Машиністки й стенографістки, секретарі й клерки, швейцари й лакеї, не ховаючи свого здивування, дивилися вслід невисокому рудоволосому молодому чоловікові, що спокійно проходив вздовж кімнат розкішного особняка великого Джонатана Говерса. Тихе, ледве чутне шепотіння тяглося вслід чоловікові, який, невимушено поклавши руки в кишені і випускаючи клуби диму з своєї цигарки, ішов з старшим секретарем.
— Репортер?..
— Та ще який!
— Робітничої газети?.. Не може бути!
— І його приймає «сам»?..
— Неймовірно!..
Так, це була надзвичайна, нечувана подія. Джонатан Говерс, один із могутніх південноамериканських промислових королів, владар велетенських машинобудівельних заводів, людина, що не може спокійно слухати взагалі про існування робітничих газет, — цього разу Джонатан Говерс люб’язно згодився прийняти репортера однієї з бойових робітничих газет, «Ред Стар», Тіма Кроунті, погодився дати йому розмову, інтерв’ю.
Це було ще вдвоє, втроє незрозуміліше, бо мати не те щоб інтерв’ю, а й просту ділову розмову з машинобудівельним королем було взагалі майже неможливо. Вже два роки, як Джонатан Говерс відмовився особисто приймати відвідувачів, доручивши це своїм секретарям. Велика людина не бажала витрачати свій дорогоцінний час на такі дрібні справи. Крім того, навіщо рискувати? Тепер стільки бандитів, стільки злочинців. Ніколи не можна бути певним у людині, з якою погодишся розмовляти, та ще віч-на-віч.
Джонатан Говерс не любив рискувати. Зокрема тепер, коли в його особі, як у фокусі, сходилися сила і міць машинобудівельної промисловості цілої країни. Він відмовився навіть від того, щоб їздити щодня до своєї контори. Хіба не легше, не зручніше, щоб, навпаки, контора їздила щодня до його особняка? Хай контора з її машиністками, стенографістками, клерками й секретарями буде тут, під рукою. Маленький особняк Говерса міг іще вмістити невеличку контору з мізерним штатом у шістдесят чотири чоловіка. Щоправда, для цього треба було віддати цілих десять кімнат. Але — Говерс потісниться, він проживе як-небудь і у вісімнадцяти кімнатах, які залишилися ще йому.
Зате — як зручно, як вигідно працювати у себе дома, нікуди не виїжджаючи і не рискуючи тим, що невідома зграя бандитів зробить наскок на автомобіль, пограбує чи навіть вимагатиме викуп, захопивши короля в полон.
Одержати дозвіл на відвідування Говерса було просто неможливо. Це чудово знали по всіх чисто редакціях і навіть не вважали за доцільне пробувати. І ось — репортер робітничої, як кажуть навіть комуністичної газети, — розумієте, комуністичної!.. — вільно проходить кімнатами особняка, простуючи прямо до кабінета некоронованого короля.
Старший секретар, проводжаючи Тіма до кабінета Говерса, не міг не висловити йому свого здивування.
— Знаєте, трапилося щось надзвичайне. Говерс приймає вас.
— Нічого, за це коли-небудь я теж погоджусь прийняти Говерса, погоджуся порозмовляти з ним… Звісно, якщо його до того не повісять, — зовсім нечемно відповів Тім.
Секретар тільки розгублено поглянув на нього і машинально поправив свій блискучий проділь на мов лакованій голові: які невиховані ці репортери робітничих газет, навіть не вміють ввічливо поводитись! Але Тім уже зник за дверима кабінета.
Ось вона, кімната, до якої в сто разів трудніше дістатися, ніж до сейфів у банку. Важкий дуб та товсті килими, — ото й усе її убранство. Великий стіл, за яким сидів огрядний чоловік з сигарою в роті. Очі в чоловіка сірі, немов стальні, вони холодним поглядом пронизували Тіма наскрізь.
Чоловік дивився на Тіма похмуро, але з цікавістю. Здається, він вивчав, які справді бувають шкідливі представники ще шкідливішої робітничої преси. Проте, Тім все так само невимушено підійшов до стола і спинився, вичікуючи.
— Сідайте, прошу, — проскрипів крізь зціплені зуби Говерс (бо чоловік за столом був саме він).
Тім сів у велике шкіряне крісло і витяг блокнот.
— Чим можу стати в пригоді? — так само холодно проскрипів машинобудівельний король, пихкаючи сигарою. — Попереджаю: маю десять хвилин.
— Мені цього вистачить, — спокійно зауважив Тім. — Нас дуже цікавить справа з роботарями. Але ми не маємо ніяких відомостей про це, крім невеличкої замітки в журналі «Мануфакчурінг Ньюс». Отже…
Наче блискавка зірвалася з очей Говерса.
— Отже, — перебив він Тіма, — ви нічого і не взнаєте. Досить того, що є в журналі. Можу лише додати, що ми почали виробляти роботарів серійно і найближчим часом поставимо першу партію до роботи. Зрозуміло? Кінець.
Він уже хотів натиснути кнопку електричного дзвінка, як Тім спинив його рух несподіваним запитанням:
— Маємо підстави гадати, що перша партія роботарів (якщо все це не звичайна вигадка) поїде саме до Нью-Гарріса?
Говерс люто поглянув на Тіма і переклав сигару в другий куток рота.
— Гаразд, містер газетяр. Якщо ви так добре поінформовані про становище у Нью-Гаррісі, можу вам відповісти: так!
— Душитимете страйк роботарями? Хм!..
Оце саме Тімове «хм», насичене відвертим недовір’ям і іронією, і спричинило ввесь дальший незвичайний хід розмови, Говерс майже сказився: як, йому, всесильному Говерсові, насмілюється так відповідати якийсь нещасний газетяр?..
— Ну… ну… гаразд! Ви не вірите? Ви гадаєте, що роботарі — дурниця? Гадаєте, вони не здатні на те, щоб спричинити кінець усякому страйкові? Ви, може, гадаєте навіть, що все це вигадка? Га?
Тім відчув, що може скористатися з цієї нагоди. В мозку його стукотіла одна думка: тільки не розгубитися, тільки натиснути на Говерса ще, ще. І він цілком спокійно (принаймні, зовні) відповів:
— Так, ми маємо підстави гадати, що все це вигадка. Все це вигадала ваша компанія, щоб вплинути на робітничі організації. Але ми не віримо в існування роботарів.
Говерс, здавалося, захлинувся гнівом.
— Добре! Добре, я вам покажу! Побачите! Через якийсь тиждень побачите. Роботарі — вигадка? Га? Яке нахабство!
Сигара випала в нього з рота і впала на стіл. Але Говерс не помічав нічого, розлютований украй.
— Через тиждень побачимо, що нічого не буде, — сміливо піддав жару Тім.
— Навіть так? Гаразд! Ну, містер газетяр, дивіться! Я вам покажу, яка то вигадка.
Тремтячими від люті пальцями Говерс натиснув якусь кнопку на розподільчій панелі, яку Тім помітив на столі тільки тепер. І майже одночасно Тім почув справа легке рипіння. Він озирнувся.
Одна з дубових стін кабінета поволі розсувалася на обидва боки. Вона відкривала за собою якесь темне приміщення, де щось виблискувало.
— Дивіться ж! — знову проскрипів Говерс, натискуючи ще якусь кнопку.
Щось важко заворушилось у глибині темного приміщення, — і вражений Тім побачив, як звідти важкими кроками вийшла велетенська фігура, що виблискувала немов залізна. Так, вона й справді була залізна.
Фігура посувалася до столу. Щось у ній нагадувало середньовічного рицаря, закутого в панцер. Але то не був панцер. Лінії фігури були прямі, вона рухалась, важко ступаючи, і, здавалось, ніщо не змогло б спинити її руху.
— Бачите?
Постать посувалась далі. Вона йшла прямо на крісло, в якому сидів Тім, ішла, не спиняючись, повагом підводячи праву руку, немов для удару. До крісла залишилось уже два-три кроки, і Тім не витримав. Він учепився руками за крісло, немов хочучи піднятись і уникнути залізної фігури, що механічно насувалась на нього.
— Хо-хо! — злосливо зареготав Говерс. — Здається, містер газетяр перелякався нашої вигадки? Та вона ж не існує по-вашому, правда ж?..
Роботар круто повернув до столу, обминаючи крісло Тіма. Біля столу він спинивсь, ніби чекаючи наказу хазяїна. Руки його сперлися на стіл, уся постать являла собою байдужу покірливість.
Говерс помітно заспокоювався, бачачи вражіння, яке Справив на Тіма роботар.
— Отже, я можу наказати йому задушити вас, і він виконає це, — заговорив майже спокійно машинобудівельний король. — Можу сказати йому кинутись у вікно з двадцятого поверху — і він кинеться. Це вам не робітник, що базікатиме — «що» та «як». Це — мій залізний раб. Поставлю до верстата — працюватиме. І не проситиме підвищення зарплати, бо вона йому ні до чого. Моє, розумієте? Цілком моє — і ніяка робітнича організація не зможе переконати його спинитись, відмовитись виконати мій наказ. Плював я на всі ваші страйки! Так, роботарю?
Роботар, ніби згоджуючись, підняв руку.
Говерс знов зареготав, закурюючи нову сигару.
— Він виконає все. Він — перемога капіталізму над усіма вашими соціалізмами та комунізмами. Залізний робітник переможе всіх. Спробуйте-но боротися з ним. Та він вас задавить, роздушить першу-ліпшу спробу чинити йому опір. Роботар — майбутнє капіталізму. І це майбутнє вже настало. З ним я нікого і нічого не боюсь. Зрозуміло?
Але Тім уже заспокоївся і собі. Він з цікавістю вивчав вигляд роботаря.
Справді, дивна механічна потвора. Разів у півтора вища від людини, з широким міцним тулубом на відносно коротких товстих квадратових ногах, які згиналися в колінах на округлих шарнірах. Довгі, сухі руки, як у горили, що закінчувались трьома довгими ж пальцями кожна. Блискучі груди, що спускалися вниз, як трикутний щит. На них — нумер роботаря та якийсь наче рубильник. І замість голови на плечах — невеличкий плескатий металічний циліндр. Але як же ця потвора рухається?
Тім уважно шукав дротів, що підводили б до роботаря енергію. Ні, немає… Тільки на його голові з боків Тім побачив наче якусь дивну оздобу — кілька невеличких щоглинок, до яких прикріплена була блискуча срібна спіраль. Вона утворювала над головою роботаря якесь химерне ясне коло. Говерс помітив здивований погляд Тіма.
— Цікаво, правда? Так, роботар носить на собі оцю малесеньку антену і через неї дістає з ефіру енергію, яку надсилає до нього наш передавальник. Просто? Зрозуміло? Ну й досить з вас.
Говерс знов натиснув кнопку. Роботар звів руку, немов вітаючи господаря, потім повернувся і так само повагом, важко ступаючи, пішов назад. Через півхвилини стіни кабінета знов зсунулись, ніби нічого за ними й не було. Тім розтулив був рота, щоб провадити розмову далі. Але Говерс уже цілком опанував себе і, видимо, шкодував, що показав газетяреві роботаря. Не кажучи й слова, він натиснув кнопку дзвінка.
— Проведіть містера, — розпорядився він, коли до кабінета ввійшов секретар, — ми закінчили нашу розмову.
Очі його були вже такі ж холодні, як і спочатку. Проте, він більше не розглядав Тіма, а заглибився в папери, що лежали на столі. Мовчанка панувала в кабінеті. Секретар нерухомо стояв біля столу, нагадуючи Тімові своїм виглядом, що аудієнція у некоронованого короля закінчилася.
Тім зрозумів: більше йому не витягти з Говерса жодного слова. Промисловий король цілком заглибився в свої папери і не помічав більше репортера. Секретар виразно вклонився Тімові. Треба йти.
Рудоволосий репортер сховав блокнот, до якого він не встиг записати жодного рядка, і вийшов, навіть не поглянувши на Говерса.
І тільки на вулиці Тім помітив, що забув надягти свій капелюх і несе його в руках. Вилаявшись про себе, Тім кинувся до таксі.
— На поштамт, швидко!
Саме тут трапилася друга надзвичайна подія цього дня.
Тім Кроунті, найдосвідченіший з репортерів «Ред Стар», який звик помічати все, що робилося навколо нього, не помітив, як за ним слідком з контори Говерса вийшов високий сухий чоловік у картатому піджаці, насунутому капелюсі, з люлькою в міцно зціплених зубах. Чоловік прислухався до адреси, яку сказав Тім шоферові, і, стрибнувши в другий автомобіль, наказав:
— Не відставайте від того таксі. Воно їде до поштамта.
Сказавши це, чоловік з люлькою відкинувся на сидінні. Обидва автомобілі рушили майже в одну секунду.
Але Тім, схвильований побаченим у Говерса, не помітив і цього.