І-ВСЬОГО-ЖИВОГО
І
Хто не знав у Брюсселі блискучого офіцера, лейтенанта бельгійської королівської армії Альберта Фаберне? Хто не знав його закручених чорних вусів, його нікельованої шаблі, його гучного голосу?
Не було жодного свята, жодної великої вечірки, де не витанцьовував би цей елегантний офіцер. І ніщо не пророкувало йому тоді несподіваної подорожі до центральної екваторіальної Африки, до країни брудних чорних мавп, рабів, негрів. Адже ніколи в житті лейтенант Фаберне не називав іншими словами людей, що жили в далекій Африці і носили загальне ім’я негрів банту. Та хіба й заслуговували вони, ті негри, щоб їх називали інакше. Хто й що знав про них? Хто взагалі знав щось про Африку? Ніхто й нічого. Дивна країна, де ще й досі збереглися загадки, таємниці, невідомі білим. Країна, що на її карті досі деякі річки позначено лише пунктиром — і ніхто не знає, звідки бере свій початок примхлива течія якоїсь там Санкуру, Луалабі, Ломамі, — приток великої ріки Конго.
Ніколи не думав про це й лейтенант Альберт Фаберне. Він любив веселощі, вино, танці, карти. Проте, все це було навіть почесними схильностями доблесного бельгійського офіцера. Значно гіршим було те, що лейтенант Фаберне, люблячи карти, любив тільки вигравати — вигравати будь-що. Адже таким засобом лейтенант діставав собі гроші на вино й веселощі.
Як саме щастило йому завжди вигравати — не знавав ніхто. І лише одного разу… Скажемо просто, одного нещасливого разу лейтенанта Фаберне спіймали на шахрайстві. Він був шулер. Це довели. Лейтенант грав нечесно, він був пройдисвіт. Отже, лейтенант дістав кілька ганебних ляпасів, його викинули геть з клубу. Кар’єра лейтенанта була закінчена. Йому лишалося тільки вийти у відставку.
Але… але знайшлася ще одна можливість. І лейтенант Альберт Фаберне її використав.
Він поїхав до бельгійської центральної Африки. Він перетворився на начальника факторії Агуін. Він командував тут загоном з п’яти солдатів і завжди напівп’яного сержанта Кокіля. Оце був і ввесь склад службовців факторії Агуін. Лейтенант Фаберне збирав тут податки з негрів — і чекав, доки мине рік. Йому обіцяли: він зможе через рік повернутися до Европи, якщо сумлінно виконає доручення і збере всі чисто податки й недоплати з негрів.
— Чорних, огидних, брудних мавп — негрів… — злісно повторював про себе лейтенант.
II
Сьогодні лейтенантові Фаберне було особливо нудно. Він сидів у вигідному кріслі, він обмахувався майже свіжим — усього тільки десятимісячним — журналом. Перед лейтенантом на столі стояла напівпорожня пляшка міцного місцевого вина. Що залишалося робити йому, як не пити?..
Пити, безконечно передивлятися старий журнал, розмовляти з самим собою — бо не можна ж багато говорити з тим Кокілем. Адже це погано вплинуло б на дисципліну. Але — як же нудно говорити з самим собою!
— Проклята країна, — бурчав Альберт Фаберне, — проклята!.. Здається, я ніколи не звикну до огидних чорних негрів. До їхніх блискучих очей, до їхньої чорної, немов намащеної олією шкіри. І подумати тільки, що минуло всього лиш три місяці… три місяці! Три місяці, лише три… ні, не так: цілих три місяці! І залишилося чекати ще дев’ять.
Він тремтячою рукою схопив склянку з вином і випив до дна.
— Тільки й радості, що вино… Тільки й надії, що на повернення! Знов до Европи, знов до справжнього життя. Фу, яка спека! Здається, що тебе поливають якимсь сухим окропом… фу!.. Тільки вино й рятує. Ось, наллю — і вип’ю ще… отак, фу!.. Ще дев’ять місяців бути тут…
Руки лейтенанта безсило звисли по боках крісла.
— Вони сказали… той генерал сказав: «ми даємо вам можливість урятувати вашу кар’єру. Якщо зберете всі податки, всі залишки несплачених за минуле податків, — через рік ми вас повернемо до Европи. Але — пам’ятайте! — всі податки. Пам’ятайте, що ви одержите премію лише залежно від зібраних податків». Так сказав генерал… фу, яка спека!
Помалу лейтенант відчув, як звична сп’янілість охоплює його. Було дуже жарко, рухатися майже не можна було — але хотілося когось бити, комусь суворо наказувати, на когось кричати…
— Але… але я можу померти тут, не дочекавшись… ой, яка спека!.. ось, вип’ю ще… так. Мовчать! Хто сміє розмовляти, коли говорю я?.. Мовчать! І ще ось вип’ю. Так краще. Фу!.. А коли повернуся де Европи, — хай хтось знов спробує спіймати мене при грі в карти. Ха-ха-ха, ніхто не спіймає! Всі ваші гроші будуть мої, чортові дурні. За ці три місяці я винайшов добрий новий фокус. Ось, ось… зараз!
Альберт Фаберне витяг з кишені колоду карт — з нею він ніколи не розлучався.
— Ось вони, мої карти. Отак: раз-два-три… бачите? Хоч би скільки у вас було — все ’дно, я маю більше очків. Ха-ха-ха!.. Тепер я вже не шулер, я артист шулерства, я професор шахрайства, ха-ха-ха… Мовчать! Хто розмовляє?.. Га? Струнко! Ха-ха-ха!..
Голосний регіт лунав у кімнаті — і солдати боязко прислухалися до нього, проходячи повз будинок: лейтенант Фаберне лютував.
— Ха-ха-ха… ось, іще вип’ю — і не боюся ніякої спеки. Мені на все наплювати. Стій! Стій! Де ж вино? Невже я все випив?
Пляшка стояла на столі порожня. Лейтенант Фаберне злісно стукнув кулаком по столу:
— Сержанте! Сержанте Кокіль! Гей, Кокіль! Де ви поділися?
На порозі з’явилася невелика постать сержанта Кокіля, дуже схожого своїми довгими руками й коротким тулубом на горилу.
— Слухаю, пане лейтенанте.
— Е-е… Кокіль, друже мій, дайте мені сюди ще вина. Ця чорна мавпа Нгамі знов зник кудись. Де він, я вас питаю, га? Де той Нгамі? Мовчать! Га?
— Дозвольте доповісти, пане лейтенанте, він ось тут. Ваш прислужник Нгамі приніс вам вино.
— Що? Що таке? Нгамі, ти приніс вино?
Висока чорна постать міцного молодого негра зробила крок уперед, до лейтенанта:
— Так, маса лейтенант, приніс. Ось воно.
Лейтенант навіть посміхнувся:
— Ой, яка ти хороша чорна мавпа! Ну, давай сюди. Так. Але — як ти смієш стояти тут так вільно? Що? Геть! Геть, мавпо! Фу, яка спека. Вип’ємо, сержанте… Отак… Фу!..
Сержант таємничо нахилив голову:
— Дозвольте доповісти, пане лейтенанте. Там делегація від негрів.
— Що? Яка делегація?
— Вони нібито прийшли до вас, пане лейтенанте, про щось вас просити. Я думаю, пане лейтенанте, про податки.
Лейтенант Фаберне навіть закашлявся від сміху:
— Вони прийшли делегацією? Ха-ха-ха!.. Ой, яка кумедна картина! Чорні мавпи прийшли делегацією? Ой, не можу, ха-ха-ха!.. От я їм зараз покажу делегацію, давайте їх сюди.
— Але, пане лейтенанте, — голос Кокіля зазвучав ще таємничіше, — але, дозвольте доповісти, вони надто піднесені, гм, збуджені… І з ними старі діди…
— Хто кому наказує, сержанте Кокіль? Я вам, чи ви мені? Га? Мовчать! Давайте сюди цю делегацію. Ну?..
Знов дзенькнула пляшка: лейтенант готувався зустрінути негрів.
Двері розчинилися. Негри входили боязко, один по одному. Тут були і старі діди, і дві жінки, і навіть старий жрець, обвішаний амулетами. А позаду, немов ховаючись за інших, стояв Нгамі, служник лейтенанта. Обличчя в нього було напружене, щелепи стиснуті. Він мовчав. Лейтенант підвів голову. Його права рука схопила з стола короткий ремінний стек.
— Ну, — промовив він, — ну? Оце ви, чорні мавпи, — делегація? Та чи знаєте ви взагалі, що таке делегація? Гаразд, послухаємо вас. Ну, чого ви хочете?
Негри загомоніли всі відразу:
— Маса лейтенант, ми голодуємо…
— І наші діти вмирають…
— Ми не маємо чим їх годувати…
— А солдати вимагають податки…
— У мене взяли єдине теля…
— А у мене навіть посуд…
— Цить, ви, — гриманув лейтенант Фаберне, — цить! Що? Мовчать! Ха-ха, яка така делегація, що галасує, мов на базарі. Ну, говоріть хтось один.
І лейтенант переможно поглянув на сержанта Кокіля: а що, мовляв, хіба я погано розмовляю з цими мавпами? Негри тим часом знов загомоніли:
— Ми не можемо платити податки…
— Маса лейтенант, у нас умирають діти…
— І старі вмирають…
— Ми голодуємо…
— Їмо кору…
Далі все потонуло в роздратованому гомоні. Цього лейтенант Фаберне вже не міг витримати. Він підняв стек угору — і негри змовкли, подавшись назад. Лейтенант оглянувся на сержанта Кокіля: обличчя сержанта було похмуре. Лейтенант згадав попередження про збудженість негрів, які робив Кокіль; згадав, що Кокіль живе тут уже кілька років і добре знає негрські звички. Ні, негрів не можна виганяти, треба зробити ще одну спробу поговорити з ними.
— Мовчать! Говоріть хтось один. Бо інакше вижену. Чуєте?..
Негри переглядалися. Ніхто не наважувався говорити за всіх. Проте — трапилася надзвичайна річ. Висока чорна постать зробила кілька кроків уперед і спинилась перед спантеличеним лейтенантом. Це був Нгамі, його служник.
— Що? Що таке?.. Ти, Нгамі, чорна мавпа, хочеш говорити за всіх, ти, мій служник? Та як ти смієш? Мовчать! Ось я тебе…
А втім — лейтенант не встиг підвестися й замахнутися стеком, як відчув обережний доторк до свого плеча. Сержант Кокіль виразно шепотів йому на вухо:
— Пане лейтенанте, дозвольте доповісти, хай Нгамі скаже… вони, ці негри, дуже роздратовані…
Тим часом Нгамі вже почав говорити:
— Маса лейтенант, у мене нема довгих слів. Негри хочуть їсти, все одно, як білі, маса. Негр голодний, бідний негр. Йому немає грошей платити податки, маса. Він хоче, маса, ви зняти податки. Це літо голодне літо. Маса знять податки, майбутнє літо негр платить більше. Маса не знять податки, негр умирає, майбутнє літо ніхто не платить податки. Негр просить зняти податки, маса.
Лейтенант Фаберне вибухнув страшенним гнівом:
— Що? Зняти з вас податки? А що ж, я за вас їх платитиму, чи що? Мовчать! І сидіти потім тут ще рік? Геть! Мовчать! Забирайтеся звідси!
Невдоволений гомін був йому відповіддю. Лейтенант схопився на ноги й підніс стек:
— А, ви ще стоїте?.. Ось вам, ось вам, ось вам! Ось ще тобі, огидна мавпо!..
Він хльоскав стеком праворуч і ліворуч, намагаючись влучати просто по обличчю. Негри з зойком відскочили до дверей. Але за мить становище змінилося вкрай. Несподівано, раптовим блискавичним стрибком Нгамі підскочив до лейтенанта, вихопив з його рук стек і замахнувся на Альберта Фаберне:
— Негр чорний, негр не мавпа! Маса білий, маса хижак! Білі хижаки ссуть чорну кров. Хижаків бити! Отак — ось!.. ось!..
Міцні удари його власним стеком посипалися на плечі лейтенанта. Нгамі бив раз-у-раз, не зважаючи на лемент лейтенанта:
— Ой-ой!.. Сержанте!.. Стріляти на нього!.. Ой!.. Солдати… схопіть його!..
Але сержант помітно побоювався міцних рук Нгамі, бо залишався на місці, тільки вигукуючи:
— До зброї! До зброї! Негр б’є білого! До зброї!..
Проте, Нгамі вже шпурнув стек на підлогу. Він проговорив ще:
— Бувайте, маса. Ще зустрінемося… — І вистрибнув у вікно.
Пролунало кілька коротких пострілів. То солдати з деяким запізненням виконували наказ. Негри один по одному шастали за двері. А лейтенант, хапаючися за забиті місця, кричав із ненавистю:
— Схопити його!.. Стріляти!.. Розстріляти його!.. Сержанте Кокіль, збільшити податок з негрів на десять відсотків… ой, яка ганьба!.. ні, на п’ятнадцять відсотків збільшити, ой!..
III
Після скварного, неспокійного дня настала темна вільготна ніч. З лісу доносилися викрики диких звірів, нічних птахів. А над усім безнастанно тремтіло тонке дзижчання комарів. Комарі билися в вікна, затягнені сіткою, — і страшно було подумати про потребу вийти за двері.
Лейтенант Альберт Фаберне випив незчисленну кількість склянок вина. Нгамі не було, Нгамі зник. І вино приносив сержант Кокіль. Він-таки старанно допомагав лейтенантові й пити. Між лейтенантом і сержантом, розкидані, лежали карти: лейтенант демонстрував сержантові своє артистичне вміння вигравати в будь-яких умовах. Але набридли вже й карти. Розмова точилася цілком вільно, хоч і неспішно: куди поспішати на факторії Агуін?..
— Е-е, сержанте Кокіль…
— Слухаю, пане лейтенанте.
— Е-е, цей мерзотник Нгамі… ви спіймаєте його, сержанте?
— Хм… не певен, пане лейтенанте. Він, мабуть, утік на річку Санкуру. Там його не можна знайти.
— Як так не можна? Адже ж я наказав. Ви не виконуєте мого наказу, сержанте. Е-е, адже ж я ваш командир, хіба не так?
— Пробачте, пане лейтенанте, у цих хащах свої закони. Ми не знаємо їх. Ми хазяїнуємо тут лише доки зайде темрява…
Лейтенант здригнувся: якась тварина закричала зовсім близько від будинку. Сержант Кокіль продовжував:
— Ми не знаємо нічого вже за п’ятдесят кілометрів від факторії. Там починаються негрські таємниці.
— Е-е… І ви ніколи не вивчали вашої округи, сержанте?
— Я ніколи там не був, пане лейтенанте. Моя справа — збирати податки, а не вивчати звичаї та місцеві закони, пане лейтенанте. Я не Стенлі й не Лівінгстон. Тут за десять кілометрів можна загубити голову…
— І мене заслали в таку діру?
Голос сержанта Кокіля знизився до таємничого шепоту. Сержант поглянув у вікно, за яким так само безнастанно дзижчали й співали свою невпинну пісню комарі, — і заговорив:
— Я не знаю, пане лейтенанте, але… мені розповідали, пане лейтенанте, що… гм…
— Та не тягніть. Ну?
— Мені розповідали, що… одну хвилинку, пане лейтенанте… так, це звучать їхні тамтами. Чуєте, як гучно лунають?..
Обидва підвели голови, прислухаючись. Здалека, крізь різноголосицю тропічних хащів, крізь крики звірів і птахів, — лунали дивні звуки шкіряних негрських барабанів — тамтамів. Вони лунали загрозливо то в одному місці, то в іншому, ніби перекликаючись. Їхні звуки то голоснішали, то тихішали. Щось було в тих звуках від умовної азбуки: короткі удари… довгий… короткий… кілька довгих… кілька коротких…
Лейтенант перелякано поглянув на сержанта:
— Е-е… що це таке, сержанте, га?
— Дозвольте доповісти, пане лейтенанте, це негрський телеграф.
— Який телеграф? Що ви верзете?
— Я не знаю, що саме він зараз пересилає, пане лейтенанте, але це телеграф. Їхній телеграф. За його допомогою негрські селища пересилають стукотом барабанів важливі новини. Це буває в них завжди, коли трапляється щось. Оце, я думаю, якщо дозволите, пане лейтенанте, ідуть розмови про делегацію… І про збільшення податків…
— Це вони сповіщають усіх, га?
— Так, пане лейтенанте, звістка передається від села до села, за сотні кілометрів.
У мовчанні було чутно лише далекий стукіт тамтамів.
— Але це дуже дратує, сержанте… фу… хіба випити ще? Кокіль, чи не можна зробити, щоб цей телеграф спинився? Га? У мене від нього вже в голові стукотить.
— Нічого не поробиш, пане лейтенанте. Тут свої закони. Негрські закони… Мені, знаєте, — говорили…
— Знов ви тягнете, сержанте. Досить балаканини! Говоріть відразу, що таке вам там говорили. Ну?
— Мені розповідали, що там, десь у лісі… і не те, щоб дуже далеко від нашої факторії… в напрямку на річку Санкуру… є дивне негрське село Ньягва. І в тому селі живе негрський бог.
— Який такий бог? Що ви верзете, сержанте?
— Так. Вони моляться йому, пане лейтенанте. Там сидить жрець на ім’я Гамбо. І негри приносять у жертву богові худобу. І він, той бог, її пожирає.
— Нісенітниця, сержанте!
— Як собі хочете, пане лейтенанте. Але негри кажуть, що це так. Це, кажуть, велетенська квітка, що пожирає живі істоти. Я думаю, — велетенська орхідея. Негри звуть її — Мати-Всіх-Квітів-І-Всього-Живого.
— Хто це вам говорив? Той мерзотник Нгамі?
— Ні, пане лейтенанте. Один старий негр. Він казав навіть, що бачив цю квітку. Він проліз був до храму. І за те йому відрізали вуха й вигнали.
— Фу, ну й країна, я вам скажу, сержанте!.. Чорні огидні мавпи — негри, потім ця неймовірна спека, далі барабани, тамтами, чи, як ви кажете, негрський телеграф. І ще всякі байки про велетенські орхідеї… Мати-Всіх-Квітів-І-Всього-Живого… чорт зна що! І я примушений жити тут і збирати податки… Ну, гаразд, я їх примушу, тих негрів! Мені наплювати на те, що буде наступного літа. Мене тоді вже тут не буде, ось що. Сержанте Кокіль!
— Єсть, пане лейтенанте.
— Ідіть спати. І я спатиму. Фу, яка огидна країна!.. Слухайте, ці чортячі барабани колись перестануть стукотіти? Я спати хочу…
Проте, сержант Кокіль уже вийшов. Лейтенант Фаберне важко зітхнув і ліг на канапу.
IV
Але спати лейтенантові Фаберне не щастило. Він перевертався з боку на бік і ніяк не міг заснути. Його дратував стукіт далеких барабанів, їх таємнича розмова, якої не можна було зрозуміти. Якась непевність, якась турбота і неспокій охопили наскрізь проспиртований мозок лейтенанта Фаберне.
Він підвівся, налив ще склянку вина, випив, стогнучи, мов від болю. Але не допомогло й це. Сон не приходив.
Факторія спала. Навколо неї панувала дика таємнича ніч. Ті ж самі несамовиті вигуки лісових звірів, нічних птахів, дзижчання комарів. І крізь усе — глухий стукіт негрських тамтамів. Лейтенант роздратувався вкрай. Він відчував, що випив сьогодні занадто багато — навіть для його звиклого до алкоголю організму. В голові йому шуміло, ноги непевно тримали важкий обвислий тулуб. І до того ж йому ввижалися усюди дивні примари.
Ось у цьому кутку кімнати, він добре це знає, завжди висить рушник. Білий рушник. Але — зараз це вже не рушник, а щось інше. Що? Це незрозуміло. Біла пляма витягається, розплескується… Це якась дивна квітка. І від неї тягне солодкими пахощами, які мутять голову… Лейтенант Фаберне заплющив очі й кинувся на канапу: спати, спати будь-що, інакше можна збожеволіти!..
Знов минали довгі, тягучі хвилини. Коли саме лейтенантові Фаберне пощастило заснути — він не пам’ятав. Але здавалося йому, що він і не спав зовсім — тільки на хвилинку заплющив запалені вії. І тієї ж таки хвилини знову розплющив їх: йому здалося, що канапа під ним хитається.
Лейтенант відкрив широко очі: темно. Не видно нічого. Лампа, мабуть, остаточно погасла. Але — звідки таке дивне вражіння, ніби канапа ввесь час широко гойдається — отак, як гойдається човен на морських хвилях?.. Що за дивна ілюзія? Ніколи ще алкоголь не впливав на лейтенанта так своєрідно. І солодкуваті пахощі ніколи не відчувалися так гостро.
Лейтенант повернув голову — і відразу відчув, як у нього з обличчя впало щось м’яке, мов вата чи тонка тканина. І разом з нею зникли кудись пахощі. Це було зовсім незрозуміло. Немов у кімнаті був присутній ще хтось. Що? Присутній?.. Думки про це було досить, щоб лейтенант Фаберне похолонув. Засвітити лампу, світла сюди, швидше світла!
Лейтенант напружив м’язи, щоб сісти на канапі — і з жахом відчув, що не може сісти.
— Сержанте Кокіль!.. Сержанте!
Мовчання.
Лейтенант не міг поворухнути ні ногою, ні рукою. І знов до його вух вдерся стукіт далеких барабанів — стукіт то наближався, то віддалявся…
— Сержанте! Сержанте!..
Канапа гойдалася. А може це вже й не канапа? І раптом лейтенант Фаберне, що намагався зібрати в своїх очах все, всю темряву, все незрозуміле, щоб зрозуміти, побачити хоча б якусь дрібничку, — раптом лейтенант Фаберне побачив далеко-далеко малесеньку іскорку, що ледве помітно тремтіла серед пітьми. Здавалося, іскорка пливла, вона так само гойдалася в повітрі, як гойдалася канапа — і разом з нею гойдався й лейтенант.
Щось м’яко доторкнулося до обличчя лейтенанта — мов гілка, росиста гілка, яка залишила на обличчі кілька краплинок роси. Так, ось воно, вражіння холодної роси… Востаннє лейтенант крикнув, вкладаючи у цей крик останню надію:
— Сержанте!..
Іскорка, з якої він не зводив очей, спалахнула яскравіше, вона перетворилася в гострий полум’яний язичок. І відразу замість неї спалахнув великий смолоскип. Він палав яскраво, він освітлював усе навколо себе. Наче хтось раптом відкрив чорну завісу й показав несподівані декорації величного театру.
Все закрутилося в голові у лейтенанта, що дивився широко розкритими очима на смолоскип, на велетенські розлогі дерева, повз які він пропливав, на чорні блискучі, немов вимащені олією руки негрів, що несли його, зв’язаного по руках і ногах… несли — куди?..
Так, лейтенант Альберт Фаберне був зв’язаний; як лялька, він висів на мотузках, підвішений до великої жердини. Ту жердину несли кілька міцних негрів — і лейтенант гойдався у повітрі в такт їхнім швидким широким крокам. Чи, може, носії несли його у такт загрозливим ударам далеких барабанів?..
Лейтенант стиснув щелепи. В голові його блискавично проносилися уривчасті думки:
«Негри захопили мене, коли я спав… захопили, зв’язали і тепер несуть кудись. Куди? Що вони хочуть зробити зі мною?»
Раптом лейтенантові згадалися розмови з сержантом Кокілем, ті казки про велетенську квітку. Тоді, слухаючи сержанта, він посміхався. Тепер дика, неймовірна казка здавалася чимсь страшним. Лейтенант голосно застогнав, намагаючись розірвати міцні мотузи. Даремні силкування!..
Палаючий смолоскип, що освітлював усе навколо, посунувся ближче до лейтенанта Фаберне. Скляними очима дивився лейтенант на полум’я, на чорні постаті негрів, що несли його.
Високі міцні люди з блискучою чорною шкірою не звертали на нього, здавалось, ніякої уваги; вони мов прислухалися до далекого стукоту тамтамів.
Але ось один з негрів широкими твердими кроками наблизився до лейтенанта. Бойове вбрання з шкур диких тварин було накинуте на його плечі. Негр підійшов ближче, він пильно розглядав білого. І лейтенант Фаберне з жахом пізнав знайомі суворі риси його обличчя: це був Нгамі.
— Це ти?.. Ти?.. — прохрипів він, стискуючи кулаки, охоплений нападом безсилої люті.
Негр спокійно дивився на лейтенанта.
— Так, маса лейтенант, це я, — нарешті вимовив він.
— Куди… Куди ви несете мене?
Нгамі махнув рукою вперед:
— Туди, де на тебе, маса, чекає смерть. Білого хижака несуть зв’язаного, як звіра. Ага, бо він — звір!
— Чорна мавпо, за мене помстяться. Тебе битимуть палицями, аж доки м’ясо почне падати шматками з твого тіла… Тебе розстріляють… Тобі відрубають голову!
Лейтенант Фаберне вигукував ці загрози мов божевільний. Він звивався, як гадюка, намагаючись визволитися з мотузів. Нгамі усміхнувся:
— Хто битиме? Хто розстріляє?
— Я розірву ці мотузи. Я застрелю тебе! Ти… Ти насмілився захопити білого!..
Нгамі неуважно махнув рукою:
— Хай білий хижак краще рахує свої власні хвилини. Ми наближаємося. Тамтами сповіщають усіх, негрів. Чуєш, маса?
Глухий стукіт, здавалось, наповнював увесь ліс. Тамтами були всюди, з усіх сторін лунав їх стукіт — одноманітний і страшний. Потріскували під ногами носіїв гілки, шкварчав вогняний смолоскип, з нього полум’яними краплями падала вниз палаюча рідина. І тамтами, жахливі дикі барабани з їх глухим стукотом…
— Куди… куди ви несете мене? — ще раз спитав Фаберне.
Нгамі урочисто підвів голову:
— Тебе несуть, білий хижак, назустріч смерті. На тебе чекає…
Смолоскип спалахнув яскравіше — і несподівано згас. У темряві, що враз насувалась з усіх боків, лейтенант почув:
— На тебе чекає Мати-Усіх-Квітів-І-Всього-Живого.
Більше лейтенант Фаберне не чув нічого. Він знепритомнів.
V
А коли він розплющив очі, — його вже не несли. Він лежав на м’якій траві, його освітлювало рожеве ранкове проміння. Спочатку лейтенантові здалося, що він бачив просто страшний примарний сон. Він поворухнувся, щоб покликати сержанта й розповісти йому про все. Але зразу ж лейтенант Фаберне відчув, що руки і ноги його зв’язані. Він міг ворушити лише головою. Ні, це не був сон!..
Праворуч і ліворуч від себе лейтенант побачив десятки негрів. Вони дивилися на нього з ненавистю. Вони дивилися на нього, як на лютого ворога. І він пізнавав несподівано для себе серед цих облич кілька чоловік з тих, що приходили до нього просити зняти податки.
Лейтенант відвернувся. Він побачив Нгамі в його бойовому убранні. А поруч з Нгамі на килимі з сухої трави сидів ще один негр, дивно одягнений старий дід, розмальований білими смугами. На його зморшкуватій шиї висіло намисто з білих звірячих зубів. Старий похитувався і щось одноманітно й тихо мугикав, поглядаючи на лейтенанта.
Просто проти обличчя Фаберне щось ворушилося повільними і лінивими рухами. Спочатку лейтенант не розумів, що це таке. Але через хвилину він здригнувся: наче малесенькі молоточки застукотіли йому в виски.
Це була велетенська квітка. Вона нагадувала орхідею, але була в тисячу разів більша від орхідеї. Квітка мов прокидалася. Здавалось, десь у ній щось пульсує, щось скорочується і знову збільшується, трохи розкриваючи і знов закриваючи її товсті червоні пелюстки, що нагадували губи ситого хижака. І густий сморід, огидний сморід протухлого м’яса віяв від неї…
Гомін негрів стих. Пролунав голос Нгамі — упевнений, урочистий голос:
— Твій шлях закінчився, білий хижак. Готуйся побачити свого собаку-сержанта у царстві тіней.
— Ви вбили сержанта Кокіля? — прошепотіли з одчаєм побілілі губи лейтенанта Фаберне.
— Так, він помер ще вчора. Він не ссатиме більше кров негрів, і ти не ссатимеш її, і твої брати, білі хижаки. Негри прокинулися. Негри захопили і твою, і інші факторії. Ми будемо нищити білих гнобителів, ми йдемо!..
Гнівний гомін негрів відповів йому. І знов стало тихо. Нгамі продовжував:
— Ти загинеш тут, маса. Тебе пожре Мати-Всіх-Квітів. Від тебе не залишиться нічого. Ніхто не побачить твоєї загибелі, крім старого Гамбо, старого жерця, що потім розповість мені про все. Сьогодні ж я повернуся, щоб узнати про твою загибіль! Готуйся вмерти, білий хижак! Гамбо, ми йдемо!
Старий жрець урочисто підвівся, піднявши руку. Він співав якусь пісню — журну, тоскну. Негри виходили один за одним за двері в стіні з товстих стовбурів дерев, яка оточувала це місце. Вони поглядали на лейтенанта, який лежав на траві перед квіткою-велетнем, — і зникали. Останнім вийшов Нгамі. Він сказав щось жерцеві; той відповів йому, нахиливши голову. Одним стрибком Нгамі опинився перед лейтенантом. Очі його палали люттю.
— Я вбив би тебе, маса, сам. Але негри хочуть принести тебе в жертву квітці. Хай! Я повернуся ще. Я повернуся! І, коли квітка не схоче пожерти тебе, я допоможу тобі сам побачитись з сержантом!..
VI
Лейтенант заплющив очі. Через хвилину він знов розплющив їх. Нгамі вже не було. Лейтенант боязко поглянув на старого жерця. Негр сидів на своєму килимі й так само одноманітно співав щось. В його пісні, незрозумілій і дикій, Фаберне почулися знайомі слова. Старий мурмотів:
— Ти загинеш, ти загинеш, маса… Мати-Всіх-Квітів пожре тебе… Від тебе нічого не залишиться, нічого… Вона прокидається, Мати-Всіх-Квітів, прокидається…
Лейтенант Фаберне насилу примусив себе поглянути туди, звідки віяв огидний солодкий сморід. Він побачив, як розсуваються товсті червоні пелюстки велетенської квітки. Вона нахилялася, вона тяглася до нього. Червоні пелюстки мов ладналися схопити його зв’язане тіло. Липуча рідина краплями збиралася на краях пелюсток, змочувала жорсткі волосинки, що стирчали по тих краях. Звиваючись, лейтенант спробував відсунутись. Це було неможливо. А старий жрець мурмотів, поглядаючи на лейтенанта:
— Ти загинеш, ти загинеш, маса… вона пожре тебе!..
— Слухай, ти, чорна мавпо… слухай, — хрипким голосом проговорив Фаберне і відразу спинився: — Е, пробачте, панотче… Я дам вам багато грошей, врятуйте мене… Пане жрець, я все віддам вам… Все! Адже ніхто не побачить цього… Вони всі пішли звідси…
Лейтенант вкладав у свої благання всі надії. Якби цей старий негр схотів!.. Якби він тільки схотів врятувати його!..
Гігантська квітка нахилилася ближче. Її густий огидний сморід дурманив. Її пелюстки рухалися. Вони тяглися до лейтенанта.
— Пане жрець, я все віддам вам… врятуйте мене!.. Адже я нічого не зробив вам поганого, врятуйте мене!.. Пане жрець, мені не можна помирати, мені треба повернутися до Европи… я все віддам вам…
Лейтенант говорив, плутаючись у словах, він бачив перед собою лише червоні пелюстки, що загрозливо наближалися до нього. На лобі його виступив піт:
— Врятуйте мене… ой, вона тягнеться до мене!.. Ці ситі червоні губи… вона ворушить ними… Я все віддам вам!.. Все, все… ой!..
Лейтенант Фаберне відчув, як щось обережно доторкнулось до його куртки. Обливаючись потом, він озирнувся. Старий жрець витяг у нього з кишені годинник на ланцюжку і з цікавістю оглядав його. Нові надії охопили лейтенанта:
— Пане жрець, я все віддам вам, — заговорив він знов. — У мене є ще інші речі, вони сподобаються вам… Врятуйте мене… адже ніхто не взнає!..
І з здивованням, з радістю він помітив дивну усмішку на обличчі в жерця. Старий негр натужно потяг його за ноги від страшної квітки…
VII
Лейтенант Фаберне лежав метрів за два від квітки, що безнастанно рухала товстими пелюстками. З огидою він дивився, як старий негр, хитро усміхаючись, відрізав невеличкі шматки м’яса від половини кози, що лежала перед ним, і подавав їх квітці. А вона повільно захоплювала їх товстими пелюстками, пульсуючими рухами втягувала всередину, мов ковтала. Так, квітка їла шматки м’яса, вона жерла їх, як хижак, як тварина, тільки повільніше…
Жрець подав квітці останній шматок, що зник всередині дивної пастки. Пелюстки закрилися. І тільки ледве помітний рух їх тепер свідчив про те, що квітка перетравлювала свою їжу. Жрець підійшов до лейтенанта.
Він хитро прижмурив очі, він огидно посміхався:
— Квітка наїлася, маса, вона сита. Вона їсть отак щоранку, маса. Гамбо знає, як дурити людей. Вони приносять жертви квітці, Гамбо дає їй шматки — і собі шматки. Дурні негри вірять, що квітка з’їдає все. Вони не знають, що квітка їсть лише шматки. Хе-хе!..
Негр сміявся, показуючи гнилі пеньки зубів, він підморгував лейтенантові. Нарешті, Фаберне збагнув: старий жрець дурив негрів. Велетенська квітка, правда, їла м’ясо, але тільки маленькі шматки. Звісно, вона не могла з’їсти нічого більшого за мишу. Жрець дурив свій народ, і тепер був радий з того, що міг позбутися лейтенанта, та ще залишити собі його годинник. А старий негр бубонів:
— Маса піде звідси, Гамбо покаже йому шлях. Маса піде, негри думатимуть, що квітка пожерла його… негри принесуть ще жертви, Гамбо буде ситий…
Тепер лейтенант вже не боявся нічого.
— Ну, розв’язуй мене, ти, чорний шахраю, — тоном наказу проговорив він. Адже жрець був зацікавлений у тому, щоб якнайскоріше знищити всі сліди лейтенанта і мати можливість сказати неграм, що квітка пожерла його. — Розв’язуй та показуй шлях. Швидше, бо мені вже набридло тут!..
Старий негр, хитро посміхаючись, розв’язав ноги лейтенанта і допоміг йому піднятися.
— Ну, розв’язуй руки, — нетерпляче сказав Фаберне.
Гамбо заперечливо похитав головою.
— Що таке? Розв’язуй руки!
— Ні. Я виведу масу за село. Тільки там розв’яжу руки. Маса може зробити лихо старому Гамбо.
Лейтенант люто рипнув зубами: хитрий старий шахрай! Проте, сперечатися не можна було.
— Тоді ходім швидше!
— Хай маса іде сюди. Отак…
Старий жрець обережно підійшов до стіни з стовбурів і з натугою відтяг убік один з них. У стіні відкрився вузький прохід.
— Сюди, маса, — таємничо проговорив жрець, показуючи рукою на прохід. — Хай маса йде, Гамбо за ним.
Лейтенант зробив кілька кроків до стіни. За нею, це видно було через прохід, гойдалося листя дерев, тяглася вузенька стежка. Фаберне озирнувся. Гамбо йшов за ним. Вперед, швидше звідси!.. Хутко лейтенант підійшов до проходу — і раптом відсахнувся.
— Проклятий шахрай, ти обдурив мене! — вигукнув він, кидаючись назад.
Але один лише погляд на старого негра довів лейтенантові, що жрець був так само зляканий. Він тремтів, він задкував, він відмахувався, дивлячись у прохід в стіні, звідки виходив високий Нгамі з сокирою в руках. За Нгамі посувалося ще кілька молодих негрів.
Лейтенант Фаберне стояв нерухомо. Це був кінець. Він бачив, як Нгамі підійшов до старого жерця. Очі його палали. Він гнівно щось сказав жерцеві, потім високо підняв сокиру — і блискавкою опустив її на голову старому. Без жодного звука старий жрець упав на траву і залишився нерухомо лежати на ній.
Не дивлячись на нього, Нгамі наблизився до велетенської квітки. Кілька секунд він стояв перед нею, мов вивчаючи її. Потім він знов махнув сокирою — і квітка впала на землю, відрубана від стовбура. Товариші Нгамі з страхом дивилися на неї. Але Нгамі неуважно штовхнув пелюстки ногою, засміявся і повернувся до товаришів.
Мов стороння особа, лейтенант Фаберне бачив ще, як ворухнулися пелюстки дивної квітки, як Нгамі підійшов ближче до нього, як люто й непримиренно дивилися на нього очі молодого негра у бойовому вбранні. Лейтенант почув ще, як вимовив Нгамі:
— Маса не хотів побачитися з своїм сержантом? Тепер він побачиться разом і з сержантом, і з старим Гамбо.
Останнє, що побачив лейтенант Фаберне в своєму житті, — був виблиск сокири над головою. Він заплющив очі, щось різко вдарило його, мов граната розірвалася над ним, — і все зникло.