На цій дільниці фронту дощ ішов уже третю добу безперестанно. Він укрив увесь горизонт скляною сіткою крапель, що падали й падали без кінця з мокрого сірого неба. Дощ наповнив водою окопи, дощ пройняв найглибші траншеї, дощ перетворив шинелі й чоботи солдатів на кисіль. В окопах не можна було ні сидіти, ні лежати. Холодні струмені води бігли вздовж них, стікаючись на перехрестях, утворюючи глибокі калюжі. А дощ усе йшов.
Він не дозволяв навіть розгорнути газовий наступ, — і важкі бомби з уславленим новим смертоносним газом «кольритом» лежали без руху.
Командування цієї дільниці дуже боялося можливого наступу Червоної армії. Воно розраховувало так:
— Така година звична для радянського війська. Воно може почати атаку і посіяти паніку серед деморалізованих дощем і холодом солдатів. Треба бути напоготові!
Отже позиції були готові зустрінути можливу атаку. А що радянські частини не починали атаки, то це здавалося ще загрозливішим — виходить, стягають сили, вичікують слушного моменту.
Головну увагу командування дільниці звернуло на кулеметні гнізда, вважаючи їх, як доводили всі правила сучасної тактики, за найвідповідальніші пункти оборони. Саме кулемети мали зустрінути стальним дощем майбутню атаку. Саме кулеметні гнізда мали бути опірними пунктами захисту позицій від нападу ворога.
За найвідповідальніші гнізда командування вважало гнізда номер 14 і 16, висунені вперед, розташовані серед кущів і добре замасковані. Сюди призначалися найдосвідченіші кулеметники, краса і гордість цілої частини. Командири гнізд Пітер Бек і Фрідріх Ертель, спостерігачі Вільгельм Крайц і Густав Дерінг — прізвища, відомі навіть за межами частини.
Командир Пітер Бек став на чергування на світанку, приплазувавши до гнізда підземним ходом. Змінений ним командир Перуц, втомлений і промерзлий від свіжого ранішнього вітру, мокрий до останньої нитки, подався тим самим підземним ходом назад, відпочивати. Пітер Бек Уважно подивився навкруги: все було гаразд, якщо забути про триклятий дощ. Його спостерігач Вільгельм Крайц поправляв каску, — надійний стальний захист проти сліпих куль, що іноді залітали сюди згори.
Взагалі, — в кулеметному гнізді № 14 було майже цілком безпечно. Забетоноване, відгороджене товстими стінками від обстрілу ворога, гніздо мало лише один отвір спереду. Але й той отвір був цілком закритий переднім панцером-щитом кулемета. Тільки вузенька вертикальна щілина в шиті, більше нічого, жодного просвіту, куди б могла проскочити куля ворожого стрільця. Проте й у ту щілину влучити було майже неможливо, бо її спереду замаскували кущем.
Спостерігач Вільгельм Крайц нарешті задовольнився: каска його сиділа рівно, закриваючи верхню частину голови й лишаючи тільки вузеньку смужку лоба над очима. Пітер Бек усміхнувся:
— Що трапилося, Крайц? Чого це ви так закриваєтесь?
— Дощ, пане командире, клятий дощ. Він мені остаточно псує настрій. Це така неприємна річ, коли холодні краплі течуть за комір… Зараз подивимося, що робиться в червоних.
Пітер Бек уважно, але цілком спокійно стежив, як Вільгельм Крайц звичними рухами підійшов до кулемета і нахилився до прорізаної у щиті щілини. Він спирався правою рукою на ручку кулемета, пильно вдивляючись уперед. Пітер Бек хотів був уже жартівливо запитати Вільгельма Крайца про його вражіння від краєвиду, затягненого дощем, як Вільгельм Крайц раптом дивно осів, повільно хитнувся вбік і, неприродно вигинаючи руку, на яку він спирався, впав поруч кулемета.
— Крайц! Що з вами? Крайц! — здивовано запитав Пітер Бек. — Крайц! Та відповідайте! Що за жарти?
Крайц мовчав і не ворушився. Він лежав, немов ховаючи обличчя в землі, якось дико вивернувши праву руку. Пітер Бек схопив його за руку: вона була нерухома й бездушна. Різким рухом Пітер Бек обернув тіло Вільгельма Крайца обличчям угору. На нього глянув мертвий погляд очей, над якими майже на самому переніссі розкривалася невеличка кривава дірка. Вільгельм Крайц був мертвий, убитий кулею в лоб.
Пітер Бек мовчки відійшов від трупа: це було щось незрозуміле, якась трагічна нісенітниця. Вважати, що якийсь невідомий стрілець з ворожого боку влучив у Крайца, коли той зазирнув у щілину, було неможливо. Сліпа куля?
Але з якого то часу сліпі кулі влучають у перенісся спостерігачів?
Пітер Бек обернувся до перископа, приладу, що системою дзеркал показував за бетонною стіною те, що робиться спереду неї. Перед його очима була картина пустого поля, цілком пустого, де далеко за тьмяною сіткою дощу ледве помітні були ворожі окопи. Розібрати будь-що було неможливо, бо все чисто з’їдав дощ, який не вщухав ні на хвилину. Ні, це не міг бути стрілець з радянських позицій, у цьому Пітер Бек був певний.
Він ще раз уважно роздивився кожну риску на дзеркалі перископа: нічого, жодного підозрілого місця. Значить — випадок? Значить — спостерігача вбила таки сліпа куля? Так, іншого пояснення Пітер Бек не знаходив. І, щільніше насунувши каску, він підійшов до кулемета, щоб самому роздивитися все на власні очі без дзеркал перископа.
Але не встиг він нахилитися до щілини, як відчув обережний дотик до своєї руки. Пітер Бек нервово озирнувся. Старий Франц Лівер похмуро дивився на нього, старий Франц, якого звикли вважати за найдосвідченішого кулеметника, що пройшов школу великої війни.
— Що ви хочете, Лівер? — спитав Пітер Бек.
— Якщо дозволите сказати, пане командире, я вважав би за небезпечне підходити до щілини.
— Ви думаєте… Та ні, то була сліпа куля.
— Як хочете, пане командире, але цього, на мою думку, робити не слід. Дозвольте мені зробити невеличку спробу.
Пітер Бек знизав плечима: гаразд, хай старий зробить, що йому бажається.
Франц Лівер уважно придивився здаля до щілини і підійшов до неї збоку, залишаючися ввесь час під захистом бетонної стінки і стального кулеметного щита. Потім він підняв з землі консервну бляшанку і повільно наблизив її до щілини над кулеметом. І раптом з бляшанки бризнула рідина, що була в ній. Шум жерсті, по якій ударила куля, пробивши бляшанку наскрізь, довів правильність думок старого кулеметника.
Пітер Бек, відразу зблідлий, дивився на нього.
— Ви врятували мені життя, Лівер, — нарешті вимовив він глухим голосом. — Якби не ви, я лежав би поруч з…
Його погляд спинився на нерухомому тілі Вільгельма Крайца. З консервної бляшанки, яку ще тримав у руці Франц Лівер, тонким струменем текла рідина. Франц Лівер поставив бляшанку на землю і повернувся до Пітера Бека:
— Ось що погано, пане командире. Ми не можемо керувати кулеметом лише за допомогою перископа. Треба дивитись у проріз щита. Подивитися ж туди — значить, ніколи більше у своєму житті ні на що не дивитися. А при таких умовах наше гніздо ні до чого. Воно морально виведене з ладу.
— Ви вважаєте, Лівер, що ми перебуваємо під вогнем снайпера?
Замість відповіді — Франц Лівер указав пальцем спочатку на труп Вільгельма Крайца, а потім на пробиту кулею консервну бляшанку.
— Снайпер… радянський снайпер тримає нас під обстрілом… — мурмотів Пітер Бек, шукаючи портсигар у тій кишені, де його ніколи не бувало.
— Так, радянський снайпер. І поки той снайпер вартуватиме, наше гніздо фактично не існує, — безжалісно додав Франц Лівер.
Так на 148 дільниці південно-східного фронту виникла крайня потреба розшукати невідомого радянського снайпера і звільнити з-під його обстрілу кулеметні гнізда номер 14 і 16. Бо не тільки в гнізді номер 14 було вбито спостерігача; такий самий випадок трапився й у гнізді номер 16, з тією тільки відміною, що в гнізді номер 16 не було старого Франца Лівера і ніхто не зробив його спроби з бляшанкою. Отже, в гнізді номер 16 спочатку вбито спостерігача Густава Дерінга, а після й командира Фрідріха Ертеля, що вирішив замінити вбитого спостерігача й роздивитися ворожу позицію крізь проріз у щиті кулемета.
Десь сидів радянський снайпер, що паралізував роботу двох кулеметних гнізд. Його треба було розшукати й ліквідувати, інакше порушувалася перевірена система захисту позицій від можливого радянського наступу.
Всі спостереження з допомогою перископів і перископічних біноклів не дали ніяких наслідків. Не давала результатів і старанна робота снайперів 148-ої дільниці. Можливо, причиною тому був заливний дощ, що ховав абсолютно все під своєю рухливою скляною сіткою; можливо, причина крилася в тому, що радянський снайпер був надто добре замаскований. Факт лишався фактом: гнізда номер 14 і 16 не працювали.
Залишалось тільки дивуватись, як міг радянський снайпер так добре влучати: адже дощ заважав йому так само, як і тим, що старанно розшукували його. Дощ був однаковий і для нього, і для снайперів 148-ої дільниці, які ретельно обстрілювали всі підозрілі місця. Не допомогла навіть авіарозвідка. Повороткий літак, зробивши кілька віражів і пікувань, — примушений був утекти з-під обстрілу ворожих зенітних гармат, не знайшовши нічого. Пілот радів, що йому пощастило врятуватися самому і врятувати літак.
Командування дільниці вирішило знищити снайпера (чи снайперів — адже ніхто не знав нічого про їх кількість!) артилерійським вогнем. Батареї почали ураганний вогонь, розподіляючи його з геометричною чіткістю і точністю по всіх квадратах карти, на якій було нанесено район між лініями позицій. Ураганний вогонь тривав цілу добу, як буває під час підготовки до генерального наступу. Все поле перед окопами було вкрите вогненними фонтанами розривів важких снарядів. Велетенські чорні гриби вибухів, стовпи землі, уламків, води й диму — росли цілу добу, вкриваючи в шаховому порядку всю територію на кілометр перед позиціями.
Старий Франц Лівер іронічно сказав:
— Здається, не тільки снайпер, а й миша не втече з-під цих скажених вибухів.
Ранком другого дня стрілянина вщухла. Але навіть скажена доба божевільного ураганного вогню безсила була розігнати важкі дощові хмари: небо плакало безперервними холодними сльозами, омиваючи навернуті в жахливому безпорядку земляні брили. Дощ заливав скло й дзеркала перископів, змазуючи зображення. Кулеметні гнізда не могли користуватися перископами: потрібне було безпосереднє спостереження.
Кулеметники були певні, що звільнилися від вогню радянських снайперів. Але після випадку з консервною бляшанкою — жодна людина в гнізді номер 14 не хотіла, не наважувалася підійти до щілини в кулеметному щиті. Старий Франц Лівер вирішив повторити свій досвід. Він узяв у руку олов’яну тарілку й повільно провів нею позаду світлої смужки щілини. І тієї самої хвилини тарілка здригнулася в його руці: якраз на її середині з’явилася дірочка.
Куля, пробивши тарілку, вдарилася в протилежну бетонну стінку, вибила шматок цементу й упала деформованою плямою нікелю й свинцю на землю.
Кулеметники перезирнулися: цей невловимий снайпер здавався їм уже чимсь таємничим, жахливим, незрозумілим, загадковим…
Франц Лівер обережно відійшов від кулемета, енергійно сплюнув і доповів командирові Пітеру Беку:
— Як хочете, пане командире, але це якась диявольська справа. Адже там, — він виразно махнув рукою в напрямі переверченого вибухами поля, — там ніде лишитися й гробакові!..
Пітер Бек не розумів нічого й сам. Він схопив телефонну трубку, але не встиг він її зняти з важеля, як задзвонив дзвоник: хтось викликав телефоном кулеметне гніздо номер 14.
— Алло! Номер чотирнадцять слухає, — відповів Пітер Бек, намагаючись зробити свій голос якнайспокійнішим.
— Говорить номер шістнадцять. Як у вас?
— Досить погано. Снайпер продовжує свою чортову роботу. А у вас?
— Ми випробували ваш засіб. Куля снайпера пробила кашкет, який ми поклали за щілиною кулемета. Я нічого не розумію. Як він залишився, той снайпер, після доби ураганного вогню?..
— Я вам, друже, не відгадувач і знаю не більше за вас, — роздратовано відповів Пітер Бек. — Зверніться до командування дільниці. Може, вони щось знають або гадають зробити. Я знаю лише одне, — що моє гніздо (так само, як і ваше, очевидно,) виведене з ладу і стоїть без користі. Можете сказати командуванню й за це, якщо воно само не здогадується. А втім, бувайте!
Пітер Бек різко поклав трубку на місце і опустив голову на руки: дійсно, виходила якась чортівня… Снайпер немов був заворожений від вибухів артилерійських снарядів. Як боротися проти нього? Як оборонити кулеметні гнізда.
Обмірковувало засоби боротьби з таємничими снайперами і командування дільниці. Спеціальна нарада штабу вирішила, що справі може допомогти лише вихід важких танків, які мусять промацати всю мертву територію між позиціями. Адже цілком зрозуміло, що снайпери могли бути лише в зоні цієї території. Навіть дитина згодилася б, що в умовах зливи не можна й говорити про снайперівську стрільбу на великій відстані, яка відокремлювала позиції.
Через півгодини почався вихід важких танків, зустрінутий концентрованою гарматною і кулеметною стріляниною з радянського боку. Проте це були не якісь найудосконаленіші танки на зразок стрибаючих, а звичайні важкі, міцно запанцеровані машини, суходільні панцерники, що зовсім не боялися гвинтівчаних і кулеметних куль. Навіть гарматні постріли (звісно, не з важких гармат) не були їм страшні. Всі чисто перископи дільниці були скеровані на танки, що повільно пересувалися майже зімкненим строєм, промацуючи кожен метр території.
А під їхнім захистом плазували розвідувачі, посувалися дрібні повороткі танкетки, оглядаючи кожну яму, кожну розриту снарядами вирву.
— Якби йому, пане командире, пощастило вислизнути і цього разу, я ладен був би підставити свою голову під його кулю! — похмуро повідомив Пітера Бека старий Франц Лівер.
Пітер тільки хитнув головою: що до нього, то він вже не вірив ані в що…
Вся операція тривала з півгодини. Далі продовжувати її було явно недоцільно, бо радянське військо почало концентрувати на дільниці вогонь важких гармат. Уже три танки лежали, перекинені пострілами важких гармат; уже зірвано фугасними мінами кілька танкеток. Радіо переслало танковому загонові наказ повертатися назад.
Телеграма командира загону відповіла «єсть повертатися», але вслід за тим увагу всіх спостерігачів притягла дивна зупинка двох танків.
Танки, що вже зовсім повернули назад і навіть просунулися на кілька десятків метрів до своїх позицій, раптом змінили курс, повернули праворуч — і спинилися. У призматичні біноклі було добре видно, як танки одяглися білими хмарками пострілів, як вистрибнули з бокових дверей танків солдати їхніх команд, як підбігли вони, сковзаючись у багні, до трупа коня, що лёжав тут, пронизаний тисячами куль, перекинули його — і схопили людину у військовому одязі, що була під тим штучним конем.
Людина шалено відбивалася, два рази вириваючись з рук, що тримали її. Одного разу вона вже зовсім встигла була кинутися у вузький отвір в землі, що відкрився під штучним конем. Але солдати знов схопили її і, зрештою, не зважаючи на опір, втягли до танка. Після того танки знов рушили, тепер уже просто до позиції.
Депеша командира танкового загону сповістила командування дільниці:
«Радянського снайпера спіймано, веземо головному танку».
Очевидно, з радянських позицій теж помітили цю подію, бо аж поки ці два танки повернулися до захищеного місця, — радянські батареї оточували їх вибухами фугасних бомб. Але це не досягло мети: танки повернулися назад з бажаною здобиччю.
Через чверть години втомлений, укритий кіптявою командир танкового загону робив доповідь командувачеві дільниці. Короткими фразами командир розповідав, як він спіймав снайпера:
— Те, що ми вважали за труп коня, було добре зробленим муляжем. Отже, за сто метрів від наших позицій у панцерованому муляжі сиділа снайперська пара. Муляж був зв’язаний підземним ходом з їхніми позиціями. Один чоловік утік ходом. Другий не встиг. Виконуючи наказ, його привезли живого.
— На вашу думку, нас тримала під вогнем лише одна ця пара?
— Нам не пощастило знайти нікого, крім цих двох. Більше нічого не можу сказати.
— Ви захопили зброю?
— Так. Ми привезли одну гвинтівку з телескопічним прицілом. Проте, на цій відстані такий приціл не потрібний.
Командувач дільниці встав, міцно потиснув руку командира загону:
— Ви вільні, командире. Наказ по дільниці відзначить ваше вміння виконувати завдання. На все добре!
Командувач з насолодою закурив цигарку і дав розпорядження адьютантові:
— Доручаю вам особисто провести допит полоненого. Доповідь зробите мені не пізніше завтрашнього ранку.
Молодий адьютант Фріц Векслєр відсалютував за всіма правилами і вийшов. Він ледве стримував себе, щоб не показати радості від цього доручення. Вперше здійснюється його бажання — він розмовлятиме з живим справжнім представником тієї самої Червоної армії, про яку він стільки чув раніше, і яка тепер чинить такий опір здійсненню блискучих планів теоретиків і керівників механізованих армій, що напали на Радянський Союз.
Ідучи до своєї кімнати в штабі, а потім чекаючи на прибуття полоненого, по якого він послав, Фріц Векслєр старанно обмірковував, як саме треба допитувати спійманого снайпера. Насамперед, Фріц Векслєр, що дуже любив чітко визначати становище, відмітив, що в нього чомусь разом з люттю проти цієї людини (яка була безумовно причиною гарячки, що тримала в обіймах командування дільниці протягом останніх кількох днів) була ще й гостра цікавість.
В двері його кімнати постукали.
— Увійдіть!
— З вашого доручення, пане адьютанте, полоненого снайпера приведено.
— Гаразд. Давайте сюди.
Конвоїри ввели до кімнати чоловіка в військовому одязі, вкритому ще невисохлим брудом. Чоловік увійшов до кімнати твердими кроками, помітно таки припадаючи на ліву ногу. Він був невисокий, стрункий, чорнявий, з гострими очима, трохи припухлими губами, над якими ледве помітна була синювата тінь від поголених вусів. Правий рукав його гімнастерки був напіввідірваний. «Мабуть під час бійки з солдатами, що тягли його до танка», — відзначив про себе Фріц Векслєр. Полонений уважно озирнувся навкруги і спинився нерухомо посеред кімнати.
— Вийдіть за двері і зачекайте там, — розпорядився Фріц Векслєр конвоїрам, що стояли при дверях.
Зачекавши, поки його наказ виконають, Фріц Векслєр звернувся до снайпера підкреслено ввічливо:
— Сідайте, ми матимемо з вами невеличку розмову. Хочете курити? Прошу!
Але, як Фріц Векслєр вимовив усе це німецькою мовою, то полонений, очевидно, не розуміючи жодного слова, лишився нерухомим і мовчазним. Тільки тут Векслєр зміркував, що без перекладача допит навряд чи буде успішним.
— Сідайте, — скільки міг виразно проговорив він, показуючи на стілець.
Цього разу снайпер зрозумів, він ледве помітно усміхнувся і сів. Фріц Векслєр підняв телефонну трубку:
— Алло, дайте мені штаб, кімнату 18. Так. Я — адьютант Векслєр. Прошу негайно надіслати перекладача для допиту спійманого снайпера. Так, негайно. Зараз буде? Гаразд, чекаю.
Снайпер сидів проти нього, уважно прислухаючись до звуків його голосу. Гострі очі вивчали Фріца Векслера, ніби допитувати збирався не адьютант полоненого, а полонений адьютанта. Фріц Векслєр посунув до снайпера коробку з цигарками:
— Куріть, прошу.
Полонений охоче взяв цигарку, прикурив, запаливши сірника, що дав йому Векслєр. Адьютант відчував дивне почуття поваги до цього чоловіка, у вигляді якого не можна було відшукати жодної ознаки страху або непевності. Полонений поводився стримано і цілком спокійно.
Увійшов перекладач. Він сів збоку стола Векслера і приготувався перекладати.
— Прізвище? Ім’я? Якої частини? — поставив Фріц Векслєр стандартні запитання.
Полонений, вислухавши переклад спокійно, відповів:
— Петро Черненко. Стрілецького полку.
— Якого?
Полонений замість відповіді знизав плечима.
— Він не відповідає на це запитання, — доповів перекладач.
— Так. Розумію. Гаразд. Запитайте, чи комуніст він?
— Він каже так: «У нас усі комуністи».
Фріц Векслєр з цікавістю поглянув на полоненого: добре тримається!
— Він снайпер?
— Так. Він каже: «Я — ворошиловський стрілець».
— Хм… Не розумію. Що він хоче цим сказати?
Очі полоненого блиснули:
— Я стріляю так, щоб не відставати від найкращого стрільця Червоної армії, народного комісара оборони, товариша Ворошилова. Отже маю почесне ім’я ворошиловського стрільця.
— Яке ви мали завдання від свого командування?
— Стояти на захисті радянського кордону і боронити Радянський Союз від нападу імперіалістів.
— Я хотів би конкретнішого, докладнішого визначення завдань. Перекладіть йому.
— Моє завдання — всіма силами і засобами захищати мирну працю моїх братів і батьків, що складають вільне населення першої в світі соціалістичної країни, батьківщини всіх пролетарів. Моє завдання — виконати ці обов’язки з тим, щоб, повернувшися потім додому, самому стати біля верстата і взяти участь у загальній мирній праці, яку тепер я захищаю з гвинтівкою в руках.
— Чи багато в його полку таких снайперів, як він?
— Кожен червоноармієць хоче стати ворошиловським стрільцем, і стане ним, якщо не став досі.
— Він сказав, що в них усі комуністи, усі більшовики. Де його партійний квиток?
— Немає. Я не сказав, що я член партії. Поки що я комсомолець. Але це не заважає мені бути комуністом, бути непартійним більшовиком, як і всім моїм товаришам бійцям.
— Він офіцер чи солдат?
— У нас немає офіцерів. У нас є командири, такі самі бійці, як і всі інші.
— Отже він — командир?
— Ні, я просто стрілець.
— Чи давно його полк прибув сюди?
По паузі перекладач відповів:
— Він не відповідає на це запитання, пане адьютанте.
— Так… Хм… Чи знає він, що ми можемо його розстріляти, якщо він не відповідатиме?
Вислухавши це, полонений снайпер швидко випростався. Чітко вимовляючи слова і дивлячись просто в очі Фріца Векслєра, він відповідав рівним урочистим голосом. Вагаючись, перекладач повільно, час від часу спиняючись, перекладав його відповідь:
— Він каже, що… що замість нього на його місце… прийдуть тисячі інших, пане адьютанте. І що його смерть буде для його товаришів і там і тут сигналом до нової боротьби, пане адьютанте. І що він не боїться смерті, пане адьютанте.
Так, полонений снайпер видимо не боявся. Він стояв так само спокійно, очі його переходили з адьютанта на перекладача, ніби перевіряючи, як саме сприймають вони його відповідь. Десь далеко в глибині його гострих очей ховалася ледве помітна усмішка.
Ще раз Фріц Векслєр відзначив якесь незрозуміле почуття поваги до цієї людини. В нього майнула думка: «А добре й цікаво було б поговорити з ним без перекладача, отак, як розмовляють на самоті… Шкода, що це не можливо, адже я не знаю його мови…»
Фріц Векслєр натиснув кнопку дзвінка і сказав конвоїрам, що увійшли до кімнати:
— Візьміть полоненого і відведіть назад. Зараз я закінчив. Повернетесь з ним через годину.
Конвоїри вивели полоненого снайпера. Слідом за ним пішов і перекладач. Фріц Векслєр ще з хвилину жував давно згаслу цигарку і нарешті сказав собі:
— Власне, його нема про що допитувати. Витягти з нього щось про його частину абощо навряд чи пощастить. Але справа не в тому. Головне ось що: адже у них там таки чимало таких Петрів Черненків. І таких Черненків не візьмеш ніяким танком… Так ось які вони, ці червоноармійці?.. Хм… Цікаво, цікаво! Та де ж поділися мої сірники?..
І, в десятий раз запалюючи цигарку, Фріц Векслєр відчував, як розростається в ньому той незрозумілий неспокій, що охопив його з самого початку розмови з снайпером. З чоловіком, що нічого і нікого не боїться, як і всі його товариші-бійці.