Коректор Д. Біліч

МЕРТВА ВОДА

І

— Ось він, ось!.. Сам професор Тарп! — пронеслося стриманим шепотінням по кімнаті.

Зашелестіли сторінки записних книжок і блокнотів, приготувалися автоматичні ручки: репортери були напоготові.

Так, це був сам професор Тарп, що сьогодні вперше за кілька років погодився прийняти репортерів європейських газет. Великий професор Тарп, що ще й досі відмовлявся брати будь-яку участь у роботі лабораторій наукових інституцій; той самий Тарп, що вперто відмовлявся брати будь-яку допомогу від держави або велетенських промислових корпорацій, зацікавлених у його роботі. Той самий професор Тарп, що висловився одного разу перед представниками преси так:

— Я пишаюся тим, що моя робота незалежна. Я пишаюся тим, що служу самій науці — більше нікому. Наука має бути поза межами політики, вона має бути незалежною. Наука для науки, чиста наука — ось моє гасло.

І сьогодні професор Тарп погодився знову, після кількох років мовчання, прийняти репортерів. Йому-бо належала велика честь бути винахідником нечуваного апарата для здобування казкової важкої води, про яку так багато писали наукові журнали цілого світу.

Професор Тарп презирливо поглянув на репортерів; його довга сива борода гойднулася праворуч і ліворуч — і завмерла, схоплена пальцями лівої руки професора.

— Джентльмени, — почав він, не дивлячися вже ні на кого, — джентльмени. Сподіваюся, що ваш час такий же обмежений, як і мій. Отже, дозволю собі висловлюватися коротко й конкретно. Всім вам відомо, що формула води Н2О є стандартна формула — і тільки. Так само, як символи Н, О, Р, Si — все це може визначати різні речі. Це не морфологічні відзнаки, а…

Він спинився, суворо поглядаючи на одного з репортерів, який підняв руку.

— Що таке? Га?

— Пробачте, вельмишановний пане професоре, але… але ми просили б вас говорити, так би мовити, трохи популярніше… звісно, для нас усе це той… гм… цілком зрозуміло, але… але, гм… наші читачі, публіка…

Цього було досить, щоб професор Тарп раптом розсердився:

— Читачі? Публіка? — крикнув він. — Мені це байдуже! Час уже всім розуміти наукову мову. Я не можу говорити інакше. Проте… Е, ідіть сюди, Грехем. Панове, це мій помічник, містер Грехем. Він спробує вам розповісти ясніше. Вважайте, що це говорю я. Грехем, з’ясуйте справу цим, гм, молодим людям.

Він переможно поглянув на репортерів і сів у крісло, витягнувши перед собою ноги. Грехем, сухий чоловік в окулярах, виступив на середину кімнати.

— Панове, — почав він, — я спробую, скільки зможу. Всі ви, певно, чули про так звані хемічні елементи. Адже найпростіші речовини ми звемо елементами. Ну, наприклад, водень, кисень, залізо тощо. Для кожного з цих елементів є певне місце, передбачене знаменитою періодичною таблицею відомого хеміка Менделєєва. Це з погляду хемії. А з погляду фізики — всі елементи відрізняються електричним зарядом ядра своїх атомів і вагою того ядра…

— Стоп? Грехем, — вигукнув професор Тарп, — киньте про вагу!

— Пробачте, професоре, — вклонився Грехем. — Зараз я з’ясую. Головне, панове, це електричний заряд. От, припустімо, атомне ядро заліза має електричний заряд 26 умовних одиниць; це властиво лише залізу. Тільки воно має такий заряд. А вага ядра атома заліза, як це вважалося досі, — 56 умовних одиниць. Але фізика встановила, що є інші атоми, з таким самим електричним зарядом ядра 26, але іншою вагою — не 56, а 54 одиниці. Що ж це за елемент? Елемент, що відрізняється від звичайного заліза лише вагою ядра?

— Новий елемент?.. Хм… Запишемо, — промовив один з репортерів.

— Ніяких нових елементів, молодий чоловіче! — злісно вигукнув професор Тарп. — Ви нічого не розумієте. Мовчіть! Грехем, я не можу, скажіть їм…

Грехем вів далі так само спокійно, як і раніше:

— Звісно, це не буде новий елемент. Це таке ж залізо, як і звичайне. Його навіть не можна відокремити з суміші звичайними нормальними хемічними засобами. Тільки найточніший спектральний аналіз покаже вам наявність такого нового заліза, заліза номер другий. І отакі елементи-близнюки дуже розповсюджені. Ми маємо тепер уже два заліза, два водні, три сірки, цілих сім відмін ртуті, аж одинадцять різних олов. Сподіваюся, панове, це зрозуміло…

Грехем зробив коротеньку насмішливу паузу й додав:

— Для ваших читачів, панове?..

Той самий репортер радісно відповів:

— О, безумовно! І все це…

— Все це називається ізотопами! — нетерпляче перебив його професор Тарп. — Адже про це навіть мій кіт Том знає…

— Нові… елементи… називаються… Ізотопами, — бубонів репортер, старанно записуючи в блокнот.

— Мовчіть! Не пишіть такого! — знов закричав Тарп. — Нічого подібного! Немає ніяких нових елементів. Ой, я не можу з цими дур… ой, пробачте, я не те хотів сказати… Бінч, з’ясуйте їм. Панове, це мій другий помічник.

Містер Бінч, кремезний чоловік з лисою головою, говорив ще спокійніше від Грехема:

— Панове, професор Тарп просить вас мати на увазі, що ніяких нових елементів немає. Розумієте, немає. Бачите, це ніби близнюки. Вони однієї родини. І цілу таку родину доводиться вміщувати до одної клітинки таблиці Менделєєва, ущільнюючи, так би мовити, її житлоплощу. Ось чому ми називаємо таких близнюків ізотопами. Бачите, грецькою мовою «ізо» означає «однаковий», «топос» — означає «місце». От і все.

Репортери записали останнє слово — і один з них запитав:

— А при чому ж тут ця сама важка чи мертва вода?..

— Ми припустили, що може існувати така вода, у якій замість звичайного водню є його близнюк, важкий водень з таким самим електричним зарядом атомного ядра, але іншою вагою, вдвоє важчий від звичайного. Хемічна формула такої води не зміниться, але вода буде трохи іншою. Ми знайшли цю воду після довгої і впертої праці. Вона замерзає при вищій температурі й кипить так само при вищій від звичайної води. І ця вода важча від звичайної, як вам легко зрозуміти.

— А чому ви називаєте цю воду ще й мертвою?..

Бінч розкрив був рота, щоб відповісти, але владний голос професора Тарпа спинив його.

— Стоп! Грехем, Бінч, — прошу негайно за мною, до лабораторії. Досить розмов! В мене виникла цікава думка. Треба її негайно перевірити. А вам, панове репортери, все, що треба, скаже мій третій помічник, містер Охасі.

Тарп вийшов. Грехем і Бінч поспішали за ним. Охасі, маленький стрункий японець, з вузькими очами за великими круглими окулярами, видимо, незадоволений з того, що йому доводиться витрачати час на балачки, поспішав закінчити розмову:

— Щодо назви «мертва вода», — швидко говорив він, — то це сталося ось чому. Ми пробували бризкати такою водою зерна. І ті зерна відразу робилися мертвими, вони не зростали потім. Ми побризкали такою водою комах, — і комахи відразу вмерли. Ми побризкали кроля — і він умер так само, як і інший кроль, якому ми дали випити важкої води. Ми назвали цю воду мертвою, бо вона вбиває все.

— Отрута?..

— Ні, цього ми не знаємо. Вірніше, це щось більше, ніж отрута. Бо отрута впливає, лише потрапивши до шлунку або в кров. А ця мертва вода, вбиває навіть тільки торкнувшись живої істоти.

— І апарат професора Тарпа?..

— Про апарат нічого не можу сказати. Він лише конструюється. Пробачте, панове, мені треба йти. На мене чекає робота.

II

Загалом беручи, професор Тарп з допомогою своїх помічників розповів репортерам усе цілком правильно. І не його провина, що репортери залишилися незадоволені, бо, найголовніше, їм хотілося довідатися про новий апарат професора Тарпа. Але говорити про цей апарат було ще рано. Його модель тільки встановили в лабораторії, апарат був ще не випробуваний.

Минув усього тиждень — і становище різко змінилося. Щоправда, тепер професора Тарпа не оточували незнайки-репортери, його ніщо не дратувало. Та, проте, він не був би ніколи таким веселим і говірким, якби не закінчення роботи з моделлю апарата. Апарат працював. Апарат, щоб здобувати важку воду в необмеженій кількості — був готовий.

Професор Тарп сидів у кутку лабораторії, у своєму улюбленому кріслі. Погладжуючи свою сиву бороду, він роздільно говорив:

— Так! Це справжня перемога! Друзі мої, апарат працює. Ось вона, важка вода, збирається краплина за краплиною. Але повернімо цю ручку, збільшимо загальний потік води, що проходить крізь апарат. Отак, — і важка вода відокремлюється вже не краплинами, а суцільним струменем. Перемога! Друзі мої, вітаю вас!

Помічники професора уважно слухали його: Грехем, — стоячи біля апарата, немов готовий захищати його від когось; Бінч, — не відриваючи очей від великої пляшки, де збиралася важка вода; Охасі, — нервово потираючи сухі пальці своїх маленьких рук.

Перший відповів Професорові Грехем:

— І нам уже не треба випаровувати тонни води, щоб дістати частку грама важкої води…

— Надзвичайно, пане професоре, — відгукнувся Бінч. — Це, на мою думку, геніальний винахід.

— Прийміть і моє шанування, пане професоре, — тихим приємним голосом додав Охасі. — Я захоплений вашим новим апаратом…

Професор Тарп задоволено усміхнувся:

— Так, так, мої друзі, я дуже радий. Тепер наука піде іншими шляхами. Ми не шкодуватимемо важкої води для досліджень. Грехем!

— Слухаю, пане професоре.

— А чи пам’ятаєте ви, як саме ми починали? Тоді, коли вирішили, що важка вода є в звичайній? І тоді почали випаровувати воду, вважаючи, що важка вода залишиться і буде випаровуватися останньою?.. Га?

Грехем замислився. Замість нього відповів Бінч.

— Так, пане професоре. І ми випарували близько двох тонн води. А внаслідок цієї гігантської роботи дістали…

— Всього три чверті грама важкої води, — засміявся Охасі.

Тарп розгладив свою бороду:

— Ну, досить згадок. Ха-ха-ха, з двох тонн — три чверті грама, ха-ха!.. Ох, і робота була… Але — я сказав, що досить згадувати. Хто це знов згадує про минуле? Досить, я кажу! Ха-ха, з двох тонн — три чверті грама!.. Га?.. Ну, до роботи! Охасі, прошу вас виміряти кількість важкої води за хвилину. Цікаво знати точно, скільки ми її відокремлюємо…

Він примружив очі, замислившись. Грехем уважно подивився на Охасі, що старанно записував у свою записну книжку якісь замітки, і пошепки сказав Бінчеві:

— Бінч, між нами кажучи, чи не здається вам, що цей японець бере занадто багато участі в роботі з новим апаратом?.. Якось мені це не подобається…

— Тихше, Грехем, — так само тихо відповів Бінч. — Я помічаю це сам. Охасі надто влізав в довір’я до професора…

— Так, так, Охасі, добре, — пролунав знов голос Тарпа. — Отже, ми відокремлюємо всю чисто важку воду від звичайної. Дякую, Охасі, досить. Тепер все дуже просто. Ніякої мороки. Трубка з водопровода веде всю його воду до мого нового апарата, вода проходить крізь апарат і ллється собі далі. Вона нічим не змінилася. Але апарат устиг відібрати від неї всю важку воду. І ми маємо таким способом…

— Літр важкої води на годину, — додав Охасі.

— Правильно, — відповів професор, переможно поглядаючи на помічників, — правильно. І це дуже просто. Електричний струм потрібної мені частоти відхиляє молекули важкої води вбік. Так?

Охасі трохи нахилив голову:

— Адже все вирішує частота струму, пане професоре. Якщо більше, ніж вісім тисяч періодів на секунду…

Він не закінчив і ледве стримався, щоб не прикусити собі губу. Але Тарп уже підозріло дивився на нього:

— Звідки у вас ці цифри, Охасі? Адже я про них нічого не говорив.

Проте, Охасі вже схаменувся:

— Пане професоре, я тільки припустив, що… справа в тому, що… я гадав… я розрахував…

— Це не ваша справа, Охасі. Розраховувати — моє діло, — роздільно й суворо говорив Тарп. — Цю цифру маю знати тільки я — і більше ніхто. Досить про це. Я вірю вам, Охасі. Панове, — звернувся він до помічників, — прошу до експериментальної лабораторії. Я хочу зробити маленький дослід. Грехем, візьміть кроля. Бінч, приготуйте хронометри й генератор. Охасі, вам доведеться взяти звідси десять грамів важкої води. Так?

— Стільки води?

— Так, ми можемо тепер не жаліти, що витрачаємо її. Грехем, Бінч! А, вони вже пішли?.. Добре… Зараз ідемо й ми.

Професор Тарп підійшов до апарата.

— Працює… І непогано працює… А все ж таки мені не вистачає грошей. Цю модель треба було б зробити значно більшу, Охасі. Ну, та нічого, зате я ні від кого не залежу. Мене ніхто не контролює, гм, я нікому не дозволю цього, ось що…

Охасі уважно дивився просто в обличчя професорові. Перечекавши паузу, він обережно заговорив своїм звичним тихим голосом:

— Але, пане професоре, з грошима можна було б поставити справу значно ширше…

— Я знаю це, — відповів Тарп.

Голос Охасі став ще ласкавішим:

— І головне, вас ніхто ні до чого не зобов’язував би, так само, як і тепер… Адже хіба вам завадило б, пане професоре, якби ще хтось працював з вашим апаратом?..

Тарп знов підозріло подивився на Охасі:

— Що ви хочете сказати?..

Тепер Охасі вже не говорив; слова, немов солодкий мед, виходили з його рота улесливим співом:

— Припустімо… тільки припустімо, нічого більше, пане професоре, що якась організація… чи держава, скажімо… адже ж це лише припущення… якась держава запропонувала б вам добру суму грошей лише за те, щоб ви дали їй розрахунки й рисунки вашого нового апарата… І навіть зобов’язалася б про всі свої роботи з тим апаратом повідомляти вас… ваше ім’я так само було б над усіма роботами… що відповіли б ви на це, пане професоре?

Тарп стукнув кулаком по столу. Голос його гримів, які грім:

— Я вигнав би з свого кабінета людину, що насмілилася б натякнути мені на таку пропозицію! Я викинув би її через вікно, Охасі! Слухайте, хіба ви не розумієте, що мій апарат використали б насамперед для воєнних потреб?.. Я не хочу цього. Досить балачок, Охасі! В нас мало часу. Я йду до лабораторії. Беріть важку воду й поспішайте туди.

Роздратовано посапуючи, Тарп вийшов. Охасі злісно подивився йому вслід. Бліде його обличчя було скривлене, він ледве чутно мурмотів:

— Так… я вважав, старий, що ти зберіг ще хоч частинку глузду… гаразд, я помилявся… що ж, у нас залишається інший шлях… гаразд!..

III

Чи не помилявся професор Тарп, гадаючи, що про його винахід мало хто знає? Адже його апарат дійсно робив нову еру в добуванні важкої води. Справді, досить було поставити цей апарат десь у міському водопроводі так, щоб крізь нього проходила вся вода, яку споживає місто, — скільки важкої води на добу відокремив би тоді апарат Тарпа від звичайної?..

Але професор Тарп не задумувався над цим. Він остаточно захопився роботою. Дві доби він з помічниками не виходив з лабораторії. І, коли закінчувалася третя доба, блідий від утоми професор вирішив відпочити. Він записав дані останнього досліду, попрощався з помічниками — і вони розійшлися по своїх кімнатах у будинку професора Тарпа.

Дивно, але професорові довго не щастило заснути. Його думки були прикуті до дослідів. Та врешті втома взяла своє. Тарп заснув.

В його спальні було зовсім тихо й темно, Чути було лише, як важко дихав професор, щось мурмотячи про себе. А на стільці, на своїй подушці, спав улюблений професорів кіт Том. Бліді сріблясті промені місяця ледве помітно пробивалися крізь завіси вікна.

І раптом кіт підняв голову й заворушив вусами. Що трапилося?

По спальні наче прошмигнула якась безшумна спритна тінь. Легким рухом ця тінь майнула повз ліжко, де спав Тарп, на одну лише мить затрималася біля маленького столика, що стояв поруч ліжка, — і зникла. Це трапилося так швидко, що навіть кіт Том не встиг нічого побачити.

Він поворушив вусами, лінькувато випростався, м’яко зскочив з своєї подушки, підійшов до ліжка і ласкаво потерся головою об професорову руку, яка звисала з ліжка. Цього було досить, щоб професор прокинувся:

— Хто це? Том, це ти?.. Безжалісна тварино, будити мене, коли я такий втомлений!.. Чого тобі?

Том вигинався, муркотів; шорстким язиком він облизував руку Тарпа.

— Е, тебе, значить, спрага мучить? Пити схотів? Гаразд, зараз дам.

Професор протяг руку до свого нічного столика, на який завжди ставляв, за давньою звичкою, склянку з водою, лягаючи спати. Склянка була тут. Він налив води із склянки на блюдечко і дав Томові:

— На, пий. І будь ласка, дай мені спати.

Кіт замуркотів задоволено й почав хлептати воду.

Але майже тієї самої секунди він скорчився, зойкнув — і важко впав на килим. Лапи його витяглися, шерсть настовбурчилася. Він не рухався. Професор похолонув. Тремтячими пальцями він увімкнув світло:

— Том, що таке? Що з тобою?.. Він мертвий! Він скрутився кільцем, як учорашній кроль, якому дали випити важкої води… мертвої води…

Професор зскочив з ліжка і прожогом кинувся до кімнати Грехема, найближчої з усіх. Стоячи перед дверима, він крикнув:

— Грехем! Грехем!

Напівсонний голос Грехема відповів йому:

— Алло, професоре, що трапилося?

Через півхвилини професор дивився, як Грехем уважно оглядав мертвого Тома. Нарешті, Грехем підняв голову:

— Професоре, може, я помиляюся, але мені здається, що це вплив мертвої води. Треба негайно проаналізувати цю воду, що залишилася у вас у склянці. Ви можете зараз піти до лабораторії?

Тарп ішов слідом за Грехемом, шепочучи:

— Отже, якби не Том, я напевне випив би сам цю воду — і лежав би тепер мертвий…

Раптом Грехем спинився:

— Тс-с… хтось стоїть тут. Алло, це ви, Бінч? Чому в лабораторії світло? Хто там?

Напружений тихий голос Бінча відповів:

— Тихше, Грехем, тихше… Ага, і професор з вами? Тихше! В лабораторії… я почув шум і вирішив перевірити… мені здається, що там Охасі… Ваш револьвер з вами, Грехем? Будьте напоготові, увага!

Бінч швидким рухом розчинив двері і, скерувавши вглиб кімнати свій револьвер, крикнув:

— Стій! Ні з місця! Стрілятиму! Стій!

Не вірячи своїм очам, професор Тарп побачив, як від стола, де стояла модель апарата, стрибнула людина. То був Охасі. Японець кинувся до вікна, водночас ховаючи в кишеню якісь папери.

— Стій! — пролунав знов голос Бінча. — Стій!..

Різко тріснув постріл. Один, другий… Охасі впав — і лишився лежати нерухомо. З його виска стікала тоненьким струмочком кров.

Професор похитнувся:

— Ви вбили його, Бінч?..

Але Бінч махнув рукою — неуважно, як поводяться з людиною, що заважає:

— Стривайте, професоре. Грехем, подивіться, чи справді він мертвий? Від нього можна всього чекати…

Грехем схилився над тілом.

— Так. Він мертвий.

— А що то за папери? — продовжував Бінч. — Дайте їх сюди.

— Але… що за накази? — здивовано поглянув на Бінчі Грехем.

— Прощу без заперечень. Дивіться сюди. Бачите?

Голос Бінча звучав владно. Грехем дивився туди, куди Бінч показував рукою. Туди ж дивився й Тарп. Бінч відгорнув борт свого піджака: під ним був невеличкий значок агента таємної поліції. Тарп не витримав:

— Ви… ви агент таємної поліції?.. Бінч?..

Бінч спокійно відповів:

— Але вам від цього, професоре, лише краще. Отже!.. Ага. Слухайте цей рапорт. Триклятий японець був шпигуном. Слухайте.

Він голосно прочитав:

— «Директорові IV відділу департаменту зовнішньої розвідки, панові Мірусаві. Зважаючи на те, що відома вам людина відмовилася від переговорів з приводу продажу розрахунків і рисунків її нового апарата для наших потреб, — мені довелося вжити рішучіших заходів. Сьогодні вночі внаслідок нещасного випадку професор Тарп умер, випадково випивши замість звичайної води — мертвої…»

Тарп вигукнув:

— Що?.. Я вмер?.. Ах, так… розумію… Негідник! Це його робота — смерть бідного Тома… І так холоднокровно писати заздалегідь про це рапорта…

— Одну хвилинку, професоре, — спинив його Бінч, — треба дочитати… — «Отже, разом із цим надсилаю до вас, пане директоре, рисунки апарата і його розрахунки, які мені пощастило скопіювати самому під час роботи в лабораторії. Одночасно маю повідомити, що робота навколо здобування рисунків відомого вам важкого танка в штабі…»

— Стоп, Бінч! — владно пролунав голос Грехема.

— Що таке? — здивовано підвів голову Бінч.

Грехем зробив крок до нього:

— Папери сюди. Ось вам невеличка картка. Бачите?

Бінч поглянув на маленьку зелену картку, яку вийняв з бокової кишені Грехем, — і відразу випростався, подаючи папери Грехемові:

— Пробачте, містер Грехем… Адже я не знав, що ви агент генерального штабу… Пробачте… ось, прошу… ось папери.

Профессор Тарп розгублено опустився в крісло, безпорадно поглядаючи на Грехема і на Бінча по черзі:

— Як?.. І ви, Грехем?.. Ви — агент генерального штабу?.. Ні, цього не може бути… адже ж ви — мій помічник…

Холодний, ввічливий Грехем, новий Грехем, відповів йому:

— Так, я ваш помічник. І разом із тим маю деякі доручення від нашого генерального штабу. Хіба це вам завадило в чомусь, пане професоре?

— Який жах, — простогнав Тарп, — який жах… Охасі — агент японської розвідки, він шпигун, він хотів убити мене… Бінч — агент таємної поліції… Грехем — агент генерального штабу… Можна збожеволіти від цього!.. Мої помічники — агенти… значить, — ви стежили за кожним моїм кроком?.. Я не витримаю цього… моя наука… моя праця!..

Грехем підняв руку:

— Нема чого хвилюватися, пане професоре. Все гаразд. Ми оберігали вас від небезпеки. Ось вам доказ — цей мертвий шпигун. Дозвольте провести вас до кабінета. Вам треба трохи відпочити.

— Ні! Це неможливо! Я, старий дурень, говорив, мріяв про мою незалежність, про чисту науку… І праворуч від мене була таємна поліція, ліворуч — генеральний штаб… І ще цей шпигун — японець…

Грехем зсунув брови, незадоволено кривлячи обличчя:

— Містер Бінч, будь ласка, проведіть професора до його кабінета. Пан професор надто хвилюється. Викличте лікаря.

— Єсть, містер Грехем, — відгукнувся Бінч. — Прошу, пане професоре, дайте вашу руку. Отак. Спокійніше!

Професор Тарп повільно йшов, підкорюючись енергійним рухам Бінча. Він чув, як Грехем зняв телефонну труску і говорив:

— Алло! 18-44-63. Так. Восьмий відділ штабу? Так. Дайте мені кабінет полковника Джонсона. Так. Це я, агент Грехем. Так. Пробачте, що турбую вас. Пане полковнику, трапилися несподівані події. Охасі дійсно був шпигуном, він зробив замах на життя…

Далі професор Тарп не чув нічого. Він похитнувся і впав непритомний на руки агента таємної поліції Бінча, що вів його до кабінета.

МАТИ-ВСІХ-КВІТІВ-

І-ВСЬОГО-ЖИВОГО

І

Хто не знав у Брюсселі блискучого офіцера, лейтенанта бельгійської королівської армії Альберта Фаберне? Хто не знав його закручених чорних вусів, його нікельованої шаблі, його гучного голосу?

Не було жодного свята, жодної великої вечірки, де не витанцьовував би цей елегантний офіцер. І ніщо не пророкувало йому тоді несподіваної подорожі до центральної екваторіальної Африки, до країни брудних чорних мавп, рабів, негрів. Адже ніколи в житті лейтенант Фаберне не називав іншими словами людей, що жили в далекій Африці і носили загальне ім’я негрів банту. Та хіба й заслуговували вони, ті негри, щоб їх називали інакше. Хто й що знав про них? Хто взагалі знав щось про Африку? Ніхто й нічого. Дивна країна, де ще й досі збереглися загадки, таємниці, невідомі білим. Країна, що на її карті досі деякі річки позначено лише пунктиром — і ніхто не знає, звідки бере свій початок примхлива течія якоїсь там Санкуру, Луалабі, Ломамі, — приток великої ріки Конго.

Ніколи не думав про це й лейтенант Альберт Фаберне. Він любив веселощі, вино, танці, карти. Проте, все це було навіть почесними схильностями доблесного бельгійського офіцера. Значно гіршим було те, що лейтенант Фаберне, люблячи карти, любив тільки вигравати — вигравати будь-що. Адже таким засобом лейтенант діставав собі гроші на вино й веселощі.

Як саме щастило йому завжди вигравати — не знавав ніхто. І лише одного разу… Скажемо просто, одного нещасливого разу лейтенанта Фаберне спіймали на шахрайстві. Він був шулер. Це довели. Лейтенант грав нечесно, він був пройдисвіт. Отже, лейтенант дістав кілька ганебних ляпасів, його викинули геть з клубу. Кар’єра лейтенанта була закінчена. Йому лишалося тільки вийти у відставку.

Але… але знайшлася ще одна можливість. І лейтенант Альберт Фаберне її використав.

Він поїхав до бельгійської центральної Африки. Він перетворився на начальника факторії Агуін. Він командував тут загоном з п’яти солдатів і завжди напівп’яного сержанта Кокіля. Оце був і ввесь склад службовців факторії Агуін. Лейтенант Фаберне збирав тут податки з негрів — і чекав, доки мине рік. Йому обіцяли: він зможе через рік повернутися до Европи, якщо сумлінно виконає доручення і збере всі чисто податки й недоплати з негрів.

— Чорних, огидних, брудних мавп — негрів… — злісно повторював про себе лейтенант.

II

Сьогодні лейтенантові Фаберне було особливо нудно. Він сидів у вигідному кріслі, він обмахувався майже свіжим — усього тільки десятимісячним — журналом. Перед лейтенантом на столі стояла напівпорожня пляшка міцного місцевого вина. Що залишалося робити йому, як не пити?..

Пити, безконечно передивлятися старий журнал, розмовляти з самим собою — бо не можна ж багато говорити з тим Кокілем. Адже це погано вплинуло б на дисципліну. Але — як же нудно говорити з самим собою!

— Проклята країна, — бурчав Альберт Фаберне, — проклята!.. Здається, я ніколи не звикну до огидних чорних негрів. До їхніх блискучих очей, до їхньої чорної, немов намащеної олією шкіри. І подумати тільки, що минуло всього лиш три місяці… три місяці! Три місяці, лише три… ні, не так: цілих три місяці! І залишилося чекати ще дев’ять.

Він тремтячою рукою схопив склянку з вином і випив до дна.

— Тільки й радості, що вино… Тільки й надії, що на повернення! Знов до Европи, знов до справжнього життя. Фу, яка спека! Здається, що тебе поливають якимсь сухим окропом… фу!.. Тільки вино й рятує. Ось, наллю — і вип’ю ще… отак, фу!.. Ще дев’ять місяців бути тут…

Руки лейтенанта безсило звисли по боках крісла.

— Вони сказали… той генерал сказав: «ми даємо вам можливість урятувати вашу кар’єру. Якщо зберете всі податки, всі залишки несплачених за минуле податків, — через рік ми вас повернемо до Европи. Але — пам’ятайте! — всі податки. Пам’ятайте, що ви одержите премію лише залежно від зібраних податків». Так сказав генерал… фу, яка спека!

Помалу лейтенант відчув, як звична сп’янілість охоплює його. Було дуже жарко, рухатися майже не можна було — але хотілося когось бити, комусь суворо наказувати, на когось кричати…

— Але… але я можу померти тут, не дочекавшись… ой, яка спека!.. ось, вип’ю ще… так. Мовчать! Хто сміє розмовляти, коли говорю я?.. Мовчать! І ще ось вип’ю. Так краще. Фу!.. А коли повернуся де Европи, — хай хтось знов спробує спіймати мене при грі в карти. Ха-ха-ха, ніхто не спіймає! Всі ваші гроші будуть мої, чортові дурні. За ці три місяці я винайшов добрий новий фокус. Ось, ось… зараз!

Альберт Фаберне витяг з кишені колоду карт — з нею він ніколи не розлучався.

— Ось вони, мої карти. Отак: раз-два-три… бачите? Хоч би скільки у вас було — все ’дно, я маю більше очків. Ха-ха-ха!.. Тепер я вже не шулер, я артист шулерства, я професор шахрайства, ха-ха-ха… Мовчать! Хто розмовляє?.. Га? Струнко! Ха-ха-ха!..

Голосний регіт лунав у кімнаті — і солдати боязко прислухалися до нього, проходячи повз будинок: лейтенант Фаберне лютував.

— Ха-ха-ха… ось, іще вип’ю — і не боюся ніякої спеки. Мені на все наплювати. Стій! Стій! Де ж вино? Невже я все випив?

Пляшка стояла на столі порожня. Лейтенант Фаберне злісно стукнув кулаком по столу:

— Сержанте! Сержанте Кокіль! Гей, Кокіль! Де ви поділися?

На порозі з’явилася невелика постать сержанта Кокіля, дуже схожого своїми довгими руками й коротким тулубом на горилу.

— Слухаю, пане лейтенанте.

— Е-е… Кокіль, друже мій, дайте мені сюди ще вина. Ця чорна мавпа Нгамі знов зник кудись. Де він, я вас питаю, га? Де той Нгамі? Мовчать! Га?

— Дозвольте доповісти, пане лейтенанте, він ось тут. Ваш прислужник Нгамі приніс вам вино.

— Що? Що таке? Нгамі, ти приніс вино?

Висока чорна постать міцного молодого негра зробила крок уперед, до лейтенанта:

— Так, маса лейтенант, приніс. Ось воно.

Лейтенант навіть посміхнувся:

— Ой, яка ти хороша чорна мавпа! Ну, давай сюди. Так. Але — як ти смієш стояти тут так вільно? Що? Геть! Геть, мавпо! Фу, яка спека. Вип’ємо, сержанте… Отак… Фу!..

Сержант таємничо нахилив голову:

— Дозвольте доповісти, пане лейтенанте. Там делегація від негрів.

— Що? Яка делегація?

— Вони нібито прийшли до вас, пане лейтенанте, про щось вас просити. Я думаю, пане лейтенанте, про податки.

Лейтенант Фаберне навіть закашлявся від сміху:

— Вони прийшли делегацією? Ха-ха-ха!.. Ой, яка кумедна картина! Чорні мавпи прийшли делегацією? Ой, не можу, ха-ха-ха!.. От я їм зараз покажу делегацію, давайте їх сюди.

— Але, пане лейтенанте, — голос Кокіля зазвучав ще таємничіше, — але, дозвольте доповісти, вони надто піднесені, гм, збуджені… І з ними старі діди…

— Хто кому наказує, сержанте Кокіль? Я вам, чи ви мені? Га? Мовчать! Давайте сюди цю делегацію. Ну?..

Знов дзенькнула пляшка: лейтенант готувався зустрінути негрів.

Двері розчинилися. Негри входили боязко, один по одному. Тут були і старі діди, і дві жінки, і навіть старий жрець, обвішаний амулетами. А позаду, немов ховаючись за інших, стояв Нгамі, служник лейтенанта. Обличчя в нього було напружене, щелепи стиснуті. Він мовчав. Лейтенант підвів голову. Його права рука схопила з стола короткий ремінний стек.

— Ну, — промовив він, — ну? Оце ви, чорні мавпи, — делегація? Та чи знаєте ви взагалі, що таке делегація? Гаразд, послухаємо вас. Ну, чого ви хочете?

Негри загомоніли всі відразу:

— Маса лейтенант, ми голодуємо…

— І наші діти вмирають…

— Ми не маємо чим їх годувати…

— А солдати вимагають податки…

— У мене взяли єдине теля…

— А у мене навіть посуд…

— Цить, ви, — гриманув лейтенант Фаберне, — цить! Що? Мовчать! Ха-ха, яка така делегація, що галасує, мов на базарі. Ну, говоріть хтось один.

І лейтенант переможно поглянув на сержанта Кокіля: а що, мовляв, хіба я погано розмовляю з цими мавпами? Негри тим часом знов загомоніли:

— Ми не можемо платити податки…

— Маса лейтенант, у нас умирають діти…

— І старі вмирають…

— Ми голодуємо…

— Їмо кору…

Далі все потонуло в роздратованому гомоні. Цього лейтенант Фаберне вже не міг витримати. Він підняв стек угору — і негри змовкли, подавшись назад. Лейтенант оглянувся на сержанта Кокіля: обличчя сержанта було похмуре. Лейтенант згадав попередження про збудженість негрів, які робив Кокіль; згадав, що Кокіль живе тут уже кілька років і добре знає негрські звички. Ні, негрів не можна виганяти, треба зробити ще одну спробу поговорити з ними.

— Мовчать! Говоріть хтось один. Бо інакше вижену. Чуєте?..

Негри переглядалися. Ніхто не наважувався говорити за всіх. Проте — трапилася надзвичайна річ. Висока чорна постать зробила кілька кроків уперед і спинилась перед спантеличеним лейтенантом. Це був Нгамі, його служник.

— Що? Що таке?.. Ти, Нгамі, чорна мавпа, хочеш говорити за всіх, ти, мій служник? Та як ти смієш? Мовчать! Ось я тебе…

А втім — лейтенант не встиг підвестися й замахнутися стеком, як відчув обережний доторк до свого плеча. Сержант Кокіль виразно шепотів йому на вухо:

— Пане лейтенанте, дозвольте доповісти, хай Нгамі скаже… вони, ці негри, дуже роздратовані…

Тим часом Нгамі вже почав говорити:

— Маса лейтенант, у мене нема довгих слів. Негри хочуть їсти, все одно, як білі, маса. Негр голодний, бідний негр. Йому немає грошей платити податки, маса. Він хоче, маса, ви зняти податки. Це літо голодне літо. Маса знять податки, майбутнє літо негр платить більше. Маса не знять податки, негр умирає, майбутнє літо ніхто не платить податки. Негр просить зняти податки, маса.

Лейтенант Фаберне вибухнув страшенним гнівом:

— Що? Зняти з вас податки? А що ж, я за вас їх платитиму, чи що? Мовчать! І сидіти потім тут ще рік? Геть! Мовчать! Забирайтеся звідси!

Невдоволений гомін був йому відповіддю. Лейтенант схопився на ноги й підніс стек:

— А, ви ще стоїте?.. Ось вам, ось вам, ось вам! Ось ще тобі, огидна мавпо!..

Він хльоскав стеком праворуч і ліворуч, намагаючись влучати просто по обличчю. Негри з зойком відскочили до дверей. Але за мить становище змінилося вкрай. Несподівано, раптовим блискавичним стрибком Нгамі підскочив до лейтенанта, вихопив з його рук стек і замахнувся на Альберта Фаберне:

— Негр чорний, негр не мавпа! Маса білий, маса хижак! Білі хижаки ссуть чорну кров. Хижаків бити! Отак — ось!.. ось!..

Міцні удари його власним стеком посипалися на плечі лейтенанта. Нгамі бив раз-у-раз, не зважаючи на лемент лейтенанта:

— Ой-ой!.. Сержанте!.. Стріляти на нього!.. Ой!.. Солдати… схопіть його!..

Але сержант помітно побоювався міцних рук Нгамі, бо залишався на місці, тільки вигукуючи:

— До зброї! До зброї! Негр б’є білого! До зброї!..

Проте, Нгамі вже шпурнув стек на підлогу. Він проговорив ще:

— Бувайте, маса. Ще зустрінемося… — І вистрибнув у вікно.

Пролунало кілька коротких пострілів. То солдати з деяким запізненням виконували наказ. Негри один по одному шастали за двері. А лейтенант, хапаючися за забиті місця, кричав із ненавистю:

— Схопити його!.. Стріляти!.. Розстріляти його!.. Сержанте Кокіль, збільшити податок з негрів на десять відсотків… ой, яка ганьба!.. ні, на п’ятнадцять відсотків збільшити, ой!..

III

Після скварного, неспокійного дня настала темна вільготна ніч. З лісу доносилися викрики диких звірів, нічних птахів. А над усім безнастанно тремтіло тонке дзижчання комарів. Комарі билися в вікна, затягнені сіткою, — і страшно було подумати про потребу вийти за двері.

Лейтенант Альберт Фаберне випив незчисленну кількість склянок вина. Нгамі не було, Нгамі зник. І вино приносив сержант Кокіль. Він-таки старанно допомагав лейтенантові й пити. Між лейтенантом і сержантом, розкидані, лежали карти: лейтенант демонстрував сержантові своє артистичне вміння вигравати в будь-яких умовах. Але набридли вже й карти. Розмова точилася цілком вільно, хоч і неспішно: куди поспішати на факторії Агуін?..

— Е-е, сержанте Кокіль…

— Слухаю, пане лейтенанте.

— Е-е, цей мерзотник Нгамі… ви спіймаєте його, сержанте?

— Хм… не певен, пане лейтенанте. Він, мабуть, утік на річку Санкуру. Там його не можна знайти.

— Як так не можна? Адже ж я наказав. Ви не виконуєте мого наказу, сержанте. Е-е, адже ж я ваш командир, хіба не так?

— Пробачте, пане лейтенанте, у цих хащах свої закони. Ми не знаємо їх. Ми хазяїнуємо тут лише доки зайде темрява…

Лейтенант здригнувся: якась тварина закричала зовсім близько від будинку. Сержант Кокіль продовжував:

— Ми не знаємо нічого вже за п’ятдесят кілометрів від факторії. Там починаються негрські таємниці.

— Е-е… І ви ніколи не вивчали вашої округи, сержанте?

— Я ніколи там не був, пане лейтенанте. Моя справа — збирати податки, а не вивчати звичаї та місцеві закони, пане лейтенанте. Я не Стенлі й не Лівінгстон. Тут за десять кілометрів можна загубити голову…

— І мене заслали в таку діру?

Голос сержанта Кокіля знизився до таємничого шепоту. Сержант поглянув у вікно, за яким так само безнастанно дзижчали й співали свою невпинну пісню комарі, — і заговорив:

— Я не знаю, пане лейтенанте, але… мені розповідали, пане лейтенанте, що… гм…

— Та не тягніть. Ну?

— Мені розповідали, що… одну хвилинку, пане лейтенанте… так, це звучать їхні тамтами. Чуєте, як гучно лунають?..

Обидва підвели голови, прислухаючись. Здалека, крізь різноголосицю тропічних хащів, крізь крики звірів і птахів, — лунали дивні звуки шкіряних негрських барабанів — тамтамів. Вони лунали загрозливо то в одному місці, то в іншому, ніби перекликаючись. Їхні звуки то голоснішали, то тихішали. Щось було в тих звуках від умовної азбуки: короткі удари… довгий… короткий… кілька довгих… кілька коротких…

Лейтенант перелякано поглянув на сержанта:

— Е-е… що це таке, сержанте, га?

— Дозвольте доповісти, пане лейтенанте, це негрський телеграф.

— Який телеграф? Що ви верзете?

— Я не знаю, що саме він зараз пересилає, пане лейтенанте, але це телеграф. Їхній телеграф. За його допомогою негрські селища пересилають стукотом барабанів важливі новини. Це буває в них завжди, коли трапляється щось. Оце, я думаю, якщо дозволите, пане лейтенанте, ідуть розмови про делегацію… І про збільшення податків…

— Це вони сповіщають усіх, га?

— Так, пане лейтенанте, звістка передається від села до села, за сотні кілометрів.

У мовчанні було чутно лише далекий стукіт тамтамів.

— Але це дуже дратує, сержанте… фу… хіба випити ще? Кокіль, чи не можна зробити, щоб цей телеграф спинився? Га? У мене від нього вже в голові стукотить.

— Нічого не поробиш, пане лейтенанте. Тут свої закони. Негрські закони… Мені, знаєте, — говорили…

— Знов ви тягнете, сержанте. Досить балаканини! Говоріть відразу, що таке вам там говорили. Ну?

— Мені розповідали, що там, десь у лісі… і не те, щоб дуже далеко від нашої факторії… в напрямку на річку Санкуру… є дивне негрське село Ньягва. І в тому селі живе негрський бог.

— Який такий бог? Що ви верзете, сержанте?

— Так. Вони моляться йому, пане лейтенанте. Там сидить жрець на ім’я Гамбо. І негри приносять у жертву богові худобу. І він, той бог, її пожирає.

— Нісенітниця, сержанте!

— Як собі хочете, пане лейтенанте. Але негри кажуть, що це так. Це, кажуть, велетенська квітка, що пожирає живі істоти. Я думаю, — велетенська орхідея. Негри звуть її — Мати-Всіх-Квітів-І-Всього-Живого.

— Хто це вам говорив? Той мерзотник Нгамі?

— Ні, пане лейтенанте. Один старий негр. Він казав навіть, що бачив цю квітку. Він проліз був до храму. І за те йому відрізали вуха й вигнали.

— Фу, ну й країна, я вам скажу, сержанте!.. Чорні огидні мавпи — негри, потім ця неймовірна спека, далі барабани, тамтами, чи, як ви кажете, негрський телеграф. І ще всякі байки про велетенські орхідеї… Мати-Всіх-Квітів-І-Всього-Живого… чорт зна що! І я примушений жити тут і збирати податки… Ну, гаразд, я їх примушу, тих негрів! Мені наплювати на те, що буде наступного літа. Мене тоді вже тут не буде, ось що. Сержанте Кокіль!

— Єсть, пане лейтенанте.

— Ідіть спати. І я спатиму. Фу, яка огидна країна!.. Слухайте, ці чортячі барабани колись перестануть стукотіти? Я спати хочу…

Проте, сержант Кокіль уже вийшов. Лейтенант Фаберне важко зітхнув і ліг на канапу.

IV

Але спати лейтенантові Фаберне не щастило. Він перевертався з боку на бік і ніяк не міг заснути. Його дратував стукіт далеких барабанів, їх таємнича розмова, якої не можна було зрозуміти. Якась непевність, якась турбота і неспокій охопили наскрізь проспиртований мозок лейтенанта Фаберне.

Він підвівся, налив ще склянку вина, випив, стогнучи, мов від болю. Але не допомогло й це. Сон не приходив.

Факторія спала. Навколо неї панувала дика таємнича ніч. Ті ж самі несамовиті вигуки лісових звірів, нічних птахів, дзижчання комарів. І крізь усе — глухий стукіт негрських тамтамів. Лейтенант роздратувався вкрай. Він відчував, що випив сьогодні занадто багато — навіть для його звиклого до алкоголю організму. В голові йому шуміло, ноги непевно тримали важкий обвислий тулуб. І до того ж йому ввижалися усюди дивні примари.

Ось у цьому кутку кімнати, він добре це знає, завжди висить рушник. Білий рушник. Але — зараз це вже не рушник, а щось інше. Що? Це незрозуміло. Біла пляма витягається, розплескується… Це якась дивна квітка. І від неї тягне солодкими пахощами, які мутять голову… Лейтенант Фаберне заплющив очі й кинувся на канапу: спати, спати будь-що, інакше можна збожеволіти!..

Знов минали довгі, тягучі хвилини. Коли саме лейтенантові Фаберне пощастило заснути — він не пам’ятав. Але здавалося йому, що він і не спав зовсім — тільки на хвилинку заплющив запалені вії. І тієї ж таки хвилини знову розплющив їх: йому здалося, що канапа під ним хитається.

Лейтенант відкрив широко очі: темно. Не видно нічого. Лампа, мабуть, остаточно погасла. Але — звідки таке дивне вражіння, ніби канапа ввесь час широко гойдається — отак, як гойдається човен на морських хвилях?.. Що за дивна ілюзія? Ніколи ще алкоголь не впливав на лейтенанта так своєрідно. І солодкуваті пахощі ніколи не відчувалися так гостро.

Лейтенант повернув голову — і відразу відчув, як у нього з обличчя впало щось м’яке, мов вата чи тонка тканина. І разом з нею зникли кудись пахощі. Це було зовсім незрозуміло. Немов у кімнаті був присутній ще хтось. Що? Присутній?.. Думки про це було досить, щоб лейтенант Фаберне похолонув. Засвітити лампу, світла сюди, швидше світла!

Лейтенант напружив м’язи, щоб сісти на канапі — і з жахом відчув, що не може сісти.

— Сержанте Кокіль!.. Сержанте!

Мовчання.

Лейтенант не міг поворухнути ні ногою, ні рукою. І знов до його вух вдерся стукіт далеких барабанів — стукіт то наближався, то віддалявся…

— Сержанте! Сержанте!..

Канапа гойдалася. А може це вже й не канапа? І раптом лейтенант Фаберне, що намагався зібрати в своїх очах все, всю темряву, все незрозуміле, щоб зрозуміти, побачити хоча б якусь дрібничку, — раптом лейтенант Фаберне побачив далеко-далеко малесеньку іскорку, що ледве помітно тремтіла серед пітьми. Здавалося, іскорка пливла, вона так само гойдалася в повітрі, як гойдалася канапа — і разом з нею гойдався й лейтенант.

Щось м’яко доторкнулося до обличчя лейтенанта — мов гілка, росиста гілка, яка залишила на обличчі кілька краплинок роси. Так, ось воно, вражіння холодної роси… Востаннє лейтенант крикнув, вкладаючи у цей крик останню надію:

— Сержанте!..

Іскорка, з якої він не зводив очей, спалахнула яскравіше, вона перетворилася в гострий полум’яний язичок. І відразу замість неї спалахнув великий смолоскип. Він палав яскраво, він освітлював усе навколо себе. Наче хтось раптом відкрив чорну завісу й показав несподівані декорації величного театру.

Все закрутилося в голові у лейтенанта, що дивився широко розкритими очима на смолоскип, на велетенські розлогі дерева, повз які він пропливав, на чорні блискучі, немов вимащені олією руки негрів, що несли його, зв’язаного по руках і ногах… несли — куди?..

Так, лейтенант Альберт Фаберне був зв’язаний; як лялька, він висів на мотузках, підвішений до великої жердини. Ту жердину несли кілька міцних негрів — і лейтенант гойдався у повітрі в такт їхнім швидким широким крокам. Чи, може, носії несли його у такт загрозливим ударам далеких барабанів?..

Лейтенант стиснув щелепи. В голові його блискавично проносилися уривчасті думки:

«Негри захопили мене, коли я спав… захопили, зв’язали і тепер несуть кудись. Куди? Що вони хочуть зробити зі мною?»

Раптом лейтенантові згадалися розмови з сержантом Кокілем, ті казки про велетенську квітку. Тоді, слухаючи сержанта, він посміхався. Тепер дика, неймовірна казка здавалася чимсь страшним. Лейтенант голосно застогнав, намагаючись розірвати міцні мотузи. Даремні силкування!..

Палаючий смолоскип, що освітлював усе навколо, посунувся ближче до лейтенанта Фаберне. Скляними очима дивився лейтенант на полум’я, на чорні постаті негрів, що несли його.

Високі міцні люди з блискучою чорною шкірою не звертали на нього, здавалось, ніякої уваги; вони мов прислухалися до далекого стукоту тамтамів.

Але ось один з негрів широкими твердими кроками наблизився до лейтенанта. Бойове вбрання з шкур диких тварин було накинуте на його плечі. Негр підійшов ближче, він пильно розглядав білого. І лейтенант Фаберне з жахом пізнав знайомі суворі риси його обличчя: це був Нгамі.

— Це ти?.. Ти?.. — прохрипів він, стискуючи кулаки, охоплений нападом безсилої люті.

Негр спокійно дивився на лейтенанта.

— Так, маса лейтенант, це я, — нарешті вимовив він.

— Куди… Куди ви несете мене?

Нгамі махнув рукою вперед:

— Туди, де на тебе, маса, чекає смерть. Білого хижака несуть зв’язаного, як звіра. Ага, бо він — звір!

— Чорна мавпо, за мене помстяться. Тебе битимуть палицями, аж доки м’ясо почне падати шматками з твого тіла… Тебе розстріляють… Тобі відрубають голову!

Лейтенант Фаберне вигукував ці загрози мов божевільний. Він звивався, як гадюка, намагаючись визволитися з мотузів. Нгамі усміхнувся:

— Хто битиме? Хто розстріляє?

— Я розірву ці мотузи. Я застрелю тебе! Ти… Ти насмілився захопити білого!..

Нгамі неуважно махнув рукою:

— Хай білий хижак краще рахує свої власні хвилини. Ми наближаємося. Тамтами сповіщають усіх, негрів. Чуєш, маса?

Глухий стукіт, здавалось, наповнював увесь ліс. Тамтами були всюди, з усіх сторін лунав їх стукіт — одноманітний і страшний. Потріскували під ногами носіїв гілки, шкварчав вогняний смолоскип, з нього полум’яними краплями падала вниз палаюча рідина. І тамтами, жахливі дикі барабани з їх глухим стукотом…

— Куди… куди ви несете мене? — ще раз спитав Фаберне.

Нгамі урочисто підвів голову:

— Тебе несуть, білий хижак, назустріч смерті. На тебе чекає…

Смолоскип спалахнув яскравіше — і несподівано згас. У темряві, що враз насувалась з усіх боків, лейтенант почув:

— На тебе чекає Мати-Усіх-Квітів-І-Всього-Живого.

Більше лейтенант Фаберне не чув нічого. Він знепритомнів.

V

А коли він розплющив очі, — його вже не несли. Він лежав на м’якій траві, його освітлювало рожеве ранкове проміння. Спочатку лейтенантові здалося, що він бачив просто страшний примарний сон. Він поворухнувся, щоб покликати сержанта й розповісти йому про все. Але зразу ж лейтенант Фаберне відчув, що руки і ноги його зв’язані. Він міг ворушити лише головою. Ні, це не був сон!..

Праворуч і ліворуч від себе лейтенант побачив десятки негрів. Вони дивилися на нього з ненавистю. Вони дивилися на нього, як на лютого ворога. І він пізнавав несподівано для себе серед цих облич кілька чоловік з тих, що приходили до нього просити зняти податки.

Лейтенант відвернувся. Він побачив Нгамі в його бойовому убранні. А поруч з Нгамі на килимі з сухої трави сидів ще один негр, дивно одягнений старий дід, розмальований білими смугами. На його зморшкуватій шиї висіло намисто з білих звірячих зубів. Старий похитувався і щось одноманітно й тихо мугикав, поглядаючи на лейтенанта.

Просто проти обличчя Фаберне щось ворушилося повільними і лінивими рухами. Спочатку лейтенант не розумів, що це таке. Але через хвилину він здригнувся: наче малесенькі молоточки застукотіли йому в виски.

Це була велетенська квітка. Вона нагадувала орхідею, але була в тисячу разів більша від орхідеї. Квітка мов прокидалася. Здавалось, десь у ній щось пульсує, щось скорочується і знову збільшується, трохи розкриваючи і знов закриваючи її товсті червоні пелюстки, що нагадували губи ситого хижака. І густий сморід, огидний сморід протухлого м’яса віяв від неї…

Гомін негрів стих. Пролунав голос Нгамі — упевнений, урочистий голос:

— Твій шлях закінчився, білий хижак. Готуйся побачити свого собаку-сержанта у царстві тіней.

— Ви вбили сержанта Кокіля? — прошепотіли з одчаєм побілілі губи лейтенанта Фаберне.

— Так, він помер ще вчора. Він не ссатиме більше кров негрів, і ти не ссатимеш її, і твої брати, білі хижаки. Негри прокинулися. Негри захопили і твою, і інші факторії. Ми будемо нищити білих гнобителів, ми йдемо!..

Гнівний гомін негрів відповів йому. І знов стало тихо. Нгамі продовжував:

— Ти загинеш тут, маса. Тебе пожре Мати-Всіх-Квітів. Від тебе не залишиться нічого. Ніхто не побачить твоєї загибелі, крім старого Гамбо, старого жерця, що потім розповість мені про все. Сьогодні ж я повернуся, щоб узнати про твою загибіль! Готуйся вмерти, білий хижак! Гамбо, ми йдемо!

Старий жрець урочисто підвівся, піднявши руку. Він співав якусь пісню — журну, тоскну. Негри виходили один за одним за двері в стіні з товстих стовбурів дерев, яка оточувала це місце. Вони поглядали на лейтенанта, який лежав на траві перед квіткою-велетнем, — і зникали. Останнім вийшов Нгамі. Він сказав щось жерцеві; той відповів йому, нахиливши голову. Одним стрибком Нгамі опинився перед лейтенантом. Очі його палали люттю.

— Я вбив би тебе, маса, сам. Але негри хочуть принести тебе в жертву квітці. Хай! Я повернуся ще. Я повернуся! І, коли квітка не схоче пожерти тебе, я допоможу тобі сам побачитись з сержантом!..

VI

Лейтенант заплющив очі. Через хвилину він знов розплющив їх. Нгамі вже не було. Лейтенант боязко поглянув на старого жерця. Негр сидів на своєму килимі й так само одноманітно співав щось. В його пісні, незрозумілій і дикій, Фаберне почулися знайомі слова. Старий мурмотів:

— Ти загинеш, ти загинеш, маса… Мати-Всіх-Квітів пожре тебе… Від тебе нічого не залишиться, нічого… Вона прокидається, Мати-Всіх-Квітів, прокидається…

Лейтенант Фаберне насилу примусив себе поглянути туди, звідки віяв огидний солодкий сморід. Він побачив, як розсуваються товсті червоні пелюстки велетенської квітки. Вона нахилялася, вона тяглася до нього. Червоні пелюстки мов ладналися схопити його зв’язане тіло. Липуча рідина краплями збиралася на краях пелюсток, змочувала жорсткі волосинки, що стирчали по тих краях. Звиваючись, лейтенант спробував відсунутись. Це було неможливо. А старий жрець мурмотів, поглядаючи на лейтенанта:

— Ти загинеш, ти загинеш, маса… вона пожре тебе!..

— Слухай, ти, чорна мавпо… слухай, — хрипким голосом проговорив Фаберне і відразу спинився: — Е, пробачте, панотче… Я дам вам багато грошей, врятуйте мене… Пане жрець, я все віддам вам… Все! Адже ніхто не побачить цього… Вони всі пішли звідси…

Лейтенант вкладав у свої благання всі надії. Якби цей старий негр схотів!.. Якби він тільки схотів врятувати його!..

Гігантська квітка нахилилася ближче. Її густий огидний сморід дурманив. Її пелюстки рухалися. Вони тяглися до лейтенанта.

— Пане жрець, я все віддам вам… врятуйте мене!.. Адже я нічого не зробив вам поганого, врятуйте мене!.. Пане жрець, мені не можна помирати, мені треба повернутися до Европи… я все віддам вам…

Лейтенант говорив, плутаючись у словах, він бачив перед собою лише червоні пелюстки, що загрозливо наближалися до нього. На лобі його виступив піт:

— Врятуйте мене… ой, вона тягнеться до мене!.. Ці ситі червоні губи… вона ворушить ними… Я все віддам вам!.. Все, все… ой!..

Лейтенант Фаберне відчув, як щось обережно доторкнулось до його куртки. Обливаючись потом, він озирнувся. Старий жрець витяг у нього з кишені годинник на ланцюжку і з цікавістю оглядав його. Нові надії охопили лейтенанта:

— Пане жрець, я все віддам вам, — заговорив він знов. — У мене є ще інші речі, вони сподобаються вам… Врятуйте мене… адже ніхто не взнає!..

І з здивованням, з радістю він помітив дивну усмішку на обличчі в жерця. Старий негр натужно потяг його за ноги від страшної квітки…

VII

Лейтенант Фаберне лежав метрів за два від квітки, що безнастанно рухала товстими пелюстками. З огидою він дивився, як старий негр, хитро усміхаючись, відрізав невеличкі шматки м’яса від половини кози, що лежала перед ним, і подавав їх квітці. А вона повільно захоплювала їх товстими пелюстками, пульсуючими рухами втягувала всередину, мов ковтала. Так, квітка їла шматки м’яса, вона жерла їх, як хижак, як тварина, тільки повільніше…

Жрець подав квітці останній шматок, що зник всередині дивної пастки. Пелюстки закрилися. І тільки ледве помітний рух їх тепер свідчив про те, що квітка перетравлювала свою їжу. Жрець підійшов до лейтенанта.

Він хитро прижмурив очі, він огидно посміхався:

— Квітка наїлася, маса, вона сита. Вона їсть отак щоранку, маса. Гамбо знає, як дурити людей. Вони приносять жертви квітці, Гамбо дає їй шматки — і собі шматки. Дурні негри вірять, що квітка з’їдає все. Вони не знають, що квітка їсть лише шматки. Хе-хе!..

Негр сміявся, показуючи гнилі пеньки зубів, він підморгував лейтенантові. Нарешті, Фаберне збагнув: старий жрець дурив негрів. Велетенська квітка, правда, їла м’ясо, але тільки маленькі шматки. Звісно, вона не могла з’їсти нічого більшого за мишу. Жрець дурив свій народ, і тепер був радий з того, що міг позбутися лейтенанта, та ще залишити собі його годинник. А старий негр бубонів:

— Маса піде звідси, Гамбо покаже йому шлях. Маса піде, негри думатимуть, що квітка пожерла його… негри принесуть ще жертви, Гамбо буде ситий…

Тепер лейтенант вже не боявся нічого.

— Ну, розв’язуй мене, ти, чорний шахраю, — тоном наказу проговорив він. Адже жрець був зацікавлений у тому, щоб якнайскоріше знищити всі сліди лейтенанта і мати можливість сказати неграм, що квітка пожерла його. — Розв’язуй та показуй шлях. Швидше, бо мені вже набридло тут!..

Старий негр, хитро посміхаючись, розв’язав ноги лейтенанта і допоміг йому піднятися.

— Ну, розв’язуй руки, — нетерпляче сказав Фаберне.

Гамбо заперечливо похитав головою.

— Що таке? Розв’язуй руки!

— Ні. Я виведу масу за село. Тільки там розв’яжу руки. Маса може зробити лихо старому Гамбо.

Лейтенант люто рипнув зубами: хитрий старий шахрай! Проте, сперечатися не можна було.

— Тоді ходім швидше!

— Хай маса іде сюди. Отак…

Старий жрець обережно підійшов до стіни з стовбурів і з натугою відтяг убік один з них. У стіні відкрився вузький прохід.

— Сюди, маса, — таємничо проговорив жрець, показуючи рукою на прохід. — Хай маса йде, Гамбо за ним.

Лейтенант зробив кілька кроків до стіни. За нею, це видно було через прохід, гойдалося листя дерев, тяглася вузенька стежка. Фаберне озирнувся. Гамбо йшов за ним. Вперед, швидше звідси!.. Хутко лейтенант підійшов до проходу — і раптом відсахнувся.

— Проклятий шахрай, ти обдурив мене! — вигукнув він, кидаючись назад.

Але один лише погляд на старого негра довів лейтенантові, що жрець був так само зляканий. Він тремтів, він задкував, він відмахувався, дивлячись у прохід в стіні, звідки виходив високий Нгамі з сокирою в руках. За Нгамі посувалося ще кілька молодих негрів.

Лейтенант Фаберне стояв нерухомо. Це був кінець. Він бачив, як Нгамі підійшов до старого жерця. Очі його палали. Він гнівно щось сказав жерцеві, потім високо підняв сокиру — і блискавкою опустив її на голову старому. Без жодного звука старий жрець упав на траву і залишився нерухомо лежати на ній.

Не дивлячись на нього, Нгамі наблизився до велетенської квітки. Кілька секунд він стояв перед нею, мов вивчаючи її. Потім він знов махнув сокирою — і квітка впала на землю, відрубана від стовбура. Товариші Нгамі з страхом дивилися на неї. Але Нгамі неуважно штовхнув пелюстки ногою, засміявся і повернувся до товаришів.

Мов стороння особа, лейтенант Фаберне бачив ще, як ворухнулися пелюстки дивної квітки, як Нгамі підійшов ближче до нього, як люто й непримиренно дивилися на нього очі молодого негра у бойовому вбранні. Лейтенант почув ще, як вимовив Нгамі:

— Маса не хотів побачитися з своїм сержантом? Тепер він побачиться разом і з сержантом, і з старим Гамбо.

Останнє, що побачив лейтенант Фаберне в своєму житті, — був виблиск сокири над головою. Він заплющив очі, щось різко вдарило його, мов граната розірвалася над ним, — і все зникло.

РАКЕТОПЛАН С-218

І

Щоранку вона розкидувала по небу свій сяючий широкий хвіст. Як велетенська мітла, він проходив по небу, мов змітаючи за собою палахливі зірки; хвіст доторкався до них — і вони відразу затухали, тьмяніли, зникали в його широкому сяйві.

Люди забули, що таке присмерк. Ледве червона куля сонця встигала сховатися за далеким обрієм, як з другого краю неба вже зростало загадкове зеленувате сяйво. Спочатку в зеніті показувалося блискуче зелене ядро: воно більшало, здавалося, щоночі. І люди звикли говорити, згадуючи про щось:

— Це було ще тоді, коли Комета була не більша за Місяць.

Або:

— Це трапилось тоді, коли диск Комети був не більший за два Місяці.

Спочатку в зеніті показувалося велетенське ядро. Потім, як дивна холодна заграва, від нього в усі боки розходилося сяйво; по тому протягом години воно простягалося через усе небо і зникало за обрієм. Здавалось, що цей фантастичний хвіст обгорнув усю землю, закрутився навколо неї так, як колись люди звикли бачити Молочний шлях.

Тільки тепер на небі не було Молочного шляху; його, як і всі зірки та сузір’я, стерла, немов дрібний порох, Комета. Лише іноді на заході чи сході спостерігачам щастило помітити окремі найяскравіші зірки. Але навіть найбільші з них, що їх раніше, ще кілька років тому, люди звикли бачити блискучими іскрами на чорному небесному оксамиті, тепер здавалися непевними, ледве помітними світлими туманними крапками.

Астрономи примушені були припинити майже всі небесні спостереження. Проте, ніхто з них і не цікавився тепер старими роботами. Увагу всіх притягла до себе Комета, її шлях і зв’язана з нею доля старої Землі.

І ніхто тепер не називав уже Комету так, як називали її кілька років тому, — кометою Гріверса. Це не було доказом зневажливого ставлення до імени цього славетного астронома. Зовсім ні. Сам Гріверс жив у невеличкому будинку біля своєї обсерваторії, оточений численними помічниками; він систематично й уперто провадив дальші спостереження. Людство називало тепер загрозливе небесне світило просто Кометою. Комета — і все. Ніхто не вимагав пояснень, кожен розумів відразу: якщо мова йде про Комету, значить тільки про гігантську комету, відкриту 15 червня 1970 року американським астрономом Гріверсом у сузір’ї Скорпіона.

Тоді, в перші дні після відкриття Гріверса, навряд чи хтось з широкої публіки звернув серйозну увагу на повідомлення про це. Хіба мало відкрито нових зірок, нових небесних тіл за останні роки?.. Ще одна комета, ще одне небесне тіло, ще один невідомий космічний мандрівник — що ж тут дивного?

Але слідом за першим повідомленням Гріверс оголосив друге. В ньому відомий астроном серйозно й упевнено розповідав про свої дальші спостереження. Він говорив простими словами, очевидно, адресуючи своє повідомлення не вузькому колу спеціалістів-астрономів, а найширшим колам читачів газет та журналів. Ось найголовніше з того, що оголосив Гріверс у своєму другому повідомленні:

«Нова комета наближається з далеких космічних просторів до нашої Сонячної системи з нечуваною досі швидкістю. Тепер Комета помітна лише в найпотужніші світові телескопи. Але найближчими днями людність зможе побачити її на власні очі без будь-яких астрономічних приладів. Комета рине у Всесвіті з надзвичайною швидкістю, більшою за всі відомі досі космічні швидкості, — близько шістдесят тисяч кілометрів на секунду. Комета посувається по незамкненій кривій, гіперболі, лінія якої проходить у Всесвіті між орбітами планет Сонячної системи. Не виключена можливість, що комета зіткнеться з якимсь тілом нашої Сонячної системи. Дальші спостереження, вимірювання і розрахунки провадяться».

Це повідомлення Гріверса примусило людей подивитися в небо. І багато аматорів-астрономів, озброєних невеличкими телескопами або навіть біноклями, спромоглося знайти в небі серед заплутаної багатотисячної юрби блискучих зірок нову маленьку вогняну краплинку, — комету Гріверса. Газети цілої земної кулі зацікавилися новою кометою, вони охоче друкували небесні карти, де чорним хрестиком було відзначено місце Комети серед зірок.

Деякі науково-популярні журнали нагадали читачам з цього приводу долю відомої комети Галлея. Один з таких журналів звернувся навіть до наукових працівників з запитанням: «Що думають вони з приводу наближення до Сонячної системи комети Гріверса? Чи не загрожує це нашій Землі якимись несподіванками?»

Думки наукових працівників розбіглися. Комета пересувалася в космічному просторі надто швидко, вивчали її ще мало часу, шлях її не був обчислений. Але журнал зробив з цієї анкети своєрідну сенсацію, використавши одну з відповідей. Мало відомий астроном Джонс відповів так:

«Правда, шлях Комети ще не обчислений. Але вже відомо, що гіпербола Комети проходить між орбітами планет. Цілком можливо, що Комета зіткнеться саме з Землею. Наслідки такого зіткнення будуть безумовно катастрофічні».

Журнал у зв’язку з цим розповів читачам історію комети Галлея, останнє з’явлення якої так налякало землю у 1911 році. Астрономи, що вчасно обчислили орбіту комети Галлея, передрікали тоді, що саме 1911 року ця комета на своєму шляху зіткнеться з Землею. Астрономи не помилились: орбіти Землі і комети Галлея дійсно перетиналися у космосі. Але, на щастя, ще перед тим комета Галлея в далеких космічних просторах обернулася на хмарку пороху і дрібних часточок.

Зіткнувшись з цією хмаркою, Земля дістала лише красивий дощ метеоритів, що аж ніяк не пошкодив людству, а лише приніс йому чарівне видовище вогняної зливи.

Так минуло два тижні. Астроном Гріверс мовчав, заглибившись у свої спостереження. Газети, що зняли були галас з приводу його другого повідомлення, незабаром забули про нього, бо їх увагу притяг землетрус у Середній Азії. Тим часом Комета збільшилась, на небі немов виросла нова блискуча зеленувата зірка з ледве помітним вогняним хвостом, що на деякій віддалі від ядра Комети танув серед зірок, мов розчиняючись у чорному небі. Кілька днів, правдивіше, кілька ночей Комету помічали лише аматори-астрономи.

Ще через тиждень астроном Гріверс оголосив своє знамените трете повідомлення. Воно справило вражіння бомби, що раптом розірвалась серед людного майдану. Астроном Гріверс писав:

«Мої останні спостереження ствердили всі припущення й думки. Нова комета має велетенські розміри. Густина її ядра втроє більша за густину Землі. Швидкість пересування нової комети в просторі — 60.000 кілометрів на секунду. Систематичні спостереження доводять, що Комета не зіткнеться з нашою Землею. Але наша планета стоїть перед іншою небезпекою, не менш серйозною. В своєму поривному русі по гіперболі до Сонця мандрівниця В сесвіту — Комета так близько пронесеться біля Землі, що, за всіма обчисленнями, вона мусить захопити своїм притяганням Землю, зірвати її з її місця в С онячній системі і потягнути за собою в невідомі космічні простори. Земля перетвориться на супутника Комети. Ця космічна катастрофа відбудеться о дванадцятій годині ночі 21 червня 19 8 5 року під час літнього сонцестояння Землі».

Ніякими словами не можна описати неймовірну паніку, яка охопила людність після цього повідомлення. Здається, на цілій Землі не було такої людини, яка б щоночі не дивилася в небо, розшукуючи там нову комету. І кожен, хто бачив її, дивувався:

— Хіба зможе оця тендітна небесна гостя, оця невеличка зеленувата блискуча плямка з малесеньким хвостом, — хіба може вона нести Землі таку катастрофу, як пророкована астрономом Гріверсом?..

А Комета невпинно збільшувалась у своїх розмірах. Протягом першого року вона зростала ще непомітно. Її збільшення для ока характеризувалося лише тим, що Комета ставала яскравішою, більш помітною серед зірок. Але далі вона починала зростати чимраз загрозливіше.

Року 1980 Комета вже була найяскравішою зіркою на небосхилі. І, починаючи з цього року, її збільшення набрало фантастичних темпів. Її хвіст обгорнув ціле небо, вона зростала майже щоночі. А може, це лише здавалося переляканим глядачам, які звикли щоночі дивитися на її зелене сяйво?.. В усякому разі астрономи стверджували, що Комета збільшується невпинно. Та в цьому не було й сумніву: адже Комета ввесь час безнастанно наближалась до земної орбіти.

Вона наближалась, як грізний ворог, що мав принести на Землю негайну й неминучу смерть. Адже насамперед Земля, зірвана з своєї орбіти притяганням Комети, втратить свою атмосферу, людство задихнеться. І в невідомі холодні простори, крутячись навколо Комети, освітлювана її зеленим бездушним світлом, — полетить мертва крижана куля, яка ще недавно була вкритою рослинністю, буяючою життям Землею!..

Зрозуміло, як радісно зустріла людність геніальний проект інженера Андреєва, що запропонував свій сміливий де божевілля план врятування Землі.

II

Глухий і важкий удар невидимого гонга враз урвав гомін багатотисячної юрби, що зібралася під кришталевим склепінням Палацу Конгресів. Неосяжна зала вміщала кілька десятків тисяч людей, що розташувалися на широких пневматичних м’яких лавах, які концентричними колами оточували центральну трибуну. Хвилину перед тим на трибуні не було нікого.

Звучання гонга помалу затихало, настала напружена тиша; ущухли шелести, шепотіння, голови людей повернулися всі до одної точки. Це була центральна трибуна. Матове світло, що заливало своїм м’яким промінням всі куточки зали, померкло. На центральній трибуні, спершу неясно, потім дедалі відчутніше — почала вимальовуватися велетенська постать людини в темному плащі, складки якого вільно спадали з плеч.

Обличчя чоловіка на трибуні було серйозне й зосереджене; він дивився вперед і, здавалося, наче чекав на щось. І кожен із присутніх у Палаці знав, що ця велетенська постать є лише збільшений опуклий образ доповідача, видимий через своєрідне перехрещення в повітрі променів кількох проекційних ліхтарів. Цей дивовижний оптичний ефект винайдено було тільки рік тому — 1984 року.

Постать рухалася, глядачі бачили перед собою ніби живого чоловіка-велетня, що вільним рухом підняв угору руку і почав говорити. Голос, підсилений потужними репродукторами, легко доходив аж до останніх лав.

Так почалися історичні збори в Палаці Конгресів, в одній із двох столиць всесвітнього Союзу Соціалістичних Радянських Республік — Москві. Все, що відбувалося на цих зборах, бачили й чули люди по всіх куточках земної кулі. По майданах підносилися величезні екрани ілюстрованих радіогазет; у кожній квартирі стояли маленькі екрани хатніх телевізорів, де так само чітко вимальовувалася постать людини на трибуні. Натовпи людей перед великими вуличними екранами, окремі купки глядачів перед маленькими екранами хатніх телевізорів не тільки слухали промову, вони бачили доповідача й залу, так само виразно, як ті, що були в самій залі. Цього дня й години — о п’ятій годині вечора 16 червня 1985 року (за московським часом) — на всій Землі ніхто не спав, ніхто не працював. Ціла земна куля слухала й дивилась, забувши про звичайні справи і звичайний відпочинок…

— Безперечно, ви, товариші, знаєте в основному причину наших сьогоднішніх зборів, — так почав свою промову голова Всесвітнього Комітету рятування Землі. — І все ж таки, для того, щоб всебічно висвітлити перед вами величезну подію, якої ми чекаємо через кілька днів, 21 червня цього року, — я мушу повторити кілька широко відомих тверджень. Ви знаєте, що спостереження й обчислення всіх цих років ствердили, на жаль, всі висновки професора Гріверса. Знов-таки на превеликий жаль, я не можу додати нічого нового до його висновків. Комета максимально наблизиться до Землі 21 червня 1985 року, і, якщо нам не пощастить здійснити наш план, — кількість планет Сонячної системи зменшиться на одну…

Загальне зітхання пронеслося по велетенській залі, пронеслося по цілій земній кулі, яка зосереджено слухала промову.

— Я хочу нагадати вам схему руху Комети за останні п’ятнадцять років з часу її з’явлення на земному небосхилі з часу її відкриття астрономом Гріверсом.

Доповідач знов підняв руку — і темний кришталевий купол Палацу Конгресів враз наче ожив. На його матовій блакиті спокійним світлом засяяли ясні зірки, одна з яких дедалі більшала. Саме на неї вказала вогняна стрілка, яка, підкорюючись руці доповідача, побігла темним штучним небом. Ця зірка ввесь час зростала; ось з її лівого боку майже несподівано з’явилося невеличке туманне здовження, що перетворилося потім на вигнутий хвіст.

— Така була Комета в перші роки після своєї появи, — задумливо сказав промовець.

Зірки повільно пересувалися кришталевим небозводом, Комета невпинно зростала. Ось вона вкрила своїм холодним сяйвом сусідні зірки, неначе витискуючи їх. Її хвіст розкинувся, як цілий Молочний шлях. Легкий шум та потріскування притягли увагу глядачів до центру зали. Там, на масивній підставці, стояло дивне приладдя, мов металічна двоголова потвора. З численних отворів у верхній голові лилося рожеве світло, що промінням відбивалося вгору, до склепіння Палацу, до штучного небозводу.

— Те, що ви бачите перед собою, — всього тільки робота великого планетарія, поставленого в нашій залі, — спокійно пояснював доповідач. — Цей дотепний прилад (між іншим, дуже складний) дає нам змогу протягом кількох хвилин побачити рух Комети за останні роки. Планетарій — це не новина. Прилади такого типу з’явились уже давно, щось із п’ятдесят п’ять років тому. Ще 1929 року в Москві було встановлено невеличкий планетарій, що показував у мініатюрі на невеликому зводі рух планет, зірок, Місяця тощо. Тоді планетарій являв собою тільки комбінацію чарівних ліхтарів. Через кілька років в апарат включили кіноустановки. І тепер ми можемо демонструвати перед вами потрібне нам видовище просто на куполі нашого Палацу. Але я відійшов від своєї теми. Зараз планетарій покаже вам орбіти Землі, планет і гіперболу Комети.

Вогняні лінії визначились на куполі Палацу. Насамперед витягнутий еліпс земної орбіти, яким летіла невеличка блакитнувата куля — Земля. І збоку ліворуч яскрава, майже пряма лінія гіперболи Комети. Вона проходила близько еліпса земної орбіти на відстані половини радіуса всього еліпса.

По лінії гіперболи швидко посувалась величезна Комета, тягнучи за собою велетенський хвіст і наближаючись разом із Землею до найопуклішої частини еліпса.

— Я не хочу зупинятись на подробицях, — продовжував доповідач, — і тому обмежуся лише кількома найголовнішими вказівками. Багато хто, безперечно, пам’ятає той безмежний жах, який охопив людність по оголошенні повідомлення астронома Гріверса. Згадки про щасливі наслідки зіткнення Землі з відомою кометою Галлея в 1911 році нікого не могли заспокоїти. Адже відомо, що комета Гріверса — велетенське небесне тіло великої густини…

Знову настала пауза. Доповідач зробив широкий жест рукою:

— Взагалі, комети завжди готують нам несподіванки. Уявіть собі величезне тіло, що вільно пересувається в просторах, несеться між зірок і багатьох сонячних систем вздовж незамкненої кривої лінії, гіперболи. Якщо комета не занадто велика, то, проходячи повз нашу, скажімо, Сонячну систему, вона підпадає силі притягання Сонця. Комета змінює свій шлях, вигинає його, гіпербола перетворюється спочатку на параболу, криву, теж ще не замкнену, але вже таку, що більш нагадує витягнутий еліпс. А по тім, якщо комета зовсім невеличка, то під впливом притягання Сонця вона облітає навколо нього і змінює свою криву на замкнений еліпс. Так Сонце, цей справжній «ловець комет», уловлює комету. Вона починає обертатися навколо нашого світила по еліпсу, відходячи від Сонця в просторінь — і незмінно повертаючись до нього через певні періоди часу. Так трапилося з кометою Галлея, кометою Енке та іншими кометами, виловленими нашим Сонцем з світового простору та перетвореними на супутників нашої Сонячної системи. Вони регулярно повертаються до Сонця, і найчастіше щоразу змінюють при тому свій вигляд. Комети — не стійкі небесні тіла. Вони помалу розпадаються, обертаються спочатку на скупчення болідів, потім на хмарки космічного пилу, що несуться по еліптичній орбіті щезлої комети. Саме так трапилось і з кометою Галлея. На жаль, не так стоїть справа з нашою гігантською Кометою.

Доповідач ледве помітно зітхнув — і загальним зітханням відповіла йому зала.

— Наша непрохана гостя неухильно наближалась, вона, щороку зростаючи, перейшла до південного зеніту, до сузір’я Жертовника, потім пройшла біля сузір’я Павича і продовжувала безупинно прямувати до Землі. Порятунку для Землі, здавалось, не можна було сподіватися ані звідки. І ось 1980 року людство було схвильоване сміливим планом інженера Андреєва, що висунув фантастичний на перший погляд проект рятування Землі. Рятування за допомогою найсильніших вибухів, що обернуть Землю на велетенську ракету і відштовхнуть її від Комети. Правдивіше, не відштовхнуть, а тільки нейтралізують притягання Комети. Всі ви знаєте, що таке атомічні бомби. Але для ясності я трохи зупинюсь і на цьому.

Доповідач випив води з склянки, що стояла перед ним, і продовжував:

— Ви знаєте, що всяке фізичне тіло складається з молекул. Молекули і собі складаються з атомів, часточок найпростіших елементів. Був час, коли наука вважала атом за неділиму часточку, за «цеглину світобудови». Але вже на початку XX століття вчені пішли далі. Вони встановили, що кожен атом являє собою якусь подобу сонячної системи, він складається з вихрових згустків, ніби часточок позитивної та негативної електрики. Ці часточки, електрони, обертаються по своїх орбітах всередині атома. Вони являють собою чисту енергію, але енергію, яка перебуває в потенціальному, недійовому стані. Звичайно, я не можу в цій доповіді додержуватися чисто наукових визначень, я говорю лише в загальних рисах, грубо схематизуючи найскладніші процеси, які відбуваються всередині атомів. Прошу мати це на увазі.

Так от, людство вирішило скористатися з енергії, що є в атомах. Ця енергія дуже велика, її розміри просто неосяжні. Вибуху мізерної часточки речовини, розпаду атомів цієї речовини і дальшого звільнення енергії, яка міститься в атомах, — вистачило б, щоб висадити в повітря цілу гору. По довгих дослідах учені 1960 року добилися успіху. Люди навчилися користуватися середатомною енергією. І тепер за допомогою електричних струмів високої напруги ми можемо керувати цією енергією. Наші середатомні або атомічні бомби являють собою особливим способом оброблену суміш хемічних елементів, які розпадаються під впливом електричного струму. Звільнена при цьому енергія діє, як вибухова речовина надзвичайної сили. Жодна вибухова речовина, як от динаміт, толуол, нітрогліцерин та інші, що ними, користувалося людство до винаходу атомічних бомб, не може порівнятися з середатомною звільненою енергією… Але повернімось до проекта інженера Андреєва.

Напружене мовчання панувало в залі.

— Інженер Андреєв запропонував скористатися з бурхливої сили середатомних бомб, заклавши їх у глибокі свердловини, розміщені трьома концентричними колами, обведеними навкруги південного полюса, — 80-ої і 70-ої паралелі і полярного кола, що збігається, як відомо, з лінією паралелі 65,5. Ось схема проекта інженера Андреєва.

Знову над доповідачем перетялися світлові промені — і в повітрі рельєфно визначилась опукла поверхня південної півкулі Землі з нанесеними на ній вогняними колами свердловин, які ховали в собі середатомні бомби.

— Свердловини з середатомними бомбами ідуть углиб Землі по похилих лініях, збігаючись трьома ніби вкладеними один в один конусами, вершини яких лежать на уявлюваній земній осі. Побоювання, які виникали серед учених щодо риску натрапити на розтоплені шари Землі, на так звану магму, — не справдилися. Ще 1969 року відомий учений Андреас Фремлі довів відсутність всередині Землі розтопленого ядра. Він встановив наявність у Землі твердого ядра з пород, що мають велику густину й вагу. Наші глибокі свердловини підтвердили цю теорію. Але я знову трохи відхилився від основної думки.

Нащо потрібні ці три конуси свердловин, начинених найпотужнішими атомічними бомбами? Шлях Комети лежить ніби перпендикулярно до лінії земної осі. Сила притягання Комети спрямована по лінії земної осі або під невеликим кутом до неї. Якби ми могли протиставити притяганню Комети якусь силу зворотного напрямку, направлену вздовж земної осі, — то така сила нейтралізувала б притягання Комети й утримала Землю на її місці в орбіті. Але звідки взяти цю силу?..

Інженер Андреєв геніально запропонував перетворити Землю в момент найвищого притягання Комети на грандіозну ракету. Ракета ні від чого не відштовхується. Вона сама штовхає себе зворотною дією вибухів, які відбуваються в ній. Не обов’язково, щоб ракета була довгаста. Вона може бути й кругла, як Земля. І от, конуси свердловин в Антарктиці являють собою, на думку інженера Андреєва, розрядну частину ракети-Землі. Найменший, перший, конус буде викинутий із Землі, як перший ракетний вибух. За ним ітимуть другий і третій. Ракета-Земля за допомогою цих трьох вибухів нейтралізує притягання Комети в момент найбільшої близькості Комети до Землі. А далі, як і перед тим моментом, притягання Комети буде надто мале, щоб зірвати Землю з її орбіти. Таким чином вся земна куля являтиме собою велетенську ракету вагою 6000 трильйонів тонн. А розрядкою ракети буде вся південна полярна область до 66-ої паралелі. Сміливо пожертвувавши південною полярною областю, ми врятуємо земну кулю з її населенням. Комета понесе з собою в небесні невідомі простори тільки частину Землі, яку ми їй добровільно віддаємо.

Знов на кілька секунд запанувало мовчання. Це мовчання охопило людей не тільки під кришталевим куполом Палацу Конгресів у Москві; воно панувало всюди, де люди уважно й напружено слухали доповідача.

— Історичний день боротьби з притяганням Комети наближається. Утворений п’ять років тому Комітет рятування Землі, який керував роботами по здійсненню проекта Андреєва, передбачив усі небезпечні наслідки. Немає сумніву, що середатомні вибухи в південній пікулі спричинять сильний землетрус, який пройде трьома наростаючими ударами по Землі з півдня на північ. Одночасно треба ждати велетенської морської хвилі, що тричі прокотиться по океанах і спричиниться до небувалої поводі на побережних смугах материків. Все це загрожує найсерйознішим лихом. Але в людства немає іншого виходу. Вибирати нема з чого. Що ж зробив Комітет рятування Землі?

Всю людність південної півкулі, де стихійні лиха досягнуть найбільших розмірів, переселено за екватор, у відносно безпечні місцевості. Цього досягнуто ціною важкого тимчасового перенаселення північної півкулі. Але цього мало. В день 21 червня населення Землі, скупчене в північній півкулі, кидає міста і тікає в поля й ліси, під чисте небо, щоб уникнути небезпек, зв’язаних з наступним землетрусом. Ракетоплани Комітету перевіряють нині всі куточки південної півкулі, вивозячи звідти за екватор невеличкі групи людей, які ще залишилися там. До 21 червня все буде закінчено, на південній півкулі не залишиться жодної людини.

Комітет сподівається, що ціною неймовірних зусиль ціною втрати широкої території Антарктики, — ми врятуємо нашу планету і допоможемо їй утриматись на своїй орбіті в Сонячній системі. 22 червня, побачивши знов на небі Комету, ми вже не будемо дивитися на неї з жахом, а полегшено зітхнемо. Ось основне, що я мусів вам сказати.

Остання відозва Комітету рятування Землі каже: треба додержувати повного спокою. Треба 21 червня забути про міста, про будинки, треба піти під чисте небо і чекати на наслідки титанічної боротьби Землі з Кометою.

Цю відозву я ще раз нагадую вам і закликаю всіх до повного, цілковитого спокою…

ІІІ

Я, пілот Олексій Троянов, спробую послідовно й докладно передати все те, що лишилося в моїх уривчастих записах, початих 20 червня 1985 року, за день до космічної катастрофи.

Цього дня ранком я одержав такий наказ:

«Пілотові ракетоплана С-218 Олексію Троянову. Негайно летіть через суходоли Европи та Азії в напрямку до миса Горна (край Південної Америки) на острови Фалкленд біля Магелланової протоки. Обслідуйте на 53 градусі південної широти бухту Оф-Гарборс і порт Стенлей на східному Фалкленді, де, за нашими відомостями, затрималася група з трьох чоловік і одної жінки — учасників метеорологічної експедиції Французької Радянської Республіки. Відшукавши її, заберіть групу в ракетоплан і негайно повертайтеся на північ береговою лінією Південної Америки, через Аргентину, Панаму і Північні штати до озера Мічіган. Тримайте зв’язок з нами на хвилі 1698 кілоциклів. Комітет рятування Землі, Москва — Ньо-Йорк, 20. IV. 1985».

Тільки напередодні я повернувся до Москви з Австралії, звідки привіз вісім електроконтролерів, які перевіряли головну магістраль проводів. Ці проводи підводять енергію до ланцюгів середатомних бомб південної сфери (південною сферою ми називаємо три славнозвісні концентричні кола в Південній полярній області, яку викинуть 21 червня назустріч Кометі).

Мій ракетоплан С-218 по заслузі вважають за одну з найшвидкохідніших машин світу. Він легко покриває за годину 1000–1200 кілометрів.

У кабіні один з моїх пасажирів почав суперечку. Він запевняв, що 60 років тому ніхто з найсміливіших фантазерів не міг би навіть уявити собі таку велетенську хуткість, яку розвиває мій ракетоплан.

Пасажир, звичайно, помилявся. Зовсім недавно, місяців зо два тому, я, вивчаючи історію повітролітання, натрапив на таку цікаву вказівку в цій галузі. Ще 1929 року, шістдесят шість років тому, один із винахідників невдосконалених, слабих і смішних літаків, які рухалися за допомогою пропелера, француз Блеріо, провістив, що майбутнє належатиме саме ракетному самольотові, який, на його думку, досягатиме до 1000 кілометрів швидкості на годину. Наприкінці цього ж таки 1929 року німець Оппель уперше зробив короткий переліт на слабенькому ракетному самольоті — всього на 15 кілометрів.

Проте, це не так важливо. Я згадав про суперечку мимоволі, бо завжди добре пам’ятаю все, що стосується до мого С-218, чудової машини, яка дає мені змогу переноситься з величезною швидкістю в усі куточки земної кулі.

Далі в кабіні ракетоплана зайшла розмова про 21-ше червня. У одного з пасажирів знайшлась докладна карта Антарктики — і ми уважно розглянули зону, яку ми пожертвуємо Кометі. Інженер Андреєв, автор проекта, — геніальна людина!

Земля викидає назустріч Кометі майже некорисну для неї область з мертвого полярного материка, суцільної криги, і частину океану. Населеної землі вибух навіть не зачіпає, як не вважати на можливі наслідки землетрусу.

Я переночував дома — і це вже непогано. За останній місяць ночівля дома, в своїй квартирі стала для мене рідкістю — так багато доводиться мені літати з доручення Комітету.

Особливо важкі нічні польоти в південній півкулі. Я зовсім не боязка людина, про це говорить хоча б моя професія пілота ракетоплана. Але навіть мені стає іноді лячно, коли електричне освітлення моєї кабіни здається слабеньким і жовтувато мерклим під могутнім світлом Комети, що захопила своїм сяйвом третину небосхилу.

Один раз уночі, повертаючись з південної полярної області, з Землі Ендербі, я замислився: що, якби все це відбувалося років з 60–70 тому, коли людство не знало ще дивовижного впливу середатомних бомб, коли вся земна куля була поділена на шматки між капіталістичними державами, коли ще панували релігійні забобони? Звичайно, порятунку для Землі тоді не могло бути.

Отже, я переночував дома, а о шостій годині ранку одержав розпорядження Комітету. Сніданок відібрав у мене щось із півгодини — я почув деяку втому і хотів підживитися перед подорожжю.

Мій ракетоплан був у повному порядку. С-218 рухався за допомогою переробленої середатомної енергії. Робити безпосередній розклад атомів у ракетних трубах було б надто небезпечно, бо найменша неточність апарата спричинила б загальний вибух. Середатомна енергія не дозволяє жартувати з собою.

Тому розклад атомів робиться в центральній лабораторії в Москві. Лабораторія розриває атоми струмами високої напруги і перетворює під високим тиском енергію, яка в них міститься, у густу руду рідину. Ця рідина є сконцентрована енергія, взята з атомів, але ще не в остаточному своєму вигляді.

Атомічна рідина є середній стан середатомної енергії — вона не зв’язана так, як була зв’язана в атомах, але й не звільнена остаточно до стану чистої енергії, як, наприклад, електричний струм.

Атомічна рідина зберігається в ракетоплані в особливих металічних резервуарах, з яких вона точно відміреними порціями надходить до ракетних труб. Тут відбувається замикання струму, від якого атомічна рідина вибухає і остаточно звільняє середатомну енергію. Вибухи йдуть безперервно і ракетоплан, підштовхуваний ними, лине вперед з дедалі більшою швидкістю.

Так працює ракетоплан на висоті. А для підйому він має гелікоптерний механізм, який пускається в рух звичайними акумуляторами великої ємності. Пропелери — гвинти гелікоптера — встановлені на вертикальній осі. Своїм обертанням вони відштовхуються від повітря і тягнуть ракетоплан угору, де вже включається ракетний апарат. А коли ракетоплан набирає потрібної швидкості і вже не потребує підтримки гелікоптерних гвинтів, пілот окремим важелем втягує вісь з гелікоптерним механізмом всередину ракетоплана, ховає гвинт, щоб зменшити шкідливий опір повітря.

Гелікоптер дає змогу моєму С-218 підійматися з землі і спускатися на неї по вертикальній лінії без будь-яких розгонів та розбігів. Ракетоплан за допомогою гелікоптера може знизитися на всяку вулицю, оточену будинками, може нерухомо висіти в повітрі і навіть пересуватися вперед без включення ракетного апарата: для цього треба тільки нахилити вперед градусів на тридцять вісь гелікоптерних гвинтів. Тоді частина тяги скеровується в бік нахилу — і ракетоплан з невеликою швидкістю йде вперед без дії ракет.

Я підрахував по карті. Від Москви до Фалкленда по прямій лінії було 20 тисяч кілометрів, чверть обводу земної кулі. Від Фалкленда до озера Мічіган за вказаним мені маршрутом, — ще 12 тисяч. А рідини в моїх енергетичних циліндрах було на 50 з лишком тисяч кілометрів. Все гаразд! За п’ятнадцять годин я мушу бути на Фалкленді.

На аеродром мене ніхто не проводив. Я увійшов до кабіни і засунув двері ракетоплана на герметичні запори, старанно перевіривши, чи немає де-небудь щілин, крізь які могло б виходити повітря. Це зовсім не зайве: С-218 розвиває найбільшу швидкість у найвищих шарах атмосфери, на висоті близько 30 кілометрів, де повітря вже сильно розріджене і буквально висмоктує кисень із кабіни.

Гелікоптерний механізм працював бездоганно. Я взяв висоту з місця і пустив у рух ракетний апарат тільки на висоті 25 кілометрів. Переходячи на горизонтальний політ, я за звичкою подивився вгору: високо над собою я помітив довгастий силует ракетного поштового літака, що вийшов півгодини тому з Ленінграда і тепер передавав пошту для Москви маленькому гелікоперові, який піднявся йому назустріч.

У цю хвилину задзвонив мій приймач. Я натиснув кнопку репродуктора. Спокійний голос диктора промовив:

— Це пілот Троянов?

— Так, я слухаю.

— З доручення Комітету передаю вам прізвища метеорологів, що перебувають на східному Фалкленді. Голова експедиції — професор Жан Пелюзьє, його помічник Густав Дюшен, лаборант Еміль Стенуа і художниця Жанна Пелюзьє, дочка професора Пелюзьє. Ви одержали вказівки щодо бухти Оф-Гарборс?

— Так. І про порт Стенлей.

— В експедиції зіпсовано радіопередавальник. Тому вам треба стежити не тільки за радіосигналами, а й за оптичними знаками. У всякому разі робіть розшуки, не підіймаючись вище як на кілометр. Регулярно викликайте експедицію радіом — приймач у них працює. Повідомляйте нас. Майте на увазі: якщо ваш ракетоплан зіпсується, ви зможете одержати засоби пересування тільки в Буенос-Айресі. Далі на південь нічого немає, все вивезено на північ.

— Слухаю.

— Я скінчив. Комітет бажає вам успіху!

Репродуктор замовк. Комітет дуже дбайливий, він уважав за потрібне сповістити мене про Буенос-Айрес на випадок зіпсування мого ракетоплана. Але хіба С-218 може зіпсуватись? Я певен своєї машини, як самого себе.

Далеко внизу, в туманній імлі, піді мною пропливала поверхня землі. Я знов згадав, як описували свої повітряні подорожі люди перших часів авіації, що літали на цих божевільно небезпечних забавках — аеропланах з пропелерами. Вони майже ніколи не піднімалися вище п’яти кілометрів і наївно уявляли, що подолали повітря. Проте, я ставлюсь до цих людей з пошаною, як до героїчних смільців: пускатися літати над океаном на недосконалих тендітних літаках того часу — на мій погляд, було безумством.

Ракетоплан нісся вперед. Ясна година московського ранку змінилася на хмарну; хмари затягли піді мною всю поверхню землі. Але все це не заважало мені. Мій компас та автоматичний показник місця перебування ракетоплана — були надійніші за опуклу карту, яку я бачив під собою до того. Я знав, що вже лечу над Середземним морем, де часті рейси поштових літаків. На моїй швидкості в тисячу кілометрів на годину сутичка була б згубна. Тому я зсунув ракетний руль висоти і піднявся ще вище до п’ятдесяти кілометрів над рівнем моря, куди літаки звичайно не здіймаються. Тут було безпечніше, — і я дав повну швидкість. Показник швидкості дійшов до цифри «1200 кілометрів» — і спинився.

Діставши відносну волю (по прямій лінії ракетоплан ішов дуже надійно і не потребував керування, бо на моєму С-218 було встановлено автоматичний випрямлювач курсу), я згадав, що вже добу не чув нічого про життя Землі. Тому я пересунув ручку керування приймачем на хвилю постійної радіогазети і включив репродуктор. Я почув закінчення фрази:

«… дала позитивні наслідки. Устаткування в повному порядку. Перший вибух станеться об одинадцятій годині тридцять хвилин ночі 21 червня. Другий через п’ятнадцять хвилин і третій — рівно о дванадцятій годині ночі… О дванадцятій годині ночі! Увага! Час повідомляємо за московським поясом. Передаємо дальшу радіограму. Населення південної півкулі майже все перевезено на північ, за екватор. Лишилось лише кілька спеціальних експедицій, за якими послано швидкохідні ракетоплани. Увага! Відомий пілот Олексій Троянов на своєму швидкохідному С-218 вилетів сьогодні на Фалклендські острови по групу метеорологів. Увага! Включіть екрани, передаємо фото Олексія Троянова та його ракетоплана С-218. Увага!»

Ще б пак! Ні, вже екрана включати я не буду. Дивитися на власне обличчя зовсім не так цікаво. А мій С-218 мені надто добре відомий і без радіофотографії.

Я виключив приймач і перевірив напрямок. Внизу купчилися все такі ж самі хмари, в рідких прогалинах між ними видні були сині смуги. Автоматичний покажчик стрілкою відзначив перебування ракетоплана західніше від Африки в просторах Атлантичного океану. Ще далеко, навіть для моєї швидкості в 1200 кілометрів на годину. Що передають далі радіом? Репродуктор знову закінчив фразу:

«…Як гадає астроном Бермігтон, Комета, проходячи дотичною лінією до орбіти Землі, надзвичайно вплине на Місяць. Можна гадати, що наш супутник не зможе витримати притягання Комети і зірветься з своєї орбіти під кутом до Комети. В такому разі Місяць піде між Сонцем та Кометою параболою до орбіти Юпітера. Земля може позбутися свого споконвічного супутника. Це виясниться перед першим вибухом, о десятій годині п’ятдесят п’ять хвилин. Астроном Бермігтон підтверджує, що Місяць зірветься з орбіти і покине Землю. Увага! Астроном Скаутлей заперечує це припущення і доводить, що Місяць тільки змінить свою орбіту на витягнений еліпс, і Земля матиме і надалі свого вірного супутника».

Цікаво, хто з учених правий? Проте, питання про Місяць зовсім не таке істотне. Коли треба побоюватися загибелі цілої Землі, — про Місяць думати не доводиться.

Та й роботи за проектом інженера Андреєва можуть не дати бажаних наслідків. Так запевняють деякі вчені. Я не вчений, я — звичайний пілот. Але, може, саме тому я вірю в проект інженера Андреєва. 21 червня Андреєв обертає земну кулю на велетенську ракету. Ця думка близька мені. Я знаю, що таке ракета. Тільки ракетному двигунові належить майбутнє. Стародавній мудрець Архімед, що винайшов важіль, сказав:

— Дайте мені точку опори, — і я підійму земну кулю!

Ракета дає людині точку опори скрізь і всюди. Вона сама — точка опори. Для аероплана потрібне повітря, для моторного човна — вода, від яких вони відштовхуються. Ракета відштовхується сама від себе. Вибухи, що відбуваються в її розрядній частині, штовхають ракету вперед і вперед. Не важно, чи спрямовані ці вибухи в порожняву, в повітря, в воду, чи ще кудись. Зворотна реактивна сила вибуху, — ось що рухає ракету.

Проте, де я?

Показник місця перебування ракетоплана наблизив стрілку майже до самих островів Фалкленда. Спереду видно було пінясті буруни, побережні скелі і рівну без єдиного пагорка поверхню землі.

Але — де ж шукати професора Пелюзье та його супутників?

Бухта Оф-Гарборс, над якою я пролітав, була теж пустинна й мертва. Величезні будівлі порту справляли сумне вражіння — наче людність цього оживленого центру несподівано вимерла. До того ж стало темніти. Правда, сутінки, що сходили на землю, швидко замінило зеленувате примарне світло Комети, хвіст якої широкою сяючою смугою простягся через увесь небосхил.

Так, у бухті Оф-Гарборс не було нікого, бо попереджена про мій приліт експедиція дала б знати про себе яким-небудь сигналом. Хоча б багаттям.

Я збільшив швидкість і понісся до порту Стенлей. Пустинна рівнина по-давньому пропливала під ракетопланом.

А як їх не буде і там? Якщо вони примушені були пересунутися ще кудись?

Але ледве тільки на обрії хвилястою лінією вималювалася затока, — я помітив великий чорний стовп диму.

Сигнал!

IV

Через кілька хвилин я плавко спустився на тверду землю біля великого багаття. До дверей ракетоплана підбігла струнка дівчина в гумовому пальті. Вона щось кричала, але звуки її голосу не долітали до мене, відокремленого від зовнішнього світу герметичними дверима апарата. Нарешті я відчинив двері.

— Ви — пілот Троянов? — почув я дзвінкий молодий голос.

І, не дожидаючи підтвердження, Жанна Пелюзьє продовжувала:

— Ну, звичайно, це ви. Хто ж ще міг би забратися сюди в такий жахний час? Правда, ми дуже турбувалися. Адже в нас зіпсувався передавальник, ми не могли подавати вам сигналів радіом. Але ми зробили все, що змогли. Бачите? — показала вона рукою на вогнище.

— Де ж усі інші? — спитав я.

— То ви ще не знаєте? Батько хворий на малярію, але це не страшно, він легко переносить цю хворобу. Гірше з Дюшеном: у нього дуже гостра форма, і зараз він лежить майже непритомний. А лаборант Стенуа коло них. Мені доручено стежити за вогнищем, щоб не пропустити вас. Ходім, ходім до будинку.

На порозі нас зустрів молодий хлопець з енергійним, різко окресленим обличчям. Це був Стенуа. Він міцно стиснув мою руку і сказав:

— Я дуже боюся, що Дюшен не зможе летіти. Професор каже, що йому могло б допомогти тільки переливання крові. Я просто не знаю, що робити далі.

Старий професор Пелюзьє, видно, насилу підвівся з свого крісла і тихим голосом привітався зі мною:

— Коли ми вирушимо, професоре? — звернувся я до нього.

— Вам уже говорили про нашого хворого? Його не можна ніяк ворушити, поки не закінчиться пароксизм. Він надто слабий.

— Значить…

— Не раніше, як завтра вранці. А може, — голос професора затремтів, і він насилу закінчив фразу: — Може нам доведеться лишити тут його тіло…

Мене зовсім не лякала думка, що нам треба тут затриматись до ранку. До початку вибухів у полярній області лишалося більш як доба. За цей час я міг би двічі пролетіти звідси до озера Мічіган. Але — хто знає, які несподіванки можуть трапитися за цей час?

— Все ж краще було б вилетіти якнайскоріше, — нагадав я професорові. — У мене щодо цього дуже рішучі інструкції. Зараз я переговорю з Комітетом рятування Землі.

Жанна Пелюзьє пішла за мною. Ідучи, вона розповіла мені, що експедиція перебувала на Фалкленді щось із два місяці і закінчила свою працю тільки два дні тому. Професор Пелюзьє безбоязно чекав на наступні події. Він турбується тільки тим, щоб довезти в безпечне місто зібрані матеріали.

Моя розмова з Комітетом була дуже коротка. Ось записи її.

«Прибув на Фалкленд. Знайшов експедицію. Можу летіти на Північ не раніше ранку 21 червня, бо один з учасників експедиції, Густав Дюшен, тяжкохворий».

«Вилітайте при першій змозі. Маршрут лишається той же. До екватора можете сподіватися на допомогу тільки в Буенос-Айресі».

Перепросивши професора, я ліг спати: пілотові ракетоплана треба бути дужим і завжди добре почувати себе. Вилетіти ми вирішили вдосвіта.

Але не судилося мені спати спокійно. Біля дванадцятої години ночі мене збудив легкий доторк до плеча. Жанна Пелюзьє стояла біля мене, обличчя її було бліде:

— Дюшен помер, — тихо сказала вона. — У нього слабе серце, воно не витримало напруження під час кризи.

… Багряне сонце тільки-но показало край свого диску з-за моря, коли я натиснув на важелі керування. Ракетоплан хутко взяв висоту — і понісся на північний захід. Професор напівлежав у кріслі; мабуть, на нього погано впливала швидкість підйому. Лаборант Стенуа впорядковував свої записи. Жанна уважно стежила за моїми рухами.

І зненацька я відчув, як у моїй руці здригнувся важіль руля висоти, потім стрілка показника швидкості ринулася ліворуч і замість нормальної тисячі кілометрів показала лише двісті. Ракетоплан пішов униз. Я похолонув:

— Що трапилось?

Під нами клекотіли морські хвилі, спускатися було неможливо. А ракетний апарат безперечно давав перебої. Я пустив у хід гелікоптерні гвинти. Ракетоплан повис у повітрі, помалу посуваючись уперед.

Ще кілька виблисків — і ракетний апарат замовк. Стало надзвичайно тихо. Тишу порушувало тільки слабеньке дзижчання гелікоптера. Я відчував запитливі погляди моїх пасажирів. Не обертаючись до них, я сказав:

— Щось поламалося в ракетному апараті. Зараз я виясню. Не хвилюйтесь, все буде гаразд.

Так я сказав — але зовсім не так думав. У С-218 ще не бувало ніякого полому. Не бувало ніколи. Сталося щось дуже серйозне. Всі силкування були марні — ракетний апарат не працював, хоч прилади й важелі працювали справно. Якби я не знав, вилітаючи з Фалкленда, що на С-218 лишався запас атомічної енергії не менше як на 30.000 кілометрів, — я сказав би, що в ракетоплані вичерпалися всі джерела енергії. Але…

Я згадав зразу про долю мого товариша, пілота Грюнштейна, — і відчув, як у мене похолонули кінчики пальців. У Грюнштейна трапилась випадкова сутичка з великим птахом, південноамериканським кондором. Важке тіло птаха, на яке Грюнштейн налетів на швидкості близько 1000 кілометрів на годину, розбило товсте скло кабіни і своєю вагою поламало важелі керування. Ракетоплан Грюнштейна каменем впав униз, в океан. Так загинув мій товариш…

Я кинувся до хвостової частини ракетоплана, до батареї циліндрів, де зберігалася сконцентрована енергія перероблених атомів. Стрілка на циферблаті показника місткості, що ще півгодини тому показувала десять тисяч енергонів, тепер притиснулася до лівої частини диска, зсунувшись нижче за 0.

— Нема енергії, — прошепотів я, не вірячи своїм очам.

— Що ж трапилося, товаришу Троянов? — почув я схвильований голос Жанни.

— Трапилось щось незрозуміле. Ми лишились без енергії. В циліндрах немає нічого. Показник місткості показує нуль.

— Але чому?

— Поки що я не знаю. Це зовсім не ясно. Вся енергія кудись щезла. Резервуари порожні. Але, на щастя, в мене майже не працювали акумулятори, що рухають гелікоптерний механізм. Ми підемо далі на гелікоптерних гвинтах. До Буенос-Айреса вже недалеко, ми доберемося до нього. А там можна відновити запаси енергії. Я певен, що все обійдеться добре. Гелікоптери дотягнуть нас до Буенос-Айреса. Вперед, вперед! Вибухи почнуться тільки вночі, а тепер лише восьма година ранку.

— Так, вперед! — бадьоро підхопила Жанна.

Повернувшись до кабіни, я надав вертикальній осі гелікоптера найбільшого нахилу уперед.

Ракетоплан, залишаючись на тій самій висоті, повільно пішов на північ, куди тяг його гелікоптерний пропелер. Але ця швидкість була дуже незначна; крім того, ракетоплан гойдало і збивало вбік супротивним вітром.

— Вітер не пустить нас уперед, товаришу Троянов, — спокійно зауважив професор Пелюзьє. — Цей вітер надто міцний.

Я уперто похитав головою. Я знав, що вітер не захоплює дуже високих шарів атмосфери. Якщо буря дуже сильна над поверхнею суші або моря, — можна уникнути її, піднявшись угору, де сила вітру не така значна.

— Пошукаємо спокійних шарів повітря, професоре, — відповів я. — Ще коли я вчився літати на аероплані з пропелером, мене вчини лавірувати в повітрі на різній висоті, відшукуючи попутний вітер. Хто знає, може ми знайдемо його і тут, у цих широтах.

Покірний моїй руці ракетоплан (чи не вірніше було б назвати його тепер гелікоптеропланом?) піднімався у вищі шари атмосфери. Правда, я досягав цього лише остаточним зменшенням і без того незначної швидкості, з якою ми йшли на північ. Але — я розраховував надолужити швидкість угорі. Як я помилявся!

Вітер справді перемінився, коли ракетоплан був на висоті трьох кілометрів. Але він не був погожий, він різко задував із сходу на захід. Я силкувався піднятися вище, — але тоді ракетоплан зовсім втрачав рух уперед, його зносило вбік, як аеростат.

Ми повагом пройшли над півостровом Вальдес, ще повільніше пролетіли над двома ріками Аргентини, — Ріо-Негро і Ріо-Колорадо.

«Хоч би що дістатися до Буенос-Айреса. Там можна все виправити, можна нарешті пересісти на інший ракетоплан», — думав я.

Але вітер і лавірування в повітрі переплутали карти в моїх руках. З жахом я помітив, що запаси енергії акумуляторів вичерпуються щохвилини, мені ледве вистачить струму для безпечної м’якої посадки. Це трапилось саме тоді, коли я побачив під собою химерні закрути берегової лінії бухти Бланка. Я пішов на посадку.

Пасажири мовчали. Звичайно, вони розуміли всю трагічність нашого становища. Адже лічильник показував, що ми пройшли від Фалкленда всього 1400 кілометрів — замість 12.000, які нам треба було пролетіти, щоб потрапити у безпечні райони земної кулі.

Єдине, що я міг ще зробити за допомогою гелікоптера, — це м’яко спустити ракетоплан на густу траву пампасів, за півсотні кілометрів від берега океану. Тоді я зупинив гелікоптер. Проте, через хвилину-дві він зупинився б і сам, вичерпавши запаси енергії акумуляторів.

Якийсь час ми мовчали. Перший опам’ятався професор Пелюзьє. Він, мов заспокоюючи, запропонував:

— Що ж, давайте обслідуємо і вияснимо становище. Передусім — що трапилось з вашим ракетним апаратом, товаришу Троянов?

Як автомат, я відчинив двері кабіни і вийшов з неї. За мною слідом вийшли Жанна і Стенуа.

Металічне покриття хвостової частини ракетоплана було пробите зверху вниз, наче в нього влучив невеличкий снаряд. Отвір із загнутими всередину краями показував напрямок удару. Пробоїна йшла всередину до циліндрів, де зберігалася атомічна енергія. Одна стінка головного циліндра була також пробита, друга була ціла, але сплющена.

З допомогою лаборанта Стенуа я відкрив пробитий циліндр, — і знайшов у ньому неправильної форми зливок якогось невідомого мені металу. Цей зливок, очевидно вдарив із страшною силою в ракетоплан, пробив його покриття і головний циліндр.

Але звідки взявся цей зливок? Хто стріляв у нас?

Жанна Пелюзьє тримала в руках чудний зливок, коли ззаду підійшов старий професор. Він глянув на зливок і здивовано спитав:

— Звідки ви взяли цей метеорит? Я знайшов на Фалкленді кілька подібних до цього, але жоден з них не був такий великий. Адже це — перші посланці Комети, що несуться прямо поперед неї і бомбардують Землю.

Так знайдено пояснення того, що трапилося з нами. Метеорит, що прилетів на Землю з космічних просторів, відірвавшись від Комети, пробив циліндр ракетоплана — і позбавив нас можливості повернутися на північ.

Стенуа перший урвав мовчанку:

— Очевидно, летіти далі на ракетоплані ми не можемо. Так, товаришу Троянов?

Я мовчки хитнув головою.

— Тоді треба дати про себе знати на північ радіом. Комітет вишле когось забрати нас. Правда, часу в обріз. Але іншого виходу немає.

— Ви можете зв’язатись з Комітетом радіом, товаришу Троянов? — запитала Жанна.

— Я зараз же це зроблю, — відповів я.

Повернувшись до кабіни ракетоплана, я включив передавальник. Але — замість того, щоб сяяти яскравим світлом, електронні лампи ледве блимали. Я з люттю вдарив себе по лобі: адже передавальник брав струм від тих самих акумуляторів, що перед тим живили гелікоптерний механізм. За час нашого безнадійного літання на гелікоптерних гвинтах акумулятори витратили свою енергію майже цілком. Струму вистачило тепер тільки на живлення маленьких і слабеньких ламп приймача, але він не міг і наполовину розхитати потужний генератор передавальника… Чому я раніше не подумав про це? Чому я не дав радіограми в той момент, коли зіпсувався ракетний апарат?..

Тихий дзвоник приймача притяг мою увагу, і я машинально включив репродуктор. Схвильований голос уперто повторював:

— Пілоте Троянов! Пілоте Троянов! Де ви? Пілоте Троянов, де ви?..

Комітет рятування Землі шукав мене, а я був безсилий відповісти йому і навіть попросити допомоги. А репродуктор продовжував викликати:

— Пілоте Троянов, відповідайте! Де ви?..

— Чому ж ви мовчите, товаришу Троянов? — почув я голос Жанни. — Адже вони чекають на відповідь. Скажіть, де ми, що з нами.

Жанна нечутно увійшла до кабіни і зупинилась позад мене. Я повернувся повагом до неї і відповів, ледве знаходячи слова:

— Передавальник не працює. Немає струму.

Жанна мовчки дивилася на мене, коли я через силу додав:

— У нас немає змоги врятуватися…

V

Мені соромно признатися в цьому, але факт лишається фактом. Я, пілот Троянов, про сміливість якого багато хто знає, розгубився і втратив здатність володіти собою. Жінка, Жанна Пелюзьє в цей момент показала себе твердішою за мене. Вона поклала руку мені на плече і сказала:

— Не вдаваймося в розпуку. Може, ще пощастить чимсь допомогти справі.

Я ледве-ледве пригадую те, що було потім. Ми сиділи на буйній траві аргентинських пампасів, коло ракетоплана. Лаборант Стенуа нервово палив одну цигарку по одній. Жанна безперестанно зривала тонкі й високі стеблинки трави, м’яла їх і відкидала. Пам’ятаю, старий професор повагом сказав:

— Я гадаю, що землетрус нам не загрожує нічим. Згубніший може бути для нас потоп, що трапиться тут після того, як величезні хвилі ринуть на сушу. Ми на східному березі Аргентини. За всіма ознаками ці три велетенські хвилі прокотяться суходолом на сотні кілометрів…

Машинально я додав:

— І обернуть нас на побиті, понівечені трупи…

— О ні, товариш Троянов може бути цілком спокійний: від нас просто нічого не залишиться, — хмуро й іронічно відгукнувся Стенуа.

Зненацька Жанна прудко підвелася і побігла до ракетоплана, кинувши нам на ходу:

— Я не знаю, що буде далі. Але я хочу принаймні знати, що робиться на півночі!

Їй ніхто не відповів. Тільки Стенуа, поглянувши в свою записну книжку, все так само іронічно, тихо сказав мені:

— Зараз година дня. Через десять годин ми вже не існуватимемо.

Він не докінчив своєї фрази. У кабіні ракетоплана голосно заговорив репродуктор. Його звуки здалися мені глузуванням: яку користь могли дати нам, відрізаним від цілого світу, ці повідомлення радіом?..

«…перший вибух атомічних бомб викине в космічний простір всю Антарктику, розташовану в колі восьмидесятої паралелі. В цьому колі знаходиться віковічна полярна крига і південний кінець землі Вікторії. Перший вибух буде найслабший з трьох. Другий вибух викине кільце аж до сімдесятої паралелі. Земля втратить значні території: вона викине у простір всю землю Вікторії, гору Еребус, землю короля Едуарда і південну частину землі Олександра Першого. Третій, найсильніший вибух бомб, закладених по полярному колу, викине в ефір острови Китові, частину островів Скотта, острів Петра Першого, половину землі Олександра Першого, землі Ендербі, Кемпа, Вільгельма Другого та Вілкінса. Увага! Комітет рятування Землі знову попереджає всіх, хто перебуває у межах стокілометрової берегової океанської смуги. Ця смуга — під найдужчою загрозою трьох океанських хвиль, що виникнуть внаслідок вибуху і, очевидно, спричиняться до величезних зруйнувань. Увага! Через десять хвилин слухайте дальшу інформацію».

Професор Пелюзье підвів руку і спокійно, наче продовжуючи почату фразу, промовив:

— Мої думки, виходить, правильні. Треба думати про врятування від потопу. Ми сидимо всього кілометрів за п’ятдесят від океану. Як захистити себе від хвиль?..

Стенуа і я мовчали. Біля мене стояла бляшанка консервованого молока, яку я машинально взяв у руки. І одразу несподівана згадка прорізала мою свідомість.

— Консервна бляшанка! Саме — консервна! Якби ми опинилися всередині консервної бляшанки — ніякі хвилі не були б нам страшні. Повінь відкинула б нас на сотні кілометрів у глиб країни і залишила нас там, але…

Схопившись на ноги, я вигукнув:

— Товариші! Вихід знайдено. Згадайте, що мій С-218 герметично закривається і має достатній запас кисню та апаратів для очищення повітря від вуглекислоти. Ми замкнемось в ньому — і нехай тоді несуться хоч які хвилі. Ракетоплан не може затонути. Нас кудись винесе.

— Зробивши з нас при цьому одбивні котлети? — capкастично відгукнувся Стенуа.

— Вам треба впорядкувати свої нерви, дорогий Еміль, — суворо відповів професор. — Товариш Троянов подав блискучу ідею. Це єдине, що в нас лишається.

Репродуктор заговорив знов:

«Увага! Відомий пілот Олексій Троянов, що вилетів на острів Фалкленда на розшуки експедиції професора Пелюзье, зник. Останнє радіо від нього одержано з Фалкленда увечері 20 червня. Всі спроби зв’язатися з ракетопланом С-218 досі були марні. Це примушує серйозно побоюватися за долю Троянова та його супутників…»

Ми мовчки глянули одне на одного: за нашою долею стежили, про нас турбувалися… І ніхто не міг допомогти нам тут, на дикому березі Атлантичного океану.

Час минав. Все, що відбулось у ті години, здається мені тепер якимсь маревом. Я пам’ятаю, як механічно відкривав консервні бляшанки і їв, не відчуваючи смаку страви. Професор, що був найспокійнішим з нас, рівним голосом розмовляв з Стенуа та Жанною про зібрані матеріали. Час від часу радіо приносило нам нові повідомлення і попередження.

Комета показалась на небі ще до того, як посутеніло. Вона лиховісно обгорнула небосхил туманним сяйвом свого велетенського хвоста, в центрі якого ясно намічалося кругле ядро, що своїм розміром перебільшувало в кілька разів диск Місяця. Я запам’ятав фразу професора:

— Коли нам пощастить завтра побачити ще раз це дивне видовище, подібного до якого не було в історії людства, — ми зможемо спокійно прожити решту свого життя.

«Якщо нам пощастить»… Навряд чи хто з нас мав підстави серйозно сподіватися порятунку…

Комета, що захопила небосхил, захопила і нас в зону свого притягання. Ніхто з нас тоді і на мить не подумав, що геніальний план рятування Землі за допомогою вибухів може бути помилковим, що Земля може загинути. Ми думали тільки про те, як уберегтися від хвиль і землетрусу. І на хвилину ми не сумнівалися, що Комета промине, що Земля лишиться на своєму місці в Сонячній системі.

Місяць показався на небі того вечора пізно, години коло десятої. Ми вже ввійшли в кабіну ракетоплана. Крізь товсте скло вікон було добре видно, як Місяць підіймався вище й вище, наближаючись до зеніту, де зелене сяйво оточувало величезне ядро Комети. Може, це тільки здавалось, — але ми були певні, що Місяць цього вечора підіймався надзвичайно швидко.

Я нагадав професорові про припущення астронома Бермігтона, на думку якого Місяць зірветься з своєї орбіти під впливом притягання Комети. Професор задумливо відповів:

— Що ж, це цілком можливо. Може, вже тепер швидкість посування Місяця по своїй орбіті значно збільшена. Подивимось, в нас є час для спостережень…

Біля одинадцятої години замовк навіть професор, що досі уперто намагався відвертати нашу увагу від важких думок. Було зовсім ясно, ясніше, ніж під час славнозвісних ленінградських білих ночей. Все небо було залите облудним світлом Комети, Місяць показувався невеличким сріблястим колом на фоні її спокійного сяйва.

Перший вибух мав бути об одинадцятій годині тридцять хвилин. Годинник на моїй руці показував одинадцять двадцять. Я попередив моїх супутників:

— Треба якнайміцніше прив’язатися до крісел. Слід ждати дужих ударів і поштовхів.

Старанно перевірив я, чи правильно охоплюють тіла пасажирів запобіжні ремені, чи міцно тримаються підпори крісел. Все було в повному порядку, все, крім основного — ракетного апарата С-218. І в той момент, коли я уважно закріпляв ремені свого крісла, — Жанна крикнула:

— Місяць!.. Місяць!..

Я швидко підняв голову. Срібний диск явно зменшувався в розмірі. Місяць ніби відходив кудись далеко, відлітав від Землі. За кілька секунд його коло зменшилося удвоє, почало темнішати, його швидко вкрила темна тінь.

— На своєму шляху до Комети Місяць проходить крізь земну тінь, — спокійно відзначив професор Пелюзьє.

Еміль Стенуа, позбавлений змоги курити (в кабіні ракетоплана це суворо заборонялося) і тому ще більш знервований, конвульсійно стиснув поручні крісла. Жанна дивилася вгору широко розкритими очима, дивилася у вікно, крізь яке вже не було видно місячного диска. Наш супутник зник у космічному просторі; на тому місці, де він був, — сліпучо сяяла лише Комета.

Не встиг я опустити голову, як ракетоплан здригнувся від різкого поштовху. Здавалось, ніби хтось дужою рукою штовхнув колеса ракетоплана вбік. Потім ракетоплан заколихався, — і знов зупинився. Все це тривало дві-три секунди.

Кілька хвилин панувала цілковита тиша. Я пам’ятаю тільки перекривлене гримасою жаху обличчя Стенуа, що сидів навпроти мене.

І враз до нас долинув неясний гугіт, що, поволі наростаючи, перетворився нарешті на скреготливий гуркіт. Це наближалась вода, яку викинув з океану удар землетрусу. Вода неслася на суходіл.

Я озирнувся: на обрії виросла величезна водяні стіна, що посувалася до нас, збільшувалася перед моїми очима і заповнювала собою весь простір. Здається, я крикнув:

— Вода!..

Але мого голосу ніхто не чув, бо цієї секунди ракетоплан задрижав під потоком води, що ринув на його стальне тіло. Одну мить я перестав відрізняти низ від верху, все закрутилося в дикому танку.

Світло Комети, що рівно лилося до того крізь верхні ілюмінатори, миготіло тепер, як оскаженілий промінь прожектора, прорізаючи кабіну то зверху, то знизу, — і нарешті погасло зовсім. Замість нього крізь скло ілюмінаторів пробивалося ледве помітне зеленкувате блимання.

«Ракетоплан несеться десь в глибині хвиль уздовж суходолу», — подумав я.

Стрілки, що світилися на циферблаті мого годинника, показували одинадцяту годину і сорок хвилин. Наближався час другого вибуху, сильнішого ніж перший.

У напівтемній кабіні я помітив, що Стенуа махає рукою, і щось кричить. Я нахилився вперед, силкуючись почути його голос, але в цей момент щось важке сильно вдарило мене по толові, перед очима пропливли вогняні стріли, різкий біль вибухнув у потилиці. Останнє, що я бачив, — було бліде обличчя Жанни, яка обернулася до мене.

Більше я не пам’ятаю нічого…

…Я приходив до пам’яті наче після тяжкої хвороби. Свідомість поверталася помалу, мені здавалось, що мене кидає з боку на бік, що я, обернувшись на маятник, гойдаюсь величезними розмахами, підвішений на еластичній пружині. Розмахи ставали все менші й менші, поки перетворилися на легкі приємні похитування. Я почував, що лежу на чомусь м’якому.

Насилу я відкрив очі — і зараз же заплющив їх, засліплений яскравим денним світлом. Ласкавий голос проказав біля мене:

— Заспокойтеся, все минуло. Ви в цілковитій безпеці.

Це був голос Жанни. Я блаженно усміхнувся і помалу розплющив очі. Так, Жанна сиділа поруч мене, я лежав на м’яких пневматичних подушках у невеликій довгастій кімнаті. Коло вікна за столом сидів професор Пелюзьє і щось писав. Еміль Стенуа стояв ззаду і проглядав книжку.

Професор обернувся, його обличчя освітила м’яка усмішка. Він сказав:

— Як бачите, всі ми живі і навіть скоро досягнемо мети нашої подорожі.

— Але… — спробував спитати я.

Жанна закрила мені рот ніжною пахучою рукою:

— Мовчіть, вам не можна говорити. Я зараз розкажу вам усе. Ви знепритомніли перед другим ударом. Важіль, що зламався, вдарив вас по голові. Ракетоплан витримав усі іспити, і хвиля винесла його в глиб суходолу, за триста кілометрів від місця нашої стоянки. Там нас відшукав розвідувальний ракетоплан, висланий Комітетом з Москви до Австралії через Південну Америку та Антарктику. Він підібрав нас, і тепер ми летимо над Антарктикою. Ви були ввесь час непритомні. Все скінчилося, товаришу Троянов, Земля врятована.

Так ось чим пояснювалося легке похитування, яке я відчув, опритомнівши. Це були коливання ракетоплана, в якому ми летіли. Він з усією можливою швидкістю линув уперед.

«Значить, ми летимо над Антарктикою, — подумав я. — Але ж її немає, — вона викинута в космічний простір?..»

Ніби відповідаючи на мою думку, професор Пелюзьє підійшов до вікна і сказав:

— Ми летимо над полярною областю, вірніше над тим, що раніше було Антарктикою. Тепер тут суцільний океан. Вода Тихого та Атлантичного океанів ринула сюди з півночі, ринула у величезну прірву, що утворилася тут, і заповнила її.

Я зробив легкий рух. Жанна зрозуміла мене:

— Ви хочете подивитись? Зараз я допоможу вам.

Вона обережно підняла мої плечі й голову до вікна над кріслом. Крізь товсте скло було видно безмежний океан, по якому йшли величезні хвилі з сивими гребінцями. Так ось яка тепер Антарктика! Я багато разів пролітав раніше над її віковічними льодами. Тепер їх не було… Тепла океанська вода, що ринула з півночі, не встигла ще замерзнути. Вона вкривала своїм бурхливим зеленим покровом велетенську прірву, яка утворилася на місці Антарктики. З часом, мабуть, тут застигнуть нові льоди. А тепер — вода, вода, безконечні хвилі потурбованої стихії!..

Я втомлено відкинувся знов на подушки.

— Може, ви хочете послухати, що діється в світі? — спитала мене Жанна.

Я слухняно кивнув головою, Жанна натиснула на кнопку радіоприймача. Знайомий голос диктора продовжував почату фразу:

«… залишилося на своєму місці. План інженера Андреєва був цілком правильний. Вибухами викинуто в космічні простори Антарктику. Землетрус, який виник після вибухів, спричинився до великого зруйнування тільки в південній півкулі, — до тропіка Козерога. Комета відходить до сузір’я Столової Гори. Землю врятовано. Увага! Розрахунки астронома Бермігтона справдилися. Земля втратила свого супутника — Місяць. Місяць зірвався під впливом притягання Комети з своєї орбіти і посунувся за нею. Спостережні станції південної півкулі, які стежили за небесними явищами, в ніч проти 22 червня встановили, що Місяць, відірвавшись від своєї орбіти, з швидкістю, яка дедалі збільшувалась, полетів до ядра Комети. Через п’ятдесят хвилин після того Місяць зник з поля зору телескопів, віддаляючись в напрямку до ядра Комети. Але астрономи вирахували час його перельоту до ядра Комети. І в певний визначений зарані строк, що в нього входила і швидкість розходження світла, спостерігачі побачили на ядрі Комети, яка віддалялася в космічний простір, величезний вогняний відблиск. Виблиск, що стався в наслідок падіння Місяця на Комету, залишив яскраву вогняну пляму на диску ядра Комети. Увага! Від розвідувального ракетоплана А-306, надісланого з Москви через Південну Америку та Антарктику до Австралії, тільки-но одержано повідомлення про долю пілота Троянова та експедиції професора Пелюзьє, що вилетіла 21 червня на ракетоплані С-218 з острова Фалкленда на північ. Увага! Ракетоплан зазнав аварії і примушений був знизитися біля бухти Бланка. Пілота і пасажирів океанські хвилі винесли вглиб суходолу, де їх помітив і забрав ракетоплан А-306…»

Я нетерплячим рухом руки попросив виключити репродуктор. Все скінчилося. Життя тече далі. Несподівано я відчув, що дуже втомився і хочу спати. Солодка млість розливалася по всьому тілу.

Я всміхнувся і заплющив очі.

ПОРАЗКА ДЖОНАТАНА ГОВЕРСА

Замітка була надрукована найдрібнішим шрифтом (у друкарнях його звуть нонпарель) і вміщена десь на вісімнадцятій сторінці щотижневого журналу «Наукові Новини» між звісткою, що знайдено ще один кістяк іхтіозавра в Ієлостоунському парку, і статтею про попередні наслідки спроб із скерованою радіопередачею. В замітці було:

«На машинобудівельних заводах Джонатана Говерса в Нью-Гаррісі пророблюють успішні спроби масового виробництва механічних людей-роботарів. За відомостями, які ми одержали, роботарі Говерса можуть уже тепер заміняти людей на роботі коло найскладніших верстатів. Виробництво роботарів компанія Говерса тримає, як кажуть, у секреті. Способу, яким роботарі одержують енергію зовні, ми не знаємо».

Рука, що перегортала сторінки «Наукових Новин», зупинилась. Тім Кроунті, репортер робітничої газети «Кронікль», зсунув свої незмінні рогові окуляри на лоб.

— Джонні! — гукнув він, звертаючись до секретаря редакції, що сидів за іншим столом. — Говерс готує роботарів.

— Ну?

— Хіба ти забув, що в Нью-Гаррісі вже вісім днів триває страйк. Підприємці не здаються. А що як Говерс поставить до машин роботарів?

— У тебе божевільна фантазія, Тім! Звідки ти взяв це?

Кроунті мовчки подав номер «Наукових Новин» із заміткою про роботарів. Джонні уважно перечитав її і, насупившись, глянув на Тіма.

— Їдь, Тім, — нарешті сказав він, — спробуй довідатись. В наші дні може бути все.

Такий був початок цієї історії, що їй судилося прогриміти на цілу країну. Історії, яку потім назвали поразкою Джонатана Говерса.

В чекальні повновладного господаря заводів нью-гарріського вузла, містера Говерса, було тихо й просторо. Кроунті чекав. Він знав, що Говерс багато на розмовлятиме. Але і відступити було неможливо. Тим більше, що за дверима вже пролунали кроки Говерсового секретаря, який доповів про візит Кроунті і тепер повертався назад. Тім підвівся з крісла.

— Містер Говерс запрошує вас.

Джонатан Говерс знав собі ціну. Його повновиде обличчя було суворе й нерухоме. Маленькі сірі оченята пильно розглядали співрозмовника.

— Я хотів би… — почав був Тім, та Говерс спинив його:

— Я знаю мету вашого візиту, містер Кроунті. На жаль, я не скажу вам нічого.

— Але замітка…

— Замітка правильна. Ми гадаємо поширити виробництво роботарів. Більше цього я сказати не можу.

— Це будуть автомати, які замінять робітників біля машин? — різко запитав Тім.

Говерс сухо засміявся.

— Розумію, розумію вашу цікавість. І все-таки ви нічого від мене не довідаєтесь. А втім, можу вам сказати, що на заводах Нью-Гарріса через тиждень буде цілковитий порядок. Страйк буде закінчений.

Тім Кроунті необережно усміхнувся. Говерс помітив це і гнівно вдарив кулаком об стіл:

— Гаразд! Чорт з вами! Дивіться! — і він натиснув якусь кнопку на столі.

Проти Кроунті тихо розчинились двері, що були сховані до того дубовою обшивкою кабінета. В чорному квадраті їх стояла висока темна постать. Голос Говерса пролунав сухо й іронічно:

— Дивіться, містер Кроунті, — і спробуйте всміхнутися ще раз.

Темна постать заворушилась і повільними важкими кроками рушила до столу. Це були громохкі металічні кроки; наче величезний середньовічний лицар у стальному панцері ступав по блискучому паркету, прямуючи до Кроунті. Це була не людина; дика, божевільна постать на товстих квадратних ногах з важким високим тулубом, що виблискував полірованими частинами — це був автоматичний роботар, механічний робітник.

Тім Кроунті інстинктивно ухопився за поруччя крісла.

— Не турбуйтесь, — проскрипів голос Говерса.

Роботар раптом повернув біля самих ніг Кроунті. Він простяг руку Говерсові, який поклав у неї свій портфель. Потім роботар повернувся і такими ж повільними кроками, від яких дзвеніла ваза на столі, зник за дверима, що зсунулись за ним.

На лобі Кроунті виступив холодний піт.

— Чому ж ви не всміхаєтесь? — знову глузливо проскрипів Говерс. — Скажіть, як вам сподобався автомат?

— Він справляє вражіння живої людини, — глухо промовив Тім.

Говерс засміявся, — різко й уривчасто:

— Будьте певні, точність роботи гарантована. Хоч проблема й складна, та моя лабораторія, як бачите, її розв’язала. Страйків більш не буде, містер Кроунті.

— Ви поставите роботарів замість робітників? Але це ж не дасть вам прибутків. Ваші роботарі будуть значно дорожчі від живої праці.

— Я знаю це. Так, роботар коштуватиме мені дорожче, ніж безробітний. Проте, — Джонатан Говерс переможно підніс руку, — якщо навіть це буде невигідно, — що ж? Я деморалізую страйк, він не витримає. Компанія зазнає втрат, замінивши живу працю роботарями. Хай. Але найближчого часу, коли страйкарі здадуться, ми надолужимо своє. А втім, наша розмова затягнулась. Всього найкращого, містер Кроунті!

Минали дні, схожі один на один, — похмурі, дощові й суворі. Страйк в Нью-Гаррісі тривав. Щовечора робітники збирались на летючі мітинги, страйковий комітет виставляв патрулі, бо можна було сподіватися приїзду штрейкбрехерів. Тім Кроунті зацікавлено прислухався до розмов робітників. Акуратно о дванадцятій годині щоночі він приходив на телеграф і подавав докладну депешу про становище в Нью-Гаррісі. І ось уже шостий день ці депеші закінчувались звичайно так:

«Становище не змінюється. Підприємці не уступають. Серед робітників інколи з’являються непевні люди. Страйком тримається міцно».

Ранком 30 жовтня Тім, як звичайно, вийшов з готеля і попрямував до фабрики. Назустріч йому бігли люди: схвильовані й розпалені люди забігали в будинки, щось кричали і бігли далі.

— Роботарі!.. Роботарі!.. — почув у цих вигуках Тім.

Він стурбовано провів рукою по лобі.

— Невже?.. Ні, не може бути!

Грюкочучи і стукочучи, Тіма випередив великий ваговоз, накритий брезентом. Він проїхав далі, до самих воріт фабрики, і зупинився біля них. Озброєні скорострільними гвинтівками і хемічними бомбами полісмени щільним ланцюгом відтіснили від воріт натовп робітників.

Тім прискорив кроки. Він не хотів вірити, але вже ясно було видно, як люди, що приїхали на ваговозі, швидко відкинули брезент. Вони поклали з машини на землю рівненьку дошку і почали спускати по ній одну за одною величезні металічні постаті, що нагадували людей. Потім, ніби допомагаючи встати, люди піднімали їх. Постаті, хитаючись, вставали, повільними важкими кроками рушали до воріт, проходили крізь них і зникали десь на фабричному дворі.

Роботарі йшли один по одному. Вони не чули прокльонів і лайок робітників; на них не впливали заклики і загрози, що ними залякували і переконували досі безробітні штрейкбрехерів, яких привозили з інших міст. Металічні люди йшли, твердо ступаючи стальними ногами по бруку; їхні голови не повертались, руки бездушно звисали по боках тулубів.

До Тіма Кроунті підбіг один з членів страйкому:

— Що ж робити? Ми безсилі, Тім. Говерс перемагає!..

Кроунті стиснув зуби. Говерс перемагав. Роботарі йшли на роботу до машин. Тепер підприємці могли диктувати переможеним робітникам свої умови. Що ж робити?

— Це вже шостий ваговоз. Доглядач сказав, що сьогодні приїде ще чотирнадцять. Армія автоматів, — продовжував член страйкому.

Тім ударив його по плечу:

— Зачекай. Я хочу пробратись у двір фабрики. Ти допоможеш мені?

— Це важко. Двір охороняє поліція. Проте, — ходім, є один потайний хід.

Довелось обходити фабрику з північного краю. І скрізь, де вони проходили, біля всіх воріт і проходів стояли полісмени. Нарешті Тім Кроунті з його товаришем добралися до складів. Тут вони заховались під платформу, до якої підходили вантажні вагони; Тімів товариш впевнено пробирався між стовпами, аж доки наблизився до високої стінки з дощок. Тут він спинився і обережним рухом відхилив убік дві дошки.

Товариші опинились у фабричному дворі біля складального корпусу. Тім озирнувся: тут не було нікого, бо полісмени стояли зовні, по той бік стіни. Недалеко від них біля головного входу до корпусу тільки зрідка проходили чергові вартові.

Подякувавши супутника, Тім обережно наблизився до великого вікна фабричного корпусу і притулився до стіни. Крізь мутні шибки вікна було добре видно верстати, що стояли довгими рядами. Біля них темніли похмурі постаті роботарів.

Верстати працювали. Металічні постаті рухали руками, схожими на важелі. Ці руки робили короткі точні рухи, — жодного зайвого руху, жодної необережності. Ідеальні робітники, люди з сталі, що їх рухала якась невідома сила, стояли біля машини. Тім Кроунті дивився не відриваючись.

— Як тихо повинно бути в цеху… — нарешті прошепотів він. — Жодного слова, жодного зітхання… навіть страшно!

Лише зрідка вздовж лави автоматів проходила людина. Це був доглядач, що стежив за роботою. Час від часу він підходив до якого-небудь з роботарів і певним рухом регулював його працю, повертаючи ручки або вимикачі, які видно було з обох боків металічних тулубів роботарів. Тім Кроунті дивився.

Хвилини минали одна по одній. І несподівано Кроунті помітив, як один роботар зробив неправильний рух. Він захитався, ремінь затягнув його руку, — і через мить висока металічна постать упала на підлогу, грюкочучи так, що Тім почув це крізь скло. І чудно було бачити, що ніхто з металічних людей, які працювали поруч, не повернув голови. Всі залишились байдужі, вони працювали далі.

До роботаря, що впав, підбіг доглядач. Він спинив машину, витяг руку роботаря з колеса. Автомат нерухомо лежав на підлозі. Очевидно, в ньому щось попсувалося.

Тім стиха свиснув, зскочив з підвіконня і зник у таємному ході. Він шепотів:

— Значить, і у них трапляються помилки? Але чому, чому саме цей роботар зіпсувався? Чому вся решта працює?..

Розповідаючи потім про ці дні, Тім Кроунті завжди зазначав, що головна роль в дальших подіях належала не йому, а його товаришеві, палкому радіоаматорові Джіму Вінстону.

Саме Джімові спало на думку, що роботарями не може керувати щось інше, як скеровані радіохвилі.

— Слухай, — переконував він Тіма, — адже тут немає ніяких дротів. Ці залізні чорти не можуть рухатись за допомогою акумуляторів або чогось іншого, бо для цього в них замало місця. Енергію вони одержують зовні. Безумовно, це тільки радіохвилі.

Разом з Тімом Вінстон пробирався у фабричний двір, до вікон. І, спостерігаючи цілу годину, обидва товариші були свідками того, як доглядачі змінили кілька роботарів, що робили неправильні рухи і псувались. Решта автоматів працювала бездоганно. І тільки в одному місці кожний щойно поставлений роботар по кількох хвилинах праці ніби розладжувався. Він робив непевні рухи, наслідком чого було завжди те ж саме: падіння на землю і катастрофа.

— Ти розумієш, — прошепотів Тім Вінстонові: — мабуть, справа не в роботарях, а саме в цьому місці цеху. Щось заважає правильній роботі роботаря. Але що саме?

Вінстон замислився. Потім він труснув своїми довгими патлами і сказав майже голосно, забуваючи про потребу бути обережним:

— Я знаю. Зверни увагу, що недалеко від цього місця — електричний годинник. По стіні проходить складне сплетіння електропровідних кабелів. Там сконцентровані проводи всього цеху. Очевидно ця система проводів індуктивно впливає на близькі до неї речі, в тому числі і на роботаря. Розумієш?

Тім заперечливо похитав головою:

— Бачиш, Джім, у мене з електротехнікою, як і з усією фізикою та математикою, — давня, незлагода. Проте, коли ти переконаний, що на роботаря впливає індукція проводів — я згоден. Тільки скажи, що з цього виходить?

— Виходить тільки одне: роботарі, що одержують енергію зовні, за допомогою скерованих радіохвиль, не ізольовані і від інших впливів. Значить…

— Що?

— Про це поговоримо потім.

Саме цей момент Тім Кроунті потім схарактеризував, як рішуче переламний в усій історії поразки Джонатана Говерса.

Треба зазначити, що з цього дня Джім Вінстон годинами просиджував біля свого маленького короткохвильного радіопередавальника. Тім, що приходив до Вінстона, несміливо сідав на відстані двох метрів від Джіма і, уважно прислухаючись до стуку телеграфного ключа передавальника, вивчав розвішані по стінах кімнати кольорові наклейки-квитанції, які стверджували дружні радіотелеграфні переговори Джіма з різними далекими куточками земної кулі.

Джім працював невтомно. Він схвильовано вистукував щось ключем, прислухаючись водночас до далекої мелодії співучого стрекоту ефіру. Інколи Вінстон передавав Тімові другу пару навушників. Тім слухав, але він нічого не розумів.

Здавалося, ніби чорні, щільно притиснуті до ушей кружки телефона були дірками, через які до нього допливав чудний, ледве чутний гомін далеких просторів. І в цьому гомоні вирізнялись подібні до щебетання невідомої пташки сигнали: це працювала якась далека станція.

Щодня Кроунті разом з Вінстоном о дванадцятій годині дня пробирався до вікна складального корпусу і стежив за рухами роботарів.

Фабрика працювала на повний хід. Протягом тижня ваговози підвозили все нові й нові загони металічних людей. Машини не ставали ані на хвилину; фабрика працювала дванадцять годин на добу.

Певно, доглядачі домислились до причин неправильних рухів роботарів на тому місці, де на стіні перепліталися проводи. Товсті шнури кабелів прибрали звідти. Роботар, що стояв на цьому місці, тепер працював так само точно, як і решта.

Акуратно о дванадцятій годині дня Кроунті і Вінстон жадібно стежили за рухами роботарів. І щодня вони радісно помічали, як у той момент, коли хвилинна стрілка просувалась по вузькій рисочці біля цифри «ХІІ» і зливалась з годинною в одну, — роботарі, видні у вікно, припиняли свої рухи, наче якась дивна стороння сила примушувала їх зробити це.

Щодня в рухах роботарів протягом хвилини, яка минала опівдні, можна було помітити щораз більше дивностей. Рівно через п’ять днів всі роботарі на мить піднесли вгору ліві руки, ніби вітаючи когось в цей південь.

— Ліві! Тім, ліві! — захоплено прошепотів Вінстон, хапаючи Тіма за руку.

Що він хотів сказати цим?..

Але увечері цього дня передавальник Джіма працював особливу напружено. Цього вечора до Джіма Вінстона прийшли два члени страйкового комітету. Вони розмовляли кілька годин підряд. Потім Вінстон і Кроунті пішли з ними на засідання комітету, де помітно панувала безнадійність. Двері були замкнені — і тихо, півголосом Вінстон сповістив комітет про щось. Це повідомлення примусило членів страйкового комітету забути про всі турботи, забути про скарги робітників, забути про безнадійність становища, — і вони з новою надією прислухалися до схвильованого голосу Джіма.

А коли з фабрики пролунав хрипкий гудок, що сповіщав про кінець роботи, Кроунті стиснув кулак і, погрозивши ним у бік Восьмого Авеню, де в своєму мармуровому палаці святкував перемогу повновладний господар фабрик і становища Джонатан Говерс, пробурмотів:

— Почекай! Ще невідомо, хто вийде переможцем з цієї боротьби!

День 7 листопада був такий же похмурий і сірий, як і всі попередні. Страйк тривав уже двадцять три дні.

А втім, це був уже не страйк, а, правдивіше, важка розпачлива впертість голодних робітників, в родинах яких панували безвихідні злидні. З появою роботарів зникла будь-яка надія. Говерс відмовився розмовляти з представниками страйкового комітету. Він передав їм через свого секретаря:

— Сподіваюсь, ці вимоги, які ви ставили досі, тепер усуваються самі собою. З свого боку можу сповістити, що робота на фабриках з роботарями відбувається цілком задовільно. Замінити роботарів живими робітниками можна тільки при умові зниження заробітної плати на п’ятдесят центів у день.

Згоджуватися на продиктовані Говерсом умови було неможливо. Але й страйкувати далі здавалося так само неможливим. Чого сподівався страйковий комітет, який додавав надії робітникам і затягував далі цей злощасний страйк?..

Об одинадцятій годині 7 листопада страйковий комітет призначив загальний мітинг біля фабрики, де, як і раніше, вартувала поліція. З-за стін глухо линув гуркіт машин, які працювали невпинно. З усіх боків по одному і групами сходились робітники. Схудлі, з виснаженими обличчями, з погаслими очима, — вони утворювали картину цілковитого розпачу.

Кроунті разом з Вінстоном був уже біля нашвидку спорудженої трибуни. Через, кожні п’ять хвилин Тім поглядав на свій годинник: ні, стрілка таки надто повільно пересувалася по циферблату!

Мітинг розпочався, коли майдан заповнив величезний натовп робітників. Голова страйкового комітету говорив недовго. Зміст його промови був такий:

— Страйк затягнувся. Ніхто не сподівається, що ми переможемо. Але страйковий комітет певний цього. Останнє слово буде за робітниками. Сьогодні страйковий комітет пропонує всім рушити організованим походом на Восьме Авеню. Ми пройдемо повз палац Говерса, ми нагадаємо йому про себе. І, якщо це не допоможе, якщо після цього походу становище не зміниться, страйковий комітет ухвалює здати позиції і погодитись на глумливі умови Говерса.

Робітники слухали мовчки: що було казати? Частина згодилась іти походом заради того, щоб скінчити, нарешті, страйк: нехай за будь-яку ціну, але працювати, але витягти з голоду дружин і дітей! Друга частина робітників ще сподівалася чогось; проте, ніхто не знав, чого саме.

Кроунті смикнув Вінстона за руку:

— Без п’яти дванадцять! Час!

Наче почувши, голова комітету голосно крикнув:

— Отже, організовуємо колони! Сьогодні, в день першої робітничої революції, що перемогла у великій Червоній країні, одній з тих країн, де соціалізм вже збудований, — сьогодні вирішиться і наша доля.

Очі Кроунті блищали; він відривав погляд від годинника лише для того, щоб подивитися на Джіма. Вінстон, здавалося, був спокійніший; а втім, він хвилювався не менш за Тіма.

— Без одної хвилини, Джім!

Годинник над воротами повільно й журно став бити дванадцять, коли перша колона робітників рушила, прямуючи до міських кварталів. І тієї самої хвилини з фабричного двору почувся гуркіт металічних кроків. Тім Кроунті конвульсійно вчепився в рукав Вінстона:

— Ідуть! Джім, вони йдуть!

Кроки наближались. Ворота фабрики широко розчинились — і в них показались високі металічні постаті роботарів. Полісмени, що стояли біля воріт, злякано метнулися вбік. Такої події їхня інструкція не передбачала.

Роботарі виходили з воріт рядами по чотири, — вони йшли без краю, десятки й сотні металічних людей. Вони виходили з воріт, повертали ліворуч і зупинялись, ніби чекаючи тих, що відстали.

Робітники замовкли, приголомшені несподіваним виходом роботарів. Робітники дивилися на автоматів, як на щось вороже, — і мимоволі відступали перед ними. Серед тиші, що настала, голосно й радісно пролунав голос Кроунті, який вискочив на трибуну:

— Товариші, роботарі з нами! Вони покинули фабрику, щоб приєднатися до нашого походу. Нехай Говерс побачить; що його не врятують навіть роботарі. Вони з нами, з робітниками!

І, ніби відповідаючи Тімові Кроунті, роботарі всі водночас широким рухом піднесли вгору ліві руки. Стальні робітники вітали живих.

По майдану прокотилось урочисте ура. Хтось вклав у піднесену руку роботаря червоний прапор. Знов залунали вигуки — і похід робітників рушив у місто.

Це була дивовижна картина. Слідом за колонами робітників, схудлі обличчя яких світилися новою радістю, дружними лавами йшли роботарі, піднісши вгору ліві руки. Подекуди майоріли червоні прапори.

Але вікна і двері великого мармурового палацу Говерса на Восьмій Авеню були щільно закриті: короля Нью-Гарріса вже сповістили про зраду роботарів. А великого бажання й цікавості самому на власні очі бачити таку поразку Джонатан Говерс не мав.

Ось уривки з листа Тіма Кроунті, репортера, до свого товариша, секретаря редакції «Кронікль», Джона Дерфеля.

«Не думай, мій друже, що в Нью-Гаррісі сталося щось чудесне. Зовсім просто, одна техніка перемогла другу. Навіть більше того: техніка, скерована проти капіталістів, перемогла техніку експлуататорів. Я вже писав тобі, як ми з Джімом Вінстоном помітили систематичне псування роботарів, яких ставили під електропроводами. Джім з’ясував причини цього псування індуктивним впливом проводів. «Значить, — сказав він мені, — можна впливати на автоматів і зовні». Джім взявся до роботи.

Як ти знаєш, він — палкий радіоаматор і давно вже працює на короткохвильному передавальнику. У цього божевільного Джіма є приятелі в Новій Зеландії, Африці, Сибіру, Англії, Австралії і в Червоних країнах.

Ти, певно, вже знаєш про те, що роботарями керувала, рухала ними електроенергія, яку передавали їм за допомогою радіохвиль. Тепер уяви собі, що якесь інше джерело таких радіохвиль, більшої потужності, почне посилати хвилі, випромінювання, які прийматимуть механізми роботарів. Що вийде? Спочатку у роботарів плутатимуться рухи, — під змішаним впливом двох потоків проміння. Потім мусять перемогти потужніші промені. Вони підкорять собі менш потужний потік. Роботар стане робити те, що йому накажуть люди, які керують потужнішим передавальником енергії. Роботар відмовиться підкорюватися своїм колишнім господарям.

Приблизно те саме й сталося в Нью-Гаррісі. Роботарі Говерса працювали, загалом кажучи, бездоганно. Вони дуже чутливо сприймали навіть найменші зміни коливань і сигналів керування. Саме це й допомогло нам.

Звісно, становище врятував не я, а Джім Вінстон. Він звернувся по допомогу до своїх приятелів, радіоінженерів, які живуть у одній з Червоних країн. Джім розповів їм, користуючись своїм короткохвильним передавальником, про перемогу Говерса. Він сказав їм, що, на його думку, Говерс помилився, якщо не передбачив можливості допомоги з їхньої сторони. І друзі Джіма, інженери, допомогли нам. Протягом семи днів тривали підготовчі випробування.

Джім умовився з своїми приятелями інженерами, що вони за допомогою своєї потужної короткохвильної станції впливатимуть на автоматів щодня о дванадцятій годині. Ми акуратно стежили і бачили, як ця потужна станція поволі підкоряла собі роботарів. І, коли ми побачили, як усі роботарі о дванадцятій годині дня, ніби на знак згоди, піднесли ліві руки, — ми остаточно переконалися, що Джонатан Говерс помилився і перемога за нами.

Далі все пішло якнайлегше. Ми умовились з страйковим комітетом, який уже готовий був здати свої позиції, відносно походу робітників до палацу Говерса. Але це був тільки жест — нічого більше. Роботарі, що скорилися потужному потокові радіохвиль другого передавальника, покинули працю і пішли разом з нами. Передавальник Джонатана Говерса був безсилий примусити їх продовжувати роботу біля верстатів. Перемога, справжня перемога, була за нами друже Джоні!

Що було далі, ти, певно, вже знаєш. А втім, можу тобі коротенько розповісти. Говерс здався. Він згодився на всі умови страйкового комітету. Я думаю, що дивне видовище єдиного походу робітників і стальних роботарів повз його палац дуже сильно вплинуло на його нерви. Виробництво роботарів припинено. Не роботарі перемогли страйк, а страйк переміг Говерса.

Капіталіст, що зробив роботарів, злякався утвореної ним армії. Він зрозумів, що ця армія не тільки не корисна, а й може в першу-ліпшу хвилину вийти з-під його керування і рушити на нього залізною стіною. Всіх роботарів, які випустив Говерс, покладено до залізобетонних складів. Говерс хотів навіть знищити їх. Але потім, під впливом інженерів, не зробив цього. Роботарі лежать на складах під міцною вартою — до певного часу.

Але не турбуйся, Джоні, ми знаємо, де вони. Якщо Говерс сподівається ще колись використати їх, — то й ми не кидаємо такої сподіванки.

Якщо треба буде, ми зуміємо відчинити склади і вивести звідти стальних людей. Що скаже Джонатан Говерс, що скажуть його друзі, коли в рішучу хвилину армія стальних роботарів рушить разом з нами — на революційні барикади?..

Твій Тім Кроунті ».^[1]

БЛИСКАВКА В ПОЛОНІ

Гроза заважала професорові Екслеру. Він із грюкотом відсунув своє крісло і, зсунувши окуляри на лоб, нервово заходив по кімнаті, вимірюючи довгими кроками сторони й діагоналі її прямокутника. Справді, безнастанні виблиски й різкі удари грому ніяк не допомагали мисленню.

Проте, професор Екслер не звернув би ніякісінької уваги на грозу, якби не попередні події. Він гнівно поглянув на круглий стіл, де стояла масивна скриня з мармуру — і ще швидше заходив по діагоналі кімнати.

Ця скриня!.. У листі, якого професор одержав сьогодні ранком, було написано просто:

«Любий дядю. Я несподівано захопився роботами місцевих кустарів, що чудово вироблюють з мармуру різні речі. Я придбав у них цю чудову скриню з суцільної брили мармуру й надсилаю її вам на ознаку моєї пошани. Покладіть туди свої рукописи, засуньте туди, до речі, мого ворога — вашого лютого бульдога Джіма, щоб він менше гавкав. Одне слово, використайте як хочете цей подарунок вашого племінника, що шанує і любить вас — навіть так, що сьогодні ж виїздить до вас власною персоною. Ваш Дік».

Рукописи — до цієї огидної важкої споруди?.. Улюбленого бульдога Джіма — в цю незграбну річ?.. Ні, Дік, хоч він і племінник професора Екслера, надто багато бере на себе. Що за нахабство, що за розбещеність!

Знов майнула блискавка, знов прогуркотів і розсипався на важкі уламки грім. Гроза лютувала. До кімнати постукали.

— Увійдіть!

На порозі показалася худорлява жіноча постать. Економка професора, містрис Пунд, несміливо промовила:

— Пане професоре, у вас знову незачинене вікно. Не дай того лиха, блискавка вдарить…

— Ідіть геть! Ну? — гримнув професор грізніше від грому.

— Мене вже немає… немає!

Двері знову зачинилися. Професор, засунувши руки в кишені, люто дивився на ручку дверей, що ще кілька секунд ледве помітно рухалася. Містрис Пунд не здавала позицій одразу. Професор тупнув ногою:

— Ну?

Ручка завмерла. І тієї ж хвилини професор Екслер почув позад себе якесь дивне шипіння, навіть із легким присвистом. Наче з крана виходив газ. Професор швидко повернувся на закаблуках — і застиг від здивування.

На підвіконні сяяла дивна голуба вогняна куля. Вона помітно вібрувала, здригувала всім своїм вогняним тілом. Вона нагадувала чимсь їжака; тільки замість голок в усі боки від неї стирчало щось подібне до моху… Ні, не стирчало, а переливалося голубим сяйвом, пухнастим і химерним. Куля коливалася на вікні, ніби збираючися стрибнути в кімнату. Від неї виходило це дивне шипіння: то підсмажувалася й шипіла фарба на вікні.

Професор не встиг навіть витягти руки з кишень, а куля вже м’яко гойднулася, відірвалася від підвіконня й попливла, немов іграшковий повітряний балон, що втратив уже свою силу, вздовж кімнати. Вона коливалася, вона плавко оминала речі, ніби навмисне обходячи їх.

Ні, професор Екслер не злякався. Щоправда, очі його майже вилізли на лоб і волосся заворушилося на голові. Але — не від переляку. Тремтячими губами він шепотів:

— Куляста блискавка! Єдиний випадок із міліардів звичайних блискавок! Зберегти… сховати… вона ж розірветься!

Вогняна куля пливла круг кімнати, підхоплена повітряною течією. Вона обійшла вже одну стіну, другу… І професор Екслер побачив, як голуба куля повільно наближається до мармурової скрині.

— Еврика! Ось воно! Скриня — схованка для блискавки. Мармурова скриня — в ній блискавка буде ізольована від усього. Але… але як же її всадити туди?..

Куля пливла просто до скрині. Професор Екслер забув про все. Прожогом він кинувся до скрині і натужливо відкрив її важку кришку:

— Іди… Іди сюди, любонько, — бурмотів він, — чудова блискавонько, іди сюди!

Він благав, він приємно усміхався, улесливо примружував очі, зазиваючи голубу кулю, як живу істоту. Вогняна куля, немов погоджуючись, підпливла ще ближче — і спинилася над самою скринею, вібруючи й коливаючись у повітрі.

— Ну, мила, ну, дорогоцінна моя… лізь у скриню… благаю тебе!

Куля не посувалася далі, але й не виявляла бажання спускатися в скриню.

І раптом відчинилися двері до кімнати. Подув вітру гойднув блискучу кулю, вона легко торкнулася піднятої кришки і від неї відхитнулася вниз. Цього було досить. Професор Екслер швидким рухом пристукнув кришку: голуба куля сховалася в скрині.

В кімнаті пролунав дзвінкий сміх:

— Дядю, це ви так ховаєте Джіма? Але — чому ж він не гавкає? А втім, я ніколи не думав, що ви так швидко виконаєте мою пораду щодо цієї мерзенної собаки.

Так, це був Дік, племінник професора. Він сміявся, показуючи білі блискучі зуби на фоні засмаглого обличчя.

— Іди, допоможи мені, — з напругою кинув йому професор, з усієї сили натискуючи на кришку скрині.

— З охотою, дядю, але йому там нічим буде дихати…

— Закрий кришку, я тобі кажу. Щільніше!

— Але…

— Ніяких «але». Натискуй!

— Єсть натиснути!

— Поклади на неї кілька томів енциклопедії!

— Єсть покласти кілька томів енциклопедії. Але…

— Не розмовляй! Зверху постав оцю важку лампу.

— Але… Ні, ні, я мовчу. Єсть поставити лампу!

Професор, полегшено зітхнувши, опустився в крісло.

Племінник стояв перед ним, з нерозумінням поглядаючи на дядю.

— Він сказився? — нарешті несміливо запитав Дік.

— Хто?

— Джім… ваш бульдог?

— Ніякого бульдога. Джім спить. У твоїй скрині — блискавка!

Дік широко відкрив очі, але відразу розсміявся:

— Дядю, є межа всяким жартам… — почав він.

Та професор Екслер владним помахом руки спинив його:

— Ніяких жартів. У твоїй скрині — блискавка. Найрідкісніша куляста блискавка. Я спіймав її, коли вона залетіла до кімнати через відчинене вікно.

Дік безпорадно поглянув на скриню: вона стояла нерухомо.

— Так, блискавка там, — говорив професор переможним голосом. — Ця велетенська сила — в скрині. Нечуваний факт! Історія, правда, знає кілька випадків, коли кулясті блискавки залітали до приміщень. Але вони звичайно торкалися до чогось металічного й вибухали як бомби, руйнуючи все навкруги. Це ж — конденсована електрика! І вона тут, у скрині. Га? Чого ти відступив назад?..

— Ні… я нічого… — промовив Дік. — Це дуже, дуже цікаво, звісно. Я ніколи не думав… а що ж ви робитимете з нею далі?

— Далі? Хм… Я цього ще не вирішив. А й справді…

Професор замислився:

— А й справді, що робити далі? Як блискавка розірветься — вона висадить у повітря весь наш будинок.

Дік оглянувся на скриню і відійшов ще трохи вбік.

— Твоя скриня не має замка? — запитав професор.

— Ні.

— Хм… тоді треба… а чорти його знають, що саме треба!

Професор Екслер замовк, збентежено розтираючи рукою висок. Дійсно, становище було загрозливе. Не далі, як за три кроки від нього в мармуровій скрині скупчилися мільйони вольтів конденсованої електрики, що першої-ліпшої хвилини могла зруйнувати все довкола.

— Дядю, — порушив мовчанку Дік.

— Що?

— Навіщо ви її… спіймали? Пішла б вона собі геть і той… все було б гаразд.

Професор Екслер сердито поглянув на Діка:

— Як міг я пропустити такий надзвичайний випадок? Адже…

Він раптом спинився й прислухався: знову почулося знайоме вже шипіння. Обережно, навшпиньки професор підійшов до скрині. Так, вона була гаряча, це відчувалося навіть на віддалі. І від скрині йшов дивний гоструватий запах.

— Ти чуєш, Дік?

— Що саме?

— Цей запах озонованого повітря. Га? Блискавка, що сидить у скрині, озонує повітря. Значить, вона робить це крізь мармур: адже скриня добре закрита.

Дік кисло усміхнувся:

— Знаєте що, дядю? Поки вона, ваша блискавка, обмежується цим озонуванням, я нічого не маю проти. Але вона може раптово позбавити нас можливості відчувати цей запах…

— Що ти хочеш сказати?

— Нічого незвичайного, дядю. Ви ж самі попереджали, що куляста блискавка може вибухнути, як бомба… разом із скринею. А чого це вона, до речі, шипить?

— Не знаю. Гм… бачу тільки, що вона розігріває твою скриню. І дедалі більше.

Дік знову усміхнувся.

— Аж до самого вибуху матимемо безплатне електричне огрівання, дядю. А може, вона, та блискавка, ще буде нам запальничкою для цигарок?..

— Ні до чого твої жарти, — суворо відрізав професор Екслер.

Але Дік не вгавав:

— Адже я зовсім не жартую, дядю. Чому б їй, вашій блискавці, не запалити мою цигарку, якщо вона — он подивіться! — підпалює обкладинки томів вашої дорогоцінної енциклопедії, що лежать на кришці скрині. І це всього за кілька хвилин. До речі, яка зараз година?

Дік поглянув на годинник. На обличчі його виявилося здивування. Він прислухався:

— Дядю, годинник стоїть!

Професор похапцем витяг з кишені свого годинника. Цей так само стояв.

— Е… е… Бач, Дік, вона, ця клята електрична куля, мабуть, магнетизує все навкруги. Ось і спинила наші годинники. Адже це, зрештою, цілком зрозуміло… як біля великої динамо-машини. Та чого ти знову усміхаєшся?

Дік важко опустився в крісло:

— Маємо певні наукові досягнення, дядю. Безплатне електричне огрівання — раз. Спалені обкладинки вашої енциклопедії — два. Магнітну дію вашої блискавки — три. Озоноване повітря — чотири. Нарешті, спинені й зіпсовані вкрай годинники — п’ять! Що буде далі?..

Раптом зашипіло дужче. Здавалося, що всередині скрині клекоче пара, як у паровому казані. Професор Екслер і Дік змовкли. Вони дивилися на скриню, не насмілюючись ворухнутися.

— Лампа! Лампа! — врешті вигукнув Дік.

Лампа, що стояла поверх томів енциклопедії на кришці скрині, похитнулася. Кришка здригалася, мов хтось ізсередини скрині намагався підняти її. Шипіння гучнішало.

Нарешті — кришка різко сіпнулася вгору. Лампа хитнулася більше, але зразу ж стала на місце. Бо кришка, піднявшись на півсантиметра й випустивши зсередини скрині маленьку вогняну голубу кульку, знов стала рівно. Кулька, похитуючись, попливла в повітрі, наближаючись до Діка.

— Е, ні! — пробурмотів той, кидаючись убік. — Не маю ані найменшого бажання розстрілюватися, навіть електричними кулями. Такої згоди не давав. Іди геть!.. Дядю, бережіться!

Кулька пропливла повз нього, простуючи тепер до професора, що так само відстрибнув убік. Обличчя його спітніло, одне вухо окулярів зскочило й повисло збоку. А голуба кулька, граціозно коливаючись у повітрі, немов жартуючи, пливла й пливла, наближаючись до вікна.

— Дядю, є вихід! — вигукнув несамовито Дік.

— Що? Який вихід?

— Вона ж пливе в повітрі. Її можна вигнати звідси.

— Як?

— Вентилятор!

Він схопив маленький настільний вентилятор і ввімкнув його. Лопасті злилися в одне блискуче коло, створюючи помітний вітерець.

— Ось воно! Зараз я її вижену.

Дік обережно наставив вентилятор проти кульки. Повітряна хвиля підхопила її і понесла до вікна.

— Тихше, Дік тихше!..

Але Дік уже впевнено керував пересуванням небезпечної іграшки. Кулька, погойдуючись, наблизилася до вікна, легко влетіла в нього — і зникла, підхоплена свіжим післягрозовим вітром. Дік полегшено зітхнув:

— Дитинку вигнали. Тепер справа за мамашею.

Він витер рукою лоб. Професор Екслер з повагою дивився на племінника: той врятовував становище.

— Так, — вів далі Дік, — гаразд. Дядю, ідіть до скрині!

— Але…

— Ніяких але. Ідіть! Так. Зніміть лампу.

— Проте, Дік…

— Ніяких «проте»! Ми з вами помінялися ролями, дядю. То ви мені наказували, а я говорив «але» і «проте». Тепер — навпаки. Ніяких «проте», кажу я вам! Зняли лампу? Добре. Знімайте по одній ваші книжки. Та обережніше! Тепер зачекайте, я зайду назад, щоб бути напоготові. Так. Підіймайте кришку. Та не голими руками, дядю!..

— Ой! Обпікся!

— Я ж казав, не голими руками. Візьміть отой рушник. Так. Раз… два… три!

Кришка з тріском відскочила вбік. Обидва дивилися на скриню. З неї, як голова зацікавленої людини, визирнула верхня частина голубої великої кулі.

— Вилізай… та вилізай же звідти! — бурмотів крізь зціплені зуби Дік. — Махніть на неї рукою, дядю!

Професор виконав наказ. Голуба куля здригнула й піднеслася вгору, підхоплена гарячим повітрям від скрині.

Скільки вистачало шнура від вентилятора, Дік зайшов за кулю і скерував на неї повітряний потік від лопастей. Куля хитнулася вбік, але попливла у потрібному напрямі. Вона так само вібрувала, як і спочатку; від неї розходилося блискуче сяйво.

В кімнаті почулося дзвінке хрумтіння: то професор Екслер зронив з носа окуляри і, забувши за них, розчавив їх ногою.

Але Дік не звертав уваги ні на що. Він старанно підштовхував кулю до вікна. Ось вона вже наблизилася до рами. Ось вона ніби зовсім готова була вислизнути надвір. Але її щось мов затримало. Дік підійшов ближче, наставляючи вентилятор просто проти кулі.

Вогняна куля за вікно виходити не хотіла.

— Ч-чорт! — вилаявся Дік. — Змінився вітер. Не пускає. Вентилятора мало.

І саме цієї хвилини професор побачив, як обережно ворухнулася ручка дверей. Хтось пробував відчинити двері.

Одним стрибком професор Екслер опинився біля дверей, намагаючись спинити непрошеного відвідувача: адже це могло створити течію повітря, що гойдне кулясту блискавку й спричинить вибух… Але було вже пізно.

Двері відчинилися й нерішучий, проте, солодкий голос містрис Пунд запитав:

— Чи не час уже, любий пане професоре, пити чай? Адже все готове вже з півгодини…

— Під три чорти!.. — заревів професор Екслер з одчаєм.

— Ой, мене вже немає! Я тільки нагадати… немає…

Містрис Пунд зникла. Професор повернувся знов до вікна, боячись поглянути на Діка.

Проте, той стояв нерухомо, опустивши вниз вентилятор. На обличчі його грала щаслива усмішка.

— А… блискавка? — ледве чутно запитав професор.

Дік махнув недбало рукою до вікна:

— Вилетіла! Шановна містрис Пунд допомогла мені, відкривши двері. Створився протяг, що підхопив нашу небезпечну гостю і виніс її надвір. Кінець. Вітаю вас, дядю!

А що професор мовчав, розгублено моргаючи очима і здивовано дивлячись на племінника, Дік додав:

— Мабуть, найкраще буде — піти пити чай. До речі, подякуємо містрис Пунд, що допомогла нам. А взагалі, дядю, надалі давайте не ловити блискавки, хоча б і кулясті. Звісно, це дуже цікаво й приємно — мати мільйони вольтів у скрині, що безплатно обігрівали б нас… Але краще без цього. Ходім! Я з насолодою вип’ю аж п’ять склянок чаю за здоров’я нашої небезпечної гості і любої містрис Пунд.

АЕРОТОРПЕДИ ПОВЕРТАЮТЬ НА ЗАХІД

Перед генералом Оскаром Штірнером лежали великі рисунки і карти. Ще більша карта висіла на стіні — карта європейської частини Радянського Союзу, власне, — західної половини цієї частини. Жовтогарячі промені сонця, що повільно наближалося до обрію, яскравими плямами падали на велику карту, утворюючи. на ній дивовижні хрести від віконної рами. Генерал Штірнер подивився мимохіть на карту і, усміхаючись, звернувся до полковника:

— Це саме призначення, сама доля! Погляньте, Фіхтер, на що вказує найяскравіша сонячна пляма.

Фіхтер підійшов до карти. Так, генерал Штірнер мав рацію. Центральна широка жовтогаряча пляма лежала на північно-східній частині країни, перетинаючи Фінську затоку. Всередині її, як мета, чорною крапкою, з двома концентричними колами навкруги — був позначений Ленінград, місто більшовицької революції, перша столиця Радянського Союзу. Синя вода Фінської затоки підходила, здавалося, під саму чорну крапку, зовнішнє її коло проходило своєю західною частиною по воді затоки, — Фінська затока з’єднувала Ленінград із всесвітом, була йому широким шляхом на Захід, до центральноєвропейських держав, до морів і океанів…

— Бачите? — перепитав генерал Штірнер. — Само сонце показує нам шлях. Воно веде нас, воно вказує першу важливу мету. Ленінград, Петроград, Санкт-Петербург… цікава черга назв, черга слів, що показують різні етапи історії, які відбувалися в цьому уславленому місті. Проте, в нас мало часу для історичних екскурсів, а тим більше для містичних думок з приводу розташування на карті сонячних плям. Залишимо це старим фельдмаршалам, що пишуть мемуари. А ми підрахуємо відстані ще раз. Ось масштаби, Фіхтер, перевірте.

То був дивний з першого погляду рисунок. Блідими блакитними рисами на ньому була зображена карта східної частини Фінської затоки, найважливіші радянські міста північно-західної області. Прозорі червоні лінії виходили з одного місця узбережжя Фінської затоки: це місце було Кустамяки, де сиділи за столом генерал Штірнер і полковник Фіхтер. Прозорі червоні лінії, починаючись тут, проходили на схід узбережжя, в напрямі до Ленінграда. Вони йшли по землі і воді — і тому досвідчений спостерігач зразу зробив, би висновок, що вони показували не земний і не водний шлях; це були напрями повітряного шляху, шляху літаків, що тримали свою путь і над землею, і над водою.

З Кустамяк починалося кілька рівнобіжних червоних ліній. Усі вони доходили до Ленінграда. Але недалеко від нього частина з них повертала на південь і прямувала вздовж Жовтневої залізниці; аж до Москви, де закінчувалася в червоному-таки ж колі, що охоплювало це місто. Таке саме коло закінчувало шлях першої частини прозорих червоних ліній у Ленінграді. Напрямки повітряних шляхів, шляхів несподіваного нападу, — закінчувалися на карті червоними колами, ознаками вибухів і руйнування.

З циркулем у руках, з логарифмічною лінійкою і олівцем — Фіхтер старанно перевіряв розрахунки. Ще кілька хвилин — і він підняв голову.

— Усе правильно, пане генерале. Я не знайшов помилок.

Він устав і залишився біля столу, нерухомий і спокійний. Генерал Штірнер і собі підняв голову від рисунків, запалив цигарку і мимоволі подивився у вікно на захід.

Наче велетенські червоні кораблі пливли небом, притягнені багровим вогняним колом сонця. Хмари посувалися на захід, вони йшли одна за одною, вишиковуючись, немов солдати; хмари підходили до свого командира — сонця, коротко доповідали і поспішали геть, звільняючи шлях іншим, зникаючи за обрієм.

Генерал Штірнер з півхвилини дивився на цей небесний парад. По тому він повільно перевів погляд на полковника Фіхтера, що стояв перед столом, немов завмерла статуя. Жодна лінія постаті полковника не рухалася, спокійні риси його блідого суворого обличчя були, як вирізьблені з каменю. Полковник Фіхтер чекав на розпорядження.

— Так… кажете, немає помилок? Добре, — нарешті вимовив генерал Штірнер. — Отже, виступаємо о четвертій годині ранку, полковнику. До речі, у вас усе напоготові? Немає ніяких ускладнень?

Полковник трохи підняв ліву брову — якраз настільки, наскільки треба було, щоб показати ввічливе здивування, наскільки можна було зробити цей рух у межах залізної дисципліни, яка панувала тут, на базі, на військовому аеродромі. Проте, полковник Фіхтер відразу ж загасив дивування і чітко, коротко відповів:

— Довірена мені частина напоготові. Ускладнень ніяких немає, пане генерале.

— Значить, о четвертій. Ви вільні, полковнику.

Генерал Оскар Штірнер із задоволенням побачив, як чітко повернувся полковник, як вийшов він з кабінета: жодного невиміреного руху, цілковита чіткість і суворість. Так, щодо цього можна бути певним, — як і щодо всіх інших теж.

Генерал Штірнер знов спинився над рисунками й картами. Так, до Ленінграда звідси всього сто чотирнадцять кілометрів. Літак — винищувач проходить таку відстань за п’ятнадцять — сімнадцять хвилин. Так. Важкий бомбовоз потребує на це від двадцяти до двадцяти п’яти хвилин. І, врешті, аероторпеда типу ГТ-2 — теж п’ятнадцять-сімнадцять хвилин, бо її хуткість дорівнює хуткості швидкохідного винищувача. Проте, торпеди підуть не на Ленінград: це було б стріляниною з гармат на горобців. Адже на сто чотирнадцять кілометрів — відстань від Ленінграда до Кустамяк — стріляють звичайні важкі гармати.

Аероторпеди генерала Штірнера — знаряддя далекого прицілювання. Вони впадуть на серце більшовизму, їх мета — Москва, що сьогодні, як і щодня досі, мирно наближається до звичайної ночі, ніяк не передчуваючи своєї долі. Остання мирна ніч!.. Остання ніч перед цілковитою руйнацією, перед морем вогню, перед пеклом жахливих вибухів, що не залишать каменя на камені.

Так, розрахунки правильні, їх можна було б і не перевіряти, бо зроблено їх не тут, а ще в тиші лабораторій, таємничих військових лабораторій, де розраховувалися механізми торпеди. Ніхто ще не знав, не чув нічого про ці торпеди. Тим краще: про них узнають у гуркоті вибухів, у вулканах вогню, що розкриються завтра в центрі комуністичної пошесті.

Генерал Штірнер склав рисунки, сховав їх до сейфу, надяг кашкет, що мав, крім звичайної військової кокарди, ще й чорний хрест свастики з її зігнутими рогатими кінцями, ознаку войовничого фашизму, — і вийшов на повітря.

Його лінкольн стояв тут, завжди чекаючи його виходу.

Генерал Штірнер на хвилинку спинився на східцях, вийняв з портсигара цигарку і подивився навкруги, дістаючи сірники. Сонце вже сховалося за обрієм, синя сутінь прикрила землю. Генерал Штірнер машинально відзначив: дме легенький північно-східний вітерець. Добре! Він запалив цигарку, легко увійшов в авто, і кинув шоферові;

— Аеродром. Головний ангар!

Авто м’яко сунуло, похитуючи тіло Оскара Штірнера на шкіряних подушках. Звичним рухом руки генерал Штірнер включив радіоприймач і натиснув кнопку з написом «Лондр». І відразу в авті залунав голос диктора, що передавав останню інформацію:

«… Демонстрації робітників у Фрайбурзі тривають. Заарештовано кількох агітаторів, що намагалися організувати страйк — демонстрацію робітників військових заводів. До Лондра приїздить славетна американська співачка Ліз Мертон. Вона співатиме нову пісеньку, якою захоплений весь світ. Слухайте цю пісеньку!»

Услід за тим гугнявий голос солодко почав співати під акомпанемент джаза:

… Я люблю мою дівчинку Мері,

В неї тонке золоте волосся,

Я люблю мою чарівницю Мері,

Чи згадує вона мене й досі?..

Приймач виключено: далі не цікаво. Радіо, як і завжди, розважає слухачів. Так, виходить — у Фрайбурзі не все гаразд? Проте, все це дрібниці, порівнюючи з головним завданням завтрашнього ранку. Що робить генерал Люцдорф? Він має виступити водночас із північно-повітряними ескадрильями!

Авто спинилося. Генерал Щтірнер вийшов, застібаючи плащ: вітерець ставав дедалі холодніший. Зелене поле аеродрому було порожнє. Лише по його межах виднілися постаті вартових та коло ангарів було помітно кілька механіків, що тільки-но вийшли з дверей. Всевидюще око генерала Штірнера помітило праворуч від головного ангара велику дивовижну машину — без крил, проте, з великим повітряним гвинтом нагорі: то був його автожир, завжди готовий до польоту. Біля нього Штірнер помітив механіка Лесгафта, що саме цієї, хвилини виліз із кабіни. Рішучими кроками генерал попростував до автожира.

— Що трапилося, Лесгафт? — запитав він. — Чому ви не відпочиваєте?

— Після останнього польоту, пане генерале, ви сказали, що руль глибини йде ніби важкенько. Я перевірив і знайшов причину: трохи зігнувся шарнір. Уже виправлено, пане генерале.

— Добре. Ідіть, відпочивайте, Лесгафт. Завтра матимете роботу.

Генерал Штірнер повертався до головного ангара — і говорив дорогою кожному з зустрічних два-три слова: він добре знав, як гарно впливає це на підлеглих. Вони наочно бачать, як згадує за них командир, що завжди пам’ятає ім’я кожного, його справи тощо. Генерал Штірнер був певен: його любили і шанували, як суворого, але дбайливого, всевидющого командира.

Усюди він бачив, як бездоганно виконано всі правила, та хіба могло бути інакше? Більшість цих людей він знає давненько, всі вони проходили спеціальну школу. Знають і вони його, знають, як суворо карає він за найменшу провину — і як відзначає добру роботу. Ні, щодо цих людей, — він певен!

Біля дверей головного ангара стояв вартовий. Він нерухомо дивився на генерала: тільки сам Оскар Штірнер мав право вільно заходити до ангара, не показуючи спеціальної перепустки з фотокарткою. І хоча б вартовий бачив перед собою свого приятеля, із яким він розлучився у казармі всього півгодини тому, — він мусів перевірити перепустку. Та й взагалі на територію аеродрому було заборонено заходити будь-кому з інших військових частин. Тільки ті, хто мав велику честь належати до спеціального повітряного загону Першої армії — могли бути тут, щоразу все ж таки засвідчуючи це своє право офіціальною перепусткою.^{© http://kompas.co.ua}

Зразу за дверима генерал зустрів чергового техніка, що хутко підвівся з-за свого невеличкого стола.

— Добрий вечір, Вульф. Як у ангарі? — запитав Штірнер.

— Все гаразд, пане генерале, — була відповідь.

— Торпеду 4-НК винесено?

— Зразу після розпорядження, пане генерале.

— Гаразд. Ні, залишайтесь тут, я пройду до торпед сам.

Коли на аеродромі панував глибокий присмерк, то тут, в ангарі, все було залляте світлом. Спокійно стояли велетенські літаки-бомбовози, немов чекаючи своєї черги летіти на ворога. Сріблясті дюралюмінієві крила простягалися в обидва боки, ховаючи під собою ящики з термітними бомбами, що ставилися до літака за інструкцією лише перед самим польотом. Закриті полотняними чохлами кулеметні та гарматні дула були скеровані вперед; з кожного літака, з кожного бомбовоза дивилися ці дула, поки що сховані під чохлами. Це також було здійсненням однієї з думок генерала Штірнера: кожен літак, навіть важкий бомбовоз — має бути добре озброєний для повітряного бою з ворожими літаками і для нападу на земне військо з повітря не лише бомбами, а й гарматами та кулеметами.

Але не шеренги важких бомбовозів цікавили зараз генерала Штірнера, не ящики з термітними бомбами, що запалюють усе навкруги, розливаючи вогняну рідину, яку не можна погасити водою, притягували його увагу. Він проходив повз бомбовози, поглядаючи на них спокійними звичними очима і лише автоматично перевіряючи порядок в ангарі. Ніщо в обличчі генерала Штірнера не показувало зацікавленості. І тільки тоді, коли він підійшов до суцільної стіни з гофрованого металу, що ділила ангар на дві половини, — тільки тоді в його ході щось змінилося, вона стала не такою швидкою. А за дверима металічної стіни кроки генерала Штірнера зовсім уповільнилися.

Дивне видовище з’явилося перед його очима. Скільки сягало око, — вся підлога була уставлена невеликими сріблястими потворами. Безумовно, це були літаки. Проте, якісь невидані, незрозумілі риси цих машин примусили б кожного спостерігача замислитись над їх призначенням. А втім, тут, у цьому найсуворіше засекреченому відділі ангару, спостерігачів не бувало ніколи. А генерала Штірнера в тих машинах не дивувало ніщо. Вони бо були його винаходом і витвором. Це були аероторпеди типу ГТ-2.

Низенькі довгасті літаки з широкими крилами, без коліс, на коротеньких і вузеньких лижах, що явно не були призначені для снігу (та й не могло бути снігу в червні на цьому узбережжі), з наглухо закритим корпусом, без, вікон і дверей, без кабіни для льотчика. І між крилами над серединою корпуса — невеличка антена, ніби в літаку був схований радіоприймач.

Аероторпеди стояли рівними шеренгами, одна за одною, одна поруч одної, у шаховому порядку. Всі вони були з’єднані довжелезними стальними канатами, що тяглися вздовж кожної шеренги, зникаючи потім у широких дверях в стіні ангара. Всіх шеренг було двадцять; двадцять було і дверей у стіні, що виходила на південний схід.

— Оце моя армія, оце мої стальні солдати, — стиха промовив генерал Штірнер, з любов’ю оглядаючи лави металічних потвор. — З ними мені не треба живих людей, з ними я не побоююся зради, — не боюся більшовицької агітації, що може розкласти найпевніше військо. Вогнем і залізом, газом і цілковитою руйнацією, — ось чим можна і треба боротися з більшовизмом. Побачимо, хто переможе. Проте, чи доведеться їм навіть бачити?.. Не певен…

За сімдесят чотири кілометри від аеродрому був радянський кордон; за сто чотирнадцять кілометрів спокійно спав передранковим сном Ленінград; за сімсот двадцять кілометрів далі на південний схід спала Москва.

Радіохвилі з численних антен європейських передавальників несли невпинну дріб крапок і рисок, ніби всесвітові тільки й було діла, що перекликатися азбукою Морзе. Аматори, що звикли вночі потай слухати офіціальну інформацію, муштруючись на прийманні депеш швидкопересильного телеграфа, де крапки й риски зливалися в тонкий комашиний спів, — цієї ночі безсило кидали навушники, не спромігшись розібрати жодного слова: в ефірі цієї ночі панував шифр, що ховав під собою таємничі і, очевидно, дуже важливі пересилання.

У червні світає рано, ні проходить швидко і непомітно.

Аеродром у Кустамяках не знав сигнальної сурми, цього неодмінного аксесуара кожної старої військової частини. Поруч із складними і найдосконалішими машинами то був би неприпустимий архаїзм, що нагадував би дитячу свистілку на сучасному велетенському літаку. Звичайну і застарілу сигнальну сурму з самого початку замінила тут система оптичної і акустичної електросигналізації.

Але ще перед тим, як почала діяти ця система, о третій годині, ледве над обрієм на сході з’явилося легке й прозоре рожеве сяйво, — генерал Штірнер сидів уже за своїм столом у кабінеті, диктуючи стенографістові рапорт найвищому командуванню і водночас сьорбаючи за давньою звичкою міцне чорне кофе.

— Закінчуємо так, — повільно говорив він, стежачи за хуткими, ледве помітними рухами олівця в руці стенографіста. — «Сповіщаю, що ви систематично діставатимете від мого штабу відомості про хід подій. Щодо мене особисто, — прошу давати накази і взагалі підтримувати зв’язок лише радіом, на нормальній частоті мого автожира за повітряним шифром, бо саме на автожирі я керуватиму операцією і доглядатиму за її ходом». Підписано: «Оскар Штірнер, генерал». Готово? Передайте негайно до апаратної: зашифрувати і переслати. Ні, почекайте: скажіть там ще, щоб усе для мене так само негайно пересилали радіом на автожир. Ідіть.

Відпустивши стенографіста, генерал Штірнер з хвилину сидів нерухомо, забувши навіть про кофе? Але раптом він поглянув на годинник, відставив склянку з недопитим кофе, взяв автоматичний олівець і почав швидко писати:

«Мій любий друже! Знаю, що ви не чекаєте від мене листа, що ви вже давно перестали сподіватися його дістати. Але вам добре відомо, що я майже ніколи не пишу листів. То не моя справа, для повідомлень про моє життя існують на світі секретарі, а іноді — газети. Бачите, я навіть жартую. Пишу я листи дуже рідко, — саме тоді, коли нормальна людина і не подумала б про таке заняття. Наприклад, зараз: у мене зовсім немає вільного часу, через двадцять хвилин починається відповідальна операція, якою я керую. І, бачите, я пишу листа. Не дивуйтесь: писати листи для людини, що майже ніколи їх взагалі не пише, що її мозок невпинно і напружено працює над теоретичними розрахунками і практичним їх здійсненням, — досить своєрідна робота, яка примушує переключитися і забути на кілька хвилин про справу. А це, як вам безумовно відомо, є елемент справжнього відпочинку Ось чому я зараз пишу листа, — щоб дістати кілька хвилин відпочинку перед початком операції».

Генерал поглянув на годинник: було вже сорок п’ять на четверту. Олівець його побіг по паперу ще швидше:

«Отже, часу в мене майже немає. Тому хочу бути лаконічним. Через годину я разом з генералом Люцдорфом розпочинаю велику справу знищування більшовиків. Через годину вилітають наші літаки — винищувачі і бомбовози. І разом з ними ми з генералом Люцдорфом, який командує південною групою, випускаємо першу партію моїх аероторпед. Тих самих, що про них (пам’ятаєте?) я свого часу уперто не хотів вам розповідати і через що ми навіть злегка посварилися. Отже, ці аероторпеди вилітають о четвертій годині ранку. Правдивіше, коли ви дістанете цього листа, вони не тільки вилетять, а вже й зроблять усе, що їм треба було зробити. Що таке аероторпеда?.. Уявіть собі величезний снаряд з пропелером, крилами й мотором, яким можна керувати на віддалі. Або ж, навпаки, уявіть собі літак, що ним керують здаля, літак без льотчика, цілком начинений найсильнішими вибуховими речовинами або термітною масою, яка запалює все навкруги. Додайте, що цей літак-снаряд може летіти щось із тисячу кілометрів, і вибухати певної хвилини — залежно від того, як заздалегідь зрегулювати його годинниковий механізм. Оце й є моя аероторпеда».

І знов Оскар Штірнер поглянув на годинник: до четвертої лишалось усього шість хвилин.

«Перші два загони, перші дві батареї моїх аероторпед вирушають на більшовиків через шість хвилин. Першим загоном керуватиму я особисто, з повітря, з мого автожира. Другий загін вилітає з нашої південної бази у Тахенбаку під керуванням генерала Люцдорфа. Наша об’єднана мета — Москва. І сподіваюсь, що через дві-три години я зможу надіслати вам коротеньке повідомлення про наслідки першої об’єднаної операції аероторпед. Наслідки ті будуть: «Москву зруйновано». Звісно, не цілком, проте, на добру частину. Вже бачу ваше вражене обличчя, ваші наївні прості очі ображеного пацифіста: «Як же воно?.. Адже війни не оголошено?..» Так, війни поки що не оголошено, її оголошуємо ми з генералом Люцдорфом, моїми аероторпедами. Оце й усе. Прошу пробачення, в мене вже немає ані секунди часу. Щиро ваш Оскар Штірнер ».

Не перечитуючи листа, генерал Штірнер поклав його в конверт, заклеїв, запечатав власною печаткою, надписав адресу і поклав до портфеля з написом «негайна пошта». Через півхвилини після того генерал був уже у своєму автомобілі і мчав до аеродрому.

Ескадрильї винищувачів і бомбовозів вишикувалися на полі біля ангара, готові до вильоту. Їхні велетенські обриси були загрозливі; перші промені ранкового рожевого сонця гралися на блискучих дулах кулеметів і гармат, не прикритих уже чохлами. Промені матовими відблисками віддзеркалювалися від сріблястих гофрованих крил велетнів, ніби готових відразу стрибнути у повітря. Команди літаків були також напоготові, по шість чоловік на машину.

Генерал Штірнер хутко пройшов повз лави літаків до ангара. Його бокова стіна, що виходила на південний схід, була відкрита всіма своїми двадцятьма дверима. Безшумні трактори-тягачі на товстих гумових шинах плавко тягли стальні канати, — і разом з ними десятки потворних літаків-торпед. Виводити аероторпеди закінчували: генерал Штірнер побачив, як повільно, але чітко виповзли на поле на заздалегідь поставлені рейки останні двадцять торпед. Мимоволі генерал Штірнер підрахував: торпеди стояли рівним чотирикутником, на кожному боці по десять. Разом — сто.

До генерала наблизився полковник Фіхтер, його безпосередній помічник:

— Дозвольте доповісти, пане генерале. Винищувачі й бомбовози напоготові. Ескадрильєю винищувачів командує полковник Гітлов, ескадрильєю бомбовозів — я. Чекаю на дозвіл стартувати, вже час!

Оскар Штірнер помахом руки підізвав до себе Гітлова й капітана Ренмана, який керував стартом і всім польотом аероторпед:

— Бажаю успіху, панове. Певен, що цей успіх буде. Говорити мені нема про що. Ви знаєте мене, я знаю вас. Хочу лише нагадати вам, що сьогодні ви захищатимете віковічну культуру цілого всесвіту. Ви, найкращі представники єдиної вищої раси, — керуватимете знаряддями знищення дикунських радянських фортець і позицій. Ви знаєте, що разом з нами з південної бази у Тахенбаку вилітає на ворога друга експедиція повітряних сил і аероторпед під керівництвом генерала Люцдорфа. Єдиним концентрованим ударом ми переможемо, ми знищимо всі перепони на нашому шляху. Бувайте, Фіхтер, бувайте, Гітлов! Ренман, наближається і ваша черга!

Він міцно потиснув руки всім. Командири повернулися. Ренман підійшов до пульта керування, що стояв саме тут, біля ангара. Фіхтер і Гітлов піднесли до губ урочисті срібні сюрчки — і тієї самої хвилини скаженим гуркотом загули мотори літаків. Цей гуркіт вкрив усе поле; здавалося, ніби на аеродромі не лишилося жодного куточка, не насиченого тим гуркотом.

Генерал Штірнер спокійно поглядав на годинник: все йшло як на параді. З інтервалами в двадцять секунд літаки стартували; зриваючись з місця, вони мчали полем — відривалися від землі. Винищувачі, легкі й повороткі, відразу забирали висоту, ніби їх хтось підтягав угору; важкі бомбовози повільно кружляли в повітрі, дедалі вище заходячи в небо. Генерал повернув голову до пульта Ренмана: той уважно стежив за стартом літаків. До стартування торпед лишалося щё три хвилини. Нарешті — він поглянув на генерала і, побачивши, як Штірнер твердо кивнув головою, схилився знов над пультом.

Оскар Штірнер, поглянувши востаннє на металічні ряди аероторпед, хутко пішов до свого автожира. Лопасті його велетенського горизонтального повітряного гвинта повільно рухалися: автожир був готовий до старту. Генерал увійшов у кабіну; двері за ним автоматично закрилися з м’яким дзенькотом. Відразу зникла значна частина шуму моторів, кабіна автожира була ізольована від шуму. Назустріч генералові підвівся лейтенант Фіненберг, командир автожира.

— Добрий день, лейтенанте, — сказав йому генерал Штірнер. — Пішли вгору!

Він сів біля невеличкого стола з картами й приладами. Звідси через великі вікна було видно все, що робилося навкруги; вікна були не тільки в стінах, але й у підлозі, і в даху автожира. Горизонтальний великий гвинт не заважав дивитися, бо під час польоту він рухався надзвичайно швидко.

Автожир ледве помітно здригнувся, — і відразу відірвався від землі. Аеродром немов залишився десь унизу, загубився в глибині. Ряди аероторпед і останні літаки було видно далеко внизу через вікно, у якому тепер уміщався цілий аеродром, що помітно меншав і меншав. Адже автожир генерала Штірнера не потребував розбігу, він ішов у повітря, у вишину просто з місця, майже вертикально.

Через отвір у передній стінці автожира з кабіни радиста на стіл генерала по особливому жолобку ковзнув папірець. Це була радіограма, тільки-но прийнята на автожирі:

«Ескадрилья відстартувала. Курс південний схід. Чекаю на бомбовози, щоб прикрити їх з флангів. Гітлов ».

Через півхвилини була прийнята аналогічна телеграма від Фіхтера. Обидві ескадрильї з’єдналися й летіли далі в бойовому порядку.

Третя депеша повідомила генерала про закінчення старту аероторпед. Ренман сповіщав, що апаратна вже дала їм передбачений маршрутом курс і триматиме його аж до нових наказів генерала.

Проте, генерал Штірнер бачив цей старт на власні очі. Це було цілком своєрідне видовище, бо торпеди стартували не поодинці, а разом десятками, немов штурмуючи чисте блакитне небо. Генерал сказав у телефон, що з’єднував його з командиром автожира і механіком:

— Курс просто за першими торпедами. Не відстаючи, триматися над їхньою шеренгою на висоті 200 метрів.

Вже зник із нижнього вікна аеродром, вже пливли внизу ледве помітні чахлі чагарі, дуже характерні для цієї північної країни: автожир наближався до радянського кордону, перетинаючи невеличкі затоки моря. А разом з ним пливли на висоті двох тисяч метрів десятки жахливих аероторпед, начинених вибуховими речовинами і термітною масою. Металічні солдати, цілком підвладні своєму командирові, — вони слухняно мчали у повітрі, несучи в собі вибухи й пожежі, несучи руйнацію і смерть десяткам і сотням тисяч людей, які ще не прокинулися від сну, які нічого не знали, нічого не підозрівали…

Так, рішуча директива, яку виконував генерал Штірнер, говорила твердо й владно:

«Негайний наліт бомбовозів має зруйнувати вибухами і пожежами промислові підприємства Ленінграда. Одночасно з допомогою аероторпед ви мусите зруйнувати Москву, щоб остаточно, деморалізувати тил противника».

Автожир наближався до радянського кордону, що безумовно так само нічого не підозрівав. Проте, якщо він навіть і готувався, що можуть протиставити більшовики цій могутній стальній армії?

Раптом із віконця радіокабіни впала на стіл нова депеша:

«На обрії ескадрилья ворога. Типи розібрати поки що не можу. Але за ознаками — літаки типу винищувачів. Розгортаю загін колом, приймаю можливий бій на себе, лишаючи бомбовози всередині. Гітлов ».

Так. Більшовики не сплять. Вони намагаються перешкодити нальотові. Звідки вони дізналися про час вильоту загону? Невже в складі вивірених людей генерала Штірнера є зрадники? Проте, хай! Через кілька хвилин оті більшовицькі ліваки опиняться на землі у вигляді купи зруйнованих уламків.

Задзвонив телефон. Голос лейтенанта Фіненберга проговорив:

— Курс південний схід. На відстані п’ятьох кілометрів повітряний бій!

Так, це бачить і сам генерал Штірнер із своєї кабіни. Проте, — хіба це бій? Більшовицькі літаки уникають сутички. Вони хутко повертають назад і женуться на свій бік. Навіть шкода, що не сталося цього бою, бо гармати винищувачів ескадрильї Гітлова напевне значно далекобійніші, вони розбили б ворожі літаки ще до першого пострілу з їхнього боку. Але — які боягузи оті більшовики! От так захисники кордону. Тікають, — та ще й як!

Нова депеша:

«Ворожі літаки тікають. Не змінюю курсу. Гітлов ».

Дійсно, більшовицькі літаки розлетілися в усі боки, як перелякані птахи, їх вже не видно. Шлях чистий. Дорогу відкрито. Вперед! Генерал Штірнер віддав наказ:

— Передати радіом Гітлову і Фіхтеру: «Зімкненим строєм уперед. Висота: дві тисячі п’ятсот метрів». Передати радіом до апаратної аеродрому, Ренману: «Курс аероторпед без змін, висота дві тисячі п’ятсот». Усе.

Він знову подивився в призматичний бінокль, направлений уперед, на південний схід: чи немає чого на обрії? Ні, все чисто. Проте… Що то? Якась нісенітниця… Та ні, не може бути!

І все-таки воно так: з боку радянського кордону працюють прожекторні установки. Генерал ясно бачив ледве помітне проміння, що вібрувало у свіжому ранковому повітрі. Безглуздя: навіщо прожектори вдень? І, головне, скільки ж їх? Ніби весь кордон уставлено тими прожекторами, що всі разом випускають свої концентровані промені вгору, в чисте небо. Якісь дивні іграшки… То хай собі граються, генерала Штірнера і його повітряний загін це не інтересує.

Але… якась неясна, незрозуміла тривога охопила мозок генерала Штірнера. Спочатку незрозуміла втеча радянських літаків, хоч її й можна було пояснити тим, що більшовицькі пілоти побачили значно численнішого ворога. Проте, це ніяк все-таки не пасувало до їхньої уславленої завзятості. Щось лишалося нерозв’язаним. Потім — ці прожектори…

Генерал Штірнер не відривався від призматичного бінокля. І раптом він побачив несподівану, жахливу картину.

Передня шеренга винищувачів, що хутко летіла у вишині, опинилася над промінням прожекторів, яке засяяло світляними плямами на крилах і корпусах літаків.

І відразу ця перша шеренга літаків похитнулась. Передні літаки завихлялись, як човники на морських хвилях. Потім вони пішли вниз — спочатку рівно, а далі хилячись більше й більше. А далі генерал Штірнер побачив, не вірячи своїм очам, як літаки-винищувачі, гордість його загону, літаки, що ними командував його улюбленець, полковник Гітлов, — ці літаки, перекидаючись у повітрі, як шматки жерсті, падали вниз без жодного пострілу, без жодної спроби виправитись, ніби всі їх команди разом умерли.

Кілька жахливих секунд генерал Штірнер спостерігав це мертве бездушне перекидання. А тим часом нові шеренги літаків влітали в зону прожекторів, зону їхніх блідих блакитнуватих променів, починали вихлятися, — і, перевертаючись, як і перші, падали вниз.

— Радіом: «Стоп! Не доходити до прожекторів! Стоп!» — прокричав у телефон генерал Штірнер — і не закінчив наказу.

Він побачив, як врізалися в землю перші омертвілі літаки і як земля відповіла їм величезними хмарами диму, що піднеслися, повивши собою дальші літаки, які падали згори. То вибухали бомби і снаряди, що були на винищувачах та бомбовозах.

Генерал Штірнер не витримав страшного видовища: адже гинули його створіння, гинули його бійці!.. Він закрив очі долонею — але відразу знову відкрив їх. Він згадав, що загін чекав на його накази, розходячись віялом на два боки перед межею смертельних прожекторних променів, що, як і раніше, були ледве помітні на ясному небі. Крім того, вслід за ескадрильями винищувачів і бомбовозів летить перша батарея аероторпед. Що ж робити?

Мозок генерала Штірнера працював як у гарячці. Спинити, спинити негайно!

— Радіом до апаратної аеродрому, Ренману: «Негайно спинити рух торпед! Курс змінюється просто на захід, до нового наказу! Найменший газ!»

Прокричавши це в телефон, генерал знов поглянув у бінокль. Проте автожир уже наближався разом з торпедами до зони, де розліталися вбік — праворуч і ліворуч — винищувачі і бомбовози. А промені прожекторів тихо коливались у повітрі, лишаючися на якійсь прямій лінії, що йшла навкоси від земної поверхні до високих кучерявих хмар. Перші шеренги аероторпед наближалися до межі променів ще хуткіше. Звісно, треба принаймні з хвилину, щоб примусити їх спинитися і змінити курс…

— Фіненберг! Стоп! — крикнув генерал.

Він потроху опановував себе. Це було конче необхідно. Від його нервів, його волі — залежала тепер участь усіх його підлеглих, що розгублено чекали наказів, тримаючи вказаного курсу під прямим кутом до межі променів.

Автожир спинився. Він висів нерухомо в повітрі, його підтримували лопасті великого горизонтального пропелера, що крутився з максимальною хуткістю. А торпеди все наближалися до променів… Сліпі потвори бездумно виконували попередній наказ, пориваючись прямою лінією до Радянського Союзу, до Ленінграда, до Москви…

— Та спиніться ж, спиніться… — прошепотів генерал Штірнер.

І, немов підкорюючись його словам, аероторпеди всі разом повільно почали повертати праворуч. Вони повертали всі разом у суворому порядку, ніби кожною з них керувала рука досвідченого літуна. Але радіус їхнього повороту був надто широкий для тієї відстані від межі блакитнуватих променів, на якій вони вже опинились.

Генерал Штірнер бачив, що передня шеренга торпед все ж таки вріжеться в проміння. Він бачив у своїй уяві неіснуючу в природі, але чітко, як на рисунку акуратно викреслену криву, на якій лежав шлях передньої шеренги торпед, — і він не міг допомогти справі!..

Стиснувши кулаки так, що нігті уп’ялися в долоні, він міг тільки бачити, як передня шеренга торпед опинилася в зоні проміння, як ніжно засяяли на металічних крилах торпед світляні плями прожекторів, — і як дванадцять аероторпед одна за одною каменем упали вниз.

Невидана хмара сивого диму підстрибнула з землі і поглинула їх. Немов велетенський вулкан розкрив там, унизу, свій кратер, що ковтав торпеди одну по одній, відповідаючи на це новими й новими хмарами диму, які, врешті, вкрили всю землю. Торпеди вибухали внизу одна за одною, автожир кидало вниз і вгору, немов м’ячик у руках пустотливого хлопчиська, — таке сильне було коливання повітря від тих вибухів. Проте, більшість аероторпед була врятована, вона вже повернула праворуч і повільно летіла як пташина зграя, повз межу смертельних променів, потроху віддаляючись від неї.

З віконця радіокабіни на стіл упали три телеграми:

«Курс аероторпед змінено. Просто захід. Найменший газ. Ренма н ». «Чекаю наказів. Шість винищувачів упало з невідомої причини в зоні прожекторів. Гітлов ». «Чекаю наказів. Вісім бомбовозів упали з невідомої причини в зоні проміння прожекторів. Фіхтер ».

Генерал Штірнер ударив кулаком по столу: чорт! Адже тепер нема чого робити, крізь це диявольське проміння все одно не проберешся, треба повертати назад. І він гримнув у телефон крізь стиснені щелепи:

— Радіом, Гітлову і Фіхтеру: «Курс північний захід, до аеродрому загону. Рейд відкладається». Далі, радіом до апаратної Ренману: «Негайно…»

І він спинився: що саме передати Ренману, куди скерувати аероторпеди? Адже вони не можуть спуститися на землю без того, щоб не вибухнути. Адже годинникові механізми їх заведено на вибух через дві години… Не може снаряд, вилетівши з дула гармати, знову повернутися до того дула назад; не може аероторпеда, випущена в повітря, повернутися назад на свій аеродром, вона ж навіть не має приладів для спуску, вона впаде, вона вибухне, хоч би й не прийшов ще час вибуху за годинниковим механізмом, вона вибухне від удару об землю.

Раптом він почув голос лейтенанта Фіненберга:

— Пане генерале, до нас посувається оте проміння!

Як божевільний, генерал Штірнер ринувся до вікна: так, смертельне проміння почало рухатися. Коли перед тим воно стояло нерухомо, ніби якісь невидані небесні шлагбауми, то тепер воно почало пересуватися, немов розшукуючи на небі щось, ще не виловлене ним. Воно підходило ближче, ближче, розрізаючи своїми блідими блакитнуватими ножицями, що перехрещувалися в повітрі, все небо на великі шматки, ближче, ближче…

— Повний газ, Фіненберг, назад, курс захід!

Проте було вже пізно. Автожир конвульсійно рвонувся вбік, відразу набираючи швидкості в напрямі заходу. Але один з блакитнуватих променів, одне з лез велетенських ножиць блискавично різонуло його ніс, де містився головний мотор. Тільки торкнулося це лезо, тільки черкнуло на дрібну частинку секунди, — але цього було досить.

Зразу стих шум мотора, спинилася, вібруючи ще, стрілка електричного покажчика висоти. До кабіни генерала вбіг радист, руки його тремтіли:

— Зв’язок перерваний, пане генерале! Оце тільки першу половину депеші від генерала Люцдорфа встиг прийняти, як все спинилося. Машини не працюють, передавальник і приймач зіпсовано, розірвалися всі лампи… Телефон не працює…

Генерал вихопив у нього з рук папірець депеші. На ньому стояло:

«Південна частина повітряної експедиції генерала Люцдорфа прорвалася через кордони ворога. Летимо в бойовому порядку. Сповістіть, як…»

Автожир повільно йшов униз, підтримуваний лише крутінням горизонтального пропелера та рухами оперення, що з великим трудом давало змогу Фіненбергові планерувати. Генерал Штірнер мовчки перевів погляд з обірваної депеші у вікно — вслід ескадрильї винищувачів і бомбовозів, що віддалялися від нього, в напрямі Кустамяк, курс північний захід, — і першому загонові аероторпед, що несли на малому газі, на малій хуткості, вибухи й пожежі в новому напрямку, курс захід, де теж ніхто не чекав на руйнацію, в країни, що їхню вікову культуру намагався захистити від варварів-більшовиків генерал Штірнер з його механічними силами.

— Ренман, звісно, не змінить напрямку аероторпед без мого наказу… дисципліна… І в мене передавальник не робить… я потраплю в полон… це ж жах… аероторпеди вибухнуть через півтори години… І я не можу віддати наказ змінити їх курс… Аероторпеди повернули на захід… боже мій, який жах!..

Генерал Оскар Штірнер бурмотів це, дивлячись божевільними очима повз радиста, що стояв, тримаючись тремтячими руками за стіл і боячись поглянути в обличчя суворого командира, який повільно втрачав розум.

Проте, генерал Штірнер раптом замовк. Щелепи його стиснулися, він грізно стукнув знов кулаком по столу:

— Ні, не все загинуло! Хай мій рейд не вдався, хай я сам потраплю у полон до більшовиків, але — експедиція Люцдорфа прорвалась! Вона помститься за мене, вона виконає все і за себе, і за мене!..

… Так, за тисячу кілометрів на південь, з маленького містечка Тахенбак, з його таємничих підземних авіаційних баз, водночас із загоном генерала Оскара Штірнера вилетіла друга експедиція, експедиція генерала Люцдорфа. Найвище командування вирішило перестрахувати себе від несподіванок. Хай в одному місці більшовики зустрінуть експедицію вогнем, хай влаштують повітряний захист. Але не може бути, щоб більшовики приготувалися до оборони разом і на півночі, і на півдні.

Експедиція генерала Люцдорфа неслась у повітрі на висоті трьох тисяч метрів над лісами й полями. На великому автожирі, такому самому, як у Штірнера, летів генерал Люцдорф, командувач південної експедиції. А поперед нього, як на параді, мов копіюючи повітряну атаку з Кустамяк, — пливли в суворому шаховому порядку металічні бездушні потвори аероторпед.

В складі повітряної експедиції генерала Люцдорфа не було винищувачів. Кілька автожирів, що їх очолювала машина самого Люцдорфа, ескадрилья бомбовозів, до того ж ще й не важких, а поворотких і швидких бомбовозів останньої конструкції, що не поступалися в хуткості перед винищувачами, — і аероторпеди, сто двадцять аероторпед. Такий був склад південної частини повітряної експедиції проти Радянського Союзу.

— Прорвалися!.. Прорвалися!

Навіть переславши переможну радіограму генералові Штірнеру, — генерал Люцдорф ще гостро відчував, як колотиться його серце, як гарячими ударами воно штовхає кров, як пересихає горло від хвилювання. Він відкрив маленьку стінну шафу, дістав пляшку з коньяком, розплескуючи, налив чарку і випив. Вогненна рідина обпалила шлунок. Люцдорф знов поглянув у вікно. Так, це Радянський Союз, це — Росія!

Найвище командування не помилилося. Воно добре зважило усі «за» і «проти». Дійсно, радянський кордон був не весь захищений смертоносним промінням; така оборона кордонів була, очевидно, організована лише на півночі. І генерал Люцдорф добре вибрав напрямок. Експедиція вирушила, піднеслася в повітря і на великій висоті пропливла над Лімітрофією, невеличкою державою, яка розділяла межі Радянського Союзу і країну генералів Штірнера та Люцдорфа.

Ще під час обговорення плану несподіваної повітряної атаки на таємному засіданні уряду один з міністрів спробував був заперечувати:

— Не можна надсилати повітряну воєнну експедицію над нейтральною країною. Треба заручитися її дозволом…

Але грізний канцлер іронічно й сухо розсміявся:

— У міжнародне право гратимемося? Ви ще про Бельгію нагадайте, про історичні випадки… Ні, пане міністр, нам не до того. Лімітрофія навіть не помітить нашої експедиції. А якщо й помітить, то — її справа. Лімітрофці дістануть приємність бачити небувале видовище: велетенський повітряний флот, який пронесеться високо над цією країною, повітряний флот з гордовитими ознаками переможної свастики. Звісно, потім Лімітрофія матиме навіть право протестувати. Але… я сподіваюсь, що тоді доведеться авторитетно з’ясувати їй становище. Ми вкажемо лімітрофському урядові його справжнє місце і доведемо потребу не втручатися в чужі справи.

Як і завжди, канцлер переміг. Експедиція вирушила. Малесеньку Лімітрофію експедиція пролетіла, майже не помітивши її. А якщо Лімітрофія й помітила експедицію, то вона таки дістала можливість побачити рідке й дивне видовище.

Високо в небі неслися механічні птахи, такі маленькі, як дивитися на них з землі. Вони неслися красивими ланками, зграйками, на певній відстані одна від одної. І спостерігачеві важкенько було б уявити собі, що ці красиві птахи несуть у собі не тільки загрозу, а й цілковиту руйнацію.

Скоро Лімітрофія лишилася позаду. Були неспокійні хвилини чекання, коли з секунди на секунду можна було натрапити на несподіваний опір. Це було тоді, коли експедиція наближалась до радянського кордону.

Генерал Люцдорф, зовні цілком спокійний, стояв біля вікна й пильно вглядався вперед, використовуючи всі можливості, що давали йому труби авіаційного бінокля. Ні, шлях був вільний! Хіба можна було вважати за опір стрілянину з кулеметів і гвинтівок, кілька залпів із зенітних гармат, що ними відповів радянський кордон на появу експедиції? Дрібниця, не варта уваги! Кулі неспроможні були пробити панцер не тільки аероторпед, а навіть і автожирів.

Несподіваність атаки з лімітрофського кордону позбавила, очевидно, радянське військо змоги організувати контрудар. Експедиція прорвалась без будь-якої втрати. Жодна машина не вибула з ладу.

І все ж таки руки генерала Люцдорфа тремтіли, він не міг заспокоїтися.

Автожир летів уперед з максимальною швидкістю. Безумовно, телеграф вже попередив Москву про наближення ворожої повітряної експедиції, що тримає курс на червону столицю. Все одно, більшовики не встигнуть підготувати оборону. До Москви звідси лишилося не більше п’ятисот кілометрів, трохи більше, ніж півтори години літання. Експедиція прорвалась через кордон, а всередині країни її не можна було спинити, бо вона мала змогу просто облетіти першу-ліпшу перепону, повернувши вбік і потім повернувшись до нормального потрібного курсу. Перемога!

Радіо переслало загальний наказ генерала Люцдорфа:

«Повний газ! Максимальна швидкість!»

Власне, це тільки підкреслювало серйозність завдання, бо всі машини і без того йшли на повну силу. Але генерал Люцдорф вважав за потрібне підштовхнути команди ще раз. Тільки після цього він вигідніше сів у крісло і ввімкнув репродуктор, поставивши показник хвилі радіоприймача на Москву. Крізь шум моторів, заглушений звукоізоляцією, він почув:

«…навіть не оголошуючи війни, зробили сьогодні на світанку підготований ними заздалегідь раптовий напад на радянські кордони. Слухайте! Слухайте! На світанку великий загін військових літаків, винищувачів і бомбовозів, що очолював численну батарею повітряних механічних, керованих здаля велетенських летючих бомб — аероторпед, — намагався перелетіти наш західно-північний кордон, щоб зруйнувати Ленінград і, можливо, Москву…»

Генерал Люцдорф задоволено хитнув головою: правильно, і Москву!

«Замість формального оголошення війни імперіалісти вирішили зробити наліт без попереджень, сподіваючись, що раптовий напад захопить Радянський Союз непідготованим. Ці сподіванки зірвались!»

Щойно налита чарка в руці генерала Люцдорфа здригнулася. Він дивився на репродуктор розширеними очима, не вірячи своїм ушам: невже?

«Прикордонні протиповітряні радянські загони і військо дали відсіч ворогам, вживши проти ворожих літаків нову систему захисту наших кордонів за методом професора Юльського. Генератори ультракоротких хвиль, ультракороткохвильні прожектори дали можливість скерувати вздовж кордонів велетенську електричну завісу, що руйнувала механізми ворожих літаків».

— Брехня! Не може бути! — вигукнув генерал Люцдорф, конвульсійно роздавивши між пальцями тонку чарку.

Але голос продовжував:

«Керівництво нападу з невідомої причини повернуло батарею аероторпед на захід, де ці аероторпеди частково вибухли, частково вибухнуть найближчими хвилинами — очевидно, на території ворога. Отже, перший напад на півночі відбито. Але це не все».

— Так, далеко не все! — злісно прошепотів генерал Люцдорф.

«Ворог використав можливість зробити ще один напад, узявши напрям через Лімітрофію, країну, яку досі всі вважали за нейтральну. Ворожа експедиція мчить зараз у повітрі, тримаючи курс у глиб Радянського Союзу. Уряд закликає трудящих додержувати спокою і готуватися до захисту проти повітряної атаки, вживаючи всіх потрібних заходів. Ворога не буде допущено до червоної столиці…»

— Але як? Як ви зможете затримати нас? — мов сперечаючись, вимовили губи генерала Люцдорфа.

«Ворожі наміри не вдасться здійснити і цього разу, як не вдалось імперіалістам здійснити їх на півночі. Спокій, громадяни великого Радянського Союзу! Червона армія відіб’є і цей наліт!»

Репродуктор замовк. Генерал Люцдорф відразу, мов заспокоївшись, згадав: команди літаків чекають від нього наказів. Він увімкнув особистий радіопередавальник, що зв’язував його автоматично з усіма літаками, і заговорив, знаючи, що його вже слухають всі командири повітряних кораблів.

— Ми наближаємося до промислового району. Нагадую про потребу безжалісно руйнувати підприємства, електро— і радіостанції. Отже, ескадрилья бомбовозів має надсилати за моїми вказівками ланки літаків — бомбардувати ті чи ті об’єкти. Перша ланка йде на сто метрів нижче другої, третя на сто метрів вище другої. Дальша частина наказу випливає з попередніх інструкцій, пункт шостий.

Тепер генерал Люцдорф пильно вдивлявся вперед. Поразка першої частини експедиції, поразка генерала Штірнера — покладала на нього ще більшу відповідальність.

Горбаті труби призматичного авіаційного бінокля розкривали перед ним далекий краєвид. Он далеко на обрії показалися високі заводські димарі. Ще далі ледве помітно маячить висока антена якогось радіопередавальника. Генерал Люцдорф натиснув кнопку автомата, що мав переслати шифрований наказ приготуватися першій ланці бомбовозів. Аероторпеди йшли спереду, їхня мета, Москва, була ще далеко. Завод, електростанція, радіопередавальник — це справа бомбовозів, бомбардувальників.

У бокове вікно було видно, як відокремилася перша ланка бомбовозів, спустилася трохи нижче від цілої експедиції і на повному газі взяла бойовий курс на заводи. Генерал Люцдорф трохи схвильовано дивився на цю ланку: перші бомбардувальники вирушили на операцію!.. Так, тепер успіх гарантований. Ніщо не може врятувати намічені об’єкти, ніщо не в силі спинити переможний рух його повітряної експедиції!

На хвилину він заплющив очі. Наближається час його перемоги. Через кілька хвилин у вибухах бомб він почує визнання цієї перемоги. Він виконає особисто і своє завдання, і завдання експедиції генерала Штірнера, яка зазнала невдачі. Генерал ледве помітно усміхнувся — і знов поглянув у бокове вікно.

Ланка бомбовозів з шаленою швидкістю наближалася до заводів, що тепер були вже зовсім близько. Генерал навіть без бінокля бачив дим заводських димарів, бачив, як з’явилися над заводом білі димки парових гудків: завод сповіщав усіх, усіх про тривогу, про повітряний напад.

— Не допоможе, — саркастично промовив генерал Люцдорф. — Пізно, мої друзі, це ваше останнє діло, більше ви не встигнете в своєму житті нічого зробити…

Він знову натиснув кнопку автоматичного передавальника. Залежно від дотику до якоїсь кнопки — передавальник пересилав готові зашифровані сигнали того чи іншого потрібного цієї хвилини змісту. Цей останній сигнал означав:

«Усій експедиції взяти більшу висоту: почнуться вибухи від бомбардування, повітряні хвилі від вибухів можуть пошкодити апарати».

Перші лави аероторпед уже промчали над заводами, як над чимсь не вартим уваги. Бомбовози розсипалися в повітрі й пікували вниз, вибираючи свою ціль. Генерал Люцдорф захоплено дивився на чіткість їх рухів: роки навчання цих молодих і талановитих пілотів не пройшли даремно! Раптом він побачив, як від одного з бомбовозів відірвалася чорна крапка і з блискавичною хуткістю понеслася вниз.

— Перша бомба. Почалося!

Кілька ударів серця — і великий будинок у центрі заводських споруд закрила хмара чорного диму. Хмара вистрибнула з-під землі, вона зростала важким пухким грибом, ширячись своєю верхівкою над іншими будівлями. І на шапочці цього велетенського чорного пухкого гриба на диво повільно пливли в повітрі великі шматки будівлі, уламків даху, розтрощене дерево, переверталися, ніби перекидаючись з боку на бік, розбиті верстати.

Ще кілька секунд — і шапочка гриба загорнулась донизу, перекинулася і випустила все, захоплене з землі, назад, на землю, вниз. Але на зміну знизу вже зростали нові чорні стовпи, нові велетенські жахливі димові гриби, що тепер уже рокотали, гриміли гуркотами грому: звук долітав до спостерігача значно пізніше від зорових вражінь. А високо в небі підносилися, пікували вниз і знову підносилися повороткі металічні птахи: бомбардувальники робили свою справу.

— Перемога!

Генерал Люцдорф вчепився пальцями в раму вікна і мимоволі рахував чорні стовпи: одинадцять… тринадцять… шістнадцять…

Нарешті він із задоволенням відкинувся назад від вікна і натиснув ще одну кнопку автомата. Радіопередавальник переслав черговий наказ:

«Операцію закінчено. Ланка повертається на своє місце. Готується дальша ланка».

Він ще раз поглянув назад, на картину руйнації великого заводу: чорні димові хмари, які покрили весь район, Подекуди прорізувалися гострими язиками полум’я, що вистрибувало знизу, помітно розширюючись. То були наслідки падіння термітних бомб, що запалювали чисто все — навіть залізо і камінь.

— Вперед! Вперед! До нових перемог! — шепотів генерал Люцдорф, який стояв біля вікна із схрещеними руками, мимоволі повторюючи відому позу Наполеона.

Експедиція неслася вперед.

І зовсім несподівано для генерала різко дзенькнув сигнальний дзвоник. Червона лампа спалахнула і згасла. Хтось викликав його навіть без шифра. Генерал подав знак своїй апаратній. У відповідь на цей знак з віконця апаратної до його столу впав папірець радіодепеші. На ній було:

«Мотори перших лав аероторпед працюють з перебоями. Дають перебої і мотори всіх без винятку бомбовозів. Приймач відзначає наявність невідомих радіоколивань великої сили. Додаю: так само з перебоями вже починають працювати мотори всіх чисто аероторпед, а не лише першої лави. Курц ».

Уважний механік щось помітив. Щось трапилось. Що?

Генерал Люцдорф схопив телефонну трубку, що зв’язувала його з командиром його автожира:

— Алло! Кріман! Що з мотором?

— Все гаразд, пане генерале!

— Ліндер, як у вас з апаратами? Адже ви читали, що доповідав Курц? Які то коливання?

— Я не знаю, пане генерале. Дивні коливання, що безумовно не є сигнали. Мені здається, що це щось подібне до тих коливань, які керують нашими аероторпедами, тільки потужніші. Одну хвилинку… Так, у мене спиняється електрогодинник. Може — це вплив тих коливань?

— Кріман! Як мотори?

— З моторами все гаразд, пане генерале, ніяких перебоїв.

— Ліндер, що у вас тепер?

— Крім годинника, що спинився, всі апарати працюють. Ось нова депеша, пане генерале. Дозвольте прочитати?

— «Мотори першої лави аероторпед спинилися. Аероторпеди знижуються, скеровані автоматами. Разом знижується перша ланка бомбовозів — так само через те, що їхні мотори відмовилися працювати. Курц ».

Генерал Люцдорф з диким стогоном кинувся до вікна: не може бути! Чудові, вивірені мотори аероторпед і бомбовозів спиняються? Безглуздя, нісенітниця!

Але перший погляд довів йому, що рапорти Курца не були дурницею, вони цілком вірно малювали становище. Перша лава аероторпед плавко знижувалася — і разом з нею знижувалося кілька бомбовозів. Генерал Люцдорф добре знав, як буде далі: ще кілька сотень метрів аероторпеди знижуватимуться отак плавко, — щоб потім відразу перекинутися носом униз, каменюкою ринутися до землі, врізатися в неї і викликати скажений фонтан вогню, уламків, диму… Так, саме так була запроектована їх конструкція.

Але — що ж, зрештою, відбувалося? Невже повторення контрудару більшовиків? Невже щось подібне до їхньої вигадки, до цього самого методу професора Юльського, яким був відбитий наступ генерала Штірнера, і про який говорив голос з репродуктора? Може це ще якийсь невідомий досі засіб оборони, що його вживає радянське військо?

З люттю, яка межувала з відчаєм, генерал Люцдорф гукнув до телефонної трубки:

— Ліндер? Що то за коливання, нарешті?

— Скільки я розумію, пане генерале, це електричні коливання, які впливають на серце наших моторів — динамо.

— Тобто?

— Вони спиняють роботу динамо, без яких мотори стають мертвими.

— Але чому ж не спиняються мотори нашого й інших автожирів?

— Тому, що динамо є тільки в бензиномоторах. У нафтових моторах, що на автожирах, динамо немає, адже ви це знаєте, пане генерале, краще від мене, — вагаючись відповів Ліндер.

Люта лайка була йому відповіддю. Ліндер злякано замовк. А тут іще автоматичний запис радіотелеграфа приніс нову депешу. Ліндер акуратно взяв її і поклав до транспортера, приладу, який автоматично передавав депеші до каюти генерала. Депеша говорила:

«Знижується дальша партія аероторпед. Знижуються всі бомбовози. Звертаю увагу на потребу негайно забрати висоту, інакше повітряні хвилі від вибухів можуть пошкодити автожири. Курц ».

Відважний механік, що не забував у небезпеці про стан решти машин, мав рацію: повітряні хвилі, справді, могли пошкодити автожири, зламати лопасті їхніх велетенських пропелерів. Стиснувши зуби, генерал Люцдорф віддав наказ:

— Автожирам — піднятися на тисячу метрів вище!

Машина генерала Люцдорфа перша заревла під тиском потужних вертикальних пропелерів, що потягли її вгору. Земля віддалялася.

А разом із нею віддалялися і аероторпеди, що перейшли вже до пікування — вертикального падіння вниз. Зараз вони вріжуться в землю, зараз земля відповість їм хмарами диму, дикими вибухами і вогнем, морем полум’я. Те саме, мабуть, що трапилося з експедицією генерала Штірнера на шляху до Ленінграда. Те саме…

Тільки причиною тепер були не таємничі, ультракороткохвильні прожектори, а диявольські радіоколивання радянських передавальників, що взагалі спиняють роботу моторів. Ні, генерал Люцдорф не хоче, не може дивитися на загибіль торпед і літаків! Він упав у крісло, відчуваючи, як на лобі виступає холодний піт.

І, ніби глузуючи з нього, заговорив репродуктор радіоприймача, кнопку включення якого випадково натиснув рухом безсило впалої руки генерал Люцдорф:

«… вас, пролетарі світу, що новий напад імперіалістів на Радянський Союз відбито. Аероторпеди не виконали свого завдання — зруйнувати червону Москву. Вони впали на землю, не долетівши до Москви, їхні вибухи не завдали шкоди, бо вони вдарили в чистому полі…»

(Автожир колихнуло, гойднуло з боку на бік: то донеслися до нього могутні повітряні хвилі вибухів. І ціла фраза з радіопересилання потонула в скаженому ревінні, що наздогнало автожир з землі).

«… разом з ними, так само із спиненими радіом моторами впали бомбовози повітряної експедиції імперіалістів. Новий напад на Радянський Союз відбито! Хай буржуазні генерали, а разом із ними і всі ті, хто керує організацією війни проти Радянського Союзу, ще раз пересвідчаться, що перша в світі Країна Рад не боїться нападів і вміє відкидати й обеззброювати довгі руки імперіалістів, які пробують простягатися до неї. Вітаємо пролетарів з перемогою! Водночас повідомляємо всіх громадян, у яких раптово спинилися мотори по автомобілях, мотоциклах тощо: це — побічний вплив радіоколивань, скерованих головне проти повітряної експедиції. Через десять-п’ятнадцять хвилин машини знов дістануть можливість рухатися…»

Різким ударом кулака генерал Люцдорф розбив репродуктор, що знущався з нього. Блідий, із скривленим обличчям, стиснутими щелепами, він дав наказ автожирам — адже більше під його орудою не лишилося нічого, всі інші машини, і аероторпеди, і бомбовози перетворилися на розкидані уламки, зірвавши самі себе. Наказ говорив:

«Автожирам повертати за мною! Курс — Захід. Повний газ!»

І, віддавши цей наказ, наказ відступу, наказ остаточної поразки, — генерал Люцдорф, залізний і непохитний генерал Люцдорф впав у крісло, зронив враз обважнілу голову на руки і заплакав сльозами безсилої люті.

ЗАГИБІЛЬ ЕСКАДРИ

Загибіль великої ескадри адмірала Гакензена — одна з найнеймовірніших подій, що будь-коли траплялися. Історія не знає подібного випадку. Трагічність збільшується ще й тим, що про цю подію людству не могла розповісти жодна жива істота. Все, що ми знаємо про жахливу трагедію, базується лише на записах журналіста Макса Вальтера, власного кореспондента газети «Пост», що загинув разом з ескадрою. Трохи висвітлює деякі обставини ще й рапорт військово-технічної лабораторії морського міністерства з приводу вивчення зразка загадкової торпеди, випадково захопленої неводом траулера «Ліззі».

З першого погляду дивним здається, як журналіст Макс Вальтер опинився на дредноуті «Фрідріх», флагманському судні адмірала Гакензена. Адже відомо, що адмірал, ця вихована в традиціях військового флоту людина, так не полюбляв пресу, що навіть не терпів будь-якої згадки про репортерів. Проте, справа остаточно з’ясовується тим, що Макс Вальтер був родинним знайомим адмірала Гакензена. Тільки з цієї причини Макс Вальтер і дістав дозвіл бути представником преси на флагманському кораблі; тільки завдяки цьому і дійшли до людства певні відомості про жахливі події, що відбулися вночі 22 і на світанку 23 квітня.

Преса не знала, звичайно, нічого про відплиття ескадри адмірала Гакензена. Не могла преса знати нічого і про завдання ескадри. Макс Вальтер, племінник пані Гакензен, дружини адмірала, довідався про це цілком неофіціально. Після довгих суперечок і прохань йому пощастило дістати дозвіл адмірала бути на дредноуті «Фрідріх» — проте, з категоричною умовою відмовитися від будь-яких спроб дати хоча б одне слово інформації в газету аж до того моменту, коли ескадра кине якорі, повернувшись з операції.

Отже, навіть сама газета «Пост» не знала нічого певного, куди подівся її найкращий репортер, що 20 квітня не з’явився до редакції. І великою несподіванкою було повідомлення, одержане в редакції телеграфом від одного з кореспондентів на Балтійському узбережжі:

«Рибальські човни витягли труп Макса Вальтера. У кишенях знайдено документи і блокнот. Дуже важливі записи, які він провадив на борту дредноута «Фрідріх». Блокнот надіслано до редакції авіапоштою».

З яким же нетерпінням чекала редакція — від головного редактора до хлопчиська-кур’єра — того блокнота! Нарешті, блокнот опинився в руках редактора, ще вогкий від морської води. Сторінки його злиплися. Проте, прочитати можна було майже все. Тільки тепер редакція «Пост» довідалася про долю Макса Вальтера, свого найкращого репортера, що виконав свій обов’язок, записуючи до блокнота все аж до останнього моменту…

Ось ряд обставин, що дали змогу газеті «Пост», єдиній у світі, вмістити на першій сторінці зміст сторінок блокнота Макса Вальтера, сторінок, на яких поспішним почерком, частенько досить нерозбірливо, була описана історія загибелі ескадри адмірала Гакензена. Редакційний вступ розповідав із сумом про долю самого Макса Вильтера, що його портрет у траурній рамці був уміщений в центрі першої сторінки газети.

Отже, ми беремо з газети «Пост» без жодного виправлення або скорочення записи Макса Вальтера — представника преси на дредноуті «Фрідріх», флагманському судні ескадри адмірала Гакензена, що входила до складу частин, які брали участь у комбінованому нападі 23 квітня на Радянський Союз.

«ЗАПИСИ МАКСА ВАЛЬТЕРА

11 година вечора 22 квітня

Я хочу записувати до цього блокнота все, що зможу. Шкода, що не почав цього до того, як опинився на борту дредноута «Фрідріх». Адже, крім мене, тут немає жодної людини, що збиралася б розповідати про всі події, які чекають на нас у темряві майбутнього. До речі, вже темно.

Ескадра посувається на схід. З наказу адмірала всі сигнальні вогні на кораблях потушені. Ескадра йде в цілковитій темряві. З палуби «Фрідріха» не видно жодного судна, хоч я знаю, що вся ескадра пливе тут же.

Спереду посуваються легкі міноноски, винищувачі. Потім ідуть крейсери й дредноути. В центрі ескадри — транспортні судна з десантними загонами морської піхоти і моторизованої артилерії та авіаматки з літаками.

Все це я знаю із розмов з лейтенантом Енгелем, що люб’язно з’ясував мені порядок руху ескадри. Це дуже складна річ для мене — суто цивільної людини. Але мені здається, що все розгортається, як на чудово організованих маневрах. Принаймні, розгорталося так, поки я мав змогу бачити судна.

Проте, я певен, що й тепер, у темряві, все йде гаразд. Отже, кидаю останній погляд на море (власне не на море, а в темряву, звідки лине шум хвиль) і спускаюся вниз до каюти адмірала.

12 година ночі

Все гаразд. Адмірал, правда, сказав мені:

— Мене трохи непокоїть, що ми не маємо ніяких відомостей про ворога. Звісно, йому нічого не може бути відомо про наш рух, а проте… Бачите, Макс, тут, у цьому районі затоки, вже мали би бути деякі радянські дозорні судна. Адже час тепер для більшовиків непевний, і за всіма даними вони мають підстави побоюватися нападу. Отже мені дивно, що вони такі легкодухі. Тут — щось не так. Увесь мій досвід свідчить, що підкреслена байдужість ворога ховає під собою завжди щось несподіване.

Адмірал на хвилинку замовк, а потім додав:

— Ми не зустріли ще жодного корабля, як наблизилися до радянських вод.

— Але — може вони й були?.. Адже в цій темряві… — нерішуче сказав я.

Адмірал похмуро усміхнувся:

— Жаль, що ви, Макс, ще не відмовились від уявлення про сучасний флот, як про щось старе, приблизно таке, як була ескадра Нельсона. З того часу, запевняю вас, багато чого змінилося. Наївно було б удосконалювати всі види зброї, забувши про морський військовий флот. Ви що ж, гадаєте, що ми й досі спостерігаємо вночі ворога, видряпавшись на щоглу і звідти роздивляючись у темряві ворожу ескадру?..

Він невесело розсміявся. Очевидно, йому самому сподобався власний жарт. Я почував себе ніяково. Як погано бути цивільною людиною, нічого не знати про сучасну військову техніку!

Адмірал помітив мою розгубленість і почав серйозно розповідати про цікаві речі, про які я досі нічого не знав.

Виходить, що в цій густій темряві можна добре бачити — і не просто перед собою, а навіть за кілька кілометрів. Адмірал коротко розповів мені, що ескадра, чи її дозорні пункти, відчули б наявність будь-яких кораблів на відстані десяти-п’ятнадцяти кілометрів. Це робиться надзвичайно просто — і водночас дуже складним способом. Спробую викласти те, що зрозумів.

Наші передові міноноски мають спеціальні генератори, що випромінюють невидимі для звичайного ока інфрачервоні промені. Це нагадує прожектори, які можна скерувати у всякому напрямі. Скажімо, прожектори скеровано на схід, куди ми посуваємося. Промені їх віддзеркалюються від речей так само, як і звичайні світлові. Якби на нашому шляху, на відстані до п’ятнадцяти кілометрів (такий радіус нормальної дії інфрачервоного спостерігача), опинився якийсь корабель, — промені відбилися б від нього й повернулися назад до нашої ескадри. А поруч з прожекторами генераторів стоять чутливі екрани, що відзначають повертання інфрачервоних променів.

Отже цей складний прилад відразу сповістив би про будь-яку небезпеку або наявність кораблів на шляху. Генератори працюють, прожектори надсилають безнастанно вперед інфрачервоні промені, — але екрани приймачів не відзначають жодного випадку повернення тих променів назад. Виходить, на нашому шляху нічого немає.

— Проте, — додав адмірал, — ворог міг спробувати захиститися мінами. Це жахлива річ. Немає нічого легшого, як порозкидати міни і так захистити свої води. Адже міни закривають шлях, крізь їх загороди не можна пройти, не знаючи вузенького фарватера, який залишають, коли розкидають міни. А фарватер відомий лише штабові країни, що влаштовує мінне поле.

Тому адмірал наказав уже надіслати поперед наших міноносок траулери. Це — особливі кораблі спеціального призначення, вони сидять у воді дуже неглибоко і проходять легко понад мінами, що розраховані на дужчу углибку важких військових кораблів. Траулери йдуть спереду ескадри, штовхаючи перед себе чи тягнучи за собою стальні канати або неводи, що захоплюють міни, відривають їх з їхніх якорів і збирають. Але траулери не знайшли досі будь-яких ознак перепон. Шлях вільний… Це полегшує наше завдання, а втім…

Адмірал Гакензен непокоїться. Це неприємно.

1 година ночі

Все тихо. Я стояв на палубі і дивувався: як же безшумно посувається дредноут! Ніякого гуркоту — нічого. Тільки ледве помітно здригається, вібрує палуба від руху дизелів. Можна подумати, що наш «Фрідріх» сам-один серед цієї чорної пітьми. Адже нізвідки не чути будь-якого шуму, крім шуму хвиль. Жодного вогника, жодної іскорки не можна угледіти у глибокій темряві. Проте я знаю, що навкруги ціла ескадра. Добре. Через кілька годин ми будемо біля нашої мети.

Друга столиця більшовицької країни не чекає на наш напад. Вона не знає, що на неї посувається велика ескадра з міноносок, крейсерів, дредноутів, десантних кораблів і авіаматок, які несуть у своєму череві десятки літаків. Тим краще. Цікаво — початок їхньої революції, їхньої влади — пов’язаний з ім’ям Леніна; навіть цьому місту вони дали його ім’я. І знищення цієї влади почнеться знов таки з цього імени, — бо ми робимо напад на місто імени Леніна. Добра думка для початку моєї наступної статті!..

3 година ночі

Мене викликано до каюти адмірала. Прийшовши туди, я побачив, що в адмірала зовсім зіпсувався настрій. Він ходив по каюті широкими кроками, заклавши довгі жилаві руки за спину. Не кажучи жодного слова, він узяв із стола свіжий рапорт і подав мені. Ось що я там прочитав:

«Доповідаю, що радіорубкою прийняті таємничі коливання на дуже високій частоті. Ці коливання не модульовані, безперервні, розшифрувати їх не можна. Гадаю, що вони не є коливаннями, які несли б певні сигнали. Схоже на спробу якогось передавальника. Напрям коливань з півдня на північ. Коливання виникають щохвилини, тривають дві хвилини, потім знов зникають. Головний радист Браун ».

Прочитавши, я не розуміючи поглянув на адмірала. Той сердито сказав, не спиняючи своїх широких кроків:

— Макс, це дуже погано. Нас відкрито. Це якийсь засіб, що нагадує наш інфрачервоний спостерігач, тільки дальшої дії. Я спеціально розпорядився винести резервний радіоприймач на північний бік дредноута, поза радіорубку. І той приймач майже не відзначив цих клятих коливань. Отже, вони не проходять крізь металічні маси. Приймач опинився в тіні променів. Цілком можливо, що вони також віддзеркалюються від наших кораблів і повертаються назад. А може, ще щось?.. Адже ми не знаємо…

А що я мовчав, адмірал Гакензен додав:

— Гадаю, що буде серйозна справа. З самого початку мені не подобалася ота підкреслена байдужість більшовиків. Вони виліплені не з того тіста, щоб заздалегідь не підготуватися проти можливих десантних операцій. Що ж, я радий, що ви опинилися на моєму дредноуті, Макс, буде кому, розповісти про все це…

Він узяв телефонну трубку і віддав наказ: «Як тільки розвидниться, вислати наперед розвідувальні літаки з авіаматок». У цьому районі вже можна чекати нападу на ескадру.

Відзначаю: це вперше, скільки я знаю адмірала Гакензена, він позитивно висловився про роль преси, представником якої маю честь бути я…

Цікаво: невже дійсно справа повертається погано?..

4 години ранку

Радіорапорти від спостерігачів з розвідувальних літаків говорять за те, що на нашому шляху нічого немає. На обрії все чисто. Це незрозуміло… Ніби більшовики сховали все, що мають у цих водах.

Між іншим, який чудовий світанок у чистому морі! Хвилі поволі набувають яскраво-зеленого кольору; оздоблені білим легким шумовинням, вони б’ються об стальні боки дредноута і розсипаються на найдрібніші блискучі бризки. Надзвичайна картина! І не менш розкішний вигляд має наша ескадра. Обабіч «Фрідріха» аж до обрію видно наші судна. Яка міць! Таке видовище не можна забути ніколи.

Дивно, але я почуваю себе ніби на приємній морській прогулянці. Я не можу уявити будь-яку небезпеку тут, у центрі великої ескадри, що вперто посувається вперед. Тільки щось непевне лишилося від розмови з адміралом про незрозумілу відсутність будь-якого опору більшовиків. Це трохи псує настрій. Правда, я не дуже розуміюся на цих передбаченнях і здогадах. Проте, піду до адмірала, може дізнаюся що нового.

4 години 30 хвилин

Жах! Неймовірно! Наші передові міноноски разом з двома траулерами загинули. Їх висаджено в повітря серед чистого моря. Це справляє вражіння вибуху від мін чи торпед. Проте — траулери доносять, що якірних мін не знайдено, літаки не знаходять будь-яких ознак присутності ворога. І все-таки — кілька наших суден висаджено в повітря.

Міни чи торпеди — ми не знаємо. Можливо, як сказав мені капітан Флосов, це були бродячі сліпі міни, що їх десь бурею відірвало з якорів і несло хвилями в морі. Це невідомо. Та й сам капітан Флосов додав:

— Але як могло трапитися, щоб одразу кілька кораблів наскочили на такі міни? Не розумію…

Ескадру спинено. Адмірал Гакензен віддав наказ «стоп». Не можна рухатися далі. Наперед знову висунуто траулери. Що вони знайдуть?..

Новий рапорт: висаджено в повітря чотири передові крейсери й ще два траулери. Стоячи на палубі, — я сам почув далеке гриміння вибухів. Оце воно й було. Тепер уже ясно: ми маємо справу не з мінами, а з торпедами. Адже ескадра стоїть на місці, не посуваючись ані на метр. Але звідки торпеди? Хто їх випускає? Обрій чистий, на морі немає нічого, крім нашої ескадри…

5 година ранку

Ми знову посуваємося вперед. Повільно, але посуваємось. Я нічого не розумію. І здається, що не я сам. Протягом півгодини знищено жахливими вибухами, яким не можна знайти пояснення, вісім міноносок, шість крейсерів і чотири траулери. Неймовірно, але факт.

Я бачив дислокацію в каюті адмірала. Все це були судна, що йшли спереду або з боків ескадри.

На адмірала страшно дивитися. Обличчя його зблідло, він зціпив щелепи і не випускає з рота своєї люльки. Він зв’язаний з радіорубкою і стежить за ходом передових кораблів. Я пішов знов на палубу: тут якось легше дихати.

До мене підійшов капітан Флосов. Він спитав:

— Чули вибухи?

— Ні, був у каюті, — відповів я.

— Мені здається, що лінія вибухів наближається до нас, — сказав він і пішов далі.

З півхвилини я стояв роздумуючи. Відбувалося щось нез’яснимо жахливе: спокійне знищення нашої ескадри невідомо чим. Як у фантастичному оповіданні — ворог надяг шапку-невидимку…

Піднявши голову, я мимоволі подивився вперед, на схід — і скам’янів. Велетенський стовп диму, що розходився в небі чорною хмарою, поволі закривав обрій. Через кілька секунд я почув страшенний грім: то донеслися звуки вибуху. Але… але там, на відстані двох кілометрів від нас тільки що гордо плив дредноут «Ганза». Значить — його? Я кинувся до капітанського містка. Невже «Ганза»?

«Фрідріх» спиняється. Він повільно завертає. І я бачу, як разом із нами повільно завертають і всі інші кораблі ескадри. Цієї хвилини дредноут різко гойдається на високих хвилях, що несуться до нас із сходу. То дійшли хвилі від вибуху на «Ганзі».

Отже, ескадра повертає. Адмірал віддав наказ: «назад». І, не запитуючи його ні про що, я розумію цей наказ.

Не можна боротися з незримим ворогом, що висаджує в повітря наші судна. Не можна йти далі на цілковиту загибіль. Треба тікати назад, хоч це й надзвичайно образливо для старого адмірала.

5 година 20 хвилин

Не можна нічого зрозуміти. Вибухи йдуть один за одним. Я не знаю, скільки кораблів ми вже втратили. Я не спускаюся до каюти, я сиджу ввесь час нагорі, на палубі. Я знаю лише одне: ми швидко відступаємо на захід, тікаючи від таємничих вибухів. Я не заходжу до адмірала: на нього страшно дивитися.

Зрештою, все зрозуміло: тут, у каламутних водах Фінської затоки, він залишає разом із висадженими в повітря кораблями своєї ескадри і всю свою славу залізного непереможного адмірала Гакензена, відомого цілому світові відважністю й досвідченістю.

Ми тікаємо. Але хіба це допомагає?.. Адже незримий ворог оточує нас. Він атакує нас з трьох боків. Він посувається разом із нами на півночі, півдні і сході, наздоганяючи й висаджуючи наші кораблі. Вже знищено всі міноноски, що були в авангарді і по флангах. Знищено багато крейсерів, — знову-таки з флангів. Ніби коло звужується, це коло таємничих жахливих вибухів. Хто знає, чи не дійде через півгодини черга ідо нашого «Фрідріха», що ввесь час перебуває в центрі останків ескадри?

… Так. Від гордої ескадри лишилася тільки центральна частина. Вибухи повторюються щокілька хвилин. Чорні стовпи диму, вогню й уламків повільно кружляють у повітрі і падають униз, у зажерливі хвилі цієї пекельної затоки, — чорні стовпи постають з усіх боків. «Фрідріх» пливе в оточенні восьми дредноутів. Це — все. Все, що веде під своїм прапором назад адмірал Гакензен, не зробивши жодного постріла з велетенських гармат своєї ескадри, навіть не побачивши ворога, який знищив майже всю ескадру.

Відчай і мертва байдужість панують на «Фрідріху». Очевидно, така сама картина і по інших дредноутах. Працюють машини, радист приймає і пересилає депеші, що кількість їх адресатів усе зменшується, всі матроси і офіцери по своїх місцях, бригади артилеристів стоять у панцерованих вежах, напоготові біля гармат. Але вони не знають, куди націлювати гармати, куди стріляти, як не знає цього і їхнє командування. А вибухи тривають…

Це — неймовірне, спокійне, як дезинсекція, вигублення, винищення стальних велетнів-дредноутів, які ми досі гордо вважали за впевнених і надійних носіїв смерті. Дредноутів, що гордо йшли в наступ, укриті грубим товстим панцером, озброєні велетенськими гарматами!..

5 година 40 хвилин

… Ось воно! Я бачив разом з капітаном Флосовим ворога. Так, я бачив його на власні очі. Я схопив капітана за руку і показав йому вниз, у пінясті хвилі недалеко нашого «Фрідріха». Ось воно!

Повз наш дредноут пропливла під водою дивна торпеда, стальна риба. Вона пливла, лишаючи позаду невеличку хвильку, вдягнену зверху шумовинням. Вона пливла, ніби вибираючи шлях, що проходив звоїстою лінією. Одну секунду здавалося, що вона повертає на нас. Я відчував, як тремтить рука капітана Флосова.

Але торпеду немов щось потягло, — і вона понеслася далі, до дредноута «Тевтон», що був ближче до неї. Ще кілька секунд — і мене штовхнуло в груди повітряною хвилею: «Тевтон» розлетівся в друзки…

Різкий крен, «Фрідріх» повертає вбік, намагаючись відійти від велетенської вирви, що виникла на тому місці, де тільки-но був «Тевтон». Палуба тремтіла від зусиль машин, що працювали на всю потужність. Так, торпеда обминула нас, цього разу ми врятовані. А далі?.. Капітан Флосов відкинув мою руку і мовчки пішов кудись. Я поглянув йому вслід: відчай і байдужа покірність долі — ось про що говорила його похнюплена постать…

«Фрідріх» залишився вдвох з «Брунгільдою». Тільки два дредноути — тільки два з цілої ескадри. Кожної хвилини ми чекаємо на загибіль, на смерть, що ховається в цих зелених бурунах. Десь поблизу (ми не знаємо, де саме) під водою шукають нас безжалісні торпеди. Ними хтось керує. Хто саме?

Я не можу більше! Я хочу кінця! Будь-що-будь, я не можу витримувати цієї невідомості. Мені хочеться щось ламати, мені хочеться битися головою об стінку, я не можу більше, не можу!..

… Я помилився. По цьому пекельному морю пливуть не два дредноути. Ні, не два. Лише один «Фрідріх». «Брунгільди» вже немає. Тільки величезний вир, у якому скажено крутяться уламки того, що було колись одним з найкращих дредноутів у цілому світі, — тільки цей вир показує місце, де я востаннє бачив «Брунгільду». Широкі хвилі ростуть і наближаються до «Фрідріха», що на всю швидкість мчить на Захід, на Захід, на Захід…

Я не знаю, чи доведеться комусь прочитати ці рядки. Для кого я їх пишу? Адже не можна сподіватися, що ми врятуємося… Проте, я записую все це. Вже немає божевільного відчаю, мені соромно того, що я писав кілька хвилин тому. Проте, хай буде. Адже так було.

Підвівши очі, я бачу адмірала Гакензена, що вийшов на капітанський місток. Він стоїть нерухомо, спираючись руками на поручні і стискуючи в зубах давно згаслу люльку. Він невідривно дивиться на захід, далекий Захід. І всі навкруги стоять так само нерухомо. Тільки дзвенить щось усередині дредноута від конвульсійних зусиль дизеля, тільки шалено, похмуро й одноманітно б’ються об стальні борти дредноута невпинні сиві хвилі.

Остання дія найжахливішої в історії людства трагедії наближається до кінця. Черга за нами. Я не знаю, чи пощастить мені закінчити цю сторінку. Немилосердна, незрима смерть наближається до нас, вона невтомно розшу…»

На цьому обірвано записи Макса Вальтера. Очевидно, в цю мить дредноут «Фрідріх» злетів у повітря, як і всі судна ескадри адмірала Гакензена.

Далі газета «Пост» містила ще один невеличкий розділ, який трохи розкривав таємничу завісу над цією загадковою трагедією і з’ясовував деякі причини, про які раніше не можна було навіть здогадуватися.

Цей розділ називався:

УРИВКИ З РАПОРТА ЛАБОРАТОРІЇ МОРСЬКОГО МІНІСТЕРСТВА «Дослідження і вивчення загадкової торпеди, яку випадково захопив своїм неводом траулер «Ліззі», дали такі наслідки: 1. Стальну торпеду начинено великої сили вибуховою речовиною типу тринітротолуолу. 2. Торпеду рухає спеціальний електромотор, що живиться від невеличкого, проте, надзвичайно потужного акумулятора великої ємності. 3. Торпеда має магнітне устаткування, що керує мотором і рулями. Це магнітне устаткування дуже здалека реагує на присутність будь-яких металічних мас і скеровує шлях торпеди на такі маси. 4. Навпаки, будь-яка неметалічна перепона на шляху торпеди (каміння, скелі, дерево тощо) — викликає в устаткуванні ефект, що скеровує торпеду вбік, повз таку перепону. 5. Отож, слід гадати, що такі торпеди є невідомий досі, але дуже потужний засіб оборонної війни. Очевидно, торпеди заздалегідь випущено було в затоку, де вони ввесь час плавали, незмінно перерізаючи затоку зиґзаґуватим шляхом і повертаючи назад від берегів — поки не потрапляли в зону, де пересувалися військові кораблі. Тоді магнітне устаткування скеровувало торпеди на кораблі, що являють собою великі металічні маси. Торпеди влучали у кораблі, вибухали в них — і судна ескадри злітали в повітря. За всіма ознаками, Радянський Союз застосував у Фінській затоці саме цей засіб оборони, що й призвело до загибелі ескадри адмірала Гакензена».

Це — все, про що мали змогу довідатися читачі газети «Пост» і з ними разом людство цілого світу — з приводу трагічних подій у Фінській затоці на світанку 23 квітня.

ПОМИЛКА ГЕНЕРАЛА ШТРАССЕРА

«Наступ проведено бездоганно. Радянське військо примушене було відступити, залишивши в наших руках командні висоти. Ефект стрибаючих танків був надзвичайний, вони вільно проходили через усі перепони, роздушуючи артилерію і кулеметні гнізда ворога і атакуючи після того ворожі позиції не лише в лоб, а й з флангів. Ми закріпили за собою ділянку глибиною шістнадцять кілометрів і завширшки вісім кілометрів, як головну лінію прориву. Цілим фронтом наші частини просунулися на схід на чотири-п’ять кілометрів. Наступ повільно триває. На світанку починаємо розгорнений форсований наступ з флангів, розширюючи зону прориву з допомогою авіації та стрибаючих танків. Підписано: Штрассер, генерал».

Радист-шифрувальник закінчив пересилання цього рапорта і поглянув на годинник: було вже пів на першу ночі. Він відкинувся на спинку стільця, солодко позіхнув і потягся. Чергування кінчалося. Скоро він піде відпочивати. Нелегке життя в радиста: жодної хвилини відпочинку протягом усього чергування! Проте, важкий день — позаду. Хто це?

До апаратної увійшов другий радист, що недбало кивнув головою першому:

— Як діла, друже? Втомився? Багато пересилань?

— Тобі буде краще, бо я вже переслав головніше. Ось щойно закінчив рапорт про наступ. Великий, проте цікавий. Коли бажаєш, матимеш змогу прочитати. А добре ми потріпали більшовиків? Ти бачив оті стрибаючі танки?

— Жахлива річ, — відповів другий, сідаючи до столу. — Не хотів би я потрапити на їхній шлях.

— І я так само. Оце півгодини тому один з воєнних кореспондентів приніс сюди свій лист до редакції газети. Можу тобі прочитати найцікавіше з нього.

І, поки другий радист роздягавсь, перший почав читати:

— «Густий дим укривав ділянку, його повільно розганяв вітер, відкриваючи спостерігачеві якийсь шматок поля. Щось посувалося полем, якісь машини… так, то виходили стрибаючі танки. Артилерія звільнила для них шлях, внесла певну розгубленість у військо супротивника. Танки виходили широкою лавою, недалеко один від одного. За ними посувалися піхотні частини, готові закріплювати захоплені дільниці фронту.

Помітно було, що хоч найсуворіша таємниця вкривала готування до наступу, радянське військо не було захоплено зненацька, воно вчинило великий опір. Тим важливішою ставала роль стрибаючих танків, — цього нового виду зброї.

Я ясно бачив як ворог зустрів танки кулеметним вогнем і стрільбою протитанкових гармат. Але це не страшно було стрибаючим танкам, що мали товстий панцер. Їхній панцер можна було пробити лише прямим ударом панцеробійного снаряда. Якщо удар приходився під найменшим кутом, — снаряд ковзав і не шкодив панцерові. Навіть окремі бризки розтопленого металу від куль і снарядів неспроможні були дістатися до команди крізь вузенькі орієнтири — спостережні віконця танка, бо перед ними крутилися диски з прорізами, що давали змогу все бачити зсередини, але не пропускали у віконце найменшої речі зовні. Конструкція нових стрибаючих танків була справді бездоганна.

Але, ідучи просто на протитанкові гармати, танк рискував дістати той самий прямий удар снаряда під прямим кутом до панцера. А це легко могло його вивести з ладу. Ми захоплено спостерігали, як перші два танки легко проробили складний маневр.

Дійшовши вже близько до гарматно-кулеметного гнізда, танк несподівано збільшив хуткість і раптово підстрибнув у повітря. Він підстрибнув на три-чотири метри і понісся в повітря на гніздо. Так летить важкий камінь, так проноситься повітрям важка міна, викинута з міномета… Такий самий маневр проробив не менш чітко другий танк. Ці рухи були заздалегідь розмірені з таким розрахунком, щоб, закінчуючи стрибок, танк потрапив саме на гніздо, розчавлюючи своєю вагою гармати, кулемети й людей. Маневр було пророблено надзвичайно чітко. Викресливши в повітрі довгу розтягнену дугу, обидва танки спустилися, впали на гнізда і сунули далі, лишаючи на землі за собою, там, де щойно перед тим були гнізда, — тільки друзки, уламки…»

— Просто страшно, — відгукнувся другий радист, що уважно слухав першого, поклавши голову на руки.

А перший читав далі:

— «Наступ розгортався. Танки проходили, як бездушні металічні потвори, що не знали нічого, крім своєї простої мети — руйнувати, нищити, вбивати. За ними посувалася піхота, що своїм натиском остаточно закріплювала перемогу. Вже танки пройшли далі, вже не видно було їх з нашого пункта, зате можна було спостерігати спокійну роботу піхоти і зв’язкових, що встановлювали легкі кулемети, проводили зв’язок, закріплюючись на захопленій ділянці».

Перший радист замовк. Він задумливо поглянув на другого і додав нарешті:

— Дійсно, ніяка перепона не спинить таку потвору: вона роздушить заваду. Перестрибне її… А втім, я дуже втомився. Мені час іти.

— Я не затримую тебе. Бач, уже розписався, що прийняв чергу. Оце на пересилання? — показав другий радист на купку депеш.

— Еге. Там небагато. Я ж кажу, що більшу частину вже переслав.

— То краще спатимеш. Ти додому?

— Ні, зайду ще до Шпітерса. Він щось прихворів, надіслав записку, просить зайти. Бувай!

— На все добре!

Перший радист надяг шинель і вийшов, з насолодою вдихаючи на всі груди свіже нічне повітря. Круг будинку радіостанції була спокійна тиша. Тільки вартові проходили вулицями. Увага вартових до виконання своїх обов’язків здалася радистові навіть трохи смішною.

Що могло трапитись тут, на відстані п’ятдесяти кілометрів від фронту та ще після блискучого наступу стрибаючих танків? Він усміхнувся — і попростував своїм шляхом.

Ніч була темна й свіжа. Чорно-синє небо повільно затягалося хмарами, що потроху ховали за своєю завісою хибкі іскорки зірок: хмари тяг за собою вогкий нічний вітер. Радист ішов, опустивши голову і міркуючи про наступ. Генерал Штрассер рапортував, що починає удосвіта далі розгортати його. О, він досвідчений чолов’яга, той старий сивоусий Штрассер! Радист бачив його одною разу, коли Штрассер оглядав радіостанцію.

Йому сподобалась ласкавість старого генерала, що охоче жартував і сам посміхався своїм жартам. Він говорив голосно, мов репродуктор, перекриваючи навіть шум машин. Він запитав радиста:

— Скажіть, друже, чи можу я бути певним, що ніхто не підслухає мене, коли я говоритиму з штабом?

Радист із несподіванки почервонів і ледве вимовив:

— Так, пане генерале, адже в нас скерований передавальник, та ще, крім того, він автоматично щотридцять секунд змінює частоту.

— Отож я й кажу, — басовито відповів генерал. — Цього я й побоююсь: часто змінюватимете частоту і загубите чистоту, га?

І генерал голосно розсміявся, мов запрошуючи сміятися усіх слухачів, та ще й поглядаючи на них: чи сподобався їм його дотеп?

Хороша людина генерал Штрассер! І наступ провів чудово Це ж велика перемога!

Приглушений гуркіт моторів примусив радиста підвести голову. Він проходив повз аеродром. Високо в небі сяяли сигнальні вогники. Машини, видимо, йшли на посадку, їх було кілька. Радист спробував перелічити літаки, як він завжди звик робити це, бачачи на небі стальні зграї. Проте, далі шести він нарахувати не спромігся, — заважали швидкі рухи літаків, що кружляли над аеродромом.

«Мабуть, резерви, про які говорила депеша», — подумав радист. Але не встиг він опустити голову, як мимоволі спинився на місці, вражений диким завиванням сигнальної сирени. Що це?

Почавши з низької ноти, сирена завивала, піднімаючи свій звіриний голос вище й вище, тремтячий голос, що пронизував, здавалося, всі стіни, насичував увесь простір і примушував людину з жахом оглядатись: що, де трапилося? На секунду сирена замовкла, — і радист відчув, як в абсолютній, неймовірній тиші дзвенить його мозок, ніби все ще підкорюючись вібруючому крикові сирени. Вслід за тим дикий і довгий стогін сирени розпочався знову, зразу поглинувши тишу.

Раптом зникло світло, — сирена захлинулася на частку секунди, немов ковтнувши електрику. Всі лампи і ліхтарі погасли, наче задуті велетенським диханням сирени.

— Тривога!.. Повітряний напад!.. — шепотіли тремтячі губи радиста.

О, він добре знав цей сигнал повітряного нападу, знав, що саме означає завивання сирени, чому погасли разом усі вогні. Це означало, що повітрям прилинув жорстокий ворог, що через кілька хвилин почнуть вибухати важкі бомби, скинуті з літаків, розкриваючи на землі жахливі вогнедишні кратери. Це означало, що зверху поллється найстрашніше, — задушливий газ, який отруїть все навкруги, уб’є все живе, умертвить у диких конвульсіях. Треба ховатися… Бігти кудись… Але — куди? Що знайдеш у цій пекельній темряві?

Сирена остаточно замовкла, — і тишу наситило важке гуркотіння літаків. Сигнальних вогнів вже не було видно і на літаках: їх погасили, вони були потрібні лише як дотепне маскування, щоб зробити вражіння, ніби це були не ворожі літаки, а свої, що звідкись поверталися. Зненацька в небо вдарили тремтячі блакитні ножі прожекторних променів, що швидко промацували чорний небесний простір, вихоплюючи з нього білі контури хмар, і поринаючи повз них у чорну безодню. Важкий, дедалі гучніший гуркіт літаків доводив, що вони знижувались; проте, чому досі вони не кинули жодної бомби?

Радист напомацки знайшов якусь кам’яну стіну. Яку саме — він не знав. Це було байдуже, він шукав будь-якого захисту. Як цуценя, він скорчився під стіною, даремно намагаючись втиснутися, вдавитися в камінь, щоб сховати своє тремтяче тіло.

І раптом стіна здригнулася, загуркотіли важкі постріли. То почали стрілянину зенітні гармати, намагаючись влучити у ворожі літаки, що їх де-не-де в небі вихоплювали з темряви прожекторні промені. На чорно-синьому оксамиті неба, який швидко різали на шматки ніжно-блакитні світляні леза, виникали і зникали вогняні жовтогарячі плями: то вибухали снаряди зенітних гармат.

Широко розкритими очима радист дивився вгору, щохвилини чекаючи на неминучу смерть. Він побачив, як два блакитні прожекторні ножі спіймали над аеродромом ворожого велетенського літака, що був схожий на великого хижого птаха, який ніс у своїх пазурях смерть і руйнацію. Промені прожекторів тремтіли, поспішаючи за птахом, не випускаючи його із своїх світлових обійм і показуючи зенітній артилерії. Зраділо навкруг літака розірвалося разом кілька снарядів зенітних гармат. Але літак знижувався, роблячи велике півколо над аеродромом. Нарешті велетенський птах розкрив свої пазурі й випустив униз велику чорну річ, що відразу зникла, вилетівши за межі світлової плями прожекторних променів.

Радист, скорчившись, чекав на громовий вибух бомби. Але вибуху не було. Крізь гуркіт пострілів долетів новий шум: наче з-за аеродрому наближався велетенський танк. Важко гуркотів мотор, один за одним стукали залізні гусениці. Радист нічого вже не розумів: то було якесь божевілля, все переплуталося в гримотні і ревінні пострілів. Звідки танк? Як міг він опинитися тут?

Радист затрусився, наче від жорстокої пропасниці. Ввесь аеродром, ціле місто залило яскравим білим світлом. Високо в небі сяяли десятки велетенських сонць, що повільно спускалися нижче й нижче, заливаючи нестерпним світлом кожну будівлю, кожен камінь, кожну травинку і порошинку. Радянські літаки, залишаючись самі в непроглядній темряві, випустили вниз на парашутах освітлювальні прилади, що кидали все світло вниз. Це світло сліпило, примушувало заплющувати очі, ховатися. Але радист не заплющував очі. Широко розкривши їх, він дивився вгору, хапаючи себе за руки й ноги, намагаючись впевнити себе, що це — дикий, неймовірний сон.

У білому сліпучому світлі яскраво було видно, як падали вниз потворні невидані танки. Божевілля, неможлива річ, жахливий привид!.. Танки падають з неба?.. Ні, цього не може бути!

Але так було. Радист бачив це на власні очі. Значить, і та чорна річ, що її кинув із своїх пазурів перший спійманий прожекторами стальний птах, — теж був танк?

Знову й знову намагаючись влипнути в стіну, радист побачив, як з-за аеродрому з блискавичною хуткістю, ламаючи й роздушуючи все на своєму шляху, промчав велетенський танк, на прапорі головної вежі якого було ясно видно червону зірку, п’ятикутну зірку, ознаку радянського війська, Червоної армії. Ще один… ще… ще… І раптом припинилася стрільба гармат, ніби розірвавшись разом одним нечуваної сили вибухом. То літаки скинули разом кілька фугасних бомб на залиту білим небесним світлом і видну їм зенітну батарею — і висадили її в повітря.

Танки мчали один за одним до радіостанції, до штабу, немов хтось показував їм шлях. Радист почув рідкі постріли танкових гармат, почув залізне тарахкотіння кулеметів. Це тарахкотіння спліталося в його запаленому мозку в дивне чергування довгих і коротких трісків, ніби то вистукували ключем якусь телеграму. Крапки і риски, риски і крапки… Одна за одною крапки і риски складали літери, літери складали слова, що їх мимоволі комашиною мелодією сприймав радист своїм звиклим вухом:

— … наступ… проведено… бездоганно… на… світанку… починаю… розгорнений… наступ… генерал… Штрассер…

Це було божевілля. Радистові привиджувалася депеша рапорта генерала Штрассера, яку він пересилав наприкінці свого чергування. З протяжним стогоном радист опустив голову на безсилі руки: він знепритомнів…

А наступ розгортався. Його провадили великі танки, що їх скинули в повітрі, не сідаючи на землю, радянські літаки. За великими танками йшли танкетки, швидкохідні, повороткі, озброєні кулеметами. Великі танки знищували перепони, ламали опір охоплених панікою частин ворога; танкетки закріплювали становище, проносячись по вулицях міста і захоплюючи менш важливі пункти.

З блискавичною хуткістю центральне ядро танків і танкеток розгорталося в усі боки, напосідаючи в північно-східному напрямі, майже не натрапляючи на опір. Та й звідки він міг узятися, коли в цьому районі були лише вартові частини та резерви, захоплені нападом по казармах і бараках? Північно-східний напрям приводив танки до передової лінії ворога, з тилу, в тій її частині, що підтримувала зв’язок загального фронту з позиціями загону стрибаючих танків та доданої до них піхоти, які заглибились проривом на шістнадцять кілометрів на схід.

Наступ розгортався. Власне, це був не наступ, а контратака частин Червоної армії. Генерал Штрассер, старий досвідчений сивовусий генерал Штрассер помилився. Йому не пощастило захопити зненацька Червону армію. Генералові Штрассеру, як доброму шахістові, пощастило непогано розіграти дебют; але середину партії він програв.

Так, стрибаючі танки були новою, досі невідомою зброєю. Так, стрибаючі танки зробили великий прорив, розчистили шлях піхоті, розчавили і зруйнували все на шляху. Перемога? Так. Але…

Але у відповідь на нову зброю, — Червона армія висунула теж нове знаряддя. Техніка проти техніки. І між цими двома техніками не можна було провести знаку рівнання. То були різні техніки. Одна, що сподівалась дістати перемогу, базуючись лише на машинах: якнайменше людей, бо кожна людина може зрадити, може піддатися більшовицькій агітації. Якнайменше людей, якнайбільше певності в машині! Таке гасло першої техніки, техніки генерала Штрассера.

І друга техніка, об’єднана з живою людиною, сполучена з непереборною силою бійців, які знали, що вони йдуть на оборону країни соціалізму, йдуть дати відсіч лютим ворогам, яких треба знищити, щоб по тому повернутися до своїх фабрик і заводів, радгоспів і колгоспів — вільно працювати, будувати, жити в своїй трудовій країні Дві техніки, — техніка руйнації, техніка нападу будь-що-будь, гола техніка з пригніченою людиною, якій заздалегідь не довіряють, — і друга техніка свідомих пролетарів, що кожен з них певно знає свій шлях трудящого й бійця.

Друга техніка перемогла.

Радянські літаки сміливою відважною операцією перенесли повітрям у тил ворога найдосконаліші нові танки, які можна було скидувати вниз, не заземлюючись. Танки ще в повітрі починали рухатися, їхні мотори рухали колеса й гусениці з найбільшою хуткістю. Слушної хвилини недалеко від землі літаки скидували танки, що описували у повітрі м’яку дуговидну криву і, стикаючись з землею, продовжували цей рух, нападаючи на ворога з тилу, звідки він аж ніяк не чекав на напад. Справа була лише в тому, щоб забезпечити можливість найпевнішого скидування танків.

Саме для цього літаки прилетіли з сигнальними вогниками, щоб їх хоча б на кілька хвилин визнали за своїх: хіба можна було припустити подібне нахабство — робити наліт уночі з сигнальними вогнями? Адже такого випадку не знає військова історія. По тому літаки погасили сигнальні вогні і скинули освітлювальні прилади на парашутах, щоб засліпити артилеристів зенітних батарей і вибрати найзручніше місце для танків.

Танки скинуто. І після того, коли важкі танки на землі вже забезпечували головний удар, — друга ескадрилья важких літаків, що чекала на сигнал від командування танкового загону, — спустила вниз на парашутах легкі танкетки, які остаточно закріпили становище. Тільки по тому третя ескадрилья знизилася на самому аеродромі і висадила піхотні, саперні й зв’язкові загони. Все це звалося — механізований повітряний десант.

Зрештою, генерал Штрассер міг би все це передбачити, — все, крім танків, що падали з повітря і зразу переходили в наступ. Танків, що їх несли в своїх пазурях радянські стальні птахи. Цього він передбачити не міг. Генерал Штрассер, старий сивовусий чемпіон старої класичної школи шахової військової гри забув, що перед ним — новий молодий чемпіон, для якого зовсім не обов’язково йти старими шляхами. Навпаки: молодий чемпіон вибирав ходи, яких не знали старі знавці.

Коні нової системи, стальні коні, кинуті на шахову дошку з повітря, вирішили становище на цій дільниці. З першими променями ранкового сонця вони з’єдналися з своїми частинами по той бік фронту, прорвавши ворожі позиції, відрізавши загін стрибаючих танків і доданої до них піхоти, що перебували на шістнадцять кілометрів у тилу радянського війська. Стальні коні, кинуті на дошку з повітря, з’єдналися з своїми головними частинами і почали наступ на відрізаний загін з тилу, з заходу…

У великому будинку штабу фронту, що був за сто кілометрів від місця, де радянські літаки висадили повітряний десант, у кабінеті, біля великої карти на всю стіну, мовчки стояв, похитуючись на широко розставлених ногах, генерал Штрассер. Він дивився на два тонкі шнурки, що звивалися по карті, два шовкові шнурки, чорний і червоний. Подекуди вони зближувалися, потім розходилися, — і знову наближалися один до одного.

Шнурки умовно визначали лінії позицій. Червоний — радянського війська, Червоної армії. Чорний — її супротивника. Позаду генерала Штрассера стояв його адьютант, що чекав на розпорядження. В кабінеті панувала мовчанка.

Вчора червоний шнурок майже безсило відступив праворуч, на схід, звільняючи місце для навального натиску чорного, що, зробивши глибоку петлю, наблизився щільно до червоного, намагаючись розгорнути цю петлю вгору і вниз, вирівняти її за рахунок місця, яке посідав ще червоний шнурок.

Сьогодні на світанку чорний шнурок відразу пересунувся назад, на захід, ліворуч. За ним поспішав червоний, що його рух ледве стримувала шпилька, глибоко встромлена в карту. Але не на це дивився генерал Штрассер.

Стискаючи зуби так, що під шкірою його висків помітно рухалися жовна м’язів, що надималися сиві вуса, він дивився на невеличке неправильної форми коло, праворуч від обох шнурків, — коло, утворене маленькими чорними прапорцями. Це коло визначало відрізаний повітряним десантом та радянськими головними силами, які з’єдналися з десантом, механізований загін стрибаючих танків. Той самий загін, що вчора переможно зробив чудовий прорив радянського фронту. Загін був відрізаний, засуджений на знищення. Круг нього зімкнулося коло Червоної армії, його не могло врятувати ніщо.

До кабінета хутко ввійшов вартовий. Він подав генералові депешу:

«Червона армія наступає з усіх боків. Через півгодини не матимемо снарядів. Роблю спробу прорватися назад самими танками. Не маю змоги допомогти піхоті. Чекаю наказів. Вольф ».

Це була радіодепеша від командира відрізаного загону стрибаючих танків. Генерал Штрассер повільно підвів очі на адьютанта:

— Передайте Вольфові, що…

— Зв’язок перервано, пане генерале. Окремий танковий загін не відповідає, — доповів адьютант.

Генерал Штрассер знов схилив голову. Це був кінець загону. Не підіймаючи голови, він наказав у напруженій тиші:

— Зніміть з карти прапорці окремого загону.

Здаля він бачив, як адьютант хутко знімав з карти чорні прапорці. Він знімав їх один по одному і клав на маленький стіл з попільницею, що стояв перед картою. Ось рука адьютанта потяглась до останніх двох прапорців. Вона на мить спинилась. Адьютант мов хотів повернути голову до генерала, щось спитати його. Але не насмілився — і витяг з карти останні прапорці.

Генерал Штрассер бачив все це. Мертвий відчай поволі охоплював його, відчай людини, яка програла вирішальну гру.

Швидким рухом генерал Штрассер наблизився до свого письмового стола і поклав холодну руку на якусь блискучу річ. Його пальці намацали маленькі округлі боки кишенькового браунінга, який завжди лежав на його столі поруч з чорнильницею. Невловимо хутким рухом генерал Штрассер підніс руку до виска.

— Генерале!.. — пролунав зляканий голос адьютанта, що кинувся до стола.

І одноразово з ним пролунав сухий короткий постріл. Постать генерала Штрассера похитнулася і важко впала на підлогу.

Але ще раніше від неї впав маленький блискучий браунінг, що його випустили мертві пальці генерала.

КУЛЕМЕТ І СНАЙПЕР

На цій дільниці фронту дощ ішов уже третю добу безперестанно. Він укрив увесь горизонт скляною сіткою крапель, що падали й падали без кінця з мокрого сірого неба. Дощ наповнив водою окопи, дощ пройняв найглибші траншеї, дощ перетворив шинелі й чоботи солдатів на кисіль. В окопах не можна було ні сидіти, ні лежати. Холодні струмені води бігли вздовж них, стікаючись на перехрестях, утворюючи глибокі калюжі. А дощ усе йшов.

Він не дозволяв навіть розгорнути газовий наступ, — і важкі бомби з уславленим новим смертоносним газом «кольритом» лежали без руху.

Командування цієї дільниці дуже боялося можливого наступу Червоної армії. Воно розраховувало так:

— Така година звична для радянського війська. Воно може почати атаку і посіяти паніку серед деморалізованих дощем і холодом солдатів. Треба бути напоготові!

Отже позиції були готові зустрінути можливу атаку. А що радянські частини не починали атаки, то це здавалося ще загрозливішим — виходить, стягають сили, вичікують слушного моменту.

Головну увагу командування дільниці звернуло на кулеметні гнізда, вважаючи їх, як доводили всі правила сучасної тактики, за найвідповідальніші пункти оборони. Саме кулемети мали зустрінути стальним дощем майбутню атаку. Саме кулеметні гнізда мали бути опірними пунктами захисту позицій від нападу ворога.

За найвідповідальніші гнізда командування вважало гнізда номер 14 і 16, висунені вперед, розташовані серед кущів і добре замасковані. Сюди призначалися найдосвідченіші кулеметники, краса і гордість цілої частини. Командири гнізд Пітер Бек і Фрідріх Ертель, спостерігачі Вільгельм Крайц і Густав Дерінг — прізвища, відомі навіть за межами частини.

Командир Пітер Бек став на чергування на світанку, приплазувавши до гнізда підземним ходом. Змінений ним командир Перуц, втомлений і промерзлий від свіжого ранішнього вітру, мокрий до останньої нитки, подався тим самим підземним ходом назад, відпочивати. Пітер Бек Уважно подивився навкруги: все було гаразд, якщо забути про триклятий дощ. Його спостерігач Вільгельм Крайц поправляв каску, — надійний стальний захист проти сліпих куль, що іноді залітали сюди згори.

Взагалі, — в кулеметному гнізді № 14 було майже цілком безпечно. Забетоноване, відгороджене товстими стінками від обстрілу ворога, гніздо мало лише один отвір спереду. Але й той отвір був цілком закритий переднім панцером-щитом кулемета. Тільки вузенька вертикальна щілина в шиті, більше нічого, жодного просвіту, куди б могла проскочити куля ворожого стрільця. Проте й у ту щілину влучити було майже неможливо, бо її спереду замаскували кущем.

Спостерігач Вільгельм Крайц нарешті задовольнився: каска його сиділа рівно, закриваючи верхню частину голови й лишаючи тільки вузеньку смужку лоба над очима. Пітер Бек усміхнувся:

— Що трапилося, Крайц? Чого це ви так закриваєтесь?

— Дощ, пане командире, клятий дощ. Він мені остаточно псує настрій. Це така неприємна річ, коли холодні краплі течуть за комір… Зараз подивимося, що робиться в червоних.

Пітер Бек уважно, але цілком спокійно стежив, як Вільгельм Крайц звичними рухами підійшов до кулемета і нахилився до прорізаної у щиті щілини. Він спирався правою рукою на ручку кулемета, пильно вдивляючись уперед. Пітер Бек хотів був уже жартівливо запитати Вільгельма Крайца про його вражіння від краєвиду, затягненого дощем, як Вільгельм Крайц раптом дивно осів, повільно хитнувся вбік і, неприродно вигинаючи руку, на яку він спирався, впав поруч кулемета.

— Крайц! Що з вами? Крайц! — здивовано запитав Пітер Бек. — Крайц! Та відповідайте! Що за жарти?

Крайц мовчав і не ворушився. Він лежав, немов ховаючи обличчя в землі, якось дико вивернувши праву руку. Пітер Бек схопив його за руку: вона була нерухома й бездушна. Різким рухом Пітер Бек обернув тіло Вільгельма Крайца обличчям угору. На нього глянув мертвий погляд очей, над якими майже на самому переніссі розкривалася невеличка кривава дірка. Вільгельм Крайц був мертвий, убитий кулею в лоб.

Пітер Бек мовчки відійшов від трупа: це було щось незрозуміле, якась трагічна нісенітниця. Вважати, що якийсь невідомий стрілець з ворожого боку влучив у Крайца, коли той зазирнув у щілину, було неможливо. Сліпа куля?

Але з якого то часу сліпі кулі влучають у перенісся спостерігачів?

Пітер Бек обернувся до перископа, приладу, що системою дзеркал показував за бетонною стіною те, що робиться спереду неї. Перед його очима була картина пустого поля, цілком пустого, де далеко за тьмяною сіткою дощу ледве помітні були ворожі окопи. Розібрати будь-що було неможливо, бо все чисто з’їдав дощ, який не вщухав ні на хвилину. Ні, це не міг бути стрілець з радянських позицій, у цьому Пітер Бек був певний.

Він ще раз уважно роздивився кожну риску на дзеркалі перископа: нічого, жодного підозрілого місця. Значить — випадок? Значить — спостерігача вбила таки сліпа куля? Так, іншого пояснення Пітер Бек не знаходив. І, щільніше насунувши каску, він підійшов до кулемета, щоб самому роздивитися все на власні очі без дзеркал перископа.

Але не встиг він нахилитися до щілини, як відчув обережний дотик до своєї руки. Пітер Бек нервово озирнувся. Старий Франц Лівер похмуро дивився на нього, старий Франц, якого звикли вважати за найдосвідченішого кулеметника, що пройшов школу великої війни.

— Що ви хочете, Лівер? — спитав Пітер Бек.

— Якщо дозволите сказати, пане командире, я вважав би за небезпечне підходити до щілини.

— Ви думаєте… Та ні, то була сліпа куля.

— Як хочете, пане командире, але цього, на мою думку, робити не слід. Дозвольте мені зробити невеличку спробу.

Пітер Бек знизав плечима: гаразд, хай старий зробить, що йому бажається.

Франц Лівер уважно придивився здаля до щілини і підійшов до неї збоку, залишаючися ввесь час під захистом бетонної стінки і стального кулеметного щита. Потім він підняв з землі консервну бляшанку і повільно наблизив її до щілини над кулеметом. І раптом з бляшанки бризнула рідина, що була в ній. Шум жерсті, по якій ударила куля, пробивши бляшанку наскрізь, довів правильність думок старого кулеметника.

Пітер Бек, відразу зблідлий, дивився на нього.

— Ви врятували мені життя, Лівер, — нарешті вимовив він глухим голосом. — Якби не ви, я лежав би поруч з…

Його погляд спинився на нерухомому тілі Вільгельма Крайца. З консервної бляшанки, яку ще тримав у руці Франц Лівер, тонким струменем текла рідина. Франц Лівер поставив бляшанку на землю і повернувся до Пітера Бека:

— Ось що погано, пане командире. Ми не можемо керувати кулеметом лише за допомогою перископа. Треба дивитись у проріз щита. Подивитися ж туди — значить, ніколи більше у своєму житті ні на що не дивитися. А при таких умовах наше гніздо ні до чого. Воно морально виведене з ладу.

— Ви вважаєте, Лівер, що ми перебуваємо під вогнем снайпера?

Замість відповіді — Франц Лівер указав пальцем спочатку на труп Вільгельма Крайца, а потім на пробиту кулею консервну бляшанку.

— Снайпер… радянський снайпер тримає нас під обстрілом… — мурмотів Пітер Бек, шукаючи портсигар у тій кишені, де його ніколи не бувало.

— Так, радянський снайпер. І поки той снайпер вартуватиме, наше гніздо фактично не існує, — безжалісно додав Франц Лівер.

Так на 148 дільниці південно-східного фронту виникла крайня потреба розшукати невідомого радянського снайпера і звільнити з-під його обстрілу кулеметні гнізда номер 14 і 16. Бо не тільки в гнізді номер 14 було вбито спостерігача; такий самий випадок трапився й у гнізді номер 16, з тією тільки відміною, що в гнізді номер 16 не було старого Франца Лівера і ніхто не зробив його спроби з бляшанкою. Отже, в гнізді номер 16 спочатку вбито спостерігача Густава Дерінга, а після й командира Фрідріха Ертеля, що вирішив замінити вбитого спостерігача й роздивитися ворожу позицію крізь проріз у щиті кулемета.

Десь сидів радянський снайпер, що паралізував роботу двох кулеметних гнізд. Його треба було розшукати й ліквідувати, інакше порушувалася перевірена система захисту позицій від можливого радянського наступу.

Всі спостереження з допомогою перископів і перископічних біноклів не дали ніяких наслідків. Не давала результатів і старанна робота снайперів 148-ої дільниці. Можливо, причиною тому був заливний дощ, що ховав абсолютно все під своєю рухливою скляною сіткою; можливо, причина крилася в тому, що радянський снайпер був надто добре замаскований. Факт лишався фактом: гнізда номер 14 і 16 не працювали.

Залишалось тільки дивуватись, як міг радянський снайпер так добре влучати: адже дощ заважав йому так само, як і тим, що старанно розшукували його. Дощ був однаковий і для нього, і для снайперів 148-ої дільниці, які ретельно обстрілювали всі підозрілі місця. Не допомогла навіть авіарозвідка. Повороткий літак, зробивши кілька віражів і пікувань, — примушений був утекти з-під обстрілу ворожих зенітних гармат, не знайшовши нічого. Пілот радів, що йому пощастило врятуватися самому і врятувати літак.

Командування дільниці вирішило знищити снайпера (чи снайперів — адже ніхто не знав нічого про їх кількість!) артилерійським вогнем. Батареї почали ураганний вогонь, розподіляючи його з геометричною чіткістю і точністю по всіх квадратах карти, на якій було нанесено район між лініями позицій. Ураганний вогонь тривав цілу добу, як буває під час підготовки до генерального наступу. Все поле перед окопами було вкрите вогненними фонтанами розривів важких снарядів. Велетенські чорні гриби вибухів, стовпи землі, уламків, води й диму — росли цілу добу, вкриваючи в шаховому порядку всю територію на кілометр перед позиціями.

Старий Франц Лівер іронічно сказав:

— Здається, не тільки снайпер, а й миша не втече з-під цих скажених вибухів.

Ранком другого дня стрілянина вщухла. Але навіть скажена доба божевільного ураганного вогню безсила була розігнати важкі дощові хмари: небо плакало безперервними холодними сльозами, омиваючи навернуті в жахливому безпорядку земляні брили. Дощ заливав скло й дзеркала перископів, змазуючи зображення. Кулеметні гнізда не могли користуватися перископами: потрібне було безпосереднє спостереження.

Кулеметники були певні, що звільнилися від вогню радянських снайперів. Але після випадку з консервною бляшанкою — жодна людина в гнізді номер 14 не хотіла, не наважувалася підійти до щілини в кулеметному щиті. Старий Франц Лівер вирішив повторити свій досвід. Він узяв у руку олов’яну тарілку й повільно провів нею позаду світлої смужки щілини. І тієї самої хвилини тарілка здригнулася в його руці: якраз на її середині з’явилася дірочка.

Куля, пробивши тарілку, вдарилася в протилежну бетонну стінку, вибила шматок цементу й упала деформованою плямою нікелю й свинцю на землю.

Кулеметники перезирнулися: цей невловимий снайпер здавався їм уже чимсь таємничим, жахливим, незрозумілим, загадковим…

Франц Лівер обережно відійшов від кулемета, енергійно сплюнув і доповів командирові Пітеру Беку:

— Як хочете, пане командире, але це якась диявольська справа. Адже там, — він виразно махнув рукою в напрямі переверченого вибухами поля, — там ніде лишитися й гробакові!..

Пітер Бек не розумів нічого й сам. Він схопив телефонну трубку, але не встиг він її зняти з важеля, як задзвонив дзвоник: хтось викликав телефоном кулеметне гніздо номер 14.

— Алло! Номер чотирнадцять слухає, — відповів Пітер Бек, намагаючись зробити свій голос якнайспокійнішим.

— Говорить номер шістнадцять. Як у вас?

— Досить погано. Снайпер продовжує свою чортову роботу. А у вас?

— Ми випробували ваш засіб. Куля снайпера пробила кашкет, який ми поклали за щілиною кулемета. Я нічого не розумію. Як він залишився, той снайпер, після доби ураганного вогню?..

— Я вам, друже, не відгадувач і знаю не більше за вас, — роздратовано відповів Пітер Бек. — Зверніться до командування дільниці. Може, вони щось знають або гадають зробити. Я знаю лише одне, — що моє гніздо (так само, як і ваше, очевидно,) виведене з ладу і стоїть без користі. Можете сказати командуванню й за це, якщо воно само не здогадується. А втім, бувайте!

Пітер Бек різко поклав трубку на місце і опустив голову на руки: дійсно, виходила якась чортівня… Снайпер немов був заворожений від вибухів артилерійських снарядів. Як боротися проти нього? Як оборонити кулеметні гнізда.

Обмірковувало засоби боротьби з таємничими снайперами і командування дільниці. Спеціальна нарада штабу вирішила, що справі може допомогти лише вихід важких танків, які мусять промацати всю мертву територію між позиціями. Адже цілком зрозуміло, що снайпери могли бути лише в зоні цієї території. Навіть дитина згодилася б, що в умовах зливи не можна й говорити про снайперівську стрільбу на великій відстані, яка відокремлювала позиції.

Через півгодини почався вихід важких танків, зустрінутий концентрованою гарматною і кулеметною стріляниною з радянського боку. Проте це були не якісь найудосконаленіші танки на зразок стрибаючих, а звичайні важкі, міцно запанцеровані машини, суходільні панцерники, що зовсім не боялися гвинтівчаних і кулеметних куль. Навіть гарматні постріли (звісно, не з важких гармат) не були їм страшні. Всі чисто перископи дільниці були скеровані на танки, що повільно пересувалися майже зімкненим строєм, промацуючи кожен метр території.

А під їхнім захистом плазували розвідувачі, посувалися дрібні повороткі танкетки, оглядаючи кожну яму, кожну розриту снарядами вирву.

— Якби йому, пане командире, пощастило вислизнути і цього разу, я ладен був би підставити свою голову під його кулю! — похмуро повідомив Пітера Бека старий Франц Лівер.

Пітер тільки хитнув головою: що до нього, то він вже не вірив ані в що…

Вся операція тривала з півгодини. Далі продовжувати її було явно недоцільно, бо радянське військо почало концентрувати на дільниці вогонь важких гармат. Уже три танки лежали, перекинені пострілами важких гармат; уже зірвано фугасними мінами кілька танкеток. Радіо переслало танковому загонові наказ повертатися назад.

Телеграма командира загону відповіла «єсть повертатися», але вслід за тим увагу всіх спостерігачів притягла дивна зупинка двох танків.

Танки, що вже зовсім повернули назад і навіть просунулися на кілька десятків метрів до своїх позицій, раптом змінили курс, повернули праворуч — і спинилися. У призматичні біноклі було добре видно, як танки одяглися білими хмарками пострілів, як вистрибнули з бокових дверей танків солдати їхніх команд, як підбігли вони, сковзаючись у багні, до трупа коня, що лёжав тут, пронизаний тисячами куль, перекинули його — і схопили людину у військовому одязі, що була під тим штучним конем.

Людина шалено відбивалася, два рази вириваючись з рук, що тримали її. Одного разу вона вже зовсім встигла була кинутися у вузький отвір в землі, що відкрився під штучним конем. Але солдати знов схопили її і, зрештою, не зважаючи на опір, втягли до танка. Після того танки знов рушили, тепер уже просто до позиції.

Депеша командира танкового загону сповістила командування дільниці:

«Радянського снайпера спіймано, веземо головному танку».

Очевидно, з радянських позицій теж помітили цю подію, бо аж поки ці два танки повернулися до захищеного місця, — радянські батареї оточували їх вибухами фугасних бомб. Але це не досягло мети: танки повернулися назад з бажаною здобиччю.

Через чверть години втомлений, укритий кіптявою командир танкового загону робив доповідь командувачеві дільниці. Короткими фразами командир розповідав, як він спіймав снайпера:

— Те, що ми вважали за труп коня, було добре зробленим муляжем. Отже, за сто метрів від наших позицій у панцерованому муляжі сиділа снайперська пара. Муляж був зв’язаний підземним ходом з їхніми позиціями. Один чоловік утік ходом. Другий не встиг. Виконуючи наказ, його привезли живого.

— На вашу думку, нас тримала під вогнем лише одна ця пара?

— Нам не пощастило знайти нікого, крім цих двох. Більше нічого не можу сказати.

— Ви захопили зброю?

— Так. Ми привезли одну гвинтівку з телескопічним прицілом. Проте, на цій відстані такий приціл не потрібний.

Командувач дільниці встав, міцно потиснув руку командира загону:

— Ви вільні, командире. Наказ по дільниці відзначить ваше вміння виконувати завдання. На все добре!

Командувач з насолодою закурив цигарку і дав розпорядження адьютантові:

— Доручаю вам особисто провести допит полоненого. Доповідь зробите мені не пізніше завтрашнього ранку.

Молодий адьютант Фріц Векслєр відсалютував за всіма правилами і вийшов. Він ледве стримував себе, щоб не показати радості від цього доручення. Вперше здійснюється його бажання — він розмовлятиме з живим справжнім представником тієї самої Червоної армії, про яку він стільки чув раніше, і яка тепер чинить такий опір здійсненню блискучих планів теоретиків і керівників механізованих армій, що напали на Радянський Союз.

Ідучи до своєї кімнати в штабі, а потім чекаючи на прибуття полоненого, по якого він послав, Фріц Векслєр старанно обмірковував, як саме треба допитувати спійманого снайпера. Насамперед, Фріц Векслєр, що дуже любив чітко визначати становище, відмітив, що в нього чомусь разом з люттю проти цієї людини (яка була безумовно причиною гарячки, що тримала в обіймах командування дільниці протягом останніх кількох днів) була ще й гостра цікавість.

В двері його кімнати постукали.

— Увійдіть!

— З вашого доручення, пане адьютанте, полоненого снайпера приведено.

— Гаразд. Давайте сюди.

Конвоїри ввели до кімнати чоловіка в військовому одязі, вкритому ще невисохлим брудом. Чоловік увійшов до кімнати твердими кроками, помітно таки припадаючи на ліву ногу. Він був невисокий, стрункий, чорнявий, з гострими очима, трохи припухлими губами, над якими ледве помітна була синювата тінь від поголених вусів. Правий рукав його гімнастерки був напіввідірваний. «Мабуть під час бійки з солдатами, що тягли його до танка», — відзначив про себе Фріц Векслєр. Полонений уважно озирнувся навкруги і спинився нерухомо посеред кімнати.

— Вийдіть за двері і зачекайте там, — розпорядився Фріц Векслєр конвоїрам, що стояли при дверях.

Зачекавши, поки його наказ виконають, Фріц Векслєр звернувся до снайпера підкреслено ввічливо:

— Сідайте, ми матимемо з вами невеличку розмову. Хочете курити? Прошу!

Але, як Фріц Векслєр вимовив усе це німецькою мовою, то полонений, очевидно, не розуміючи жодного слова, лишився нерухомим і мовчазним. Тільки тут Векслєр зміркував, що без перекладача допит навряд чи буде успішним.

— Сідайте, — скільки міг виразно проговорив він, показуючи на стілець.

Цього разу снайпер зрозумів, він ледве помітно усміхнувся і сів. Фріц Векслєр підняв телефонну трубку:

— Алло, дайте мені штаб, кімнату 18. Так. Я — адьютант Векслєр. Прошу негайно надіслати перекладача для допиту спійманого снайпера. Так, негайно. Зараз буде? Гаразд, чекаю.

Снайпер сидів проти нього, уважно прислухаючись до звуків його голосу. Гострі очі вивчали Фріца Векслера, ніби допитувати збирався не адьютант полоненого, а полонений адьютанта. Фріц Векслєр посунув до снайпера коробку з цигарками:

— Куріть, прошу.

Полонений охоче взяв цигарку, прикурив, запаливши сірника, що дав йому Векслєр. Адьютант відчував дивне почуття поваги до цього чоловіка, у вигляді якого не можна було відшукати жодної ознаки страху або непевності. Полонений поводився стримано і цілком спокійно.

Увійшов перекладач. Він сів збоку стола Векслера і приготувався перекладати.

— Прізвище? Ім’я? Якої частини? — поставив Фріц Векслєр стандартні запитання.

Полонений, вислухавши переклад спокійно, відповів:

— Петро Черненко. Стрілецького полку.

— Якого?

Полонений замість відповіді знизав плечима.

— Він не відповідає на це запитання, — доповів перекладач.

— Так. Розумію. Гаразд. Запитайте, чи комуніст він?

— Він каже так: «У нас усі комуністи».

Фріц Векслєр з цікавістю поглянув на полоненого: добре тримається!

— Він снайпер?

— Так. Він каже: «Я — ворошиловський стрілець».

— Хм… Не розумію. Що він хоче цим сказати?

Очі полоненого блиснули:

— Я стріляю так, щоб не відставати від найкращого стрільця Червоної армії, народного комісара оборони, товариша Ворошилова. Отже маю почесне ім’я ворошиловського стрільця.

— Яке ви мали завдання від свого командування?

— Стояти на захисті радянського кордону і боронити Радянський Союз від нападу імперіалістів.

— Я хотів би конкретнішого, докладнішого визначення завдань. Перекладіть йому.

— Моє завдання — всіма силами і засобами захищати мирну працю моїх братів і батьків, що складають вільне населення першої в світі соціалістичної країни, батьківщини всіх пролетарів. Моє завдання — виконати ці обов’язки з тим, щоб, повернувшися потім додому, самому стати біля верстата і взяти участь у загальній мирній праці, яку тепер я захищаю з гвинтівкою в руках.

— Чи багато в його полку таких снайперів, як він?

— Кожен червоноармієць хоче стати ворошиловським стрільцем, і стане ним, якщо не став досі.

— Він сказав, що в них усі комуністи, усі більшовики. Де його партійний квиток?

— Немає. Я не сказав, що я член партії. Поки що я комсомолець. Але це не заважає мені бути комуністом, бути непартійним більшовиком, як і всім моїм товаришам бійцям.

— Він офіцер чи солдат?

— У нас немає офіцерів. У нас є командири, такі самі бійці, як і всі інші.

— Отже він — командир?

— Ні, я просто стрілець.

— Чи давно його полк прибув сюди?

По паузі перекладач відповів:

— Він не відповідає на це запитання, пане адьютанте.

— Так… Хм… Чи знає він, що ми можемо його розстріляти, якщо він не відповідатиме?

Вислухавши це, полонений снайпер швидко випростався. Чітко вимовляючи слова і дивлячись просто в очі Фріца Векслєра, він відповідав рівним урочистим голосом. Вагаючись, перекладач повільно, час від часу спиняючись, перекладав його відповідь:

— Він каже, що… що замість нього на його місце… прийдуть тисячі інших, пане адьютанте. І що його смерть буде для його товаришів і там і тут сигналом до нової боротьби, пане адьютанте. І що він не боїться смерті, пане адьютанте.

Так, полонений снайпер видимо не боявся. Він стояв так само спокійно, очі його переходили з адьютанта на перекладача, ніби перевіряючи, як саме сприймають вони його відповідь. Десь далеко в глибині його гострих очей ховалася ледве помітна усмішка.

Ще раз Фріц Векслєр відзначив якесь незрозуміле почуття поваги до цієї людини. В нього майнула думка: «А добре й цікаво було б поговорити з ним без перекладача, отак, як розмовляють на самоті… Шкода, що це не можливо, адже я не знаю його мови…»

Фріц Векслєр натиснув кнопку дзвінка і сказав конвоїрам, що увійшли до кімнати:

— Візьміть полоненого і відведіть назад. Зараз я закінчив. Повернетесь з ним через годину.

Конвоїри вивели полоненого снайпера. Слідом за ним пішов і перекладач. Фріц Векслєр ще з хвилину жував давно згаслу цигарку і нарешті сказав собі:

— Власне, його нема про що допитувати. Витягти з нього щось про його частину абощо навряд чи пощастить. Але справа не в тому. Головне ось що: адже у них там таки чимало таких Петрів Черненків. І таких Черненків не візьмеш ніяким танком… Так ось які вони, ці червоноармійці?.. Хм… Цікаво, цікаво! Та де ж поділися мої сірники?..

І, в десятий раз запалюючи цигарку, Фріц Векслєр відчував, як розростається в ньому той незрозумілий неспокій, що охопив його з самого початку розмови з снайпером. З чоловіком, що нічого і нікого не боїться, як і всі його товариші-бійці.

КРИЖАНИЙ НАСТУП

На чотирнадцять кілометрів відступили частини механізованої армії інтервентів, на чотирнадцять кілометрів на Захід. Тут армія перейшла через річку Жлейку, закріпилася на її західному березі, знищивши за собою всі засоби переправи — мости, порони тощо. Червона армія примушена була спинитися так само: її шлях перетяла річка Жлейка.

Окопи розташувалися з обох боків річки. Вона була неширока, але артилерійські батареї механізованої армії добре пристрілялися до неї — і відповідали ураганним вогнем на найменшу спробу навести понтонні мости для переправи. Більше того, західний берег річки був вищий від східного. Ще перед початком воєнних дій цей берег було перетворено на міцну фортецю. Забетонований, з таємними ходами і кулеметними гніздами — західний берег дивився на річку холодними дулами гармат і кулеметів, готовими щохвилини залити всю ширину річки свинцевим і стальним дощем.

Червона армія зробила кілька спроб форсувати переправу через річку, але з того нічого не вийшло. Кулеметний і гарматний вогонь з того берега нищив людей, не даючи їм навіть підійти до води. Радянська артилерія пробувала обстрілювати забетонований берег, щоб знищити батареї й кулеметні гнізда. Проте — вони були досить добре замасковані, і влучання снарядів могло бути лише випадковим. Так само не дала нічого і авіарозвідка: з літака і зовсім не можна було знайти замасковані об’єкти.

Дільниця фронту завмерла. Механізована армія рада була, що її залишили поки на лінії, позбавленій небезпеки нападу. Червона армія не мала, очевидно, змоги розгорнути активні дії. Стан фронту на цій дільниці можна було характеризувати, як цілком позиційний, без найменшої можливості перейти до рішучого наступу як з заходу, так і з сходу.

Так минуло кілька днів. Радянські окопи були розташовані на відстані кілометра від берега: ближче підійти не дозволяв огонь ворожих батарей і кулеметів. Командування цієї дільниці механізованої армії було задоволене: нарешті радянські частини не посувались, їх пощастило паралізувати хоча б тимчасово. Останні дні радянські траншеї навіть не подавали жодної ознаки життя. Лінива перестрілка точилася ввесь день, але жодна з сторін не вважала за доцільне витрачати даремно снаряди й патрони.

Полковник Ніцберг, командувач дільниці, проте, був надто досвідченим командиром, щоб забути про конечну потребу бути напоготові. Він добре знав з досвіду минулої війни, що такий період тиші завжди перетворюється зрештою на найактивніші дії. Одна з сторін (якщо не обидві разом) обов’язково використовує такий період для підготовки, стягання сил і організації удару.

Полковник зібрав командирів і проінструктував їх ще раз.

— Звісно, — сказав він, — наші позиції досить певні. Річка, що перебуває під нашим обстрілом, — надійний захист. Проте, радянські траншеї надто тихі. Я категорично вимагаю від вас, панове, неослабної уваги. Ви маєте стежити за кожним кроком ворога. Наша дільниця вирішальна для цілого району. Ми — ключ фронту, прошу пам’ятати за це. Маємо підстави гадати, що радянські частини найближчим часом спробують ще раз переправитись через річку. Отже, жорстоким вогнем ми мусимо відповідати на кожну їхню спробу наблизитися до річки!

Зіркі спостерігачі, змінюючи один одного, стежили за найменшими рухами в радянських траншеях. Але вони не могли нічого помітити. Траншеї провадили лише повільну перестрілку, що нагадувала стрілянину з обов’язку. Просторінь між радянськими траншеями і берегом річки лишалась пустою: низькі кущі, трава, пісок, — от і все. Спостерігачі гарантували, що не тільки людину, — навіть зайця вони помітили б на цій рівній площині.

Спостерігачі гарантували безпеку: протягом усього часу жодна людина з радянських траншей навіть не зробила спроби наблизитися до річки. Правда, стежити за тим берегом уночі було значно важче. Але прожектори, що освітлювали своїм тремтячим промінням берег, дозволяли так само бачити всю територію. Просторінь між радянськими траншеями і берегом була мертва. Останніми днями тут зникли навіть ховрахи, за рухами яких любили стежити спостерігачі. Ховрахи зникли — мабуть, перелякані стрільбою.

І ще одне щодня записували спостерігачі в своїх журналах: річка помітно міліла. Вона не ставала вужча, але вода трохи спадала, і східний берег ставав трохи вищий. Трохи, всього може на півметра, але спостерігачі акуратно відзначали й це. Звісно, таке явище нічим не загрожувало, річка тут була досить глибока, і переправлятися через неї вбрід все одно було б божевіллям.

Ранком одного дня спостерігачі помітили цікаве явище: на східному березі річки утворилося два джерела. Вони були над самою водою — і з них стікали в річку вузенькі струмені чистої, прозорої пінястої води. Дивно, — обидва джерела були безумовно гарячими, від них здіймалася пара, вода в річці під ними мутилася і ніби закипала сама. Спостерігачі записали це в журнал, черговий офіцер доповів про це полковникові Ніцбергу, як про дуже цікаве природне явище.

Полковник подивився в бінокль: дійсно, на тому березі було два джерела, яких раніше ніхто не бачив.

— І пара здіймається, — зацікавлено проговорив полковник Ніцберг. — Мабуть — мінеральні джерела. Ніколи не чув, щоб у цій місцевості були мінеральні джерела, та ще й гарячі!

Проте, все це було байдуже йому, як командувачеві дільниці. Джерело, — хай буде джерело. І полковник Ніцберг узявся до інших справ.

Але через півгодини до нього прибіг стривожений черговий офіцер:

— Пане полковнику, — доповів він, — ті джерела не гарячі, а навпаки — дуже холодні!

Полковник уважно поглянув на нього:

— Друже мій, — сказав він саркастично, — скільки коньяку ви сьогодні випили? Яке мені діло до того, гарячі ті джерела чи холодні?

Але офіцер не вгавав:

— Пане полковнику, вони надто холодні. Коло них утворюється лід.

Полковник широко усміхнувся.

— Подайте рапорт про хворобу! Мій друже, це іноді трапляється. Сьогодні така спека, а ви ще випили коньяку. Отже, вам і маряться всякі дивні речі. В Африці це зветься міраж, чи як?

— Пане полковнику, я не жартую, я не п’яний, і спека тут ні при чому. Я цілком відповідаю за свої слова. Від джерел здіймається пара, а навколо них, на річці, утворюється плівка льоду. Будь ласка, погляньте самі.

— Тільки для того, щоб посадити вас на гауптвахту за недоречні жарти? Гаразд, ходім. Покажіть мені ваш лід у цю спеку!

Полковник Ніцберг пройшов до спостережного пункту, поглянув у бінокль, — і остовпів: офіцер говорив правду. Усмішка збігла з його обличчя, полковник здивовано протер очі. Так, це була зовсім неймовірна історія!

На власні очі полковник Ніцберг бачив дві вузенькі струминки джерел, що повільно стікали вниз до річки. Над струминками була легка пара, як буває з струменями гарячої води. Така сама пара, тільки густіша й більша, була над водою річки в тому місці, де в неї впадали струминки. Все це було зрозуміло: гаряче мінеральне джерело, і все. Але…

Але навколо струменів, скільки дозволяла бачити густа пара, по воді річки простягалася блискуча тоненька плівка льоду. Плівка блищала під жагучим промінням сонця, але не танула. А може й танула, але утворювалась знову. Головне — вона була тут, та льодова плівка, вона утворювалася ніби з гарячих струменів джерел, одягнених парою. Дивно, безглуздо, неможливо, — але факт. Полковник ще раз, як колись у дитинстві, щипнув себе за руку: може, це сон, може, йому сниться і джерело, і пара, і лід у спеку? Ні, він не спав, він навіть трохи скрикнув від болю. Так, усе це дійсність. Але — що ж воно означає?

Може, — це щось від більшовиків? Полковник тривожно поглянув на східний берег: ні, там усе було так само пусто, як і раніше. Ті самі кущі, трава, пісок. Жодної живої істоти; далеко, так — за кілометр, помітні радянські траншеї. Що ж це значить?

Полковник не міг нічого вирішити. Він поглянув ще раз на джерела: пара і лід, лід і пара…

— Ану, всипте по тих струменях із кулеметів, — сказав він.

Наказ передано було телефоном до найближчого кулеметного гнізда. Через півхвилини вода під джерелами завирувала, заклекотіла. Кулі розбили тоненьку льодову плівку, розкидали її блискучими скалками в повітрі, підкинули вгору веселі фонтанчики води. Кулеметна стрічка закінчилася. Полковник поглянув знов у бінокль: струмені бігли знов так само спокійно, над ними здіймалася пара, — і на воді знову утворювалася льодова плівка.

— Ні чорта не розумію!..

Полковник злісно сплюнув і повернувся назад. Його наздогнав черговий офіцер і запитав:

— Може, надіслати рапорт до штабу?

— Надсилайте рапорт до штабу, до чорта, до диявола, куди хочете! — розлютовано відповів полковник Ніцберг. — Я ні чорта тут не розумію. Я не звик бути учасником казкових подій!

Черговий офіцер все-таки рапорт надіслав. І лише через це ми маємо можливість так докладно розповісти про початок подій на річці Жлейці: рапорт чергового офіцера залишився в штабі, і його знайдено потім, коли розбирали архіви воєнних дій. Це — єдиний документ, написаний очевидцем першої появи таємничих струменів, «холодного окропу».

Є підстави думати, що такі самі випадки траплялися і по деяких інших місцях тієї дільниці фронту. Загадкові струмені виникли в кількох місцях водночас — і всюди вони викликали здивовання і нічого більше. Ніхто не міг здогадатися про їхню справжню роль.

День кінчався — і все лишалося таким самим, як було зранку. Ще кілька разів кулеметники обстріляли загадкову льодову плівку, кілька разів бризкали блискучі скалки льоду, і кілька разів знову затягалася вода навколо струменів такою ж самою тоненькою льодовою плівкою. Спостерігачі, що заступали чергувати на ніч, дістали суворий наказ — якнайпильніше стежити за радянським східним берегом.

Полковник Ніцберг міркував так:

— Що то за струмені — я не знаю. Проте, зайва обережність ніколи не пошкодить. Може, це якийсь більшовицький фокус!

Близько дванадцятої години ночі полковник вирішив ще раз піти подивитися на загадкові джерела. На спостережному пункті його зустрів черговий:

— Щойно хотів телефонувати вам, пане полковнику. Діється щось надзвичайне. Струмені стали більші, вони просто бушують. А головне — річка навколо них укривається кригою.

З першого ж погляду було помітно, як за цей час змінилося становище. Тихі струминки перетворилися на міцні потоки ніби гарячої води, що безперестанно парувала. Хмара білої пари знімалася над річкою. І прозора крига ввесь час ширилася на воді, ніби її щось витискувало з дна. Це не була вже тоненька плівка: товстий шар криги вкривав майже всю річку, освітлений блакитнуватими променями прожекторів. Крига в липні?.. Крига, що липневої ночі поступово заковує річку від берега до берега?..

Факт залишався фактом. Полковник Ніцберг дивився на це дивне видовище, нічого не розуміючи. Але раптом у нього майнула думка:

«Адже такий шар криги може легко витримати людей… Більшовики можуть переправитися річкою!..»

Він кинувся до телефона:

— Нещадний вогонь по кризі! Розбивати її ввесь час.

Але раніше, ніж він устиг закінчити наказ, з-за річки вдарили важкі постріли радянських гармат. З шаленим ревінням гримнули вибухи снарядів, що розривалися над бетонованими траншеями механізованої армії. Радянська важка артилерія почала обстріл. За ці кілька днів радянські артилеристи добре намацали позиції ворожої дільниці, і тепер снаряди влучали без промахів, руйнуючи окопи, траншеї, кулеметні гнізда і спостережні пункти.

— Вогонь!.. Вогонь!.. — ще раз вигукнув полковник, але вже забувши про таємничу кригу.

Він побачив далеко за берегом, там, де мали бути радянські окопи, важкі силуети танків, що поволі посувалися до річки.

— Вогонь по ворожих силах!..

— Єсть вогонь, — відповів глухий голос у трубці.

Всі звуки потонули в ревінні артилерійської стрільби: батареї механізованої армії почали і собі обстрілювати радянські позиції й танки, що невпинно посувалися до берега. Проте, полковник вже знов дивився не на танки: його увагу притягало дивне видовище.

Немов просто з-під землі на березі річки недалеко загадкових струменів — з’явилися червоноармійці. З ручними кулеметами, гранатами, гвинтівками — вони кинулися просто на кригу, що встигла вже скувати всю річку. А на їх місці виростали нові й нові групи, що теж кидалися на кригу і швидко бігли через річку, простуючи до ворожих позицій. Звідки вони бралися?.. Цього не можна було зрозуміти — але річка була вже вкрита незчислимою юрбою, що посувалася до ближчого берега.

Полковник дивився, забувши про все. Він забув навіть віддати якийсь наказ — так його приголомшило неймовірне народження червоноармійців просто з-під землі. Нарешті, він опанував себе:

— Вогонь по ворогові! — крикнув він у телефон.

Важкий снаряд розірвався на східному березі, піднявши велетенську чорну брилу землі з усяких уламків. Через кілька секунд, коли дим розвіявся, — полковник побачив ще дивнішу картину.

На тому березі було дві землі. Одна верхня, на якій росли кущі, трава, виднівся жовтий пісок. Але це був немов другий поверх землі, що лежав на невеликих щитах, укріплених на міцних підпорках, над справжньою поверхнею землі. І друга земля, що розкрила тепер після вибуху снаряда свій дах, справжня земля, по якій посувалися до річки незчисленні потоки червоноармійців.

Друга поверхня, справжня поверхня землі, була схована під штучним суцільним дахом, на якому художньо було відтворене все те, що було на справжній землі: кущі, трава, пісок, труп убитого коня…

Тепер полковник Ніцберг зрозумів: довгими ночами радянське військо непомітно, щит за щитом укривало поверхню землі на своєму березі між річкою та окопами другою, штучною поверхнею. Друга поверхня була на висоті трьох метрів над першою утворюючи над нею щось подібне до стелі. І між справжньою і штучною поверхнями землі радянське військо підійшло до самої річки, сконцентрувало сили, приготувало вирішальний наступ, що провадився тепер по загадковій кризі без мостів, без понтонів, без човнів…

Полковник стиснув кулаки: його одурили, як малу дитину! Адже він добре пам’ятав аналогічний випадок під час світової війни, коли німецьке військо під покриттям штучної поверхні землі цілком таким самим способом підійшло до самих англійських окопів і блискавичним ударом вибило англійців з їхніх траншей!

Важкий гуркіт гармат з цього берега трохи вщух: мабуть, радянська артилерія, пристрілявшись, примусила замовкнути батарею механізованої армії. І полковник Ніцберг почув крики червоноармійців, що штурмували окопи його дільниці:

— Ура!.. Ура!.. Ура!..

Короткі вибухи ручних гармат і такання кулеметів, оці довгі заливчасті вигуки «ура» — все це спліталося в одну дику непереносну какофонію бою. Полковник скоріше побачив, ніж почув, дзвінок телефона, що дрижав під ударами молоточка: хтось викликав. Полковник узяв трубку. Схвильований глухий голос кричав у трубці:

— Пане полковнику, пане полковнику! Першу лінію наших окопів захопили радянські солдати!.. Наступ триває, вони посуваються далі, до другої лінії… Наші солдати тікають! У мене немає засобів захищатися, артилерія замовкла…

Щось тріснуло в телефонній трубці, — і все стихло. Полковник ще тримав трубку в руці, коли раптом двері спостережного пункта відчинилися: на порозі показалося кілька червоноармійців. Передній держав у витягнутій вгору руці гранату, готовий кинути її. За ним видно було дуло ручного кулемета і кілька гвинтівок. Червоноармійці на секунду спинилися, але майже відразу перший з них вигукнув!

— Ну, негайно, руки вгору!

Полковник зрозумів ці слова, сказані чужою мовою.

Він побачив, як хутко підніс руки вгору черговий спостерігач. І тоді полковник, кинувши телефонну трубку на землю так, ніби вона пекла пальці, підніс і собі руки вгору, застигнувши в такому стані. Скляними очима він дивився на червоноармійця, який щось сказав своїм супутникам. Двоє червоноармійців вийшли наперед, наблизились до полковника Ніцберга і взяли його револьвер. Ще один червоноармієць відібрав револьвер у спостерігача.

Мабуть на обличчі полковника надто яскраво був виявлений страх, бо старший червоноармієць махнув рукою і сказав:

— От, перелякався!.. А це ж їхній офіцер, га?..

І знов полковник зрозумів. Він закивав головою, повторюючи:

— Офіцір!.. Офіцір!..

— Гаразд, гаразд, бачимо, — відповів червоноармієць.

Він знов щось сказав товаришам. Двоє з них сіли на стільці навпроти полковника і спостерігача, тримаючи гвинтівки напоготові. А старший вийшов з пункта, щоб за хвилину повернутися ще з одним червоноармійцем, який звернувся до полковника чистою німецькою мовою.

— Хто ви за чином?

— Командувач цієї дільниці, — з готовістю відповів полковник Ніцберг.

— Гаразд. Ходімо за мною до штабу. Тільки — попереджаю: не пробуйте навіть тікати. Мої товариші, що йдуть з нами, стріляють як справжні снайпери.

І вже виходячи з пункта, полковник насмілився запитати свого супутника, запитати про річ, що мучила його свідомість, що її розгадати він був безсилий.

— Що то, дозвольте спитати, що то за гаряча вода лилася в річку і утворювала кригу?.. Я не розумію… пара — і крига…

Червоноармієць поглянув на нього з усмішкою:

— Цього не можу сказати вам. Воєнна таємниця.

Полковник не чув, як один з червоноармійців, що прийшли до пункта першими, сказав другому:

— Диви, і справді цей, офіцер не розуміє, в чому справа.

— Ще б пак, — відгукнувся другий. — Де їм здогадатися, що це була рідка вуглекислота. І зовсім вона не гаряча, а, навпаки, холодна. Тому й заморозило річку, бо її виливали по захованих трубах в багатьох місцях. Саме вона й дозволила нам захопити їх!..

Полковник не чув його, але він і не запитував більше. Він ішов, похмуро дивлячись собі під ноги. Перестрілка вже затихла, тільки десь здалека доносилися окремі постріли і короткі вибухи ручних гранат: червоноармійці переслідували частину механізованої армії інтервентів, що в паніці тікала геть, відкриваючи широким проривом найвідповідальнішу дільницю фронту.

ІМ’ЯМ РАДИ МАТРОСЬКИХ ДЕПУТАТІВ

Для нашого оповідання ми використовуємо не коротенькі телеграфні повідомлення або навіть розповіді самовидців, що, як правило, розповідають багато зайвого і частенько вигаданого, а докладну доповідь адмірала Токіазі, командувача об’єднаного східноімперського флоту Тихого океану, що мав провадити великі блокувальні операції, запираючи всі виходи СРСР до Тихого океану. Адмірал Токіазі подав цю докладну доповідь морському міністрові — і вона залишилася в архівах міністерства, де її тепер легко можна знайти, щоб доповнити наше оповідання ще докладнішими відомостями про ці події, відомостями, прикладеними до основної доповіді.

Ескадра адмірала Токіазі, як ми вже сказали, блокувала виходи до Тихого океану. З часу нещасливої операції віце-адмірала Кавамурі… проте, нам доведеться трохи відхилитися убік від нашої основної теми і спинитися спочатку саме на цій операції, бо подробиці зустрічі експедиції адмірала Кавамурі з радянською морською обороною досі ще не були відомі широким колам читачів. Знов-таки, ми використаємо для цього ту ж доповідь адмірала Токіазі.

Морські велетні експедиції віце-адмірала Кавамурі, як відомо, зненацька і без будь-яких попереджень або оголошень війни наблизилися з океану до берегів Радянського Союзу. Добре знаючи, що СРСР не має великого морського флоту, який міг би вчинити опір, експедиція спинилася недалеко від берега і почала обстріл узбережжя з гармат. Важкі снаряди, як на учбовій стрільбі, перекривали у шаховому порядку узбережжя, здійснюючи добре складений і обміркований план командування, що мав закінчитися висадкою десанту.

Початок цієї операції проходив нібито добре. Щоправда, берегові оборонні форти радянського узбережжя у відповідь на цей напад почали і собі обстрілювати експедицію віце-адмірала Кавамурі. Проте, за невеличкий час ця стрільба з радянського берега припинилася. Цілком можливо, що важкі снаряди морських гармат ескадри зруйнували форти і примусили їх замовкнути. Можливо, трапилось щось інше. Але так чи так, — дредноути і крейсери експедиції почували себе в цілковитій безпеці. Що могло їм загрожувати? Віце-адмірал Кавамурі дав наказ: почати висадку десанту.

Тим несподіваніша для командування морського військового східноімперського флоту була дивна атака мінних глісерів. Так, так, хай читач не дивується, мінних морських глісерів. Нам можуть відповісти: адже глісер, човен, що рухається повітряним пропелером, цей стрибаючий човен, який нагадує водяні аеросани, не може рухатися по морю, бо перша-ліпша хвиля перекине його, розіб’є його пропелер.

Уявіть собі глісер без пропелера. Глісер, що рухається з допомогою струменів води, які викидає потужний насос, установлений всередині глісера замість мотора. Стійкий глісер, що робить на годину до ста кілометрів. Меткий повороткий човен, що мчить морем, як птах, і обстрілює ворога нормальними мінами Уайтхеда.

Водометні радянські глісери з’явилися несподівано для командування східноімперського флоту водночас і з півночі і з півдня. Спочатку ніхто на кораблях-велетнях навіть не звернув уваги на ці ледве помітні крапки, що з’явилися на морській поверхні. Командування було надто захоплене обстрілом берега та десантними операціями, що вже широко розгорнулися. Командування було надто певне щодо своєї безпеки і відчувало себе як… ну, скажімо, як у китайських водах.

Глісери спочатку йшли близько біля берега. Вони нагадували звичайні моторні човни, відрізняючись від них лише надзвичайною хуткістю. Додамо ще, що глісери зовсім не ховалися: вони безстрашно йшли під радянським морським військовим прапором. На їхніх кормах розвівалися червоні прапори з зірками, від яких розходилися промені.

Вартові нарешті помітили їх. Вони помітили і радянські прапори. Кажуть, що віце-адмірал Кавамурі, командувач експедиції, презирливо посміхнувся, коли йому доповіли про дивні моторні човни.

— Хм, — сказав він, — вітаю артилеристів з цікавою вправою. Розстріляти цих божевільних туристів!

Вже через кілька хвилин командування впевнилося, що віддати такий наказ було значно легше, ніж виконати його. «Туристи», глісери під радянським прапором, посувались так хутко, так несподівано змінювали курс, робили такі петлі й віражі, що влучити в них з гармати можна було лише випадково. Це було все одно, що стріляти з гвинтівки по спритних комахах.

Все командування морських велетнів вийшло на борт, озброєне морськими біноклями — дивитися на «цікаву артилерійську вправу», як назвав це віце-адмірал Кавамурі. Адже ніхто й не підозрював, який страшний ворог посувається на флот. Та й біноклі ще через кілька хвилин довелося кинути, бо глісери зовсім наблизилися до кораблів.

Першу міну помітив вартовий дредноута «Мікадо». Він, указуючи рукою на білий пінливий слід, який лишала на воді міна, закричав:

— Міна! Міна мчить на дредноут!

Та було пізно: адже дредноут стояв на місці. Через дві хвилини велетенський корабель ніби розламався на дві частини, випустивши зсередини димову хмару. Дредноут «Мікадо» більше не існував.

Глісер, випустивши першу міну, хутко повернув убік і почав наближатися до дальшого велетня. І лише тоді командування зрозуміло, що тут тхне не «цікавою вправою», а реальною небезпекою. Воно зрозуміло, нарешті, що то за «туристи» з’явилися перед кораблями. Про бомбардування узбережжя, про розгортання десантних операцій — забули зразу; всі гармати, від важких до дрібнокаліберних, — скерували свої дула на глісери, намагаючись влучити в них. Замість того, — глісери зірвали ще два кораблі.

Глісери крутилися навколо морських велетнів, як пустотливі дельфіни. Вони з’являлися то спереду, то ззаду; вони зникали з-під обстрілу, щоб дальшої хвилини виникнути знову під самим дулом гармати, яка перекидала свій важкий снаряд далеко за глісер. Командування флоту розгубилося: кораблі летіли в повітря один за одним, нагадуючи легендарну загибель ескадри адмірала Гакензена у Фінській затоці.

Нарешті віце-адмірал Кавамурі дав наказ:

— Розстрілюючи глісери, розгортатися й виходити в море. Курс — схід!

Щоправда, це означало просте втікання. Адже адмірал залишав на березі чимало десантних сил. Проте, — хто обвинувачуватиме його? Адже він намагався врятувати флот.

Ескадра повільно розгорталася, простуючи до океану. Розгорталися дредноути, крейсери, розгорталися порожні авіаматки, що випустили свої літаки перед тим на берег, розгорталися десантні кораблі, що частково вже встигли висадити на берег свій живий вантаж. Шалена стрілянина по глісерах продовжувалася, хоч і не так концентровано. Адже глісери з’являлися між морськими велетнями, — і в них не можна було стріляти, щоб не влучити в сусідній корабель. І кожна поява, кожне наближення якогось із глісерів давало в результаті знищення одного з морських велетнів східноімперського флоту.

— Кулемети! — зрештою вигукнув віце-адмірал Кавамурі. — Кулемети!

Він мав рацію: тільки кулеметами можна було боротися з атакою хутких і маленьких глісерів. Проте, — на борту дредноутів і крейсерів кулеметів не було, а десантні кораблі йшли переважно без своїх військових частин, що залишилися на березі. Кулеметів не було, — і глісери продовжували своє діло, маячачи поміж кораблів.

Все це закінчилося так само швидко й несподівано, як і почалося. Слід гадати, що невеликі глісери вичерпали запас своїх мін; адже кожен з них ніяк не міг мати мін більше як три. З блискавичною хуткістю глісери почали віддалятися від решти жовтоімперської експедиції, несучись на південь і північ, у тому самому напрямі, звідки вони з’явилися. Віце-адмірал Кавамурі міг вільно зітхнути, — але що в нього залишилося?

Три чверті експедиції було знищено. П’ять чи шість кораблів, які тікали до океану — ось усе, що лишилося під прапором віце-адмірала Кавамурі. Решта пішла на дно. Тільки уламки, які пливли по бурхливих морських хвилях, свідчили, що лише півгодини тому тут була непереможна десантна експедиція східноімперського військового флоту…

Тепер, з’ясувавши подробиці тієї події, що примусила звернути на себе увагу газет цілого світу, ми можемо повернутися до нашої основної теми.

З часу поразки експедиції віце-адмірала Кавамурі, — східноімперська ескадра не наближалась більше до берегів Радянського Союзу, несучи головно блокувальну службу і відрізаючи його морські шляхи. Як усім було відомо, СРСР не мав військового флоту такого розміру, який міг би наважитися вийти на відвертий морський бій з східноімперськими велетнями під орудою адмірала Токіазі. Щодо цього — служба інформації східноімперського морського міністерства була поставлена досить добре.

Отже, блокувальні операції ескадри адмірала Токіазі мали характер майже учбовий. Кораблі займали свої позиції, ліниво погойдуючись на хвилях. Єдина категорія моряків мала деяке навантаження — це денні спостерігачі, що, вартуючи, уважно оглядали обрій, даремно намагаючись помітити щось підозріле. Проте, все це робилося найбільше просто для того, щоб виконати накази. Кожному — від самого адмірала і до останнього матроса, — було ясно, що жоден радянський корабель не з’явиться тут, не піде сюди шукати своєї загибелі.

Після подій на дредноуті «Макура», команда якого повстала і під червоним прапором повела свій корабель до портів Радянського Союзу, командування якнайуважніше стежило за настроями моряків. Проте, дредноут «Макура» був у складі східної частини ескадри, де, як відомо, дисципліна була не така міцна, як у західній частині, уславленій залізним порядком. І все-таки — адмірал Токіазі покладав великі надії на свою політичну службу, що систематично подавала йому відомості про кожну команду.

Так чи інакше, ескадра чітко проробляла всі маневри, скеровані на те, щоб не пропустити без огляду жодного корабля, який ішов з заходу на схід і з сходу на захід. Того ранку один з крейсерів затримав підозріле чілійське судно; але капітан того судна довів своїми документами, що він пливе в Дамбург, з торговельною метою. На тому мали за всіма ознаками і закінчитися події цілого дня.

Ескадра витяглася довгою лінією з півдня на північ. Адмірал Токіазі тільки що мав розмову з портом Охасі, де забирала вугілля частина його ескадри, яка мала замінити чотири кораблі з непевною, за відомостями політичної служби, командою. Адмірал Токіазі з’ясував усе, що його цікавило, і задоволено повернувся до своєї каюти на флагманському дредноуті «Принц».

В той самий час вартовий на крейсері «Самурай», втомлений довгою вартою, що вже підходила до кінця, вилаявся крізь зуби і покинув дивитися на обрій.

— Чорти його знають, на кого ми тут чекаємо! — пробурмотів він і, порушуючи суворі накази, злісно плюнув униз.

Свіжий вітрець переніс плювок із щогли, з якої дивився на східний обрій вартовий, на західний бік корабля. Вартовий ліниво простежив за його падінням, подивився, як біла плямка зникла за бортом, — і здригнувся. Йому привиділося, ніби далеко в морі він побачив перископ підводного човна. Перископ ніби блиснув і зник під водою.

Вартовий протер очі: звідки тут міг узятися підводний човен?.. За статутом — він мав повідомити про це вартового офіцера; проте, він був певен, що з цього глузуватимуть. І вартовий промовчав, почавши знову придивлятися на схід і лише зрідка зацікавлено поглядаючи на захід: а може, ще що-небудь примариться?..

Цілком можливо, що саме з цієї причини дальші події розгорнулися так несподівано хутко.

В цілковитій тиші раптом пролунав громовий вибух. Велетенський смерч вихватився з води, укривши собою місце, де перед тим стояв крейсер «Самурай». Це було так несподівано, що все живе на крейсерах і дредноутах завмерло, остовпіло, приголомшене вибухом. Смерч кілька секунд простояв у повітрі і, повільно розширюючись, упав. Крейсер «Самурай» ніби розламався на дві половини; його корма і ніс піднялися високо над водою, щогли, нахилені одна до одної, зійшлися над високою хвилею, що зростала посередині.

І зразу по тому обидві половини крейсера стали поринати так, ніби їх тягла вниз чиясь велетенська рука. Команда не встигла спустити жодного човна; обертаючись навколо своєї загальної осі, — крейсер зник під зеленою поверхнею води, залишивши по собі великий вир, укритий сивим шумовинням.

Майнула чиясь голова, виплеснулися чиїсь руки, але могутній вир поглинув усе.

І ще не встиг ніхто розкрити рота, щоб сказати щось, як новий вибух струснув повітря: ще один смерч укрив крейсер «Арита», що стояв на відстані півтора кілометра від загинулого «Самурая». Повторювалося таке ж жахливе видовище, з тією лише відмінністю, що «Арита» не розламався на дві частини: вибухом йому відірвало корму. Крейсер похитнувся, глибоко копнув хвилю носом і повільно перекинувся спочатку на бік, а потім і зовсім кілем угору. Немов ковзаючи по невидимій горці, він по косій лінії пішов під воду.

Все. Неймовірна, непереносна тиша лягла на кораблі ескадри адмірала Токіазі. Тільки важко шуміли великі хвилі, що їх породив вир.

Адмірал Токіазі, здається, вперше за своє життя розгубився. Він двічі набирав грудьми повітря, щоб віддати якийсь рішучий наказ, і спинився: що наказати, що зробити? Зрештою він почав:

— Радіом по ескадрі…

І не скінчив: до нього прожогом біг черговий радіотелеграфіст, тримаючи в руці вузенький клаптик паперу. Порушуючи всі статті положення про службу на флагманському кораблі, радист кинувся просто до адмірала і подав йому безпосередньо папірець.

— Телеграма з підводного човна «Тритон», — ледве переводячи дух, доповів він.

Адмірал підніс папірця до очей, прочитав кілька слів. Рука його здригнула: ні, це неможливо, це якийсь кошмар! Але самозаписувальний прилад чітко вибив на папері слова, що складали дивну депешу:

«Флагманський дредноут «Принц», адміралові Токіазі. Пропонується вам негайно здатися, викинувши за цілу ескадру на вашій головній щоглі білий прапор. В іншому разі кораблі вашої ескадри будуть висаджені у повітря, як зроблено це з «Самураєм» і «Арита». Мінні апарати наведені на кораблі вашої ескадри. Даємо на відповідь двадцяту хвилин. Протягом цього часу ви не маєте права рушити, — кожне судно, що сунеться з місця, буде негайно знищене. Рада матроських депутатів флотилії підводних човнів колишньої східноімперської ескадри».

Це скидалося б на дикий жарт божевільного, якби зовсім недалеко не розходилися по воді сліди загинулих кораблів. Адмірал опустив руку з папірцем униз. Він оглянувся навкруги. Погляди всіх офіцерів, усіх матросів були скеровані на нього, — запитливі, нерозуміючі погляди. Радист застиг на місці, чекаючи на розпорядження. Нарешті адмірал Токіазі гордо випростався: гоноровита кров багатьох поколінь славетних самураїв підказала йому рішення.

— Радіом усій ескадрі, — спокійно й холодно промовив він. — Радіом усій ескадрі: на нас робить напад зграя бандитів, що захопила кілька підводних човнів нашої ж ескадри. Вони загрожують зірвати кожен наш корабель, що зрушить з місця. Вони вимагають здатися протягом двадцяти хвилин їхній бандитській раді депутатів. Матроси славного східноімперського флоту! Східноімперські моряки! Кров старої великої Східної Імперії кличе вас розтрощити бандитську зграю. Вогонь по підводних човнах! До перемоги!

Слова адмірала пролунали в цілковитій тиші. Радист, що стенографував наказ, кинувся до радіорубки. Адмірал гордо й повільно піднявся на капітанський місток «Принца». Він чекав зрушення своєї ескадри, початку артилерійського обстрілу підводних човнів: виконуючи його наказ, до артилерійських панцерованих веж «Принца» вже надіслано відповідне розпорядження.

Минали довгі затяжні секунди — вежі не поверталися, дула велетенських гармат лишалися застиглими…

Адмірал озирнувся: до нього швидко наближався капітан «Принца», Саіто. Обличчя його було бліде, ліва щока помітно тіпалася. Капітан приклав руку до козирка і доповів, трудно вимовляючи слова:

— Команда відмовляється виконувати наказ. Артилеристи замкнулися по вежах.

Адмірал Токіазі відчув, як гаряча кров ударила йому в мозок. Запально він відповів:

— Кулемети! Вогонь по бунтарях!

— Морська піхота захопила крюйскамеру і вимагає, щоб офіцери здали зброю. Офіцерів замкнено в кают-компанії.

— Наказ моїм морякам: вогонь по піхоті! — так само запально знов розпорядився адмірал.

Замість відповіді — капітан Саіто мовчки вказав адміралові рукою вниз на палубу. На них знизу дивилися холодні дула кулеметів і морських карабінів. Загін піхоти, змішаний з матросами, обложив капітанський місток, заганяючи нагору офіцерів дредноута. Адмірал схопив обома руками поручень містка. Він бачив, як з юрби матросів вийшов високий чоловік з нашивками боцмана. Чоловік зробив кілька кроків до містка і чітко, голосно проговорив:

— Нічого думати, пане адмірале. Або ви зразу здаєтесь нам, або ми відкриваємо вогонь з кулеметів. Життя ваших офіцерів у ваших руках. Хвилину на відповідь!

Його слова лунали ще в повітрі, коли адмірал схопився за кишеню, де лежав його браунінг. Проте, — тремтяча рука капітана затримала його. Капітан Саіто тихо проговорив:

— Адмірале, ми безсилі…

Ще раз озирнувся навкруги адмірал Токіазі. Він побачив, як бліді офіцери, не чекаючи на його наказ, витягали зброю, готові покласти її на підлогу. Зіркі погляди знизу стежили за кожним їхнім рухом.

Адмірал підійшов до поручнів ближче. Він драматичним жестом вихопив з ножен свій кортик й блиснув його сталлю в променях сонця. Звучким рухом адмірал Токіазі переламав його об поручні і кинув за борт. Потім він чітко сказав:

— Прошу забезпечити всьому офіцерському складові вільний поворіт додому, — і хутким рухом підніс до скроні свій браунінг.

Пролунав постріл, але куля полетіла вбік. Один з офіцерів штовхнув адмірала і вихопив браунінг, кинувши його вниз.

І тоді адмірал згадав, що він не виконав свого шляхетного обов’язку, обов’язку перед великою Східною Імперією, перед своєю самурайською кров’ю. Швидко озирнувшись навколо себе, він вихопив у офіцера, який стояв поруч з ним, його шаблю і підніс її ручкою вгору і лезом до свого тіла. Вільною рукою він розстебнув ґудзики свого мундира і, вигукнувши щось незрозуміле, натиснув шаблю, намагаючись розрізати свій живіт. Але перед його очима майнуло зразу кілька рук. Ці руки в рукавах з золотими нашивками вихопили в нього шаблю. Тихий, проте розлютований голос проговорив біля нього:

— Ви загубите нас, вони розірвуть нас на шматки!..

Адмірал Токіазі озирнувся, ледве тримаючись на ногах.

Його офіцери заважають йому шляхетно закінчити своє життя? Хто насмілюється робити це?..

Але офіцери як один відвертали свої погляди від нього.

Знизу піднімалися матроси — з холодними, ворожими обличчями. Вони, наказавши піднести руки вгору, обшукували офіцерів, відбираючи зброю і зводячи полонених униз до кают-компанії. Голосні радісні вигуки залунали з палуби:

— Хай живе Революція! Хай живе Рада матроських депутатів!

На височину головної щогли хутко піднімався червоний прапор.

Адмірал ішов по палубі, низько опустивши голову і машинально застібаючи ґудзики мундира. Але перед східцями, що вели до кают-компанії, він раптом підвів голову і з прихованою надією поглянув убік: звідкись пролунали постріли з рушниць, сухо зататакав кулемет.

Недалеко, метрів за півтораста, стояв крейсер «Міцо». Постріли лунали звідти. І адмірал побачив, як по його щоглі так само піднімався червоний прапор; побачив, як з капітанського містка впали дві постаті офіцерів, розмахуючи в повітрі руками. Низенький матрос з карабіном, що йшов поруч адмірала, весело сказав:

— Ач, як полетіли! Хай не пробують опиратися нашій владі!

Адмірал знову схилив голову — і вже не підводив її.

Через п’ятнадцять хвилин з води з’явилися щогли підводних човнів. Мокрі, як дельфіни, загойдалися на хвилях їхні спини, розкрилися люки. Звідти вистрибнули постаті матросів і привітливо замахали руками. Їх зустріли радісні вітальні вигуки з дредноутів і крейсерів, зустріли червоні прапори на щоглах.

Радіо з «Принца» пересилало:

«По всіх кораблях ескадри. Негайно надсилайте по десять делегатів до «Принца» на засідання Ради ескадри, що обиратиме виконавчий комітет. Негайно надсилайте делегатів».

У синьому вечірньому присмерку на захід посувалися важкі силуети дредноутів і крейсерів. Ескадра під червоними прапорами посувалася до недалеких берегів Радянського Союзу, — створювати великий військовий флот СРСР. Черговий член виконавчого комітету ради матроських депутатів ескадри сидів у каюті адмірала Токіазі і перевіряв востаннє відозву ескадри до всіх матросів, до всіх солдатів. І через півгодини радіоприймачі всіх кораблів в океані, приймачі по різних країнах світу, приймальні станції телеграфних агентств здивовано приймали нечувану депешу, не вірячи своїм очам, тремтячими руками записуючи слова, що їх пересилав потужний радіопередавальник дредноута «Принц».

«Всім! Всім! Всім! Усім матросам кораблів, що пливуть і стоять. Усім солдатам, які перебувають по фронтах або чекають, що їх туди пошлють, усім пролетарям, усім трудящим! Пролетарі всіх країн, єднайтеся! Слухайте відозву виконавчого комітету Ради матроських депутатів тихоокеанського революційного флоту. Сьогодні о 2 годині дня влада і командування ескадри перейшли до рук Ради матроських депутатів. Ескадра обговорила програму своїх дій і вирішила пливти до Радянського Союзу, до своєї соціалістичної батьківщини. Всіх офіцерів ескадри обеззброєно і надіслано до Східної Імперії, де вони зможуть розповісти подробиці революції у флоті. Революційна ескадра ухвалила надалі називатися ім’ям III Інтернаціоналу. Від імени всіх матросів виконавчий комітет закликає всіх моряків, всіх солдатів негайно повернути свою зброю проти офіцерів, брати владу у свої руки, обирати ради матроських і солдатських депутатів. До революції, товариші! За владу Рад по всіх країнах земної кулі! Хай живе великий Радянський Союз, до якого приєднаються всі національні радянські республіки земної кулі! Хай живе всесвітня революція! Виконавчий Комітет Ради матроських депутатів тихоокеанського революційного флоту імени III Інтернаціоналу».

ПАМ’ЯТНИК КОМІСАРА БАБИЦЬКОГО

Руда скуйовджена голова комісара Фімки Бабицького була здібна на найнесподіваніші і найнеймовірніші вигадки. Звичайно неповороткий і лінкуватий Фімка перетворювався іноді на спритну, моторну і винахідливу людину.

— Чорт на Фімку наїхав! — говорили тоді його товариші.

Але майже завжди несподівана вигадка Фімки захоплювала їх, і вони, лаючись за звичкою, допомагали Бабицькому. А коли справа закінчувалась, то всі якось відразу розуміли, що інший вихід винайти було просто не можна. Сам Фімка відразу після того якось опускався і знов робився повільним і лінкуватим.

Про свої справи Фімка не любив згадувати.

— Та нічого ж не було, справді. Ну, зробив дещо, ну, вигадав. Треба було — і гаразд.

— Ні, ти скажи, як ти додумався? Напоїв кулемети пивом, чорт!

— Ну, й гаразд! Напоїв, і все. Та ідіть ви!..

Фімка повертався на ліжку носом до стінки і замовкав остаточно.

Весела новина про Фімчині п’яні кулемети дійшла навіть до штабу. Всі розповідали один одному цю цікаву історію.

Напередодні кінний взвод, що заскочив з лісу в тил білим, відбив у ворога пожежну бочку, в якій, як виявилося, було пиво. Бочку урочисто привезли до штабу і вирішили ранком роздати пиво по взводах. Але ранком почалася перестрілка, білі сунули в атаку. У наших кулеметників не вистачало води в кулеметних кожухах, найближчі криниці були порожні. Становище перетворювалося на загрозливе.

І тоді, як і чимало разів раніше, вихід знайшов саме Фімка. Він узяв відра, витяг з бочки дерев’яну паличку-затичку, налив у відра пінясте пиво і надіслав людей з відрами до кулеметів:

— Наливай замість води! Воно холодне!

З отворів кулеметних кожухів здіймався гіркуватий гарячий пивний запах; пиво пінилося на землі, розлите біля кулеметів.

Та кулемети працювали з пивом не гірше, ніж з водою Атака була відбита, але бійці не одержали пива по взводах. Рештки його після бою випили кулеметники. Тільки й усього.

Цього разу позиція полка була особливо відповідальна. Широке шосе від міста до міста проходило повз великий фольварок Дубки. Праворуч місцевість переходила у болото, ліворуч розкинувся великий ліс. Самий лише фольварок стояв на рівному місці, як сторож шляху. Цегляні склепи, кам’яні будівлі були напівзруйновані, верхня частина великого будинку знесена снарядами. Вціліла тільки стара дзвіниця невеличкої церкви, складена з міцного сірого каменю.

Фімка Бабицький не раз лазив на дзвіницю, шукав там чогось, винюхував, виглядував.

— Розумієш, люблю я такі руїни, — з’ясовував він товаришам. — Обов’язково знайдеш що-небудь цікаве. Ти подивись: їй не менш від сотні років, цій дзвіниці. І стоїть! От будували колись: стіни майже два метри завтовшки!

Позиція полка в Дубках як корком затикала наступ білим. Фронт спинився тут з тиждень тому, кулемети Червоної армії міцно вперлися своїми дулами на південь. Взяти Дубки з боку білих звичайною атакою було неможливо. І білі готувались до серйозної концентрованої атаки панцерниками, підтягували силу. Нам треба було готуватися так само.

Але якось несподівано з’ясувалось, що не вистачає снарядів. Сподіватися на артилерійський захист не можна було, аж доки не підвезуть снаряди. А без артилерії позиція в Дубках ставала відразу слабкою. Одна справжня атака — і доведеться відступати.

Увечері розвідачі принесли відомості про те, що до білих підійшли панцерники. Стало ясно: через день-два буде атака, яку ми, звісно, не спинимо самими кулеметами.

Становище дедалі серйознішало. Небезпека присунулася зовсім близько. І що було особливо дивним, — Фімка Бабицький знов поліз на дзвіницю, озброївшись сокирою і залізною палицею.

А ранком комісар Бабицький взяв коня й поскакав до міста, до штабу дивізії. Про мету його поїздки не знав ніхто: Фімка не любив нічого з’ясовувати, аж поки справа не вирішалася, принаймні — для нього самого.

У штабі Фімка відшукав начдива і заперся з ним в його кабінеті. Через півгодини начдив викликав до себе дивізійного інженера. А ще через дві години з міста виїхали в напрямку до Дубків кілька тачанок, навантажених плоскими дерев’яними ящиками. Фімка з інженером перегнали тачанки на півшляху і галопом примчались до Дубків.

Кашкет ледве тримався на скуйовджених рудих кучерях Фімки. Збуджений, він щось гаряче доводив інженерові. Вони вдвох піднялися на дзвіницю і лишалися там, аж доки під’їхали тачанки; потім вони, знов-таки вдвох, рушили до кімнати Фімки.

На термінову секретну нараду був запрошений командир полку. Він довго слухав збудженого комісара. Не погоджуючись, він вперто хитав головою, потім зняв кашкета, поклав його на стіл і нервово потер собі лоб.

— Фімко, ти ж загинеш! — сказав він впевнено.

Бабицький махнув рукою:

— Про це не турбуйсь. Я з полум’я вистрибну, не те що звідси. Ти ось краще допоможи мені знайти точку. Ви з інженером обидва добре знаєте дислокацію. А тут треба робити все точно, інакше провалиться справа. Куди і що саме вони будуть тут ставити?

На столі лежав рівний квадрат паперу, ввесь перекреслений нервовими рухами олівця. Інженер подивився на папір, на Фімку, — і з повагою сказав:

— Смілива ви людина, товаришу Бабицький. Я, відверто кажучи, не спромігся б…

Командир полку ще раз нерішуче вимовив:

— Ех, Фімка, погана справа!..

— Та ну вас! — роздратовано вигукнув Бабицький. — Ще тут з вами витрачати час на розмови! Адже мені доведеться самому все побачити. Треба знати, з чого починати. Я начдиву доповів, він погодився, що саме так буде, як я кажу. А ви хочете, щоб я сперечався ще з вами?..

— Та не сперечався, а…

— Ну, гаразд. Давай так: чи знайдеш ти інший вихід? Адже снаряди будуть не раніше як через два дні.

Командир полку мовчав. І Фімка переможно підвів голову:

— Давай краще розмітку робити. Скільки точок ми маємо, товаришу інженер?

Вночі в Дубках закипіла дивна робота. Мовчазні зосереджені сапери по різних місцях викопували глибокі ями. Від ям ішли вузенькі рівчаки. Дерник з рівчаків знімався рівними шматками і складався тут-таки, травою вниз.

Сапери копали ями в різних місцях — на майдані, біля складів, біля центрального будинку, де розмістився у кількох вцілілих кімнатах штаб. Рівчаки від кожної ями сходилися всі до одного центру — до старої дзвіниці. Три чоловіки — Фімка Бабицький, інженер і командир полку — ходили вздовж рівчаків, вимірювали, підраховували.

Потім в ями укладали привезені на тачанках довгасті дерев’яні ящички. Їх клали до ям в строгому порядку, коло них обережно встановлювали малесенькі апарати в футлярах. Чорний дріт простягнувся від ям рівчаками і зазміївся до дзвіниці. Потім ями засипали, поклали на них назад дерник, утрамбувавши перед тим землю. Густа трава дернику прикрила й рівчаки.

Біля дзвіниці дроти з’єднувалися, зникали у вибитій між камінням щілині і проходили всередину дзвіниці.

Фімка обережно піднявся східцями на другий поверх. Тут він підійшов до вкритої цвіллю стіни і засунув у щілину залізну палицю. Кілька каменів стіни важко повернулися. Фімка, спинившись у вузькому проході, запросив інженера і командира полку:

— Заходьте, будь ласка. Мій кабінет. Винайдено, щоправда, не мною, але відкрив цей кабінет я сам. Ну, дайош панцерники! Що скажете, товариші?..

Товариші оглядалися у тісній маленькій кімнатці, яку освітлював принесений Фімкою ліхтар. Малесенька — тільки лягти можна — кам’яна кімнатка з вузенькими щілинами-віконцями, звідки дув холодний нічний вітер.

— Погано хіба? Ну, починаємо працювати!

Атака й справді почалася на світанку. Підтримані панцерниками білі розгорнули широкий наступ. Стало явно, що Дубки відстояти не можна. З штабу прийшло розпорядження:

«Повільно відступати вздовж шосе, залишаючи Дубки противникові».

Частина відступала у строгому порядку, з’єднуючись щільним потоком на шосе і відходячи вздовж лісу.

Відступ, повільний і обережний, тривав увесь день, поки бійці відійшли до заздалегідь приготованих за шість кілометрів укріплень.

Білі мали завдання захопити Дубки лише як вихідну позицію. Звідси шлях був вільний, і тимчасові укріплення в шість кілометрів не важко було захопити й потім. Панцерники пройшли фольварок, проїхали на кілометр-два вздовж шосе — і повернулися назад на ночівлю: сутеніло. Машини розташувалися у дворі фольварку. За ними рівним чотирикутником вишикувалися зарядні ящики легкої артилерії. Праворуч, ближче до болота, зупинилися тридюймовки.

Штаб зайняв кімнати центрального будинку, де ще минулої ночі стояв штаб червоних.

Вартові піднялися на дзвіницю: солдати підіймалися скрипучими східцями, стукаючи прикладами й чобітьми.

До ночі в Дубки стягувалися обози. Червоні мовчали: лише зрідка здіймалася стрілянина з гвинтівок.

Ніч прийшла у вогкому тумані, який вкрив землю від місяця й зірок. У Дубках стояла тривожна тиша позиційної ночі. Насторожений сон охопив фольварок. Не спали лише вартові. І ще не спав той, присутність кого ніхто не підозрював у кам’яній стіні старої дзвіниці, хто лежав у вузькій і тісній кімнатці, стежачи за стрілкою годинника, на маленькому циферблаті якого ледве помітно блимали зеленуватим світлом цифри.

Фімка чекав заздалегідь вирахованого моменту. Близько його голови стояв холодний ящик акумулятора. Проводи акумулятора з’єднувалися на розподільній дошці, на якій намацувались тверді кістяні кнопки.

Стрілка годинника рухалась дуже повільно. Фімка здригував, час від часу його трусило, наче від нападу пропасниці.

Нарешті стрілка годинника торкнулася цифри 2, яка холодно сяяла в темряві. Похололим пальцем Фімка натиснув одну з кнопок. І за мить пролунав оглушливий гуркіт вибуху у західній частині Дубків. На секунду Фімка побачив у світлі, яке яскраво виблиснуло крізь вузенькі віконця, свою руку, що лежала на дошці. І відразу світло зникло; приголомшене вухо Фімки все ж таки чуло вигуки і гуркіт: то падало викинуте вибухом каміння.

Тоді Бабицький натиснув дальшу кнопку. Знов гуркіт вибуху приголомшив його. Фімка відчув, як затремтіла кам’яна підлога, на якій він лежав. І водночас він почув, як повз потайні двері, стукаючи чобітьми, пробігали вниз східцями вартові, що були нагорі, на дзвіниці. Вони злякались чогось, вони тікали. Чого вони злякалися?

І раптом у Фімки майнула думка, що стара дзвіниця може впасти, зруйнуватися від вибухів, він не встигне включити всі проводи. Ця думка сповнила його люттю.

Не гаючи жодної секунди, не думаючи ні про що, Фімка натиснув одну за одною всі кнопки на дошці. Небувалий гуркіт кількох фугасів, що зірвалися разом, вже не дійшов до свідомості Фімки. Підлога затремтіла сильніше щось вдарило його по голові.

В останньому проблиску свідомості Фімка відчув, що підлога під ним зникає і сам він кудись летить.

Потім все змішалося.

Контратака червоних, яка почалася після першого ж вибуху, не зустріла опору. Білі частини шалено тікали від Дубків, звідки все загрозливіше лунав гуркіт вибухів, гуркіт руйнації. Білі тікали в паніці, в розпачі, лишаючи все, що не загинуло під час вибухів.

Червоноармійці наступали, — але перед ними вже не було противника. Вони наступали, вони бігли просто до будівель Дубків, які горіли яскравим полум’ям. Палало все. Все змішалося — і панцерники, що кілька годин тому вишикувалися тут, і тачанки, і будівлі.

Але командир полку дивився не на тачанки, не на панцерники, не на гармати, які стояли у дворі, освітлювані тремтячим промінням пожежі. Широко відкритими очима він дивився туди, де раніше стояла дзвіниця і де тепер замість неї стирчали безладні руїни.

Десь далеко з південного боку лунали постріли; навколо червоноармійці боролися з полум’ям, не даючи йому дійти до панцерників, які безпорадно лежали, перекинуті вибухами. А командир полку все дивився на руїни старої дзвіниці, що поховали під собою руду скуйовджену голову комісара Фімки Бабицького.

Дубки залишилися в наших руках — і звідси, від місця пам’ятника Фімки Бабицького, почався південно-східний наступ Червоної армії, який вирішив остаточну долю цієї дільниці фронту.