Похмурий ранок. Щохвилини може линути дощ. Коло заводських воріт, як і раніше, стоїть шеренга полісменів, що пильно охороняє завод від страйкарів. А втім, заводські ворота охороняють не тільки полісмени.
Недалеко від них стоїть ще численніша шеренга робітників, що теж охороняє заводські ворота. Але ця шеренга охороняє завод від штрейкбрехерів. Робітники не пропускають жодного з них, хоч штрейкбрехери і мають спеціальні довідки від жовтої професіональної організації, яка засвідчує їхній «добрий» намір.
Спочатку робітники глузують з таких:
— Продажні душі, страйк зірвати хочете? Отакий ваш «добрий намір»? Ану, завертайте назад! Та скоріш, а то в нас руки чогось сверблять!
Розумні штрейкбрехери добре розуміють такі натяки. Вони повертають і поспішають назад, бо не хочуть спробувати на своїй спині важкі робітничі кулаки. Проте, деякі штрейкбрехери намагаються пройти і сперечаються з страйковими патрулями.
Тоді їм доводиться не солодко. Бо хоч робітники і пам’ятають наказ страйкового комітету уникати сутичок та бійок, — але важко стримати себе, коли бачиш отаку мерзенну людину, що хоче заробити на злиднях страйкарів.
І тоді в повітрі лунають лайки, хтось верещить, хтось біжить назад від заводу, проклинаючи страйк та робітничі патрулі. Полісмени коло воріт чують це, але не втручаються.
Їм поки що заборонено ув’язуватись у сутичку між робітниками, якщо такі сутички, звичайно, не стосуються безпосередньо до поліції.
Очевидно, Бірз ще не сказав останнього слова. Він на щось чекає. Він добре бачить, що страйковий комітет не виконав його ультиматума, страйк не припинено. Проте, Бірз також не здійснює своїх погроз. Тім сказав би, що тут щось недобре: невже Бірзові пощастило налагодити остаточно справу з роботарями, що він перестав загрожувати робітникам?
Знов сутичка між робітниками та черговими штрейкбрехерами, що намагаються пройти до воріт. Їх двоє, чоловік і жінка. У чоловіка, мабуть, болять зуби, у нього перев’язана щока. Жінка теж якась незграбна, кремезна і забруднена. Навіть її родичі не могли б пізнати під тим брудом свою матір чи сестру.
Штрейкбрехери намагаються пройти. Їм кричать:
— Назад! Назад! Ти, чортів сину, не лізь, бо останні зуби виб’ємо.
Дивно, але обидва штрейкбрехери все ж таки прорвались. Пошарпані, розтираючи собі спину й плечі, вони, проте, підбігли до полісменів — і тут тільки відчули, що позбулися небезпеки.
— Ваші документи? — сухо звернувся до них полісмен.
— От, прошу, — зітхаючи і поправляючи пов’язку на обличчі, відповів чоловік, — усе гаразд. Мене й жінку надсилає сюди професійна організація, — прибирати приміщення, мити вікна тощо. Ну й трикляті патрулі, що роблять… І чому ви не допомагаєте нашому братові? — несподівано звернувся він до сержанта.
— Проходьте! — замість відповіді сухо наказав сержант, повертаючи документи. І, коли штрейкбрехери пройшли далі, він суворо сказав полісменові, що стояв біля нього: — Не люблю я отих гадин, штрейкбрехерів. Звісно, я сумлінно виконую свої обов’язки. Але, як згадаю, що вони зраджують своїх же братів, — з душі верне. Справді!
Тим часом штрейкбрехери були вже далеко. Вони йшли поруч мовчки. Дійшли до цеху, розшукали доглядача. Той підозріло подивився на них:
— Як це вам пощастило пройти?
— Ой, і не кажіть, — голосно зойкнув чоловік, — ледве кісток не поперебивали. Жінка ось і досі стогне.
Доглядач посміхнувся:
— Ото чорти, добре охороняють завод, ті патрулі. Немов свій власний. Ну, ідіть до цеху, треба вікна помити.
Штрейкбрехери попростували далі. Чоловік непомітно ледве чутно прошепотів жінці:
— Добре сказав той доглядач: «охороняють немов свій власний». Га?
Жінка не відповіла. Вони ішли вже повз залізні потвори. Роботарі стояли спиною до них коло верстатів і спокійно працювали.
В цеху майже зовсім не було людей, тільки доглядач проходив час від часу повз верстати і уважно придивлявся до роботарів. Іноді він знаходив непевний рух або нечітке підняття руки. Тоді він спинявся, оглядав роботаря, щось виправляв. Іноді йому не щастило виправити; тоді він дзвонив кудись телефоном. Чоловік-штрейкбрехер почув, наприклад, таке:
— Лабораторія? Роботар номер 468 літера «С» не доносить руки. Так. На тому ж самому місці, що й попередній. Так, спостерігаю кожний рух. Виконано, буду коло нього.
Чоловік підштовхнув жінку:
— Тут! Далі не треба.
Потім голосно спитав доглядача:
— Можна починати? Гаразд! Ну, ти, незграбна, лізь угору.
Жінка полізла драбинкою вгору, захопивши з собою відерце та прилади для миття скла. За нею поліз і чоловік. Вони взялися мити шибки, перекидаючись фразами. Доглядач був далеко, говорити можна було вільно.
— Бачите непевні рухи? Це, значить, якийсь електричний вплив. Що саме? Може — якась індукція?
— Хіба я знаю? Але дивіться, роботар зовсім не те робить…
Жінка оглянулась: дійсно, роботар номер 468 літера «С» попсувався. Він розмахував руками, повертався, хитався.
Доглядач негайно спинив верстат і спробував доторкнутись до роботаря, переключити щось на його спині. Проте, з того нічого не вийшло, бо роботар, немов жива істота, відмахнувся від доглядача і продовжував свої дивні рухи. Доглядач кинувся до телефона.
— Алло, алло, — почули ті, що мили вікна. — Лабораторія? Дуже погано. Номер 468 літера «С» зовсім попсувався. Не можу навіть вимкнути його. Прошу доповісти інженерові.
А роботар усе викомарював якийсь дикий танець. Він ніби збожеволів: крутив ногами й руками, кивав головою, хитався і переступав з ноги на ногу.
Це було так дивно й страшно, що навіть звиклий доглядач отетеріло дивився на божевільну машину, чимраз далі відступаючи назад, щоб не потрапити випадково під важкі помахи рук роботаря.
Чоловік і жінка кинули мити вікно і, стоячи на драбині, і собі дивились на роботаря, не зводячи з нього здивованих очей.
Проте, це здивування не заважало жінці уважно стежити за роботарем, мов вивчаючи кожен його рух. Нарешті, вона стиха промовила до свого супутника:
— Бачите? Виходить, що його механізм може псуватись дуже легко. Добре, поки нікого немає, зміряю хвилю.
Жінка витягла з кишені невеличкий ящичок і поставила його на драбині. Потім повернула невеличку ручку на ящичку. Апарат тихенько засвистів. Жінка повертала ручку далі. Свист робився дедалі нижчим, аж доки не зник зовсім. Тоді жінка поглянула на цифри, намальовані на ручці.
— Дванадцять з половиною метрів, — сказала вона. — Ач, яка коротка хвиля! Невже така частота може дати сталу роботу, надійне пересилання енергії?
— Обережно, Мадлено, ідуть, — застеріг її Тім (бо то був він).
Дійсно, до цеху увійшло троє людей. Мадлена злякано схилилась над відерцем. Тім старанно розтяг ширше пов’язку на обличчі: один з трьох новоприбулих був сам Томас Бірз.
Вигляд його завжди спокійного обличчя був незвично похмурий і лютий. Здавалося, винахідник роботарів ладний був за найменшу провину жорстоко побити підвладних йому людей. Його супутники йшли на крок позад нього.
Усі троє спинилися коло роботаря, що танцював свій божевільний танець. Доглядач улесливо вклонився Бірзові.
— Те ж саме місце, містер Бірз. Не можу нічого зрозуміти…
— Це й не ваш обов’язок розуміти, — грубо урвав його мову Бірз. — Ваша справа доглядати. А думати і розуміти буду я. Ну, що з ним таке?
— Знов почав робити непевні рухи, потім наче сказився, — відповів похмуро доглядач.
— Виходить, усе це було так, як і з попереднім?
— Зовсім однаково.
Не підходячи до божевільного роботаря, Бірз вийняв з кишені знайому уже Мадлені чорну плескату коробку з блискучими кнопками, свій загадковий генератор. Мадлена легенько штовхнула Тіма плечем:
— Бачите?
— Генератор? — ледве чутно відгукнувся Тім.
Він весь перетворився на увагу. Мадлена замість відповіді тільки нахилила голову.
Бірз, дивлячись невідривно на роботаря, натиснув кнопку на генераторі. Помічники його не зводили очей з потвори, яка раптом змінила характер своїх рухів. Роботар уже не танцював, не підстрибував. Він стояв на місці, час од часу переступаючи з ноги на ногу. Але вся його здатність рухатись, вся сила — перейшла, здавалось, до сухих і довгих рук. В окремі моменти ці руки не можна було навіть розгледіти, — так швидко маяли вони в повітрі, так швидко вимахував ними роботар, мов вирішивши крутити руками швидше від пропелера.
Тім бачив, як Бірз натискував одну по одній різні кнопки генератора. Залежно від цього дещо змінювалися і рухи роботаря. Але все одно вони залишалися ненормальними, поривчастими і непевними.
Нарешті Бірз мов утратив надію вплинути на роботаря. Він махнув рукою і собі, поклав генератор у кишеню і сказав супутникам, не повертаючись до них:
— Поламалося щось, чи що… Зовсім незрозуміло. Як би його вимкнути?
Бірз підійшов ближче до роботаря і хотів доторкнутися до його спини, повернути головний рубильник. Але йому не пощастило зробити це, бо роботар якраз знов почав із силою розмахувати руками. Бірз вилаявся:
— Чортів недотепа! Скажіть, щоб вимкнули ввесь цех, — наказав він доглядачеві.
Той кинувся до телефона і передав наказ.
За мить усе спинилося. Роботарі завмерли, — кожний у тій поставі, в якій захопив його поворот загального вимикача.
Несподівано пролунав важкий удар: то впав на підлогу роботар номер 468 літера «С». Він упав на тому місці, де стояв, і лежав нерухомою купою. Тільки руки його ледве помітно сіпалися.
— Чого це він рухається, містер Бірз? — спитав один з тих, що прийшли до цеху разом з Томасом. — Адже енергію вимкнено.
— Біс його зна. Якийсь вплив. Треба добре роздивитись.
Бірз повернув вимикач на спині роботаря — і руки номера 468 літера «С» перестали сіпатися. Потім Бірз озирнувся, оглядаючи все навкруги. Його погляд спинився на товстих кабелях, які підводили до цеху енергію для моторів, що рухали верстати. Ті кабелі проходили стіною близько від роботаря номер 468 літера «С».
— Чи не це?.. — непевно сказав Бірз.
Він знов повернув вимикач на спині роботаря. Залізна потвора трохи ворухнулась, і руки її знов почали сіпатися.
— Вимкніть струм живлення моторів! — звелів Бірз.
Доглядач вимкнув рубильник. Верстати спинилися — і тієї ж миті у роботаря, що лежав на підлозі, остаточно перестали сіпатись руки. Тепер він залишився зовсім нерухомий і мертвий.
— Маєте! — голосно сказав Томас Бірз. — Індуктивний вплив струму з кабелів. Цікава штука! Гаразд. Не ставити на це місце сьогодні жодного роботаря. Бо причина не в механізмі роботарів, а в цих клятих кабелях. Відразу надішліть сюди монтерів, хай пересунуть кабелі вбік. Або не так, це зайве…
Він спинився, трохи подумав, приклавши руку до лоба, і закінчив.
— Хай заекранують ці кабелі залізом. Це знищить індукцію.
Він повернувся, щоб іти з цеху, і раптом помітив чоловіка й жінку, які старанно мили вже вікна.
— А це звідки люди? — спитав він доглядача.
— Надіслала професійна організація прибирати цех, внаслідок нашого замовлення, містер Бірз. Трохи їм нам’яли боки страйкарі, поки вони дісталися до заводських воріт. Але нічого, працюють.
— Гаразд. Слухайте, ви! — крикнув Бірз нагору. — Перекажіть там докладно про те, що бачили тут, як працюють наші роботарі. Скажіть отим божевільним, що скаженіють, а працювати не йдуть, скажіть їм, що страйкові настав кінець. Чуєте?
Очевидно, Бірз не вважав за можливе втратити хоча б найменшу можливість психологічно вплинути на страйкарів, використовуючи для цього навіть випадкових штрейкбрехерів. Він запитливо дивився вгору. Чоловік, що мив вікно, кивнув головою у пов’язці:
— Гаразд, містер, перекажемо! — голосно відповів він.
Бірз здивовано поглянув на нього: кого йому нагадує цей голос?.. Ніби якогось знайомого… Але часу для того, щоб пригадувати, було замало. І він, не згадавши, хутко пішов з цеху.
— Тім, який ви необережний, — з докором сказала Мадлена. — Адже він міг пізнати ваш голос.
— Що ви? Йому й на думку не спаде, що ця потвора з пов’язкою на обличчі може бути Тімом Кроунті. Так само, як не може бути, щоб оця брудна жінка була чарівною Мадленою Стренд. Ха-ха-ха!..
— Гей, ви там, чого регочете? Робити треба! — суворо гукнув на них знизу доглядач.
— Працювати, так працювати, — стиха відповів Тім. — Ну, я мию скло, а ви, Мадлено, кінчайте ваші вимірювання. Треба все ж таки скоріш тікати, бо, одверто кажучи, я не звик старанно мити вікна… так само, здається, як і ви?.. Так значить, хвиля дуже коротка?
Проте, Мадлена не відповідала: вона заглибилась у дальші вимірювання.