Цієї ночі Томас Бірз не міг спати.
Його дратувало все, починаючи з нерухомої постаті роботаря, що стояв біля дверей і кінчаючи Джонатаном Говерсом, який зовсім отетерів і, здавалося, з’їхав з глузду. Він то люто лаявся, то загрожував страйковому комітетові (що, звісно, аж ніяк не міг почути його) усякими карами, то вдавався в одвертий розпач, прохаючи Бірза врятувати його, сховати десь або підкупити когось, щоб, переодягнувшись у робітничий одяг, він, Говерс, здобув можливість втекти. Бірз не слухав Говерса, йому було огидно дивитися на цю огрядну людину з голим черепом, що недавно ще диктувала всім свою волю, а тепер погодилася б плазувати по землі аби врятувати своє дорогоцінне життя.
Але найбільше дратувало Бірза те, що він і сам не міг вигадати способу розв’язати так міцно затягнений вузол. Єдина надія була на військо. Але Бірз добре розумів, що під час революційних подій на військо ніяк не можна покладатись. Він добре пам’ятав історичні факти, коли військо розкладалось, навіть не здибавшись з революційними загонами, і цілими полками переходило на бік революціонерів. Чи не станеться так і тепер?
Звісно, поки що Бірз перебуває під захистом роботарів — і жодна людина не дістанеться до його кабінета без дозволу. Але — що буде далі? Що відбувається зараз? Раніш Бірз діставав певні відомості з поліції. Хоч у нього й були трохи попсовані взаємини з Гордоном Блеком, проте цей останній все ж таки регулярно інформував Бірза про події. Тепер — поліцію захопили революціонери. Блека напевно заарештували.
Перші звуки пострілів, що здалека доносилися до заводу, трохи піднесли настрій Бірза: прийшло, мовляв, військо. Але через годину-дві постріли вщухли — і Бірз зробив з цього простий висновок, що становище зовсім не покращало: військове командування, очевидно, чомусь відклало свій наступ на революціонерів. Можливо, і воно відчуло непевність щодо своїх сил?..
Коли вже починало розвиднятись, Бірз задрімав, поклавши голову на руки. Через кілька хвилин (так, принаймні, здалося йому) його збудив різкий дзвінок телефона. Він, ще не розплющивши очей, простяг руку взяти трубку, але натрапив на ще чиюсь руку, що намагалася і собі схопити трубку. Бірз розплющив очі. Він побачив перед собою скривлене обличчя Джонатана Говерса.
— Хто це дзвонить? — прошепотів Говерс.
— Звідки я знаю! — І Бірз хотів узяти трубку.
Але Говерс теж хапався за неї:
— Ні, я теж хочу слухати. Ви можете зрадити мене!
Бірз ледве стримав себе, щоб не вдарити цього огидного боягуза, що помалу втрачав усі людські властивості. Проте, він вирішив не сперечатися з Говерсом, не витрачати на це час. Адже можливість врятуватися тепер залежала виключно від самого Бірза. Він натиснув кнопку, що вмикала гучномовець.
— Слухайте, контролюйте, — крізь зуби процідив він.
Потім Бірз голосно вимовив:
— Алло! Я слухаю.
— Це ви, містер Бірз? Ага? Говорить Боб Леслі. Ви остаточно програли вашу гру, шановний містер Бірз. Повторюю: місто в наших руках. Військо відступило. Правдивіше сказати, відступило його командування, а саме військо перейшло на наш бік.
Джонатан Говерс голосно простогнав: це був уже кінець!
— Отже, від імени військово-революційного комітету пропонуємо вам здатися. До речі, ви захопили в свої руки кілька днів тому Мадлену Стренд, привізши її на завод. Що з нею?
— Це до вас не стосується, — люто відповів Бірз.
— Майте на увазі, — не звернув Боб Леслі уваги на брутальність Бірза, — що ви можете розраховувати на порятунок лише в тому разі, коли особа Мадлени Стренд не зазнає шкоди. Ми вимагаємо, щоб ви негайно відпустили її. І рекомендуємо вам здатись самому разом з містером Говерсом. Гарантую вам, що коли наші умови буде виконано, ніхто не доторкнеться до вас… аж доки вашу долю вирішить революційний суд.
Бірз почув, як позаду нього щось упало — важке й незграбне: почувся глухий стукіт. Він повернув голову. То впав на підлогу знепритомнілий, переляканий Джонатан Говерс. Він не витримав жахливих слів — «революційний суд».
— Що ж ви відповідатимете, містер Бірз? — продовжував Боб Леслі. — Адже, здається, ви не маєте ніякого вибору. Завод оточено, вийти ви не можете. Через годину коло воріт збирається великий мітинг-демонстрація. Якщо ви не згодитеся здатись, доведеться вирішити на мітингу, що робити з вами далі.
— Вирішайте, — глухо відповів Бірз, — я не здаюся.
У нього майнула божевільна думка: роботарі!.. Вони врятують!
— Остаточно — не здаєтесь?
— Ні.
— Гаразд, як хочете. Дивіться тільки, щоб потім не довелось пожалкувати.
Почувся звук покладеної на апарат трубки. Розмова закінчилась. Бірз озирнувся на Говерса; той лежав нерухомо. Бірз стиснув руку, аж хруснули пальці.
«Роботарі врятують, — знов подумав він. — Адже я можу оточити себе ними і вийти з заводу. Вони йтимуть навколо мене. Хай хто спробує доторкнутись до них — такий сміливець упаде мертвий, бо я можу зарядити роботарів електрикою. Дістатися до вокзалу і там узяти паровоз. То вже нескладна справа. Врятуюсь!
Він знов поглянув на Говерса, що приходив до пам’яті.
— Ну вставайте, годі! — з серцем вигукнув Бірз.
— Що… Що буде?
— Нічого. Врятуємось.
І Бірз розповів Говерсові про свій план. Говерс ухопив його за руку.
— Надзвичайно… Ви геніальна людина. Все що я маю, маєте і ви… Тільки врятуйте!
Бірз відмахнувся від нього: нещасна людина! І тут не може не спробувати підкупити своїми грошима!.. Він сів коло апарата керування роботарями, щоб підготувати здійснення свого плану. Говерс нерухомо сидів на дивані, схиливши голову на руки, і спідлоба стежив за рухами Бірза.
А коло воріт заводу збиралася велика демонстрація. Ніколи ще не бачили заводські ворота такого видовища. Майдан наповнився до країв людською масою. Приходили не тільки робітники: йшли їхні дружини, діти, ішли групами солдати, що цієї ночі перейшли на бік робітників.
Ніщо вже не нагадувало попередніх сумних демонстрацій — сьогодні не можна було побачити жодного похмурого обличчя, радість першої перемоги панувала всюди. Подекуди над людськими головами майоріли червоні прапори.
Вже ніхто не боявся полісменів і штурмовиків, бо їх не було. Лише невеличка кучка «Бойових хрестів» заперлася в центральній станції керування роботарями і сиділа там, як у пастці.
І раптом, зовсім несподівано, пролунали звуки оркестра. То грали військові музиканти, що перейшли і собі на бік робітництва, захопивши з собою інструменти.
Колишній страйковий, а тепер військово-революційний комітет містився на величезній трибуні недалеко воріт, нашвидку побудованій цього ранку. Тім Кроунті з захватом оглядав майдан, — ось воно, справжнє революційне свято!
— Що, добре? — почув він коло себе Боба Леслі.
Обличчя голови революційного комітету втратило звичну похмурість, загальна радість оздобила і його веселою усмішкою.
— Мало сказати «добре», — відповів Тім, — мені бракує слів, щоб висловити мої вражіння.
— Ну, якщо бракує слів тобі, журналістові, то що вже вимагати від мене? — відповів Боб. — Але про це потім. Чи не час починати?
Тім поглянув на годинника: було пів на дванадцяту. Час!
Боб Леслі зробив знак рукою.
І наче якась хвиля пройшла натовпом; вона почалась коло трибуни — і поширилася в усі сторони, несучи з собою тишу. Ще з півхвилини спадав гомін. І тоді Боб Леслі почав говорити. Море людських голів було перед ним; навіть мовчазні заводські ворота прислухались до його слів, замкнені заводські ворота.
— Товариші, — почав Боб Леслі, — вітаю вас із першою перемогою. Вітаю робітництво з перемогою над капіталом, вітаю товаришів-солдатів, що перейшли до нас та допомогли нам перемогти. Ми почали з страйку, нам було дуже важко. Кілька разів декому здавалося навіть, що ми програємо нашу гру. Бо капітал мобілізував проти нас всі свої сили — від поліції до фашистів і роботарів включно. Це йому не допомогло, перемога за нами. Наш страйк перетворився на революцію. Наш страйк перекинувся до інших міст — і запалив там також революцію. Чому все це сталося?
Він перевів дух.
— Тому що ми йшли під прапором комуністичної партії, під її гаслом: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» Нам допомогли робітники всієї нашої країни, — як тепер ми допомагатимемо їм. Нам допомогли робітники, примушені урядом одягти військову форму — я говорю про товаришів-солдатів. Ці робітники перейшли на наш бік, вони зрозуміли, що нема чого слухатись командирів, бо командири спонукали їх стріляти в своїх братів. Але й цього мало. «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» — це визначає єднання не тільки робітників нашої країни, а й інших. Ви чули про великі Червоні Країни, де капітал переможено вже давно, де пролетарі побудували своє господарство і відбили всі спроби міжнародного капіталу втрутитися в їхні справи та стати на перешкоді їхньому будівництву. Чули?
Хвиля гомону пробігла по натовпу: звичайно, чули! Хто не знає про Червоні Країни, щасливі країни, де робітництво вільне!
— Отже, тепер вільні пролетарі Червоних Країн допомагають нам. Кілька років тому вони прохали нас допомогти їм, бо важкенько доводилось їм в умовах повсякчасної загрози з боку капіталістичних держав. Ми допомогли їм, ми не дозволяли нашому урядові нападати на Червоні Країни. Тепер трудящі Червоних Країн і собі допомагають нам. Вони надсилали нам кошти на підтримку страйку, вони давали нам змогу боротися за своє визволення. Більше того, Червоні Країни перетворили наших ворогів-роботарів на наших друзів…
Гомін здивування пронісся по натовпу: як то так?.. Роботарі — наші друзі?
— Так, я не жартую. Учені Червоних Країн підкорили роботарів своїй волі. А воля трудящих Червоних Країн — то наша воля. Сьогодні, товариші, ви побачите, як роботарі вийдуть до нас демонструвати разом із нами!
Забуто про тишу, забуто про те, що Боб Леслі ще не скінчив говорити. Радісні вигуки залунали навколо трибуни:
— Роботарі підуть з нами! Перемога! Перемога!
Боб Леслі знов підвів руку, закликаючи до тиші. Але він почув, як за воротами заводу пролунав важкий гуркіт. Його почули й робітники. Відразу стало тихо: то були важкі кроки роботарів… Боб оторопіло поглянув на Тіма:
— Хіба вже дванадцять?
— Ні… Дванадцять буде через десять хвилин, — відповів той.
Ворота заводу розчинились. Залізні постаті роботарів з’явилися перед робітниками. Вони простували важкими кроками, утворюючи собою коло. Всередині того кола Тім побачив три постаті: то були Томас Бірз, Джонатан Говерс і Мадлена Стренд. Коло роботарів вийшло з воріт і спинилося.
Роботарі стояли щільною стіною, немов захищаючи людей усередині.
Серед цілковитої тиші пролунав голос Томаса Бірза:
— Застерігаю всіх: хто доторкнеться до роботарів, тому смерть, бо вони заряджені електрикою. Дайте дорогу!
Люди, що стояли близько роботарів, відсахнулися назад.
— Дайте дорогу, — повторив Бірз. — Інакше роботарі посунуть просто на людей. Я не хочу зайвих жертв. Дайте дорогу. Чекаю дві хвилини.
Тім зблід: невже Бірз спромігся протистояти впливові станції Червоної Країни на роботарів? Але Боб Леслі швидко спитав у нього:
— Скільки ще до дванадцятої?
— П’ять хвилин.
— Гаразд.
Боб Леслі підвів руку:
— Дайте дорогу роботарям, товариші! Вони далеко не підуть.
А поки натовп розсувавсь, він швидко написав кілька рядків на папері, склав його, дав хлопчикові зв’язківцю і сказав:
— Швидко, Стімсонові, до станції керування роботарями.
Через кілька секунд хлопчик зник, швидко пробираючись у натовпі.
Тим часом натовп розсунувся, звільняючи роботарям шлях. Але двадцять кроків далі цей шлях перетяв ланцюг солдатів-кулеметників. Вони лежали на землі, виставивши перед собою кулемети. Дула кулеметів були спрямовані просто на роботарів.
— Бачите, містер Бірз, — голосно проговорив Боб Леслі, — ми даємо вам вільний шлях. Але — подивіться, будь ласка, перед собою. Там щось на вас чекає. Чи зможуть оборонити вас роботарі, навіть заряджені електрикою, від кулеметів?
На кілька секунд Бірз задумався: так, цього він не передбачав. Але майже відразу він ухопивсь за останню надію:
— Не знаю, чи зможуть, роботарі оборонити мене від кулеметів. Якщо не зможуть, то не зможуть водночас оборонити і вашої знайомої Мадлени Стренд, долею якої ви недавно цікавились. Майте на увазі: кулі, що вбиватимуть мене з Говерсом, уб’ють і міс Стренд. Коли ви цього хочете — стріляйте. Ми рушаємо.
Тім бачив, як здригнулося обличчя Мадлени. Томас Бірз міцно тримав її руку і тягнув Мадлену за собою. Проте, якби він навіть відпустив її — Мадлена примушена була б іти за ним, бо інакше її штовхали б роботарі. Тім поглянув на годинник: стрілка наближалась до дванадцяти… Ще півхвилини!..
— Не стріляйте, товариші! — вигукнув Боб Леслі. — Знов-таки, і це не допоможе Бірзові, — зараз побачите! Зачекаймо трохи.
Стрілка годинника наближалась до дванадцяти. Роботарі повільними, впевненими кроками ішли серед натовпу, утворюючи собою надійний захист трьом, що були всередині. І ось раптом залізні потвори спинились. Тім вибухнув радісним вигуком:
— Ось воно!
Роботарі спинились. Чути було, як голосно вилаявся Томас Бірз:
— Що таке? Що за чорт?
Роботарі не рухались. Вони стояли, немов прислухаючись до чогось. Потім повільним рухом, як один, почали підводити ліві руки. Вище, вище!
— Роботарі вітають нашу демонстрацію! — закричав Боб Леслі. — Роботарі перетворюються на наших друзів.
Томас Бірз був блідий, як стіна. Він випустив руку Мадлени. Роботарі поворухнулись і, тримаючи руки вгору посунули вперед.
Але це не було вже коло: вони сходились по чотири і так рушили вперед, залишаючи Бірза, Говерса і Мадлену самих. Мадлена поглянула на Бірза, озирнулась — і швидко вибігла з-за роботарів до робітників. Через півхвилини вона була вже біля трибуни і впала в обійми Тіма.
— Тім!.. Тім!..
Вона не могла більш нічого вимовити.
— Роботарі з нами! — кричав з трибуни Боб Леслі. — Вони йдуть з нами на демонстрацію. Вчені Червоної Країни виконали свою обіцянку.
Бірз похитнувся. Він побачив, як перекривилося люттю Говерсове обличчя. Він чув, як Говерс бурмотів:
— Зрада!.. І тут зрада!..
Потім він побачив, як Говерс, наче збожеволівши, кинувся на роботарів, загрожуючи їм кулаками. Джонатан Говерс забув, що перед ним не живі люди, а залізні машини, він намагався погрозами спинити їх. Даремні намагання! Роботарі посувалися на нього, на свого колишнього господаря.
Ось залізна постать роботаря штовхнула Говерса в груди. Він хитнувся, ухопився рукою за підведену руку роботаря — і, зойкнувши, впав на землю. Обличчя його почорніло.
А роботарі йшли далі, мов не помічаючи його, наступаючи на нього своїми залізними квадратними ногами…
«Убитий електрикою!..» — зрозумів Бірз і спробував відстрибнути убік, щоб уникнути доторку до роботарів. Але саме в цей час роботарі коло нього сходилися, щоб стати в ряди по чотири, як і всі попередні. Бірз заметався, як звір.
Він намагся вибігти з-за роботарів. Але їхні залізні шеренги не пропускали його. Бірз відсахнувся назад і наскочив на одну з залізних потвор. Хрипло зойкнувши, він, як і Говерс, упав під ноги роботарів…
А залізні люди йшли далі й далі, тримаючи руки вгору. За ними рушив натовп робітників, на ходу шикуючись у шеренги. Але всі обережно обходили місце, де на бруку лежали дві нерухомі постаті з почорнілими обличчями. Томас Бірз і Джонатан Говерс лежали мертві. Їх убили ті самі роботарі, якими вони намагалися роздавити робітничий рух. Томас Бірз і Джонатан Говерс лежали на бруці у протиприродних позах, розкинувши руки, зім’яті залізними ногами роботарів.
Тім стояв, підтримуючи Мадлену. Вона глянула туди, де лежали Бірз і Говерс. Її обличчя було бліде. Вона тільки сказала:
— «Важкими ногами роботарів ми розтопчемо всіх, хто стане нам на перешкоді». Це слова Бірза, Тім… І роботарі розтоптали саме його та Говерса…
— Так, інакше і не могло бути. Ходім!
І вони рушили вперед вкупі з робітниками й солдатами. Вперед, звідки доносилися радісні вигуки робітників, де полум’яніли в повітрі червоні прапори переможної революційної демонстрації.
Харків,
1931.