось навіть близького до страху? Адже такі відчування були надзвичайно рідкими для Гуро, уславленого своїми залізними нервами. Де причина? Тренована слухняна пам’ять мисливця немов перегортала перед ним сторінки книги його життя, шукаючи щось подібне до цього відчування. І ось одна зі сторінок затрималась, застигла перед очима мандрівника.
Темна крижана ніч. Глибоке синє небо, усипане зірками. Під полоззям саней рипить і дрібним порохом розсипається сухий сніг. Людина на санях жене собак. Через кожні двадцять-тридцять метрів людина сходить із саней і біжить поруч з ними, щоб зігрітися. Собаки, сани, людина — і все. Більш немає нікого і нічого, крім снігу й морозу на сотні кілометрів навколо. Був ще один товариш, але він умер по дорозі. Гуро залишився сам. І тоді, вперше на віку, він зрозумів, що таке самотність серед снігових просторів, серед морозного мовчання льодового безкраю.
Тепер стало ясно: неприємний холодок, який відчував зараз мандрівник, був спогадом тієї ночі. Як і тоді, Гуро тепер відчував гостру самотність, відрізаність від усього живого.
Гуро криво всміхнувся: всі оті думки, почування і спогади — все це було негідне його загартованих нервів. Звісно, він разом з ракетним кораблем відрізаний від Землі і її життя, він мчить у холодному міжпланетному просторі, але мчить для того, щоб побачити нове життя незнайомої досі планети, щоб повернутися потім назад, на Землю. А головне, він мчить не сам-один, а з своїми самовідданими товаришами. Про яку ж самотність може йти мова? Думати про це — значить лише витрачати даремно час. Швидше до роботи, час не жде!
Він ще раз подивився крізь пробоїну на казкові чарівні вогники зір і знову включив прожектор. Так, роботи вистачить. Пробоїна була завширшки з дециметр. Нерівні, наче розірвані краї пробоїни показували напрямок, в якому вдарився об ракету метеорит. Але — де ж він? За всіма ознаками, метеорит мусить бути десь тут, усередині, між зовнішньою і внутрішньою стінками ракети.
Яскравий промінь прожектора побіг уздовж стінок, шукаючи небесного гостя. Але знайти його було не так легко. В цьому Гуро пересвідчився за кілька секунд. Перерізаний підпорками й переділками, коридор між стінками тягнувся в усі боки. Метеорит міг вільно проскочити куди завгодно.
Зрештою, це другорядна справа — шукання метеорита. Треба якнайскоріше заходитися залатати пробоїну. Щодо цього, то недаремно обачний Микола Петрович приготував скриньку «негайної технічної допомоги». Треба братися до неї.
— Вадиме! Вадиме! — гукнув Гуро. — Давайте сюди скриньку допомоги.
— А що, знайшли пробоїну? — почув він голос Сокола, хоч і не бачив його.
— Так. Несіть сюди скриньку. Миколо Петровичу, зараз залатаємо.
З темряви показався силует Сокола. Правдивіше — його скафандра. Білий промінь прожектора прорізав темряву і схрестився з променем прожектора Гуро. Фантастичні фігури двох мандрівників Всесвіту нахилилися коло пробоїни, розглядаючи її. Метеорит, очевидно, ударив з великою силою. Він пробив, як куля, чотири шари: супермагнію, вовни, гуми і електрично обробленого свинцю. І, нарешті, тонкий шар металу, до якого кріпилася в цьому місці переділка.
— М-да… — промурмотів Сокіл. — Це був удар!
Акуратно він виміряв діаметр пробоїни. Дев’ять з половиною сантиметрів. Потім промінь його прожектора освітив скриньку, знайшов у ній щось подібне до величезної плескатої пробки. Так само пильно Сокіл виміряв цю пробку.
— Ні, тонша на сантиметр…
Він узяв другу, виміряв її:
— Підхожа!..
Пробка ця була трохи конічної форми. Тоншим кінцем Сокіл устромив її в пробоїну. І зразу ж вона втиснулася в пробоїну сама — майже на третину. Гуро здивовано спитав Сокола:
— Що це? Наче хтось потяг її зовні.
— Вплив порожняви. Космічної порожняви. Вона висмоктує з нашої ракети всі залишки повітря і газів.
— Але барометр уже давно показав нуль.
— Це нічого не значить. Певна кількість газів збереглася ще в наших речах. Навіть і в металевих, не кажучи вже про тканини. От цей газ порожнява й висмоктувала. А зараз замість газів вона втягла в пробоїну пробку.
За скринькою, принесеною Соколом, тягся м’який електричний кабель. Сокіл витяг зі скриньки якийсь невеличкий прилад, з’єднаний шнуром із скринькою, приставив прилад до пробки, повернув вимикач. І зразу ж прилад почав стрибати, битися в його руках, як жива істота, вдаряючись об пробку. Це працював електричний молоток. Частими дрібними ударами він уганяв пробку в пробоїні, щільно закриваючи її. Через півхвилини Сокіл виключив молоток. Пробка ввійшла в пробоїну цілком.
— Тепер заварити краї…
Другий прилад опинився в руках Сокола. Він нагадував знайоме приладдя для автогенного зварювання. Сокіл включив його. Спалахнув сліпучий вогняний язик. Легкими рухами Сокіл обводив приладом навкруги країв пробки. І там, де проходив вогняний язик, — метал пробки розтоплювався і заливав стінку ракети, розпливаючись по ній. Пробка зварювалась з металевою стіною. Ця операція потребувала так само небагато часу.
Василь Рижко, що покірно залишався в центральній каюті, раптом почув голос Гуро:
— Миколо Петровичу, уже можна включати повітряні апарати! Пробоїну ми закрили.
Але спокійний голос Ринді на заперечив:
— Рано ще, Борисе, бо двері до коридорів незачинені. У нас не так багато повітря, щоб викидати його даремно. Повертайтеся назад, зачиняйте двері і тоді вже пускайте.
Василь тим часом з цікавістю вивчав свій скафандр. Зроблений він був дуже продумано й дотепно. Товстий шар якоїсь невідомої Василеві міцної тканини, насиченої гумою, вільно облягав руки, ноги й тулуб. Зовні цей шар був укритий ще тонесенькою металевою сіткою, що, мабуть, мала захищати тканину від ударів, пошкоджень тощо.
Великий круглий шолом з товстими скляними вікнами пригвинчувався до металевого ж кільця навколо шиї; кільце вільно лежало на плечах людини. Кілька трубок з’єднувало шолом з апаратами для дихання. Головні апарати прикріплені були за спиною, як ранець. Але частина містилася й спереду: то були резервні балони з оксилітом.
Якраз на грудях прикріплений був електричний прожектор, що кидав свій блискучий промінь просто вперед, незалежно від стану людини, яка вільно могла нахилятися і знов випростуватися, — промінь однаково був скерований уперед.
Руки вільно рухалися в рукавах скафандра. Пальці майже зовсім не відчували рукавичок з такої самої тканини, як і скафандр, але значно тоншої. Василь зовсім легко навпомацки знаходив потрібні йому речі. Він зразу, наприклад, знайшов ту саму рукоятку електричної грілки, яку включити порадив йому Гуро. Грілка ця була, мабуть, всередині тканини костюма. Бо тільки-но включив її Василь, як приємне тепло ніжно розлилося по всьому його тілу — від кінців пальців на руках до нігтів на пальцях ніг.
Що дуже схотілося знайти Василеві — це радіоустановку в скафандрі, яка давала змогу розмовляти з товаришами. Адже в шоломі мав бути мікрофон і телефон, якщо не гучномовець. Це Василь розумів добре — недаремно ж він мав славу досвідченого радіоаматора. Але знайти все це йому не пощастило — очевидно, тому, що всі ці речі, як і ціла установка, були дуже маленькі і добре сховані в стінках шолома.
Раптом знову відчинилися двері. В них з’явилися фантастичні скафандри Гуро й Сокола. Гуро акуратно зачинив двері, що автоматично притиснулися до стіни блискучими кривими важелями, перевірив іще раз, чи немає де щілинки. Потім він повернувся до Василя:
— Скучив, хлопчику? — ласкаво, хоч трохи й іронічно пролунав його голос. — Ну, нічого, вже кінець. Вадиме, впускайте повітря. Хочеться вже зняти цей костюмчик…
Василь захоплено стежив, як лився до каюти потік синюватої рідини з трубки балона із стисненим рідким повітрям. Рідина ця наче вибухала, вона розплескувалася в усі боки, перетворюючись відразу на хмарку пари, що повільно танула. Стрілка барометра поволі поверталася назад, до показників нормального тиску. Але тепер вона не поспішала, як раніше, вона мляво проходила поділи циферблату, ледве пересувалася.
— Скільки вже? — почувся голос Риндіна.
— Сімдесят, Миколо Петровичу.
— Зараз прийду до вас.
— Я одного не розумію, товаришу Соколе, — проговорив Василь. — Нібито внутрішнє приміщення ракети герметично закрите від тих коридорів, що відділяють його від зовнішньої стінки…
— Ну?
— А метеорит пробив лише зовнішню стінку…
— Так що?
— Значить, крізь дірку могло пройти лише те повітря, що було між зовнішньою і внутрішньою стінками ракети, в тих коридорах. З внутрішніх герметично закритих приміщень повітря не мусило б вийти… А воно весь час виходило… і свистіло… Як це так?
— Причини цього в тому, що герметичність — поняття дуже неточне. Для земних умов наші внутрішні приміщення закриті герметично і повітря не може проходити крізь двері тощо. Адже тиск повітря в коридорах між стінками мало чим відрізнявся від звичайного, бо люки зовнішньої стінки закриті вже зовсім, абсолютно герметично. А коли метеорит пробив дірку в зовнішній стінці, то в коридорах тиск відразу упав до нуля. І внутрішні наші, так звані, герметичні запори почали пропускати повітря. Дуже повільно, але й цього було досить, бо надто великою стала різниця тиску. Коли б не герметичність запорів, то повітря з середини ракети вийшло б відразу і ми не встигли б навіть одягти скафандри… Але ось і Микола Петрович.
Двері навігаторської рубки відчинилися. На порозі стояв Микола Петрович. Його обличчя було похмуре, брови зсунулися. Він щось говорив, але не чути було, що саме, бо мікрофон залишився в навігаторській рубці. Жестом Риндін показав: геть скафандри!
Швидкими рухами його супутники зняли шоломи, з приємністю втягаючи на повні груди свіже холоднувате повітря, що пахло морозом. Та й у каюті було дуже холодно, мабуть, градусів із п’ять нижче нуля: обігрівання ще не встигло як слід підняти температуру після зникнення повітря.
— Що трапилося ще? — збентежено запитав Сокіл.
Голос Риндіна звучав дуже спокійно — так підкреслено спокійно, як буває це в час великої небезпеки. Академік пощипував свій вус:
— Метеорит збив нас зі шляху.
Три стривожені обличчя дивилися на Миколу Петровича, який покручував сивий вус і говорив далі так само спокійно:
— Від удару метеорита, скерованого спереду назад, ми втратили певну частину швидкості. Але удар був не прямий, а трохи збоку. Його сила склалася з інерцією нашої ракети, і корабель від цього трохи змінив напрямок руху.
Василь помітив, як дрібно-дрібно тіпалася права брова Риндіна. Крім підкресленої штучної спокійності тону голосу, це було єдиною ознакою того, що Риндін був збентежений.
— Що ж тепер робити? — запитав Гуро.
— Я ще не знаю. Ракета летить кудись убік… Не до Венери, а, я думаю, до Меркурія чи ще кудись всередину Сонячної системи, притягувана Сонцем. Я ще не перевірив остаточно…