— Ракета застряла задньою частиною!..
— Стабілізатори цілі й непошкоджені!..
— У правої дюзи пом’ятий один бік!..
Василь говорив ці уривчасті фрази, час від часу, повертаючи перед тим маленький вимикач у себе на грудях. Щоразу вимикач включав переносний передавач у нього на спині. Радіохвилі несли його слова до ракети, де уважно слухав біля гучномовця Микола Петрович. Так, Василь разом із Соколом і Гуро не міг розповісти нічого втішного академікові… Ракета, впавши на поверхню Венери, котилася по скелях. Про це свідчили всі ці пошкодження. Правда, вони не були великі, не були загрозливі — адже зовнішня стінка ніде не була пробита. Проте, зім’ятого було чимало.
Тепер корабель лежав у кам’яних обіймах. Повернення додому, на стару рідну Землю, перетворювалось в складну проблему. Розв’язати її буде напевно не легше, ніж знайти елементи, по які вони прилетіли сюди.
Троє людей у скафандрах обходили ракету, вивчаючи стан, у якому опинився їх корабель. Це була перша вилазка Сокола й Василя. Гуро поводився, як людина, що вже знає дещо на Венері. Він розповів товаришам про зустрічі з комахами, з павуком тощо. Проте, і без цієї розповіді мандрівники звернули б увагу на те, що поверхня Венери була густо населена комахами. Вони кишіли, роїлися всюди.
— Можливо, наше міжгір’я чомусь особливо подобається комахам?.. Може, це найулюбленіше їхнє місце? — задумливо сказав Сокіл. — Інакше — чим це пояснити?..
Досвід нічних пригод і зустріч Гуро і Риндіна з тим павуком не минули марно. Всі троє товаришів були озброєні. Гуро рішуче сказав перед виходом з ракети:
— Треба бути готовими до небезпеки.
Сам Гуро взяв свою улюблену автоматичну гвинтівку, у магазині якої ховалося тридцять зарядів, тридцять сталевих смертоносних джмелів, готових першої-ліпшої хвилини вилетіти туди, куди їх скерує міцна рука мисливця. Василь був озброєний теж автоматом на двадцять п’ять зарядів. І лише Сокіл, і без того навантажений знаряддям геолога — молотком, киркою, лопаткою, — обмежився тільки великим пістолетом, що висів на його поясі в шкіряній кобурі.
Спочатку було вирішено так: зважаючи на те, що вода ще не зійшла цілком, мандрівники лише оглянуть, в якому стані опинився ракетний корабель, і відразу повернуться назад. Але потім Микола Петрович погодився-таки на попередній варіант, погодився, щоб мандрівники хоча б трохи ознайомилися з районом, куди потрапив корабель. Василь узяв із собою переносний передавач; а що постійний передавач на ракеті при падінні трохи зіпсувався, розладився, то Микола Петрович умовився:
— Розмовляти з вами, друзі мої, я не зможу. Тільки слухатиму те, що розповідатиме мені Василь. Якщо ж мені потрібно стане, щоб ви негайно повернулися, то я зроблю один за одним два невеличкі вибухи. Це буде сигналом негайного повернення. А тепер ідіть. Бажаю успіху!
Ледве вийшовши за двері ракети, ледве ступнувши на вогкий ще від недавнього дощу ґрунт Венери, — мандрівники спинилися, вражені. Спинився навіть Гуро, що вже виходив раз із корабля. Адже тоді картина була не такою. Ні, не такою!
Злива освіжила всі фарби краєвиду, примусила їх блищати всіма кольорами веселки. Очі мандрівників, звиклі до сутінок каюти, звиклі до одноманітних сіруватих фарб усього, що було з ними на кораблі, — мимоволі заплющувалися тепер під склом шоломів, засліплені буйною барвистістю незайманої природи чудесної планети. Ніде й ніколи, навіть по найкращих ботанічних садах, не міг би ніхто побачити такого. Венера була дійсно велетенською суцільною оранжереєю з теплим і вологим повітрям під її хмарним дахом!
Велетенські вічнозелені дерева, подібні до араукарій, підносили високо вгору яскраві шапки свого верховіття, що похитувалося під подувами вітру. Здавалося, чути було шелестіння їх великого лускуватого листя, серед якого виднілися здоровенні шишки завбільшки з дві-три людські голови. Ось з найближчої араукарії відірвалася одна з таких шишок. Величезна коричнева куля пролетіла в повітрі, ламаючи на своєму шляху гілля, і покотилася схилом повз ракету.
Василь мимоволі відступив на крок і озирнувся: чи не готує ще якесь дерево отакий несподіваний подарунок, здатний убити на місці необережну людину?..
Великий незайманий ліс оточував ракетний корабель з усіх боків і тягся аж до самого обрію. Де-не-де понад лісом височіли зелені волохаті шапки араукарій на довгих струнких стовбурах. Іноді виднілися яскраві довгасті конуси якихось рідних братів земних кипарисів, і високо підносилося, похитуючись у прозорому повітрі, розлоге віялоподібне листя своєрідного й красивого дерева, що нагадувало рідке на Землі дерево гінгко. Високі стовбури араукарій стояли оддалік один від одного; і майже весь простір між ними вкривали густі, непролазні хащі рослин, які майже нічим не відрізнялися від пальм.
І справді, це були справжні цикадеї з їх товстими невисокими стовбурами, вкритими великою лускою. Просто зі стовбурів цикадей буйною розлогою мітлою розходилося в усі боки довге пір’ясте листя, переплітаючись із сусідами, ледве знаходячи собі місце. Через кілька хвилин звикле око вже почало відрізняти цикадеї від їх сусідів — доісторичних бенетитів, теж схожих на пальми, але з листям то пір’їстим, як у цикадей, то простим і рівним.
Ще нижче, під пір’їстими мітлами цикадей, в густій вологій тіні розкинулися хащі папоротей найрізноманітніших форм. Під їх примхливо розрізаним, як найтонше мереживо листям не росло вже нічого, бо ті рослини утворювали на ґрунті Венери постійну темну ніч, забираючи своїм листям останні рештки сонячного світла.
Але й тут, у густій темряві, було своє кипуче життя. Міріади комах метушилися тут, полюючи одна на одну, борючись, виконуючи всесвітній закон боротьби за існування. Василь сказав Соколові чисту правду під час розмови про дракона, що зазирав у вікно ракети: юнак таки дуже не любив комах. І тепер, після того, як він пересвідчився, яке поширене комашине населення Венери, Василь з радістю, задоволено дивився на свої гумові чоботи, вкриті металевою сіткою, на міцні непроникні рукавички, на цупкий скафандр. Все це дозволяло йому уникати безпосереднього доторкування до огидних комах, якими були переповнені й кущі, і дерева, і самий ґрунт. Ніколи і ніде не бачив Василь такої незліченної сили представників комашиного царства!..
Хащі навколо мандрівників стали зовсім непролазними. Доводилося час від часу навіть удаватися до сокири, що її захопив із собою Гуро: мисливець зробив висновки з ранішньої прогулянки з Риндіним.
Ось Гуро спинився і поклав руку на плече Сокола:
— Щось подібне до цього довелося мені бачити в Австралії, — мовив він.
І його голос, переданий передавачем шолома і прийнятий приймачами Сокола й Василя, звучав для мандрівників так близько й природно, що, здавалося, і не було зовсім на їх головах металевих шоломів з великими скляними вікнами.
Василь здивовано поглянув на Гуро: до чого тут Австралія? Проте, Гуро вже продовжував, немов пригадуючи:
— Отакі само непролазні хащі… Правда, не з таких рослин, але не менш густі й дикі. Там називають це — скрьоб. І новака завжди попереджають, щоб він не пробував ходити сам до скрьобу, бо навряд чи пощастить йому викараскатися назад…
Незайманий ліс спускався схилом униз, до дна міжгір’я, де лежала ракета. Безумовно, це було старе річище якоїсь річки. Згори звисали великі скелі, по яких де-не-де окремими кущами й деревами зеленіли рослини. Але дедалі нижче дерева зникали, залишалися спочатку тільки цикадеї, а потім і самі папороті. Внизу було вогко й темнувато порівнюючи з світлом тут, на горі.
Ракетний корабель скотився сюди згори, перекидаючись по скелях і ламаючи, очевидно, на своєму шляху дерева. Його слід було видно: поламані пальми, кілька зламаних кипарисів, подавлена папороть, що лише тепер починала розкривати своє різьблене листя, освіжене дощем.
Тепер ракета лежала, затиснута між двома скелями в самому низу міжгір’я. Дві сірувато-зелені скелі стояли під кутом одна до одної; ракета немов навмисно втиснулася поміж ними задньою частиною. На її почорнілих від нагрівання боках яскраво виднілися свіжі подряпини: це були сліди скель.
— Застряли!.. — висловив загальну думку Сокіл, оглядаючи ракету. — І як то доведеться витягати її звідси?..
Гуро похитав головою в шоломі, і від цього шолом дуже чудно хитнувся й собі, але разом з верхньою частиною цілого скафандра. Це було так смішно, так незграбно, що Василь не стримав усмішки. Недоладна потвора з круглим шоломом замість голови — і це спритний, моторний мисливець і мандрівник Гуро!
— М-да, нелегко буде, — сказав нарешті Борис, — мабуть, доведеться і висаджувати скелі, хоча б частинами. Іншого способу не бачу. Так застряла, що ай-яй!..
Він зробив такий помах рукою, наче хотів почухати потилицю.
Рука спинилася, доторкнувшись до шолома. І Василь знову всміхнувся: нелегко людині звикати до нових умов, до перебування весь час у скафандрі. Проте, в нього несподівано виникла важлива думка. Він ще раз озирнувся на ракету. Навіщо висаджувати скелі? Можна ж…
— Товариші, — вигукнув Василь. — Є інший спосіб, не висаджуючи скелі!..
Сокіл і Гуро обернулися до нього. Їхні очі запитливо дивилися крізь скляні вікна шоломів на експансивного юнака. Але той провадив далі:
— Подивіться, куди скерована ракета? Куди дивиться її ніс? Га?
Два шоломи слухняно повернулися знов до ракети. Нижня частина її була стиснута скелями. Але вся вона лежала на ґрунті під кутом. Ніс її скерований був угору.
— Хіба це не нагадує вам трамплін? — радісно говорив далі Рижко. — Так, так, звичайнісінький трамплін, як ото бувають по гімнастичних залах. Ви тільки уявіть собі, як це буде. Ракета скерована вгору під кутом. Якщо Микола Петрович дасть вибухи потрібної сили, цілу серію вибухів, то ракета полетить угору по дотичній до ґрунту. Полетить саме так, як піднімалася вона з поверхні озера на Землі. І все. Не треба нічого висаджувати, це ж однаково, як естакада. Факт!
І знов дві голови в шоломах повернулися до ракети, немов зважуючи те, що говорив Рижко та перевіряючи його висновки. Потім шоломи повернулися один до одного, один з них хитнувся так само незграбно, як і раніше. А після цього шолом повернувся до Рижка, міцна рука потиснула його руку, і суворий голос Гуро проговорив:
— Хлопчику мій, я не шкодую, що ти опинився в нашій ракеті!
Його сірі, холодні взагалі очі цього разу дивилися на Рижка з помітною і незвичною ласкою.
— Так, Василю, це чудесна думка! — відгукнувся й Сокіл. — Обов’язково треба буде її здійснити. Сьогодні ж таки обговоримо її з Миколою Петровичем.
От тепер Василь розгубився. Він відчув, як кров заливає його обличчя, шию, заливає спину, спускається нижче, нижче… Як чудово, що крізь скляні вікна шолому це однаково непомітно!..
Вони ішли далі. Дійшовши до підніжжя скелі, на якій був установлений прапор, Гуро на хвилинку сів на скелю й озирнувся назад. Це було дивне видовище, фантастичне самим своїм змістом.
На невеличкому клаптику ґрунту, у вузькому і глибокому міжгір’ї зібралися представники різних епох розвитку живої природи разом з найудосконаленішими зразками здобутків людської техніки.
Високо вгорі тягся густий ліс, незаймані хащі юрського періоду, де вільно зростали, зеленіли й буйно квітли рослини, яких уже не бачить і ніколи не побачить живими стара Земля. На Землі вони давно-давно вже вимерли, віддали своє місце в житті іншим видам, знайомим сучасному людству. Серед тих незайманих хащів напевне ховалися дикі небачені тварини, потворні дракони, ящери, птахи. Десь там, у хащах, вони сиділи, чекаючи на ніч, чекаючи на свої майбутні жертви.
Первісні скелі спускалися від лісу сюди, ближче до яру. На них сиділи під великим червоним прапором з золотими серпом і молотом люди — троє людей у скафандрах і з зброєю в руках, готові захищатися, щоб мати змогу виконати свої завдання. Виблискувало товсте скло шоломів, матовими плямами грало світло на чорно-блискучих дулах гвинтівок.
А ще нижче, серед скель, нерухомо лежала довгаста металева сигара, міжпланетний космічний ракетний корабель аргонавтів Всесвіту, — найостанніше досягнення людського розуму, що принесло сюди, на чужу й далеку планету, перекинуло в хащі юрського періоду чотирьох представників людства, представників найкращої частини цього людства — радянського суспільства.
Араукарії, цикадеї, бенетити — і автоматична тридцятизарядна гвинтівка! Доісторичні потвори, дракони, ящери — і ракетний міжпланетний корабель! Справді, це була вдячна тема для поета!..
Всі відчували це — і ніхто не здивувався, коли Сокіл замріяно сказав:
— Яка чудова картина! Наче в фантастичній Уелсовій машині часу ми спустилися вниз, у невідомі надра земного існування життя — і тепер дивимося на те, чого ніколи не бачила жодна людина. Дикий, буйний, страшний краєвид — як він все-таки приваблює око! Хочеться дивитися, дивитися без кінця, вбираючи в себе якнайбільше, заповнюючи кожну клітинку пам’яті…
Шолом Гуро повернувся до Сокола. З хвилину мисливець придивлявся до товариша. Крізь товсте скло Гуро бачив замріяне обличчя Сокола. Геолог був лірично настроєний. І іронічний голос Гуро вплинув на нього, як душ холодної води:
— Здається, один мій знайомий ще на Землі ніяк не міг відірватися від земних краєвидів. Ледве сльози стримував. А коли я сказав йому, що, на мою думку, перед нами розгорнуться ще цікавіші краєвиди, закипів. Чи не пам’ятаєте ви такого випадку? І хто мав рацію?..
— Ну, гаразд. Мали рацію ви. Але знов-таки кажу, — непоетична у вас душа, Борисе. Душа сухаря, — відповів напівсердито Сокіл.
— Щодо душі, заперечую, — зауважив Василь. — Це стара термінологія. Факт! Душа, як кажуть, це — пара. І більш нічого. Навіть у найкращого поета.
— Тоді у Бориса це навіть не пара, а якийсь чорний дим! — вже й собі жартівливо відгукнувся Сокіл.
— Гаразд, хай буде дим, — спокійно погодився Гуро. — Але ходімо, бо нам треба роздивитися навколо. Рушаймо за мною!
Один за одним мандрівники рушили вгору між великими, мокрими ще від недавнього дощу скелями. Соковите листя папороті хрустко ламалося під ногами. Чоботи час від часу грузли в зогнилому листі, що встилало ґрунт. Гуро уважно придивлявся: йому дуже хотілося показати товаришам щось подібне до того потоку комах, який вони з Миколою Петровичем зустріли першого разу. Але, очевидно, це було і за умов Венери рідкісним видовищем. Щоправда, комах вони бачили дуже багато. Навіть зазнали нападу тих самих летючих комах, що нападали тільки в тіні і боялися світла. Проте, ці комахи водилися лише по схилах міжгір’я. Вище, ближче до рівної поверхні, їх уже не було: мабуть, тут для них було надто сухе повітря, хоч воно й було взагалі, як усюди на Венері, насичене парою, немов у оранжереї.
Тепер Гуро посувався вперед швидкими, але розміреними кроками, весь час тримаючи напоготові свою гвинтівку і уважно поглядаючи в усі боки. Він вибирав дорогу між кущами, іноді відламуючи гілля і складаючи з нього на дорозі хрести. Василь, що так само тримав гвинтівку напоготові, почув його тихий голос:
— Треба забезпечити собі можливість швидкого повернення додому, щоб не блукати потім. Я дуже радий, що нам ніщо не перешкоджає, Вадиме. Але — дивно, чому ми не бачимо нічого схожого з вашими юрськими потворами? Де вони всі поділися? Скільки я пригадую всі міркування — і ваші, і ваших товаришів-геологів, — тих тварин тут мусило б бути чимало. А ви послухайте — тут навіть тихо, якщо не зважати на дзижчання комах…
Всі прислухалися. Справді, тихо. Нічого, крім одноманітного шелесту листя, рівних подувів вітру, що хитав верховіття дерев, та настирливого дзижчання комах. Сокіл задумливо відповів:
— Не знаю… Може, населення Венери не любить денного світла й показує себе лише вночі?..
Ніхто нічого не відповідав йому. Бо Гуро враз спинився і, стискуючи гвинтівку, прислухався. Тепер почули це всі: десь далеко щось гуркотіло. Це нагадувало гуркіт літака — розмірений, рівний, на самих низьких нотах. Гуркіт гучнішав, потім так само повільно почав стихати, і нарешті стих зовсім. Здавалося, що десь праворуч пролетів і зник великий багатомоторний літак. Гуро запитливо поглянув на супутників:
— Ну?
А що всі мовчали, то він рушив далі. Ніхто не міг дати пояснення дивному звукові — першому потужному звукові природи Венери.
Через кілька хвилин мандрівники остаточно вибралися нагору. Серед лісу здіймалася висока скеля. Гуро рішуче попрямував до неї. Василь зрозумів: з тієї скелі буде добре видно все навкруги.
Сподіванки справдилися. Проте, нічого нового не побачили мандрівники й зі скелі. Ті ж самі неосяжні ліси, над якими підносилися гордовиті вершини араукарій і кипарисів. Та ще далеко виблискувала сріблом річка — широка, ясна смуга серед зеленого моря хащів. Гуро показав на неї:
— Скільки води, га?
— І ми не можемо її використати для безпечного зворотного старту! — з жалем сказав Сокіл.
— Дивіться! — вигукнув Василь.
— Що? — перекинув гвинтівку до плеча Гуро.
Над річкою, далеко за лісом, щось летіло. В повітрі, майже торкаючись верховіття дерев, повільно пролітало щось дивне. Здавалося, можна було роздивитися великі крила, нерухомий довгий тулуб. Але що саме — годі було й намагатися розглядіти. Це однаково міг бути і великий літак, і потворний летючий дракон. Швидким рухом Гуро пустив гвинтівку вниз і підніс до очей бінокль. Але, щоб дивитися крізь вікна шолома, треба було добре приправити бінокль. Тим часом дивна летюча річ чи потвора повільно спустилася нижче й зникла за хащами, — очевидно, біля річки.
Гуро роздратовано кашлянув:
— Не встиг. Що це було?
— Літак, — сказав Василь.
— Летючий ящер, — заперечив Сокіл.
Але дискусія, ледве почавшись, раптово обірвалася. Далеко знизу, з того боку, звідки прийшли сюди мандрівники, тривожно пролунали два короткі гучні вибухи. Люди в скафандрах застигли. Невже це… Так, нічого іншого не може бути. Це — вибухи. Це — сигнали небезпеки. Їх подає Микола Петрович, який залишився в ракеті. Що трапилося?
— Униз, за мною! — скомандував Гуро, перехвачуючи гвинтівку в другу руку.
Перестрибуючи через каміння, гілки, ламаючи на своєму шляху жирне листя папороті, ледве помічаючи хрести з гілля, які поклав перед тим Гуро, люди в скафандрах бігли вниз, назад, до ракети, куди їх кликали тривожні сигнали Миколи Петровича.