— Ти бачив їх, Тім? Бачив на власні очі?
Тім кивнув головою: так, бачив, роздивлявся своїми очима.
— То виходить, це не вигадка?
— Ні. Справжня дійсність.
У приміщенні страйкового комітету було тісно й накурено. Боб Леслі, голова комітету, сидів, жадібно слухаючи Тімове оповідання. Інші члени комітету теж кинули чергові справи, щоб послухати Тіма. Невиразні чутки про залізних людей, про роботарів, перетворилися на реальну загрозу. Чи не кінець це страйкові?..
Загроза ставала цілком реальною. Зрадивши свої звички, Тім цього разу розповідав повільно, не поспішаючи. І кожна його фраза, кожне його слово були насичені напруженням, тривогою. Тім говорив про роботаря.
— Він, цей роботар, був наче просто закутий у панцер. Розумієте, цілком металічна постать. Ввесь з голови до ніг залізний. Жодного непевного руху. Він іде, переставляючи ноги, як людина.
— А коли щось опиниться на його дорозі? Обійде? — не витримав Боб Леслі.
— Не певен… Не знаю…
Тім згадав, як йому самому здалося в Говерса, що роботар суне прямо на його крісло. Це було страшно!..
— Якщо господар потвори накаже їй обійти, — похмуро сказав він, — потвора обійде. Коли ж ні…
Після короткої паузи голос Тіма задзвенів з новою силою.
— Тоді роботар роздушить своїми залізними ногами те, що опиниться перед ним.
Всі змовкли. Боб Леслі задумливо постукував пальцями об стіл, поглядаючи на Тіма і мов не наважуючись щось сказати.
Загальну думку висловив один із членів комітету, сухий, замучений хворобами робітник, Майк Тізман.
— От що, хлопці, — сказав він, борючись з кашлем, що завжди заважав йому говорити. — Мені здається, що прийшла серйозна небезпека. Досі ми боролися — і непогано боролися. Але чи зможемо ми далі так само міцно тримати хід подій у своїх руках?.. Я не певний цього.
— Тім, а що гадають товариші в центрі? — запитав Леслі.
Тім знизав плечима.
— Що вони можуть порадити? Гроші там збирають — і збиратимуть далі. Але ніхто не знає, як боротися проти роботарів. Єдина людина нашого табору, що бачила роботарів на власні очі, — це я. Але я вже розповів вам, як саме мені довелося бачити їх.
— Чи не слід нам піти на поступки? — нерішуче запитав Майк Тізман.
— Під три чорти! — наче сказився Боб Леслі. — Поступатись, лише почувши про роботарів, нічого не бачивши, — нісенітниця. Га, Тім?
— Звичайно, припиняти страйк не можна, — погодився Тім. — Ми ж навіть не знаємо, що станеться, коли поставити роботарів до верстатів. Чи працюватимуть вони добре?
— Стій, Тім! — вигукнув Боб Леслі. — Ти казав, здається, що роботарі дістають енергію за допомогою невеличких антен на голові?
— Так.
— Тім, тож воно все одно, що радіо?
— Звісно, що схоже. Але що з того?
— А те, що є одна людина, яка може нам допомогти. Вона, принаймні, може добре зрозуміти, що воно таке справді, ці роботарі. Невже ти сам не міг додуматися?
— Не розумію.
— Та людина — Мадлена Стренд. Вона — радіоінженер, вона добре знає цю справу. У тебе з нею добрі взаємини. Невже ти не можеш попрохати в неї допомоги?
Тім не відповів нічого. Майнула думка: звичайно, Мадлена може стати в добрій пригоді. Але… Її негативне ставлення до страйку, її знайомство з Томасом Бірзом…
— Не певний цього, товариші, — нарешті вимовив Тім. — Спробувати можна, але чи вийде з цього щось, не знаю.
Знову настала мовчанка. Усі сиділи, заглибившись у думки. Старі робітники, що пам’ятали не одну сутичку з капіталом, — задумались. Такого ворога вони ще не зустрічали. Залізні люди!..
… Колись цими двома словами називали стійких загартованих людей, що нічого й ніколи не бояться. Так називали старих революціонерів, так називали старих солдатів. Тепер ці два слова набули іншого змісту: залізні люди, — просто залізні машини, потвори, що стають на перешкоді робітничому рухові. Якими ж стальними треба бути живим людям, щоб перемогти цих залізних потвор?..
Двері тихо розчинились, і до кімнати увійшов маленький товстенький чоловік у синіх окулярах. Він лагідно привітався й спитав:
— Немає нічого секретного, так би мовити? То добре. Мені треба щось передати вам, страйковому комітетові, себто. Дозволите?
— Кажіть, — недбало відповів Боб Леслі.
Чоловік скинув окуляри, протер їх акуратно складеною хусточкою, знову склав хусточку і поклав її так само акуратно в кишеню. Потім подивився проти світла на свої окуляри: вони були чистенькі, хоч такими були й до того, як він їх протер. Далі чоловік посадив окуляри собі на ніс і зітхнув. Це був секретар нью-гарріської професіональної спілки робітників машинобудівельних заводів.
— Та не тягніть, будь ласка, а кажіть просто, чого вам треба. У нас є інші справи, — не витримав Боб Леслі.
— Кажу, кажу, — хапливо почав чоловік. — От уже й кажу. Становище в нас стає кепське, так би мовити. Дуже кепське.
— Та ви про що саме? — перепитав Майк Тізман.
— Та про ваше ж становище. У зв’язку з роботарями.
Чоловік у синіх окулярах промовляв лагідно, переконливо, намагаючись вкласти в свої слова всю душу.
— Вже прочули? — гірко усміхнувся Боб.
— Як же, як же, прочули, — наче зрадів чоловік у синіх окулярах. — Ідуть роботарі, через кілька днів, якщо не годин, їх і до роботи поставлять. Отже, чи не варто, так би мовити, згодитися на наше посередництво з компанією Говерса? Знаєте, вони на дещо згоджуються, не на всі вимоги, звичайно, а на деякі все ж таки згоджуються. Чи не варт обміркувати, так би мовити? Бо, знаєте, роботарі, це — овва, яка штука! Поставлять їх до верстатів, і ніяких штрейкбрехерів не треба. Слово честі, прямо не треба. Що ж тоді вам робити? Що ви скажете робітникам, масі?
Усі мовчали, але по-різному. Майк Тізман слухав секретаря з якимсь жахом. Тім слухав так, наче його дедалі більше дратував цей солоденький лагідний голос. Боб Леслі — а за ним і решта членів страйкового комітету, — слухали, стиснувши кулаки, ніби стримуючи себе, щоб не кинутись на цю огидну, чистеньку, акуратну постать.
— Отже, давайте обміркуємо, — вів далі чолов’яга в окулярах, — краще-бо вам піти на деякі, так би мовити, поступки, ніж потім просто здатись. Робітництво, знаєте, дуже роздратоване. Кожен має родину, дітей. Важкенько, знаєте…
— Це ми й самі розуміємо, — знов не витримав Боб Леслі.
— Ото й добре, що знаєте, я ж так і кажу. Я тільки нагадати хотів, тільки усього. Наша професіональна організація…
— Яка то ваша професіональна організація? Де вона?.. Від чийого імени ви говорите, генерал без армії? — рішуче перебив його Тім.
— Від імени спілки… від імени робітників-машинобудівельників, — завагався секретар.
— Не ви говорите від їх імени, а ми, страйковий комітет.
Чолов’яга в окулярах лагідно відповів:
— І ви, і ми, я ж і кажу. Наша професіональна організація завжди готова до послуг…
— Знаємо! Головним чином — до послуг капіталові! — знов перебив його Тім.
— Для чого казати таке? — ще лагідніше відповів чолов’яга. — Для чого псувати взаємини? Давайте не сперечатись, так би мовити, щодо цього. З вашого погляду виходить так, з нашого інакше. Проте, це не важливо. Головна справа в роботарях. Їх думають, знаєте, поставити до верстатів прямо завтра…
— Звідки ви знаєте таке, запроданцю? — голосно гукнув Боб Леслі.
Обличчя його розчервонілося, він ледве стримував себе. Чоловік в окулярах відчув і сам, що сказав зайве. Він спробував щось одказати, але його вже ніхто не слухав.
— Чули, товариші? — гримів Боб. — Цей мерзотник сам себе викрив. Він зв’язаний з компанією Говерса, він навіть знає, коли саме компанія хоче поставити на роботу своїх залізних потвор. Чи можемо ми далі розмовляти з негідником, який продає робітничі інтереси? Майк Тізман, ти, здається, слухав його та обмірковував — чи не згодитися нам на Говерсові пропозиції? Бач, що виходить? Ні, ми не вичерпали ще своїх способів боротьби! Містер секретар, перекажіть там, де ви чули всі ці новини, що страйковий комітет не складає зброї. Чули? Бажаю успіху! Та йдіть, бо я людина не витримана, можу й кістки поперебивати!..
Але чолов’ягу в окулярах не треба було підштовхувати. Він зник надзвичайно хутко, мимрячи про себе:
— Божевільні комуністи!.. З’їхали з глузду… боже мій!..
Боб Леслі оглянувсь навколо себе. Він побачив, що настрій його товаришів різко змінився. Тепер ніхто не думав про те, щоб поступатися. Очі всіх палали жагою боротьби. Видко, товариші чекали на пропозиції.
— Тім, слухай, що я казатиму. Якщо скажу не так, відзначай, — почав вже цілком спокійно Боб Леслі.
З цієї хвилини він став знов розсудливим, спокійним ватажком, що тверезо оцінював становище і підкоряв своїй волі слабших духом.
— Отже, товариші, пропоную ось що. Страйку не припиняти. Робітництву треба сьогодні ж розповісти про нову небезпеку, треба скликати робітників на завтра до заводських воріт на мітинг. Треба всіма заходами підтримувати бадьорий настрій. Наше гасло: робітничий клас переможе всі перешкоди. Переможе він і роботарів. Треба викривати кожного боягуза, висміювати його. Сміх бо — добра, міцна зброя. Треба розповісти всім про візит до нас того професіонального мерзотника в окулярах. Хай знають, хай пам’ятають, як виглядає справжнє обличчя цих профспілкових чиновників, від яких уже відійшли всі чесні робітники. Цей генерал без армії, як влучно назвав його Тім, намагається тепер спекулювати на наших злиднях, виступаючи, як агент компанії Говерса. Адже більш йому нічого не залишається робити, він залишився сам, всі чесні працівники професіональної організації — з нами, з масами робітників, з єдиним фронтом. Тільки отакі запроданці капіталу і намагаються заважати нам. І це дуже небезпечно, бо сьогодні цей мерзотник солодко співає, а на завтра може…
Боб Леслі не закінчив фрази. Двері знову відчинилися. Невже насмілився повернутися чолов’яга в синіх окулярах?.. Ні. Для цього двері відчинилися надто енергійно. Тім зацікавлено оглядав чоловіка, який швидко увійшов до кімнати і спинився біля столу, владно поклавши на нього праву руку.
Чоловік одягнений був у напіввійськове вбрання, щось подібне до форми. Широка пов’язка на лівій руці мала на собі біле коло з чорним рогатим хрестом-свастикою. Енергійне, чисто виголене обличчя зберігало ввесь час підкреслено презирливий вираз, мовби чоловікові було просто неприємно розмовляти тут, з цими людьми.
«Та це ж фашист!» — майнула в Тіма блискавична думка. Але чоловік із свастикою на рукаві вже почав говорити, не чекаючи на запитання, швидко й монотонно викидаючи з себе мов заздалегідь вивчені слова:
— Від імени організації «Бойових хрестів» мушу передати вам, якщо ви дійсно є так званий страйковий комітет, такі вимоги…
— Хто ви такий? — спокійно, але твердо перебив його Боб Леслі.
— Уповноважений організації «Бойові хрести»«Гордон Блек, — крізь зуби відповів чоловік у формі. — А ви, здається, страйковий комітет?
— Так. Що вам треба?
— Бойова організація… — почав знов уповноважений, як рапорт.
— Чули вже, — перебив його запальний член страйкового комітету Джорді Рундаль, — організація «Бойових хрестів»… Досить балаканини, чого вам тут треба?
Чоловік у формі незадоволено скривив обличчя: очевидно, він не звик до того, щоб його підштовхували. Але він почав знов:
— Організація «Бойових хрестів» вимагає від страйкового комітету припинення страйку. Інакше організація вживе потрібних заходів, скерованих як проти комітету, так і проти страйкарів. Роботу на заводах буде відновлено силами організації. Мушу попередити, що організація знімає з себе відповідальність в разі, коли комітет відмовиться…
Він примушений був спинитися, бо враз зблідлий Боб Леслі підвів руку. Стримуючи себе, голова страйкового комітету проговорив:
— Це що ж, ультиматум?
— Якщо хочете.
— Так. Можете йти, містер Як-Вас-Там. Ми не затримуємо вас. Двері відчинені.
Тепер зблід чоловік у формі. Він зціпив зуби.
— Відповідь? — процідив він загрозливо.
— Під три чорти! — гримнув Боб Леслі. — Містер, не забувайте, що мені дуже хочеться допомогти вам вийти звідси. Оце й уся відповідь.
Він виразно почав закачувати рукава свого піджака, потроху наближаючись до чоловіка в формі. Але той не чекав. Швидко повернувшись, він вийшов. Вже з-за дверей почулося його останнє загрозливе:
— Пошкодуєте, панове… чи то товариші!..
— Ми тобі, собако, не товариші! — вигукнув Джорді Рундаль.
Але Боб спинив його.
— Товариші, досить! Бачите, як повертаються справи? Це — перший виступ фашистських «Бойових хрестів». Досі вони не наважувались щось зробити. Але тепер… Товариші, вони мають зброю!
Тривожна пауза підкреслила важливість його слів.
— Отже, — продовжував Боб Леслі, — мені мало чого залишається додати. Сміх — добра зброя проти жовтого секретаря. Але проти «Бойових хрестів» потрібна інша зброя. Треба готуватись до серйозних сутичок. Тім, ти повідомиш газету: ми вперто стоятимемо на наших позиціях. Але нам потрібна допомога. Хай «Ред Стар» всіма засобами організує її. Так?
Тім кивнув головою. В нього майнула думка: яка ж стійка, загартована людина цей Боб!
— Що можеш додати ти, Тім?
— Небагато. Насамперед я, звичайно, спробую дещо зробити, щоб Мадлена Стренд допомогла нам. Крім того, мені потрібна допомога двох або трьох хлопців завтра вранці. Бо я вважаю за цілком можливе, що роботарі, як сказав той запроданець в окулярах, можуть з’явитися тут навіть завтра. Отже, дасте мені двох моторних хлопців. Товариш Леслі дав загальну настанову, уникнувши конкретних планів. Я вважаю це за правильне, бо ми не знаємо ще, чи пощастить взагалі компанії поставити роботарів до верстатів. Пропоную призначити збори страйкового комітету на завтра, о дванадцятій годині дня. Якщо роботарі з’являться до того часу, буде що обговорити. А сьогодні всі члени комітету повинні негайно повідомити робітництво про нову небезпеку, як сказав перед тим Боб. Крім того, я особисто вважаю, що нам треба серйозно готуватися до боротьби з «Бойовими хрестами». Зараз-таки я протелеграфую про їх виступ до редакції.
Пропозиції ухвалили одноголосно. Збори закінчилися. Тім попрощався і вийшов на вулицю.
Було вже темно. Денна спека змінилася приємною вечірньою прохолодою. На всі груди вдихаючи свіже повітря, Тім швидко простував до будинку, де жила Мадлена. Це було недалеко, всього кілька кварталів від приміщення страйкового комітету.
Даремно Тім дорогою намагався обміркувати певний план, за яким би він міг сподіватися добитися допомоги Мадлени. Мадлена була дуже захоплена технікою взагалі, ось що дуже ускладнювало справу. Адже — чи не перебуває вона під впливом Томаса Бірза? І чим той Бірз є справді?..
Тепер Тім шкодував, що не стримав себе у вагоні під час розмови з Бірзом. Треба було поговорити з ним, не лаючись, витягти з нього все, що знає Бірз про роботарів, все, що знає він про плани Говерса і його компанії. Адже він мусить щось знати.
— Дурний ти, Тім, досі не навчився стримуватися! — вилаяв сам себе стиха Тім.
Ну, нічого, ось зараз, прийшовши до Мадлени, він доведе, що може бути діловою людиною. Якщо він побачить там Бірза (а це цілком можливо), він дещо взнає від нього. Ось і котедж Мадлени. Вікна відчинені, звідки чути розмову. Голоси так чути, немовби розмова точиться зовсім отут біля нього… От голос Мадлени. Що? Що вона говорить?..
— Томас, ви геніальна людина. Я не можу отямитись після того, що ви мені розповіли. Роботарі — дійсність? Це саме і є ваш надзвичайний винахід?..
Голос Мадлени був схвильований, вона говорила незвичайно м’яко, немов охоплена новим почуттям пошани — а може й більше?.. — до Бірза. Тім застиг на місці. Невже він не помиляється? Бірз — винахідник роботарів?
— Так, Мадлено, — пролунав упевнений і урочисто піднесений голос Бірза. — Це мій винахід. І я його приношу вам, кладу до ваших ніг, як щирий подарунок від людини, що палко кохає вас… Чи приймаєте ви його?
Ноги Тіма приросли до землі. Він відчув, як гаряча хвиля пробігає по його тілу, як червоніє обличчя, як важчають руки. Він увесь нащулився: що ж відповість Мадлена?
Мадлена мовчала. І знов почувся голос Бірза:
— Може, ви все ще думаєте про того Тіма Кроунті? Може, ви навіть зв’язані словом? Відповідайте, Мадлено!
— Ні… — стиха відповіла Мадлена.
— Забудьте про нього, Мадлено. Що може дати вам божевільний хлопець, захоплений дурними комуністичними ідеями? Він уже програв свою гру, як і весь його табір. Страйку вже немає, розумієте? Ви ж чули, що я говорив вам щойно. Завтра вранці я ставлю на роботу першу партію роботарів. На сцену виступають дві нові сили — мої залізні роботарі і «Бойові хрести». Ви будете зі мною, ви побачите, чи вартий я вашого довір’я, чи вартий я вашого кохання. Відповідайте, Мадлено!
Знову мовчання.
— Велика армія важких і непохитних роботарів іде за мною, Мадлено. Немає більше робітничого руху. Немає ніяких соціальних непорозумінь, не кажучи вже про всякі там революції. Роботарі непереможні. Я приводжу до ваших ніг ту непереможну залізну армію разом з її вождем, що палко кохає вас, Мадлено!..
Мовчання.
Ще впевненіше, ще проникливіше пролунав голос Бірза:
— Залізною міцною рукою роботарів ми схопимо за горло всіх тих, хто насмілиться протистояти нашій волі. Важкими ногами роботарів ми розтопчемо всіх, хто спробує стати нам на перешкоді. Хіба ви не розумієте цього Мадлено? Хіба не захоплює вас міць і велика краса цього нового чуда техніки?..
Нарешті Мадлена відповіла. Голос її звучав стомлено, вона спинялась майже після кожного слова.
— Я не знаю, Томас… мені важко відразу відповісти вам щось певне… Дайте мені час… Я відповім вам… завтра… ввечері. Не сперечайтесь… я нічого більш не скажу вам… сьогодні…
— Але ви дозволяєте мені сподіватися, що…
— Досить, Томас, досить!
Далі Тім не слухав. Він повернув назад, забувши про своє бажання побачитись з Мадленою. Що робити йому тут, де ідуть такі розмови, де Мадлена дозволяє Бірзові говорити такі речі?
У голові Тіма все переплуталося. Бірз — винахідник роботарів… Завтра він ставить до верстатів першу партію? Він кохає Мадлену? Вона так відповідає йому?..
Вулиця здавалась Тімові нерівною, ноги спотикались на блискучій асфальтовій поверхні тротуара. Він хитався, мов п’яний.
— Що таке, Тім? — несподівано пролунав коло нього бадьорий голос Боба Леслі. — Чого це ти хитаєшся? Випив, чи що? Ходім, є про що поговорити, ходім, друже!
— Так. Ходім, справді, є про що поговорити, — механічно відповів Тім Кроунті.
І через хвилину обидві постаті зникли у вечірній синій півтемряві.