Все пливло і гойдалося перед стомлено розплющеними очима Миколи Петровича. Ніби він у ракеті, ніби ось біля нього Сокіл, що тривожно поглядає на нього. І Гуро… але що робить Гуро, навіщо він тягне руки Миколи Петровича, якось дивно розправляє їх?.. А он і Василь… значить, він повернувся? Але чого він лежить і теж так тривожно дивиться?..
— Почекайте, — кволим голосом сказав Риндін. — Що це таке? Як я потрапив сюди? Адже я впав там, біля скелі… а далі…
Думки плуталися. Проте, Риндін знов згадав:
— Василю, друже мій, — скрикнув він схвильовано, намагаючись підняти голову й простягти руки до Рижка. — Ви тут? Значить, усе гаразд? Яке щастя, як хороше!..
Він знову заплющив очі. В усьому тілі почувалася така кволість, така втома, які бувають хіба що після важкої хвороби.
Заспокоюючий голос Гуро промовив:
— Все, все гаразд, Миколо Петровичу. Ми з Василем щойно повернулися. Зустрілися в одній печері, куди він упав.
— А чого ж так довго? — втомлено спитав Риндін.
Гуро всміхнувся:
— Там, знаєте, були деякі неприємності. Трохи довелося побитися з однією тваринкою. Ну, ми її подолали і ось повернулися.
Риндін тихо ворухнув кінцями пальців. Лагідна усмішка з’явилася на його стомленому обличчі.
— І в нас із Вадимом було дещо подібне… і в нас… мабуть, він уже казав вам про того павука…
Василеві вперше доводилося бачити старого Миколу Петровича в такому вигляді. Юнак забув про свій біль, забув про свій бік, який припікало дедалі дужче. Він ледве стримував себе, щоб не кинутися до Риндіна — так хотілося йому допомогти старому, полегшити його стан. Але Василь пам’ятав слова Гуро:
— Якнайменше розмов. Микола Петрович дуже втомився, такі історії не минають легко для людини, зокрема такого віку, як у Миколи Петровича. Будь ласка, поводьтеся з ним так, ніби нічого й не траплялося.
Це Гуро говорив, старанно розтираючи тіло Риндіна, що почало вже виявляти ознаки життя. До того мисливець суворо мовчав, енергійно роблячи Миколі Петровичу штучне дихання. Василь, що лежав у гамаку, бачив, як тремтіли руки Сокола, який подавав з наказу Гуро Риндіну кисень з балона. Лише часом Гуро коротко кидав:
— Більше кисню! Так. Ще! Та, будь ласка, швидше. Треба було думати про можливість цього раніше. Хіба я не просив вас не виходити з ракети без зброї?.. Ще кисню!
Так тривало довго. Здавалося, що вже не пощастить повернути Миколу Петровича до життя. Василь боявся дихати, бачачи перед собою бездушне обличчя академіка — сине, з заплющеними очима. Про свій біль він забував. Та й що таке був той біль, коли перед ним лежала людина, яка не дихала, яка була майже мертва, — його любий Микола Петрович!..
Він пам’ятав, як раптом йому довелося зібрати всі сили, щоб перемогти конвульсійне тремтіння підборіддя й не дати ринути бурхливим сльозам. А зате потім, — як схотілося йому ж таки не менш раптово стрибати, танцювати й співати, коли з обличчя Миколи Петровича повільно почала зникати зловісна синява, коли вперше ворухнулися його губи, ледве помітно розплющилися очі… Микола Петрович оживає, він майже воскресає!..
Василь пам’ятав, як Гуро, полегшено зітхнувши, сказав:
— Досить кисню. Годі!
Ще кілька хвилин — і ось Микола Петрович заговорив.
Тепер академік спокійно лежав на ковдрі. На обличчі його грала втомлена радісна посмішка. Все, все було гаразд. Всі живі, здорові, всі тут. І, головне, Василь.
— А я мало не задихнувся був, товариші, — нарешті мовив він.
Гуро проковтнув усмішку: «мало не задихнувся!..» Це говорить людина, якій майже протягом години довелося робити штучне дихання!
— Зате тепер усе йде чудово, Миколо Петровичу, — відповів він.
І задумався: про що б таке нейтральне поговорити із старим? Про таке, що не турбувало б Миколу Петровича, а, навпаки, примусило б його забути про всі небезпеки і його власні переживання?
Він недбалим рухом витяг з кишені люльку й запалив. Дим тютюну цього разу здався йому надзвичайно смачним і приємним. Нічого дивного: адже він не курив цілу добу. Спочатку не до того було, потім ця подорож під землею, в примарному світлі тих загадкових блакитнуватих камінців… А, ось вона, тема для легкої й цікавої розмови з Риндіним!
— Миколо Петровичу, — почав Гуро, з насолодою пихкаючи люлькою й випускаючи велетенські клуби диму, — я щось хочу розповісти вам. Тільки, чи не втомить це вас? А, може, вам заважає дим?
— Ні, ні, прошу. Я охоче послухаю. Мені навіть приємно чути запах вашого тютюну, він такий ароматичний, — Микола Петрович ще раз усміхнувся: як справді приємно чути людські пахощі, цей солодкуватий дим, слухати голос людини!..
— Так от. Коли ми з Василем були в тій печері, нас дуже вразила одна річ. Уявіть собі, що там, у глибині, зовсім не темно. Власне, не всюди, а лише там, де в стіні чи в ґрунт повкраплювані отакі маленькі камінці. Вони сяють блакитним світлом, як от світляки.
— Флуоресценція, — втомлено мовив Риндін.
— Я теж так думав. Але Василь звернув мою увагу на одне цікаве явище. Ви знаєте, ми часом розмовляли один з одним. І от, коли хтось із нас говорив, то камінці по всій печері, мов відповідаючи, світилися значно яскравіше. Мені здавалося, що печерою пропливають яскраві світлові хвилі. Змовкнеш — і хвилі зникають. Почнеш говорити — з’являються. І тоді печера дуже добре освітлюється, наче в стінах її якийсь дотепний електротехнік вмістив заховані джерела світла. Що воно таке — я так і не розумію, Василь так само не спромігся пояснити цей факт. Га, Василю?
— Факт, — ствердив Василь і почервонів: якось воно вийшло невдало. Що за «факт»?
Риндін зацікавлено поглядав на обох. Не менш зацікавлений був і Сокіл: що за дивне явище?
— Кажете — світилося під час розмов? Дивно, дивно, — пожвавішав Микола Петрович. — Це дуже своєрідне явище. Значить… хм…
Він задумався. Каміння світилося інтенсивніше під час розмов. Значить, тоді, коли випромінювання передавача на шоломі було найсильніше, коли воно було дуже активне… Цікаво, цікаво!
Микола Петрович поглянув на товаришів. Тільки тепер він звернув увагу на те, що Василь лежить у гамаку. Ця спокійна поза так не пасувала взагалі до жвавого характеру юнака, що Риндін здивувався. Так, Василь лежить у гамаку, немов хворий.
— Що з вами, Василю? Вам щось болить?
Гуро стурбовано глянув на Василя, на Миколу Петровича: ну, от і не вийшло нейтральної розмови. Старий академік обов’язково хвилюватиметься, довідавшись про стан Рижка. Треба негайно заговорити про щось інше. Але він не встиг.
— Трохи болить бік, Миколо Петровичу, — відповів Рижко. — Щось пече шкіру, мов вогнем… Почервоніло…
— Це ви забилися, падаючи?
— Ні, Миколо Петровичу, — озвався Гуро, — це зовсім не від того. Я думаю, що то наслідки укусу кліща. Пам’ятаєте, як кліщ укусив Василя за ногу? Мабуть, отрута розійшлася й піднялася вище.
Риндін недовірливо похитав головою:
— Скільки я пам’ятаю, кліщ укусив Василя біля коліна. А болить йому не там… Друже мій, ідіть сюди. Покажіть мені це місце. Хоч я й не лікар, але нам треба згадати старе морське правило: під час подорожі капітан корабля в разі потреби мусить бути і лікарем, і хірургом. Хіба я не капітан нашого корабля? Ідіть сюди, показуйте.
Рижко через велику силу виліз із гамака і пошкутильгав до Миколи Петровича, ледве стримуючи стогін. Біль розливався ширше й ширше, немов на боці у юнака лежали жарини.
Старий академік уважно подивився на Василеву шкіру. Вона була червона і трохи припухла.
— Нагадує сліди свіжого опіку, — задумливо сказав він. — Ви твердо пам’ятаєте, друже мій, що ви не вдарилися цим боком?
— Твердо.
— А куди вас укусив кліщ?
Василь показав. На тому місці була лише маленька темно-червона цяточка — і більше нічого. Не можна було й думати про зв’язок дивного червоного опуху на боці юнака й цієї малесенької цяточки. Це зрозумів і Гуро.
— Ні, здається, я помилився. Згадка про кліща тут недоречна, — сказав він.
Обличчя Миколи Петровича було дуже похмуре: як з’ясувати цю хворобу, чим пояснити її? Гуро, який давно вже незадоволено спостерігав похмурніле обличчя Риндіна, вирішив, що настав час перевести розмову на інші рейки. Микола Петрович ще надто слабий, йому не можна турбуватись.
— Я хочу вас заспокоїти, Миколо Петровичу, — жваво заговорив він. — Все це дрібниці. Василь виявив себе дуже мужньою людиною: він не тільки добре дійшов до ракети, але йому навіть на думку не спало позбавитися зайвого тягара, який він ніс із собою. І це все для того, щоб порадувати вас новинами.
— Якими? — зацікавився Риндін.
— Та я все про ті ж таки камінці. Василь набрав їх із собою повну сумку, щоб показати вам і Вадимові. Він сподівається, цей самовпевнений юнак, що зробив якесь відкриття в печері.
— Ви принесли ті камінці, Василю? — жваво спитав Сокіл.
Гуро засміявся:
— Нашого геолога хлібом не годуй, тільки покажи якесь камінюччя!..
Мисливцеві, очевидно, дуже хотілося розважити Риндіна, хоч би з допомогою жартів. Але обличчя академіка не веселішало. Він стурбовано подивився на Гуро, на Василя — і несподівано спитав:
— Ви несли ці камінці в сумці, Василю?
— Так. У сумці, — здивовано відповів юнак.
— І сумка була на лівому боці?
— На лівому.
Риндін важко підвівся, сів на ковдрі, спираючись на одну руку. Другу він підняв і вказав нею на бік юнака:
— Ваш біль, друже мій, є наслідком різкого впливу якоїсь радіоактивної речовини. Тих самих камінців, що їх ви несли в сумці. Це було дуже необережно…
Гуро тихо свиснув: он як обертається справа! Василь здивовано переводив погляд зі свого червоного опуху на Миколу Петровича, на Гуро і назад: значить, він обпікся радіоактивною речовиною?..
Раптом Сокіл підстрибнув і ляснув себе руками по стегнах. Це вийшло так смішно, що навіть Риндін не стримався:
— Ой, Вадиме, що трапилося? Чого це ви стрибаєте?
Але Сокіл, забувши про все, кинувся до Василя й Гуро:
— Світло блакитнувате? Камінці невеличкі? Повкраплювані в ґрунт? Кожен окремо?
Гуро, вдаючи, що він перелякався, відступив на крок і простяг до Сокола руки, немов боронячись:
— Блакитнувате, невеличкі, в ґрунт, кожен окремо. Будь ласка, не підходьте ближче, я людина нервова, можу злякатися. Ви, товаришу геолог, здається, знов потрапили під вплив космічного проміння. Заспокойтеся!
Не слухаючи більше нічого, Сокіл кинувся до скафандра:
— Там, у тій печері… зараз, зараз, подивлюся! Це обов’язково треба простежити, це надзвичайно важливо.
— Та зачекайте, невже це так спішно, — спробував спинити його Гуро, здивовано поглядаючи на геолога.
— А, ви нічого не розумієте, Борисе! Не заважайте. Мені треба роздивитися самому ті камінці. — Сокіл уже влазив у скафандр.
— Та почекайте ви, божевільний! По-перше, я ще не встиг як слід відпочити. Хто ж ітиме рятувати вас?
Сокіл відмахнувся від Гуро, як від настирливої мухи.
— По-друге, — продовжував спокійним, насмішкуватим тоном Гуро, — ви неуважно слухали те, що я розповідав. Якщо вам потрібні ці камінці, то по них зовсім не треба лізти до печери. Кіло або два цього добра я можу вам показати й тут.
Сокіл, як обпечений, вистрибнув із скафандра й підскочив до Гуро:
— Де? Де? Покажіть! — благально питав він.
Гуро взяв Василеву сумку, що лежала на підлозі, й подав її Соколові, низенько вклоняючись:
— Тільки заспокойтеся. Тільки не хвилюйтеся. Ви, безперечно, справжній поет і лірик, ви не володієте своїми почуттями…
Сокіл схопив сумку, не слухаючи нічого. Він витяг з неї камінці, поглянув на них і, здавалося, зовсім збожеволів. Він підбіг до Риндіна:
— Миколо Петровичу, це, мабуть, він! Він! Дивіться!
На його долонях лежали невеличкі зеленувато-сірі камінці неправильної форми, як малесенькі картоплинки. Нічого надзвичайного не було в їх вигляді. Єдина особлива риса, яку вони мали, — була їхня порівняно дуже велика вага.
Дивно, але й Микола Петрович помітно хвилювався. Він через силу сидів на ковдрі, тримаючи обома руками один з камінців, взятий у Сокола. Обдивившись його з усіх боків, він віддав назад геологові:
— Перевірте, Вадиме. Мені здається, ви не помиляєтеся. Спробуйте зробити розріз і проаналізувати.
Гуро й Василь дивилися один на одного, нічого не розуміючи. Що за метушня навколо якихось камінців? Правда, вони цікаві, бо світяться вночі. Але стільки хвилювання…
Микола Петрович покликав до себе обох кволим рухом руки:
— Друзі мої, не дивуйтеся. Ви й самі ще не розумієте, яке величезне відкриття ви зробили. Василю, ви постраждали, вам напевно дуже боляче, але…. але, коли б ви знали, заради чого ви постраждали, то це, ручуся, втішило б вас!
— Та що таке, Миколо Петровичу? — юнак вже горів від нетерпіння, він забув про свій біль, забув про все. Тепер в нього було одне бажання — взнати, що саме він відкрив і чого так хвилюються Риндін і Сокіл.
— Зараз, зараз я вам все скажу. Ось уже й Вадим.
Сокіл справді повертався. Він ніс один із камінців, розрізаний надвоє. Відразу впадало в очі, що зсередини цей камінець був зовсім інший. Темно-синій зріз, здавалося, тремтів і переливався. По ньому пробігали, виникали й зникали дрібнесенькі золотисті іскорки. Зріз повільно затягався такою самою зеленувато-сірою плівкою, якою був укритий і весь камінець.
Гуро низько нахилився над камінцем: йому дуже сподобалися оті золоті іскорки. Але враз він відхилив голову й заплющив очі, потираючи їх рукою. Василь здивовано глянув на нього.
— Не знаю, що воно таке і з чим його їдять, — сказав мисливець, відходячи вбік. — Може, це й надзвичайно цінна знахідка, але впливає вона дуже неприємно. В мене відразу заболіли очі, наче хтось перцю насипав.
Микола Петрович не звернув цього разу уваги на слова Гуро.
— Бачите? — схвильовано звернувся Сокіл до академіка. — Це безумовно він.
Микола Петрович радісно засміявся. Так сміється людина, знайшовши несподівано загублену улюблену річ; так сміється людина, зустрівши давно небаченого любимого друга.
— Вітаю вас, друзі мої, — урочисто сказав він нарешті. — Вітаю вас, мої товариші, що знайшли на Венері той самий загадковий інфрарадій, по який ми подорожували сюди!
Інфрарадій?.. Це він? Оці камінці — інфрарадій?.. Василь і Гуро розгублено дивилися то на Риндіна, то на Сокола. Інфрарадій? Не може бути, щоб ці скромні камінці були могутнім і невідомим інфрарадієм, який ховає в собі незліченні запаси енергії.
— Так, це інфрарадій, — продовжував так само урочисто старий академік. — Друзі мої, я навіть мріяти не дозволяв собі, що ми так швидко знайдемо його, та ще в такій кількості. Ви ж кажете, що там, у вашій печері, чимало такого каміння? — спитав він Гуро.
— Скільки хочете, — підтвердив мисливець.
Його люлька погасла, але він не помічав цього. Василь все ще дивився розгублено на скромний камінець, зріз якого вже затягся зеленувато-сірою плівкою. Зникли золотисті іскорки. Камінець знову став цілком звичайним.
Василеві було і радісно і водночас шкода чогось. Чого? Звісно, дуже добре, що інфрарадій знайшовся так швидко і несподівано. Перша частина завдання, що стояло перед ними, виконана, але… Хіба це той інфрарадій, що про нього мріяв Василь? Оці непоказні камінці… Ах, яким чудесним, красивим і навіть страшним увижався Василеві цей інфрарадій, ще колись, на старій Землі… Юнак уявляв собі:
…вони довго, цілі місяці копають шахти. Вони пробивають скелі, вони в скафандрах проходять крізь підземні води, спускаються у підземні озера. І знов копають ґрунт. Складні прилади показують, що шукачі на певному шляху. Дедалі підвищується в шахті температура. Ось уже не можна працювати, така спека. Мабуть, вони наблизились до центрів підземного вогню, — тільки там можна знайти загадковий інфрарадій, тільки там, в глибині надр Венери, ховається він від наполегливих людей. І спека, спека… Хтось падає непритомний. Його виносять із шахти, а Василь не кидає роботи. Він знає, що саме він мусить вести перед і бути зразком відмінної, ударної роботи. Він умивається потом, у голові в нього невпинно гуде, очі заплющуються від утоми, але він уперто працює. Ще хтось знепритомнів, Василь залишився один, від нього і тільки від нього залежить успіх дальшої роботи. Він знає це — і працює. І ось — лунає щось подібне до вибуху. Золота розтоплена рідина, вогненна й блискуча, сліпуча і дорогоцінна, ллється по шахті. Це — інфрарадій, який здобув Василь!
Або ще не так, інфрарадій може бути і не рідиною. Хай! Тоді перед очима юнака виникла інша картина:
…знов робота в шахті. Обов’язково в шахті, бо загадковий інфрарадій мусить ховатися десь глибоко в надрах. І знову втомлені товариші кидають роботу, вони змушені відпочити, їм не вистачає сили, це обов’язково: ніхто не може бути таким упертим і витривалим, таким загартованим і стійким, як він, скромний, але рішучий юнак. І звісно, знов-таки він, Василь, робить останній удар киркою. Відкривається велика-велика печера. І посередині її, заливаючи все своїм чарівним світлом, як велетенський самоцвіт, всередині якого буяє розтоплене золото й вогонь, граючи всіма барвами райдуги, — лежить ясний і блискучий інфрарадій. До нього не можна наблизитися, він обпікає все, блискавки пролітають в усі боки від нього, сині, зелені, червоні блискавки… Ось яким мусить бути інфрарадій!
— Чого це ви так засмутилися, Василю? — звернув на нього увагу Риндін. — Не раді, що знайшли інфрарадій? Що таке?
Хлопцеві стало ніяково. Проте, він не звик ховати свої думки — особливо від старого академіка, свого любого старшого товариша і друга. Чесно й одверто він розповів Миколі Петровичу все, що думав. Риндін усміхнувся:
— Зовсім не обов’язково, щоб наш інфрарадій був таким красивим і чарівним, як ви його собі уявляли, Василю. Навпаки, це було б дуже погано. Ну як тоді б ми повезли його з собою?
— Миколо Петровичу, все це, звісно, так, — щиро погодився Василь. — Але як можуть такі ось камінці давати, як ви казали, енергію цілому заводові? Де та енергія? Звідки візьметься вона в цій камінючці?
Риндін знову всміхнувся:
— В цьому непоказному камінцеві ховаються незліченні запаси енергії. Деякий вияв цієї енергії ви вже відчули на собі, мій друже. Ваш болючий опік — наслідок величезної активності інфрарадію. На щастя, ви не дуже довго перебували під його впливом, і цей опік легко буде вилікувати. Ви змажете його маслом і лежатимете в гамаці принаймні добу-дві…
— Ой! — скрикнув незадоволено Василь. — Аж дві доби?
— Я кажу — принаймні. Можливо, доведеться полежати й більше, бо опік від радію — дуже небезпечна річ, — продовжував Риндін, ніби не помічаючи незадоволення Василя. — І ваше щастя, друже мій, що ви несли ці камінці, бувши в скафандрі. Металева сітка, що вкриває його гумову тканину, трохи нейтралізувала вплив інфрарадію… Власне, не інфрарадію навіть, а якоїсь його солі, цебто, значно менш активної речовини. Бо ці камінці, безперечно, не є чистий інфрарадій, а лише його хемічні сполуки.
— Тільки сполука?
— Цього нам цілком вистачить. Сполуки інфрарадію для нас навіть безпечніші, бо вони, повторюю, менш радіоактивні. Я не знаю, яким способом могли б ми нейтралізувати чистий інфрарадій.
Він змовк, немов обмірковуючи цю можливість. Але, згадавши про запитання Василя, продовжував:
— Щодо енергії, то в цих непоказних камінцях стільки її, що ви, Василю, просто не можете собі уявити. Та навіщо я говоритиму все це? Краще показати вам дещо. Вадиме, — звернувся він до Сокола, — принесіть, будь ласка, з хемічної шафи пробірку із слідами радію. Так, так, ту саму, що нею ми користувалися під час вивчення інтенсивності космічного проміння. Давайте її сюди.
Старий академік через силу підвівся, спираючись на Гуро. Він узяв один з камінців, відділив від нього малесеньку, ледве помітну оком крихітку і поклав її на мармурову дошку.
— Зараз я, друзі мої, активізую цю хемічну сполуку інфрарадію з допомогою слідів звичайного радію. Ми поставимо їх у безпосередню близькість. Тільки… як би це винайти спосіб вмить роз’єднати їх, якщо буде потреба? Ага, ось що! Борисе, ви можете пожертвувати для нашого досліду один з ваших шомполів? Скажімо, оцей?
Риндін показав на тонкий мідний прут.
— Прошу, звісно, Миколо Петровичу, — з готовістю озвався Гуро.
— Добре. Тут, у цій пробірці, навіть забагато залишків радію для нашої мети. Нам вистачить і такого…
Під зацікавленими поглядами товаришів Риндін занурив кінець мідного прута в пробірку із слідами радію і зразу ж витяг її назад.
— Це все. Будь ласка, Вадиме, покладіть пробірку на місце. Не варт залишати її тут, у небезпечному сусідстві з солями інфрарадію. А ми зачекаємо вас.
Коли Сокіл повернувся, Микола Петрович став якомога далі від мармурової дошки, тримаючи в руці довгий мідний прут.
— Увага, товариші. Прошу відійти всіх подалі.
Скоряючись йому, всі відійшли, зацікавлено поглядаючи на стіл, де на мармуровій дошці лежала загадкова крихітка. Голос Риндіна набув звичної владності.
— Увага!
Риндін простяг прут до мармурової дошки і приклав його кінець до крихітки, що лежала на ній.
Враз наче сонце спалахнуло на столі. Блискуче сяйво, як від найпотужнішої вольтової дуги, засліпило очі Василеві. Мимоволі він затулив обличчя руками. Сухий жар, як від розтопленого чавуну, обпік його руки. В повітрі засмерділо горілим.
— Досить, Миколо Петровичу! — вигукнув Гуро. — Дивіться, стіл займається!
Почувся дзвінкий тріск: то луснула мармурова дошка, не витримавши жару. Від стола підіймалася синя цівка диму: дерево почало жевріти.
Різким рухом Риндін відсмикнув мідний прут. Сяйво враз погасло. Здавалося, в каюті відразу стало темно. Тільки світився розпечений до червоного кінець мідного прута, з якого стікали розтоплені важкі краплини, та гарячим жаром дихала розколота мармурова дошка. Гуро поглянув на термометр: за ці кілька секунд температура в каюті підвищилася на дев’ять градусів. Мисливець зацікавлено свиснув:
— От тобі й жарт! От тобі й крихітка! На дев’ять градусів підняла температуру, а ми не встигли й з місця зійти… І надовго її вистачить, Миколо Петровичу, якщо вона отак палатиме, отака крихітка?
Риндін задумливо відповів:
— Вона не палає. Це зовсім інша механіка. Я не сказав би навіть, що інфрарадій розжарюється сам. Можливо, він лишається холодним і нагрівається лише механічно від речей, які розжарюються навколо нього.
— Лишається холодним? А ця спека, це сяйво?
— Наслідок визволення енергії. Під впливом слідів радію інфрарадій починає розкладатися бурхливіше, ніж звичайно. Сліди радію активізують його. І ми бачимо, як звільняється його внутрішньоатомна енергія. А що ми наблизили до нього лише наймізерніші сліди радію, то, в даному випадкові, ми мали лише скромний світловий і тепловий ефект. Коли б ми наблизили більшу кількість залишків радію (я не кажу вже про жахливу можливість наблизити чистий радій), то… то, можливо, наша ракета не витримала б бурхливого процесу розкладу інфрарадію. Адже що ближчим буде контакт поміж інфрарадієм та радієм, цими двома радіоактивними елементами, то активніше інфрарадій розкладатиметься. Щодо вашого запитання, Борисе, то я думаю, що в умовах контактування з цими мізерними слідами радію наша крихітка інфрарадію сяяла б отак років із сто…
Василь не стримав вигуку здивовання.
— Так, так. Це дуже тривалий процес, — спокійно продовжував Риндін. — Ну, досить експериментів. Друзі мої, я хочу сказати вам дещо. Сідаймо, більш я не активізуватиму жодної крихітки інфрарадію. До речі, Вадиме, будь ласка, негайно ж таки зберіть всі ці «камінючки», як їх неповажно називає Борис, і покладіть їх до якоїсь із наших свинцевих шаф. Я зовсім не хочу, щоб хтось із нас наслідував приклад Василя й примушений був лікувати опіки.
Всі зібралися біля стола. Василь поглядав на почорнілу мармурову дошку. Ну й сила!..
— Першу частину нашого завдання виконано, — сказав Риндін. — Інфрарадій нам пощастило знайти. Пригоди, що їх пережив Василь, дали несподівано щасливі наслідки. Справа тепер у тому, щоб зібрати потрібну нам кількість інфрарадію і скласти його в шафи ракети. Не хочу критися від вас, все це досить небезпечно. Приносити інфрарадій доведеться в свинцевих скриньках, щоб нейтралізувати його шкідливий вплив на людські організми. Цілком зрозуміло, що зайва вага свинцевих скриньок дуже ускладнить роботу. Але іншого способу я не бачу. Скляні вікна в шоломах наших скафандрів зроблені з свинцевого скла. Отже, це нам допоможе. На роботу доведеться одягати додаткові свинцеві рукавички…
— М-да, не зовсім зручно, — зауважив Гуро, пихнувши люлькою.
— Нічого не поробиш. Це все торкається збирання інфрарадію. Але не менш небезпечне і його зберігання. Згадайте про те, як інтенсивно світилося каміння під час ваших розмов у печері. Це на інфрарадій впливало радіоколивання малесеньких передавачів шоломів. Нам доведеться вжити всіх заходів, щоб найкраще ізолювати наші запаси інфрарадію. Інакше, можуть трапитися різні неприємні несподіванки. Проте, ми переборемо це. Ще раз вітаю вас, друзі мої, інфрарадій у нас є. Чи швидко нам пощастить знайти ультразолото? Не знаю, але певен, що ми знайдемо. Отже, до роботи, товариші! І ось ще одне моє побажання: давайте далі бути обережнішими. Щоб не траплялися у нас такі випадки, як ото з Василем… Добре?
— Єсть, — рішуче відповів за всіх Гуро. — Єсть обережніше, єсть до роботи!..